Текст книги "Час смертохристів. Міражі 2077"
Автор книги: Юрий Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)
93.
2 серпня 2077 р
6.00 РМ, Вашінгтон DC
ЗВЕРНЕННЯ
Президента Конфедерації держав Північної Америки Ширлі Мак Доул (Ван Лі) до народу і Конгресу Північної Америки
Мої дорогі співгромадяни!
Ще вчора ми святкували з вами блискучу перемогу Американського легіону над наркоповстанцями і бандформуваннями Сапатерро, яка довела нашу здатність об'єднуватися у боротьбі за святу справу – визволення священної американської землі від загарбників.
Але сьогодні надійшла трагічна звістка: вночі другого серпня 2077 року в Києві, столиці суверенної європейської держави Україна, окупованої військами Чорної Орди, було скоєно нечуваний злочин: військовослужбовці карального корпусу яничар вчинили ніким і нічим не спровокований розбійний напад на посольство Конфедерації держав Північної Америки, в результаті чого були вбиті посол Джон О'Салліван та вісімдесят сім співробітників посольства, в тому числі жінки і діти. Загинули морські піхотинці, які героїчно захищали не тільки громадян Конфедерації, але й громадян держав – членів ОГБ, які шукали захисту на території посольства. Особливо болючою є втрата героя марсіанських експедицій, вірного сина Америки Вільяма Кроуфорда.
Ряд співробітників посольства, що залишилися в живих, були безпідставно заарештовані і вивезені. їхнє місце перебування сьогодні ще невідоме.
Посольство розгромлене, власність Конфедерації пограбована, будинки спалені.
Цей кричущий злочин нагадує найстрашніші часи в історії людства і є грубим порушенням міжнародних законів і конвенцій щодо захисту дипломатичного персоналу.
Американський народ вражений втратою своїх кращих синів і дочок, які чесно і відважно служили своїй Батьківщині. Ми сумуємо з приводу невинних жертв агресії Чорної Орди і висловлюємо глибоке співчуття членам їх родин, усім близьким і знайомим загиблих. Молимось за душі померлих і віримо словам Христа «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Матв. 5:9).
Але також знаємо, що збудеться пересторога Божа: «Поправді кажу вам: Я вістря Свого меча нагострю, і рука Моя схопиться суду, тоді відомщу Я Своїм ворогам (Повт. Закону, 32:41). Зло має бути покарано.
Американці!
Безпрецедентна бандитська атака Чорної Орди на наше посольство нагадує нам іншу сумну сторінку нашої історії – напад Японії на Перл-Гарбор у 1941 році, що став причиною вступу США у Другу світову війну.
Я, даною мені Конституцією Конфедерації владою, оголошую, що з дня третього серпня 2077 року Конфедерація перебуває в стані війни з Союзом держав Чорної Орди. Я маю повну підтримку Конгресу – як Сенату, так і палати представників. Я наказала Збройним Силам Конфедерації нанести ряд ударів по військових об'єктах ворога, командних пунктах та інформаційних центрах із застосуванням найновіших видів озброєнь. Мною також дано наказ – максимально прискорити монтаж на геостаціонарній орбіті Бойової космічної станції «Роналд Рейган», за допомогою якої ми будемо координувати і здійснювати стратегічні удари по Чорній Орді.
Я не обіцяю вам легких часів, дорогі співвітчизники. Боротьба буде непростою і довгою і потребуватиме мобілізації зусиль кожного з вас. Але пам'ятаймо безсмертні слова президента Джона Кеннеді, сказані ним понад сто років тому: «Ми зробимо це. Не тому, що це легко, а тому, що це важко».
Хочу заторкнути ще один аспект трагічної історії, що сталася в Києві. Вже тривалий час з великим занепокоєнням ми придивлялися до подій в Україні – колись демократичній незалежній країні, з якою нас пов'язували узи стратегічного партнерства. На жаль, Україна стала першою з країн Європи, де перемогли кримінальні елементи, де було встановлено феодально – диктаторський режим, де свобода, честь і гідність громадянина були розтоптані купкою олігархів. Ми намагалися переконати наших українських партнерів у небезпеці такого розвитку, але вони, як тепер зрозуміло, вели таємні переговори з Чорною Ордою і, всупереч національним інтересам країни, пішли в добровільне рабство до цієї дикої феодальної сили, віддавши половину країни у володіння Чорної Орди.
