Текст книги "Час смертохристів. Міражі 2077"
Автор книги: Юрий Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц)
27.
Надзвичайний і Повноважний Посол України в Конфедерації Держав Північної Америки Руслан Віталійович Фощенко урочисто сидів у своєму кабінеті на п'ятому поверсі посольського будинку на М-стріт. За спиною посла висів великий портрет Гетьмана України Кузьми-Данила Махуна – усміхнений, що рідко з ним траплялося, в чорному жупані з золотими еполетами, на яких вигаптовано було дві схрещених булави і маршальську зірку. Гетьманські піарщики добряче попрацювали над портретом, прибравши з нього зайві зморшки і додавши трохи прозорості хижо прижмуреним очам. Гетьман був задоволений своїм портретом, в якому вдало поєднувалась державницька велич, незламна сила полководця і доброта батька нації. Портрет, виконаний народним фотографом полковником Павлюком у найновішому об'ємному форматі, був особисто затверджений гетьманом і розісланий по всіх офіційних .і закордонних установах УВКФД – Української Військово-Козацької Федеративної Держави– Генеральним писарем Вітольдом Клинкевичем. Циркуляр нагадував про неприпустимість зловмисного псування портрета, особливо в його нижній частині, де перераховувалися основні принципи діяльності гетьмана «три Д»: Держава, Дисципліна, Динаміка. Циркуляр, очевидно, мав на увазі зловорожу кампанію проти гетьмана, коли З «Д» спотворювалися на Держиморда, Дундук, Дебіл.
Ліворуч, на тій самій стіні, де висів портрет гетьмана, можна було побачити ретельно зашторене звуконепроникним матеріалом вікно, яке Фощенко відчиняв час від часу, щоб ковтнути свіжого повітря й помилуватися чудовим видом на Потомак, Кі-брідж і скляні споруди Вірджинії на протилежному березі річки. Особливо любив спостерігати, як
О 10 AM над Потомаком сунули чорні «черепахи» – зазвичай їх було три – в одній з яких прямував з Кемп-Девіду до Білого Дому президент Конфедерації Ендрю Ван Лі. Посол Фощенко пишався фотографією, правда, не такою великою, як портрет гетьмана, на якій президентське подружжя, широко усміхнене, приймало українського дипломата і його дружину в Білому Домі. Посольська парочка в однакових синіх костюмах китайського виробництва з літерою «V» на лівій нагрудній кишені була схожа на дует з популярного бродвейського шоу «Пекінське літо у Вашінгтоні».
На відміну від гетьмана, Руслан Фощенко усміхався всюди – на офіційних зустрічах з високопосадовцями Конфедерації, під час поїздок неозорим краєм від Канади до Мексіки, на приватних ланчах з бізнесменами і робочих нарадах зі співробітниками посольства. Ще в школі розвідників ім. Юрія Андропова під Москвою, де його готували до роботи в резидентурі в Пакистані, Фощенко тренувався посміхатися так, щоб на його повнявих щоках з'являлися симпатичні ямочки, як у малих, добре вгодованих хлопчиків. Чиновники з Державного департаменту, з управління «перехідних країн» – України, Казахстану, Палестини і Колумбії – так і називали посла: DIMPLE. Він так звик до своєї маски, що й сидячи в порожньому кабінеті посміхався без причини, хоча тривога стискала його серце, бо знав жорстокий норов гетьмана: посла непокоїла історія з Гайдуком, цим холодно-високомірним негідником, який працював у Конфедерації поза контролем посла Фощенка, а тепер ускочив у якусь халепу. Посол так і не зрозумів, що трапилося з Гайдуком: чи нарешті люди маршала Алекса Джозефа ліквідували цього самовпевненого відморозка, чи, може, йому вдалося уникнути справедливого покарання. Від цього залежало його, Фощенкове, майбутнє. Фощенко, який вважав себе інтелектуально й фахово вищим за Гайдука на кілька порядків (сатанинська погорда і зневага до інших сиділа в душі цього завжди усміхненого посла), не забув особистого приниження, коли під час візиту до Вашінгтона гетьмана, Махун на переговори в Білому домі взяв з собою не Фощенка, а Гайдука: переговори велися в форматі тет-а-тет, з боку Конфедерації брали участь президент Ван Лі та директор Центральної Служби Безпеки адмірал Стенлі Фішер, з українського – Гетьман та Гайдук.
