Текст книги "Час смертохристів. Міражі 2077"

Автор книги: Юрий Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 32 страниц)

102.

27 вересня 2077 р

Таємно, особисто Сину Божому Ісусу Христу з Назарета

Оскільки система телекомунікаційних супутників Землі знищена, я не знаю, чи дійде до Тебе моє послання.

Набираю цей лист на своєму геджеті, який дивом уцілів, у надії, що якимось чином Ти почуєш мій голос. Вперше у своєму житті я хочу поговорити з Тобою без усіляких посередників. Тому – гриф «таємно». Часу в мене вдосталь, я нікуди не поспішаю, бо світ занурився в зеленаві сутінки, в яких зникли всі тіні, а час зупинився в пласкому просторі, двовимірному, наче в середньовічних підручниках геометрії. Після Великого Спалаху, який Ти не міг не помітити, я майже місяць повертався пішки до Києва. Я розпрощався з моїми супутниками, бо кожен обрав свій шлях. Я йшов, не зустрічаючи на дорогах ні людей, ні автомобілів чи диліжансів, наче життя зупинилось, зафіксоване, як на старовинному дагеротипі, у люмінесцентно-сріблястому світінні. Я не боявся радіоактивного випромінювання, бо Спалах був надто далеко від київської землі, і показники мого геджету свідчили про відсутність підвищених рівнів радіації. Я боявся власної самотності і здичавіння людей, боявся виявів невмотивованої ненависті і насильства. Ні, Христе, я був добре озброєний і міг би дати відсіч у разі нападу на мене, але для мене було важливо переконатися, чи справді, збулося пророцтво: повстане брат проти брата, син проти батька, народ проти народу?

Ти, маючи більш достовірну і незрівнянну з моєю за обсягом інформацію, можеш краще оцінити справжній стан справ у глобальному масштабі. Я ж нічого подібного не виявив: посуваючись до Києва сільськими путівцями, я заходив до кріпацьких хат, де люди ділилися зі мною хлібом і молоком, залишали мене на нічліг. В одному селі молодиця, чоловік якої виїхав на заробітки до Португалії і зник, просила мене залишитися з нею і дуже плакала, коли я відмовився. В іншому селі мати солдата, взятого в полон Чорною Ордою, побачивши мої стоптані, діряві черевики, подарувала мені міцні чоботи, в яких я дійшов до Києва. Люди боялися виходити на вулицю, були пригнічені, не розуміючи, що відбувається – не працювали ні радіо, ні Інтернет, ні телебачення, ні мобільний зв'язок – але залишалися при цьому гостинними. І всюди в хатах висіли ікони з Твоїм зображенням, Ісусе, і ніде я не побачив символіки смертохристів.

Навпаки – кажучи про Великий Спалах, люди були переконані, що це саме Ти даєш знак Свого Пришестя; багато з них чекали кінця світу і Воскресіння всіх мертвих.

На кордоні зони окупації Києва, тобто на Окружному шосе, я не побачив жодних патрулів Чорної Орди чи КПП МДБВС – дорога була вільна. Вулиці Києва залишалися безлюдними – лише де-не-де можна було побачити людські постаті з відрами води чи лантухами провізії. Ніхто не знав, куди поділися війська Чорної Орди і що сталося з режимом Верховного Директорату. В місті панувало безвладдя.

У моєму будинку на Інститутській – як і в інших – не працював ліфт, і я ледве доп'явся до двадцять дев'ятого поверху. Моя квартира, в якій я не був від часу подій 1 липня, була пограбована – двері зламані, меблі потрощені, на підлозі валялися якісь ганчірки, вмурований у стіну сейф, в якому я зберігав зброю і гроші, був розпанаханий автогеном. Води і світла не було, каналізація не працювала.

Дивом збереглася стара кавоварка, як безглуздий експонат минулої епохи: ні кави, ні води, ні цукру не було.

Я вийшов на балкон, устелений попелом, наче після виверження вулкану, й подивився на Київ: у зеленкуватих сутінках темне, позбавлене вогнів і руху місто здавалося мертвим, хоча це було не так: де-не-де у вікнах блимало слабеньке світло каганців, а отже, жевріло життя.

