Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)
3
– Твоя мама поїхала до Києва, а потім за нею приїхав ще один негідник, – сказала бабуся Даздраперма.
– У тебе всі негідники, – мама.
– Ні… Але… Давай не будемо навантажувати дівчинку цими спогадами…
– Добре.
Ось такий діалог. А далі… Далі Олеся дізналася, що мама сама викликала бабусю. Що бабуся поживе в них, доки мама буде в лікарні.
– В лікарні? Чому в лікарні?
– Я захворіла, тільки й усього, – сказала мама.
Вона вимовила це тихо, буденно, якось майже зневажливо – ат, нічого серйозного, важливого, що там турбуватися… Олеся хотіла б у це вірити, але вона прожила з мамою майже п’ятнадцять років. Вона добре знала маму – як саму себе. Майже як саму себе. Мама була частиною її «я», як Олеся була частиною мами. Принаймні, так вона вважала. Досі, до цих пір, до цієї хвилини.
– І… і… і… чим же ти захворіла?
Олеся сказала і почала гикати. Гикати часто-часто й ганебно. Геть напала гикавка, вдруге чи втретє у її житті.
– Олесю, що з тобою?
Мама скрикнула. Бабуся сказала, що треба дати напитися води, ліпше підсолодженої. Пити маленькими ковтками.
Мама принесла води. Олеся ковтнула й ледь не задихнулася. Бабуся й мама дуетом зойкнули, та гикання вже припинилося. Тут Олесі стало зимно, бо вона зрозуміла, що сталось щось незвичне, страшне, інакше б мама не викликала бабусю, ту бабусю, про існування котрої до сьогодні вона навіть не підозрювала.
«Мене хочуть обдурити?» – з жахом подумала Олеся й спитала:
– Яка в тебе хвороба, мамо?
– Пов’язано з легенями, – сказала мама.
– З… З легенями? У тебе – туберкульоз?
– Ні. – Мама повагалася: може, вирішувала, казати чи ні. – У мене… Ну, одним словом, треба пройти обстеження, ну, деякі процедури в лікарні… В онкодиспансері…
– Мамо! У тебе… у тебе рак?
Олеся закричала. Крик її мав би рознести кімнату, всю маленьку однокімнатну квартиру.
А наступної миті розпач – миттєвий, страшний – змінився соромом. Як вона могла кричати?
– Рак виліковний, Олесю, – сказала бабуся. – Уже виліковний. Якщо його вчасно виявити. Якщо…
– Так, звичайно. Бабуся каже правду. Ну, побудете вдвох… Ваша зустріч мала колись статися… Я прошу в тебе, донечко, пробачення… І в мами…
– Ми вже пробачили, – сказала бабуся Даздраперма. – Я пробачила. І Олеся, гадаю, теж… Правда ж, Олесю?
– Я… пробачила…
Олеся вимовила це й відчула, що мусила вимовити. Мусила сказати. Але чи пробачила насправді, вона не знала. Не могла збагнути й відчути. Та й чи треба пробачати й за що? За те, що не знала бабусі? Але вона звикла до свого життя, до свого світу, де бабусі не існувало, де мама була сиротою, а тато загинув на афганській війні, коли донька була зовсім-зовсім маленькою. Такою була їхня доля. Їхня з мамою. А тут раптом виявилося, що життя й доля були несправжні. Що справжні життя й долю мама навіщось приховала. Добра, лагідна мама, котра вчила, як жити, як бути чесною у ставленні до себе, до інших, до життя в цілому, раптом виявилася брехухою. Звичайнісінькою брехухою, обманщицею, що не міняло суті справи. Не мі-ня-ло.
«Я сплю, – подумала Олеся. – Сплю і незабаром, дуже скоро, прокинуся, бо вже ранок…»
Авжеж, вона прокинеться. Вони прокинуться і підуть на ринок закупити продуктів на вихідні й наступний тиждень, а перед тим на ринку, Старому базарі, пошукають босоніжки на літо для неї, Олесі, й поясок та блузку для мами. Мама ще казала… Ще казала про плащик для Олесі… Авжеж, варто було б придбати, обновити й плащика. Чому б і ні, хоча грошей не вистачало, як завжди, не вистачало. От Олеся виросте, й тоді мама поїде в Італію або Іспанію на заробітки, люди з їхнього міста вже їдуть, мама зітхає, чому вона не молодша, професія в неї хороша, якраз могла б доглядати старих італійців, кваліфіковано, як і належить медсестрі.
