Текст книги "Час смертохристів. Міражі 2077"
Автор книги: Юрий Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 32 страниц)
57.
Саміт в Афінах відбувався за вісімдесят кілометрів від тісно забудованої, отруєної смогом грецької столиці, влада якої не могла гарантувати безпеку главам сорока семи держав і урядів, численним членам делегації, їхній охороні та журналістам – бо громадяни цього міста, розташованого попід горами, змучені спекою, нестачею води, пального й перманентними кризами, не бажали забезпечити спокій навіть керівництву своєї власної країни, влаштовуючи регулярні погроми і перевороти. Тому зустріч у верхах лідерів Організації Глобальної Безпеки – від Конфедерації Держав Північної Америки до Австралії – вирішили провести на острові Евіа, поблизу берегів Аттіки: він нагадував довгу рибу, що гріється в теплих водах біля знайомих скель.
Острів, міцно пришвартований до континенту мостами над протокою Енвіпос, вирішили поділити на дві частини: північну, якої не торкнулися зміни, і південну – від міста Халкіда й до затоки Колпос – яку віддали у повну владу ОГБ, перетворивши її на закриту зону. Цю частину острова, перебудовану для такої знаменної події (було прокладено мережу шосе, пробито тонелі, зведено палац Глобальної Безпеки, п'ятдесят окремих резиденцій, спеціальний аеропорт і п'ять морських терміналів), охороняли дванадцять тисяч вояків і поліцейських ОГБ.
Гайдук вилетів на острів Евіа у неділю, 4 липня, разом з Головним військовим отаманом, міністром оборони генерал-полковником Петром Івановичем Прядком, членами делегації, помічниками і експертами. Летіли гетьманським АН-270, в багажній частині якого, в контейнерах, обладнаних для перебування людей, переховувався підрозділ спецназу в складі п'ятнадцяти чоловік, призначений для участі в операції «Ахіллесова п'ята». Дві бойові «черепахи» вже перебували в районі селища Авлос, де була розташована резиденція української делегації. Туди ж доставили й контейнери («з їжею, водою і обладнанням для потреб делегації» – як твердила офіційна легенда).
Сухе божественне тепло Еллади дихнуло на Гайдука та його супутників, коли виходили з літака. Трави, що оточували летовище, наповнювали повітря ароматами. Висока скеляста гора, підмальована блакитними і рожевими мармуровими тонами, здіймалася неподалік аеропорту. Дихалось легко, незважаючи на 45°С. Отримавши перепустки, більша частина делегації поїхала до авлонської резиденції, а Гайдук з Григорієм Невінчаним, Дімою Мочалкіним та начальником охорони Тенгізом взяли на летовищі відкритий електроджип – голубий, з символами GSO, що нагадував «вілліс» часів Другої Світової війни, й подалися до селища Еретрія, біля якого на березі моря був споруджений палац Глобальної Безпеки. На головну – VІРівську – магістраль їх не пустили, тому добиралися бічними шляхами.
Гайдук звернув увагу на організацію охорони в цій частині острова: на узбіччі головного шосе, прокладеного понад морем, щодесять метрів стояли жандарми об'єднаного командування ОГБ – у білих шоломах з кевлару й темно-сірих кулезахисних жилетах, тримаючи в руках важкі автомати М-32 з лазерним наведенням; над шосе висіли гелікоптери, в яких снайпери, звісивши ноги за борт, чатували на терористів – тобто на тих, хто не мав при собі спеціальних бейджів – перепусток, які випромінювали сигнали розпізнання «свій-чужий». Кожні чотири години коди сигналів автоматично змінювалися.
Гайдук зазначив, що система охорони виглядає показушною, а кевларові каски, бронежилета й малоефективні автомати М-32 давно застаріли: спецгрупи ВІРУ були озброєні набагато краще. Разом з тим він з полегшенням подумав, що при такій показушній активності охорони на західному березі острова набагато легше буде проводити операцію «Ахіллесова п'ята» зі східного берега, де розташувалася українська делегація.