І тут, Ісусе, я вперше у своєму житті склав і прошепотів молитву: «Нехай благословить і береже нас всемогутній, милосердний Ісус Христос – єдиний, кому вірю й довіряю. Сине Божий, співчуваю твоїм мукам, що їх ти спізнав в ім'я кожного з нас, і вірю в Твоє воскресіння. Помилуй наш дім, наш Київ, помилуй Україну і всі інші країни, змилуйся над нашим народом та іншими народами, пожалій тих, хто мешкає в містах і селах, пожалій і помилуй мене, грішного, і тих, кого кохаю, шаную, знаю, близьких мені і далеких людей. І покарай мене за те, що прозрів так пізно, що вклонявся фальшивим пророкам, що вірив у міражі, жив за законами вовчої зграї, сповідував мізерні цінності і служив силам ненависті, а не справжнього добра; і хоча ці люди, сповнені дрібної заздрості й хижацької захланності, були чужі мені й огидні, але в мене не знайшлося мужності сказати їм це або піти від них мовчки. Я зрадник, Сину Божий, і тільки Тобі можу в цьому зізнатися. Якщо казати повну, безжальну правду – я смертохрист. Принаймні був ним донедавна, бо, поважаючи і люблячи Тебе, як навчила мене мама, я був переконаний, що Ти – людина, геніальний провидець і екстрасенс, але людина! Допустивши цю думку, я допустив у своє серце Антихриста – Сансизбаєва, і я несу за це таку ж відповідальність, як і інші смертохристи. Так, я зрадив самого себе, бо все життя служив смертохристам, тобто тим, хто знищив Бога в собі і люто винищував Його в інших людях.

Я зрадив найдорожчих мені людей: батька, на похорон якого я не приїхав, бо мені завадили службові обставини – якась чергова ідіотська шпигунська історія з новим зразком британської зброї, що був украдений нами в Новій Зеландії. Я не почув батькових останніх слів, який так любив мене, так вірив у мене, і від якого я успадкував, врешті, технічні здібності. Помираючи, батько кликав мене, сподіваючись до останньої хвилини мене побачити. Я зрадив матір, не слухаючи її молитов і не вірячи ним; я відправив, Христе, маму до Польщі, і тепер, не маючи ні зв'язку, ні можливості зустрітися з нею, я не знаю – що з нею? Чи жива? Може ти, Сине Божий, знаєш і принесеш їй розраду? Я зрадив сестру Катерину, бо, посварившись з її чоловіком, перервав будь-які стосунки з нею і тепер не знаю її долі і навряд чи коли дізнаюсь. А це ж моя рідна сестра, яку я колись любив!

Я зрадив Ширлі Мак Доул, яку я кохав по-справжньому, кохав до нестями, до готовності померти, кохав так, як ніколи нікого не кохав – і зрадив її, кинув вагітну заради кар'єри, виконуючи наказ Мережка і Махуна, які погрожували мені припинити виплату державної стипендії і вигнати з розвідувальної служби. Серце моє після цього скам'яніло, Боже, і я втратив назавжди дар кохання. А може, я не мав його ніколи.

Я зрадив свою дружину Лару, яку ніколи не любив по-справжньому, хоча вона кохала мене. Я одружився з нею, родичкою Наталії Гаврилівни Махун, намагаючись забути Ширлі. Але не забув. Лара – білява безбарвна балерина з київського театру Опери і балету, а що спільного, Боже, між військовим розвідником і балериною?

Якби не її вагітність і не Кристина, я б покинув Лару невдовзі після одруження, бо вона не давала мені такої насолоди, як інші жінки. Але тепер я розумію, що був жорстокий і несправедливий до неї, сперечаючись на кожному кроці, дратуючись від кожного її слова, і навіть коли вона, вагітна і негарна, плакала, мені не було її шкода. Я втратив Лару, а разом з нею і Кристину. Я зрадив свою дочку, мало цікавився нею, намагаючись забути про неї, викреслити зі своєї пам'яті. Але весь час я думаю про неї і страждаю від того, що втратив її.

