Текст книги "Час смертохристів. Міражі 2077"
Автор книги: Юрий Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)
76.
До багатонаціонального народу території «Україна»
ЗВЕРНЕННЯ
Ареопагу, архонтів, членів Сейму, Уряду і військово-козацької Адміністрації України
З великим сумом інформуємо громадян Української військово-козацької федеративної Держави про те, що сьогодні, 18 липня 2077 р, на сімдесятому році життя пішов у вічність тричі Герой України, Гетьман України, генерал-армії Кузьма-Данило Махун, славний син багатонаціонального народу території «Україна». Пішов як справжній солдат, що не здається підступному ворогу. Знаючи про свою смертельну недугу, гетьман К-Д. Махун працював до останньої хвилини, вирішуючи життєво важливі питання буття держави, до кінця віддаючи свій талант Стратега і Будівничого служінню людям. Тільки зрозумівши, що хвороба перемагає, гетьман зважився на мужній солдатський вчинок, пішовши з життя.
Керуючи державою упродовж одинадцяти років, К-Д. Махун докорінно перебудував структуру державного управління, гармонізував відносини між військово-козацькими отаманами, бізнесменами, лідерами політичних партій, релігійними провідниками, діячами науки і культури.
Його Ясновельможність здобув високий авторитет і повагу міжнародного співтовариства своїми мирними ініціативами, спрямованими на зміцнення євразійської безпеки і втілення в життя української національної ідеї «наша хата скраю».
Як визначний вчений-теоретик, дійсний член УСРАН, гетьман збагатив теорію і практику народовладдя проектом МОРД – модифікованої ритуальної демократії, який був з успіхом втілений у життя не тільки на території України, але і в інших країнах, що стали на шлях побудови демократії– Гаїті, Сьєрра-Леоне, Лівії, Ісламській республіці Албанія, Науру, республіці Чечня.
Гетьман Махун був справжнім козацьким патріотом, нагадуючи своїми душевними якостями та інтелектом колоритного гоголівського героя Тараса Бульбу. Його образ назавжди залишиться в пам'яті народній.
На засіданні, що відбулося 18 липня 2077 p., Верховне Керівництво України одностайно підтримало кандидатуру вірного учня і продовжувача справи гетьмана, справжнього махунця Клинкевича В.Я. і обрало його Гетьманом України. Народна підтримка гетьмана Клинкевича В.Я. у вигляді загальнодержавного всенародного голосування відбудеться у середу, 28 липня. Вперше в історії держави не використовуватиметься застаріла технологія голосування за допомоги бюлетенів та урн. Для зручності виборців можна буде голосувати, використовуючи комп'ютери, геджети, мобільні телефони, що дасть велику економію грошей і дозволить негайно підраховувати результати на центральному сервері виборчої комісії.
З метою увічнення пам’яті гетьмана К-Д. Махуна прийнято рішення про перейменування вулиці Васильківської в Києві на вулицю гетьмана Махуна, села Лісоводи Подільської землі, де народився гетьман, на село Махуни, Бронетанковій академії присвоїти ім’я генерала армії Махуна. Українській секції Російської Академії Наук (УСРАН) доручено видати наукову біографію гетьмана Махуна і підготувати до друку повне 6-ти томне видання творів (військові накази, політичні декрети, виступи та вітальні телеграми) покійного.
Оголошується триденна державна жалоба. Тіло покійного буде виставлено для прощання в Колонному залі Національної філармонії. Похорон відбудеться в Алеї Слави над Дніпром.
77.
Того ж вечора лікар Юра, який чергував по лікарні, прийшов до палати Гайдука з незмінним універсальним діагностичним апаратом. Відчувалося, що лікар чимось схвильований. Підключаючи датчики УДА, він кілька разів переплутав канали, чого з ним раніше не траплялося. Нарешті на екрані лептопа з’явилися знайомі схеми і зображення, що свідчили про покращення фізичного стану Гайдука.
– А ось давайте ще тут поглянемо, – мурмотів Юра, граючи на клавіатурі апарату як вправний піаніст. Гайдук прочитав:
ГЕТЬМАН СЬОГОДНІ ЗАГИНУВ. МОЖЛИВО ЙОГО ВБИЛИ. КЛИНКЕВИЧ ПРИЗНАЧЕНИЙ НОВИМ ГЕТЬМАНОМ. ВАМ ТРЕБА НЕГАЙНО ТІКАТИ ІНАКШЕ ВАС УБ'ЮТЬ. ЗАРАЗ ПІДЕТЕ ДО КАБІНЕТУ ЛІКАРЯ. УРА.
