Текст книги "Час смертохристів. Міражі 2077"
Автор книги: Юрий Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 32 страниц)
96.
Гайдукові наснився сон, дивний і страшний, як усі сни останнім часом. Наче прибігла до нього Божена, розтермосила його, схопила за руку, і він, напіводягнений, вибіг з нею на вулицю. Над проспектом Перемоги, у напрямку Бессарабки, на висоті метрів вісім-десять моторошно повільно повзла величезна старовинна міжконтинентальна ракета. Народ, що вибіг на проспект, задерши голови, дивився на ракету, на її центральне закіптюжене сопло, темно-сірий корпус та чорну головну частину. Гайдук намагався визначити, якого виробництва ця твердопаливна триступенева ракета морського базування – американська, іранська, китайська, російська, українська чи ординська? – і не міг. «Невже це наша ракета SS-32 з трьома бойовими блоками потужністю вибуху в три мегатонн? – з жахом подумав він. – І чи стоїть на ній система наведення «Харс»?» Він відчував холод, що линув від сопла, й страждав від безсилля, від неможливості зупинити цього монстра, який повільно просувався до центру міста. Ніяких символів чи розпізнавальних знаків на корпусі ракети не було.
Недалеко від себе Гайдук помітив батька – у білому костюмі, зі світлим капелюхом з рисової соломки в руках, батько стояв на тротуарі, сумний і задумливий, не помічаючи сина і не дивлячись на ракету. Гайдук рвонувся до батька, бо так давно не бачив його, так скучив за ним, але Божена не відпустила руку:
– Не ходи!
Він повернув до неї голову, але Божена зникла: його тримав, замкнувши на зап'ястку наручник, слідчий Бєляєв, який повчально казав:
– Це смертний гріх – забути батьків.
Тут приспів гетьман Махун з половиною голови:
– І мене забув, синку. А я так любив тебе... Жодного разу в мене на могилі не був.
Рука Гайдука, схоплена наручником, захолола і втратила чутливість, наче вмерла.
Він прокинувся: відлежав праву руку, змерз, в кімнаті було холодно, за вікном панували мряка і сніг, з-під землі інколи проривався схожий на землетрус гуркіт поїздів метрополітену, що ходили з інтервалом в одну годину.
Гайдук пригадав, що сьогодні – день народження професора Вебера, головного консультанта-психоаналітика ВІРУ. Вісімдесят два роки.
Альфред Ісаакович Вебер жив на вулиці Микільсько-Ботанічній у темно-сірому шестиповерховому наріжному будинку, подібному до літери «Г» – відомому в Києві як «Будинок Грушевського», хоча насправді цей витвір сталінського класицизму був побудований на руїнах знищеного більшовиками «прибуткового будинку», що належав голові Центральної Ради М.С.Грушевському у 1908 – 1918 роках. У будинку колись проживала переважно академічна публіка. Стара інтелігенція відходила, квартири скуповувались спекулянтами-ріелтерами, які перепродували їх нуворишам і дипломатам. Серед розкішних відновлених апартаментів з джакузі в спальнях, величезними кухнями– їдальнями-барами, більярдними кімнатами, тераріумами для крокодилів, з окремими кімнатами для одягу, взуття і краваток та іншими принадами епохи гламуру і постмодерну, дивом збереглася семикімнатна квартира професора Вебера, який нізащо не хотів її продавати і якого не чіпали, бо він лікував гетьмана Махуна і майже всю українську верхівку від білих гарячок та депресій.
Гайдук з Невінчаним, струшуючи з себе сніг, важко дихаючи, підняли картонну скриньку з подарунками для Вебера на п'ятий поверх. Загальний ліфт для смердів не працював, бо в кожну квартиру неосюзеренів вів персональний підйомник.
Двері відкрив господар – худенький і маленький дідусь, завжди до всіх усміхнений і завжди цікавий до всього, що його оточувало. Лисий череп цього божого лопушка збоку і ззаду прикрашала хвиля сніжно-білого сивого волосся, а маленькі зеленкуваті оченята ховалися за кущастими сивими бровами; подеколи Альфред Ісаакович брав ножиці й зістригав брови, які згодом знову відростали, і очі ставали схожі на чисті озерця, зарослі очеретом.
