Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)
Володимир Лис
Країна гіркої ніжності
А тоді промовив до учня: «Ось мати твоя!»
Євангеліє від Івана 19—27
Любіть життя, навіть якщо воно вас не любить. Полюбить і воно вас.
Олександр Довженко
Частина перша
Біда і радість
1
За неповні сім років до основних подій, які будуть описані тут, у луцькій квартирі, де жили тоді Олеся з мамою Вітою, вранці пролунав дзвінок у двері.
– Олесю, відчини, – гукнула мама з ванної. – Чуєш, Олесько?
«Олесько» означало, що мама гнівається. Це було трохи дивно, бо вранці мама майже ніколи не гнівалася. Навіть коли Олеся, розбуджена деренчанням будильника (його заводили нечасто, частіше вставали самі), вдавала, що спить, чи й справді поринала у солодку вранішню дрімоту. Мама в таких випадках жартома била подушкою або лоскотала доньку за вухом чи за п’ятку.
«Олесько?» – подумала зараз Олеся. І все ж сказала, відчуваючи, що їй хочеться заперечити мамі:
– Я ще зовсім роздягнута.
– А я під душем, – відповіла мама. – То, напевне, Ліда з п’ятого поверху. Вона вчора фен позичила, бо її перегорів.
Фен – це було серйозно. Він міг мамі знадобитися, та й самій Олесі теж, хоч вона феном рідко користувалася. Волосся, її розкішна пшенична грива, мало вільно цілувати плечі.
– Добре, я зараз.
Олеся накинула на голе тіло халатика. Встигла подумати, що прикривати вже є що. І пішла відчиняти, готова скептично зирнути на Ліду з п’ятого поверху.
Та Ліди за дверима не було. Лише стара жінка з валізою стояла біля ліфта.
– Ви до нас дзвонили? – спитала Олеся.
– Так, – сказала жінка. – Вибачте, якщо розбудила. Але я гадала, що…
Олеся зрозуміла: була вже дев’ята година. Але ж сьогодні субота…
– Ви… Хочете зайти? До мами?
– Ти Олеся? – вимовила жінка з питально-ствердною інтонацією.
– Так.
– А я твоя бабуся. Дозволиш зайти?
Бабуся? То було як грім з ясного неба серед сонячного весняного ранку. Бабуся? Певно, якась родичка… Хоча звідки їй узятися?
«У мене нема бабусі, моя мама сирота», – хотіла сказати Олеся, але не сказала. Зрештою, і в сиріт бувають мами, які кидають дітей чи як там…
«Впасти і не встати. Тричі ха-ха», – подумала Олеся. Натомість сказала:
– Заходьте.
І зробила майже кніксен, який мав пригасити її збентеження. Мама дратувалася, бо чекала цю жінку?
– Будь ласка.
– У вашому краї, здається, кажуть – дєкую, – сказала жінка, котра щойно призначила себе Олесиною бабусею.
«Дєкую – по спині голєкою[1]1
Гілкою (діал.)
[Закрыть]», – враз пригадалося Олесі (Олеся подумки показала язика мамі) почуте невідомо де – може, і від мами, а швидше від однокласниці родом з Полісся, котру вона звала «Ганнуся – велика надуся». Щось ще завертілося у голові: вихор наростав – збудження, збентеження.
Бабуся? У неї? Справді впасти й не встати. День сюрпризів?
Бабуся зайшла до квартири разом із валізкою. «Що там у неї, – подумала Олеся, – в моєї бабусі-агусі, сміх та й годі, певно, авантюристка якась – ні, на циганку не схожа». Дарма, удвох із мамою справляться, чого ж боятися, не ніч, ранок, можна буде закричати, ха-ха, зараз ця бабусенція дістане з кишені старого пальта пістолета… І пух-пух…
– Добрий день у вашій хаті, – сказала прийшла жінка.
– То Ліда? Я зараз, Лідо, – озвалася з ванни мама.
– То не Ліда, – сказала Олеся, – то бабуся.
– Що? Яка бабуся?
«Агуся, – ледве не відповіла Олеся. – На двох ногах карапуся».