Скинувши усміхнену, з ямочками на щоках маску, Руслан Фощенко, який понуро сидів у службовому приміщенні Білого дому, чекаючи закінчення переговорів, накинувся з брудною лайкою на Гайдука, щойно той вийшов з Овального кабінету.
– Ти хто такий, – кричав він на Гайдука, незважаючи на здивовані погляди американців. – Ти знаєш, що я... я! тут головний. Ти читав закон про дипслужбу?
– Руслане, заткнись, блядь, і сиди тихо, – миролюбно кинув на ходу гетьман, поспішаючи в сусідній будинок на зустріч з віце-президентом. А Гайдук взяв Фощенка за вилоги піджака, звів їх разом так, що послу подих перехопило, і сказав:
– Ти, сміхунчику... Є речі, які знати тобі не можна. Ти лакей. А лакеям не довіряють. Пішов геть!
І,відштовхнувши Фощенка, побіг наздоганяти гетьмана. Фощенко запам'ятав боксерський погляд Гайдука – коли боєць визначає місце наступного нокаутуючого удару. Переляк і невпевненість залишилися надовго в душі Надзвичайного і Повноважного Посла України, агента розвідки Чорної Орди в Україні і в Конфедерації, довіреного конфідента членів Ареопагу Крейди та Басманова. І люта ненависть, і заздрість до Гайдука, бо завдяки саме діяльності Бюро товарообмін з Конфедерацією підтримувався на досить високому рівні – за рахунок купівлі-продажу високотехнологічних товарів, переважно військового характеру. А це вже було досягнення посла, який очолював спільну комісію з торгівлі (інформуючи одночасно хазяїв з Чорної Орди про нові системи озброєнь, якими обмінювалися Україна і Конфедерація). Діяла ще стара угода про стратегічне партнерство між цими державами, хоча Україна давно перестала бути в сфері стратегічних інтересів Конфедерації. Все котилося за якоюсь дивною інерцією, хоча розсипалися колишні геополітичні союзи і зв'язки, і наближалося нове глобальне зіткнення, новий Армагеддон, в якому Україна могла зникнути з лиця землі від вибуху однієї мегабомби вакуумно-ланцюгової дії SOD-666 Scythe of Death (коса смерті), яка з 2075 року була взята на озброєння Конфедерації та Чорної Орди. Фощенко думав свою похмуру геополітичну думу, вирішуючи, куди забрати дітей і онуків з України, де знайти безпечне місце на світі? Хіба що Коста-Ріка? При цьому він усміхався, перевіряючи кінчиками пальців, чи утворилися при цьому ямочки. Колись п'яний американець сказав йому, що з такими ямочками (dimples) можна і Гетьманом стати – і це запало в пам'ять Руслану Фощенку. Він подзвонив до помічника маршала авіації Алекса Джозефа, щоб домовитися про особисту зустріч з маршалом. Предмет зустрічі – обговорення строків прибуття делегації ВПС України до Конфедерації, план заходів під час перебування делегації та підготовка спільного комюніке. Домовився, але настрій не покращав, God damn.
У двері тихенько постукали, хоч наказав нікого не пускати. Визирнуло біле, як чищена картопля, личко шифрувальника Бєлкіна:
– Простіте, ваше високопрєвосходітельство.
– Что там? – рявкнув Фощенко, змітаючи з обличчя усмішку.