Київські власті, мабуть, забули уроки 1240 року, коли Успенський собор Печерської лаври – святиню східного християнства – пограбували війська хана Батия.
Ми звинувачуємо нинішнє керівництво України, її правлячий Верховний Директорат у злочинному невиконанні обов'язків по надійному захисту дипломатичних представництв. На совісті правителів у Києві – кров невинних жертв нападу Чорної Орди.
Ми розриваємо дипломатичні та інші відносини з київським режимом і даємо наказ нашим правоохоронним органам провести розслідування і, в разі встановлення вини, заарештувати посібників Чорної Орди і тих, хто сприяє наркотрафіку до Північної Америки і підтримує бунтівників Сапатерро.
Ми не визнаємо поділу України на зони впливу і виступаємо за територіальну цілісність цієї держави, її незалежність.
Ми закликаємо всі здорові сили українського суспільства виступити проти диктаторського режиму в Києві і встановити в Україні демократичний лад. Ми будемо підтримувати новий демократичний уряд України та Фронт визволення України.
Ми переконані, що об'єднаними зусиллями волелюбних демократичних націй нам вдасться подолати ворогів, що хочуть поневолити людство, повернути історію до похмурих часів рабства, безправ'я, духовної темряви, знищення самих основ християнства.
Наша боротьба буде виграна не стільки потужністю нашої зброї, скільки силою американських ідеалів свободи, нашої віри в Бога, в Його Провидіння.
Нехай захистить Бог усіх і кожного з Вас, дорогі американці, нехай Бог благословить Америку.
94.
З серпня 2077 р
Таємно, особисто Координатору Фронту Визволення України
Генерал-лейтенанту Гайдуку І.П.
Достойний Ігоре Петровичу!
У цей трагічний для нашої Батьківщини час хочу звернутися до Вас, одного з лідерів національно-визвольного руху України, зі словами гарячої підтримки Вашої діяльності, спрямованої на повалення подвійного ярма – злочинного режиму Клинкевича – Крейди – Басманова – Фощенка, вбивць законно обраного гетьмана Махуна, які довели нашу Вітчизну до руїни, і окупаційного режиму Чорної Орди – заклятих ворогів християнства та українського народу.
Як Ви знаєте, я завжди стояв на сторожі державно-національних інтересів України, у непростих умовах намагаючись підпорядкувати службу Державної Варти завданням захисту територіальної цілісності, правопорядку і особистих свобод громадян. Звичайно, не все вдавалося, враховуючи шалений опір можновладців, які зневажали закони України, ліквідували незалежне судочинство і створили в державі незаконний каральний орган – ГЕПРУ. Ви, як професіонал, добре розумієте це. І я вдячний Вам за те розуміння і підтримку, що ви їх завжди надавали ДерВару і мені особисто в ході нашої, на жаль, короткої співпраці. Спільні успішні операції ДерВару і ВІРУ підтверджують плідність даного напрямку безпекової роботи.
Ліквідація ДерВару та ВІРУ, їхніх випробуваних часом взаємодоповнюючих структур і методів роботи, розгром досвідчених кадрів злочинною клікою Клинкевича, відверта ставка режиму на кримінальні структури і бандформування призвели до втрати державою розвідувальної і контррозвідувальної компоненти як найнеобхідніших підпор національної безпеки.
Ваш безпідставний арешт і моє незаконне відсторонення від посади – це ланки одного ланцюга – зусиль правлячого Директорату позбутися чесних професійних патріотів-державників. У своєму останньому листі до гетьмана Махуна я попереджав про небезпеку, яку становлять для держави смертохристи і пропонував конкретні заходи протидії. При цьому, дорогий Ігоре Петровичу, я згадав Ваше пророче попередження щодо небезпеки смертохристів, висловлене Вами при нашій першій зустрічі. Хотів би, щоб принципові державницькі інтереси, які, переконаний, в нас з Вами збігаються, взяли в цей нелегкий час гору над дрібними непорозуміннями, що поділяли нас.
Мрію, щоб той високий дух взаємоповаги, що об'єднував нас з вами під час війни з Румунією, знову повернувся у наші відносини перед лицем тяжких випробувань, що випали на долю України сьогодні.
