Текст книги "Час смертохристів. Міражі 2077"
Автор книги: Юрий Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 32 страниц)
85.
Заява Клинкевича про запрошення дружніх військ Чорної Орди на територію України посіяла небувалу паніку, що розлетілася по країні зі швидкістю лісової пожежі: почавшись з верхівки, представники якої кинулися врозтіч з залу «Космічний», не очікуючи антракту, і кінчаючи найубогішими смердами і кріпаками – все українське суспільство завібрувало в передчутті незрозумілої, а від того ще страшнішої загрози, що наближалася зі сходу, півночі і півдня. Небезпека насувалася з трьох боків, наче важка грозова хмара у липні, насичена електричними розрядами високої напруги, зупинити яку було неможливо. Засоби масової комунікації Чорної Орди зберігали з приводу України повне мовчання – припинилися навіть звичні щоденні нападки на failed state, зруйновану і скомпрометовану, майже неіснуючу українську державність; натомість велику увагу привернули події в Індії – утиски мусульман в Мумбаї. Держави-члени ОГБ у відповідь на заяву Клинкевича скликали у Вашінгтоні нараду міністрів закордонних справ, яка, повторивши ритуальні заклики щодо неприпустимості загарбання суверенних країн, не ухвалила жодних конкретних рішень, обмежившись спостереженням за ситуацією. Ряд учасників ОГБ (передовсім Франція) закликали віддати Україну, яко жертовного овна, на олтар загальноєвропейської безпеки, сподіваючись, що на цьому Чорна Орда зупиниться і не рушить далі на захід від лінії карпатських гір. Польща, пам'ятаючи досвід Чехословаччини 1938 року і свій власний – 1939 року – наполягала на вжитті превентивних військових заходів, але ніхто не хотів починати війну першим. Конфедерація держав Північної Америки, незважаючи на полум'яну войовничу промову Ширлі Ван Лі на саміті в Афінах, не визначилася з конкретними заходами щодо агресії Чорної Орди.
Президент добре знала, що громадська думка в її країні була різко налаштована проти війни в Європі: 85% опитаних не хотіли й чути, щоб американсько-канадські хлопці гинули в невідомій Україні – цій диктаторсько-корумпованій чорній дірі – у той час, коли мексиканські повстанці захопили у янкі значну частину території південних штатів.
Відмова України від участі в спільній з ОГБ операції проти Чорної Орди викликала лють Конгресу Конфедерації і була сприйнята громадськістю як пряма зрада. Крім того, лише наприкінці серпня 2077 р закінчувалися монтажно-налагоджувальні роботи на Бойовій Космічній Станції «Роналд Рейган», до сфери спостереження якої входила Центральна і Східна Європа, що відкривало перед командуванням Космічних військ Америки великі стратегічні можливості. Щоб не провокувати Чорну Орду, Конфедерація так і не розірвала дипломатичні відносини з режимом Кара-хана, на що розраховував американський посол у Києві О'Салліван. Державний департамент дав йому лише імлисту вказівку «готуватися до надзвичайної ситуації».
За три дні, що залишалися до 1 серпня, неділі, часу введення військ Чорної Орди, ситуація в Україні докорінно змінилася: в країні почалася масові погроми продуктових складів і магазинів, підпали спиртових заводів, вишикувалися довгі черги за цукром, борошном, крупами та олією. Люди запасалися свічками, сірниками і гасом, електроліхтарами та батарейками до телерадіоприймачів, лептопів і геджетів. З прилавків ще вцілілих магазинів зміталися залежані товари – джинсові тканини, старі черевики і плащі, поліетиленова плівка та гігантські запаси солоних мексиканських чипсів і «чайна-коли».
Насильство не обмежилось пограбуванням магазинів і складів; почалися погроми місцевих поміщиків і бізнесменів; запалали триповерхові котеджі дрібних начальників-держиморд, корумпованих чиновників; вершилися суди Лінча над зненавидженими народом багатіями та поліціантами: жертви чорними, розпухлими від спеки мішками зависли на деревах та стовпах по всій Україні.
Ніхто не міг покласти край насильству, бо ДерВар був ліквідований, його керівництво на чолі з Ю. Мережком розбіглося невідомо куди, тобто залягло на дно у заздалегідь підготовлених конспіративних квартирах. Збройні Сили, обезголовлені після смерті Прядка, стояли осторонь, перебуваючи на грані розпаду і спонтанних бунтів через безчестя, що випало на їхню долю.
