Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)
16
Ще кілька разів навідувалася Олеся і на майдан Театральний, і в штаб місцевої помаранчевої команди. Про Ярослава Довганя ніхто нічого не знав. Цей хлопець був наче невидимкою, яка з’явилася нізвідки і розтала в повітрі.
«Що ж, не судилося, – вирішила Олеся. – Моя спроба й так була принизливою. Треба вертатися до Києва».
Вона ще побувала в лікарні, провідала дядька Андрія, котрий страшенно зрадів і жартував, чи не збирається вона виходити заміж.
– Я за тим і приїхала. – Олеся усміхнулася, та усмішка її відразу кудись полетіла.
Познайомилась і з сусідом Андрія Степановича по палаті – Тарасом. Їй майже відразу стало зрозуміло, що хлопець на неї «запав», це було звично й банально, але Тарас не справив на неї жодного враження. Про таких вона казала: простий як дошка. Або ще грубіше – прямий, мов телеграфний стовп. Був простішим ще за Костика-Льолика.
Олеся вирішила було вертатися після цих відвідин до Києва, та бабуся Даза сказала, що збирається до того села, де колись працювала, починала працювати, коли медучилище закінчила. Олеся запропонувала поїхати вдвох. Бабуся зирнула на неї якось дивно – насторожено і начеб неприязно чи й підозріло – й відповіла, що мусить поїхати сама. Там вона, бачте, має з деким зустрітися зі своєї молодості.
«Ну й нехай, ну і їдь собі», – сердито подумала Олеся, та все ж вирішила почекати, хоча б із чемності, бабусиного повернення.
Молодість бабусі загубилася десь в епосі динозаврів. Була нереальною, як і час, коли люди могли обходитися без комп’ютерів і сотових телефонів (хоча Олеся донедавна ще сама обходилася), час всіляких першотравневих і жовтневих демонстрацій та маївок.
Бабуся поїхала, Олеся провела її на автовокзал, дорогою назад вирішила здзвонитися ще з однією луцькою подругою – бо що ще робити, як не зустрічатися? І раптом дорогою, у маршрутці, озвався її сотовий – незнайомим і водночас знайомим, та ще й яким знайомим голосом.
– Доброго дня, Олесю. Пізнаєте?
– А хто це? – Олеся вдала незнайку-забудьку.
– Ярослав.
– Ярослав? Пробачте, який Ярослав? – Олеся наче й не шукала цього хлопця.
Приглушила серцебиття й наказала своєму голосові бути байдужим. Далеким. Чужим.
– Ми ж із вами познайомилися в Києві, на Майдані.
Його радісний було голос явно набув відтінків розчарування. Одразу потьмянів.
Олеся подумки показала йому язика. Голосові і його власникові. Озвався. Даремно вона його шукала. Да-рем-но. До-ре-мі…
Та маленький дідечко вже сів на її вухо й прошептав, що не даремно, ні, не даремно.
– Мені передавали, що ви мене шукали.
«Ах, уже передали», – подумала Олеся.
– Хто? Ми справді знайомі?
Бух, бух – десь стріляють гармати.
Не гармати – гахкає дурне серце.
Серце сьомого року.
Чого вона так хвилюється?
Сьомий рік дійсний у Києві. Чи він дійсний скрізь?
– Ви сходите? – питає її хтось.
Ага, сусід по маршрутці. Чи вона виходить… Куди?
– Ну, будь ласка.
Чоловік протикається мимо неї. Зачіплюється за її гострі коліна. Нарешті цей ведмідь лізе далі.
– Ми ж на Майдані зустрічалися, розмовляли, – повторює-нагадує Ярослав.
– Ах, на Майдані… Здається, я щось пригадую.
– Але ж мені сказали, що ви мене шукали. – Тепер голос Ярослава затремтів, наче свічка на вітрі.
– Сказали? Так, здається, я про вас у когось питала… Я приїхала в гості до мами… На новорічні свята…
– Я ж не знав номера вашого мобільника…
«То треба було спитати», – подумала Олеся, а в трубку:
– То що ви хочете?