– Ой, – заклопотано сказав лікар Юра, – це мені дуже не подобається. Боюсь, щоб знову не відкрилася кровотеча. Тут болить?
– Дуже, – застогнав Гайдук.
– Тоді до кабінету. Зроблю вам блокаду. Тримайтеся за мене.
В кабінеті лікар Юра поклав Гайдука на маніпуляційний стіл й поставив ширму так, щоб закрити в'язня від камери спостереження. Брязкаючи хірургічними інструментами, Юра дав Гайдуку м'якеньку маску з полілату – останнього витвору нанотехнології. Гайдук натягнув маску на голову, а лікар Юра дістав з шафи дзеркальце й простягнув в'язню.
– Ой, болить дуже! – скрикнув Гайдук, побачивши, на що він перетворився. – Обережно.
– Сто тринадцятий, терпіть, козаче. Отаманом будете! – суворо наказав Юра.
У дзеркальці відбивалося обличчя лисого, змореного літами, тяжкою працею і алкоголем роботяги з кущавими бровами і глибокими зморшками – типове середньостатистичне обличчя, що його важко було запам'ятати. Гайдук, стогнучи, бо й справді було боляче, перевдягнувся в сіру спецівку й подерті штани служника моргу, а на шию повісив бейдж з трьома рівнями захисту. Встиг запам’ятати, що він – Іван Остапенко.
Лікар Юра жестом показав, що треба поспішати.
– Лікарю, – спитав жалібно Гайдук, – а якщо вночі знову розболиться?
– Я закінчую чергування, але передам вас колезі Євлогію. Він зробить вам уколи. Все, все, ідіть.
Вивів Гайдука через мертву зону у системі спостереження й виштовхав у коридор. Там Гайдука вже чекав напарник у такому ж сірому вбранні. Він голосно лайнувся:
– Ваню, твою мать... Ти що, знову набрався? Пішли, мертв'яки чекають.
Вони зайшли до прозекторської, де стояв нудотний сморід нутрощів. На столах лежало шестеро покійників, але не всіх можна було вивозити: не були оформлені документи й не проведено прощальний ритуал. Тільки троє тіл пройшли належні процедури. Прозектор у присутності режимного офіцера прикладав до грудей, вже зашитих після розтину, електроди і ще раз умикав струм високої напруги: покійники сіпалися в судомах.
Гайдук, щоб не бачити цього, підійшов до дверей, що вели у сусідню кімнату, і тихо прочинив їх. Те, що побачив, жахнуло його ще більше: на столі лежав голий, воскового кольору гетьман К-Д. Махун. Гайдук упізнав його по татуюванню на руках, де зображені були танки різних типів. Над скаліченою головою гетьмана похилився якийсь професор трупних наук, либонь, посмертний косметолог, який прикладав до спотвореної лівої частини обличчя новеньку пластикову напівмаску. Професор акуратно розчісував щіточкою чорний штучний вус, що оздоблював пластикову половину гетьманової голови.
Гайдук причинив двері й заплющив очі. Йому стало невимовно жаль старого гетьмана і соромно – наче підглядав щось сокровенно-потаємне, не призначене для чужих очей.
Запакувавши покійників, що пройшли очищення електрострумом, у чорні мішки, які були опломбовані режимним офіцером, вони завантажили трупи на візок, поклавши мішки один на другий, й подалися до вантажного ліфта. З ними йшов молодий вертухай у чорному, який допитувався, чому Іван сьогодні такий невеселий.
– Не питай його, – сказав напарник, – він не добрав своїх двохсот грамів. Голова у пеклі, а живіт порожній.
Вертухай відчепився.
Ліфт піднімався довго. Нарешті вони опинилися у в'язничному гаражі, в якому стояли воронкгі свинцевого кольору. Але напарник потягнув візок до білого мікроавтобуса, на якому красувався яскравий напис: «Свіжі овочі без ГМО». Поскидали трупи на підлогу автобуса. Напарник, непомітно стиснувши руку Гайдуку, сів поряд з водієм, а Гайдук умостився ззаду на трупах. Вертухай захряснув задні двері, ляснув долонею по залізу, наче це був кінський круп, й гукнув:
– Все, уроди! Скатертю дорога!