На майданчику п'ятого поверху, перед тим як увійти до квартири Вебера, Гайдук здер з себе маску технічного інтелігента B.C.Петренка; маска була потрібна внизу, бо при вході до під'їзду довелося пройти перевірку документів.
– Заходьте, заходьте, – зрадів Вебер. – Я вітаю вас з днем мого народження! Ви перші і, мабуть, останні гості. Але дорогі й бажані. А це що за скриня? Сподіваюсь, не вибухівка?
– Там те, що ви любите, – заспокоїв його Невінчаний. – Рибка, лимони, шоколад. І тютюн вірджінський.
З тієї пори, як померла дружина Альфреда Ісааковича, його кохана Люся, Людмила Соломонівна, старий майже не виходив з квартири, та й до нього майже ніхто не приходив. Син його, доктор Йоханан Вебер, працював у Стенфордському університеті, на Західному узбережжі Америки, і не приїздив до батька. Допомагав Альфреду Ісааковичу по господарству племінник Гена, старий парубок, який, побачивши гостей, негайно зник. Стара, занедбана квартира з меблями сторічної давності, була завалена книжками і нагадувала бібліотеку, скомплектовану без всякої системи. Тільки Альфред Ісаакович знав, де можна знайти унікальне видання поезій Рільке або найновіший підручник «Комп'ютерні психози та методи їх лікування». Професор Вебер убраний був у темно-бордовий халат, на шиї – біла з дрібним чорним малюнком хустка-арафатка, наче Альфред Ісаакович належав до армії моджахедів. Сам він величав себе німецьким євреєм, або єврейським німцем з домішкою української, російської, угорської і циганської крові, за покликанням – «українським націоналістом з людським обличчям». Він дуже пишався, що живе в будинку, освяченому іменем Грушевського, якого вважав одним з найбільших учених світу.
Старий метушився, намагаючись нарізати ковбаску, покраяти лимон до коньяку, але Гайдук, побачивши, як тремтять руки професора, взяв на себе обов'язки господаря. З допомогою Григорія вони довели обідній стіл професора Вебера, на якому стояв фотопортрет його дружини та лежала купка книжок, ,^о святкового вигляду.
– Дорогий Альфреде Ісааковичу, – підняв келишок Гайдук. – Ви наш великий вчитель, бо завжди вчили нас навіть за найтяжчих обставин життя залишатися людьми. Ви носій найкращих гуманістичних традицій європейської науки...
– Та годі вам, Ігоре. Занадто багато патетики, – перервав Гайдука Вебер, хоча було видно, що тост йому подобався. – Давайте просто вип'ємо. Спасибі, що не забули.
– За вас, – Гайдук і Невінчаний почаркувалися зі старим професором.
Невінчаний пішов до сусідньої кімнати, з якої добре проглядалася вулиця і вхід до будинку: до окупації у спеціальній будці метрах у десяти від входу містилася охорона дипломатичного корпусу. Двоє спецназівців ВІРУ зайняли цю порожню будку, щоб контролювати ближні підходи до будинку. «Форд-Скорпіон» стояв за рогом, на Паньківській вулиці.
Гайдук і Вебер залишилися наодинці. Альфред Ісаакович узяв свою улюблену люльку Dunhill з бріара, обробленого в киплячій олії, з мундштуком з червоного дерева. Люльку подарував Веберу Гайдук на сімдесятилітній ювілей – Альфред Ісаакович працював тоді недалеко від Вашінгтона в лабораторії експериментальної психології електронних систем. Не поспішаючи, професор витягнув з плаского металевого контейнера щіпку золотавого тютюну «Gold Virginia» й почав великим пальцем уминати тютюн. Запалив, пихкаючи димом, і очі його прояснилися від насолоди.
– Розповідайте, – сказав він.
– Ви знаєте, Альфреде Ісааковичу, наскільки я далекий від політики. Був.
– Та чи політика була далека від вас? – усміхнувся Вебер.
