Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)
21
Те літо не призначалося для Віти. Його вкрав у неї суд над Едуардом. Едиком. Еміром. І його поплічниками з банди.
Літо скрапувало на її долоні вишневим соком із вишень, які росли над дорогою, повною пилюки – хто їх там здогадався посадити? Віта рвала ті вишні, але не їла, а душила в руках, а раз вимазала червоним соком щоки, губи й навіть лоба. Кров була несправжня, як і це літо. Літо було таким, од якого німіли кінчики пальців і виступала справжня кров, коли Віта закушувала губи – спершу нижню, потім верхню. Так вона гасила вогонь злості – на Едика, на себе, котра його любила, на весь світ, байдужий до її болю.
«Він умер», – твердила Віта.
І йшла на суд.
«Він умер. Ти умер», – подумки казала там.
– І що ви скажете, підсудна, у відповідь на це звинувачення? – питав її суддя.
Питав, звісно, Едика-Еміра. Той підводився і щось казав. Щоб не чути – навіщо? – Віта пригадувала якісь дивні слова. Чи вони лізли самі до її голови? Едик був, авжеж, був, був, був винен. Безсумнівно. Виправдання йому не було хоча б тому, що дурив її тих чотири місяці.
Чотири місяці. Сто вісімнадцять днів, якщо точніше.
Сто вісімнадцять днів її кохання, щастя, тривог, чекання, насолоди.
Сто вісімнадцять щасть, тривог, чекань, насолод. Бо кохань було більше і кохання було одне.
І Едик, якого насправді при народженні назвали Микитою, Микиткою, а потім на вимогу вітчима змінили ім’я, теж був один.
«І я в нього одна», – подумала Віта.
Прийшла й друга думка: «Як та слива, що росла в колонії, де сиділи Едик і той дивний чоловік».
Дивний чоловік, що писав такі проникливі слова, пронизливі рядки, од яких щеміли серце й душа. Рядки, які її коханий (хай і чужі) адресував їй, Віті.
«Мала», – називав її Едик. Той Едик, який сказав їй правду про себе, щоб вона була вільною від нього.
– Я виросту, – прошептала Віта. – Я виросту. Я виросту разом з тобою.
Рішення було прийнято, й вона взялася його виконувати. Найперше запитала Зіну, куди відправили її брата відбувати покарання. Зіна назвала адресу. Селище у Волинській області. Отже, недалеко, в Україні.
– Це добре, – сказала Віта. – Навіть дуже добре. – І призналася: – Я поїду до нього.
– І я поїду, – стомлено, гасячи зітхання, сказала Зіна. – Тільки перше побачення йому дозволено в жовтні.
– Чому в жовтні?
– Через півроку з часу арешту. – І додала: – Там колонія для рецидивістів.
– Рецидивістів?
– Ну, тих, що не вперше сидять.
– Я поїду туди не на побачення. Назовсім. Жити.
– Жити?
Видно було, що Едикова сестра нічого не розуміє. Настала пауза, і крізь неї наче пливли до Віти розширені світло-сірі Зінині очі. Тьмяніші, ніж у брата. Майже такі, як у неї, Віти. Здивування виливалося з них, як вода з переповненого відра.
– Я житиму в тому селищі. Приходитиму до нього.
– Усе одно більше, ніж належить, побачень тобі не дозволять. Хіба…
– Хіба що? – Віта схопила Зіну за руку.
– Ну хіба влаштувалася б на роботу в ту колонію. То ж чоловіча колонія. Може, якісь санітарки в медчастину чи прибиральниці там і потрібні. Але то авантюра. Сама потім шкодуватимеш.
– Я не шкодуватиму, – затято вимовила Віта.
– Та ти ж вчишся в медінституті.
– Відрахують. Або сама напишу заяву.