По телебаченню, крім портрета Гайдука, замигтіли обличчя інших державних злочинців, які відмовилися присягнути Його Величності Голові Києво-Дніпровської держави Вітольду Клинкевичу. Першим серед них був портрет юдомасона, космополіта, зрадника України, члена світового уряду юдо-ліберальних змовників, одного з найбільших крадіїв світу Рафаїла Фрідмана. За його голову пропонувалася сума більша, ніж за голову Гайдука – 2 млн. глобо. Ті, хто вивішував такі оголошення, добре знали, що Фрідман ще до того, як Клинкевич вивів його зі складу Ареопагу, після вбивства гетьмана відлетів на золоченій «черепасі» «Роллс-Ройс» до Локарно (Швейцарія) – але народу треба було дати ілюзію торжества справедливості.
Другою, також випереджаючи Гайдука у списку державних зрадників, ішла Індіра Голембієвська – аферистка, проститутка, авантюристка, яка завдяки інтимним зв'язкам з колишнім гетьманом Махуном пробралася на вершини політичного життя території «Україна», організувавши масовий рух кредитних спілок «Самодопомога» і вкравши при цьому 10 млрд. глобо народних грошей. За голову Індіри призначили 1 млн. глобо.
І останнім ішов обережний, тихий Юлій Юліанович Мережко, як виявилося, давній агент румунської розвідки, який розвалив роботу ДерВару, намагаючись використати поліцію та жандармерію в своїх особистих честолюбних цілях. За голову Мережка обіцялося всього 500 тисяч глобо.
Тим часом народ, не реагуючи на викриття нових зрадників, справедливо вважаючи зрадниками всіх, хто стояв при владі, кинувся на залізниці, автобусні та диліжансні станції, взявся наймати авто– чи кінних перевізників і вело– рікш: одні намагалися якнайскоріше визволити дітей, що перебували на літніх канікулах, інші прагнули негайно повернутися з місць відпочинку додому, треті – тікати з районів, призначених на окупацію. Держава перетворилася на суцільний евакопункт, де охоплені панікою люди штурмували каси залізниць, аеропорти, їхали на дахах вагонів та автобусів, пропонували скажені гроші таксистам і візникам – аби тільки не сидіти на місці, аби щось робити, хоча більшість не знала – а що треба робити в цій ситуації?
Хакери Фронту Визволення України ще кілька разів переривали передачі офіційних каналів для заяв і закликів ФВУ, що посилило загальний безлад в державі і викликало занепокоєння головнокомандуючого армією визволення Чорної Орди генерала Мохамад-бека у переддень вторгнення.
86.
Молодий і голий красень, лідер нації Вітольд Клинкевич переможно чаклував над чарівною дупкою Мотрі, – колишньої офіціантки гетьмана, задумливо (обсіли державні думи) роблячи свою чоловічу роботу, коли пролунав дзвінок найважливішого державного каналу закритого зв'язку №1 у країні.
Узяв, не перериваючи приємних поршнеподібних рухів узад – уперед, золоту трубку, яка чомусь нагадала йому золотий кольт Махуна.
– Що там? – не дуже люб'язно спитав, ніжно почісуючи другою рукою шовкову спинку Мотрі.
– Ваша Величність, на лінії генерал Мохамад-бек.
– Слухаю, – трохи люб'язніше мовив Клинкевич.
– Аллах всемогутній і всемилостивий, – почувся гортанний голос генерала. – Наше командування непокоїть ситуація, що склалася на території Києво-Дніпровського улусу. Наш представник описує ситуацію як катастрофічну і некеровану, що може зашкодити графіку введення визвольних військ...
«Та пішов ти нах, смердючий козел з обрізаним прутнем», – патріотично подумав Клинкевич, який від того знаменного інавгураційного концерту, коли став відомим на весь світ завдяки виконанню «Мурки» у симфонічному варіанті, майже не виходив з тіла красуні Мотрі, в яку був нестямно закоханий ще в часи Махуна. Їй цей спорт також подобався, і, стогнучи від радості, вона відривала лідера нації від державних справ, прийомів, телефонних розмов та іншого мотлоху, бо її тіло захлиналося від жадоби оргазмів, від бажання мати дитину й бути щасливою. Навіть діаманти не давали їй такої радості, як кохання.