Подальші події вона пригадує на диво чітко й водночас мовби як сон. Сон, що прилетів на крилах, на невидимих крилах, невидимий сон. Хіба сон буває невидимий, думає тепер Олеся, він собі є або його немає, сниться чи не сниться, але той сон-дійство таки прилетів і снився посеред ранку і був й туманним, і чітким. Тисячі звуків проникали разом з ним із вулиці й складалися у мозаїку, яка розсипалася й знову складалася. І всередині мозаїки – те, що було з ними. З нею самою, Олесею, мамою, й цією жінкою, котра назвалася бабусею, її бабусею, а отже, мамою мами Віти.
Ось мама, викупана, свіжа й пахуча, зодягнута в халат, заходить… Заходить, дивиться на прийшлу жінку і…
Олесі раптом здалося, що мама от-от упаде. Заточується, це точно. Шукає опори. Обпирається на стінку.
– Мамо! – скрикнула вона.
– Нічого, нічого, – сказала мама – і до чужої жінки: – Ну здрастуй. Дякую, що приїхала.
– Хіба я могла не приїхати після твого дзвінка?
Жінка-бабуся проказує це глухо. Стоять з мамою навпроти одна одної. Наче незнайомі.
«Скільки ж їй років?» – думає Олеся.
На вигляд не більше шістдесяти. Середнього зросту, ні, трохи вище середнього, худорлява, волосся майже все сиве, але на обличчі зморщок не багато. Мабуть, таки років шістдесят. Ну, може, трохи більше, потім проясниться, хоча навіщо?
– Якого дзвінка, мамо? – збентежено вигукнула Олеся, перериваючи оглядини чужої, ну геть чужої жінки.
Щось тенькнуло у неї в грудях. Потім у голові. Наче дзвоник – далекий, ледь чутний. Ні, обірвалася струна, наче там, десь за стінкою, а вона почула. Далі струна жалібно й коротко заплакала. Ледь-ледь сплакнула. Схлипнула.
– Довгого, довгого дзвінка, – сказала бабуся.
Бабуся? Просто бабуся, без «агусі»…
«Кіно і німці», – подумала Олеся.
Їй вже не тенькало, а замлоїло у грудях. Раптово, ні з того ні з сього. Захотілося присісти. Навіть на підлогу.
– Ходімо до кімнати, там про все й поговоримо.
Мама вимовила це й повела рукою. Мовби запрошувала їх обох. Так запрошують гостей до кабінету, на прийом, нараду, на що там іще… Мама наче віддалялася од їх обох. Ставала офіційно-суворою, зі стиснутими губами. Але чому?
Чому – Олеся довідалася через якийсь десяток хвилин.
Спочатку мама першою опустилася у крісло, жестом запросила доньку і… І свою маму?
– Роздягніться, – сказала до старшої жінки Олеся, в якої стала наростати роздратованість проти їх обох.
– Справді, роздягнися. Я щось сьогодні не надто ввічлива, – мама не приховувала іронії, а тоді до Олесі: – Візьми в бабусі пальто.
Пальто було старе й потерте біля коміра. Хоча колись, напевно, дороге. Олеся визначила: не синтетика. Колір сірий, з ледь помітним переливом, який мовби кудись утікав.
Жінка в сірому пальто. Здається, так називався фільм – італійський чи американський. А може, й російський. А може, й не називався. Вона щось переплутала. Ні, фільм таки був, була у кімнаті, в їхній квартирі, й бабуся. Олеся несла її пальто й повісила на вішак біля вхідних дверей. У неї чомусь задрижали руки. Од хвилювання чи од радості, що приїхала бабуся?
Бабуся сказала, коли Олеся вернулася до кімнати:
– Напевне, слід спочатку познайомитися. – І вже тільки до Олесі: – Як звати твою маму, ми обоє знаємо. Як звати тебе, я дізналася недавно. Мене звати Даздраперма Романівна Снігурець.
– Даздра… Це справді ім’я?
Олеся не знала, що робити – вірити чи сміятися. Ранок сюрпризів.
– Ім’я, ім’я, – сказала мама Віта.
– Але чиє? Ви…
Вона хотіла спитати – ви українка? Чи іноземка?
