Текст книги "Час смертохристів. Міражі 2077"

Автор книги: Юрий Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц)

41.

11 червня 2077

Офіційне повідомлення агентства УНІАН.

10 червня 2077 р Його Ясновельможність, гетьман України, генерал армії К-Д. Махун провів переговори з представницькою делегацією Союзу Держав Орди, очолюваною першим заступником всенародного лідера Чорної Орди п. Мохамад-беком. Переговори торкалися важливих питань двосторонніх політичних та економічних відносин між Україною і Чорною Ордою. Сторони погодились розвивати двосторонні відносини в дусі поваги до міжнародних угод і нових тенденцій розвитку геополітичної ситуації в світі.

Переговори відбувалися у традиційно дружній, теплій атмосфері, характерній для відносин народів України і Чорної Орди і будуть невдовзі продовжені.

Делегація Чорної Орди відвідала Батиєву гору в Києві і поклала квіти там, де за легендою стояло шатро хана Батия.

Також відбулася зустріч делегації з ієромонахом Києво-Печерського монастиря о.Калерієм (С. Сансизбаєвим), який розповів гостям про найновіші відкриття євразійських вчених у сфері христознавства і про розвінчання юдо-християнської брехливої легенди про воскресіння Христа. Делегація відбула до м. Чингіз-Сарай.

42.

Залізні ворота, розмальовані синіми левами і червоними півнями, з рипом відкрилися, і джип ВІРУ, за кермом якого сидів Григорій Невінчаний, в'їхав на територію ЗЕК-116 Феофанія – Пирогово. Охороні Гайдук наказав не супроводжувати їх, і його вірні джигіти залишилися в затінку, під бетонною захисною стіною, що відділяла окружне шосе від ЗЕКу-116. ЗОНА ЕТНІЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ (ЗЕК) була епохальним винаходом колишнього лідера МУДА – марксистсько-української демократичної асоціації, а нині – генерального прокуратора УКВФД Івана Оврамовича Крейди. Згодом до основної назви МУДА приклеїлося маленьке в дужках «к» – на честь Крейди. Ставши майже монопольним теоретиком національного питання, Крейда І.О. винайшов геніальний спосіб вирішити всі суперечності і конфлікти етнічного розвитку: на вимогу українських аборигенів, протести яких щодо національних утисків звучали на конгресах МУДА(к) все частіше, він протиснув через Ареопаг і Сейм закон, згідно з яким усім любителям української мови, історії та традицій надавались острівці землі, де їм дозволялося оселитися цілими сім'ями, працювати в сільському господарстві, займатися народними промислами, рибалкою та бджільництвом, народжувати дітей і вмирати. При церквах, споруджених «зеківцями», існували парафіяльні школи, в яких навчали грамоті й рахунку дітей. Ні газет, ні телебачення в ЗЕКах не було, зате всім дозволялося досхочу розмовляти і молитися українською. Зони пильно охоронялися жандармерією ДерВару – з метою, як пояснював

Мережко, зберегти спокій мешканців і не дати розкрадачам народного майна завдати кривди цвіту української нації. Мешканці ЗЕКів мали право виходити у «великий світ» раз на рік, за згодою спеціальної адміністрації (АдЗек), терміном не довше тижня, за наявності поважних причин. Втечі і спроби назавжди залишитися у «великому світі» суворо каралися. Крім українських, існували, у значно менших кількостях, польські, єврейські, грецькі, гагаузські та інші ЗЕКи.

Залишивши джип на внутрішньому паркінгу, де не було інших автомобілів, і проминувши ще один КПП, Гайдук і Невінчаний ступили на вузьку стежину, прокладену серед пшеничного поля, визолоченого небувалою спекою. Стояли на пагорбі, з якого відкривався ідилічний краєвид, як на картинах українських малярів XIX століття: лани і тихі левади, ставки, узвишшя з білими церквами, вітряки в полях та сільські путівці, обсаджені тополями.

Невінчаний, побачивши цю неземну красу, зупинився і захоплено вигукнув:

– Яке повітря, Ігоре Петровичу! Його ж можна як сіно скиртувати!