Зіна підвелася, даючи зрозуміти, що розмова між ними закінчена. Уже біля дверей (розмовляли у їхній, Зіни й Едикових батьків, квартирі) сказала:
– Я, звісно, люблю брата. Він… Він сам, сам собі обрав шлях. Він справжній, хоть, може, й непутьовий. Але інакшим вже не стане. Ти тоже хороша дівчина. Тільки долю собі поламаєш. Ти ж не та… декабристка. Подумай. Бувай.
З тим і зачинила двері. Віта думала. Точніше, гнала геть думки-спокусниці. І слова про те, що ламає собі долю.
Щоб відрізати шлях до відступу, подала заяву на відрахування з інституту. Там були дуже здивовані: Віталія Снігурець зарекомендувала себе як одна з кращих студенток-першокурсниць. Якщо не найкраща. Віта пробурмотіла щось про стан здоров’я, про те, що помилилася у виборі професії.
Далі була розмова з мамою.
Віта воліла стерти з пам’яті ту розмову. Вона здавалася сном, але не реальним, не таким, що приснився, а вигаданим пізніше. Може, навіть учора, перед згадкою. Переграним, перевигаданим. Кожного разу так здавалося.
Віта намагалася наперед уявити, що скаже мама.
Може, просто поїхати, втекти, а тоді послати листа, в якому все викласти? Чи приїхати й поставити перед фактом.
«Я обдурювала найкращу в світі маму, – подумала Віта. – Найправильнішу. Ні, так не можна. Треба сказати – найдобрішу. І… І найошуканішу. Авжеж. Мною».
Але чомусь, чомусь великого каяття вона не відчувала. Тільки було якесь тремтіння. Маленька лихоманка, лихоманочка, як у передчутті майбутньої хвороби.
Віта намагалася стерти з пам’яті, викинути геть ту розмову. Але вона була і з роками здавалася виразнішою. І болючішою. Віта виклала геть усе. Не сказала тільки про ту таємну, таємно-обманливу поїздку в колонію. Не могла про це розказати.
Мама Даза слухала її закам’яніла. Незворушна. Віта говорила, говорила – про випадкове знайомство на пустирі, про зустріч потому, про приховане (прости, матусю) листування, про його повернення з ув’язнення, про те, що вона полюбила, покохала, так, так, мамо, покохала злочинця. Хоча він не такий, не такий, вона, Віта… Про те, що вона, мама, сама дозволяла їй вибір у складних ситуаціях. Як вважає за потрібне. Що мала право на той проклятий вибір. Що вона доросла, так, доросла, ти, мамо, сама це казала.
– Казала, – згодилася мама.
Це було чи не єдине слово, яке вимовила під час Вітиного збивчастого монологу. Ні, ще сказала, коли пауза між словами надто довго затяглася:
– Кажи далі… Я чую…
– Ах, ти чуєш!
Віта далі говорила, мов у гарячці. Мов – немов. Про те, що вона не може нічого зробити з собою. Що почуття сильніші за неї. Що мусить поїхати в те селище, де він, і жити там.
– Це я у всьому винна, – сказала нарешті мама після ще однієї паузи – Віта вже виговорилася.
– Ти? У чому?
– У тому, що ти так вчинила. Я щось не так робила. Не так виховувала. Не ті слова говорила. От і пожинаю плоди. Ми обидві пожинаємо.
– Ти дуже правильна, мамо, – сказала Віта. – Правильна і моральна. А я – негідниця. Може, в батька вдалася.
– Твій батько був гарною людиною, – сказала мама.
– Був?
– Ну, може, і є… Просто… Просто він кохав іншу жінку.
– Он як! – Віта аж звелася на ноги. – Він кохав іншу жінку, лишився з нею, адже так?..
– Нехай так.
– Клас! – вигукнула Віта. – Він лишився з нею, а ти… Ти маєш від нього мене.
– Але що це міняє?
– Багато що. Хоча б те, що ти, виявляється, не така, як я досі вважала.
– Яка ж я? – Мама це майже прошептала, мовби боялася, що хтось почує.
– Не така суперправильна. У тебе теж був гріх.