– Зустрітися, – просто сказав. – Я, на щастя, мав номер вашої подруги, ну, тієї, з якою ви приходили на Майдан…
«Лілька, паскуда, і номер мобільника дала!» – мало не вигукнула Олеся.
Ярослав тим часом продовжував:
– Я мусив подзвонити до неї і взнати ваш номер.
Отже, Лілька зберегла її номер, не стерла, не викреслила з пам’яті. Чомусь тепло розлилося Олесиним тілом. Їй досі не байдуже ставлення Лільки?
– То де ми зустрінемось? – спитав Ярослав.
– А ви цього хочете? – Олеся лукавила й уже боялася свого лукавства.
– Дуже. Давайте зустрінемось біля «Майдану». Ми ж на Майдані познайомилися… Тільки в Києві… То чому б і в Луцьку там не зустрітися…
– На Театральному?
– Ні, в нас же є такий бар. Хоча, може, ви й не знаєте. Тоді – на Театральному. А звідси підемо до того, барного «Майдану». Треба ж відзначити, що ви знайшлися…
«Це я знайшлася?» – Олесі, проте, були приємними ці Ярославові слова. Отже, шукав. Але міг би й раніше подзвонити Лільці.
Вона ледве не проїхала свою зупинку. І, коли виходила, подумала: «Нічого не минуло. Ти таки втріскалася, подруго».
Що втріскалася, вляпалася по самі вуха, вушка, вушенята, Олеся переконалася, ледве побачила Ярослава надвечір на Театральному біля пам’ятника Лесі Українці. Легенько обійнялися, тернулися щокою об щоку. Усе як і належить. Але Олесина щока спалахнула маковим вогнем. Тілом розлилося блаженство – лише від доторку щоки? Ні, від запаху щоки. Чоловічого запаху. Від сяйва його очей. Від цієї постави – високий, худорлявий, але міцний хлопець, ні, чоловік у моднячій куртці. А втім, куртка могла бути якою завгодно. Навіть куфайкою. У ній був Він. Саме так, з великої літери. Він. Її. Тепер Олеся знала це напевне.
Вони пішли до того, іншого «Майдану». Бару. Чи бару-ресторану. Там пили вино з особливим смаком. Розмовляли, жартували, сміялися. Здавалося, вони знають одне одного тисячу літ. Потім слухали гру і спів якогось місцевого фольклорного гурту. І Олеся вперше танцювала на невеличкому п’ятачку з коханим (так, коханим) і тулилася до нього, як маленьке сліпе кошеня. Довірливо й ніжно. Ніжно й довірливо. Ще за столом він признався, що побоявся далі з нею спілкуватися – там, у Києві. Бо ж вона столична штучка (не ображайтеся, Олесю, я так думав), а він всього лиш якийсь там провінціал. І боявся, що вона подумає: клеїться до столичної панянки.
– Це я штучка? – Олеся всміхнулася збентежено. – Та я штукенція. – І засміялася. – Я – щука. Зубата. І вас з’їм.
– Я не проти, – сказав Ярослав.
– Навіть так…
Вони зустрічалися щодня. Цілий тиждень. До Різдва, на Різдво і після. Слухали колядки – в соборі, палаці культури. Після другого такого концерту Ярослав, трохи ніяковіючи, сказав, що хотів би запросити її до себе. Він винаймав у Луцьку однокімнатну квартиру, бо ж був сам з районного містечка.
– Гаразд, поглянемо, де ти живеш, – сказала Олеся. – Куди ти дівчат приводив.
– Я ще нікого туди не приводив, – сказав Ярослав трохи начеб сердито.
– Ой чи…
Але їй було приємно чути таке. І вона вже знала, що станеться цього вечора. І сталося те, що й мало статися. Олеся зосталася ночувати у Ярослава. Зателефонувала мамі й сказала, що лишається ночувати у шкільної подруги.
Вона не знала, що колись майже так само її мама казала своїй мамі, бабусі Дазі. Але мама Віталія, дозволяючи Олесі заночувати у подруги, раптом пригадала той свій київський дзвінок. З телефонної будки на засніженій вулиці. В обіймах Едуарда-Еміра.