– Ваші побоювання безпідставні, генерале, – казав Клинкевич, думаючи, чи не лягти на спину і посадити Мотрюна себе, чи, краще, скоротити телефонну розмову і не переривати задоволення. – Я повністю контролюю ситуацію в державі (Мотря почала постогнувати, сягаючи вищої точки осяяння). Я розберусь і передзвоню вам пізніше, – запевнив Клинкевич Мохамад-бека, кидаючи трубку і відчуваючи, що інші, небесні сигнали заповнили його тіло, якому байдуже було, де і коли відбувається дія – в Україні чи в Чорній Орді, в минулому чи в позамайбутньому.
Покинувши позаземну сферу, де він почувався так добре, Клинкевич вирішив приділити увагу справам підземним. Оскільки він бавився з Мотрею на держдачі «Рогулька», де стався нещасний випадок з гетьманом Махуном (цей прикрий факт аж нітрохи не впливав на виробництво тестостерону в організмі молодого смертохриста), то не було жодної проблеми з відвіданням сусіднього, схованого за високим кам'яним парканом будинку невиразної архітектури: темно-червона, майже чорна цегла, товсті стіни, вузькі, заґратовані вікна. Це був фрагмент харківської пересильної тюрми «Дружба народів», побудованої у ХVІІІ столітті за проектом відомого німецького архітектора Циммермана. Саме в цій тюрмі народився і виріс перший кримінальний авторитет – пахан Півдня Росії Семен Могилевський з вічно круглими, розплющеними навіть уві сні очима. З того часу пам'ятник архітектури використовувався як резиденція Сірих Князів.
Проминувши таємні дерев'яні двері у стіні, Клинкевич опинився на занедбаній, вкритій старими деревами і чагарниками території, і пішов старою стежиною серед бур'янів. Біля дверей будинку двоє вартових у формі НКВД – синіх кашкетах з червоними околичками, довгих кавалерійських шинелях, при гвинтівках з тригранними багнетами, суворо глянули на Клинкевича.
Одразу за дверима містився другий контрольний пункт. Тут сиділи чекісти в чорних шкірянках з маузерами на колінах. Вони піднялися, ніби по команді, й з брязкотом відчинили залізні двері., на яких висіло три замки. Всередині в'язничний характер приміщення мінявся: від суворої острожної атмосфери XIX століття – до аскетичних камерних приміщень 1930 років. І раптом – розкішний гламур 2020-х років: басейн, де колихалася блакитнокарибська вода, заґратовані масажні кабінети в золоті, рожевий мармуровий бенкетний зал. Далі приймальня з секретарями та охороною: це були генерали ДерВару і ГЕПРУ в чорній і темно-синій уніформі. Багатьох з них Клинкевич знав в обличчя. Апаратники Сірого Князя вдавали, що не знають Клинкевича. Вони прочинили перед ним різьблені дубові двері, потім, глянувши у вічко металевих, фарбованих зеленою «танковою» фарбою дверей і провернувши зі скреготом великий ключ у замку, відкрили вхід до святилища Сірого Князя.
Клинкевич раніше ніколи не був у цьому приміщенні, стилізованому під камеру-одиночку – з нарами, табуреткою і золотою парашею в кутку.
Сірий Князь похмуро сидів на нарах в чорних сатинових трусах і чорних шкарпетках на голих ногах, п'ючи чай з блюдечка і голосно сьорбаючи. Його тіло було розписане фіолетово-чорним татуюванням, як берлінська стіна графіті. Він підняв голову з напомадженим лискучим темним густим волоссям. У нього було широке, досить приємне простакувате обличчя з лукавою і небезпечною усмішечкою чікагського гангстера.
– Чого тобі треба, підар? – спитав він.
– Ваша Сіросте, дозвольте доповісти... Мохамад-бек...
– Знаю, – Сірий Князь почав розчісувати волосяні зарості на грудях. – Не слухай чорножопих. Твоя держава нікому не потрібна. І ніякого порядку в ній бути не може. Дай людям волю. Нехай вогонь, сокира і ніж погуляють на славу. Зараз свято в моїх людей! Випусти їх з тюрем, з каторги. Крім політичних. Тих убий.
Він говорив тихо, короткими реченнями, не дивлячись на Клинкевича. Над ліжком висів фотопортрет Сталіна – той мружився, ніби цілився з гвинтівки.