Через вісім кілометрів після Еретрії прибульці з Києва побачили на узгір'ї сліпучо-білий палац незвичайної архітектури: будівля нагадувала гігантську морську мушлю з білого і рожевого мармуру, оточену чотирма білосніжними вежами – наче фрагментами старовинних православних грецьких храмів з темно-синіми й багряно-червоними банями. Вежі – як чотири азимути на емблемі ОГБ.
У секретаріаті саміту панувала нервова атмосфера – метушилися молоді дипломати з кам'яними обличчями VBP (very busy persons), дівчата-секретарки бігали з одного кінця зали до іншого (вони були в грецьких хітонах і прикрашали середовище, сповнене похмурими панами у чорних сюртуках і генералами у синіх, чорних, зелених і жовтих мундирах) . Гайдук і його супутники озиралися на темноволосих дівчат, коли до них підійшов, дружньо посміхаючись, білявий американець і привітався. Це був помічник Марти Джеферсон, яку три дні тому президент Конфедерації Ширлі Ван Лі призначила радником з національної безпеки. Виконуючим обов'язки віце-президента став міністр оборони Олівер Браун.
– Ви мене не пам'ятаєте? – широко всміхався помічник Марти. – Це я супроводжував вас у лімузині... пам'ятаєте? Як ми їхали до Канади... Місіс Джеферсон чекає на вас. Прошу за мною.
Вони пройшли до сусідньої зали, поділеної на ряд кабінок, де відбувалися двосторонні зустрічі делегацій.
Залишивши Невінчаного і Мочалкіна в залі, Гайдук ступив до кабінки, схожої на пересувний трейлер для кіноакторів. Там його очікувала Марта Джеферсон – здавалось, що вона ще більш схудла і змарніла за той час, що не бачились, але чорні очі її – п'яні вишні – блищали так само молодо, як і у Вашінгтоні, смішних сивих кісок не було видно.
Коли Гайдук зачинив за собою двері, Марта підійшла до нього і двічі поцілувала, подивившись йому у вічі. Він знав, яким буде перше запитання, але мовчав. Вони сіли за стіл переговорів, Марта поклала руки на прохолодну алюмінієву поверхню столу. Руки були набагато старіші, ніж її очі.
– Де Божена? – спитала Марта.
– Вона не приїхала.
– Ви її залишили в резиденції? – не зрозуміла Марта.
– Ні. Вона залишилась у Києві.
– У Києві? – перепитала Марта, нервово ворушачи пальцями, наче піаніст, що розминається перед концертом. – Вона що – захворіла? Що сталося? Вона мені нічого не казала.
Гайдук мовчав.
– Тільки скажіть мені правду, – жалібно попросила Марта Джеферсон. – Адже ми домовилися, ви обіцяли...
– Я кохаю Божену, – твердо сказав Гайдук, наче хтось із ним сперечався.
Марта Джеферсон поглянула на нього як на божевільного.
– Я її кохаю. І вона мене. Вона вирішила залишитися в Києві.
– Ми ж домовлялися, – пальці Марти креслили механічні кола на сріблястій поверхні столу. – Як же так... В мене нікого, крім неї, немає. Зрозумійте це... Вона хотіла вирватись з України,ублагала мене допомогти. А тепер...
Гайдук не витримав і поклав важку долоню на тоненькі Мартині пальці.
– Пробачте, що не попередив. Я її не затримував. Навпаки – умовляв поїхати зі мною. Така оказія... Але, чесно кажучи, я радий, що вона залишилась.
Марта забрала руки зі столу і, наче цієї розмови не було, перекресливши щось у собі, сухо і відчужено сказала:
– Від імені президента Конфедерації місіс Ширлі Ван Лі хочу передати вам узгоджені попередньо пропозиції ОГБ до керівництва України.
Вона передала йому memory stick – маленький носій інформації, на блакитному корпусі якого золотом виблискувала емблема Організації Глобальної Безпеки.
– Пані президент призначає вам зустріч післязавтра, о п'ятій пополудні на півгодини. О шостій вона відлітає до Вашінгтона. Вона сподівається, що ви вивчите документ й зможете дати якщо не остаточну відповідь, то хоча б висловитесь з приводу прийнятності чи неприйнятності цих пропозицій. Але час вимагає швидких рішень.