Їй стало млосно. Вона сама лишилася у квартирі. Андрій іще перебував у лікарні. Мама Даза мала вже вернутися, але ще не вернулася. Тільки теж подзвонила й ошелешила, що зараз не в тому селі, а у Львові.
– У Львові? – Віталія не на жарт стривожилася. – Як ти там опинилася?
– Вернуся – розповім, – сказала мама Даза. – Не бійся, я не розвалюся. Я попросила кредит у дядька, якого, здається, звуть Часом. І не заблукала. І в мене ще нема хвороби Альцгеймера.
– Мамо, ну що ти… Але Львів…
Справді, чого там опинилася мама?
Може, вона поїхала шукати батька її, Віталії? Пригадала загадкові слова мами Дази про те, що її батько був чудовою людиною… Що доля його невідома… Чому невідома? У мами було драматичне кохання? Мама казала, він кохав іншу. Вона прощала, не мала зла. Приреченість? Жертовність? Готовність віддати долю на заклання? Але ж усе це так не схоже на маму Дазу…
Віталія сиділа, і їй дуже захотілося, щоб хтось ще подзвонив. Може, Андрій не спить? Але сама порушувати його спокій не відважилася. Йому й так нелегко. Тіло виздоровлює, тільки ходити вже навряд чи буде. Дарма. Вона його не покине, кохатиме за будь-яких обставин. Гірше інше. Світлана, дочка Андрія, навідалася тільки раз. Без онука. Він, бачте, в лікарні може підхопити інфекцію. А їм за тиждень вертатися в Грецію. Усе-таки вертатися. Ні, не тривожитиме. Але чому, чому опинилася у Львові її отаємничена мама? Вирушаючи в поїздку до того села, вона сказала якось також загадково, що шукає дуже важливі сліди… Якщо не батька Віталії, то кого?
17
Даза, Даздраперма Снігурець справді йшла чи їхала шукати сліди. Люби Лук’янченко. Ні, того, що було дотичне до її колишнього імені.
Минуле, неначе вода, пролита на підлогу крізь щілину, щілину пам’яті й усього того, що було її долею.
Пам’ять просочувалася крізь її шкіру, ставала нею самою.
Пам’ять-шкіра стискалася, щоб вибухнути.
Чимраз дужче. Не віддалялася, а ставала джерелом, якого нічим не загасити, не загатити. Те, що сталося колись, кликало до себе. Давно збагнула – опиратися йому марно. Марно опиратися. Марно. Мар…
Вона й не опиралася, як колись. Не проганяла, мов небажаного гостя-комаху. Не вбивала, а з якогось часу стала пестити і ростити. Наближати. Бо зрозуміла, що саме це є її порятунком.
Єдиним, єдино можливим порятунком.
Тоді вона попрацювала у Лучинцях ще рік. Головний лікар районної лікарні перевів її до себе – у зв’язку з виробничою необхідністю. Він зумів її оцінити.
Дивлячись на неї, а швидше голублячи вже вицвілими очима, якось сказав:
– Пташечко, Любов Миколаївно, ви природжений лікар. Був би гріх не позловживати цей рік, до того, як закінчиться ваше направлення, не позловживати щодо вас службовим становищем.
– Я потрібна і в селі, – спробувала опиратися Люба.
– Ви потрібні людям, – сказав Платон Олексійович. – А в Лучинці, щоб вас не мучила совість, я витребую і фельдшера, і медсестру.
І трохи лукаво посміхаючись:
– Ну хочеться мені, старому, щоб ви зі мною попрацювали, Любонько. Така вже стареча примха.
Так Люба-Даза стала працювати в районній лікарні. Її підселили в гуртожиток до іншої медсестри. Давно визначила долю: готувалася до вступу в медінститут.
Час від часу згадувала дівчинку, порятовану нею. Мала істота, котра виявилася такою живучою, начеб відсувалася кудись далеко, в напівреальне минуле. Було й не було. Сталося, бо так мало статися. Так вона думала, коли згадувала. І з якогось дня, з якоїсь згадки стало рости бажання – дивне, схоже на маленьку квітку, яку несподівано бачиш біля своєї оселі. Коли хочеться, щоб квітка та виростала й розцвітала. Щоб росла разом з тобою, а ти з нею.