Сірий Князь примружився, наче й сам тримав у руках гвинтівку.
– Це ти грав «Мурку»?
– Я.
– А на гармошці вмієш?
– На акордеоні, Ваша Сіросте.
– Вивчи на гармошці. Люди не люблять симфоній. їм простіше треба, від душі. Я хотів грати на гармошці, але бачиш, що зі мною зробили?
Він показав руки: пальців у нього не було, бо зрослися, наче під дією електрозварювання, в суцільні лопатки, нагадуючи плавці акули.
На обличчі Князя почала блукати весела усмішечка, від якої Клинкевичу стало млосно.
– А зараз чим займався?
– Я? Ваша Сіросте, я...
– Знаю, – по-доброму всміхнувся Князь. – 3 бабою казишся... Добре діло. Я завжди так робив після ходки на зону... Бався, бо скоро їй переріжуть шийку ніжну... і заберуть діаманти. Бо не їй вони належать.
– Ваша Сіросте, прошу... не треба...
– Йди, підар, і ні про що не думай. Менше жити, менше грішити. Ти чай з блюдечка коли-небудь пив?
– Ніколи, – пролопотів Клинкевич.
– Чашка – це як колодязь. Вода глибока і темна. А блюдечко – як озеро світле. Коли п'єш з блюдечка – думки широкі й світлі. Конай звідси. І не бійся нічого. Час волі прийшов. Таке нечасто буває.
Клинкевич став на коліна й поцілував безпалу руку Сірого Князя. Вона була холодна і смерділа парашею.
– Йди, – відштовхнув його Сірий Князь. – І не псуй наше свято. Нехай земля ця і народ будуть покарані за великі гріхи. Так їм і треба. Не заважай.
Клинкевич незчувся, як повертаючись через хащі до держдачі «Рогулька», почав молитися. Слова самі знаходилися: «Господи-Ісусе, Всемилостивий Боже. Врятуй її від смерті, ти все можеш... Я буду вірний тобі, тільки не дай їй померти... Я люблю її, молю тебе, заступнику».
І,озирнувшись навсібіч, осінив себе хрестом.
87.
Божена через Мартина Гусака передала Гайдуку безцінну річ: врятований нею американський геджет, подарований йому Мартою Джеферсон, та дві флешки з зашифрованими кодами доступу до бази даних розвідувального супутника ВІРУ «Січ-77». Без цих кодів супутник залишався мертвим, нікому не потрібним космічним об'єктом. Невінчаний приїхав до Ірпеня у суботу, 31 липня вранці, і привіз ці подарунки разом з повідомленням про евакуацію посольства Конфедерації, яка ніби має початися третього серпня. Гайдук несказанно зрадів геджету, захищені канали якого давали змогу безперешкодно говорити з Боженою.
Щоб не заважати Невінчаному дивитися новини на телебаченні (тепер залишилася лише одна програма і один канал – Крейди), матюкатися вголос і пити медовуху, заїдаючи смачним домашнім білим сиром, Гайдук вийшов у двір і ліг біля огорожі, звідки видно було пойму ріки та ліс на протилежному березі. Його не охоплювало більше почуття невагомості, як одразу після звільнення, й запаху груш-гнилиць він більше не відчував. Хвилюючись, набрав номер геджету Божени й почув її ніжний голос:
– I missed you, honey... I dreamed... Рідний! Як я рада тебе чути! Як ти там?
– I'm OK, my dear Martian... Я люблю тебе, – прошепотів він, бо соромився своїх почуттів і не хотів, щоб хтось його почув, хоча слів почути його не було кому на порожньому подвір'ї. – Я хочу тебе вкрасти. Давай домовимось...
– I hope, we'll discuss this issue after tomorrow, – почув її відповідь і зрозумів: або до кімнати хтось увійшов, або вона боїться прослушки й не хоче обговорювати деталі втечі.
– Ти не можеш говорити? – занепокоївся він.
– I'm sorry... I can not do it, – на цих словах зв'язок перервався.
І в цю ж хвилину Гайдук побачив ЇХ. Знизу, путівцем, яким курсував фаетон Палія, піднімалося вгору п'ятеро чоловіків, одягнутих у якесь дрантя. Судячи по тому, як вони безладно рухалися, ігноруючи будь-які правила безпеки пересування, це не був підрозділ спецназу. В руках одного Гайдук побачив мисливську рушницю, інші були озброєні сокирами і довгими ножами.