– Там, – показав Бєлкін вказівним пальцем униз —... Звоніт...
Фощенко по руху губ Бєлкіна здогадався, ХТО дзвонить. Скочив з крісла і помчав через просторий кабінет, обшитий темним дубом, до дверей. Там, ледь не зім'явши Бєлкіна і повногруду секретарку Свєту, побіг не на ліфт, а на сходи, перестрибуючи через східці і закладаючи гострі віражі на поворотах. За ним майже нечутно дріботів Бєлкін. Внизу, у старовинній частині посольства, де побував у березні 1791 року Джордж Вашінгтон, який саме в цьому приміщенні підписав декрет про заснування федеральної столиці, містився напівпідвал, так звана «кам'яна зала». Насправді колись це було приміщення для рабів, яких привозили сюди на баржах, що снували по каналу, який йшов уздовж Потомака. У «кам'яній залі» обладнали спеціальне приміщення для шифрувальників і поставили сталеву камеру розміром три на два метри для таємних переговорів і трансатлантичних телефонних розмов з Києвом. Камера мала необхідні системи захисту розмов, чого не можна було сказати про проходження сигналу від Вашінгтона до Києва. І хоча використовувався спеціальний високочастотний шифратор голосу зі зміною кожні 0,1 секунди кодів, розроблених найкращими математиками України, але ті п'ятнадцять тисяч американських математиків, що працювали в Національному центрі обробки інформації поблизу Аннаполісу, також не сиділи, склавши руки, і з допомогою найпотужнішого в світі комп'ютера ZEUS-MD 17/35 могли спокійнісінько розшифровувати таємні шифроповідомлення і розмови. Тільки робили вони це не часто, бо Україна мало хвилювала керівництво Центральної служби безпеки. Цього разу ЦСБ поцікавилась розмовою Києва з Вашінгтоном.
Фощенко схопив трубку спітнілими пальцями:
– Слухаю.
– Ето ти, Руслан? – почув знайомий хрипкий бас Басманова.
– Да, да. Я работаю над етім вопросом.
– Расслабся. По данним Мєрєжко он пронік в Кієв.
– Боже, – щиро злякався Фощенко.
– Нє бойся. Ето наш вопрос. Я говоріл с гетьманом относітельно тєбя. Пора тєбє менять роботу.
Фощенко похолов. Здійснювались його найгірші передчуття.
– Ти что там – заснул? – занепокоївся Басманов.
– Я слушаю, – тихо і приречено мовив Надзвичайний і Повноважний посол, уявивши, як вручає в Сьєра-Леоне вірчі грамоти генералу Мгуанбо – людоїду і трансвеститу, який закохувався у чужоземних послів будь-якої статі.
– Думаю, ти должен получіть новоє назначеніє...
– Но я же здесь на мєстє, – почав пручатися Фощенко. – Готовім ваш візіт. Я договорілся з Огненной Сарой, она вас пріймєт.
– Ну какой ти дурак, – сердито перебив його Басманов. – Не она меня, а я єйо пріму. Еслі захочу. Думаю, прішло время назначіть тебя міністром іностранних дел. Надеюсь, гетьман поддержіт. Как меня понял?
– Понял, – ще не вірячи в реальність розмови і пропозиції Басманова, видушив з себе Фощенко. – Слава ЄДРОНу.
– Готовься к вєлікім делам, син вєлікого ЄДРОНа, – закінчив розмову Басманов.
З боку Києва у Вашінгтон поповзли довгі відбійні сигнали.
Коли посол вийшов з камери, шифрувальники зрозуміли: сталося щось лихе. Він не посміхався, був блідий і очі змінили колір: одне око посвітлішало, з сірого стало майже білим. Друге, навпаки, почорніло. Його руки тремтіли, коли підписував журнал розмов.
Частина друга
ІНСАЙДЕР
28.
29 квітня 2077 p.
