Текст книги "Час смертохристів. Міражі 2077"
Автор книги: Юрий Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц)
36.
Вилітали вранці. Падав сухий травневий сніг, висріблюючи чорну «черепаху», біля якої Гайдука чекав Невінчаний. Григорій змерз у своєму парадному темно-зеленому мундирі ВІРУ й тому витанцьовував на бетонному посадковому майданчику, де стояли бойові гелікоптери та винищувачі вертикального злету з охорони гетьмана. Вони зайняли пасажирські місця в «черепасі»: це була п'ятимісна невеличка машина, не призначена для ведення бойових дій, хоча й несла на собі озброєння – чотири ракети «повітря-земля», два кулемети й одна авіаційна 22 мм гармата.
Пілот-водій і бортмеханік «черепахи» вивчали комп'ютерну карту маршруту й перевіряли системи управління. Всередині було тепло, і Невінчаний скинув френч. Під лівою пахвою в кобурі стирчав нерозлучний супутник Григорія – пістолет-кулемет Мікро TAR-22.
Гайдук вперше бачив німецьку «черепаху» виробництва концерну BMW: добра компоновка внутрішнього простору, VIP-івській комфорт, німецький педантизм у всіх деталях. Американські бойові та поліцейські «черепахи» були набагато потужніші й краще озброєні. Гайдук пам'ятав своє враження, коли вперше у випробувальному центрі фірми "Raytheon" у Канзасі побачив FAV-TI (Flying Armored Vehicle-Turtle I) – велику літаючу тарілку, схожу на черепаху, непроникно-чорну, без видимих ілюмінаторів та ознак зброї.
Ця загадковість і непроникність зачаровували. Спочатку американці піддали випробуванням захисні властивості «черепахи»: на полігоні тарілка була обстріляна з гармат та протитанкових ракетних комплексів. «Черепаха» сховалася за завісою потужних вибухів, які, здавалося, розкололи її, як крихку яєчну шкаралупу. Але коли фонтани землі впали, а дим розвіявся, всі, хто був на випробуваннях, побачили чорний силует неушкодженого бойового літального апарата.
Гайдуку була надана честь спостерігати таємні випробування тільки тому, що він запропонував американцям бартер: постачання принципово нових водно-водневих потужних двигунів компанії «Січ-Мотор» з Запоріжжя взамін за передачу Збройним Силам України кількох «черепах». Це була взаємовигідна орорудка, яку санкціонували особисто гетьман Махун і президент Ван Лі: як колишній танкіст, гетьман з захопленням переглянув документальний стереофільм про техніко-тактичні та бойові якості «черепах», які стали новим стрибком в гонці озброєнь, поєднуючи характеристики танка, бронетранспортера, гелікоптера та машини-амфібії. Махун з завмиранням серця й жалістю (що не йому доведеться воювати на цих машинах) спостерігав, як «черепахи» стрімко летять над землею на висоті одного-двох метрів, злітають при потребі на висоту 20 – 50 метрів, ведуть інтенсивний знищувальний вогонь, прориваючи оборону противника і сіючи паніку в його тилах і центрах управління. Гетьман повністю схвалив оборудку Гайдука і присвоїв йому звання полковника. Це був 2070 рік. Уже перші п'ять бойових «черепах», перекинутих з європейських баз Конфедерації до Києва, спричинили злам у війні України з ЕнРосом: після ударів «черепах» у районі Вишгорода, коли була знищена резервна Добровольча армія ЕнРосу ім. генерала А.Денікіна, російська корпорація почала евакуацію своїх військ з Києва, Житомира та Хмельницького.
«Черепаха», в якій сиділи Гайдук і Невінчаний, летіла на невеличкій висоті над Десною, до берегів якої тулилися засипані снігом низькорослі ялинки – наче наближалося Різдво. «Якщо немає Воскресіння – отже, немає Різдва?» – запитав сам себе Гайдук і переніс думки до «Ланкастера-27», згадавши, як вони летіли низько над Атлантичним океаном, відстрілюючись від БОП «Каракорум». Здалося, що пройшла вічність відтоді. Потім чомусь він згадав теплу руку Божени на своєму стегні і відчув запах її стриженого волосся.
– У мене прохання до вас, Григорію Івановичу. Дізнайтеся, що з тією дівчиною... Боженою. Тією, що на фотографії. Я дам вам її координати.