Пригинаючись, Гайдук побіг до будинку.
– Бляха-муха, поїсти не дадуть, – сказав Невінчаний, витираючи рукою рот. Він дав Гайдуку важкий автомат ІЖ-107, собі взяв улюблений пістолет-кулемет MiKpoTAR-22, засунувши його за спину. Відтягнув стіл у куток кімнати, в мертву зону обстрілу, й поклав кілька гранат і пістолети «Крук» на всяк випадок.
– Ви не виходьте, Ігоре Петровичу. Я сам побалакаю з ними. Ви мене ззаду прикривайте.
Невінчаний відчинив вхідні двері і став на ґанку. Був у синій майці з написом «ВІРУЮ У ВІРУ» й довгих шортах з великими накладними кишенями, куди поклав запасні магазини. Гайдук став ззаду так, щоб крізь відчинені двері бачити Невінчаного і одночасно контролювати вікна.
Невідомі прочинили хвіртку й ступили на територію садиби, зупинившись перед ґанком.
– Здорово, люди добрі, – весело привітав гостей Григорій. – Чим можу допомогти?
Той, в руках якого була рушниця, певне, ватажок, сказав:
– У нас є сигнал, ш,о тут у вас склад зброї і продукти крадені зберігаються.
– А ви хто? – поцікавився Невінчаний.
– Ми – бойова дружина Фронту Визволення України.
– А довідка у вас є? – глумливо спитав Григорій.
– Яка ще довідка?
– Довідка. З печаткою. Круглою.
Гайдук побачив, що ватажок перекинув рушницю з лівої руки у праву, а його дружбани зробили крок уперед, наближаючись на небезпечну відстань до Невінчаного.
– Мужик, не пудри нам мізки, – з погрозою мовив власник рушниці. – Показуй. Бо інакше...
Невінчаний завів руку за спину й обхопив руків'я пісто-лета-кулемета.
Гайдук моментально прийняв рішення: кинувши під ноги нападникам поліцейську гранату нейро-паралізуючої дії, затягнув Невінчаного всередину будинку і зачинив вхідні двері. Пролунав неголосний грім, і по кімнаті прокотилося коротке сяєво, наче від блискавки. Залишивши Григорія біля дверей, Гайдук вискочив з бічного вікна у двір й визирнув з-за рогу: перед ганком лежало в нестямі і корчах п'ятеро дружинників Фронту Визволення України. На ґанок вибіг Невінчаний з рулоном широкого «скотчу» й почав зв'язувати нападників й заліплювати їм роти. Гайдук спецназівським кинджалом обрізав зайві шматки плівки. Вони обшукали нападників. Удвох знайшли пістолети «Крук», у одного жетон агента ДерВару; ще у двох – довідки про амністію для кримінальних злочинців. Сокири й ножі поскидали до сараю, пістолети й рушницю поклали до багажника «Форда-Скорпіона». Через тридцять хвилин бандити мали прийти до тями. (В тому, що це бандити, не було жодного сумніву: у ватажка під брудною сорочкою висіла торбина, набита пограбованим золотом та коштовним камінням).
Ірпінський дім був «спалений».
Вбивати нападників не мало сенсу. Не виключено, що в них могли бути спільники, які знали, куди пішли ці «дружинники». Тому Гайдук з Невінчаним, заштрикнувши нападникам одноразові шприци-ампули зі снодійною речовиною, перетягли тіла до гаража й повісили іззовні важкий замок.
Ретельно відібравши необхідні речі, Гайдук надягнув маску передового «стаКановця» Василя Семеновича Петренка, ще раз перевірив документи, видані на ім'я таємного агента новоствореного Міністерства державної безпеки і внутрішніх справ (хакери ВІРУ встигли скачати зразки посвідчень на закритих сайтах Крейди), що давало дозвіл на носіння й застосування зброї. Невінчаний наклеїв на вітрове скло маленький, райдужний чіп МДБВС, зв'язався з полковником Палієм і сів за кермо.
– Шкода, – сказав він, рушаючи з місця. – Гарна була хата. Не встиг акумулятори зарядити.