Я повністю підтримую принципи і цілі Фронту Визволення України, в діяльності якого вже беруть участь ряд чесних офіцерів ДерВару і ВІРУ, і пропоную Вам союз в ім'я боротьби зі спільним ворогом – союз ДерВару і ВІРУ, союз Ю.Мережка та І.Гайдука.
У разі Вашої згоди готовий підпорядкувати Вам і поставити на службу ФВУ наявні ресурси ДерВару, які перебувають у моєму розпорядженні. При особистій зустрічі ми могли б обговорити з Вами конкретний план спільних операцій в рамках всенародного опору окупації України.
Адже мета в нас єдина: бачити улюблену Україну вільною демократичною європейською державою, а не поневоленим улусом Чорної Орди.
Чекаю на Вашу якнайоперативнішу відповідь на адресу [email protected]. Наші люди можуть негайно увійти в особистий контакт і домовитися про нашу зустріч упродовж наступних 3-5 днів.
Зі щирою повагою, Ваш Ю. Мережко
Цікавим було обговорення цього листа в штабі Гайдука: полковник Палій був переконаний, що Мережко заманює Гайдука в пастку, хоче здати його генералу Мохамад-беку. Палій запропонував погодитись на зустріч Гайдука і Мережка в такому місці, де снайпери ВІРУ могли б ліквідувати колишнього директора ДерВару. Два офіцери-спецназівці підтримали ідею і висловили бажання провести цю операцію. Гайдук вагався. Знаючи довгі роки Мережка, він повірив у щирість пропозицій старого, ображеного Клинкевичем жандарма, в його бажання знову повернутися до влади – тепер уже влади у ФВУ. Його знання агентури й авторитет серед офіцерів ДерВару були б не зайвими зараз, коли ФВУ так потрібна була підтримка з боку однієї з наймогутніших структур держави. Але крапку в суперечках поставив мудрий Григорій Невінчаний.
– Ігоре Петровичу, ви що – осліпли? Мати справу з цим бляхою-мухою все одно, як після розгрому Німеччини в 1945 році зустрічатися з Гіммлером. Невже ви не розумієте, що Мережко патологічно ненавидить вас, ненавидить так, як колись один український президент – забув його прізвище – ненавидів свого прем'єр-міністра. До судоми, до посиніння. І знаєте, коли це почалося? Не пам'ятаєте? Коли ми з вами взяли в полон румунського генерала і не віддали цьому курдупелю, Мережку. Він хотів усю славу приписати собі. Мені хлопці з його оточення розповідали, що він поклявся знищити вас. Він нікому і нічого не прощав. Тому я пропоную: організувати з ним зустріч і схопити його. Він знає дуже багато таємниць. А потім віддати під суд. Повірите йому – то ви найбільший лох у світі. Він знищить вас. От і вся бляха-муха.
На тому і порішили.
95.
Генерал армії Мохамад-бек похмуро сидів перед великим екраном штабного комп'ютера, переглядаючи таємні повідомлення командування визвольних сил Чорної Орди та інформацію агентури МУР – міжнародного управління розвідки. Генерал відкинув пропозицію везіра Хлищенка-Хлищова, цього каторжника, якого він зневажав, про розміщення командування на горі над Дніпром, у приміщенні Сейму. Мохамад-бек наказав підняти червоно-чорний прапор визвольної армії над Батий-градом, над золотим палацом, що домінував над західною частиною Києва. Головний штаб армії, МУР та тилові структури зосередились у спорудах на Батиєвій горі, в яких уряд Території збирався проводити історичний саміт СДОР.
Генералу подобався його новий просторий кабінет, розташований на верхньому поверсі башти хана Батия, під золотим куполом, що нагадував розкішний купол мечеті Куббат ас-Сахра в Єрусалимі. До відкриття саміту залишалося понад три місяці, і генерал вирішив, що найкращим подарунком для його учасників буде заміна золотих хрестів на київських церквах на золоті півмісяці, й побудова високих, схожих на балістичні ракети, мінаретів навколо Успенського собору Печерської Лаври, золотоверхого Михайлівського і Софійського соборів. Він уже був дав відповідні розпорядження інженерній службі тилу армії, але історія з захопленням американського посольства і міжнародний резонанс, викликаний цим, примусили Мохамад-бека на певний час відкласти архітектурні плани.