«Тільки побачу, – думала Даза. – Я ж її порятувала».
Вона немовби знову несла ту дівчинку на руках – крізь ліс, осінній холод, свої страхи. Втікала од звуків за спиною, людських голосів, гурчання машини. Боялася, що наздоженуть або когось зустріне. Боялася, щоб крихітна істота не померла в неї на руках. Думала про те, що мають вижити обоє.
Усе це думала й відчувала тоді, коли йшла, а тепер верталася до цього по-новому. У якийсь момент відкрила, що їй подобається вертатися. Начеб прагла згадати щось нове, їй невідоме, що мусила згадати.
Незабаром нагода випала. Її направили на дводенний семінар медсестер. До Луцька, де знаходився будинок дитини.
Вона мовби забула першого дня про давнє бажання. А от другого щось почало муляти. І в обідню перерву запитала в когось із луцьких медсестер, де знаходиться в Луцьку той будинок. Будинок, що кликав.
Тоді громадський транспорт навіть в обласному центрі ходив рідко. Правда, й саме місто було набагато меншим. Зрештою Даза, яка ризикувала запізнитися на останнє семінарське заняття, знайшла продовгуватий одноповерховий будиночок. Спершу направилася до колеги-медсестри. Жінка років сорока п’яти з ряботинням на обличчі не могла второпати, чого хоче ця несподівана відвідувачка.
– Просто побачити? Це ж не передбачено інструкцією…
– Я дуже вас прошу, допоможіть, – сказала Даза так прохально, як тільки могла.
– Добре вже, тільки я мушу сказати директорці, – змилосердилася медсестра.
Директорка – огрядна, привітніша на вигляд, підтвердила: так, вона пригадує, був такий випадок, що привезли з такого-то району. Ця дівчинка ще у них. Назвали її… назвали… – директорка заглянула в якийсь талмуд, – так, назвали Віталією. Вітою. Бо ж Віта – то жива, життя. Так і назвали.
Директорка звеліла покликати виховательку. А тій наказала провести товаришку медсестру, котрій колись підкинули (так і сказала – підкинули) дитину, до тієї дитини. Хай подивиться, це не забороняється. До Віталії Середи. Бо ж привезли в середу, то таке прізвище й дали.
Вихователька завела Дазу до чималої кімнати. Там вовтузилися – на підлозі, у манежах – десятків два малюків. Хто сидів на маленьких стільчиках, хто розглядав іграшки чи грався ними. Вихователька, яку звали Ніна Михайлівна, придивилася, наче визначала, хто їй потрібен, і ткнула пальцем.
– А ось і наша Віточка.
Зачувши ім’я, маленька дівчинка у сірому платтячку повернула голівку. Тканинна лялька випала з її маленької руки. Подивилася. Відвернулася, знову зиркнула зацікавлено. «Вона схожа…» – народилася і вмерла думка.
– Йди-но сюди, Вітусю, – покликала вихователька.
Мале подибало до двох тіток. Спинилося на півдорозі, насторожено, трохи злякано глипнуло на Дазу. Даза нагнулася, присіла і зустрілася зі світло-сірими, голубуватими оченятами. Дівчинка дивилася не лише насторожено, а начеб вивчаюче. Та раптом насторога змінилася явною цікавістю. Даза подумки дорікнула собі, що нічого не принесла – от розтяпа! Вона простягла до малої руку. І та сяйнула оченятами ще раз, мов щось вирішуючи, раптом схопила Дазу за палець. Потягла до себе і всміхнулася.
– Віточка у нас розумниця, – сказала вихователька. – Не тільки ходити вміє, а вже й слова вимовляє. Ну, Вітусю, скажи тьоті якесь слово. Ну… скажи – тьо-тя…
Мале дивилося так, наче хотіло поглинути, ввібрати в себе Дазу. Принаймні їй раптом так здалося.