– Політика увірвалася в моє життя, як ураган. Не тільки політика – а ще й релігія. Смертохристи, воскресохристи, іслам... Я на п'ять порядків перевищив рівні своєї некомпетентності. Адже я технар і розвідник, а не політик. І розгубився. Плюс – національне питання. Як технократ-космополіт ще півроку тому я був байдужим до всього цього. А сьогодні не можу.
...Кілька разів за останні двадцять років, що вони були знайомі, Гайдук приходив до Вебера як на сповідь: до церкви не міг, не довіряв. Зате розмови з Вебером приносили полегшення, бо Альфред Ісаакович мав дивовижний дар з хаосу суперечливих фактів, припущень, темних гіпотез і заплутаних прогнозів витягувати, наче сріблясту рибу з води, ясну думку, робити точний висновок. Він не був пророком, але тільки тепер Гайдук зрозумів, що Вебер мав над більшістю експертів ту перевагу, що його мудрість виростала з великої любові до людей і великої релігійної ідеї відповідальності перед Богом. Він, звичайно, не був чистим психологом, психоаналітиком чи психіатром, а великим інтегратором знань медико-біологічних з науками політичними, історичними, з філософією та інформаційними технологіями. Вже перша його книга, опублікована в 2023 p., коли Веберу, випускнику і викладачеві Києво-Могилянської академії виповнилось 28 років – «Психологія ненависті», – була перекладена в ряді країн і принесла автору міжнародну славу. У другій своїй книзі «Імперський психоз Росії: дорога до краху» (2026) молодий дослідник феномену ненависті показав, як політика штучного насаджування ксенофобії і ворожнечі до поневолених колись Росією народів веде до історичної поразки країни, яку Альфред Ісаакович любив так само щиро, як і Україну. За третю книжку «Паранойя політкоректності і загибель Європи» (2030) Вебер був обраний членом Лондонського королівського товариства і запрошений на посаду професора Гарвардського університету до Бостона. П'ятирічне перебування Альфреда Ісааковича в Гарварді завершилося опублікуванням фундаментальної праці «Нові світові демони: психопатологія глобалізації» (2036), в якій він доводив, що глобалізація зруйнувала психологічну рівновагу традиційних суспільств, що стане причиною геополітичної катастрофи в недалекому майбутньому. Його дослідження «Небезпечна психічна хвороба: криміналізація суспільств і держав» (2058) стало темою спеціальних дебатів в ООН, де був складений список кримінальних держав, куди також були включені Україна і Росія. Це викликало лють як серед правлячої верхівки, так і серед нацрадикалів: перші примусили Альфреда Ісааковича виїхати з України на кілька років до Швейцарії, другі провели демонстрацію на Хрещатику проти жидо-масонської антиукраїнської змови світового уряду в Локарно. Нікого не цікавило, що саме Фрідман – один з героїв книги – після цієї публікації став запеклим ворогом Вебера.
– Коли ви, Ігоре, цілком щиро, я сподіваюся, назвали мене носієм гуманістичних традицій європейської науки, ви не уявляєте, яку печаль породили в моєму серці, – приємний запах тютюну плив кімнатою. – Так звана гуманістична європейська наука дуже завинила перед людством. І я нині це гостро відчуваю. Ми всі відчуваємо. І ви також.
– Ви розчарувалися в науці? – спитав Гайдук.
– Наука вбила Бога. Це її найбільший злочин перед людством. Технологія дала людині відчуття вседозволеності і всемогутності, вбивши страх Божий. Тільки тепер група вчених – і я серед них – почали відновлювати Бога. Без Творця чи Генерального Конструктора – тобто Бога – неможливо зрозуміти світ. Ми знаходимо сліди Бога всюди – в творенні Всесвіту через Великий Вибух, в поведінці елементарних часток, у природі архетипів, у генетичному коді. Але як тепер довести тим невігласам і язичникам, що правлять світом, що Бог існує насправді? Але, вибачте, замість слухати вас, я сповідуюся сам...
Старий налив у келишки трохи коньяку (пляшка цокала по кришталю):
– Давайте пом'янемо Люсю... З дня на день я чекаю зустрічі з нею... сподіваюся, вона в раю і вибрала непогане місце. Тільки не знаю – чи там є бібліотека? Або комп'ютер?