– Слухаюсь. – Григорій побоявся двозначно посміхнутися.
Далі летіли мовчки. Пілот вів переговори з командуванням підрозділу зенітних ракет, що стояли на кордоні володінь Басманова, і потім – з контрольною вежею аеродрому, прохаючи дати згоду на посадку. На майданчику, де приземлилася машина, їх зустріла група озброєних опричників Басманова: на них були хутряні вовчі сірі шапки – голови з оскаленими пащеками й довгі чорні кафтани, перевинуті широкими червоними пасами, в руках – автомати ІЖ-107 з потужними підствольними гранатометами, за плечима стирчали стилізовані під мітли антени космічного зв'язку.
Старший опричник з відрізаним носом, глянувши на Невінчаного, прогундосив:
– Етот хохол останєца тут.
– Ні, – сказав твердо Гайдук. – Або він іде зі мною, або я відлітаю назад.
Старший підніс долоню до рота (Гайдук побачив, що пальці в нього відрубані), перекинувся кількома словами з кимось й неохоче погодився. Гостей всадовили у візок для пересування гравців у гольф, старший сів за кермо, інші опричники побігли поруч, важко дихаючи. Гайдук подумав, що збоку це виглядає, ніби зголодніла вовча зграя женеться за здобиччю. їхали центральною алеєю, оточеною з обох боків білими ніжними берізками, чорні мітки на корі яких були схожі на сумні очі страждальців, які упокоїлися в цій бідній землі.
Перед палацом Басманова – велетенською сорокап'ятиповерховою спорудою з колонами, вежами й шпилями у стилі московських висотних будинків 50-х років минулого століття – побачили монумент Івана Грозного. Монумент був постмодерністський – веселий, розмальований у різні яскраві кольори, наче собор Василя Блаженного на Красній площі у Москві: цар у шапці Мономаха, обличчя жовте з червоними рум'янцями (якраз на сьогоднішній морозець), борода чорна. Государ радісно всміхався. На ньому був смугастий червоно-чорно-зелений каптан, а в руках він тримав сокиру, обмазану яскраво-червоною фарбою, лезо сокири врубалося у плаху, темно-червону від загуслої крові. І тільки вовки, що кільцем оточували государя та плаху, піднявши вгору голови, були зловісно сірі, кольору солдатських шинелей. Якраз визирнуло сонце, і монумент заіскрився, заграв усіма барвами. «Чи це не мара? – подумав Гайдук – Чи був я ще недавно у Вашінгтоні, де цвіте біло-рожева сакура? Чого я повернувся сюди, в цей осоружний край скажених вовків?».
У величезному вестибюлі палацу, оздобленому рожевим італійським мармуром і теракотового кольору китайським коштовним камінням, їх зустрів дворецький з білою перукою на голові, в золотистому камзолі та білих панчохах й венеційських, на підборах, черевиках з рожевими бантами.
– Єго сіятельство прімєт вас in ten minutes. He's praying now.
– Great,– погодився Гайдук.
Поки вони чекали, піаніст, що грав на білому роялі, та арфістка втішали їхній слух музикою з «Лебединого озера».
Пролунав мелодійний дзвінок, і дворецький занепокоєно глянув на Невінчаного:
– I'm sorry, but screening has shown, that this man has the gun... You have to leave your gun, – звернувся він до Невінчаного.
Григорій, який не знав жодної мови, крім української, подивився на Гайдука.
– Доведеться залишити зброю, – переклав той.
Та нізащо. Вони ще зіпсують щось. Я краще побуду тут. їй-богу, Ігоре Петровичу. Ви самі з Басмановим розмовляйте. Мені не треба. Менше знаєш – краще спиш, бляха-муха.
– Гаразд, залишайтесь, – Гайдук пішов слідом за дворецьким, який кокетливо відставив убік пальчики й похитував стегнами, наче повія.
Басманов прийняв Гайдука у сліпуче білому, мармуровому з золотом круглому залі, який містився під головною баштою палацу: згори, з висоти сорока п'яти поверхів, лилося світло, либонь штучне, яке наповнювало простір блакитняво-сонячним серпанком.