Автобус виїхав на вулицю й одразу потрапив у нічну пробку. Крізь щілину в дверях Гайдук побачив золоті бані Михайлівського собору. Він ще раз жахнувся. Не міг уявити, що сидів у самому центрі Києва, на дні чорного «Цепеліна», у володіннях Івана Оврамовича Крейди.
Автобус повільно спускався вниз вулицею Михайлівською до Майдану Незалежності. Зупинився надовго на світлофорі поряд з народною харчевнею «Пузата хата», де завжди юрмився злиденний київський люд в очікуванні безкоштовних обідів для жебраків (до меню обов'язково входили гречані галушки Крейди). Тут можна було купити дешевий, але отруйний алкоголь, що слугував пальним для вантажівок; тут китайці продавали наркотики, серед яких популярним був «галуїн», а бідні, інфіковані вірусом передчасної старості (Premature Senility Virus – PSV) проститутки конкурували з персоналом «вагончиків щастя» KSENYA.
Хтось відкрив задні двері й подав Гайдукові руку. Вулиця не освітлювалася, і Гайдук не впізнав незнайомця, який потягнув його крізь натовп у бічну вуличку, де стояв припаркований електромобіль «Форд-Скорпіон», який колись належав ВІРУ. Незнайомець сів за кермо, включив запалювання; червоним і зеленим засвітилися індикатори на панелі. Незнайомий повернув усміхнене обличчя до Гайдука і мовив:
– Бляха-муха, що з вами сталося Ігоре Петровичу! Це ви чи не ви? Хоч скажіть якийсь пароль.
– Навіть у думці своїй не злослов на царя, і в спальні своїй не кляни багача, небесний бо птах віднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє, – продекламував Гайдук. Це були рядки з Еклезіаста, викарбувані золотом на мармуровій дошці у вестибюлі головної будівлі Центральної служби безпеки Конфедерації.
– Ні, не так, – засміявся Григорій Невінчаний. – Наш девіз – нікого не боятися, все знати, нічого не забувати.
Він поліз цілуватися, хоч і гидко йому було дивитися на цю пику, але Гайдук зупинив Григорія:
– Не псуйте обличчя. Воно ще знадобиться. І згадайте ще одну мудрість: не бійся, не сподівайся, не проси.
Вони рушили в темряву ночі. У висотному, яскраво освітленому будинку Головної Управи ДерВару Юлій Мережко проводив термінову нараду з вищими офіцерами поліції та жандармерії – як посилити заходи безпеки в скорботні дні прощання з гетьманом. Але Мережка мучила інша – більш посутня – думка: чи залишить його Клинкевич на посаді директора ДерВару?
78.
Просто лежати горілиць на теплій землі, вдихаючи запах груш-гнилиць, розкиданих навколо. Просто дихати, безтямно вдивляючись у небо, в якому владарюють розпечені вітри африканських пустель. Радіти мурашкам, що повзають по руках, нишпорять у чужому одязі, винюхують щось у зболеному тілі. Просто забути про все, що було, не думати про майбутнє, якого немає. Є тільки лежання під грушею, є тільки безтямна радість виживання, виповзання із задушливих пацючих підвалів на поверхню; є щастя зустрічі з копицею сіна, холодною водою в емальованому відрі: можна занурити голову і пити, скільки хочеш, і ніхто не триматиме тебе за карк, коли схочеш піднести голову, ніхто тебе не топитиме, ніхто не палитиме електрошоком сечовий міхур і не робитиме уколів «парамнезину», розробленого американськими військовими психофармацевтами, тонким інсуліновим шприцом поміж пальцями ніг, де не залишається слідів. (Гайдук два роки тому послав у Центр опис дії цього препарату і кілька ампул). Тепер Гайдук на собі відчув дію парамнезину: препарат паралізував ноги, ніби їх залили бетоном; параліч піднімався все вище, знечулюючи таз і нижню частину тулубу. Людину охоплював смертельний жах – чи померти від паралічу дихальних м'язів, чи залишитися назавжди нерухомим, стати безсилою, упакованою в бетоні тушкою – а слідчий тим часом вимагає «розколотися» і тримає у руках шприц з рятівним антидотом, який нібито може врятувати в'язня. Гайдук знав те, чого не знала більшість підслідних – що строк дії парамнезина досить короткий, і той, хто не піддасться неконтрольованій паніці, зможе зберегти свою таємницю.