Операція «Тамерлан» розвивалася далеко не так успішно, як передбачалося. Вже 3-го серпня погода в Києво-Дніпровському улусі різко змінилася – замість африканської спеки, до якої звик генерал і велика частина його армії, настало похолодання й почалися дощі. їх можна було б назвати тропічними, якби не те, що стіна зливи була перемішана зі снігом: рух визвольних військ уповільнився, танки і вантажівки буксували в чорноземах, а дороги в цій клятій країні, яка називала себе європейською, були знищені, бо господарі країни пересувалися повітрям на «черепахах» – отих розкішних «Тойотах», «Мерседесах» та BMW, з кулеметами та ракетними комплексами, з салонами, оздобленими слоновою кісткою і червоним деревом, і не знали, в якому стані перебувають шляхи на землі. Тільки один хайвей Захід-Схід підтримувався Фрідманом більш-менш пристойно, щоб автопоїзди могли приносити барону зиск. Але після втечі Фрідмана з Києва, на хайвеї почалися акти саботажу, підриву полотна дороги та віадуків, що уповільнило темпи доставки пального і боєприпасів. Особливо великі проблеми виникли з пальним для «черепах», бо на Сталінградському хімічному підприємстві стався вибух. Злива, яка не вгавала вже тиждень, принесла з собою численні повені, в яких потопали злиденні села і містечка Лівобережжя. Графік вивезення харчових продуктів, насамперед зерна, на чому наполягав Чингіз-Сарай, було зірвано. Урочисті зустрічі воїнів-ви-зволителів з місцевим населенням, заплановані на п'яте серпня у Донецьку, Одесі, Чернігові та Миколаєві, не відбулися, бо ніхто не хотів стояти під снігодощем у літніх строях, тримаючи штучні квіти і прапорці Чорної Орди в руках у той час, як похмурі натовпи безробітних смердів і фабричних кріпаків стояли облогою навколо магазинів спиртних напоїв і вимагали відновити продаж горілки. Патрулі іранської та пакистанської жандармерії розстріляли кілька таких ворожих маніфестацій, чим наразилися на самосуд натовпу, який закидав стражів порядку коктейлями Молотова і саморобними тротиловими підривними зарядами. Довелося жорстоко покарати місцеві власті тих регіонів, в яких було зірвано урочисті зустрічі військ: кілька десятків продажних чиновників було повішено на центральних площах імені Леніна у названих містах.
Лише в Полтаві належним чином зустріли війська Чорної Орди. Військовий комендант міста та взвод охорони були урочисто прийняті в Музеї полтавської битви, де братам-окупантам на спеціальному електрокарі викотили унікальну п'ятитонну галушку, негайно занесену до книги рекордів Гінеса. Правда, через кілька годин тих, хто скуштував галушку, охопив спалах кишкової проносної інфекції, але ця обставина не зацікавила військовий відділ пропаганди, який вже розмістив на глобальних новинах телесюжет про захоплюючу зустріч визволителів у місті російської слави.
Проте не ці – втішні чи погані – новини стали причиною пригніченого стану Мохамад-бека.
Півгодини тому відбулася вкрай неприємна розмова генерала з його Святістю, Чорною Зіркою Землі, Сонцем Сходу, безсмертним вождем Чорної Орди Кара-ханом.
– Ти що наробив, гівнюк? – спитав непевним голосом смертельно хворої людини Кара-хан. – Ти мій заступник чи верблюдяче гівно, що засихає в пустелі? Ти людина чи дурний баран з маленькою головою і великими яйцями?
– Ваша Святосте, – вимовив Мохамад-бек, проклинаючи старого диктатора, який ніяк не хотів здихати. – Я готовий нести відповідальність за всі свої вчинки.
– І понесеш, – прохрипів Кара-хан. – Що ти наробив з посольством тих американських слуг Шайтана? Я щойно довідався, що сіоністи оголосили нам війну.
«Це означає, – подумав Мохамад-бек, – що упродовж кількох днів він був відключений від життя і перебував у барокамері. Вже недовго».
– Ваша Святосте, у посольстві перебувала агентка, яка знала таємницю марсіанської суперзброї. Я змушений був видати наказ про атаку.
– Ну і що? Ти її піймав, гівнюк хашемітський?
– Ще ні, Ваша Святосте. Але..
– Я виключаю тебе зі списку претендентів на моє місце. – Було чути, як Кара-хан важко дихає.