– Бачиш, доню, твоя бабуся з того часу, коли дітям давали чудернацькі імена, – пояснила мама. – Хлопчиків називали Кімами або Віленами, що скорочено означало – Комуністичний інтернаціонал молоді чи Володимир Ілліч Ленін.
– Були ще Маркси й Енгельси, – озвалася бабуся. – А дівчат називали Тракторинами, Електринами та Інтернами. Ще Сталінами. А мене назвали Даздраперма, що скорочено означає російською – «Да здравствуєт пєрвоє мая».
«Дурня якась», – ледве не вимовила Олеся.
– Такий був час, – приречено зітхнула бабуся, а може, то Олесі так здалося.
– Я десь читала, що перед війною тільки в Києві було кілька сотень Даздраперм, – додала мама. – Але всі вони потім, після війни, поміняли свої імена. Тільки твоя бабуся одна лишилася Даздрапермою.
– Імена даються раз у житті, – бабуся вимовила це суворо, ледь розтискаючи губи. – Мені судилося бути Даздрапермою, я нею і помру. Імена не вибирають, як і місце народження.
– Авжеж. – Мама Віта ледь усміхнулася.
– Чого ж я… я не знала про бабусю? Ви якісь… – Олеся зловила ротом повітря.
– У нас про таких казали: обоє – рябоє… – відповіла бабуся.
Тут Олеся подумала, що мама схожа на її неочікувану бабусю. Ні, швидше схожа вона, Олеся, внучка. Ніс, лоб, очі… Теж сірі й виразні.
– Відчуваю, що варто спочатку дещо пояснити, – сказала мама.
Олеся потім, лишившись на самоті, не раз і не два заплющувала очі й затуляла вуха, аби прогнати видиво, яке поставало під впливом почутого, аби зникли неймовірні звуки, які складалися в речення, а речення – в історію, якої досі не знала. Бо… Бо навіщо їй знати те все? А проте, вона вже знала, хоч розповідь поставала по-новому, і з тим самим змістом, ще і ще.
Олеся кликала тоді на допомогу інші звуки – знайомих пісень, голосів співаків, котрі співали. Проте вони швидко зникали. Не витримували, як не могла витримати й сама Олеся.
Мама перервала її напівмарення:
– Я маю тобі пояснити, чому приїхала бабуся.
– Чому ти нарешті дала про себе знати, – суворо, надто суворо, аж в Олесі мурашки побігли по тілу, сказала бабуся з чудернацьким ім’ям. – Якби не ця біда…
– Біда? Яка біда? – Олеся аж зойкнула. – Мамо, що трапилося?
– Я тобі зараз поясню, – сказала мама.
Олесі стало страшно. Вона не хотіла чути ні про яку біду. Хтось помер? Але хто? Досі мама казала, що вона, мама, дитбудинківська, а тато Олесі, з яким у неї було кохання ще з дитбудинку, військовий, загинув в Афганістані, навіть тіло не змогли привезти на батьківщину. Тоді хто? Яка біда? Може, в мами були (чи є?) брати й сестри й котрийсь помер?
«Нарешті дала про себе знати», – почула Олеся начеб відлуння голосу цієї жінки.
Отже, повідомила мама?
Але про яку біду?
Олесі стало ще страшніше.
І, проганяючи цей страх, відігнала можливість впустити біду до своєї свідомості, виструнчено сіла на диван, промовила:
– Може, спочатку ви мені скажете, чому я досі не знала, що в мене є бабуся? Мамо!..
Мама Віта зітхнула. Пойорзала в кріслі. Видно було, як їй важко. Не тільки почати говорити, а взагалі щось сказати.
– Я винна, – сказала вона. – Дурна, вперта гордячка, яка вдалася в тебе, мамо.
– Атож, – сказала бабуся. – Я була колись теж така категорична. Але… прости, що я тоді, що я прогнала… що сказала таке…
– І ти прости, мамо, – сказала мама Віталія. – Ти й не проганяла…
– Перестаньте, – гукнула-зойкнула Олеся. – Не хочете, то не кажіть. Ви ж… Ви самі не знаєте, що тепер кажете!