Віта це вигукнула ще голосніше. А далі твердо, з притиском, промовила:
– Я поїду до нього, мамо. Не пускатимеш – усе одно втечу.
– Я не триматиму, – сказала мама. – Я могла б просити. І прошу. Не їдь, чуєш, не їдь. Я ж прожила більше на світі. Він злочинець і злочинцем залишиться. Ті, хто хоче виправитися, виправляються після першого разу.
– Я вже не хочу його виправити, – сказала Віта. – Що буде – те й буде. Наші долі поєднані.
– Він тебе обдурить. Як уже дурив.
– Я йому потрібна. Він цього не знає, а я знаю.
– Ти так і не зрозуміла його. І себе не зрозуміла. Але себе ти ще можеш зрозуміти. То інший світ, і ти в ньому чужа. Жити за його законами? Доню, то не твої закони…
Мама, як завжди, була права. Мала рацію. Усе знала наперед. І нічим не дорікнула. Натомість дорікала собі. Істерики, докорів, як очікувала Віта, не було. Ніякого картання. Погроз. Лише докори собі. Віта зрозуміла, що вона програла, що летить у безодню. Але цього польоту не спинити, бо нема за що вчепитися. Нема, така біда. Хіба за Едика. За своє кохання до нього.
І вона вчепилася. Намертво.
І розтягла політ на цілих десять років.
У політ вміщався її приїзд в те селище. Наймання квартири в старої бабці. Робота в психоневрологічному диспансері для алкоголіків, який теж розташувався в селищі. Перше побачення з Едиком, його здивування і радість, так, непідробна радість в його очах, коли вона сказала, що вже два місяці живе тут, у селищі. Їхнє кохання в кімнаті побачень. Слова Едика:
– Ти справді тут житимеш?
– Так. Доки ти сидітимеш.
– Бідна мала, – він зітхнув.
– Я не мала, – сказала Віталія. – Виросла. Називай мене Вітою.
– Авжеж, мала, – він посміхнувся.
На другому побаченні Едуард сказав, що в їхній медчастині, в колонії, є медсестра-пенсіонерка. Якби вона мала освіту…
– Я матиму, – сказала Віталія.
Вона вже знала: в райцентрі цього району є медучилище. Наступного року вона вступила туди. З психдиспансеру дали відмінну характеристику санітарці Віталії Снігурець. А оскільки мала за плечима курс медінституту, та ще й столичного, її прийняли відразу на другий курс. У диспансері для алкоголіків-психів всі знали, що вона приїхала доглядати стареньку далеку родичку. Після трьох років навчання Віталія отримала диплом медичної сестри й за допомогою Едуарда, який і тут мав вплив, була прийнята на роботу в медичну частину при колонії. Тепер вони зустрічалися регулярно, під час кожного Вітиного чергування. Едик приходив на ніч, і вони кохалися. Коли через рік Віталія, як молодий спеціаліст, отримала квартиру в будинку для військовослужбовців, котрі служили в колонії, Едуард став доволі часто приходити й до неї додому. Начальство, очевидно, знало, що він повернеться. Тим більше, що вся дисципліна в колонії, по суті, трималася, хай жорстка і жорстока, за зеківськими правилами, на його авторитеті й правилах, встановлених ним, тож начальство мало небагато роботи.
– Якби не ти, ех, як я свиснув би звідси, – сказав якось він після такого «домашнього побачення».
Віталія аж надто пильно поглянула на нього:
– То втікай.
– Щоб і тебе посадили? Нє, я своє відбатожу. І тоді разом поїдемо до столиці Кийова. Навстріч щастю, довгому, як міст Патона. Ну, мала, не супся. Я тебе не кликав, сама приїхала.
– Не кликав? Ти таки гад!
– Ну, кликав, кликав, – він засміявся. – Серцем і печінкою, яку нудьга згризала. Ти ж почула. – І міцно пригорнув її.
– Почула…
– А знаєш, – вимовив після паузи – тиша аж хрустіла, – якщо ти не проти, узаконимо наші стосунки.