Тепер мама нікуди не поїде.
Не поїде, бо хвора, та й раніше не поїхала б, Олеся не відпустила б, хіба вдвох, коли вона закінчить школу. Але мама заперечує: Олесі треба насамперед думати про виш, про освіту, про вищу освіту, про… Про майбутнє! Яке без грошей можна здобути, вибороти тільки знаннями. Міцними.
На щастя, мама перериває потік думок і згадок, мама пробуджує, стирає напівсон у сні, продовження якого бажала Олеся. Мама нагадує про реальність. Каже, що вони зараз поснідають, поснідають втрьох, вперше поснідають втрьох, це ж урочиста мить, пробує посміхатися мама, зараз вона приготує сніданок. А бабуся може з дороги прийняти душ.
– Дякую, – каже бабуся. – Я вмилася у поїзді.
– Ти мала попередити, що приїдеш, ми б зустріли, ти ж чекала, мабуть, на вокзалі, – дорікнула мама. – Поїзд прибуває на початку сьомої…
– Якби я попередила, то навряд чи й приїхала б, – загадково сказала бабуся.
– Авжеж, мамо…
– А поїзд прибуває о пів на сьому.
– Так, мамо…
«Мама каже до мами, своєї мами, – думає Олеся. – І це таки сон… Бо… Бо сон, інакше й бути не може…»
У тому сні мама питає:
– Що з тобою, Олесю? Тобі погано? Ти спиш?
– Ні, – каже Олеся. – Ходімо снідати.
«У сні ж не снідають?» – каже собі.
Але її персональний сон триває. Нереальне марево, в якому роззявляє пащу їхній старий холодильник – слава богу, він не український, а латвійський, там вміють виготовляти холодильники, які довго служать таким, як вони. У сні з’являються шматок сиру, яйця, добуті з того древнього холодильника.
– Я дещо привезла, – каже бабуся.
Дещо теж сонне – ковбаса, баночка з маринованими помідорами, і баночка оливок, і цукерки, і печиво.
І буде сніданок з вином.
– Хай, я теж вип’ю востаннє з вами, – каже мама Віта й поправляється: – Тобто востаннє сьогодні перед лікарнею, бо ж там не можна буде пити спиртного.
Олеся вже пробувала вино, розбавлене водою, на великі свята – Новий рік, Різдво, Пасху, дні народження, маленький келишок. Манюній, на один-два ковтки. З мамою, в подруг. Там більше – три-чотири, п’ять ковтків. Але теж зовсім небагато. Ледь-ледь. Як і тепер. До того ж пили тільки добре вино – сухе, слабке.
Вино пестить язик – незвично, так ще не бувало. Наче пригортає язика до себе. Просить щось сказати.
І тут Олеся відчуває, ковтнувши, як вино каже: «Біда!»
Виразно, може, почули й мама з бабусею. Біда, інакше бабуся не приїхала б. І мама її не покликала б. Раптом Олеся думає, що до бабусі треба звикати. Звикати? Чому звикати? «А то не треба було пити й ковтка», – каже вино.
Олеся бере в пальці оливку. Здушує. Думає: «Мама двічі брехуха, вона хоче мене обдурити».
І розуміє, що сама вона хоче, щоб мама її дурила. Щоб усе, що сказала мама, було неправдою. А вино обдурює й ніякої біди немає. Є хвороба. Підозра на хворобу, а мама все одно б колись покликала бабусю…
Яке дивне у неї ім’я. І смішне. Даздраперма. Олеся не витримує й прискає.
– Що таке, Олесю? – мама.
– Оливка, – пояснила Олеся. – Я її не так ковтнула. То оливка…
Оливка, а бабуся Даздраперма. Виявляється, бувають і такі імена. Чи Тракторина було б ліпше? А може, Електрина… Ой…
4
Потім була прогулянка містом. До центру Луцька дісталися тролейбусом. Бабусі належало показувати місто, й вони показували.
– На місці цієї площі колись був міський сад, – мама зробила жест рукою, – сад простягався від собору, аж за театр. А тут, навпроти пам’ятника Лесі Українці, – арка, вхід до саду.
– Так, я пам’ятаю, як у далекому сні, – сказала бабуся. – Тоді тут справді був сад і росли великі дерева.
– Ви… Ти теж колись жила в Луцьку? – Олеся.
– Ні, приїжджала до Луцька на нараду медпрацівників, – пояснила бабуся. – У нас була екскурсія містом.
– Бабуся колись працювала на Волині, – пояснила мама, – в молодості.