Конфіденційно
Його Ясновельможності Гетьману України,
Генералу армії Кузьмі-Данилу Махуну
ДОПОВІДНА
Батьку, як відомо, у січні 2078 р закінчується Ваша друга каденція на посаді Гетьмана України. І хоча Ваше переобрання Ареопагом України на третій 6-річний строк не викликає жодних сумнівів, так само як і підтвердження цього вибору членами всіх палат Сейму, представниками військової адміністрації України і вільним волевиявленням народу України, доцільно, насмій погляд, почати підготовку до цієї важливої політичної події з метою недопущення дестабілізації в Україні, особливо якщо взяти до уваги винятково складну геополітичну, економічну, внутрішньополітичну і соціальну ситуацію в Державі та поза її межами. Справа в тому, що наступні вибори навряд чи вдасться провести на безальтернативній основі. За агентурними даними Особливого відділу при Гетьмані, в боротьбу за звання Гетьмана України мають бажання включитися член Ареопагу України, лідер Руху Чотирьох Свобод Мінтімер Басманов та спікер Сейму Індіра Голембієвська. На жаль, досі не відома позиція члена Ареопагу України Р. Фрідмана, підтримка якого матиме вирішальне значення на виборах.
За нашими даними, в штабах претендентів почалася розробка планів пропагандистського забезпечення кампанії, підготовка заяв, декларацій, програмних документів. Так, відомо, що головним гаслом М. Басманова буде: «УРОД – наше майбутнє», «Створимо УРОД – будемо щасливі». І. Голембієвська проводитиме кампанію під гаслом «Україні – жіноче обличчя».
Не виключено, що в українському політикумі знайдуться інші претенденти на булаву, які можуть скористатися з важкої ситуації в державі й на гребені популізму, демагогії та критиканства спробують виставити свої кандидатури на посаду Гетьмана.
Виходячи з вищесказаного
ПРОПОНУЮ:
1. Негайно розпочати масову інформаційну підготовку до Вашого, Батьку, переобрання, для чого задіяти всі державні, військові, козацькі, земельні та інші канали масової комунікації, в яких широко висвітлювати всі Ваші звершення в ім'я українського народу, з особливим наголосом на Вашій ролі у перемозі в українсько-румунській війні, в консолідації народу для збереження єдності України під час розпаду Московської держави, в реформуванні системи охорони здоров'я, в миролюбній незалежній політиці держави, її неприєднанні до Організації глобальної безпеки та Союзу Держав Орди.
2. Підготувати виступи широких народних мас на Вашу, Батьку, підтримку, як незмінного, безперечного народного лідера, альтернативи якому не має і бути не може.
3. Разом з тим, з метою припинення з боку окремих опозиційних груп ворожих звинувачень у порушенні Конституції України, яка встановлює строк гетьманування тривалістю 12 років (дві каденції), пропоную оголосити ім'я Вашого наступника, який стане Гетьманом України у 2084 р. – тобто, після закінчення строку Вашої третьої каденції. Оголосивши ім'я Вашого молодого наступника, звичайно, не з числа опозиції, а однодумця і близької Вам людини, якій упродовж п'яти років Ви передаватимете свій багатющій державницький досвід, Ви негайно знімете напруження у суспільстві і звинувачення в порушенні Конституції.
4. Разом з оголошенням імені Вашого наступника, Батьку, Ви, на мій погляд, повинні негайно провести ряд змін в керівництві Держави, призначивши на ключові посади вірних Вам молодих людей, що зміцнить систему управління країною і довір'я до Вас народу. До Доповідної долучаю список керівних осіб у віці 80-90 років, яких доцільно замінити людьми молодими (до 60 років) і перспективними.
5. Особливу увагу приділити Р. Фрідману, від позиції якого багато в чому залежить доля історичного вибору українського народу і майбутнє Української військово-козацької федеративної держави. Тільки Ваша мудрість і Ваш дипломатичний хист можуть забезпечити підтримку Фрідманом і Світовим Урядом в Локарно Вашої кандидатури на наступних виборах.
