Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 23 страниц)

– Як нє? – Костик і собі здивувався. – Так твоя ж подружка Ліля.

– Лілька?

Олеся вигукнула і подивилася на Костика. Лілька наречена, обраниця Костика-Люсика! Відпад! Чи, мо’, таки розігрує?

– Не віриш? Таки вона ж каже, що ти їй про мене розказала. Ще познайомити хотіла. Ну, вона мене й розискала. Туди-сюди, вечорок-другий – і запали одне на одного. Серйозно. Того й подякувати хочу. Хіба я міг подумати, що мене полюбить така класна дівка, як Ліля?

– Того я й опустилася з кращої дівчини Києва до…

Олеся не доказала. Спазм стис їй горло, перехопив дихання.

Ось і Лілька з Костиком поєдналися. Вона ж тоді, того вечора, після їхньої бійки за Ярослава, тільки й сказала, що добре було б Костика зустріти. Чи й не сказала, а подумала… Телепатія, поклик душі?

«Дідько б вас побрав», – подумала Олеся.

– Ну, ти не обижайся, – сказав Костик. – Я думав, на тебе запав, а оказалося – Ліля моя є на світі. Вона, того, з тобою помиритися хотіла б…

– Помиритися?

– Ну да… Не знає тикечки, як підійти.

– Ну ви й зарази, – сказала Олеся. – Па-па, щасливі зарази.

І, вже як рушила, обернулася:

– Скажи Лільці, хай дзвонить. Уже нема за що бити пику.

Біля дверей під’їзду подумала: «Ліпше б Ліля тоді виграла. Хоча він же сам їй сказав… Сказав… А що? Яка ж сволочна штука житуха… Чи просто ти в ній нічого не тямиш, Олесько?»

Коли бабуся Даза відчинила їй двері, Олеся припала до неї й раптом ревно заплакала, у весь голос.

Плакала і промовляла:

– Я люблю тебе, бабусю. Я тебе люблю ще більше, ніж маму. Я люблю тебе.

– Ну-ну, тихо, – сказала Даза. – Я тобі якраз чай з ромашкою заварила.

…Тепер у Луцьку Олеся відчула те, що раніше підозрювала. Ще в Києві, ще до тієї розмови у кав’ярні: вона вагітна.

«Вернуся в Київ – зроблю аборт, – подумала. – Хай навіть пізно – зроблю».

І злякалася. Вона немов бажає швидшої смерті мамі, думаючи про Київ. Ні-ні.

На другий день Олеся промовила, стискаючи слабку мамину руку:

– Знаєш, мамусю, я, здається, тобі подарую внука. Чи внучку.

– Справді?

– Так, мамо, – сказала Олеся.

Очі Віталії зволожилися. Вона слабко потисла руку Олесі. Погладила пальці.

– Так би хотілося побачити внучку. Так би хотілося…

– Побачиш, – пообіцяла Олеся.

Віталія повагалася, а тоді:

– І ще я так хочу, щоб ти з Ярославом була щасливою. Щасливіша, ніж я, ніж мама Даза.

– Ми будемо, – пообіцяла Олеся.

«Ми не будемо», – кричало всередині її.

Волав гучномовець. Вона пригасила його крик. Ярослав кілька днів телефонував їй. Присилав есемески. Благав. Потім стих. Раптово.

Вона не відповідала й не відповість.

– Я пройдуся, добре, мамо? – сказала.

– Добре. Тобі треба пройтися.

Олеся накинула куртку, вийшла надвір. Вийшла й тому, що страшенно нудило.

У неї буде дитина. Чужа дитина. Ні. Її. І вона зробить усе, щоб той, кого звали Ярославом, ніколи про цю дитину не дізнався.

Олеся стола біля під’їзду, гасила нудоту.

Подумала:

«Який сьогодні день? Який день… Хіба мені треба знати? І чому я забула? Забула?»

Виходило, що забула.

Олеся брела містом, де колись жила.

Як давно!

Тут жив і Ярослав.

Вона сюди приїжджатиме. Обов’язково. До мами.

Над містом пливли весняні хмари. Весняні кошлаті хмари. Тоді теж була нерадісна весна, але вона минулася і принесла радість. Диво зробив дядько Андрій.

«Куди дівається кохання, коли воно зникає? – Олеся спинилася. Стояла, не маючи сили зрушити з місця. – Воно теж має інший світ, коли помирає? І там теж немає ні печалі, ні журби?»

Хтось назвав її ім’я. Глянула в той бік. Колишня сусідка. Щось питає. Про маму. Олеся відчула – їй треба поговорити. Конче треба. Вона не сама, поки називають її ім’я, поки пливуть ці кошлаті хмари, поки тане сніг, з-під якого вже проситься на волю ще невидима трава.