– Після медучилища, за направленням, – зітхнула бабуся. – Колись, тобто якось, я тобі розповім про це…
Вона вмовкає. Подвійне слово «колись» танцює довкола Олесі й висіває ще одну загадку. Якщо бабуся колись, бозна-коли, працювала тут, у цих краях, то тут могла народитися і її, Олесина, мама. Не так, як вона знала. Не за версією мами. Маминою версією про те, що невідомо хто приніс її, маленьку, в дитбудинок, що вона, можливо, була донькою якоїсь прохачки з голодного сходу України, котра залишила дитину в Луцьку. Їхнє прізвище трохи дивне – Косик, але то, Олеся знає, по татові. Який був афганцем – чи тепер уже не був? А дівоче, мамине, теж не зовсім звичне – Снігурець. Отже, як у бабусі…
«Як усе просто, – думає Олеся. – Нарешті просто…»
Вона йде посеред двох найрідніших їй людей. Вона щось каже до них і вони до неї. Чи одна до одної. Та Олеся відчуває: тепер, коли багато що прояснилося після бабусиного приїзду, насправді мало що змінилося, двоє найрідніших їй людей не стали ближчими одна одній. Вони йдуть насторожені й намагаються загасити цю настороженість розмовою.
А ця вулиця… А цей будинок… А ця кав’ярня… А тут, де тепер ювелірна крамниця, колись була ще одна кав’ярня, в якій збиралася луцька богема… А там далі будинок у псевдовізантійському стилі…
У них є ще таємниця, якої не знає Олеся… Чому мама, по яку приїхала бабуся, щоб забрати до Києва, знову сюди вернулася? І ще не одне «чому».
Олеся раптом відступила трохи назад, взяла маму й бабусю за руки – маму правою рукою, а бабусю лівою – й з’єднала їхні руки. Вона щасливо й трохи пустотливо всміхнулась до обох. І вони обоє, але наче по команді, посміхнулися. Тільки усмішки вийшли вимученими, а коли Олеся опустила очі, то побачила, як дрижить мамина рука. У бабусиній. Як та рука вислизає. Прагне кудись утекти, а мама… Олеся підвела голову й побачила, що мама ледь-ледь стримує сльози. Саме так, бо намистинки сліз вже проступають назовні. Котяться, схожі на перлинки, по маминій щоці.
«Вони ось-ось перетворяться на скалочки скла», – недоречно подумала Олеся.
Хтось мовби підказав ці слова.
Гострий біль пронизав її тіло. Невже так болить серце? Неприязнь до цієї чужої жінки, що вторглася у їхнє життя, пронизала слідом за болем. Сказати – хай їде собі у свій Київ, вертається, вона побуде вдома сама, доки мама перебуватиме в лікарні?
«Я знаю страшну таємницю», – раптом подумала Олеся.
Вона прогнала цю думку.
– Мамо, – сказала мама Віта. – Я не раз йшла отам з тобою цією вулицею.
Олеся зрозуміла – йшла подумки. Їй раптом стало душно.
– Не треба, Вітусю… Ми йдемо зараз…
– Вітусю… Господи… Як давно…
Біля них спинилася якась молода жінка. Збентежена, більше того, злякана.
– Доброго дня, Віталіє Миколаївно… Вам погано?
– Ні-ні, то я так… Голова щось закрутилася… На мить… Уже пройшло.
Мама збентежена. І до Олесі й бабусі:
– Це Рита, моя колега по роботі. А це – моя мама і Олеся.
– Мама? Дуже приємно.
Олеся поглянула на вродливу, хоч трохи й загостроносу дівчину. Цікаво, чи мама їй теж казала, як і доньці, що вона сирота…
Ще кілька необов’язкових фраз – і вирушили далі. Вони втрьох ітимуть до Старого міста, роздивлятимуться церкви, кірху, костел Петра і Павла, доберуться до гордості їхнього міста – Луцького замку. Дивна річ – Олеся хотітиме, аби зустрівся хтось зі знайомих, саме її знайомих – однокласник чи однокласниця, а ще ліпше – цілий гурт. Хай навіть учителька, класна дама, котру вона не терпіла. Олеся б їх теж познайомила з бабусею, бо маму вони знали. Отак би представила, назвала її чудернацьке, вичурненьке, ніби висока недоладна зачіска, ім’я. Насмішила б і здивувала. Ім’ям бабусі й наявністю у неї бабусі. Щось би знайшла сказати, особливе.