Випили мовчки.
Я кілька разів перечитував вашу «Психологію ненависті», – мовив Гайдук. – Але навіть ви не могли уявити розмаху і глибини цього явища. Я відчуваю, як мене поглинає ненависть – до Орди, до режиму зрадників, до слідчих, до політиканів, до американського майора, який зґвалтував мою дівчину, до українських перевертнів, які пішли працювати в допоміжну поліцію Орди, до полтавської галушки та йорданського генерала, який сидить на Батиєвій горі і керує Україною. Я проголошую всі ці гасла «священної ненависті» до окупантів та їх посібників, але ненависть – не священна, а чорна, примітивна, – перш за все спалює мене, вбиває мою душу. Знаєте, яку найбільшу насолоду останнім часом я спізнав? Коли побачив, як чорніє, згораючи, обличчя отого американського майора. Як вкривається попелом.
– Ви явно не Христос, – усміхнувся Вебер. – Але і не Антихрист. Чого дивуватися? Ненависть успадкована нами ще від динозаврів. Ненависть, страх, помста, гнів, боязнь, що в тебе заберуть їжу, самицю, дітей, життя... Ненависть поселилася в мільйонах людей. Це дуже яскраве і в чомусь позитивне відчуття. Ненависть і помста породжують великі відкриття і великі твори мистецтва. Але тільки тоді, коли ненависть побудована на великій любові. Бо любов у нас так само від динозаврів. Ці почуття – близнюки. Бог, як великий діалектик, поселив у душі людини ангелів і дияволів. І спостерігає: хто кого переможе?
– Душа людини – як гуртожиток, де живуть ангели і дияволи, які гризуться між собою, – засміявся Гайдук, якому раптом стало легше на душі від того, що його почув Вебер. Можливо, в цьому і полягає таємниця сповіді – щоб тебе почули.
Вебер, з насолодою пихкаючи люлькою, підвівся, підійшов до полиці й подав Гайдукові шкіряну папку.
– Що це ?
– Це – повідомлення Нобелівського комітету про номінацію нашого спільного з професором Армстронгом дослідження на цьогорічну премію, – з великим задоволенням пояснив Вебер. – Ви перший, кому я кажу це. Ви пам'ятаєте Армстронга? Ви ще грали з ним у гольф, коли приїздили до нашої лабораторії. Суть нашого дослідження, – він почав говорити тихо, наче боявся підслуховування, – в тому, що ми відкрили телевізійний вірус, який вражає мозок людини і викликає психічне захворювання, до синдромокомплексу якого входять прогресуючий дебілізм, емоційна тупість і стан агресивної ненависті. Найскладніше було відкрити і дослідити механізм передачі вірусу з екрану телевізора до мозку людини у цифровому вигляді. Але ми експериментально довели це і виділили вірус у чистому вигляді. Назвали його TDV – Television debility's virus.
– Це страшне відкриття, – сказав Гайдук, уявивши масштаби загрози для людства.
Вебер, забравши папку, почесав свої сиві брови-кущики:
– Це – не відкриття. Це запізніле пояснення сумного факту прогресуючої деградації людства. Невідомо, як її зупинити. Треба створювати спеціальну вакцину. Тому, мій дорогий Ігоре, коли ви очолите Українську державу, повинні добре подумати, що робити з телебаченням.
– Я нічого не збираюся очолювати, Альфреде Ісааковичу, – спохмурнів Гайдук.
– Очолите, очолите, – весело повторив Вебер. – Нікуди не дінетесь. Така ваша доля. Ви природжений лідер. А якщо серйозно – це виклик. Не ухиляйтесь від нього. Але послухайте кілька порад старого: треба відновити Україну. Можна назвати її Україна-Русь. Але обов'язково повернути українському народу всі права, що були забрані в нього. Мову, національну гідність, історію, свободу, національні багатства. Без цього тут залишиться пустеля. Раджу вам стати українським націоналістом.
– Я майже став, – похмуро визнав Гайдук.