– Тепер… А тоді…
Мама… У мами вперше був чужий погляд. Наче не її. Незнайомої жінки, яку щойно Олеся побачила.
І геть зволожені очі. Й дивна затятість у них. Не каяття, а саме затятість. Теж чужа.
Олеся подумала: «Нащо це звалилося на мою голову? Мою бідну голову…»
Ледь не сказала: та йдіть ви обоє зі своїми таємницями, впертістю, затятістю, з геть усім… Тільки…
Тато знайшовся? Вона ледь не зойкнула. Авжеж, читала, що бували й по п’ять, і по десять літ в полоні тих, душманів… Але чому тоді мама першою написала чи подзвонила бабусі? Ні, вона має дізнатися… Таємниця десь глибше, далі…
– Розповідайте, чуєте, розповідайте, – наказала Олеся. – Що між вами сталося?
Вона тоді дізналася.
Мама закінчила школу й поступила в медінститут. А до того, ще школяркою, повертаючись одного разу з навчання, зустріла на пустирі за їхньою багатоповерхівкою його. Хлопця з сусіднього будинку, старшого на десять років. Той хлопець, Едик, мав недобру славу.
Мама Віта:
– Я його любила. Кохала. Ти хоч тепер здатна це зрозуміти?
Бабуся Даздраперма:
– Ти писала йому, відколи він сів за пограбування квартири шановного київського професора. З тринадцяти років писала. З тринадцяти.
Мама Віта:
– Майже з чотирнадцяти. Джульєтті теж було стільки. А може, й менше.
Бабуся Даздраперма:
– Але Ромео не був бандитом. Не грабував. Коли він повернувся, тобі вже було вісімнадцять.
Мама:
– Ти й досі не віриш у любов. Не ту, абстрактну. А до конкретної людини. У кохання.
Бабуся Даздраперма:
– Вірю. Але коли через чотири місяці він пішов знову на грабунок, на розбійний напад, покалічив людину, а потім вдруге сів…
Олеся дізналася: мама, її мама, вирушила за Едиком, тобто поїхала в те волинське селище, де знаходилася колонія, в яку відправили Едика, коли він здійснив новий злочин, кинула медінститут і влаштувалася прибиральницею, а вже потім санітаркою в тамтешньому «дурдомі», далі у медчастині при колонії. Потім закінчила медучилище й стала медсестрою. А що Едик, як кримінальний авторитет, мав привілеї, то регулярно зустрічався з мамою Вітою. Майбутньою мамою Вітою. Ця любов тривала десять років, доки Едик сидів.
Бабуся Даздраперма:
– І чим закінчилося? Наскільки мені відомо, після звільнення він навіть не зайшов попрощатися з тобою.
Мама Віта:
– Ти була добре поінформована.
Бабуся:
– Він сам розповідав про це сину нашої сусідки, коли вернувся до Києва.
– Отже, ти знала, де я знаходилася всі ці роки, – констатувала мама Віта.
– Так, – сказала бабуся. – Я знала, що ти живеш при тій колонії. Ти вмерла для мене.
– Мамо! – зойк мами Віти. – Давай не будемо. Поговоримо про те, заради чого ти приїхала.
– Зачекайте, – сказала Олеся. – То мій батько, цей Едик, не афганець, а кримінальний злочинець…
Вона відчула, як невидимий обруч стискає їй скроні.
– Ні, – відповіла мама Віта. – У нас з Едуардом не було дітей. Могли бути, але він не захотів. А потім і я… Твій батько – зовсім інший чоловік.
– Ця політінформація дівчинці була зовсім не потрібна, – суворо сказала бабуся. – Вибач, Олесю, двох дурних бабів.
– Ти маєш рацію, – погодилася мама. – Але вона сама захотіла дізнатися правду. Мусили ж ми пояснити Олесі, чому всі ці роки були такими ідіотками. Якби ти знала… Якби ти знала…
Вона раптом заплакала. Плакала все ревніше й голосніше. Здригалася од плачу, вся тряслася. Бабуся Даздраперма підвелася, стала гладити доньку по голові.