Басманов сидів на високому золотому різьбленому троні, прикрашеному темно-червоними рубінами. Під троном, біля ніг Басманова сидів на сходинці отрок років десяти з золотим вінцем на голові, у гаряче-жовтій футболці з написом "Dzengiz-Saraj", картатих шотландських штанцях і кросівках "Nike". Сам Басманов виявився величним кістлявим старцем з довгою сивою бородою й сивими патлами, що вибивалися з-під високої бобрової боярської шапки; був у білій одежі, у правій руці тримав довгий посох-сокиру: голову відрубати було б важко, але пальці – цілком можливо.
Дворецький вказав Гайдукові місце для аудієнції – у двох метрах від трону. Згідно з протоколом, Гайдук похилив шанобливо голову й сказав:
– Дякую, ваша світлосте, за честь бути тут...
– Варрава, прінєсі кресло гостю, – наказав Басманов. – Ви сідайте, не треба стояти, – звернувся до Гайдука українською мовою, тільки трохи дивною, яка скоріше нагадувала білоруську; це звучало так: «Ві сідайте, не треба стояті. Радій вас бачіті». Хоча, можливо, це був особливий чернігівський мовний варіант.
– Я хотів з вами познайомитись, – хрипким басом завзятого курця продовжував Басманов, – бо мав причетність до вашого призначення. Гетьман дуже просив, щоб я погодився з вашою кандидатурою... Це був компроміс, бо я рекомендував гетьману призначити Руслана Фощенка на посаду міністра закордонних справ. А гетьман вагався.
– Дякую за підтримку, – знову чемно схилив голову Гайдук.
– Я багато чув про вас, – сказав Басманов, пильно вдивляючись в Гайдука. Погляд був колький, вицвілі очі боярина ховалися за сивими бровами, але Гайдук, намагаючись не відводити погляду від Басманова, відчув тривожне випромінювання, що йшло від цієї людини, наче від зголоднілого вовка, який шукає собі поживу. – Мені здається, що ви людина раціональна, не піддаєтеся цим облудним теоріям існування окремого українського народу. Це – мотлох двадцятого віку, всі ці ідеї Леніна і Вудро Вілсона про самовизначення націй.
Гайдук мовчки слухав Басманова.
– Буду відвертий, – Басманов знову кинув на Гайдука гострий погляд. – Надходить час великих історичних рішень. Махун надто старий і дурний, щоб це зрозуміти. Він ще грається в Україну, оточив себе ідіотськими декораціями патріархального минулого, не розуміючи, що України вже немає. Всі гетьмани, всі президенти, всі правителі України були зрадниками. Чому? Тому що ідея самої України була зрадницькою від самого початку до кінця. Україна – це міф, це вигадка сепаратистів, це витвір польських, Ватиканських, німецьких і американських агентів – для того, щоб роз'єднати, принизити великоросійський народ. І ми повинні покінчити («повінні покінчіть») з цією історичною несправедливістю. Від вас буде багато чого залежати... Ви це розумієте ?
– Боюсь, ви перебільшуєте мої можливості, – смиренно мовив Гайдук. – Я людина нова, недосвідчена.
– Це – Ніколка, – не звертаючи уваги на слова Гайдука, Басманов нахилився до хлопчика, заглибленого в комп'ютерну гру. – Він буде російським царем Ніколаєм Третім. Правда, Ніколка?
– Правда, – впевнено відповів хлопчик, не відриваючись від екрана. – Данціг – це російське місто?
– Звичайно, – сказав, подумавши, Басманов, і знову повернувся до своєї улюбленої теми:
– Які уроки дало нам двадцять перше століття? Урок перший: всі форми національної державності часів вісімнадцятого століття виявилися нежиттєспроможними. Національні держави вмирають на наших очах. Подивіться на Францію, Іспанію, Німеччину. Хто виживає? Великі імперії – безнаціональні, не поділені на етнічні клаптики. Ви жили в Америці. Хіба ви не бачили, що вона стала однією з провідних країн світу завдяки імперському формату, де всі – незалежно від національності й релігії – американці. Так само Китай, Індія... Росія, Україна, Білорусь і Казахстан мають шанс вижити, тільки створивши потужну слов'янсько-тюркську імперію. Чорна Орда дає нам такий шанс. Імперія, яка примусить здригнутися світ від своєї сили і величі.