– Ваша воля – воля Аллаха, – покірливо сказав генерал, бо набагато краще, ніж Сонце Сходу, розумів наслідки свого провалу. Вся світова юдо-ліберальна та сіоністська преса верещала про «Злочин у Києві», забувши про невинні жертви Лівану, Сірії, Ірану, Афганістану та Єгипту. Четверта глобальна війна була оголошена, але активних дій не спостерігалося. Мохамад-бек розумів, що Ширлі Мак Доул чекає, коли пропагандистська кампанія, розв'язана нею проти Чорної Орди, дасть результати: процент американців, які підтримували війну з Чорною Ордою в Європі, вже зріс до 53% і продовжував невпинно зростати. В усіх Інтернет-мережах та на телебаченні безупинно кружляли сентиментальні історії про дипломатів, загиблих у Києві, та їхні сім'ї. Особливо розкручувалася історія марсіанського героя Америки новомученика Вільяма Кроуфорда, змальовувалися страждання його сім'ї. Тільки ім'я Божени О'Коннел ніде не фігурувало.
Генерал дізнався про існування цієї клятої марсіанки та її таємниці тільки першого серпня, у день наступу на Україну, коли його увага була зосереджена виключно на виконанні графіку операції. Начальник МУРу, генерал-майор Ясір Вахіт, доповів йому, що американський інформатор, псевдонім «Руда свиня», який перебуває на території посольства Конфедерації, повідомив про лейтенанта космічного легіону «Марс» Божену О'Коннел, коханку генерала Гайдука (знову цей Гайдук, покарай його Аллах), яка нібито знає таємницю марсіанської суперзброї, що може вирішити долю війни на землі. «Руда свиня» пропонував під час захоплення посольства Конфедерації здати в руки МУРу згадану Б. О'Коннел за винагороду 50 мільйонів глобо.
Мохамад-бек, не консультуючись з Чингіз-Сараєм, бо знав, що Кара-хан не в змозі приймати рішення, і цілком справедливо вважаючи себе першим заступником Чорної Зірки Землі, віддав наказ про захоплення посольства ще до того, як сили Конфедерації почнуть евакуацію дипперсоналу. Інша річ, що цей ідіот, командир карального корпусу яничар Алі Акбар Пєрєвєрзєв недбало підготувався до операції «Райський сад» і дозволив своїм зарізякам вчинити бійню, в якій могли загинути як агент «Руда свиня», так і Божена О'Коннел. За провал операції генерал Пєрєвєрзєв покараний п'ятдесятьма ударами батога, розжалуваний у рядові і відправлений до штрафбату в афганську провінцію Кандагар. Мохамад-бек приклав геджет до губ і наказав:
– Зайдіть до мене.
До кабінету увійшла монгольська красуня Алтанцецен – «золотулька», освітивши темну душу Мохамад-бека сяєвом спогадів про перше кохання. Вона сіла поряд, і він поклав руку на її плече.
– Уважно слухай і перекладай.
Щойно йому надіслали з МУРу знахідку з посольства Конфедерації, яка могла пролити світло на історію з клятою марсіанкою.
Він увімкнув запис відділу безпеки посольства Конфедерації від 2/08/2077. 00.15 AM. У кутку кімнати сиділа прив'язана до стільця дівчина, поруч, тривожно озираючись, стояв кремезний чоловік у камуфляжі, тримаючи в руці важкий армійський пістолет «Taurus». Двері відчинилися, і в кімнату стрибнув хтось у дивній накидці і одразу впав, отримавши кулю в груди. Вскочив другий і сказав щось незрозуміле по-українськи:
– Я з Рогульки.
– Вбий цю тварюку! Не бійся за мене! – крикнула йому дівчина.
– Переклади, – нетерпляче сказав Мохамед-бек, просовуючи праву руку у розріз блузки, туди, де можна було торкнутися маленьких грудей Алтанцецен.
– Генерале, – невдоволено пересмикнула вона плечем, – ми трахаємось чи перекладаємо?
Він забрав руку з її плеча.
Я з Рогульки. Незрозуміло, що це? Пароль? Назва місцевості? Але ясно, що Божена і цей невідомий знають один одного. Вбий цю тварюку! Не бійся за мене. Так, вона знає цю людину, вони на «ти» і вона так ненавидить цю «Руду свиню» (сумніву в тому, що це саме він, не було), що готова вмерти – тільки б він помер.
Генерал та Алтанцецен вражено застигли, спостерігаючи, як третійурятував другогоі спопелив голову і руки «Рудої свині».