– Як ви розумієте, я не маю повноважень приймати рішення. Але обіцяю, що якнайшвидше ознайомлю керівництво України з пропозиціями ОГБ, – Гайдук відчув, що говорить не своїм, а чужим, механічним голосом.
Марта Джеферсон підвелася з-за столу, він також підвівся і застиг на хвилину, опустивши голову, намагаючись не зустрічатися поглядом з цією жінкою, вбраною в офіційний темно-сірий костюм з льону. На зморшкуватій шиї Марти він помітив низку старовинних коралів, потемнілих від часу. Божена розповідала йому історію цього намиста, вивезеного з села на Волині в 1942 році. На якусь мить він оглух – в кабіні працювала потужна система захисту від прослуховування.
Потім крізь товщу електронних імпульсів до нього пробилися слова Марти:
– Якщо б ви її кохали, то повинні були негайно вивезти з України. Ви і Божена – в смертельній небезпеці. Ви граєтесь з вогнем. На жаль, пане Гайдук (раніше вона називала його IHOR), ви приносите нещастя жінкам. І Ширлі, яка змушена була пошлюбити цього жовтого мерзотника... бо була вагітна від вас... І ця бідна пуерторіканка... Як її... Лінда... загинула ні за що, ні про що... І тепер Божена.
Вона рвучко відкрила двері кабіни, наче хотіла переконатися – чи ніхто не підслуховує. За дверима нікого не було.
58.
4 липня 2077 р.
16.00 РМ
Вища категорія державної таємниці
Негайно і Особисто Його Ясновельможності
Гетьману України,
Генералу армії Кузьмі-Данилу Махуну
Щойно радник Президента Конфедерації з національної безпеки n. М. Джеферсон передала офіційні пропозиції Організації Глобальної Безпеки на розгляд керівництву України (повний текст – див. додаток). Серед головних положень документа привертають увагу такі:
1. У разі згоди керівництва УВКФД, рішенням саміту Україна негайно приймається до ОГБ у режимі fast tract (швидка процедура);
2. Конфедерація держав Північної Америки готова передислокувати в Україну з території Німеччини, Чехії, Польщі і Румунії 10 батарей оперативно-тактичних ракет «Ревенджер-ХІ» і два авіаційних крила винищувачів-бомбардувальників F-160 з відповідним персоналом і ремонтною інфраструктурою.
3. Румунія категорично відмовляється брати участь в будь-якій військовій допомозі, наполягаючи на поверненні Буковини і Придністров'я та виході Молдови зі сфери впливу України
4. Польща згодна ввести на територію західних земель України особливу армію швидкого реагування ім. Л.Валенси у складі п'яти аеромобільних бригад.
5. «Фортеця Берлін» пропонує жандармський корпус СС (Self-Security – самозахист) для наведення порядку в тилах діючої армії.
6. ОГБ (власне КДПА) пропонує значні кредити (до 500 млрд. амеро) на модернізацію військово-оборонного комплексу України і оснащення ЗСУ найновішими системами озброєнь.
Умови, які висуває ОГБ:
– юридично-легітимне рішення України на основі закону Сейму про приєднання до ОГБ (строк – 6 днів);
– ліквідація агентури Чорної Орди в керівних структурах держави, включно зі Збройними силами, ДерВаром та ВІРУ. Список ворожої агентури буде передано негайно після формального приєднання до ОГБ;
– підписання таємної угоди з ОГБ про забезпечення
країн ОГБ українськими продуктами харчування і допуск спеціального логістичного комітету ОГБ до ресурсів «магічної дев'ятки ».
– демократизація України, ліквідація феодально-олігархічної системи управління країною (поетапно).
Чекаю відповіді, І. Гайдук
59.
Урочисте відкриття саміту ОГБ відбулося наступного дня. У величезному мармуровому залі засідань, де було встановлено чотирикутний стіл, яким можна було б огородити футбольне поле, розмістилися делегації сорока семи країн, глави держав і урядів, міністри закордонних справ і оборони, численні експерти і радники – військові, економічні, фінансові, представники розвідок і контррозвідок. Гайдука і Прядка на правах спостерігачів усадовили в дальньому куті, поряд з делегаціями Курдистану та Екваторіальної Африки.