– Ні, ще не стали. Ви не знаєте цієї землі, не знаєте її пісень, не знаєте, чому люди вмирали за цю землю. Тільки не думайте, що націоналізм – це ненависть до інших. Це любов – до себе, до свого народу і до інших. І не слухайте тих, хто постійно плаче над нещасною долею України, хто скиглить і розмазує соплі. Цей стан хронічної національної депресії тільки вбиває Україну. Треба брати приклад з хасидів. Так, так, не дивуйтесь. Адже їх батьківщина також тут, в Україні. Вони веселі. Вони радіють життю, вони танцюють і співають, народжують дітей і вірують у свого Бога. Незважаючи на всі нещастя.
Підніміться над історією, над сьогоденням. Я чув, з'явився такий рух – «Я останній українець». Це поразка. Ви уявіть, що ви – Першийукраїнець у світі, що у вас все попереду. Почніть писати історію України з чистого аркуша. Чого вам не вистачає? У вас є чесне ім'я, бездоганна біографія. Вам довіряють люди. Вас знають на Заході. У вас і у вашого народу є не тільки майбутнє, але і блискуче минуле: Київська
Русь. Велика держава, яка існувала тисячу років тому. Є християнство. Степ прийшов ненадовго. Тільки скінчаться трави і почнеться зима (Вебер подивився на вікно, за яким падав сніг упереміж зі струменями дощу) – степові коні залишаться без сіна...
«Старий переплутав століття, – вирішив Гайдук. – Вік бере своє. Тут не коні Батия, а «черепахи» і танки Нижньо-Тагільського заводу».
– І, вибачте, Ігоре: якого біса ви сидите тут у Києві, граєте в конспірацію і створюєте партизанський рух Ковпака – Бандери – Че Гевари? Це неефективно. Не цим вам треба займатися, а рятувати Україну. Ви повинні негайно виїхати за межі окупаційної зони і оголосити на весь світ, що ви створюєте і очолюєте уряд відродження України. Треба негайно провести з'їзд усіх опозиційних сил з ліво– і правобережної України. Краще за все – у Вінниці, столиці Поділля. Тільки благаю вас, – Вебер вийшов з-за столу і нахилився над Гайдуком, – не впадайте в дитячу хворобу так званої демократії. Я маю на увазі охлократію. Владу духовних плебеїв – бідних чи багатих, все одно. Владу чверть– і напівінтелігентів. Владу натовпу. Ця стадія розвитку людства – позаду.
Альфред Ісаакович почав кружляти по кімнаті так, наче читав лекцію студентам Гарвардського університету, які прозвали його «марафонцем», бо упродовж лекції він, здавалось, пробігав довгу дистанцію.
– Відкрию вам ще одну таємницю. Ніякої демократії бути не може, бо люди – не рівні. Ні в чому не рівні. Це довела генетика.
– А як же французька революція? Рівність, братерство, свобода?
– Рівність жертв і катів? Братерство жебрака і мільйонера? Свобода вбивати ворогів народу? – зупинився на хвилину Вебер, вражено дивлячись на Гайдука, наче той – студент-двійочник, який не знає основ психології історії. – Люди – не рівні. Вісімдесят процентів – середняки-сіряки. Заражені вірусом TDV. Отже, виборна демократія – це демократія сірого плебсу. Звичайно, як люди, як Божі створіння, вони мають право на забезпечене життя. На добре врядування держави. На соціальну справедливість і освіту дітей. Але влада має належати професіоналам. Тому – ніяких партій, ніяких виборів, ніякої влади більшості. Вибори тільки на кореневому нижньому муніципальному рівні. Країною повинні управляти не бюрократи, а наймані менеджери.
– А хто їх контролюватиме?