6. Для зміцнення Вашого, Батьку, високого міжнародного авторитету, пропоную організувати і здійснити ряд зарубіжних візитів, зокрема до столиці Чорної Орди м. Чингіз-Сарай, до столиці Російського царства м. Суздаль, до Вашінгтону, столиці Конфедерації Держав Північної Америки, до Бейджину – столиці Піднебесної народно-демократичної Імперії, до м. Берлін – столиці землі Німецька Фортеця.
Особливої ваги набуває проведення в грудні 2077 р в Києві (Батий-град) саміту Союзу Держав Чорної Орди і Ваш виступ на саміті, який визначить як Вашу долю як Гетьмана, так і геополітичну долю УВКФД. Треба негайно починати підготовку до цієї події, Батьку.
Слава Гетьману!
Генеральний писар УВКФД, генерал-поручник
Вітольд Клинкевич
29.
Гайдук знав, що після Великодня, який відзначався цього року греко-католиками і православними у неділю, 18 квітня, за тиждень, тобто 24 квітня (саме тоді, коли вони з Боженою рухалися на паровому тракторі до Руди Шльонської), на Байковому кладовищі відбувалися «гробки» – поминання всіх, хто упокоївся тут. Гайдук знав, що мати його ніколи не ходила в цей день на могилу батька – не любила великого скупчення людей, атмосфери сонячного язичницького бенкетування на могилах, устелених кольоровою шкаралупою з'їдених крашанок, хмільних усмішок людей, які раділи тому, що ще живі. Марії Юзефівні здавалося блюзнірством пити горілку й об'їдатися на могилах близьких. Набагато ближчим до єства жалоби був похмуро-дощовий католицький день поминання 1 листопада – «задушки».
Гайдук пам'ятав, що мати ходила на могилу батька по п'ятницях щотижня, щомісяця. Не мислила свого життя без цього ритуалу. Тому 30 квітня о 2 годині пополудні він, відпочилий і відісланий, непомітно вийшовши з квартири-криївки на Протасовому Яру, пішов угору, перетнув дорогу там, де вона робила петлю між Інститутом кардіохірургії та Бактеріологічним інститутом, і потрапив на територію Байкового кладовища. Пішов у напрямку «польської» ділянки, де лежав батько, але невдовзі вражено зупинився: через територію кладовища прокладена була шестисмугова автострада, на східному боці якої сяяв рекламою центр розваг «Байк»: десятиповерхова скляна споруда у вигляді єгипетської піраміди, всередині якої можна було одержати будь-яку земну розвагу – від плавання, боулінгу до сексу – й відволіктися від думок про вічність. Гайдук розгублено топтався перед огорожею автостради, яка поділила кладовище на верхню і нижню частини, між собою не зв'язані. Ледве зорієнтувався і пішов уздовж шосе туди, де залишився невеличкий острів мертвих, зарослий деревами. Побачив напис «Польська ділянка» і зітхнув полегшено. Все було встелене снігом, особливо чистим і незайманим на могилах і руїнах старовинних склепів. Брів у снігу, думаючи, що мати, напевне, не прийде сюди за такої погоди. З гори пізнав місце, де була батькова могила, на якій стояв масивний дубовий хрест, оплетений, наче дротом, диким виноградом. Жодного свіжого сліду на снігу не помітив – навіть на доріжці, яка проходила повз батькову могилу. За допомогою геджету перевірив наявність камер стеження: нічого підозрілого. Гайдук підійшов до старовинного польського склепу, що належав колись сім'ї Ідзиковських, і став біля входу, як ангел-охоронець: так, щоб його ніхто не побачив.