Басманов помовчав трохи, доторкнувшись до тонкої дитячої шийки майбутнього російського царя, і продовжив:
– Урок другий: в двадцять першому столітті кардинально змінилися самі люди. Це справді новолюди, як їх зараз називають деякі теоретики. Все більша і більша маса людей підтримує сформульовані мною принципи Чотирьох Свобод. Це принципи імперії – найвищої форми державності. Це принципи державних людей – чесних, дисциплінованих, вільних і відповідальних громадян. Тому я закликаю вас добре подумати і ухвалити рішення покінчити з Україною, то більше, що вона і сама вже майже зникла з карти Європи. Напередодні саміту Союзу держав Чорної Орди в Батий-граді ми повинні прийняти історичний акт про ліквідацію так званого українського народу і так званої української держави. В нас буде інша держава та інший – єдиний російський – нарід. ЄДРОН.
Басманов тричі підняв і опустив посох. Гайдуку здалося, що у верхній частині башти злетіли голуби, наполохані різким стуком.
– А що буде з легально обраним гетьманом? – наївно запитав Гайдук.
– Гетьмана призначав Ареопаг, тобто я. Ваше завдання – підготувати гетьмана до невблаганної заміни. Ви людина розумна, і я сподіваюсь, що знайдете гідний вихід. Від цього залежить ваше майбутнє. Якщо зробите правильний вибір – вам буде забезпечена блискуча кар'єра в новій Імперії. До речі, хто за національністю ваші батьки?
– Мати – полька, батько – українець.
– Який же він українець, коли в його родоводі – ми перевірили це – повнісінько росіян, є євреї, литовці.
– Він уважав себе українцем.
– А я вважаю себе монголом, – гнівно стукнув посохом Басманов. – Ми всі єдиний нарід, пам'ятайте це.
Біля Гайдука виник дворецький, даючи знак, що аудієнція скінчилась.
Гайдук схилився перед Басмановим у глибокому поклоні й почав задкувати, як навчив його дворецький. І почув тихий, як стогін, голос Басманова. Звів очі й зустрівся з поглядом старого боярина, повним страждання.
– Якби ви знали, як вони мене били... Тепер болять усі кістки...
– Хто... хто бив? – не зрозумів Гайдук.
– Опера, в сталінградській тюрмі. А я молодий був, мені хотілось на волю. – По запалих щоках Басманова котилися сльози. – Я хотів скуштувати манної каші з маслом... Ви ідіть, ідіть. Знаєте, що таке щастя? Коли мама годує манною кашею з маслом. Я на вас сподіваюся.
Гайдуку ще довго чувся за спиною шелест старечого голосу, тільки слів не можна було розібрати.
По дорозі Григорій Невінчаний захоплено розповідав Гайдуку, як опричники завели його до тренувального залу для гладіаторів, де богатирі Басманова, озброєні невеличкими щитами, завбільшки з тенісну ракетку, і короткими ножами, билися з товстим бурим ведмедем, який ледве не загриз на смерть молодого бійця, але ведмедя швидко нейтралізували пострілом снодійного. Бляха-муха.
Гайдук мовчав, перебуваючи в похмурих роздумах, розуміючи, що його – поза власною волею – роблять заручником у глобальній і від того ще страшнішій і небезпечнішій грі. Її учасники – Гетьман, Басманов, Мережко, Фрідман, Стенлі Фішер, Фощенко, Ендрю Ван Лі та багато інших – вже зробили свої ставки і тепер намагаються перетягти на свій бік, примусити його, Гайдука, виконувати потрібну їм роль у п'єсі, фінал якої один: смерть героя, тріумф негідників.
Як вижити за таких обставин інсайдеру, який знає так багато страшних таємниць?
За допомогою мініатюрної відеокамери, вмонтованої в орден «Заслуги перед Вітчизною» другого ступеня – малиновий хрест з золотими мечами, – що красувався на парадному мундирі Гайдука, він зробив запис розмови з Басмановим. Вирішив не віддавати запис гетьману, обмежившись загальним викладом розмови. Запис Гайдук мав сховати до свого архіву.
37.