Йому хотілося про все забути, перейти з людського горизонту, повного страждань, на рівень птаха: злетіти над цим старим дерев'яним будинком на узліссі, полетіти далі, понад поймою річки Ірпінь. Далі Ірпеня радіус дії його пташиних мрій не сягав.
Гайдук з гіркотою збагнув, що відчуття свободи, яке раптово прийшло до нього, так само раптово скінчилося, щось згасло в його душі. Просто існувати – як птах, який летить над Ірпенем, чи зелена ящірка, яка легко відкидає хвіст і так само легко відновлює втрачене – не виходить. Після кількох хвилин блаженства, подарованого цим ранком, він повернувся до людського виміру: його почала повнити жадоба помсти, яка заполонила свідомість, витиснула всі інші почуття, – жадоба примітивної, кривавої помсти та почуття приниження, нестямного болю від несправедливості, якого зазнав у рідній країні. Подумав, що сидів у щурячій норі під землею у найсвятішому місці Києва – у кількох метрах від святої Софії та Михайлівського Золотоверхого собору, недалеко від Десятинної церкви. Що сталося з цією землею, яка добровільно відмовилась від свободи? Що буде з народом, перетвореним на кріпаків, на холуїв та тюремних наглядачів?
Жорсткий, наче звістка про смерть, внутрішній голос перервав цей патетичний поворот Гайдукових думок: чим ти, генерале, розбещений вільним життям в Америці, ти, тупий солдафон-виконавець, кар'єрист, засліплений міражами влади, чим ти кращий від інших пристосованців, які прислужують зграї зрадників і бандитів, на чолі яких стоїть Сірий Князь?
В цьому голосі було скільки нестерпної правди, що Гайдук зрадів, коли до нього підійшов Григорій Невінчаний з літровою банкою медовухи, вже добряче надпитою. Григорій поклав на землю старий матрац, під голову – подерту фуфайку й примостився поряд, відганяючи долонею надокучливих бджіл.
Невінчаний заріс бородою, але хитрий погляд його невинних блакитних очей не змінився. Залишивши сім’ю у Греції, він нелегально повернувся в Україну і разом з кількома офіцерами ВІРУ організував групу з визволення Гайдука. Тільки на підкуп тюремної охорони пішло 500 тисяч глобо з таємного фонду ВІРУ, що складався з грошей, зароблених на продажу зброї.
Після арешту Гайдука ВІРУ була фактично розгромлена: головну роль у цьому відіграли колишні найближчі співробітники Гайдука – його перший заступник генерал Іванишин, начальник Першого управління Семиглазов та начальник Четвертого управління оперативно-тактичної розвідки Цеханський, які під час зборів керівного складу ВІРУ, що їх проводив особисто генерал-полковник Клинкевич, теперішній гетьман, не просто відреклися від Гайдука, але й засудили діяльність свого колишнього шефа, зокрема операцію «Ахіллесова п'ята», як незаконну, злочинну, таку, що підриває основи національної безпеки України.
«Це правда, – погодився подумки Гайдук, слухаючи Невінчаного. – Операція підірвала основи безпеки владної зграї України».
Одразу після зборів почалися арешти «людей Гайдука» – список був складений Іванишиним та його командою. Ті, хто насправді були «людьми Гайдука», оцінили ситуацію моментально і сховалися, перейшовши на нелегальне становище, використовуючи фальшиві документи, завчасно заготовлені відділом «Н», маски з «полілату», конспиративні квартири та інші засоби порятунку.
Серед офіцерів ВІРУ ходили чутки, що військову розвідку хочуть ліквідувати, підпорядкувавши її структури ДерВару. Хоч як дивно, але це повідомлення не справило на Гайдука враження. Насамкінець Невінчаний приберіг добрі новини.
Одразу після звільнення Гайдука з підземної тюрми був задіяний план переведення його матері в безпечне місце. Давид Бейлін, знешкодивши двох топтунів, що стерегли квартиру Марії Юзефівни, вивіз її туди, куди домовлялися (Невінчаний не повинен був знати місце).