Отретій годині побачив матір. Вона повільно йшла доріжкою, долаючи сніг. В руках у неї був невеличкий вінок з зеленого ялинкового віття. За мамою ніхто не йшов. Мати підійшла до могили, відкрила чавунні дверцята огорожі, поклала на снігову шапку вінок, дістала з сумки маленьку свічечку у скляній лампадці й запалила. Перехрестилася по-католицьки – зліва направо – і застигла у глибокій задумі.
– Мамо, – сказав Гайдук, сповнений ніжності до матері й почуття провини.
Мати повільно й розгублено повернулася на звук його голосу.
– Мамо, це я, Iгoр.
Мати дуже постаріла за роки, що не бачив її. Була в довгому коричневому старому пальті, що він привіз їй років десять тому з Америки, запнута сірою шерстяною хусткою, як сільська жінка.
– Мамо, не бійся. Це я.
Мати повільно сіла в сніг, намагаючись вчепитися рукою за огорожу могили. Гайдук підбіг до неї, підняв й почав обтрушувати сніг з пальта.
– Ігор... синку... ти живий? – простогнала мати.
Він поцілував її в мокру від снігу щоку.
– Живий. Живий. Я повернувся.
– А мені сказали, що ти злочинець. Якийсь молодий офіцер приходив. А потім – що ти загинув.
– За тобою стежать?
– Біля будинку топчуться. А на кладовище не ходять.
– Негайно зв'яжись з Наталією Гаврилівною. Тільки особисто, без телефону. Потім усе розповім. Зараз часу немає. Нехай вона скаже гетьману, що я повернувся. Якщо він хоче мене бачити, нехай дасть сигнал.
– Який? – не вірячи, що бачить живого сина, спитала мати.
– У неділю нехай гетьман прийде на квартиру... він знає де... в Липському провулку... о шістнадцятій годині. Мені потрібен тільки сигнал. Годинник на Національному банку має відставати на п'ять хвилин. З чотирнадцятої до шістнадцятої години. Ти все зрозуміла, мамо?
– Так.
– Все запам'ятала?
– Годинник на п'ять хвилин, – повторила мати, – квартира на Липському провулку.
Це була конспіративна квартира Особливого відділу при гетьмані. ДерВар не мав права її контролювати – цим займалося Управління особистої охорони гетьмана.
Гайдук знову поцілував маму, яка сіла на огорожу і плакала, витираючи сльози кінцем хустки.
– Йди, сину. Я ще трохи побуду тут, помолюся
Намагаючись ступати у свої сліди, Гайдук піднявся на гору, звідки відкривалася панорама Києва: група стоповерхових хмарочосів у діловій частині міста, там, де колись кипів веселим базарним життям Володимирський ринок, схожа була на льодяні бурульки. Київ, укритий снігом, здалеку скидався на карпатське село.
Зліва, на Батиєвій горі, здіймалася велетенська споруда жовтого кольору, яку вінчала башта з золотою банею, як у мечеті. Це був Батий-град, поставлений Чорною Ордою для проведення тут саміту держав СДОР.
30.
– Здоров був, синку, – гетьман гучно і дещо театрально, у стилі Тараса Бульби, привітав, стискаючи в обіймах, Гайдука на порозі конспіративної квартири, до якої можна було дістатися підземним ходом з Банкової 11 – старовинного будинку, в якому розмістився Особливий відділ при гетьмані. Це було дуже зручно для проведення таємних зустрічей з тими, кому небажано було світитися в президентському палаці, де завжди чергували журналісти в очікуванні сенсацій. Квартира використовувалася для організації неформальних дружніх застіль, які так полюбляв гетьман, і для деяких інших заходів, про які не повинна була знати Наталя Гаврилівна.
– Зачекався тебе, – погладив підфарбовані й підстрижені вранці вуса гетьман. – А ти все не їдеш й не ідеш. Ти мені дуже потрібен.
«Який театральний талант пропадає, – подумав Гайдук. – Та йому ціни б не було на якійсь провінційній сцені». І стримано, демонструючи повагу і відданість, спитав:
– Чекали – щоб заарештувати?