20/05/2077
Цілком таємно. Особисто
Його Високоповажності Івану Оврамовичу Крейді, члену Ареопагу України, Воєводі Ки ївському, Черкаському, Махноградському, Полтавському, Подільському, графу Люксембурзькому, Президенту і Виконавчому директору Центрального Енергетично-Індустріального Краю, Губернатору Слобожанському, Генеральному Координатору Інтернет-мереж Київської Русі, Канцлеру і дійсному члену УСРАН (Українська секція російської академії наук), Почесному академіку Академії Прав Людини ім. Кара-хайа (м. Чингіз-Сарай, Чорна Орда), Віце-президентові СУКА (Східно-Українська Комуністична Асоціація), Генеральному Прокуратору України, маршалу юриспруденції
Ваша Високоповажносте!
На Ваш запит від 15/05/2077 за № 001375 доповідаю, що, незважаючи на високе державне призначення Генерал-хорунжого Гайдука І.П. внаслідок досягнутого компромісу між Гетьманом Махуном, Боярином Басмановим та Бароном Фрідманом, ДерВар вважає, що всі звинувачення проти Гайдука І.П. – державна зрада, шпигунство на користь Конфедерації Держав Північної Америки, незаконні грошові операції внаслідок торгівлі зброєю (див. додатки 1—11) – залишаються в силі, але, у зв'язку з обставинами, що склалися, переводяться до розряду так званих «заморожених справ» – ТВС (тимчасово відкладених справ) – тобто юридичних мін уповільненої дії, які негайно здетонують при зміні політичної ситуації.
Як Ви знаєте, у цій справі ДерВар перебував у робочому контакті з американськими колегами. На жаль, їх спроби остаточного вирішення справи Гайдука були невдалими. ДерВар продовжує оперативну розробку Гайдука через свою агентуру в ВІРУ. Хочу звернути Вашу увагу, Ваша Високоповажносте, на те, що в Україну Гайдук прибув у супроводі громадянки Конфедерації ДПА Божени О'Коннел (O'Connel), яка приїхала нібито на відвідини брата – Аскольда О'Коннела, який працює в Феофанівсько-Пироговському ЗЕК-116. Ми встановили за цими особами нагляд і інформуватимемо Вас про результати спостережень.
Прошу дати офіційний дозвіл Генеральної прокуратури України (ГЕПРУ) на проведення оперативно-розшукових заходів щодо Гайдука І.П. з метою підготовки його справи до розконсервування, як тільки надійде відповідний момент.
На мій погляд, головна небезпека, що її несе Гайдук І.П. державно-політичному устрою незалежної України, полягає навіть не в тих формально-юридичних провинах, в яких він звинувачується, бо ще Христос казав, що всі ми, люди, грішні, а в іншому:
– сатанинська гординя, честолюбство і бонапартизм палають в серці цієї молодої і безперечно здібної людини;
– провівши двадцять років в іншому суспільстві й увібравши в себе чужу нам юдо-християнську філософію й принципи побудови суспільства на брехливо-ліберальних ідеях демократії та верховенства права, Гайдук І.П. становить велику небезпеку для української держави й політичних традицій нашого народу;
– є серйозні підстави вважати, що Гайдук І.П. володіє великим масивом вкрай небезпечної для Ареопагу та військово-політичного керівництва України інформації, яку може використати у найбільш небажаний час, чим викличе дестабілізацію держави і суспільства з катастрофічними
наслідками (див. додатки 13—14 – звіти агента «Імператор» щодо «Файлу Гайдука»).
Слава Україні!
Схиляюсь перед Вами Воістину Ваш
Юлій Мережко Директор Державної Варти України
38.
Майор військової розвідки Ізраїлю АМАН Давид Бейлін дістався Вашінгтона наприкінці травня. Його відрядженню до столиці Конфедерації передувала розмова Гайдука з начальником АМАНу генерал-майором Амосом Леві – давнім добрим приятелем Гайдука ще з часів навчання в МІТ. Розмова велася через ізраїльський військовий супутник «Єшурун», канали зв'язку якого були недоступні для радіоелектронної розвідки Чорної Орди. Давид Бейлін давно співпрацював з Бюро Гайдука, і йому належало «закрити» деякі питання після надзвичайних подій, що сталися у Вашінгтоні у квітні. Гайдук і Амос домовилися, що з Вашінгтона Бейлін приїде до Києва на кілька днів, а тоді повернеться до Хайфи. Деталей не обговорювали – бо довіряли один одному; схоже, що Амос Леві здогадувався, в чому суть справи. Він одразу погодився відпустити Бейліна, незважаючи на критичну ситуацію, що склалася в єврейській державі.