Через другого секретаря посольства Конфедерації Мартина Гусака, напівукраїнця-напівсловака з Чікаго, з яким товаришував Григорій, вдалося зав'язати контакт з Боженою. Вона перебуває в посольському комплексі на вулиці Коцюбинського, будинок «С», п’ятий поверх, кімната 512, і охороняється агентами ЦСБ. Хоча формально блокаду посольства знято, фактично прилеглі території перебувають під пильним контролем ДерВару, і непоміченим вийти неможливо. Хіба що тільки в лімузині посла, Дж. О'Саллівана, який виявився великим гівнюком, бляха-муха, бо першим, ще вночі 18 липня, привітав Клинкевича з гетьманською булавою; посол дуже невдоволений небажанням
Божени повертатися додому і не збирається ні в чому їй сприяти.
Закінчивши свою розповідь, Невінчаний спитав, чи погодиться Гайдук на зустріч з представниками української опозиції у підпіллі?
Так, – сказав Гайдук, не вагаючись.
Може, маску надінете?
Ні. Маску вони не повинні знати. А мене нехай бачать.
Долаючи біль, він підвівся й пішов до будинку, що належав далекому родичу полковника Палія, начальника оперативно-розшукового управління військової контррозвідки. Невінчаний подзвонив комусь і сказав, що готовий продати мед по зниженій ціні.
Сидячи за великим столом у світлиці й п'ючи молоко з медом, Гайдук побачив, як навпроти будинку зупинився фаетон, запряжений двійкою гнідих коней, заквітчаних кольоровими стрічками, мов на весіллі. Фаетон був прикритий білим сонцезахисним дашком. Григорій зустрічав гостей, щось казав кучеру в світлій полотняній чумарці й солом’яному брилі, і той поїхав униз з пригорку, на якому стояв дім.
До світлиці увійшли троє. Одного з них Гайдук негайно впізнав: це був отець Іван, священик ЗЕКУ-116. Вони обнялися, Іван перехрестив Гайдука.
Я чув, які муки випали на вашу долю. Не дайте помсті потьмарити серце.
Другим був Василь Капран, голова Ліги Устима Кармелюка – підстрижений під макітру темноволосий парубок у вишиванці й сірих лляних шароварах. Третьою – дівчина, Оля Гудима, з синьо-жовтою стрічкою, що стягувала золоте волосся, з дитячими пухлими губками й поглядом чистим, мов сльоза.
«Чудові підпільники, – подумав Гайдук. – Просто якась декоративно-дитяча молода гвардія проти зграї мерзотників з підземними тюрмами, тортурами, таємними агентами й ескадроном смерті».
Пане генерале, – мовив отець Іван. – Ми вдячні за можливість зустрітися з вами. А ще більше радіємо, що турботами Господа Бога нашого, Ісуса Христа, ви на волі...
Капран гнівно стукнув кулаком по столу, від чого розплескалося молоко зі склянки, й закричав щосили:
Та немає ніякого бога! Немає над Україною бога, Іване. А якщо є – він мертвий. Нічого не бачить, нікого не чує! Якби був над нами бог, – волав Капран, наче на мітингу, піднісши вгору обидві руки, – хіба він міг би бути таким байдужим і дозволяти те, що діється на цій землі?! Над кожною країною свій бог! Над Росією був імперський бог Третього Риму, він сидів на двоголовому орлі й дивився – що ще загарбати, що ще знищити і понівечити. А тепер він розбився разом зі своїм орлом, і Аллах усівся над Москвою. І над нами скоро всядеться! Але України вже не буде! Немає універсального бога, немає його волі, а є воля людська, зла – і їй треба протиставити нашу народну волю, ще злішу, ще безжальнішу. Зло можна перемогти тільки ще сильнішим злом, а кров – ще більшою кров'ю. Іване, вчення Христове вже вичерпало себе, воно не працює в умовах нашого божевільного часу.
Вчення Христа вічне, Василю, – тихо заперечив отець Іван, наче маючи справу з нерозумною дитиною. Був у тій самій старенькій чорній рясі, що і в ЗЕКУ-116, і часто правою рукою торкався кипарисового хрестика.