– Тьо-тя, – ще раз промовила Ніна Михайлівна.
– Тьотя, – повторила слухняно, не відпускаючи Дазиного пальця, дівчинка одним видихом.
І раптом обдарувала Дазу ще раз слабенькою посмішкою. І пролепетала:
– Ма, – і затнулася та після паузи видихнула ще один склад: – Ма…
– Нє, ну ви бачили таку розумаху? – очі виховательки зволожилися. – То тьотя, Віточко…
Несподівано Даза відчула, як їй до горла підкочується тугий клубок, як сіра плівка застилає очі.
«Що ж це таке?» – майнула думка.
Дівчинка вперто не хотіла відпускати її палець. Даза поволі вивільнила його і погладила Віточку по голові. Та підвела оченята й раптом зітхнула. Якось наче не по-дитячому. Глибоко, з явним жалем.
– Я ще прийду до тебе, Віточко, – пообіцяла Даза. – І подарунок тобі принесу…
– Тьотя обов’язково прийде, – сказала і вихователька. – І цукерочку принесе маленькій Вітусі. І вам принесе, дітки.
– І мені? – спитала дівчинка з круглим личком.
– Аякже. І тобі, Танечко. І Людочці. І Ромчику. Всім.
Підводячись, Віта завважила, що діти оточили їх півколом. Переважно дівчатка. Сирітки.
«Ну нащо так?» – подумала Даза.
– Помахайте ручками тьоті, – звеліла вихователька.
Діти замахали крихітними ручками. Даза ще раз поглянула на Віту й поспішно відвернулася. Швидко пішла до виходу. Уже на дворі вихователька, певно, помітивши її стан, сказала:
– Ви не переживайте так. Тепер сиріт багато. Що поробиш – од війни ще не зовсім оговталися. А їм тут добре. Стараємося всім забезпечити. Правда, як три роки минає, мусимо в дитячий будинок віддавати. Часом, правда, буває, що ще до того усиновляють чи удочеряють. Тико тепер трудно людям жити… Ну, бувайте. Якщо хочете, можете ще до Віточки навідатися. То ж, щитайте, ваша похресниця. І ви їй, видно, сподобалися.
Даза верталася до лікарні, де проходив семінар, сама не своя. Час від часу тілом пробігали дрібні дрижаки. Перед входом витерла сльози.
«Я, виявляється, надто чутлива, – подумала. – Надто… Тепер справді багато сиріт… Я й сама сирота…»
Почула голос виховательки: «Їм у нас добре». А потім слова про те, що в три роки в дитбудинок відправляють. Згадала свій дитбудинок…
Ще дорогою в селище з’явилася думка: якщо дітей усиновлюють чи удочеряють, то чому не може удочерити вона? Їм удвох буде справді добре. Добріше. Ліпше, ніж у цьому будинку. Думка росла й міцніла. Через два місяці Даза знову поїхала до Луцька. Вона боялася, що Віточку – таку гарненьку й розумаху, як її назвала вихователька, вже хтось удочерив. Явилася в будинок дитини з подарунками – іграшками, цукерками, навіть маленьким платтячком. Віта Середа, на щастя, була на місці. Даза цього разу взяла її на руки, пригорнула до себе. Тернулася щокою. Дівчинка засміялася – тихенько, а потім дзвінко.
«Як же вона пахне», – подумала Даза і вимовила вголос:
– Які ж ми пахучі, манюня моя.
Дівчинка щось залепетала. Торкнулася ручкою Дазиної щоки. Даза почувалася щасливою, на сьомому, десятому небі од щастя, й боялася одного – що вона от-от заплаче, розреветься, як дурне коровисько.
Вона ще вийшла з Вітою на руках надвір, пройшлася невеличким садком біля будинку. Мала обхопила її шию ручками. Тислася, горнулася так міцно й ніжно, що Даза подумала: «Як же ми прощатися будемо?»
Та прощатися довелося. Вітуся дивилася на неї оченятами тривожними й зляканими. Скривилися її губки, й вона пролепетала:
– Ти при… при…
Даза здогадалася – питає, чи вона прийде? Чи ще прийде…
– Аякже, моя рідненька, – сказала вона. – Я обов’язково прийду. – І вже тихіше, швидше до себе, ніж до малої: – Я тебе нікому не віддам.