Гайдук нічого не відповів, бо відчув щем у серці й незрозумілу тугу за чимось, навіки втраченим. Це було нове почуття, бо як людина урбанізована і космополітична, Гайдук не мав жодних сентиментів до принад сільського життя, до уповільненого, примітивного, як йому здавалось, ритму, визначеного не технологіями та засобами комунікації, а обертанням землі навколо сонця.

Вони мовчки рушили далі. Здалеку чулась музика – вірніше, уривки гопака, який звучав під диктовку бубонів. Підійшовши поближче, Гайдук і Невінчаний побачили на майдані перед церквою сільські недільні танцюльки: малі діти – дітей було дуже багато – у смішних солом'яних брилях витанцьовували щось незрозуміле, здіймаючи куряву і викликаючи щасливий сміх батьків й дідів, котрі й самі хвацько відбивали чобітьми ритм танцю. Майдан був обставлений возами, як на ярмарку. Кремезні парубки залицялися до дівчат, які сиділи на возах як незаймані, і пручалися, сміючись, б’ючи по руках настирних нахаб; але час від часу опір припинявся, й нова пара кидалася у вир гопака.

З шинку, якраз навпроти церкви, вивалювалися місцеві п'яниці, здебільшого літні чоловіки, які також лізли у натовп танцюристів, щоб показати і свої хореографічні здібності.

«Що це? – подумав Гайдук. – Зйомки пропагандистського ролика для телеканалу добрих новин Фрідмана?»

Але ніде – жодної телекамери, і це театралізоване свято в стилі Сорочинського ярмарку, було схоже на спонтанне волевиявлення, у що Гайдук не міг повірити.

Натовп на майдані не звернув уваги на прибульців. Гайдукові очі давно, може, з часів Венесуели не бачили стількох молодих красунь, які пашіли здоров'ям і вабили зір самотнього чоловіка. Одна з красунь привітно помахала Гайдуку рукою, ніби закликаючи до себе, і йому стало сумно. Не про нього ці молоді красуні. Він озирнувся, щоб побачити, до кого звертається дівчина. Невінчаний перехиляв чарку з підпилими відвідувачами шинка, а за Гайдуком ніхто не стояв.

Дівчина продовжувала махати рукою і, проштовхавшись крізь натовп, наблизилася до Гайдука.

– How do you do, mister general, – широко посміхаючись, мовила красуня. – Great to see you here.

«Господи, Боже» – нарешті прозрів він. Це була Божена, від тортур, хвороб, синців і переляку сліду не залишилося. Перед ним стояла висока дівчина, світилася природною красою і здоров'ям. Рудаве з попелястим відтінком волосся було заплетене в тугу косу, сірі очі радісно виблискували на засмаглому обличчі, на кирпатому носику – й сліду від переломів і деформацій.

Гайдук очам своїм не вірив: невже саме цю красуню він врятував від загибелі, витягуючи з-під уламків «Ланкастера-27»?

– Божено... що з вами сталося?

– Знайомтесь, це мій брат Аскольд, – сказала Божена. До них наблизився міцний, загорілий дочорна чоловік. На відміну від інших мешканців села, що ходили у вишиванках, він був у білій футболці з малюнком: перед старим козаком у синіх шароварах стояв на колінах молодий козак у шароварах червоних – мабуть, син. Він тримав у руках меч. Батько сина благословляв. І напис: "Ukrainian volunteers against Moskal aggression". Нижче: «Сини України. Cleveland, Ohio, post 24". Аскольд, на плечі якого сидів трирічний бешкетник Ярема, приязно потиснув руку Гайдукові. З натовпу вийшла вагітна молодиця міцної статури, яка тягла за собою зарюмсану дівчинку років п'яти. Це була Ликера – невістка Божени.

– Господи, Аскольде, Божено, чого ж ви тут стоїте посеред куряви! Запрошуйте гостей до хати, – щиро всміхаючись, сказала вона, а дівчинка, племінниця Божени, припинила реви й глянула синіми очима на Гайдука.