Розміщення делегацій відбувалося у напівтемряві. Цим займалися дівчата з ліхтариками, сліпуче освітленим залишався лише простір посередині залу: на підлозі висвічувалася емблема ОГБ – синій квадрат з білими контурами земної кулі та чотирма біло-чорними азимутами.
Але коли всі делегації сіли на свої місця, емблема зникла й зазвучала могутня, тривожна музика Евангела Діонісоса – світової слави грецького композитора, автора балета-ораторії «Марафон». На подіумі з'явилася група дівчат у білих туніках, до яких приєдналися діти в яскравих вбраннях, щоб закружляти в щасливому колі. На чотирьох величезних екранах висвітився текст:
Липень 490 р. до Різдва Христова. Еретрія, на землі якої відбувається наш саміт. Ще щаслива, вільна земля.
Тривожна мелодія перетворилася на скреготливий, пронизливий сигнал війни. Учасники саміту самохіть пригнулися, коли низько над ними з шурхотом пропливли чорні зловісні постаті. Нападники впали на безтурботний хоровод згори, наче сучасні спецназівці, що стрибають з десантних «черепах» на землю. Зазвучав хор – і це були дисонасно-трагічні, дисгармонізовані зойки дітей і жінок, що просили допомоги. На екранах з'явився новий текст:
Сили вторгнення перського царя Дарія захопили і спалили Еретрію і висадили десант на узбережжі біля міста Марафон.
Грецькі юнаки у золотих шоломах і білих хітонах, з круглими червоними щитами і довгими списами шикувалися до бою, вояки імперії Дарія тирлувалися у чорну зграю. Дві музики звучали в залі палацу Глобальної Безпеки, майстерно скомпоновані Евангелом Діонісосом – прадавня грецька мелодія свободи, мелодія гір і моря, виконувана на солодкозвучних, схожих на мандоліну, бузуках, мелодія Сіртоса, древнього танцю, з якого починався цей народ, і зловісно-примітивна музика чорних загарбників, музика брязкоту мечів й кінського іржання, музика тупих ударів тимпану, що нагадували хльоскання батога.
Чорні підняли вгору луки і вистрілили в сонце, що сходило над залом засідань. Сріблястий сніп стріл полетів назустріч сонцю. Почалася битва.
12 вересня 492 р. до н.е. почалася битва під Марафоном, що стала однією з десяти найважливіших битв в історії людства, – світився текст на екрані. – Це було зіткнення двох цивілізацій, в якому вирішувалася доля Європи і демократії. Оскільки Спарта відмовилась допомогти Афінам, над грецьким військом нависла смертельна загроза. Найкращою тактикою, обраною греками, був превентивний удар по персах – швидкий рукопашний бій у центрі і флангові атаки.
На сцені закручувалася спіраль битви – білі хітони греків стали червоними, а чорні постаті персів набули кольору загуслої крові. Вир битви поступово уповільнювався, воїни падали на випалену землю. Нарешті загинули всі – тільки один грецький юнак піднісся над полем битви під скорботний спів жалобного хору. На поле крові ступили жінки у пурпурових, коричневих і сірих плащах, вони розшукували своїх братів і наречених. Поступово темрява впала на поле битви, і учасники саміту зосередили свою увагу на юнакові, який летів над залом, долаючи відстань між Марафоном і Афінами. Нарешті він спустився на землю і біг, задихаючись і падаючи від втоми; вийшовши на порожній простір посередині все ще затемненого залу, марафонець ледве здолав останні метри, прямуючи до центральної частини столу, де сиділи глави держав – фундаторів ОГБ: Конфедерації держав Північної Америки, Британської співдружності націй, Японії, Фортеці Берлін, ЕллаПолу, Індії, Скандинавського пакту, Аргентіни, Протестантських штатів Європи, Чорноморської християнської співдружності, Нової Зеландії і Австралії.
Тільки коли марафонець з останніх сил дістався головного столу, спалахнуло яскраве світло. Марафонець хрипко вимовив єдине слово, на яке чекали від нього:
VICTORY! ПЕРЕМОГА!
Пролунали урочисті акорди гімну ОГБ, музику і слова якого написав до саміту Евангел Діонісос, і всі підвелися. Там, де щойно вирувала битва цивілізацій, знову засвітилася емблема ОГБ.