Але нікого не зустріли й внутрішня Олесина істерика поступово згасла. Вона слухала маму, котра, виявляється, знала так багато про Старе місто. Того, що не знала вона, хіба те, що лишилося з давньої шкільної екскурсії. А з мамою все збиралися сюди навідатися.
Щедре сонце весняного дня золотило бані церков і шпиль кірхи, найвищий у Старому місті, увінчаний хрестом, що мовби тулив промені до себе.
Химерна думка прийшла до Олесі: вони з мамою чекали приїзду бабусі, аби провести цю екскурсію. Але екскурсія – то і втеча, розуміє Олеся. Від того, що насправді з мамою, від її запитань до цих двох найрідніших їй людей, до яких вона відчуває щось таке, непоясниме, наче любов перемішалася з ворожістю, образою за те, чого не знала досі, те, що в неї на душі, не можна загасити, прикрити жодними словами. Далекі століття танцюють довкола її біди, її болю. Так, його не загасити ніякими словами.
Вона подумки впала на коліна на бруківку, що веде до замку. Благання розповісти правду – про маму, її хворобу, про страшне, таке довге відчуження Віталії Косик і Даз… Даздраперми Снігурець. Мама теж, певно, носила колись це прізвище. Ага, носила, бачила у маминім свідоцтві про народження. Воно не пасує до кострубатого, огидного імені бабусі. І чому вона не фарбується, геть сива, а ще ж не така й стара. Може, запропонувати піти на Старий ринок, який галасливо тулиться до замку, й купити їй нове пальто взамін старого, потертого? Бабуся привезла їй старезне намисто з великими дерев’яними намистинами, нанизаними на товсту нитку. Навіщо?
Так думала Олеся, а над замком злітали птахи, соколи-боривітри, пригадала Олеся почуте на давній екскурсії.
– То соколи-боривітри, – випередила її мама.
– Красиво, – промовила бабуся. – І називаються гарно, і летять красиво.
Вони дивилися, як птахи кружляли над вежею. Потім там побували, у В’їзній вежі.
Олеся вдивлялася крізь бійниці у місто.
– Що, побачила татарів?
Голос у мами сумовито-веселий. З ноткою суму чи ноткою чогось такого, що звернуте не до Олесі, а до самої себе.
Місто ще несміливо вдягалося у зелені шати. І наче відбігало од замку.
– Авжеж, побачила, – сказала Олеся. – Зараз вони захоплять нас у полон.
– Вони не подужають замок, – мама. – Он які товсті стіни.
Бабуся мовчала. Мовчала й на стіні замку. Тільки, коли спустилися донизу, тихо:
– Добре тут у вас. Ніби час зупинився.
Унизу Олеся знову, задерши голову, побачила птахів, котрі підлітали до замку.
– Я б хотіла стати боривітром, – сказала Олеся.
– Станеш, – мама слабко посміхнулася. – У тебе летюча натура.
– Яка? – Олеся змахнула рукою, наче крилом, й раптом із замку, не там на горі, а тут, внизу, їй відкривається місто, над яким злітає.
І щось занило, затремтіло, стало розпилювати її всередині.
– Летюча, – повторила мама.
«Летюча-котюча», – подумала Олеся.
Мала б усміхнутися, та її усмішка вже продана – може, покупці давні в’язні, що сиділи он там у підземеллі, де була середньовічна в’язниця. А може, там сидить і вона сама? Прикута ланцюгом до сирої слизької стіни….
Наступної миті Олесі захотілося вирватися на волю. Захотілося нестерпно. Самій, одній.
Як блискавка (вдруге цього ранку – блискавка) і водночас виразна реальна картина постало те, що вона бачила зі стіни замку: місто, парк біля замку огинала вузька блискуча стрічка річки. Вона звивалася, мов загадкова змія, то виринала з-за дерев, то зникала, щоб знову зблиснути. Обповзала замок, місто, і… і Олесину душу.
Якоїсь миті там, на стіні, Олесі здалося – то вона сама.
Річка-змія, річка-Олеся.
Не тут, на стіні, поруч із жінками, що враз розрушили її світ, її затишок. Одну з них вона дуже любила, а другу мама покликала, бо… Бо хоче передати, наче річ, наче естафетну паличку – її, Олесю. Вона не потрібна мамі. Якщо мамі не потрібне життя, а отже, життя з Олесею, то…
Олеся прогнала думку, а тепер, внизу, думка наздогнала її, зробила в’язнем, котрий сидить там, у підземеллі, з якого не вирватися.