Аскольдова хата стояла неподалік майдану. Крита свіжою цупкою соломою, гарно побілена, вона зберігала в собі якийсь прадавній, мабуть, ще скіфський запах – бо до сволоків були попідвішувані різні трави, а в кутку хати, під образами, стояв плетений кошик, наповнений житнім зерном. В хаті було дуже чисто, прохолодно і панував ідеальний порядок, незважаючи на малого розбишаку та його сестричку. Прості саморобні меблі, лавка, ліжка, застелені вовняними килимами.

– Прошу на обійстя, – запросила Ликера.

В прохолодному садочку, під вишнями, стояв святковий стіл, головною окрасою якого був великий пшеничний коровай, оздоблений візерунками – колоссям та шишками. Цей коровай ще був прикрашений маленькими пташками з білого тіста, які веселою зграйкою обліпили зусебіч хлібину. Стояли невеличкі глечики пряженого молока з апетитною шкірочкою, тарілки з холодцем, банки з медом, масло, домашні ковбаси, сир, яйця.

Невінчаний витягнув з сумки подарунки: дві пляшки французького шампанського, вірменський коньяк, фінську горілку, шотландське віскі, банку чорної ікри, бразільську каву, ананас, шоколадні швейцарські цукерки. Аскольд подивився на дари, але нічого не сказав: просто прибрав їх на невеличкий стіл, що стояв під навісом, неподалік літньої кухні.

На обійстя увійшов молодий священик учорній рясі, з невеличким кипарисовим хрестиком на грудях. Був невисокий, русявий, з довгим волоссям й уважним лагідним поглядом. Він поглянув на Гайдука, наче знав його.

– Знайомтесь. Отець Іван, настоятель нашої церкви, – представив гостя Аскольд.

Нарешті всі всілися, діти втихомирилися, й отець Іван прочитав молитву:

– В ім'я Отця, Сина і Святого Духа, – сказав він, і Гайдук автоматично перехрестився, не думаючи про молитву.

– Сине Божий Христе, Спасителю наш, – продовжував неголосно священик, наче перед ним насправді стояв Христос. – Зібралися тут, націй землі, щоб скуштувати Твій хліб й почути слово Твоє. Ти спокутував гріхи наші своєю смертю і воскрес, щоб дати нам віру й надію на Твоє пришестя. Благослови у своїй доброті цих дітей, цих жінок і чоловіків, ці дерева і цих тварин, цю їжу і цю воду. Дай нам сили терпіння і почуй страждання наші і народу нашого, навчи й просвіти нас, Твоїх рабів, як жити не ув гніві праведнім, а в смиренні християнському. Дай нам знак Твоєї любові й милості, й спаси нас. Амінь.

Він подав руку Аскольду й Ликері, які сиділи поряд з ним, ті – гостям. Божена подала ліву руку Гайдуку, а той потиснув теплу долоньку маленькій Михайлині. Всі схилили голови, и запала тиша, яку порушив порив вітру, що пройшовся по листю, зігравши незрозумілу коротку мелодію.

– Прошу частуватися чим Бог послав, – запросила Ликера. Аскольд почав краяти коровай й роздавати скибки гостям. Невінчаний кинув трагічний погляд до Гайдука, посилаючи тому сигнал – ось як ми підзалетіли з вами, пане генерале: ці люди не вживають алкоголю, наче мормони чи інші сектанти. А наче ж нормальні.

«Вони мають вигляд набагато кращий, ніж «нормальні», – подумки відповів йому Гайдук. А втім, він слухав уважно розповідь Аскольда про життя-буття.

– Спочатку я працював гончарем, продавав свої вироби на ярмарках. А коли зустрівся з Ликерою, – він з ніжністю поглянув на вагітну дружину, – зрозумів, що це не діло для молодого чоловіка. Завели землю, небагато – чотири гектари. Гроші дали родичі з Клівленду. Ну і так потроху – потроху... Тепер у нас шестеро корів, воли, якими оремо землю... Трійко коней, є свині, гуси, кури...

– І як же ви з цим упоруєтеся? – спитав Невінчаний.

– В основному самі все робимо... От Божена добре нам навесні допомогла... Але коли сутужно – наймаємо двох-трьох робітників з безземельних.