– Узаконимо? – Вона спробувала усміхнутися. – Хіба ми з тобою незаконні?
– Ну, розпишемося.
«Я давно цього чекала», – подумала Віталія, а сказала:
– Коли ти станеш вільною людиною, тоді й поставимо штампик.
Через півроку він знову запропонував розписатися. Цього разу Віталія згодилася. Та коли повідомили про своє рішення керівництво колонії, її виликав начальник медчастини, сказав:
– Віталіє Миколаївно, я б не радив цього робити… Я буду змушений…
Виявилося – змушений буде звільнити її зі служби. Працівниця колонії не мала права бути одруженою із зеком. Одружитися могли, але вона втрачала право бути медсестрою в колонії. Хіба раз на півроку могла з’явитися на побачення до законного чоловіка.
– Суки, – тільки й сказав Едуард і сплюнув.
Усе лишилося по-старому. Вона просто медсестра. Просто…
На її двадцятип’ятиріччя Едик подарував ще одну викувану залізну троянду. Блакитну, з червоними відблисками. Віта сказала, що в неї теж є подарунок: вона вагітна. Чекала його слів у відповідь і почула:
– Я радий, мала. – Поправився: – Радий, Вітусю.
Він її пригорнув. Міцно, як умів і як їй подобалося – ніжно й трохи по-ведмедячи. Далі сказав, що вперше в житті кохатиме вагітну жінку. А вже після кохання, коли обоє лежали знеможені:
– Давай витримаємо строк, маленька моя. Ще тільки три роки. А тоді буде в нас багато дітей, скільки ти захочеш. Ладушки?
Віта зіщулилася. Всередині. А потім хтось вилив туди чайник, а може, й відро окропу. Стало спекотно-нестерпно, боляче. Та вона погасила той вогонь. Стала загортати вугілля, що тліло.
– Ти образилася?
Хтось питав здалеку. Далеко-далеко. Шептав через цілий ліс. Крізь ніч і туман.
Та вона почула. Сказала сухо, ніби про щось несуттєве, гасячи скигління всередині:
– Добре. Почекаємо. Почека…
Зробила аборт в райлікарні, а потім ще раз, уже не кажучи йому. За півтора року до його звільнення. За півтора…
У маленькому селищі приховати щось, тим більше такі зв’язки, було неможливо. І в колонії, і в селищі знали, чия вона кохана. Одні дивилися на неї з подивом – як таке можливо? Другі, знала вона, запитували себе, знайомих: навіщо така жертовність, чи вартий її той зек, бо, кажуть, то неабиякий бандит і грабіжник. Треті засуджували, казали, яка вона дурна, або ж інше – обоє, певно, рябоє. Віталії було те майже байдуже. Майже, бо вона сама задавала собі подібні запитання й не знаходила на них відповіді. Не тільки, не лише його тіло, вміння кохати, задовольняти як жінку, змушувало лишатися, вдовольнятися скромним життям медсестри у медчастині, що обслуговувала злочинців, і непевним статусом у маленькому селищі серед волинського лісу. Було щось більше, більше за кохання й жертовність, але вона не могла, не вміла його назвати. Не могла знайти його ім’я (чи просто назву) й визначити йому місце в її житті.
«Це мій світ», – сказала якось собі у відповідь на власні сумніви й почула, як хтось відповів: «Покажи, де він?»
Не могла показати. Маленька квартирка, без зручностей, хіба що з паровим опаленням, куди навіть воду треба було носити… Раз на три дні шлях на чергування (потім взяла собі ще півставки). Читання, робота вдома, телевізор. Навчилася в’язати, зв’язала теплі светри для Едуарда й собі. Навчилася влітку і восени збирати гриби. Помагала сусідам садити й збирати картоплю, за що ті віддячували мішком-другим бульб.
Мама Даза сказала на прощання: «Пиши».