З особливою увагою Мохамед-бек вивчав обличчя другого, добре зафіксоване камерою: густе волосся, крупний ніс, вузький проріз очей.
Генерал дав вказівку начальнику МУРу провести спектральний аналіз голосу другогоі подивитися в файлах ДерВару – чи не потрапляв у поле зору людей Клинкевича цей тип.
– Йди, дитино, – сказав він Золотульці, яка очікувально дивилася на нього. – На сьогодні все. Це зробимо завтра.
І хлопнув її по дупці.
Але Золотулька невдовзі знову знадобилася генералу.
Одне повідомлення з комп'ютера привернуло його особливу увагу: вчора службою безпеки Клинкевича і військовою жандармерію у колонії Феофанія-Пирогово підчас нічної oперації було схоплено дванадцять українських націонал-терористів – цілий партизанський загін, який здійснив низку нападів на окупаційні підрозділи сил визволення й підірвав на окружному шосе міст під час проходження колони вантажівок з боєприпасами. У терористів було вилучено зброю і пропагандистські матеріали Фронту Визволення України.
При здійсненні рутинної процедури розстрілу на місці кожного третього терориста (інших відправляли до спецфільтрів карального корпусу яничар), якийсь божевільний піп, коли черга на постріл у потилицю дійшла до людини, що стояла поряд з ним, попросив сержанта жандармерії краще застрелити його, мотивуючи це тим, що в його сусіди – двоє дітей, і очікується третя. Жандарми, вражені цим епізодом, залишили в живих (тимчасово, звичайно) обох терористів і доповіли про цей випадок начальству.
Генерал Мохамад-бек дав наказ привести до нього цього божевільного, який відмовлявся від життя в ім'я врятування іншої людини, і знову викликав перекладачку Алтанцецен. їй дуже личила штабна уніформа – біла формена блузка з червоними погонами і червоними аксельбантами, біла пілотка з двома чорними зірками, що хвацько сиділа на коротко стриженому чорному волоссі Золотульки, і чорні брюки, при поясі – срібний кинджал, подарунок Мохамад-бека за особливі заслуги.
У кімнату ввели полоненого: худенький, невисокий на зріст, з довгим русявим брудним волоссям, що злиплося після дощу, хирлявою борідкою, на якій запеклася кров, з синцями під очима, він ледве тримався на ногах. Вдягнений був у подерту чорну ризу, а на грудях висів маленький хрестик, що його тримав закривавленою правицею терорист.
– Ти хто, невірний? – спитав генерал.
– Отець Іван, священик Феофанівсько-Пироговської церкви.
– Як же ти, християнин, став терористом? Хіба це не суперечить вченню пророка їси?
– Христос казав: не думайте, що прийшов, щоб мир на землю принести. Я не мир прийшов принести, а меч... – шамкаючи, відповів отець Іван, в якого були вибиті передні зуби.
За одні ці слова, сповнені ворожнечі до великої визвольної місії війська Чорної Орди, цей попик заслуговував на смерть. Але щось було в його мізерній постаті і в лагідній усмішці таке, що примусило Мохамад-бека продовжити допит.
– До якої церкви ти належиш?
– До Христової.
– Сансизбаєв теж належить до Христової церкви, – зауважив Мохамад-бек.
– Сансизбаєв належить до церкви Антихриста. Він смертохрист.
– А ти справді віриш у воскресіння Христа?
– Він воскрес, і він з нами, – переконано сказав отець Іван.
– І в друге пришестя Христа віриш?
– Його пришестя близько.
– Звідки ти знаєш?
– Бо Він дав знаки. Треба бути сліпим, щоб не бачити їх. Він сказав, що повстане народ на народ, і царство на царство, і голод, мор та землетруси прийдуть, і видаватиме на смерть брата брат, а батько дитину. І що за ім'я Христове будуть усі нас, тих, хто вірує в Нього, ненавидіти. І Христи неправдиві народяться...
Генерала вразила віра, з якою вимовляв полонений це страшне пророцтво. Але спрацювала заспокійлива раціональна впевненість військового: скільки воєн було і скільки кінця світу очікували, а світ щоразу виживав і відроджувався. Світ воскресавіз мертвих, наче пророк Іса.