– Я зараз, ви мене почекайте, – вигукнула Олеся.
Побігла до воріт. Мчалася бруківкою. Куди? Втікала од ув’язнення, од замку, од марева, що переслідувало, відколи у їхній квартирі з’явилася ця жінка.
Ця жінка?
Бабуся?
Може, вона теж вигадана?
А її кличе річка. Її, Олесю.
Олеся пішла вулицею під стінами замку. Прочитала на табличці на стіні одноповерхового будинку: «вул. Плитниця». Вулиця називається Плитниця? Дивна назва. Дуже дивна. Див…
Вона вибігла, вискочила на іншу вулицю, яка огинала замок. Мабуть, ця вуличка виводить до річки. Пішла мимо одноповерхових будинків, що тулилися до вулиці з одного боку, й високої стіни, яка нависала (так здалося Олесі) справа. Мусила вийти до річки.
Вийти до річки, щоб лишитися з нею назавше.
5
– Тобі буде з нею нелегко, але добре, – сказала в замку мама Віталія.
– Нелегко, але добре?
– Так. Олеся – складна й вразлива натура, – пояснила Віталія. – Вона – це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів. Але своїм ще не вміє користуватися, а може, ніколи й не навчиться. Не натискай на неї. Вона ще сама не знає, чого хоче. Я боюся, що й ніколи не захоче чогось конкретного, вибираючи свою дорогу.
– Але ж вибирати доведеться, – сказала Даздраперма.
– Так. Тому й кажу – не натискай, як ти тисла на мене. Гаразд?
– Я ніколи на тебе не тисла, – сказала мама Даздраперма трохи ображено.
– Авжеж, ні. Тільки я відчувала цей тиск з усіх твоїх життєвих правил і всього правильного життя. Яке не стало моїм.
– А ти, на диво, не змінилася, Віто.
– Змінилася. Тільки тепер в Олесі бачу себе, тодішню. Я з Олесею – на рівних. Якщо по правді, мені нема чого її вчити. А ти будеш незмірно вища. Тому й кажу: не тисни.
– Я вже розучилася повчати. Ні прямо, ні опосередковано. Не було за ці роки кого повчати.
– Пробач. Шкода, що те, що, може, треба було сказати Олесі, заберу з собою.
– Не смій.
– Смію. Це від тебе. Я недавно зрозуміла. Гармонія світу в самій людині. Якщо вона відчуває чи, точніше, якщо здатна відчувати цю гармонію. А Олеся надто поетична натура. Поетична і вже здатна до самокопання, більшого, ніж було колись у нас із тобою. Полюби її такою, як вона є, якщо зможеш.
– Я постараюся.
– Я думаю, вона ще тільки підійшла до тієї межі, де відкриватиме й відкриватиме себе. – Віталія сказала це роздумливо й трохи начеб запитливо.
«Вона питає себе? Чи мене?» – подумала Даза.
Пригадала, як ще вчора вагалася, чи їхати їй. Хоча вирішила, що поїде, як тільки Віта зателефонувала. Як тільки сказала – у неї рак. Уже четвертого ступеня. Остання стадія. Ще без метастазів, але остання. Господи, навіщо… Де вони були всі ці роки – обоє?..
– Допоможи їй у цьому, – сказала Віталія. – Ти мудріша й досвідченіша.
– Навряд. Але куди вона побігла? Хоч би з нею чого не сталося. Треба було нам продумати мій приїзд, мою появу.
– Гадаю, вона побігла до річки.
– До річки?
– Я бачила, як вона дивилася вдалину там, на стіні.
– Ой, божечку, тож ходімо, ходімо, – заметушилася Даздраперма.
– От і ти розгублена. І стривожена. Ходімо?
– Як іти до тої річки?
Дві жінки, котрі були поруч уперше за два десятки років, стали виходити з воріт Луцького замку.
До замку і міста з далечини підпливали хмари. Щось змінилося у повітрі погожого весняного дня. Посіяна старшою із жінок тривога росла в її душі.
«Ні, ні, після того, що сталося зі мною, з Олесею нічого не може статися, – подумала молодша із двох жінок. – Певно, до річки треба йти цією вулицею. А може, й не цією. Господи, як мало я знаю про це місто, про маму, про Олесю, а життя вже кінчається, втікає, а куди?»