Вона написала одного листа, другого і порвала. Дивилася на сторінку з буквами, що складалися в слова, й думала: про що вони? Її теперішнє життя? Але ж воно не таке, як описує. І замість довгого послання написала один рядок: «Мамо, у мене все добре. Віта».
Мама відповіла: «Приїжджай, я тебе дуже чекаю. Твоя мама».
Не поїхала. Не приїхала й мама.
Раз у відпустку Віталія таки вибралася до Києва. У неї був ключ від квартири. Спершу навідалася до поліклініки, де працювала мама, дізналася, коли чергує. І тоді подалася до їхньої скромної оселі. Тут нічого не змінилося, хіба з’явилася нова маленька вазочка. Так само поруч в її кімнаті й маминій стояли ще два фотопортрети – її і мами. Віталія поцілувала мамине фото й опустилася перед ним на коліна. Мама трохи сумовито усміхалася до неї. Віті здалося – усмішка сумніша, ніж раніше.
Вона відчувала вину перед мамою – за обман, втечу, за своє кохання, за ненаписані листи. Але вина мовби жила поза нею – пульсуюча, наче рана. До неї боязко доторкнутися. Вона мов сама по собі. А Віта?
– У чому моя вина? – прошептала Віталія й підвелася з колін. – Пробач, мамо.
На столі у маленькій кімнаті побачила списаний аркуш паперу. Мимоволі кинула погляд і здригнулася.
«Доброго дня, Віточко», – так починався той лист.
Лист до неї. Вона прочитала його. Мама писала про це літо – то спекотне, то дощове, про справи в поліклініці, про їхню спільну знайому, тітку Таю, про те, що їй, Віті, передавала привіт однокласниця. Лист обривався, був ще недописаним.
Віталія сиділа, заціпенівши. Хотіла оглянутися, бо майнула думка, що мама зайшла і стоїть за плечима. Зрештою оглянулася. А тоді, підштовхнута раптовою здогадкою, кинулася ритися в шухляді стола, в тумбочці.
І знайшла те, що шукала, – мамині листи до неї, як і той, що на столі, невідправлені. Віта прочитала їх геть усі – листів було двадцять чотири, акуратно складені в коробочку. Вона читала і все більше заливалася слізьми. Хоч у листах не було нічого особливого. Розповідь про київські події, про поліклініку, про знайомих, про осінь, зиму, весну, літо, знову осінь, зиму й весну. Тільки дивне відчуття виникло: мама писала не до неї, до когось іншого, а вона, Віта, десь там поруч, там, на вулиці, якою йде мама, в гостях у маминої колеги тітки Валі, у поліклініці, вдома. Присутність її зрима, більше того – необхідна. Вона там була, є і ще буде…
Дочитавши, вона вже рюмсала на весь голос. Ридма ридала. Дорікала собі й мамі. Мама мала щось зробити, мама мудріша. Чому вона не відправила ці листи?
Задзвонив телефон. Деренчав довго, так, наче був простуджений. Мама? Ні, вона ж на роботі, не знає, що донька тут, у квартирі. Хтось добивається мами? Віта переборола спокусу взяти трубку.
Коли вже збиралася йти, телефон задеренчав знову. Цього разу трубку взяла. Спершу обережно, а потім стисла, аж хруснули пальці.
– Алло?
– Ой, хто це? Віточка? Ти повернулася?
Вона поспішно поклала трубку. Поспішно, мов та обпекла пальці. Не впізнала, хто дзвонив. Знає її? Нехай. Відгадувати не буде. Не бу-де.
Перед тим, як вийти, написала на папері: «Я була. Спасибі за листи».
При виході з будинку вона зіткнулася з тіткою Нюрою, сусідкою.
– Ой, Віта…
Після кількох традиційних речень: «Де ти тепер? А мама, певно, скучає?», після Вітиних відповідей, коли вже прощалися, сусідка сказала:
– Помниш, гицель у тому будинку жив? Ну, бандіт. Едік, тьху, і ще якось звали по їхньому.