Тель-Авів і частково Єрусалим були спалені іранськими ядерними боезарядами. Оточений зусібіч мільйонною армією «Воїнів Аллаха», зраджений союзниками під час «ядерного Мюнхена» – конференції з Близького Сходу, що відбулася на Кіпрі– Ізраїль оголосив «годину Зеро», час смертельної загрози своєму існуванню, час помсти і гніву. Кількома ядерними вибухами Ізраїль створив захисну зону навколо країни – від пустелі Синай до Мертвого моря, Голанських висот і зелених долин на кордоні з Ліваном. У цій зоні підтримувався надзвичайно високий рівень радіації, що не давало змоги танковим і піхотним з'єднанням Воїнів Аллаха знищити залишки держави Ізраїль.
Давид Бейлін у супроводі шістьох десантників з Серет-Маткаль, підрозділ 262 (розвідка Генштабу), вирушив з КПП Рафах на Синайський півострів на пошарпаному в боях, але надійно захищеному від радіації БТР «Сара», побудованому на базі важкого танку «Меркав-8». Всі семеро були вдягнені у протиатомні скафандри «Чорнобиль-30» українського виробництва. Показники лічильника Гейзера коливалися меж дозами 5-100 рентген на годину. За БТРом тяглося довге жовте пасмо радіоактивного піску пустелі. їхній шлях проліг уздовж узбережжя Середземного моря, яке вабило зір пронизливо синім кольором мертвих вод. Шосе було забите понівеченими залишками вантажівок і бензовозів, спаленими танками з відірваними баштами; в районі Аль-Аріша вони побачили груди обвуглених трупів – мертвих вояків єгипетської дивізії «Лиси пустелі». У повітрі, розігрітому до 50°С, стояв жахливий сморід, від якого зомлів водій-механік їхнього БТРа: не допомагала система очищення повітря, встановлена в протиядерних скафандрах. Діставшись до знищеного вибухами селища Раманах, вони звернули на північ, до Пелозійської затоки, де їх чекав підводний човен ВМС Ізраїлю. Далі їхній шлях проліг через Мальту та Іспанію, літаком – до Мексики, і від Ель-Пасо (Техас) до Вашінгтона вони добиралися на броньованому джипі Розвідувального управління Міністерства оборони (РУМО) Конфедерації.
28 травня, у п'ятницю, о шостій годині РМ до бару готелю «Хілтон Вашінгтон», розташованого неподалік від Дюпон-серкл, увійшов елегантний світловолосий джентльмен, з тих, що звуться "handsome man" і викликають довіру у секретарок в офісах і у самотніх літніх леді. Це був Давид Бейлін, який успадкував від своїх київських батьків не тільки білясті дівчачі вії й невинну дитячу усмішку, але й загальну ауру людини, на яку можна покластися.
Помітив самотню постать дівчини, яка меланхолійно посмоктувала коктейль, сидячи перед стійкою впритул до стіни, так, щоб ліворуч ніхто не міг сісти. Бейлін легенько доторкнувся оголеної спини дівчини. Вона злякано здригнулася, повернувшись до нього.
– Шалом, Ніколь, – м'яко усміхаючись, мовив Бейлін.
– Шалом, – автоматично відповіла вона й знову здригнулася: – Боже, Давиде, це ти?
– Це я.
– Аякже війна, атомні бомби?.. Жах якийсь... Ти давно тут?
– Вип'ємо? – запропонував він, легко стрибнувши на високий стільчик праворуч від Ніколь Коен – технічного менеджера Бюро, яким донедавна керував Гайдук. Замовив два подвійні «скотчі», собі без льоду, й поцілував Ніколь у вушко: колись це діяло на неї. Відчув, що їй це приємно, що пам'ять лишилася.
Сказав, що приїхав до Вашінгтона, аби завершити справу з постачанням партії зброї, замовленої ще взимку, але затриманої у зв'язку з прийняттям резолюції Сенату про мораторій на постачання усіх видів озброєнь в район Близького Сходу. Але адвокати ізраїльського уряду довели, що заборона Сенату не має зворотної сили у даному випадку. Проблема полягає лише в доставці придбаної зброї до блокованого Ізраїлю. Гайдук домовився з авіатранспортною компанією «Антей», що зброя буде перекидатися з Греції великим вантажним літаком «Антонов».