Перед в'їздом до Києва їх зустрів натовп біженців, які прямували до Варшавського шосе. їхали велорикші, завантажені нехитрим скарбом, люди штовхали візки, в яких сиділи малі діти, тягли за собою «авіаційні» сумки на малих коліщатках; старі автомобілі, що працювали на спирті, викидали сині смердючі гази, від чого коні, що четвірками тягли за собою важкі диліжанси, хрипіли й намагалися податися вбік, у кювет. Задихаючись від спеки і смороду, повільно, згинаючись під вагою рюкзаків, покірливо йшли старі чоловіки і жінки. Гайдука вразила кількість старих людей, котрі вирішили кинути домівки й податися в небезпечну путь, у невідомість. Він подумав, що невдовзі на узбіччях шосе валятимуться впереміжку трупи людей і коней, перекинуті візки й нікому не потрібні, випотрошені мародерами сумки. Йому стало боляче так, наче поміж цих людей йшла його мама – і стало соромно перед цими невідомими киянами за привілегію, якою скористався він, відправивши маму до Польщі. Подеколи назустріч «Форду-Скорпіону» повзли дорогі автомобілі з водно-водневими чи електричними двигунами, ціною від 100 до 300 тисяч глобо. Водії намагалися не дивитися на втікачів, пасажирів не було видно за затемненими бічними вікнами. Перед самим київським КПП побачили обгорілий дорогий «Лексус» і трупи довкола.
Самосуд.
Біженці йшли мовчки, не звертаючи уваги на електромобіль. Але коли на КПП офіцер військової автошляхової жандармерії, зчитавши спеціальним приладом, що висів у нього на грудях, сигнал чіпа, махнув жеслом, дозволивши в'їзд до матері городів руських, хтось з натовпу, що неохоче звільняв дорогу, жбурнув каменюкою і закричав:
– Зрадники! Продали Україну! Бог вас покарає!
Камінь залишив подряпину на вітровому склі.
Сигнал американського геджета пролунав, коли вони проспектом Перемоги наближалися до нової конспіративної квартири, розташованої на території Політехнічного університету, в старому триповерховому будинку неподалік пам'ятника ракетному конструктору Корольову.
Дзвонила Марта Джеферсон:
– Пане Гайдук, можете розмовляти?
– Можу.
Він ввімкнув скайп і побачив на екрані стурбоване обличчя Марти.
– Хто це? – злякано сказала Марта, увімкнувши зображення. – Ви мене чуєте? Де ви?
– Це я, – сказав він. – Чи не правда, тепер я маю вигляд набагато інтелігентніший? Хочете – почухаю ніс? Чи покажу язика?
Він торкнувся пальцем свого крупного носа з полілату.
– Добре, – засміялася вона. – Слухайте, конспіраторе. Нам стало відомо, що вночі, о другій годині київського часу першого серпня, тобто через (вона подивилася на годинник, він також звірив час)... через тринадцять годин наш чорний друг почне атаку на київський аеропорт Бориспіль і спробує посадити великі військово-транспортні літаки з бронедесантом. Можливо...
– Я не командую силами протиповітряної оборони цієї країни, і в мене немає ракет «земля-повітря», – жорстко перервав її Гайдук. Добре їм сидіти у Вашінгтоні і давати поради людині, голова якої оцінюється в мільйон глобо. Можна три броньованих «Лексуси» купити. До речі, чому так мало призначили за мою голову?
– Are you combating general or fucking shred? – лайнулася Марта Джеферсон. – Через годину на ваш геджет потелефонує одна людина. Можете повністю довіряти їй. Домовляйтеся. Хто казав «борітеся – поборете»? Врешті – решт, це ваша земля, це вас окупують. Did you get me?
«Форд-Скорпіон» в'їхав на затишну, порожню територію Політеху, де не було ні студентів, ні абітурієнтів, і тільки нелякані білки (руді, а не чорні, як у Вашінгтоні) бігали по доріжках між деревами.
Під'їхавши впритул до входу у будинок, Невінчаний почав носити речі на другий поверх.
Гайдук не встиг спитати Марту, чому перервався зв'язок з геджетом Божени.
А коли надумав, Марта Джеферсон, як добра старенька гостроноса фея королеви Орхідей, кліпнувши хитрими оченятами, вже розчинилася, залишивши по собі на екрані недовге рожеве світіння.
«Fuck you», – лайнувся Гайдук, хоч реалізація цих слів не входила в його наміри.