6
Вона виходила із воріт замку, виходила з дому разом зі своєю однокласницею, котра була частиною її підлої змови, її обману. Щойно Люда щебетала: «Ой, Дазо Романівно, у нас Віті буде добре, дуже добре, там, у селі, й свіже повітря, й свіже молоко, а як вміє готувати моя бабуся, ви не переживайте, не тривожтеся, то є всього два тижні, побачите, якою Віточка повернеться задоволеною, поправиться – не впізнаєте». За плечима у Віти наплічник, рюкзак – тільки почали входити у моду тоді, у шістдесяті, і мама їй купила, точніше дістала, дізнавшись, що донька хоче поїхати до однокласниці-подруги в село на відпочинок. Мама хотіла провести, але Людка сказала – не треба, вони ж поїдуть від їхнього дому машиною. Людчин батько, передовик виробництва, слюсар вищого розряду, винахідник-раціоналізатор, кілька місяців тому купив «запорожця»: його як передовика-раціоналізатора нагородили талоном на позачергове придбання «горбатого». Вони справді їхали в село проводити відпустку, а донька – канікули кудись туди, на Поділля, Вінниччину, звідки була Людчина мама, продавець крамниці «Сто дрібниць». Але їхали втрьох. У Віти був зовсім інший маршрут, інша, своя дорога.
Ледве завернули за ріг будинку, Людка противно захихотіла: «Як ми ловко все обставили, скажи…» Віта ледь не вдарила подругу. Точніше, не подругу, а зловмисницю. Учасницю підлої змови. Готова була вбити її й себе за цю змову, поїздку, обман мами. Так, якщо по правді, Людка не була подругою, набивалася швидше з меркантильних міркувань: у Віти-відмінниці списувало півкласу, а вічна трієчниця Людмила Воронюк була з тих, хто надзвичайно рідко готував домашні завдання вдома. Та й чи здатна вона була готувати їх?
Змова й народилася з Людчиної пропозиції: хоч поїхати в село на пару днів, а хоч і на цілий місяць?
Поїхати в село? Їздили з мамою до моря, в Карпати, вона сама їздила в табір. А в село? І раптом Вітина душа спочатку занила, а потім заспівала. Хтось наче звелів – аякже, поїхати! Треба і… Бо треба, бо вона…
– Звичайно, хочу, – сказала Віта.
– Ну й чудненько, – мало не підстрибнула Людка (чого б то?). Нахилилася до Вітиного вуха:
– Там є класні хлопці. Грубі селюки, але класні. Мама й папка побудуть тиждень, а тоді – свобода. Бабця глуха, як сухе столітнє дерево. До того ж я для неї особенна, городська.
Тієї миті Віта почала приручати птаха чорної підступності. Він з’явився звідкись, вилетів, може, з її чорного піднебіння. Ні, піднебіння у неї не чорне, вона не каже поганих слів, а в її голові живуть чорні, присипані сажею думки. Утім, думки теж не чорні, просто… Просто вони приховані, недобрі, ні, добрі, але начеб забруднені.
Віта обдурювала маму.
Уперше обдурювала.
Ні, не вперше.
Довго, вже три роки буде. У ній живе таємниця. Таємниця, до якої вона перекрила доступ мамі, її найріднішій людині, найріднішій мамі. Але хіба мама могла бути не рідною? Чи такою її робила Віта? Сама Віта! Та Віта, котрій мама вірила, яка була частиною мами.
Іноді виникали думки розповісти геть про все мамі. Побачити, як вона на це зреагує, її правильна мама. Накричить, засудить, заборонить? І раптом під час чергового бажання розповісти, відкритися Віта зрозуміла, що вона цього не зробить. Бо…
– Мамо, я тобі хочу щось сказати…
– Що, доню? Щось трапилося у школі? Ви йдете на екскурсію? Ні? У тебе якийсь дивний вигляд. Щось трапилося?
Пауза. Довга затяжна пауза.
Віта зважувала слова, які вона скаже. З чого почне. Головне почати. Терези хиталися, не могли врівноважитись. Так бувало на базарі, в крамниці. Вона бачила.
– Ти не хвора? Може, в тебе температура?
Мама поклала руку на доньчин лоб. Ще недавно вона казала ніжно – лобик. Лобик, ротик, носик. Вушко.
Мамина рука холодна і волога. Щойно вона прала. Її, Вітине, плаття. Мама каже правильно, по-українськи, – сукенка. Сукеночка. Мама не любить барвистих сукенок. Чому? Бо барвисті неправильні? Усе має бути в цьому світі гармонійним.
Віта стала негармонійною.
«Я не хочу, щоб померла таємниця», – подумала Віта.