– Ображаєш, синку, – засміявся гетьман, хоча в очах з'явився блиск, який так старанно видаляли піарщики з усіх портретів Махуна. – Про який арешт мова?
– Ходять такі чутки. Але я не вірю.
– Не вір, синку, – поклавши Гайдукові на плече тверду гетьманську руку, Кузьма-Данило завів його до їдальні, де виблискував усіма принадами кришталю, срібла та накрохмалених серветок обідній стіл, накритий на двох.
«Щось не схоже на арешт», – подумав Гайдук, сідаючи навпроти гетьмана.
– Пане гетьмане...
– Не треба так офіційно. Називай мене як колись...
– Батьку, – сказав Гайдук майже зворушено. – Дякую за все, що ви зробили для матері. Ви і Наталя Гаврилівна...
Гетьман недбало ворухнув рукою.
– Пусте. Це мій обов'язок .
Обслуговували їх сьогодні не мовчазні вишколені офіцери з розвідувальної Академії імені Марченка, а балакуча красуня Мотря, чорнява кирпата улюблениця гетьмана у білий блузці з глибоким декольте, куди кожному нормальному чоловікові приємно було зазирнути.
– Мотре, наливай нашу улюблену, – наказав гетьман.
Льодяна прозора рідина тоненькою цівкою полилася
у чарки. Це була горілка «Козацька Гетьманська» з зображенням якогось невідомого гетьмана, дуже схожого на К-Д. Махуна, тільки в старовинній хутряній шапці з перами і в хутряній киреї.
Ну, давай, за зустріч! – гетьман одним ковтком вихилив чарку.
Гайдук надпив трохи. Мотря одразу долила горілку – спочатку гетьману, потім Гайдуку. Мотря була офіцером ВІРУ, її помітив гетьман і наказав перевести до особливого відділу. Випивши другу чарку, гетьман сказав:
– Який арешт ти згадував?
– Годинник на Нацбанку не відставав, як домовилися, а поспішав на п’ять хвилин. Я подумав...
– Мені так Наталка сказала. На п'ять хвилин уперед.
«Це мама помилилася, бідна» – зрозумів Гайдук. Він витягнув пакетик, загорнутий в американський подарунковий папір. Там, у невеличкій коробці, на синій атласній подушечці лежав золотий метелик зі смарагдами, куплений Гайдуком на Калинівському ярмарку.
– Це подарунок для Наталії Гаврилівни від першої леді Конфедерації.
Ярличок з написом «Made in China» Гайдук зрізав удома, готуючи подарунок.
Випивши три чарки горілки, гетьман попросив Мотрю вийти, поки не покличуть, і витягнув з папки папери.
– Читай.
Це була «Доповідна» Вітольда Клинкевича.
Уважно прочитавши, Гайдук віддав папери Гетьману.
– Я повністю згоден. Щоправда, я не дуже орієнтуюся у внутрішньополітичний ситуації... але тут пропонуються розумні речі.
– Звичайно, – іронічно погодився гетьман. – Особливо щодо наступника. Ти що, не розумієш, що Вітольд хоче стати моїм наступником?
Він суворо глянув на Гайдука. Той знизав плечима:
– Це його право. Мріяти.
– Мріяти, мріяти! – гетьман почервонів, і Гайдук злякався, щоб не почався у лідера нації гіпертонічний криз. – Рано йому ще думати про це. Рано! Хто він такий? Звичайний джура, хлопець на побігеньках... Мотре, неси борщ! – гукнув Махун.