Бейлін був частим гостем Бюро Гайдука, і тому Ніколь поділилась з ним останніми новинами: всіх співробітників Бюро тягали на допити у справі вбивства Віктора Безпалого та зникнення Гайдука. Потім, як за командою, допити припинилися, й Бюро відновило свою діяльність. У тимчасово виконуючого обов'язки директора Костянтина Слісаренка почався запій, і його з білою гарячкою запроторили до психушки. Карл Томсон звільнився, і тому єдиним діючим співробітником є на сьогодні вона, Ніколь Коен. Київ мовчить, нових людей не надсилає, а вона не в змозі вирішувати ні комерційні, ні, тим більше, політичні питання. Зустрічей ніяких немає, вона сама сидіть в офісі Бюро, куди майже ніхто не дзвонить – і від цієї тиші їй стає моторошно... Чим більше вони пили віскі, тим ближче присувалися один до одного: Давид тихо облизував звабливу шию товстушки Ніколь, а вона поклала йому, як колись, долоню на коліно, і долоня вже почала несміливий, але цілком вмотивований рух угору.
– У мене тут кімната, номер 313, – прошепотів Давид. – Приходь хвилин за десять.
– Добре, – зраділа Ніколь.
Бар уже наповнився відвідувачами, котрі бажали відбути вікенд у прохолодному місці – на вулицях стояла важка волога вашінгтонська спека. Бейлін, повернувшись спиною до телекамери стеження (п'ючи з Ніколь віскі, він не повертався лицем до камери), пройшов крізь натовп і піднявся на третій поверх готелю.
Рівно через десять хвилин почувся легкий стукіт у двері, схожий на дряпання кішки. Відчинив двері і втягнув до кімнати Ніколь. Вивісив назовні табличку "Don't disturb!", клацнув замком і ланцюжком, і лише потім почав методично роздягати товстушку. Під подушкою лежала найновіша модель пістолета-автомата МікроТАР з цифровим блоком управління вогнем та глушником. У шухляді тумбочки лежав кинджал морських піхотинців Конфедерації.
Бідна Ніколь так спрагла за чоловіком, що застогнала, торкнувшись твердої частини Давидова тіла. Вона подумала, як прекрасно, коли кохається єврейська жінка з єврейським чоловіком, і їй захотілося народити дітей від Давида, щоб ніколи не загинув Ізраїлів народ. Потім вони поринули в темряву й упали в короткий сон, а коли повернулися в реальність 2077 року, у Вашінгтоні ще не запала темрява: стояли довгі світлі весняні вечори.
– Де твоя сім'я? – спитала Ніколь, підсвідомо чекаючи на страшну відповідь, що дала б їй право запропонувати йому залишитись з нею, а не повертатися на вірну смерть в Ерец Ісраель.
– З ними все гаразд. Вони в Києві.
– У тебе скільки дітей? Двоє?
– Троє, – сказав він неохоче, бо ця розмова ламала задуманий сценарій.
– А якщо я сьогодні завагітнію... ти не будеш проти?
Він підвівся, вдягнув білий халат, став на коліна на ліжку
і подивився на Ніколь.
– Я не буду проти. Але я також не буду проти, якщо ти розкажеш мені всю правду.
– Яку правду? – обличчя Ніколь сполотніло, від чого її чорне волосся здалося ще чорнішим.
Давид витягнув кинджал морської піхоти.
– Ти зараз все розкажеш, інакше...
– Ти мене вб’єш? – ще не вірячи тому, що відбувається, посміхнулася Ніколь.
– Ні, гірше.
Він грубо роздвинув її товстенькі ніжки і поставив сторчма кинджал там, де починалося лоно.
– Розповідай, – нетерпляче сказав він. – на кого працюєш, що знаєш про вбивство Безпалого, все розповідай. Не здумай брехати. Я знаю про тебе дуже багато. Ми ще поговоримо про твою особисту роль у постачанні неякісної зброї, коли моя країна захлинається в крові. І ти вважаєш себе єврейкою?
– Що? Що? – від жаху вона тремтіла, наче в лихоманці, а рука намагалася затулити те місце, яке відчувало холод кинджального леза.
Він відкинув її руку з лона.
– Говори. У мене немає часу.