Юнак-марафонець все ще стояв перед столом засідань, простягнувши руки до Президента Конфедерації Ширлі Ван Лі – наче перемогу присвятив особисто їй, принісши сюди дорогоцінний подарунок історії.
Гайдук не відводив погляду від Ширлі: вона була в жалобному чорному вбранні, бо похорон її чоловіка Ендрю Ван Лі відбувся два дні тому. Виразу її обличчя не можна було побачити: з маленького капелюшка звисала чорна вуаль, затіняючи обличчя Ширлі – навіть на величезних екранах воно губилося в сутінках.
Першим від імені господарів виступив президент Греції Ставрос Венізелос, який заявив, що уроки Марафону не повинні бути забуті, якщо древня європейська цивілізація не хоче бути знищеною безжальним ворогом.
Другою слово взяла Ширлі Ван Лі. Вона сказала:
– Мені важко говорити після тої трагедії, що пережила я особисто, і яка так глибоко вразила громадян Конфедерації і наших друзів. Але найвища відповідальність президента Конфедерації за глобальний мир і безпеку примушує мене забути особисте горе і звернутися до справ життя чи смерті нашого союзу демократичних країн. Так, я не помилилася: йдеться саме про нашу спільну долю, долю наших країн і наших цінностей, долю наших дітей.
Гайдукові ще раз стиснулося серце від цієї риторичної згадки про «наших дітей».
– Маємо справу з найбільш серйозним викликом двадцять першого століття, – продовжувала Ширлі, й голос її не звучав так лунко, як завжди. її слуховий чіп монотонно диктував їй текст виступу, й вона так само одноманітно повторювала слова, написані Мартою Джеферсон.
– Сьогодні ця чудова вистава, за яку я щиро дякую президентові Греції, ще раз нагадала нам, якою важливою є єдність перед загрозою агресії. Спарта несвоєчасно прийшла на допомогу Афінам. Але сьогодні вільні нації повинні об'єднатися перед загрозою з боку чорної сили, що несе поневолення, руйнування і смерть. Ми повинні згадати уроки історії, коли вільні нації об'єдналися у боротьбі з нацизмом і комунізмом – і перемогли. Ми довго, надто довго робили поступки агресору. Ми намагалися знайти компроміси, йшли на мирне співіснування. Але койоти ніколи не стануть вегетаріанцями, а гієни не відмовляться від мертвизни. Чорна Орда зайшла надто далеко. Це її зусиллями була зруйнована Росія, наш стратегічний партнер в Євразії. Це Орда стоїть біля воріт України, щоб чорною повінню залити Європу і перетворити окремі острови мусульманства у Німеччині, Франції та Іспанії в єдиний архіпелаг фанатичного ісламу. Днями Чорна Орда зважилась на нечуваний крок: скориставшись вбивством президента Ван Лі й шоком, викликаним цим злодіянням, Орда уклала угоду з так званим революційним урядом Мексіки на чолі з наркобароном Хосе Сапатерро, почавши постачання зброї бунтівникам з метою знищення Конфедерації.
Але агресори прорахувалися. Бої Американського легіону з наркоповстанцями в штатах Техас, Нью-Мексіко, Арізона та Каліфорнія показали єдність американського народу, що стрімко зростає. Героїчні дії легіону, який вславився блискучими перемогами над злочинцями, викликали ентузіазм усього суспільства, зміцнили рішучість американського народу до глобальної боротьби з агресорами.
Інформую вас, що я, одностайно підтримана Конгресом Конфедерації, прийняла рішення про розміщення на геостаціонарній орбіті трьох бойових космічних станцій (Combating Space Station – CSS) – «Джордж Вашінгтон», «Гаррі Труман» та «Роналд Рейган», оснащених найновішими видами озброєнь і засобами захисту. Це космічні аналоги океанських авіаносних з'єднань, на яких грунтувалася непереможна міць Америки. Процес збирання CSS з існуючих в космосі елементів, доставлених на орбіту
Конфедерацією і рядом держав-членів ОГБ, уже почався. Залога станцій складатиметься не тільки з громадян Конфедерації, але й громадян держав наших союзників.