Після того, як скуштували червоного борщу і пампушок з часником, з’їли баранячі реберця та поласували варениками з вишнями, Гайдук розповів гетьману про ситуацію в Конфедерації, боротьбу Вогняної Сари з законним президентом. Гетьман з розумінням хитав головою: мовляв усюди той самий бардак і боротьба за владу. Перейшли до іншого, круглого столика – пити каву й коньяк, зручно умостившись в шкіряних кріслах. Гетьман, замість традиційної козацької люльки, запалив кубинську сигару. Гайдук діставав через офіцерів окупаційної групи військ Конфедерації на Кубі дорогоцінні смердючі сигари і час від часу передавав гетьману.
Тривога не полишала Гайдука, бо він не розумів, до чого хилить цей хитрун, закоханий у свою владу і оперні декорації, якими себе обставив. Нарешті гетьман жорстко подивився у вічі Гайдука:
– Треба працювати, Ігоре. Держава гине. Допоможеш?
– Я офіцер, – сказав Гайдук. – Ви – головнокомандувач.
– Призначаю тебе своїм помічником з питань національної безпеки і, одночасно, секретарем ради нацбезпеки. Через місяць отримаєш звання генерал-поручника. Олексо!
На порозі з'явився молодший ад'ютант гетьмана, полковник аеромобільних військ, який тримав в руках тремпель – на ньому білосніжний парадний мундир сяяв золотим шитвом і еполетами, на них – маленька булава, перехрещена з бунчуком, і одна зірка.
Гетьман важко підвівся, а Гайдук виструнчився. Ад'ютант подав гетьману блакитну папку з малиновим козацьким хрестом, той передав її Гайдуку.
– Це – указ про твоє призначення. До тебе негайно прикріпляється охорона, будеш користуватися урядовою «черепахою», правда, не американського, а німецького виробництва, і надається урядовий зв'язок вищої категорії.
Він подав Гайдуку спеціальний геджет, не такий, правда, наворочений, як американський, виробництва київської «Артеміди».
– Приступай до виконання своїх обов'язків негайно. ВІРУ повністю в твоєму розпорядженні. Ти будеш ними керувати. ДерВар теж повинен контролювати... якщо зможеш. Сьогодні я прийняв ще одне рішення: призначити міністром закордонних справ Руслана Фощенка. Він перспективний хлопець. Як тобі?
– Дякую... батьку, – ухилився від відповіді Гайдук. – Я... глибоко вражений. Дякую за довір'я. Можна йти?
– Іди, іди. Я ще залишусь, попрацюю.
Мотря, що прибирала посуд, крадькома глянула на Гайдука, який надягнув на себе чорний плащ і прийняв з рук ад'ютанта тремпель з парадним мундиром.
– Є якісь побажання? – спитав гетьман. – Кажи одразу, щоб потім не було непорозумінь.
– Є два побажання.
– Кажи.
– Перше: я сам набираю свою команду.
– Авжеж, це зрозуміло. Повний уперед. А друге ?
– Прошу надати мені право зустрічатися з вами, Ваша Ясновельможність, регулярно, не менше одного разу на тиждень.
– Нема питань. Що ще?
Гайдук завагався, але сказав:
– Прошу надати мені право казати вам правду, хоч би якою жорсткою вона була.
– Ну, ти даєш, – щиро розсміявся гетьман. – Думаєш, я правди не знаю? Знаєш, скільки в мене каналів інформації? Один ДерВар чого вартий. Начитаєшся цієї галіматні – жити не хочеться.
– Інформація – це ще не правда, – вперто мовив Гайдук.
– Гаразд. Поговоримо про це іншим разом. Бувай.
Гетьман відкрив двері конспіративної квартири і, дружно
поплескавши по плечу Гайдука, пошепки спитав:
– Так скільки ти заробив грошей на оборудках зі зброєю? Я чув, що в тебе на рахунку в Панамі шістдесят мільйонів глобо? Будь обережніший, синку. Ти потрапив до такого гадюшника... Я покладаюся на тебе.
Двоє охоронців з грузинської сотні вже чекали Гайдука на майданчику. Він віддав одному з них парадний мундир. Указ гетьмана і геджет залишив собі.