– Емір, – сказала Віталія.
– Точно, Емір. Чула, мо’, знов сидить. І, кажуть, за ним лярва якась поїхала.
– Дякую, – сказала Віталія.
– За що?
– До побачення.
Через два тижні вона таки отримала короткого-короткого-короткого, боже, якого короткого листа: «Дякую, що ти є. Я тебе чекаю. Я тебе завжди чекатиму. Я тебе чекатиму. Мама».
22
За місяць до початку війни Даза написала першого листа до мами. Сама б не додумалася. Сонтаринка сказала:
– А ти напиши мамі.
– Ти гадаєш, ТеБе дозволить відправити?
– А ти без дозволу.
– Я ж не знаю маминої адреси.
– Просто пиши.
І Даза писала. Спочатку про те, що відбувається в їхньому будинку-інтернаті, але не скаржачись, а швидше іронізуючи, з сумним гумором оповідаючи про життя тут – реальне й нереальне, де їй нібито було добре. Де її оточували друзі – реальні й нереальні, та ж Сонтарина, Лєрка і Аня (остання досі жива), але не такі, якими були насправді. Писала про хмари, яблуньку, прочитані книжки. Спочатку писала на папері, крадькома – у спальні, бібліотеці, за спальним корпусом на колодах. Ховала листки за пазухою; листки, яких більшало, зігрівали її, й мовби гріла мама, якій вони призначалися. Та якось її спитала, підозріло косячись, котрась із дівчат: «А що то в тебе під одягом шелестить?» Даза злякалася. Не того, що можуть викрити, забрати, а того, що можуть прочитати слова, призначені тільки мамі. Вона сховала їх у баночці з-під варення. Побачила, як баночку викидала кухарка у бак біля їдальні. Підкралася, викрала баночку, акуратно помила, й баночка стала сховищем для слів, призначених мамі. Баночку закопала під стіною, біля колод, й відтоді стала писати листи мамі подумки. Потім вона стала придумувати листи від мами. Першого такого листа, ніжного-ніжного, зовсім без докорів, отримала за три дні до війни.
За цей час змінилося ставлення до неї Тетяни Борисівни. ТеБе не дорікнула їй жодним словом після повернення з лікарні. Не накричала й ні про що не запитала. Просто робила вигляд, що такої її підопічної, як Даза Рубцова, не існує. З Дазою перестали спілкуватися однокласниці й мешканки спальні, з інших класів, за винятком Сонтаринки й Лєрки, ще хіба двох-трьох дівчат, котрі вряди-годи кидали якесь слово. Явище, коли з кимось не спілкувалися, було в них розповсюджене й називалося «піонерський бойкот». Таким бойкотом карали тих, хто порушував дисципліну або погано вчився, а ще котрі вперто не хотіли відмовлятися від батьків. Бойкот бум тимчасовим чи довготривалим, його оголошували на лінійці чи піонерських зборах. Винуватець мусив, старався виправитися, заслужити припинення бойкоту. Дазі бойкот не оголошували, просто перестали з нею розмовляти і все, мов за помахом чарівної палички. Але в чиїх руках та паличка знаходиться, Даза здогадувалася.
Наприкінці навчального року в неї знову погіршилася успішність. Замість «дуже добре» і «добре» косяком пішли «задовільно» й навіть «неуд» – «незадовільно»[7]7
До війни в СРСР ставилися не цифрові, а словесні оцінки.
[Закрыть], хоча відповідала вона так само гарно, вчила уроки й робила домашні завдання старанно. Ба, більше, в творі на вільну тему їй навмисне (вчителька, вихователька?) вставили зайву літеру, переправили «о» на «а», додали непотрібну кому, в іншому місці перетворили крапку на ту ж кому. Коли Даза побачила свій твір, під яким стояло: за зміст – «добре», за грамотність «незад.», загальна оцінка – «задовільно», вона не вірила своїм очам. Червоні підкреслення помилок різали очі. Потім вона опустила ті очі й скропила зошит сльозами. Клас, а за ним і цілий світ кудись попливли. Окремо від них у повітрі пливла вона, Даза.