24

Цей дзвінок пролунав, коли на сорок перший день після смерті Віталії Даздраперма й Олеся, котрі приїхали до Луцька на сороковини, збиралися у дорогу. Олеся вирішила, що луцьку квартиру вона продаватиме влітку. Тепер немає куди спішити.

У Києві Олеся в лікарні дізналася: у неї вже четвертий місяць вагітності. У неї буде дочка. Якби й менший строк, не стала б нічого робити.

«Наше бабське кодло», – пригадала мамині слова.

«Кодло» поповниться. Відтвориться. Доньку вона назве Вітою.

Та все ж чотири проблеми, чотири страхи мучили її й далі. Перша – аби швидше, швидше все скінчилося й вона народила. Друга – аби все тривало якомога далі, довше, бо боялася народжувати. Третя – аби бабуся якомога довше не помічала, який у неї стан. Четверта – як сказати бабусі про те, що сталося в неї з Ярославом, про вагітність? Існувала й п’ята проблема… Їй хотілося жити й кохати. Хай подзвонить… Навіть Ярослав… Тарас… Тарас? Батько…

В один із днів, коли вона подумувала, міркувала, вагалася, перекидаючи думки, складала їх докупи, щоб геть розкидати, біля тротуару, яким тюпала до станції метро, спинилася машина. До неї цього разу гукнув чоловік, який відчинив дверцята. Машина… Машина була наче знайома. І чоловіка вона десь бачила. І раптом пригадала: це ж один з викрадачів, там, у селищі, де живе її батько. Але вона не злякалася. Спитала іронічно:

– Хочете знову викрасти?

– Вибачитися хочу, – сказав чоловік з машини. – Ми тоді комедію розіграли.

– Комедію?

– Так, із тим викраденням. Попросив той… Ну, той, хто ніби потім вас визволив…

– Ігор Леонідович? – Олеся цього разу таки здивувалася.

– Ну… Кави попити не бажаєте?

– Ні, – сказала Олеся. – Усе?

– Вибачайте… Служба така…

Машина рушила. Олеся тільки сумно усміхнулася. Ось як її рятував батечко. Хотів здатися ще більш добрим і мужнім?

«Чи рятувався сам?» – раптом подумала Олеся.

Їй стало весело. А потім подвійно сумно. Терпко-сумно.

Подумала: «А мені ж хочеться зустрітися з ним».

Треба було знову рятуватися… І тут прилетіла, сіла на її палець (ніс, вуста, сіру речовину) думка, її птах-порятунок: у неї ж є бабуся. Та сама бабуся…

Олеся раптом чітко зрозуміла: вона давно любить бабусю Дазу, аж закохана в неї. Тепер її головна мета – ні, дві мети, дві, дві, й невідомо, яка головніша – народження доньки чи аби довше жила бабуся Даза. Разом з нею. Поруч.

Перед самісіньким від’їздом вона побувала з бабусею в тій кав’ярні. У тій маленькій кімнатці, де вона пила каву з Людмилою Орловською.

– Бабусю, я хочу тебе завести в одну кав’ярню, – ось як вона сказала. – Мені треба там випити з тобою кави.

– Я стара для кав’ярень. – Бабуся подивилася на неї і щось, певно, вловила. – Але раз треба – то підемо.

Їй було це потрібно. Їй, Олесі. Посидіти в тому кабінетику, в тій кавовій комірчині, де світ обрушився на неї, посидіти саме з бабусею. Саме з бабусею Дазою. Посидіти і поговорити. Про все і ні про що.

Бабуся, проте, сказала:

– Ми зараз вийдемо на вулицю і вже належатимемо їй. Вона вбиратиме нас і крастиме у самих себе.

– Велика крадійка – вулиця, – посміхнулася Олеся.

– Але ми їй не піддамося, – сказала бабуся. – Ми пройдемо її геть усю, а потім вийдемо на більшу вулицю.

Вона помовчала, потім продовжила:

– Знаєш, якщо подумати, Київ не таке вже й велике місто. Я колись подумала й зрозуміла, що з цією думкою легше жити. Але так само легше з іншою: ти розчиняєшся в цьому місті, ти сама по собі, воно тебе не може зловити, отже, ти можеш чинити як завгодно. Так я вже сама вирішила.

«Вона все знає, – подумала Олеся, і все всередині неї похололо. – Знає… Але звідки? І що мені робити? Та раптом вона нічого не знає? – Далі подумала ще химерніше. – Не було ніякої зустрічі у цій кав’ярні. Й ніякої Орловської. Ніякої Людмили. Я заховалася від неї, від них обох з Ярославом посеред міста. І Людмила Орловська теж захована. Від мене. І від Ярослава. Може, їй полегшало після тієї розмови… І вона думає, що я ношу її тягар?»