Я зрадив Україну, любити яку вчив мене батько: якщо я знаю трохи історію України – це від батька. Я служив не Україні, а її ворогам, її господарям, і хоч не завжди розумів це, мене це не виправдовує. Бандитські правлячі режими в Україні, хоч би якими гаслами прикривалися, розтлівали і знищували український народ, заганяючи його в злидні і кріпацтво, денаціоналізуючи, криміналізуючи, галушкізуючи та ісламізуючи його, а я заспокоював себе, Ісусе, що служу Україні, вишукуючи нові види зброї, організовуючи обмін технологіями, крадучи все нові і нові таємниці – для кого і чого це робилася? Коли я зрозумів, що перетворююсь на останнього українця на світі – було пізно.

Я винний у смерті Віктора Безпалого, бо знав його честолюбство, його слабкість до жінок і грошей – і не вислав його додому, а навпаки, розповів йому про існування таємних файлів. Так само я завинив перед Ліндою Кенворсі, перед Зауром Хамзиним, перед спецназівцем Льошею, перед іншими загиблими з моєї вини співробітниками ВІРУ. З ризиком для життя свого і своїх підлеглих я збирав файли на зрадників України, на державних злочинців, які становили найбільшу загрозу для національної безпеки, я пишався цим, бо вірив, що це потрібно Україні. Але коли ці файли були оприлюднені напередодні Великого Спалаху, виявилося, що вони нікому не потрібні, хіба що історикам. Бо народ ненавидів і зневажав своїх правителів і без моїх файлів. Знання багатьох таємниць тішило моє самолюбство, плекало гординю, що є великим гріхом.

А професор Вебер? Моя злочинна недбалість – не поміняв маску на іншу – призвела до загибелі Альфреда Ісааковича. Хіба можна таке пробачити?

Я винний перед Боженою, яка зробила мене щасливим тут, у цій квартирі, де залишився її голос і світло її тіла, винний у тому, що не поїхав одразу з нею після тої ночі, коли вона світилася, до Австралії, не кинув цю god damn державну діяльність, цей бал вампірів, які нагороджують самі себе вигаданими орденами, купленими званнями та незаслуженими чинами. Я втратив назавжди, Христе, покалічену і тілом, і душею Божену – можливо, мою останню надію на справжнє кохання, і немає мені за це прощення. Я не знаю, чи Божена залишилася у Вашінгтоні, чи згоріла на орбіті разом з БКС «Роналд Рейган».

Я завинив перед Наталією Гаврилівною Махун, від якої всі відвернулися після вбивства гетьмана. Вона зробила стільки добра мені, а я не віддячив їй; можливо, треба було допомогти їй перебратися до Польщі, до мами – їм було б легше пережити Велику Темряву разом.

Але моя найбільша вина в тому, що я брав безпосередню участь у підготовці до Великого Спалаху. Я не захистив Україну перед агресією Чорної Орди, не підняв повстання проти зрадників, що керували країною, я безсило спостерігав, як Україна перетворюється на Дике поле Європи. Немає мені прощення за всі помилки і злочини, яких накоїв, повернувшись в Україну. Я так і не знайшов Сірого Князя, хоча знав, що він десь поряд. Ось кого треба було знайти і знищити замість того, щоб збирати безглузді файли на слуг Сірого Князя. І тепер, коли почав розповсюджуватися міф про мене як майбутнього лідера України, як про людину честі, на яку може покластися нужденний народ – чи не жахливе блюзнірство це, чи не зрада тих ідеалів, в які ще вірять нещасні люди, які хочуть бачити мене на чолі держави, чи це не злочин, який не підлягає жодній амністії? Моя гординя і самовпевненість, і одночасно слабкість, нерішучість і боязнь своєчасно зробити відчайдушний крок – мій непростимий гріх.

Можливо, тільки ти, Ісусе, зможеш зняти з мене гріхи, але я про це не довідаюсь і не для цього до Тебе звертаюсь.

...Переночувавши востаннє у своїй квартирі на якомусь дранті на підлозі, де ми кохалися з Боженою, вранці я залишив свій дім і, повз порожній, обгорілий будинок Сейму пішов по вулиці Івана Мазепи, тягнучи за собою знайдену на Садовій вулиці сумку на коліщатках, куди поклав, незрозуміло чому, стару кавоварку.