«Історія – як гончарний круг, – подумав Гайдук. – Глиняний світ формується руками гончара. А потім за порухом пальців розвалюється й перетворюється на купу знеформленої глини. І все починається спочатку».

Аскольд мало був схожий на Божену: в Америці Гайдук відніс би його до групи латиносів – засмаглих, чорнооких кремезняків.

– І уявіть собі, – продовжував Аскольд О'Коннел, син нащадка ірландських повстанців та українки, – що українські ЗЕКи стали найбагатшими землями в Україні! Врожайність у нас втричі вища, ніж середня по державі.

– А податками не гноблять? – спитав Гайдук.

– Ні. Адже прийняли закон, щоб не брати з ЗЕКів податків. Ми заробляємо також на меді, молоці, м'ясі, на ремеслах...

«Тільки ігорного бізнесу не вистачає», – згадав Гайдук індіанські резервації.

– Хотіла б з вами поговорити окремо, – прошепотіла Божена під час Аскольдової промови.

– Добре, – він стиснув її долоню. У відповідь почув легкий рух її пальців.

Посередині обіду до них приєднався коваль Микола – жилавий чолов'яга, що припадав на праву ногу, через що його всі звали «Кривий Микола». Був трохи напідпитку, говорив голосно й гостро. Знайомлячись з гостями з Києва, спитав Гайдука:

– А ви де працюєте? Бізнесмен?

– Ні. Я генерал, – всміхнувся Гайдук.

– О, генерал! – зрадів Микола. – Вперше в житті бачу живого генерала! То як, пане генерале, вже готуєтесь?

– До чого?

– До великої різанини.

– Миколо, заспокойся, – намагався вгамувати коваля Аскольд. Ликера повела дітей до хати – укладати до сну, з нею пішла і Божена. Чоловіки залишилася самі.

Кривий Микола не всівся за стіл, на якому не було горілки, а шкутильгав навколо столу, викрикуючи наболіле:

– Мене можна заспокоїти. Чарку б поставили – і все. Нема Миколи... А людей як заспокоїти? Ви ж не знаєте, пане генерале, що в нашій кузні, та й в інших ЗЕКах теж, зброю виготовляємо: ножі, сокири, коси, можемо зробити й дещо серйозніше.

– А що сталося ?

– Що сталося? – зупинився Микола. – Невже не чули? Ми хоч без телевізора, але знаємо: чорна орда суне на нас, москалі і монголи, чеченці і чорножопі різні – хліб їм наш потрібен. Он Аскольд не вірить, тяжко працює на землі, куркулем став. А вони прийдуть – і в першу чергу його розкуркулять, на Сибір вишлють. Нікого не пожаліють... І всім жиди заправляють. Фрідмани різні. Хочуть нас знищити... А цей гівнюк – гетьман наш – нічого не робить, щоб врятувати залишки України.

– Миколо, Миколо, що ти верзеш? – перелякався Аскольд. – Ходімо, дам тобі чарку. Ось бачиш, скільки цього добра навезли?

Він вийшов з-за столу й подався до літньої кухні. До них охоче приєднався Невінчаний. Гайдук залишився за столом наодинці з священиком.

– Біда, – похитав головою отець Іван. – Він утратив ногу на війні з ЕнРосом. Москалів не любить. Але каже правду.

– Яка ж та правда? – поцікавився Гайдук.

– Правда в тому, що в народі – величезний потенціал ненависті. Повстанця Хмельницького може здатися дитячими іграми. Чи Гайдамаччина – в порівнянні з тим, що наближається. Ненавидять усіх – багатіїв, олігархів, державу, гетьмана, ДерВар, євреїв, росіян, китайців, узбеків... Смертохристи ненавидять воскресохристів, мешканці ЗЕКів ненавидять тих, хто живе в містах. Всі разом бояться Чорну Орду. Інколи відчай охоплює, коли стикаєшся зі стіною ненависті...

– А мені здалося, що у вас так весело. Це свято – таке чисте...

– Це справді так. Люди в нас добрі, бо ситі. Але чи сповнені вони вірою Христовою? – задумливо запитав самого себе отець Іван. – Ми сьогодні відзначали день народження святого мученика Ісаакія Долмацького. Знаєте таке прислів'я: за Феодосією Ісаакій, виповзає з нір гад всякий.