Також я віддала наказ провести до стану повної бойової готовності наші бойові бази на Місяці та Марсі.
Ми будемо в змозі у будь-який момент застосувати ракетно-ядерну, лазерну, гравітаційну, енергетичну, комп'ютерну та інші нові види зброї проти агресора.
Я закликаю всіх членів ОГБ виявити єдність у час смертельних змагань з ворогом. Я закликаю уряди тих країн, які ще не є членами ОГБ, але вже відчувають на собі дихання чорних хижаків, якнайскоріше приєднатися до нашої організації, взяти участь у спільній боротьбі.
Я закликаю уряд Піднебесної народно-демократичної імперії виявити мудрість, зберігати нейтралітет і не ставати на бік агресора.
Але нехай ні в наших ворогів, ні в тих, хто вагається, не буде ілюзій: якщо почнеться глобальна битва, ми переможемо. І про нашу перемогу сповістить світові не зранений, вмираючий самотній марафонець Фидипід, а два мільярди воїнів світла – безсмертних воїнів демократії, прогресу і миру.
Овація супроводжувала ці слова президента Ширлі Ван Лі, після чого було оголошено перерву для переговорів.
Гайдук і Прядко подалися до тієї зали, де стояли ряди кабінок, тут було призначено зустріч з польськими представниками. Рівно о 12.00 до кабінки зайшли Пшемислав Росяк, міністр національної оборони Польщі, та генерал армії Кшиштоф Самсонович, головнокомандуючий об'єднаними військами ЕллаПол. Росяк, молодий, елегантний син мера Чікаго, улюбленець жінок з манерами ведучого популярних телепрограм, обійнявся з Гайдуком, поплескавши його по спині ("Czesc stary, jak si$ masz?") – він підтримував тісні ділові стосунки з бюро Гайдука у Вашінгтоні. Генерал Самсонович з пишними вусами, як у маршала Пілсудського, тримався більш скуто: віддав українцям честь двома пальцями, схилив поголену голову і клацнув каблуками. Він не знав ні Прядка, ні Гайдука.
Поляки принесли Гайдуку і Прядку проект таємної угоди щодо військової співпраці Збройних сил України з об'єднаними силами ЕллаПолу, повідомивши при цьому, що до них приєднується норвезький арктичний корпус і шведська авіадесантна армія, готова до дії в полярних районах.
Росяк чесно визнав, що тривогу викликає південний, чорноморський фланг: ні Румунія, ні Болгарія не можуть нічого протиставити турецькому пануванню на морі, а Греція після втрати острова Хіос, захопленого турками, зосереджує свої зусилля виключно в Егейському морі. Генерал Самсонович переважно мовчав, погладжуючи вуса, не перебиваючи міністрів оборони. Прядко передав полякам список необхідних озброєнь і обладнання. Гайдук з симпатією приглядався до цього селянського сина, що виріс на Хмельниччині і став одним з найкращих штабістів України, на якого звернув увагу гетьман під час війни з ЕнРосом.
На питання Росяка щодо ставлення українських колег до пропозиції ОГБ – ввести польські війська до Західної України – Прядко відповів, що це – справа політичного керівництва держави. Гайдук сказав, що може виникнути певна аналогія з пропозицією Сталіна в 1939 році – ввести Червону Армію на територію Польщі з метою стримування Німеччини: реакція польського керівництва тоді була різко негативна. Тут втрутився генерал Самсонович, який сказав, що в даному випадку історичні аналогії є хибними – настільки відрізняються обставини та виклики. Міністр оборони Росяк зауважив, що ні в якому разі не йдеться про повторення трагічних помилок минулого. Він сказав, що його мрія – бачити об’єднану польсько-українсько-литовську державу: «тридцять мільйонів українців, п'ятдесят мільйонів поляків і п'ятнадцять мільйонів литовців, об'єднавши промислові потенціали і збройні сили, могли б стати дуже впливовою частиною Європи» – заявив Росяк. Гайдук до цього додав п’ятнадцять мільйонів білорусів, які намагаються побудувати демократичне суспільство.