Близько Аскольдової могили зайшов до маленької церкви, що діяла: горіло кілька свічок і жінки хрестилися, слухаючи журливий речитатив священика. Запаливши свічки за упокій душі Аскольда, брата Божени, і за здоров'я мами і всіх близьких мені людей, я пішов униз, до набережної Дніпра і до Столичного шосе, звідки, повернувши праворуч, потрапив на порожнє Окружне шосе.

Я вирішив дізнатися, що сталося з мешканцями села, де жили Аскольд О'Коннел з сім'єю та отець Іван, про мученицьку смерть якого я дізнався вже по дорозі на Вінницю. Дійшовши до з'їзду з шосе, де залишилася ще іржава табличка «Зона Феофанія-Пирогово», я потрапив до входу в ЗЕК-116. Тут не було ніякої охорони, а розписні залізні ворота з півнями і левами були зірвані з петель, наче їх таранили танки. Вийшов на узвишшя, де стояли ми з Невінчаним ще зовсім недавно – у червні. Зовні наче ніщо не змінилося, але зеленкувата напівтемрява і люмінесцентне світіння не давали змоги оцінити картину, що відкрилася переді мною. Я спустився униз і наблизився до церкви: і село, і церква були спалені, але крізь прочинені двері обгорілого храму проглядалося хитке полум'я свічок і золоті відсвіти ікон. Люди – переважно старі бабці й діди – купчилися навколо церкви. Якийсь дід пояснив мені, що сьогодні свято Здвиження, або Чесного Хреста. На свій сором, Ісусе, я не знав, що це означає. Не побачивши біля церкви нікого з О'Коннелів, я, охоплений страшними передчуттями, пішов до їхньої хати. Хата була спалена, але на подвір'ї, біля вцілілої повітки, я помітив якихось людей. Підійшовши ближче, побачив, що за столом сидять Аскольд з немовлям на руках, Ликера, яка наливає з глиняного горщика якусь їжу трирічному Яремі й п'ятилітній Михайлині. Потім вони взялися за руки – молилися.

І тут, Сине Божий, я зрозумів, що це тільки Твоя воля і Твоя милість вберегли родину Аскольда О'Коннела. Я сховався за стовбуром старої груші і дивився на цю благословленну картину: не по-дитячому тихі Ярема й Михайлина, заплакана, але щаслива Ликера, і змарнілий, посивілий Аскольд з блаженним виразом обличчя тримає біля грудей тримісячного хлопчика, який, вигрівши спинку на батькових грудях, дивиться вдалину, і в цьому недитячому погляді світиться задумливий спокій – я не можу знайти іншого слова, хоч ідеться про немовля. Здалося, тихий малюк бачить те, чого не дано уздріти нікому з нас.

Во ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого.

Амінь.

Колишній генерал військової розвідки України, тепер раб Божий Ігор Гайдук

18/07/2010 – 19/02/2011

Щербак Юрій Миколайович

Народився 12 жовтня 1934 року.

Доктор медичних наук, Надзвичайний і Повноважний посол України в США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі, перший міністр охорони навколишнього природного середовища України, народний депутат СРСР (1989-1991), член Верховної Ради СРСР. Належав до опозиційної Міжрегіональної групи депутатів, яку очолював академік А. Сахаров.

Радник Президента України (1998-2000) і Голови Верховної Ради України з міжнародних справ (2004-2007). Брав участь у переговорах на вищому рівні у Києві, Вашингтоні, Єрусалимі, Оттаві, Варшаві, Мехіко, Мадриді.

Як професор Києво-Могилянської Академії викладав курс «Геополітика та проблеми глобалізації» (2003-2006).

Український письменник, драматург.

Автор більш як двадцяти книжок прози, публіцистики, драматургії, поезії, серед яких – романи «Бар’єр несумісності», «Причини і наслідки», п’єси «Маленька футбольна команда», «Сподіватись», «Стіна», документальні повісті «Чорнобиль», «Україна: виклик і вибір», «Україна в зоні турбулентності».

Нагороджений орденами і медалями України, інших країн.

Одружений, має двох дітей.