– У мене виникла одна думка, – сказала вона й стала шукати слова. Були потрібні підходящі слова. Ось вони, нарешті знайдені:
– Мене збентежило… Збентежило… Я… Я посварилася з подружкою.
– З Ніною? Катрусею? Тетянкою?
Мама знає імена всіх її подружок. Так і має бути. У них.
– Ні, з Ліною, – безсовісно збрехала Віта.
– З Ліною? Вакольчук? Ти з нею подружилася? Ти мені не розповідала.
Який здивований голос у мами…
– Не те щоб подружилася, але вона…
– Заспокойся, все буде добре. Ми обоє обговоримо цю ситуацію.
Щось вона тоді налепетала, про якусь пропозицію, її пропозицію на класних зборах, яку не підтримала Ліна.
Бре, бре, бре…
Зате жила таємниця.
Її таємниця.
Вітиною таємницею був Едик. Едик-Емір. Едик-Емір, великий звір.
Три роки Віта листувалася з ним. Листувалася (який жах!) із грабіжником, злочинцем. Засудженим найсправедливішим у світі радянським судом. За пограбування квартири професора. Професора Китаєва, вона вже знає це прізвище.
Коли Віта зрозуміла, що таки напише йому, Едику-Еміру, зі страху, що скував її тіло, з дивного заціпеніння, з польоту в ніч, безодню, що раптом розверзлася перед нею, і ще з… чогось незрозумілого, непояснимого, тихого, як бренькіт чиєїсь гітари, який вона чує, коли виходить вечорами на балкон… Невідомо, звідки доноситься цей звук, це тихе бренькання. Воно спочатку зацікавило, потім стало частиною вечорів – тихих і задумливих, іноді сповнених шуму вітру, крізь який усе одно проривається цей бренькіт, звуки, що тривожать душу. Зрештою, Віта не витримала і крадькома вийшла з квартири. Крадькома, бо інакше мама б запропонувала прогулятися вдвох. Вона йшла на той звук, туди, звідки його було чути, але звук зник. Так, наче міг звучати тільки тоді, коли вона стоїть на балконі. Віта пройшла мимо одного будинку, другого. Вулицею прогулювалися лише одинокі перехожі. Звідкись долинав дівчачий сміх. Хтось кликав якогось Митю вечеряти. Але гітара мовчала.
«Може, вона звучить у моїй душі?» – подумала Віта й посміхнулася.
Але наступного вечора почула тиху, нехитру, але бентежну музику знову.
З чогось такого, як звук тієї гітари, а не тільки зі страху перед жахливим беззаконним Едиком, народилося й бажання написати листа.
Віта мовби вирушила у таємничий нерозгаданий вечір.
Десь було чути отой звук.
Писала про школу, клас, навмисне детально про навчання, уроки, оцінки, класну керівничку Емілію Миронівну, сувору і разом із тим трохи безалаберну даму, збори, збір макулатури і металолому, шефство над самотніми бабусями. Писала в потаємній надії, що це йому буде нецікавим, нудним, далеким, що перестане їй відповідати – чужому, зразковому, зовсім іншому, ніж він, дорослий дядько-злочинець, дівчиськові.
Він відповідав. Його листи передавала та ж сестра, яку звали Зіна, – мовчки перестрівала й тицяла аркуш паперу. Листи були короткими, у них жодного слова про його теперішнє життя в колонії, мовби його не існувало, зате які то були листи! Листи-новели. Віта не могла їх ніде зберігати, вдома – ні, боялася, що знайде мама, як знайшла ненароком першу любовну записку однокласника Генки Торочка. Спробувала покласти в банку й закопати в ямку під каменем неподалік їхнього будинку, на краю того самого пустища, де її вперше перестрів Едик. Та камінь могли забрати – і тоді чи знайде вона те місце? Або ямку розгребуть бродячі собаки.
Віта вирішила спалювати листи, а перед тим їх завчати напам’ять. Листів більшало, могла переплутати, коли повторювала, і вона склала потаємний список, де записувала кілька початкових фраз, фразу-другу в середині і в кінці. Діставала список і повторювала листа. За цей аркуш паперу (а потім два і три) можна було не боятися – скидалося на цитати, заготовки до шкільного твору, в усякому разі, так вона себе заспокоювала.
Деякі листи пам’ятала й досі.
Лізли до пам’яті – недоладно, раптово, приходили нізвідки непроханими гостями, розбійниками татарської орди, що ось-ось виникне з ночі її минулого.