Домовившись підтримувати постійний контакт, делегації розійшлися на ланч. Гайдук з Прядком прибилися до демократично-гамірливого залу, де були розташовані зони дешевих буфетів з національною кухнею країн-членів ОГБ, різностильні бари і паби, невеличкі ресторанчики і затишні кав'ярні, й після тривалих пошуків знайшли вільний столик на двох.
Навколо сміялися, кричали, розмовляли і мовчки споживали салати учасники саміту, на грудях яких красувалися бейджі третьогорівня. Делегати першого і другого рівнів ланчували в окремих залах.
– Що ви про все це думаєте, Петре Івановичу? – спитав Гайдук.
Прядко задумливо пив морковний сік, витискаючи до стакану лимон. Лівою долонею прикривав стакан, щоб лимонні бризки не потрапили на стіл.
– Рекомендую вітамінну бомбу, – сказав він. – Можливо, це найкраща бомба на світі.
І – несподівано:
– Буде війна. Нас будуть спалювати з обох боків. Ми не готові. Ми втратили Україну. Збройні сили фактично знищені політиками. Але треба хоч залишки рятувати. Потрібен швидкий превентивний удар. Для цього треба задіяти всю цю публіку, – він обвів очима зал. – Особливо стратегічні, космічні сили Конфедерації. Поляків не пускати в Західну Україну – бо вони там і залишаться. А перекинути на лівий берег, на ТВД Харківщини, Лутанщини і Ростова-на-Дону.
Він знову припав до склянки, посоливши і поперчивши морквяний сік – наче це була «Кривава Мері». Подумавши, підняв голову:
– Буду відвертий. Все залежить від вас, Ігоре Петровичу. Армія покладається на вас.
– На мене?
– Так. Тільки ви можете зупинити цей маразм, в якому перебуває країна. Нікого, крім вас, немає. Армія допоможе. Бо немає сил спостерігати цей шабаш відьом...
Він зітхнув і відставив стакан.
– Ми вас підтримаємо. Починайте.
Гайдук, який досі не знав поглядів Прядка (всі джерела відзначали високий професіоналізм Головного військового отамана, але нічого не мовили про його політичну позицію – Прядко відзначався винятковою обережністю), був зворушений такою відвертістю. Водночас гостра тривога пойняла його: різні сили підштовхують його до державної зради, до перевороту, за яким стоїть кров, бо не буває військових переворотів без крові: згадав перевороти в Росії, Іспанії, Греції, Іраку, Чилі, Аргентині, Польщі, Німеччині, Сербії, Румунії, Китаї, Єгипті, Індонезії, Нігерії, в десятках інших країн. І всюди – одне й те ж: вбивства, чистки, арешти, полум'яні й справедливі гасла, короткий час тимчасового покращення, стабілізації, за яким – нова тупа диктатура, нові помилки і злочини, нові політичні репресії й корупція. Прокляте зачароване коло.
І чому він, далека від України, чужа, по суті, людина повинен брати на себе всю відповідальність за новий, можливо, більш жорстокий цикл насильства?
Гайдук швидко з'їв салат «цезар», одним ковтком випив каву «еспрессо» і, міцно потиснувши руку Прядку, пішов до залу переговорів, де його чекав Діма Мочалкін.
– Ігоре Петровичу, – спитав Діма. – Вам подобається тутешнє повітря?
– А що? – похмуро спитав Гайдук. – Є проект прокладення труби з Греції в Україну? Щоб повітря демократії нагнітати?
– Ні, – засміявся Діма. – Я був на морі, плавав, а потім подихав цим повітрям. І згадав Піфагора: він сказав, що запах трав і спецій – краща жертва богам, аніж сморід смаженого сала. І тому я...
– Можливо, Піфагор був мусульманином, – обличчя Гайдука залишилося похмуро незворушним. – Що у тебе?
– На зустріч з вами проситься російська делегація.
– Російська?
Так. Вони тут у якості гостей. Приділіть їм увагу.
– Добре. Де вони?
– Чекають у тридцять третій кабіні.
Коли Гайдук з Дімою увійшли до кабіни, троє офіцерів у чорній військово-морській формі підвелися.