– Рубцова!
Різкий, гострий, мов лезо бритвочки, якою заточували олівці, голос вернув її до тями.
– Що з тобою?
Вчителька спитала суворо. Дуже суворо. Тоді крикнула:
– Встань, коли до тебе звертаються.
Даза підвелася. Ноги й руки, все тіло стало ватяним.
– Я… Я так не писала.
– Що не писала?
– Я не робила цих помилок.
– Яких помилок?
– Ось цих…
Даза піднесла зошит Варварі Семенівні. Та подивилася в зошит, а тоді на Дазу:
– А хто ж зробив?
– Не знаю.
– Ти… Ти мене в чомусь підозрюєш, Рубцова?
– Ні, – злякалася Даза. – Ні. Але…
– Що – але?
– Нічого.
Даза подумала: віднині вона пропаща. Зовсім пропаща.
«Я зовсім пропаща», – так ще раз подумала.
То було в травні. І то від цього почуття пропащості порятувала її Сонтаринка, порадивши писати листа мамі.
Війна прийшла несподівано, і вже потім зрозуміє Даза: порятувала її від багато чого. Але війна принесла й велике горе. Хоча спочатку ніякого горя не передбачалося. Тетяна Борисівна сказала, повідомивши про підступний напад фашистів, що через місяць кращі піонери поїдуть на екскурсію до здобутого доблесною і героїчною Червоною армією Берліна дивитися на Гітлера у клітці.
…Через місяць їх вантажили в «теплушки», вивозити кудись на схід, бо ворог, наближаючись до Києва, уже навіть обійшов їхнє містечко. «Теплушки» виявилися звичайними товарними вагонами, причепленими до состава з цистернами, і в кожен з чотирьох вагонів їх набили густіше, ніж оселедців у бочку.
Поїзд їде Україною, переїжджає Дніпро. Даза чує голос:
– Хоч би зараз не налетіли.
Вірка Ситченко. А до Дази тулиться Сонтарина. Чи Даза до Сонтарини.
Їх, білих ворон, ворогів чи майже ворогів, хотіли розмістити в різних вагонах. Крик Сонтаринки – крізь час, крізь простір, чутний як тоді:
– Ми будемо разом. Або розстріляйте нас тут.
ТеБе:
– Ця… Ця … німецька підспівувачка… німецька вівчарка… Я не дивуюся… А ти теж, Рубцова?
– Я теж хочу бути разом із Сонтариною, – вперто каже Даза.
Раптом Сонтарина підходить до виховательки:
– Якщо ви не вибачитеся, Тетяно Борисівно, я проколю собі живіт. Ось цим шилом. Або серце.
– Що? Вибачитися? Перед тобою? – ТеБе верещить. – Це за що я маю вибачатися?
– Я не німецька підспівувачка, – Сонтарина приставляє шило, яке невідомо де знайшла, до живота. – Я радянська людина.
ТеБе кинулася до неї і після короткої боротьби забрала шило. Вибачитися не вибачилася, але дозволила їхати разом – Сонтарині і Дазі.
А літаки налетіли вже за Дніпром. Ешелон мовби розтинав навпіл поле, видно було нескошену пшеницю, яка починалася відразу за рідкою посадкою. Ревіння літаків – саме так сприйняла Даза ті звуки – нагнало жах. А потім прогриміли вибухи. Одна бомба влучила у цистерну, інша – в сусідні вагони. Та вибуховою хвилею розтрощило й стіни їхнього, двоє дітей загинули, десятеро чи й більше було поранено.
Страшне пожарисько – горіли й рвалися цистерни, горіли вагони, горіло небо, дорога, поле, яким бігли охоплені вогнем діти й дорослі, й кричали, кричали, кричали діти, котрі вижили, а тепер втікали у поле. Уже коли відбігли трохи, почули крик навздогін:
– Не залишайте!