– Олесю… – Мама повернулася до дочки. – Ми… ми далі граємо свою гру… – Мама Віта хлипала. – Не так було. Не так. Коли він… Едуард… вернувся до Києва… мама… твоя бабуся… приїхала за мною… А доти вона знала, де я. Ми листувалися. І вона приїхала.
– То була не я, – сказала бабуся.
«А що було далі? – подумала Олеся. – І яка ще гра тепер? Про що вони?»
2
Вітине дитинство пливло, посміхалося, цвіло – легке, світле, радісне, приємне, наче сонечко, яке цілувало її кожен ранок у щічку, іноді раніше за маму, іноді пізніше, але мусили поцілувати обоє – сонце і мама. Мама сама вдалася схожою на сонце – ледь-ледь, помітиш, лише добре подивившись, поцяткована ластовинням, до того ж завжди привітна. Вона посміхалася, ніколи не кричала на донечку, турбувалася, аби її маленьке чадо і велика, величезна радість була доглянута, здоровенька, вчасно нагодована. Коли, не дай боже, Віточка хворіла, мама знала, що робити, адже працювала медсестрою в дитячій поліклініці. До того ж серед численних девізів маминого життя чи не найулюбленішим був: «Не панікувати!»
Пізніше, коли Віта підросте, від маминої подруги дізнається, що мама спеціально перевелася зі звичайної, «дорослої», поліклініки в дитячу, аби набути більше знань, як рятувати дочку від тої чи іншої хвороби – од простих застуд та інфекцій до коклюшу, кору, віспи, на які хворіли діти.
Оскільки зарплата в медсестри була невелика, мама підрядилася дітям заможних батьків, котрі не хотіли вести чи везти своїх малюків на процедури, робити вдома уколи, правильно накладати компреси, а старшим – баночки. Вона сама виготовляла ліки на травах, які продавала за помірну ціну. До всього найнялася прибиральницею на півставки. Словом, крутилася як білка в колесі, за словами маминої подруги, і все заради тебе, Віточко.
Коли ж Віті виповнилося десять років, мама Даза, як скорочено називала її та ж подруга, рішуче сказала:
– Ти ростеш, Вітусю. Незабаром станеш підлітком. А там і справжньою дівчиною-красунею. У тебе повинна бути своя кімната. Зі своїм життям і маленькими таємницями.
Оскільки для медсестри більшої квартири не передбачалося, вона виміняла однокімнатну майже в самісінькому центрі Києва на двокімнатну в новому мікрорайоні, який тільки-тільки починав розбудовуватися.
Та ж мамина подруга скаже те, що Віта вже й сама підозрювала: мама Даза мала, як для медсестри, потужний інтелект, гарні смаки – і до літератури, і до музики, і до живопису. Стати чимось більшим, скажімо лікарем (а для цього треба було закінчити медінститут), завадила наявність доньки. Її, Віти.
І Віта відчувала вдячність за цю жертву. Та водночас докір самій собі, що вона мовби стала на маминому шляху. Пізніше, вже дорослішою, вона зрозуміє, що докори її сумління виростають із надто правильного зразково-ідеалістичного виховання, яке йшло від мами.
Мама… Мама Даза… Вона нічого не нав’язувала доньці, принаймні грубо, але тактовно й наполегливо формувала її смаки. І виразним жестом, докірливою інтонацією, ненав’язливою, мовби між іншим, бесідою-лекцією, чому треба чинити чи казати так, а не інакше, давала зрозуміти, що донька чинить не так, відчувати докір того ж сумління за нетакий вчинок. Пізніше Віта скаже собі: докорів було багато. Надто багато.
До головного маминого лозунгу «Не панікувати!» тулилися, мовби шикувалися в струнку шеренгу, й інші: «Усе в житті має свої закони і правила», «Гарний смак робить людину духовно багатою», «Роби тільки добрі вчинки», «Перш ніж щось вчинити, подумай», «Не роби прикрощів нікому», «Найбільше покарання – твоє сумління». Якось Олесі після чергового делікатного морального уроку здалося, що ці слова складаються у дивну навіть не мозаїку, а просто мішанину й вигукують самі себе, утворюючи геть абсурдні речення. Вона засоромилася, а потім почала переставляти ті слова по-своєму. Виходило щось таке: «Усе в житті робить людину духовно багатою», «Закони і правила – тільки добрі вчинки», «Подумай і не роби», «Найбільше покарання – гарний смак», «Роби твоє сумління». І найабсурдніше: «Прикрощі – твоє сумління». Але чогось саме воно прив’язалося, наче реп’ях.