Старшим у цій делегації (на бейджі напис: Special guest) був контр-адмірал Феоктистов, з ним – капітан першого рангу Сєдов та капітан другого рангу Ювженко. Гості представились як члени СОР – Союзу офіцерів Росії. Контр-адмірал Феоктистов розповів, що командує з'єднанням трьох атомних підводних стратегічних ракетоносців Північного флоту, до складу якого входять флагман «Москва», човни «Сталінград» і «Арзамас», якими командують його колеги.
– И вот, господин генерал, – худий, жилавий, з коротким сивим волоссям йоржиком контр-адмірал дивився не на Гайдука, а чомусь на Діму Мочалкіна, – когда эти упыри, руководители России, предавали нашу родину, якшались с нехристями, продавали наши богатства черножопым, шли на самые подлые сделки и уступки, мы годами сидели под водой, зарабатывая лейкемию, и думая, что служим великой России, которой было насрать на нас... Но теперь мы прозрели и приняли решение. Мы просим передать правительству братской Украины, что готовы служить под ее знаменами во имя... во имя отомщения за поруганную родину, за униженную веру, за страдания русского народа. Мы готовы обрушить на Черную Орду ракетно-ядерный удар огромной мощности. К нам присоединяются экипажи еще двух подлодок из Тихого океана.
– Сколько вас всего? – спитав Гайдук, думаючи про відчайдушну рішучість цих людей, які втратили все – домівки, сім'ї, рідну землю. І готових на все заради помсти.
– Всего тысяча шестьсот офицеров и матросов, пять подводных лодок проекта 999 «Восьминог» плюс надводные суда – плавуче-ремонтная база и госпитальное судно. Всего на вооружении у нас тридцать семь оперативно-тактических крылатых ракет класса «гарпун» и двадцать шесть МБР класса СС-60 «M-Икс». Срок годности ракет исчерпан, но, думаю, они еще полетят.
На блідому зморшкуватому обличчі контр-адмірала проступили тверді жовна.
– Сейчас мы пребываем в надводном положении. У людей авитаминоз, с продуктами плохо. Наши координаты...
– Знаю, – сказав Гайдук. – Наши спутники отслеживают ваше местоположение.
– Господин генерал, – нарешті контр-адмірал глянув на Гайдука. Очі були холодно сірі, а погляд – змучений і зацькований. – Мы предложили свои услуги командованию ОГБ. Но нам не доверяют... они боятся нас... что мы перейдем на сторону Орды . А скорее всего – не знают, что с нами делать.
– Я тоже не знаю.
– Генерал, будем честны. Мы сознаем, что наше руководство вело себя по-свински по отношению к братскому украинскому народу. Последняя война между нашими странами полностью лежит на совести предателя Медунова и его окружения. Мы осуждаем эту политику и готовы от имени СОРа принять соответствующую политическую декларацию. В конце-концов, у нас общая мать – Киевская Русь. Нам надо быть вместе.
– Пане Гайдук, – раптом вступив у розмову капітан другого рангу Ювженко – дебелий чоловік, схожий на професійного борця. – Я українець, сам з Білої Церкви. Не вірте ви йому. Він українців інакше як хохлами, зрадниками і «бандєровцамі» не називає. Ніякої братської дружби вже не буде. Але пожалійте контр-адмірала – в нього третя стадія білокрів'я. Ми домовились залишити його в Афінах, у лікарні. Він мужній офіцер, непоганий командир. Його сім'я загинула в Москві рік тому під час кривавого Курбан-Байраму.
– Я дуже шкодую, – сказав Гайдук. – Примите мои соболезнования, контр-адмирал.
Контр-адмірал Феоктистов сидів мовчки, тільки по щоках його спливали сльози,*знаходячи глибокі зморшки, й збиралися біля підборіддя, краплі падали з підборіддя на стіл.
– У меня был сын, такой, как ваш капитан, – він показав на Діму Мочалкіна. – Он служил в охране Кремля. Погиб во время штурма... А потом жена и дочь...
– Если хотите, контр-адмирал, мы можем забрать вас в Киев. Положим в военный госпиталь. Зачем вам оставаться в Афинах? – запропонував Гайдук. —А что касается использования подводных лодок – это интересная идея. Я буду поддерживать ее и надеюсь, что гетман тоже поддержит. Политические условия одни: никаких старших и младших братьев.