Даза озирнулася, озирнулася й Соня. За метрів десять од ешелону намагалася підвестися ТеБе. Мабуть, була поранена. З вагона зуміла вибратися, а далі впала й не могла підвестися.
– Хай здихає, зараза, – сказала Лєрка.
– Ні, – це промовила Сонтарина.
І повернула назад. Повагавшись, за нею – Даза.
– Ненормальні, – кричала їм у спини Валерія Капустіна.
На бігу їх перепинила старшокласниця:
– Ви куди? Зараз рвоне ще цистерна. Он та…
– Ми…
Сонтарина не доказала, побігла далі. Тримаючись за живіт, Тетяна Борисівна намагалася підвестися. Спідниця, піджак, все в неї було вимазане кров’ю. Простягла руки їм назустріч:
– Дівчаточка… Що ж це робиться?
Вони спробували її підвести. Худа ТеБе виявилася важкою для двох підлітків.
– Киш… Кишки вивалюються, – стогнала вихователька.
Від погляду на те місце, за яке трималася Тетяна Борисівна, Дазу знудило. Вона виблювала – здавалося, нутрощі у неї теж вивертає назовні.
– В-витрися, – Сонтарина подала хустину.
Ця худюща тиха дівчинка дивилася на диво ясним поглядом. Страх сидів хіба в кутиках очей, що були незвично великими. Удвох таки якось підвели ТеБе. І пішли, пошкандибали полем. Страшно рвонуло ззаду. Але осколки металу пролетіли мимо. Тільки стало враз душно-душно, ніби на небі з’явилося ще одне сонце.
– Який же ідіот наказав чіпляти вагони з дітьми до ешелону з пальним, з цистернами? – простогнала Тетяна Борисівна і ще тихіше: – Ой, дівчатка мої любі…
Біда наздогнала зовсім неподалік від посадки – невеличкого гайку, до якого побігли уцілілі діти й дорослі. Спочатку за спиною почувся гуркіт, потім задвигтіло небо. Поверталися літаки, відбомбившись, зробивши свою чорну справу. Як виявилося, не до кінця. Один із залізних круків дав кулеметну чергу по тих, котрі не встигли сховатися. По них. Кулі посипалися густим вогняним роєм.
Спочатку Даза відчула, як поважчала Тетяна Борисівна, потім побачила, як опускається на землю Сонтарина.
Закричала:
– Соню!
Відпустила виховательку, й та впала на землю.
– Рубцова, – простогнала ТеБе.
Сонтарина лежала долілиць. Даза перевернула подругу, найріднішу її дівчинку, на спину. Спочатку побачила цівку крові на скроні, закривавлену шию, а потім погаслі Сонтаринчині блакитні, як небо ясної погоди, очі.
Вона струсонула подругу, вдарила легко по щоці, спробувала навіть дихнути в її розкритий рот. Розпачливо озирнулася.
Крикнула, а швидше хрипло прошептала:
– Допоможіть…
Віддалялися літаки, кликали на допомогу від пошматованого ешелону люди. Хтось вийшов з посадки і поволі став наближатися до них.
Даза тримала на колінах голову Сонтарини. Сльози душили її, в очах темнішало й темнішало. Поруч стогнала все тихіше Тетяна Борисівна.
«Як же я житиму?» – встигла подумати Даза, перш ніж знепритомніла.
Услід за кухаркою з їхнього харчоблоку до неї підбігла Валерія.
Вони не знали, що попереду чекають майже два довгих роки поневірянь, безпритульності, жебракування, роботи на чужих людей, втеч від облав, доки в маленькому полтавському містечку не пристануть до доброї напівсліпої бабусі. На той час Даза називалася Дариною, Одаркою, бо ім’я Даза викликало підозру – чи не єврейка? Через два роки ніхто б не впізнав колишню Дазу, яка після смерті Сонтаринки жила начеб із застиглим, хоча й вперто живим серцем.