– Об'єднання громадянського суспільства. Ніяких президентів чи гетьманів у державі. Керувати повинен мозок, – рада менеджерів, куди входять економічні, фінансові, соціальні, освітні, екологічні і безпекові менеджери. Вам сьогодні, Ігоре, не віриться, що це можливо, ви думаєте, що це утопія, фантазія старого професора, але пам'ятайте: почався новий час історії людства. Старі проекти розвитку цивілізації вичерпано. Перш за все – так званий демократичний проект. Влада більшості над меншістю. Не може одна людина – навіть найгеніальніша, а вождями, гетьманами чи президентами стають, як правило, унікальні мерзотники і честолюбні параноїки, – втілювати волю і мрії мільйонів людей. Не може якась жалюгідна епітеліальна клітина керувати організмом людини. Керувати повинен мозок. Треба шукати нові шляхи побудови суспільства. І ще одне, Ігоре. Ми втратили християнство. Особливо болюча втрата – смерть Христа. Я сам, як юдей, був вихований на Старому Заповіті, на простих і жорстоких його законах. Але я відійшов від юдейської релігії і став юдо-християнином. Це був геніальний винахід мого народу – крім суворого і далекого, немов прокурор, Бога, дати людству Христа. Адвоката людини. Адже думки Бога – не наші думки. Нам не пізнати його логіку. Христос зрозумів і пожалів нас. Знаєте, кого він найбільше любить?
– Кого?
– Грішників. Тих, хто кається. Бо в каятті є рух, є життя. Від злочину до прощення. У прісних праведників такого руху немає. Христос завжди підозрював у них фарисейство. Бог керує масовими процесами, карає цілі народи. Христос рятує індивідумів. Це Бог покарав російській народ мільйонами жертв за комунізм. Блокада Ленінграда – розплата за «колиску Антихриста» – революції. Бог покарав голодом українців, особливо селян, за покору більшовикам, які пообіцяли народу землю. Творець покарав Голокостом мій народ, євреїв, за підтримку більшовиків і взагалі «лівих», за любов до фінансових махінацій. Це все були жорстокі масові покарання. Можливо, і несправедливі. А Христос втішав окремих людей. Він давав надію на справедливість. Бог-отець дав державам і народам свободу вибору. Часто цей тягар вибору був нелюдським... Між іншим, ви знаєте, Ігоре, що темна енергія складає понад сімдесят процентів від маси Всесвіту? Ось де Диявол розігрує свої ігрища. Отож, Бог у нас відповідає за макросвіт. Христос – за мікросвіт людської душі. Контактів з великим Богом з часів Мойсея у нас майже немає. А Христос з нами щодня. Бо він воскрес, як вічно воскресає природа, життя. Ви любите весну? Це свято Христа! Хоч би дожити, ще раз побачити...
До кімнати увійшов Невінчаний:
– Треба йти. З боку університету до нас рухаються два бронетранспортери корпусу яничар і взвод українських поліцаїв. На розі Толстого і Паньківської їх зупинять, але ненадовго.
Гайдук підійшов до Вебера, який замріяно посміхався, згадуючи весну.
– Альфреде Ісааковичу, ходімо з нами. Ми перевеземо вас у безпечне місце. А захочете – поїдемо разом до Вінниці. Я вас прошу. Беріть важливі папери, пальто і...
Вебер розсміявся, і було не зрозуміло: це веселий, безтурботний сміх епікурейця, чи гіркий сміх безмежно старої, готової до смерті людини.
– Єдине безпечне місце – це поряд з Люсею... Хто мене чіпатиме ? Мій вік навіть не цікавить тих поців, що реєструють євреїв. Кажуть, видають їм жовті зірки Давида з радіо-маячками. Ні, Ігоре, дякую. Нікуди звідси я не піду. Тут мій дім... Ви йдіть, ідіть. Нехай Бог вас благословить.
Гайдук обійняв худенького професора і поцілував його лисину; думка про те, що ніколи вже не побачить Альфреда Ісааковича в цьомужитті, була нестерпна.
Трохи згодом Гайдук дізнався, що саме він став причиною смерті Вебера: охоронці під'їзду, побачивши маску технічного інтелігента B.C. Петренка, зрозуміли, що це та птиця, за яку обіцяна була висока винагорода: в їхньому комп'ютері значилося, що це – небезпечний державний злочинець. А забарилися вони подзвонити за номером телефону довіри 666 тільки тому, що довго сперечалися, як поділити гроші на трьох. Врешті-решт якось домовились. І коли двоє злочинців виходили з квартири Вебера, один з охоронців спробував їх зупинити – щоб бути першим і забрати собі левову частку грошей. Він та його дружки отримали постріли в обличчя.
Але це не врятувало Альфреда Ісааковича від загибелі.