Можливо, її підсвідомий бунт проти надто великої правильності й моральності мами так би й лишився бунтом у підсвідомості, адже мама нічого поганого дочці не бажала, не тисла, не кричала. Світ отримав би ще одну правильну і високоморальну, ну, трішки-трішки занудну людину. Навіть у школі вона дедалі частіше повторювала мамині слова. Оцінювала інших за маминими критеріями. Усе було б інакше… Добре… Якби…
Якби Олеся не зустріла Едика.
Цей хлопець був не тільки неформальним лідером ровесників, а й грозою мікрорайону, де вони поселилися. Мав недобру славу хулігана і розбишаки, правда, безжалісного, проте справедливого. Він уособлював світ, для Віти (як і мами Дази) чужий і незрозумілий. До них доходили якісь чутки про бійки, розборки, ба, крадіжки, ночами іноді чулися жахливі крики, що долинали з пустирища за їхнім п’ятиповерховим будинком.
Це був інший світ, знаний звіддалік, наче легке, хоч і небезпечне марево.
Світ, який вони воліли не знати й засуджували.
Світ виріс перед Вітою на стежці, якою вона ризикнула вертатися зі школи через те ж пустирище.
Виріс наче з нікуди, постав перед Вітою – високий, широкоплечий, в чорних штанах і картатій сорочці. Вітині очі, підняті з трепетом, вперлися у чуже чорне волосся на грудях, яке виднілося з надто розстібнутої сорочки.
– Утю-тю, яка гарнюсінька школярочка.
Він торкнувся пальцями Вітиного підборіддя. Ледь-ледь, але вона здригнулася.
Віта намагалася дивитися сміливо, але відчула, як тепер задрижало все її тіло.
– Твоя мати – медсестра?
Несподіване запитання чомусь забило подих. Виходить, правда, що він, цей безжальний хуліган, геть про всіх все знає.
– Т-так, – видихнула Віта.
– Відмінниця?
Іронія аж сочилася з його напівбасовитого голосу з хрипинкою.
– Це погано? – Віта відважилася сказати майже з викликом.
– Чого ж? Будеш, видно, красулькою. Красулька і відмінниця – хо!
Він узяв Віту за плечі кінчиками пальців. Самими кінчиками, та вона відчула силу його пальців.
– Знаєш, хто я?
Спитав так само напівіронічно. Весело. Певно, насолоджуючись її страхом. Але щось було ще у його інтонації, щось було…
– Емір.
– Ха, і малявки знають мою кликуху.
Він, видно, був потішений.
І тут несподівано крутнув дівчину довкола осі одними пальцями, наче дзиґу. Вона заточилася і ледь не закричала. Ні, таки скрикнула. Побачила, як разом з нею крутиться небо і хмаринка на ньому.
– Ну, йди, зубри.
Віта пішла, переставляючи неслухняні ноги й проганяючи бажання побігти. Побігти, втекти. Втекти у свій світ. Той, де була мама, однокласники, з якими вона півгодини тому попрощалася. Світ чистий і безпечний.
І все ж вона несподівано для самої себе спинилася. Спинилася і оглянулася. Чоловік на стежці, гроза мікрорайону, а може, й більшої території, Емір (від Едика?) стояв і дивився їй услід. Услід дівчинці-відмінниці. Віта… Віта раптом підняла руку і… І помахала Емірові цією тремтячою рукою.
Їй тоді йшов чотирнадцятий рік. Було майже чотирнадцять. Джульєтта… Але про Джульєтту Віта ще не чула. Про те, що він старший на десять років, Віта дізнається пізніше.
Він просто для неї був дорослим. Як багато хто. Дорослим, небезпечним і…
Щось наче продзеленчало в повітрі, на пустирі, де незабаром виростуть нові будинки.