Бабуся Даза дивилася кудись у простір. Була десь далеко. Може, там, де лежала мама Віта. Якій було зараз так холодно й самотньо, і Олеся не могла її зігріти.

«Я зараз їй скажу, – подумала Олеся. – Про геть усе. Мені тоді полегшає»

І нічого не сказала. Олеся… Олеся боялася.

Вони допили каву і вийшли з кав’ярні.

Ось там вони вийдуть на більшу вулицю. Там, далі, зупинився той автомобіль, та машина.

Там вона дізналася правду, ще одну правду про батька. Який знову її обдурив. Який хотів виправдати себе цим псевдовикраденням.

«Я сильніша за нього», – подумала Олеся.

– Добре, що ти мене витягла на цю посиденьку, – сказала бабуся Даза.

– Посиденьки, – поправила Олеся.

– Ні, посиденьку, – вперто сказала бабуся. – Одну на двох. І не сперечайся… Бо я напилася кави на три безсонні ночі.

Даза здогадалася про стан Олесі. Вона не дарма була гарною медсестрою. Як казали їй не раз, медсестрою з кваліфікацією лікаря.

Вона дивилася на Олесю з ніжністю. Так було і на цвинтарі, й тепер, коли збиралися, щоб вертатися до Києва.

«Ця дівчина єдине, що тримає мене на світі», – подумала Даза. Подумала ще в Києві.

Думка приїхала з нею до Луцька і тепер збиралася, як і вони, назад у дорогу.

Олеся відчинила двері й побачила перед собою старого чоловіка з невеличкою валізою в руці. Старого-старого, старшого, певне, й за бабусю.

– Доброго дня, – привітався він. – Ти Олеся?

– Так, – сказала Олеся. – Доброго дня. А ви?

– А я Матвій, твій дідусь, – сказав чоловік. – Тож ти моя онучка?

– Ой, – зойкнула Олеся – і, вже трохи отямившись: – Заходьте, будь ласка.

Матвій Білітюк зайшов і побачив Дазу, котра витупцяла з кімнати. Сказав просто, з особливою ніжністю:

– Здрастуй, Любо.

– Матвій?

– Як бачиш.

Вимовив:

– Сива голубка.

– Сива. І ти теж…

«Чому Люба?» – подумала Олеся.

Тимчасом Даза і Матвій обнялися. Потім пригорнув і Олесю, яка, тулячись до двох старих людей, подумала, що світ скупий на щастя. Хоч воно і буває.

– Знаєш, мені трохи пізно переслали твою писульку, – сказав Матвій до Дази. – Бо той чоловік, що ти йому оставила, Зенько, вмер. А як мені переслали, то я не міг Стефку, жінку свою, саму оставити. Лежача вона була. Щитай, три роки чи й більше не вставала. Параліч розбив. Усе збирався поїхати, самому кортіло поїхати, самолічно добиратися і до дочки, й до тебе… Тико боявся, що як поїду, то Стефка якраз умре. Стефка моя без мене ніц не могла…Та й доглядати неї ни було кому. Родичі то повмирали, то повиїжджали. Так і задержався. А позавчора минув дев’ятий день, як вона приставилася. То я вчора й вирушив до Львова. А звідтам сьогоднє рано до Луцька.

Він став знову розказувати про свою покійну дружину, про те, як вона любила суниці й чорниці, котрі там, у селі неїному, афинами називають. Уже як нічого їсти не могла, то ягоду їла. Він сам їх збирав, а потому в банках цукром пересипав. То давав жменьку тих ягід, й уже не жувала, а смоктала…

Матвій говорив і говорив, згадував, вертався до розповіді, яку щойно закінчив. Про Стефку свою, про те село в горах…

«Ніби боїться спитати», – раптом подумала Даза.

Уголос промовила:

– Роздягайся і заходь. До хати, як у вас на Поліссі кажуть.

– Ни забула, що в нас кімнату хатою звуть?

– Скидай своє шаламоття, – сказала Даза, голос якої ще більше потеплів.

– Ну… І скину…

Він взявся роздягатися, скидати курточку свою, заточився, й Олеся його підтримала. Він був геть висохлий і легкий.

– Нічого, я міцний, – спробував Матвій усміхнутися.

Даза враз побачила, як молодий чоловік в одязі, пропахлому димом, лісом, листям, травою, махоркою, болотом, заходить до кімнати в сільській хаті, що правила за медпункт.

І як вона йде крізь ліс з дитиною, котру тулить до себе, побачила.

Нарешті Матвій, потупцявши перед порогом, ступив до кімнати. І завмер, бо угледів на столі портрет Віталії – «Портрет з ромашками».

Натужний напіввидих, напівзойк вирвався з його грудей:

– Маринка!..