– Ні, – засміявся Гайдук, – вперше чую. Є, слава Богу, речі, яких навіть ВІРУ не знає.

– Сьогодні вужі й гадюки сплітаються в клубки, щоб породити нових гадів... Але не про це мова. Про Ісаакія. Його ім'я означає сміх. Сміятися. Він уславився тим, що викривав єресь аріан. Його сьогодні нам не вистачає. Бо смертохристи – це нові аріани. Тільки набагато страшніші.

– Аріани... це щось спільне з арійцями? – спитав Гайдук.

Ні. Аріани – послідовники православного священика Арія з Візантії. Він жив у четвертому столітті й твердив, що Христос, як син Божий, є нижчим від Бога-Отця, що він підлягає Богу. Наче Бог – це гетьман України, а ви – як генерал – підлягаєте йому.

– А хіба це не так?

– Ось і ви потрапили на гачок аріанства, – всміхнувся отець Іван. – Це дуже проста ієрархія і легко сприймається у військово-феодальних державах, як наша. Насправді ж усе набагато парадоксальніше. Христос є Бог і дорівнює Богу-Отцю та Святому Духу. Христос прийшов на землю як Бог і воскрес після смерті як Бог. Його сила в тому, що він спізнав усі страждання, які випадають на долю людини – зневагу, ненависть, зневіру, муки тілесні й страх смерті. Але завжди залишався при цьому Богом. Був тільки один момент трагічний, страшний, незрозумілий, навколо якого й досі ведуться суперечки. Згадайте, як в момент смерті Ісус скрикнув: «Елі, Елі, лама савахтані» – тобто – «Боже мій, Боже мій, навіщо мене ти покинув?»

Отець Іван змовк, наче згадував Голгофу й ту ніч, що впала на землю, коли римські легіонери давали Ісусу пити оцет замість води. Гайдук теж думав про цю, таку далеку і таку близьку історію вбивства невинної людини. Якби Христос був Богом, невже б дозволив так знущатися? Невже боявся б смерті?

– А що ви думаєте про сучасну секту смертохристів? – спитав Гайдук.

– Це – смертельна небезпека не тільки для нашого народу, але й для людства. Це – спецоперація з убивства християнства. Добро буде остаточно поставлено поза законом. Зрештою, я писав про це. Можливо, і ви читали, пане генерале?

– Так це ви – агент Іоанн?

– Я ніколи не був і не буду нічиїм агентом, – смиренно, але твердо мовив отець Іван. – Хіба що агентом Христовим. Мене попросили дати консультацію – я дав. ДерВар просив.

– А хто ж, на вашу думку, керує цією спецоперацією? – поцікавився Гайдук.

– Тільки не Чикирисов чи Сансизбаєв. Це – дрібні сошки. Відбувається тотальна криміналізація світу. Збандичування суспільств. Знищення всіх моральних гальм. А головне – зникає страх Божий. Тому об'єднані сили зла знищують віру в Бога і страх перед ним. Знищують християнство. Перетворюють людей на звірів. Привчають до думки, що Бога нема, а Христос – то звичайна смертна людина. Але людська цивілізація не може триматися лишень на поліцейських законах, на правилах дорожнього руху. Вона тримається на вірі, страху і самообмеженнях. Кому це вигідно – ви самі бачите. Ви самі, пане генерале, віруючий?

– Не знаю, – знітився Гайдук. Йому соромно було ухилятися від відповіді чи жартувати під пильним поглядом отця Івана. – Мабуть, ні. Я далекий від церкви.

– Справа не в церкві. Не ми в ній, а вона в нас, – лагідно сказав священик. – Прийде час, і віра поселиться у вашій душі. Дозвольте, я благословлю вас.

Гайдук мовчки схилив голову й отець Іван перехрестив його.

Повернулися жінки, бо діти заснули, а Аскольд і Невінчаний випхали з обійстя п'яного коваля Миколу. Ликера поналивала у глиняні миски гарячого борщу, і обід відновився. Божена тепер сиділа навпроти Гайдука й намагалася не зустрічатися з ним поглядом. «Що сталося? – подумав він. – Треба поговорити з нею. Невже я щось не те скоїв?»