Однак виявилося, що на шляху задуму, який тепер остаточно визрів, стоять неабиякі перепони. Завідуюча пояснила – неодруженим особам удочеряти дітей не дозволяється. Хіба що, хіба що (тут вона якось пильно чи підозріло глянула на Дазу) за одним винятком.
– Кажіть, – видихнула Даза.
– Якщо є довідка, що в майбутньому така жінка не зможе мати власних дітей.
«Така довідка в мене буде», – вирішила Даза.
Повернувшись до селища, вона другого ж дня заявилася до кабінету головного лікаря. Виклала Платону Олексійовичу, що хоче удочерити дівчинку. Ту саму, яку їй колись, майже три роки тому, підкинули. Вона не стане приховувати: їй для цього потрібна довідка. Довідка про те, що в майбутньому вона не зможе мати дітей.
– А ви справді не можете мати, Любове Петрівно? – Головлікар дивився пронизливо і вивчаюче воднораз, і під тим поглядом Даза-Люба спаленіла.
– Я не знаю. Але я дуже хочу… Хочу, щоб Віта, ця дівчинка, стала моєю донькою.
– Ви, отже, штовхаєте мене на обман, грубе порушення закону?
Голос Платона Олексійовича покрижанів.
– Ви… Вибачте. – Даза готова була провалитися крізь землю перед людиною, котра так її цінувала, ба, майже по-батьківськи любила.
– Ох, Любо ви наша, Петрівно, – сказав головлікар. – Біда з вами, екзальтованими дівчатами…
– Я не екза…
Даза не договорила. Розпач охопив її. Що ж тепер їй робити? Виходу нема…
І тут вона почула:
– Ви справді так хочете… мати… цю дитину?
– Так, – Даза аж вигукнула. – Дуже хочу. – І далі гарячково: – Я клянусь вам, що в майбутньому не матиму своїх дітей.
Після невеликої паузи Платон Олексійович заговорив і сказав, що він, звичайно, розуміє її благородний порив. Але він не радить цього робити.
Даза почула:
– Ви, Любочко Петрівно, я не боюся повторитися, природжений лікар. У вас талант до лікування. На додачу, я б сказав, блискуча лікарська інтуїція. Уже зараз саме лікарська. Вас чекає, я передбачаю, більше того, я певен, неабияке лікарське майбутнє. Можливо, я розмовляю і так от переконую майбутнє світило нашої вітчизняної медицини. Не посміхайтеся. Я вам не лещу, а кажу правду. Я з великим задоволенням наступного року дам вам рекомендацію на вступ до медичного інституту. Хочете – до Львова, а ще ліпше – до столичного. А з дитиною вас туди навряд чи приймуть. А якщо й приймуть, де і як ви там житимете? Заочного ж медичного навчання немає. Ще і ще раз подумайте. Ви молода і перспективна. Вийдете заміж і народите свою доньку. А захочете – дві. Усе. Жодних заперечень. Ідіть і думайте. Хоча що тут думати… Ви ще колись згадаєте слова старого лисого Платона…
Даза думала цілий день і майже безсонну ніч. Тої ночі у темряві їй здалося, що чує легкі дитячі кроки. Хтось підійшов до її ліжка.
– Я тут, Віточко, – прошепотіла Даза.
Вранці вона з невиспаними червоними очима зайшла до Платона Олексійовича.
Ще через місяць з усіма необхідними довідками, навіть про те, що має задовільні житлові умови (головний лікар вибив їй як молодому спеціалісту малесеньку квартирку, хоч і без зручностей), з блискучою характеристикою, поїхала до обласного центру. І був світлий осінній день, коли до кабінету завідуючої будинком дитини привели Віту, а Даза схопила дівчинку на руки, притулила рідне пахуче тільце до грудей і сказала тихо і ніжно, як тільки змогла:
– Вітусю, я твоя мама. Я твоя мама, Вітусю.