Вираз його обличчя злякав її більше, ніж кинджал. Вона багато чула про арабських смертників, здатних на все. Тепер побачила смертника єврейського.
– Я... працювала на Центральну службу безпеки...
– Яке відкриття, – іронічно гмикнув Бейлін. – Хто ж сумнівався. Далі.
Він поворушив кинджалом, щоб освіжити пам'ять Ніколь.
– Давала інформацію, яку від мене вимагали. Копії документів, аудіозаписи...
– І це все?
– Все.
Бейлін знову ворухнув кинджалом. Тепер їй стало по-справжньому боляче.
– Я тобі поясню, дитинко. Через кілька хвилин, якщо ти не станеш говорити, я розпанахаю цим кинджалом твою ніжну вагіну і все, що дає тобі радість. І дітей ти ніколи не матимеш. Я дам тобі наркотик, ти заснеш, і якщо не помреш від кровотечі, прокинешся вранці інвалідом, нікому не потрібним, бо як агент ти себе спалила. Он бачиш – на телевізорі встановлена відеокамера. Буде звіт для твого начальства.
Він затиснув твердою рукою її пухленьке обличчя і наказав:
– Починай.
Нарешті вона зрозуміла, що з нею не жартують.
– Я спала з Віктором Безпалим.
– Із ним теж?
– Ні, це зовсім інше. Він кохав мене, клявся, що хоче одружитися. Чи не можна забрати це? – вона пальцем торкнулася леза кинджала. Сталь виблискувала в кількох міліметрах від її лона.
– Ні, продовжуй, – грубо наказав Бейлін, відчуваючи, що ця клята курва ось-ось розчулить його.
– Безпалий сказав мені, що ненавидить Гайдука. І що працює на Державну Варту проти Гайдука.
– Далі.
– Він сказав, що Гайдук зібрав компромат на всю українську верхівку і що публікація цих матеріалів викличе вибух. Гайдук розумний-розумний, але дурний. Вірив Безпалому. А той тільки чекав, коли Гайдук відкриє йому місце, де сховані матеріали. Але Гайдук так і не відкрив.
– А хто вбив Безпалого? Це з твоєї подачі, сучко?
– Ні, – заплакала Ніколь. – Я його кохала. Ми домовилися, як тільки здамо Гайдука і отримаємо гроші, як обіцяли, одразу поїдемо на Багами і одружимось...
– Хто вбив Безпалого? – знову ворухнув кинджалом Бейлін.
– Я чула розмову двох офіцерів ЦСБ...
– В ліжку.
– Випадково... Є така версія, що Гайдука захищала Перша Леді та її помічниця – Марта Джеферсон. А Президент його ненавидів. ЦСБ мало контакти з українськими спецслужбами, які також хотіли здихатись Гайдука. І ще я чула чутки, що Марті Джеферсон допомагали українські націоналісти з УРА.
– Що за УРА?
– Українська революційна армія. Туди входять також і громадяни Конфедерації. Можливо вони й прибрали Безпалого, зрозумівши, що він ось-ось знищить Гайдука... Але я більше нічого не знаю. Пустіть мене, я хочу пісяти.
– Пісяй в ліжко, – дозволив Бейлін.
Він дістав з кишені халата червоно-білу капсулу й вклав до уст Ніколь.
– Ковтай. І не здумай мене дурити. Ти заснеш. За кімнату заплачено натри дні наперед. Сніданки сплачено. Якщо будеш розумною, нікому не скажеш про нашу розмову. Будеш і далі працювати на ЦСБ. Невдовзі приїде новий начальник Бюро. Ти з ним не будеш спати.
– Чому? – в Ніколь знову прокидалося простодушне кокетство.
– Тому що він імпотент, – гаркнув Бейлін. – Слухай його і доповідай йому все, що почуєш.
Він забрав кинджал, чим негайно заохотив її до продовження недавньої гри. Вона навіть поклала пальчик туди, до щойно відчувала холод леза.
– Ні, крихітко, на сьогодні досить, – сказав Бейлін, спостерігаючи, як Ніколь Коен засинає під дією капсули.
А сам із сумом подумав: якщо під впливом радіації на Синайському півострові він стане імпотентом, то пошкодує про невикористані можливості п'ятничного вечора в готелі «Хілтон Вашінгтон».