Голова Ліги Устима Кармелюка відреагував з лютою переконаністю:
Тільки великою кров'ю можна змити ганьбу, в якій животіє Україна. Якщо вони не пожаліли цього старого пердуна, гетьмана, їхню людину, то кого ж вони пожаліють? Яке тут слово Христове... – махнув він рукою. – У нас є приблизно двісті тисяч бійців, готових виступити хоч сьогодні. Сформовані народні трибунали. Є зброя, хоча її недостатньо.
А яка ваша програма? – спитав Капрана Гайдук.
Програма? Суд Лінча для олігархів. Україна для українців. Вільна і незалежна.
А от коли я – напівукраїнець-напівполяк. Ви мене візьмете в свою Україну?
Пане генерале, все залежить від того, скільки українського у вас в душі.
А що робити з гастарбайтерами, які могли б підтримати визвольний рух? Індіра Голембієвська могла б їх об'єднати.
Вони повинні прийняти українські цінності, а не нав'язувати нам свої, – відповів Карпан впевнено, наче вже не раз відповідав на це питання.
Ну, добре. Повалили владу. Що потім? Яку Україну будувати? – не вгамовувався Гайдук. – Президентську, парламентську, революційно-диктаторську? Яку економіку? Одержавлену? Приватну? Що робити з боргами? З адміністративним поділом? З корупцією? З поліцією?
Капрану не сподобалися ці питання. Він спохмурнів:
Не думав, пане генерале, що ви надаєте цьому значення. Різним формальностям. Наше завдання – знищити існуючу владу. Часу немає на теорії. Невже ви не розумієте, що нас просто винищують?
Розумію.
Скоро від України навіть назви не залишиться. Оля придумала геніальну акцію: «Останній українець». Кожен, кому не байдужа наша доля, уявляє, що він – останній українець у світі. А для того, щоб цього не сталося, відповідним чином діє.
Отець Іван тихо вступив у дискусію:
Не тільки останній українець, але і останній християнин... Нам треба об'єднати національний рух з християнським. Україна без Христа, без Бога – це дике язичницьке поле, поле крові, насильства і безпам'ятства. Це не Україна, а Армагеддон. Тому ми, християни, створили спілку Воскресіння Христова. Мене обрали її головою. Наше гасло – «Воскресне Христос – воскресне Україна». Ми готуємо мирну акцію на захист Вчителя, Його безсмертя, проти смертохристів.
Скільки вас може бути? – спитав Капран.
Кілька мільйонів. Це християни різних конфесій, які вірують у Воскресіння Христове. Ми – воскресохристи. І ми проти насильства.
Черга дійшла до Олі Гудими, яка з нетерпінням прислухалася до всього, що відбувалося в світлиці. Гайдук чув дещо про цю дівчину, батько якої, Святополк Гудима, був генералом жандармського корпусу.
Я член екзекутиви УРА, української революційної армії, – представилась вона.
Дякую УРА за допомогу у звільненні, – Гайдук приклав руку до серця.
Я представляю крайову організацію. Є відділення за кордоном – всюди, де є українці. В Конфедерації – головно в Канаді і в Америці. В колишній Росії, країнах ЕллаПолу, Німеччині – з гордістю продовжувала Оля, не уявляючи, скільки аналітичних довідок, присвячених УРА, прочитав Гайдук.
Ми провели ряд збройних і пропагандивних акцій. Це наші люди ліквідували зрадника Безпалого у Вашінгтоні.
Вона глянула своїм прозорим поглядом, холодним, мов крига, просто Гайдукові у вічі, очікуючи якоїсь реакції, але він промовчав: він не любив екстатичних революціонерів, яких зустрічав у Латинській Америці і Африці. І боявся їх, бо ці поети-невдахи (чомусь усі вони писали вірші) незрідка бували провокаторами.
Капризно стуливши пухлі губи на якусь мить, Оля перейшла на конспіративний тон:
Тут немає прослушки?
Невінчаний, який дрімав у кутку світлиці під образами, прокинувся:
Все чисто, перевірено.
Так ось, – урочисто повідомила Оля, – один з підрозділів УРА працює над створенням атомної бомби. Вже виготовлено два боєзаряди. Але нам потрібна допомога армії. Ваша, пане генерале. Нам треба перевезти заряди, встановити їх, зробити всі необхідні розрахунки – можливий ефект, кількість жертв, характер руйнувань. Допоможете?