Після гарячої гречаної каші з домашньою ковбасою почали співати. Почала Ликера низьким («народним», як називав це Гайдук) контральто, а Григорій Невінчаний, який розцвів після братання з кривим Миколою, вторив їй баритоном. Потім отець Іван та Аскольд підхопили пісню. Тільки Гайдук та Божена не співали.

«Ой чий то кінь стоїть,

Що біла гривонька...

Сподобалась мені,

Сподобалась мені Одна дівчинонька,»

– виводили журливу мелодію Ликера і Невінчаний. Гайдук слів не знав і співати не вмів, але чому Божена не співала?

В ту хвилину, коли розчулений піснею Гайдук, наче в машині часу, поринув у далеке минуле цієї землі, він раптом побачив, що метрів за двадцять на старій груші, серед голих, безлистяних гілок, ховається дрон – удвічі більший, ніж вашінгтонський, сталево-сірий безпілотний розвідник-винищувач серії «Яструб» (Hawk), виробництва київського заводу «Артеміда».

Гайдук тихо, наче нічого не сталося, підійшов до маленького столика, заставленого дарами ВІРУ. Невінчаний залишив на лавці сумку, в якій вони принесли подарунки. Повернувшись спиною до дрона, Гайдук намацав у сумці реактивний пістолет «Кліппер» з самонавідними малими ракетами «Оса». В понеділок їздили з «Кліппером» на польові стрільби, і ця експериментальна зброя, здобута Невінчаним прямо у житомирському КБ, сподобалась Гайдуку. Вистрілив з-за стійки, на якій тримався дах літньої кухні.

За столом співали так голосно і натхненно, що ніхто не почув тихого пострілу. «Оса», за якою тягнувся ледь помітний димний слід, прокреслила алогічну траєкторію, злетівши високо в небо, а потім стрімко, мов шуліка, впала на висхле дерево, де завис дрон. Безпілотний вбивця явно не чекав атаки і почав тікати з запізненням туди, де кінчався провулок Лесі Українки й починався лан О'Коннела. Метрів за сто від Аскольдової садиби дрон вибухнув. Уламки вогняним дощем впали на землю. «Хоч би пожежі не наробити», – подумав Гайдук.

За столом побачили спалах.

– Що це? – спитав отець Іван.

– Феєрверк, мабуть, – відповів Аскольд. – Діти пустують.

Невінчаний запитально подивився на Гайдука, який уже повернувся до столу, але нічого не сказав.

Згасаючий день наповнювався сутінками, перші зорі проступили на небосхилі. Гайдук і Невінчаний почали прощатися. Аскольд, отець Іван і Божена вирішили провести гостей до КПП.

Вийшло так, що Гайдук трохи відстав і опинився поряд з Боженою.

– Ви хотіли поговорити...

– Це довга розмова. Іншим разом, – вона глянула йому у вічі, й він відчув, що йдеться про щось дуже важливе.

Йшли мовчки, потім він узяв її руку. Божевільна ідея стрельнула йому в голову.

– Хочете... піти звідси? – спитав, не дивлячись на дівчину. Вона міцно стиснула його руку.

– Хочу.

– Можете пожити в мене. Поїхали зараз.

– Ні, ні, зараз я не можу, – злякалася Божена.

– Коли?

– Через кілька днів.

– Добре.

– Але це непросто – тихо мовила вона. – Зрозумійте: ми – в'язні. Мене так просто не відпустять.

– Владнаємо, – жорстко сказав Гайдук. – Поки це в моїх силах.

Йому захотілося покласти долоню на її волосся. Ледве стримав себе.

Отець Іван благословив гостей на дорогу.

Офіцер ДерВару на КПП виструнчився, побачивши Гайдука.

Коли виїхали на окружне шосе, Гайдук сказав Невінчаному:

– Прошу викликати на вівторок директора заводу «Артеміда». Вони випускають антикварну продукцію. Удвічі важча і утричі повільніша, ніж американська.