«Осінь прийшла самотнім босим листком («Чому босим?» —подумала, коли прочитала, Віта), опустилася на мою стежку, брудну, зачовгану ногами, і мені захотілося її порятувати. Не знаю, мала, кого – осінь, листок, себе? Як ти гадаєш?»
«На роботі, куди нас повезли, побачив кущ калини. Зірвав кетяг, попробував – гірка-гірка й кисла, але ж яка солодка! Потім підніс до обличчя руку – і пальці запахли калиною. Думав, шкода мити руку, нас туди більше не повезуть і калини я не побачу, і не побачу ще довго – що ж ви наробили, маленькі гіркі ягідки?»
«Мій кореш Вітьок Ручка знайшов на подвір’ї вороненя з підбитим крилом. Смішне й беззахисне. Оклигало й стало ручним. Хлопці пожартували над Вітьком, як він кудись відлучився, і сховали ворону. Вітько плакав, як мала дитина. А потім раптом закаркав, як справжня ворона. І уяви собі – вороненя відгукнулося».
«Сніг за дверима не по коліно – по самісіньку душу. Закидає цілий світ. Я, здається, на самому його дні, й від того стає тепліше. А у тебе йде сніг? У Києві?»
Сніг ішов, засипав і її серце, душу, до неї озивалося самотнє вороненя, гірко смакувала крихтами ворона, викликаючи з-за обрію весну, цвіли перші кульбаби, літали в небі маленькі, схожі на баранці хмари, падали на долоні бурульки, вона впускала в листи, котрі надсилала у відповідь на його, інші описи й інші почуття. І розуміла: саме їй призначено порятувати цю людину з такою чутливою душею, де серед бруду жила поезія.
А тієї зими небагатослівна Зіна вручила чергового листа – свої Віта відсилала сама, а від Едика передавала Зіна, бо адресовані на їхню домашню адресу могли потрапити до рук мами, а на «до запитання» листів неповнолітнім не видавали.
У листі було два речення: «Мала, дуже хочу тебе побачити. Нестерпно хочу побачити».
Щоки Віти спалахнули не маками, а трояндами серед снігу. Забухкало серце. Голосно, на весь квартал.
«Як побачити? А як я поїду? До нього? В тюрму?» – злякано подумала Віта.
Він писав часом отак просто, без звертання, а часом: «Здрастуй, люба сестричко».
Сестричка?
Чия?
Уперше не знала, що відповісти. Написала щось про школу, зимові канікули. А на вулиці, коли верталася зі шкільного вечора, підстерігала, здавалося, всюдисуща Зіна.
– Привіт, – буркнула. – Довго гуляєте.
– Вечір, присвячений Тичині, – чогось пояснила Віта.
– Авжеж, – сказала Зіна. – Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир. Партія веде.
– Я читала «А я у гай ходила…»
– Бідна маленька дівчинка, – сказала Едикова сестра. – Я тобі тепер на словах маю передати. Едик дуже тебе хоче побачити.
– Але я…
– Готуйся, – Зіна кинула різко, як постріл, слово, повернулася, але за пару кроків озирнулася. – Він тебе жде. Більше, ніж нас.
Віта дивилася вслід дівчині, котра розтала в зимовій темряві. Що вона скаже мамі? Як поїде? До кого? Він… Він її жде?
Десь місяця із півтора жила мов у гарячці. Поїде – не поїде – що скаже мамі – як їхати – навіщо?
– У тебе нема температури, Вітусю? – одвічне мамине запитання.
«Чого вона ні про що не здогадується?» – Віта вже сердилася на таку проникливу маму, котра виявилася сліпою й глухою, на себе, підлу обманщицю.
Ні, не поїде, вирішила. Зустрінуться через… Ну так, неповних два роки. Кажуть, що відмінять одинадцятий клас, то вона вже закінчить школу. Буде студенткою. Дорослою.
Потім він написав: «Учора весна мені нашептала, що ти приїдеш».
Одне речення. Усе. Усе?
Віта зрозуміла, що мусить поїхати. Не тому, що ці слова, а тому… Ні, ні й ще раз ні, вона не закохалася. Але…
Через два тижні однокласниця Люда запропонувала поїхати до її бабусі в село. Уже потім вона дізнається: Людка, трієчниця Людка сподівалася, що Віта допоможе їй підготуватися до вступу в технікум харчової промисловості.
І тоді став народжуватися план про псевдопоїздку в село.
Мама на диво легко згодилася відпустити її.