А де ви їх хочете підірвати? – спитав Гайдук, ледве стримуючи гнів і розуміючи, що ця божевільна німфетка в мініспідниці, ця новітня Софія Перовська ладна підірвати брудну ядерну бомбу де завгодно – хоч і у себе вдома, у «дворянському гнізді», біля пам'ятника Лесі Українці.
Цілі поки що не визначені. Було б непогано підірвати Батиєву гору під час саміту Чорної Орди, – холодно пояснила Оля.
Гайдук згадав слова Лесі Українки, які колись декламував на шкільному вечері: $<Месники дужі приймуть мою зброю, кинуться з нею одважно до бою... » Ось вони, нові месники. Без жалю і не вагаючись, вони підірвуть Батиєву гору. Одночасно злетить у повітря Байкове кладовище з кістками предків, інститут Амосова з хворими і лікарями, житловий масив на Солом'янці. І я, ховаючись у своїй конспіративній квартирі. І ще половина Києва.
Отець Іван знервовано піднявся з-за столу, підійшов до ікон (Невінчаний, щоб не заважати, пересів до вікна) й почав хреститися. Потім наблизився впритул до Олі Гудими:
То буде гріх великий перед Богом і своїм народом, дівчино. Вам що – мало Хіросіми, мало Сеула, мало Кашміра та Ізраїлю? Я проти такої революції. Краще сидітиму в катакомбах з тими, хто вірить у Христа і любов. Я піду.
Як знаєте, – зверхньо кинула Оля, почервонівши чи то від гніву, чи від сорому. Вона схожа була на школярку, твір якої на вільну тему не зрозумів учитель. – Я теж можу піти, – підвелася вона.
Сядьте всі, – владно наказав Гайдук. – Ви хочете боротися чи сваритися?
Почекавши, поки отець Іван і Оля всядуться за стіл й заспокояться, Гайдук продовжив:
Нас мало. Ми роз'єднані. Ми ще не знаємо, що принесе нам новий гетьман. Скоріше за все – буде набагато гірше... Нас чекає не дитяча романтична гра в революцію, а тяжка, небезпечна робота.
Голову стиснув біль, він на мить заплющив очі й потер скроні пальцями.
Маю кілька пропозицій. Перша: ми домовляємось створити широкий фронт визволення України – ФВУ, куди входять усі – і ультра-революціонери (Оля сиділа збайдужіло, ні на кого не дивлячись), і мироносні християни (на худому обличчі отця Івана проступила тінь страждання), бойовики і професори. У ФВУ має бути два крила – політико-легальне і підпільне, як колись в Ірландії. На чолі політико-легального може стояти Індіра Голембієвська, якщо ви згодні, або хтось інший. Військове крило хочу очолити я. Мої офіцери проведуть курси з конспірації, маскування, особливостей ведення бойових дій у містах, збереження таємниці, організації мережі підпільних осередків і тому подібного. Інакше через кілька днів усі ви сидітимете у підземеллі між Софійським і Михайлівським майданами.
Друге. Жодна організація, що входить до ФВУ, не зобов'язана змінювати свою структуру, програму чи методи дії. ФВУ – це широка рамкова організація, програма якої має бути дуже коротка і повинна влаштувати всіх.
І третє: у нас є загін бойових хакерів, військових інтернавтів. Але нам потрібні додаткові сили для проведення теленетних бойових операцій.
В нас є такі хлопці, – відгукнулася Оля.
І в нас, – повідомив Капран.
Ось і добре, – вперше посміхнувся Гайдук, бо насправді йому подобались молоді люди та їхня готовність до боротьби. – Вважайте, що Фронт визволення України створено.
Через півгодини знову під'їхав фаетон з сонцезахисним дашком. За кучера був полковник Палій. Прощаючись, Гайдук спитав Олю:
А ви пишете вірші?
Вона презирливо надула губки і сказала:
Що за маразм? Ненавиджу вірші. Я вчилася в фізико-математичній школі. Я багато чула про вас. Мій батько розповідав. До речі – це від нього я довідалася про агента Безпалого.
Атомна бомба – це серйозно?
Так. УРА– серйозна організація. Якщо захочете – зможемо вам бомбу показати.
«Невже ми справді останні українці на світі? » – подумав Гайдук, дивлячись, як від'їжджає весільний фаетон, здіймаючи куряву. Ця думка жахнула його.