Незважаючи на те, що перед Мохамад-беком стояв релігійний фанатик – такий самий, як Саудівські, іранські чи кавказькі ісламські фанатики-ваххабіти – генерал, долаючи небажання переступати заборонену межу, все ж наважився спитати те, чого не розумів.
– Навіщо ти хотів віддати своє життя іншому терористу?
Отець Іван знизав плечима:
– Жаль мені його і його дітей. Нехай живе. В мене дітей немає.
– А себе не жаль?
– Себе теж жаль. Але Христос мене не покине. Благодать Його возсіяла на цих горах, – отець Іван простягнув руку до вікна, за яким, за сірою стіною потоків дощу і снігу вгадувались обриси київських гір. – І залишиться тут во віки вічні.
– Ми тут залишимось назавжди, – різко сказав Мохамад-бек, якого дратував цей божевільний попик, що приніс до кабінету генерала визвольної армії найстрашнішу зброю – нікому не потрібне, забуте всіма, небезпечне, бо нічим, ніяким раціональним інтересом не вмотивоване добро.
– Ви не залишитесь, чужинцю, – сказав отець Іван зі співчуттям. – Ви прилетіли сюди зі степу, як перекотиполе, ви й полетите, гнані вітром. Все, що здається вам вічним, перетвориться на тлін. Згадайте долю Золотої Орди... Що від неї в Києві залишилось? Тільки назва гори.
– Ну добре, – Мохамад-бек зусиллям волі намагався загасити полум'я гніву, що спалахнуло в ньому, бо схованим далеко таємним чуттям розумів, що Іван каже правду. – А от якби поряд з тобою стояв я – генерал армії Мохамад-бек, власник двадцяти дружин і батько тридцяти семи дітей, і це мене мали б застрелити – ти б пожалів мене? І запропонував би своє життя взамін за моє?
– Мені жаль тебе, – відповів отець Іван. – Бо Христос вчить нас любити ворогів наших, благословляти тих, хто нас проклинає, творити добро тим, хто ненавидить нас і молитися за тих, хто нас переслідує. Я молився і буду молитися за тебе, чужинцю. А як хочеш перевірити мене – встань поряд зі мною в той смертний ряд, де кожному третьому стріляють в потилицю. І тоді побачиш...
– Ось бачиш, – криво всміхнувся Мохамад-бек, – добро в тебе вибіркове. Для християн одне, для мусульман інше.
– Ти не правий, чужинцю, – заперечив отець Іван. – Бо сказано: для Христа немає ні елліна, ні римлянина, ні юдея. Як немає ні матері, ні брата, ні сестри... Є тільки Він, Його воля, Його світло. А тебе я дуже жалію. Бо темряву бачу в твоїй душі.
Мохамад-бека втомила ця розмова. Він відчув раптом збайдужіння до всього, що здавалося йому таким важливим – оперативних зведень штабу армії, повідомлень МУРу, навіть до розмови з Кара-ханом, який позбавив генерала будь-яких честолюбних надій сісти на трон у Чингіз-Сараї. Усе втратило сенс і відійшло дуже далеко, наче міражу пустелі.
Відчув гіркоту в роті й ледве ворухнув рукою:
– Заберіть його. ,
– Що з ним робити? – спитав помічник, молодий полковник, якому дивно було, що головнокомандуючий східноєвропейським фронтом витрачає свій час на якогось брудного дервіша, безсилого ворога, якому не зупинити переможну ходу Чорної Орди.
– Віддайте Сансизбаю. Нехай робить з ним, що хоче, – наказав генерал.
Полоненого вивели з кабінету. Мохамад-бек запам'ятав його прощальний погляд, сповнений співчуття до чорнобородого, смаглявого, гордого, але зі спаленою душею араба, наче це генерала вели на страту, а не отця Івана.
Генерал ступив до сусідньої кімнати відпочинку, де стояла кругла мармурова раковина для омовіння. Умив прохолодною джерельною миргородською водою обличчя, ополоснув руки і витерся вишиваним полтавським рушником, наче хотів стерти видіння отця Івана, що стояло перед очима.
Повернувся до кабінету. Алтанцецен притулила обличчя до холодного вікна, дивлячись на непривітне, вороже місто, що лежало перед нею.
Золотулька повернула лице до Мохамад-бека. В очах її стояли сльози. Вона схлипнула:
– Не вбивайте його. Прошу вас.
– Ти вільна, – сухо відповів генерал. – Я дуже зайнятий. Іди.