Віта віднині ходитиме пустирищем до школи й зі школи щодня. Перемагатиме страх. Майне думка, що вона може зустріти не тільки Еміра. Вона прожене її.
Його зустріне ще лише один раз. Тепер вчотирьох. Еміра і ще трьох. Таких же, як і він, дужих і нахабних. Правда, двоє з них були явно молодші, років по шістнадцять-сімнадцять. Вони йтимуть, і Віта спиниться, але не уступить стежку.
– О, знайома відмінниця, – скаже Емір.
– Сушилка-зубрилка!
Молодші реготнуть, і один мовби ненароком зачепить своєю ножиською її ніжку. Віта впаде, і тоді… Тоді Емір вдарить цього нахабу під дих.
– Ти що, Емір? – почує Віта.
– Вибачишся і почистиш їй плаття, – накаже Емір.
– Що?
– Те, що чуєш. Її мама врятувала мого племяшку.
– Та звідки я знав…
Племяшку? Племінницю? У нього не тільки є племінниця… У цього чоловіка проросла вдячність? Хоча він міг знати, чому б ні, раз про всіх знав, і про те, що її мати медсестра…
– Я сама почищу, – сказала Віта.
– Ну, як хочеш, – Емір сплюнув і пішов, насвистуючи.
А за ним рушила і вся компанія.
Йшли безтурботні, певні в собі.
Зграя.
Хижа, загрозлива.
Віта стояла, за плечима чувся сміх, він віддалявся і віддалявся. Сміх даленів, і начеб даленіла вона сама. Друга Віта йшла з тими хлопцями. Перша Віта (головна!) стояла, не в силі зрушити з місця.
– Як це огидно, – сказала вона зрештою маминим голосом і наказала, наказала другій Віті вернутися.
Провела долонею по шкільній формі. Майже чисто. Тільки коліно брудне. Послинила палець і потерла ним вимазане коліно. Подумала, що не хочеться йти додому. Чомусь уперше не хочеться. Що завтра піде, от піде й подякує цьому Еміру-шміру за заступництво. У той магазин, овочевий чи що, де він нібито працює вантажником. Емір-вантажник? Ха! Раптом їй захотілося танцювати. І Віта закружляла на стежці посеред пустиря, де вже відчутно пахло осінню й хрустіли під ногами сухі стебла. Відчула дивний, аж п’янкий запах трави. Здається, її звуть полином.
Спалахнула, як блискавка, згадка. Прочитане. Про бранця, який забув батьківщину, а йому привезли (принесли?) гілочку полину… І він згадав…
А що мала згадати вона, Віта?
Дівчина, котра танцювала посеред пустирища, яку обдував осінній вітер. Схожа на дзиґу й на стебло, якщо… Якщо хтось би з тих, які пішли геть, озирнувся… Хоча б Емір…
Коли вона спинилася, то спинило свій танець і небо, боляче гупнувся об ногу портфелик, який кружляв разом з нею. Віті раптом стало соромно за ці кілька хвилин безглуздої радості. Так, радості невідомо від чого. Запаморочення, що обсіло душу, не знати чого закрутило голову й пустило в танець.
– Я нікуди не піду, – сказала Віта. – Ні в який магазин. Мені треба вчитися.
Вона дала собі слово, що ніколи більше не ходитиме цією стежкою.
Пустир не для неї, як і безглузді вчинки.
Вона ходила до школи вулицею, хай шлях той був дальшим, ніж через пустир. Старанно уникала місця, де могла зустріти злого верховоду (саме так назвала Едика-Еміра), гнала думки, що хоче, таки хоче зустріти. Двічі – восени і взимку – бачила його звіддалік, раз самого (йшов неквапливо, як справжній господар життя), раз у компанії. Щось говорив і сміявся, за ним реготали й кореші.
А за тиждень чи два до Нового року вона дізналася, що Едика разом з іще двома його поплічниками затримано після грабунку ними професорської квартири.
«От і все», – подумала при цій звістці Віта.
«А що все?» – була наступна думка. Грабіжників судили, показовий процес відбувся у клубі їхнього мікрорайону, й Віта всі чотири дні, коли йшов суд, проганяла думку прийти, побачити, послухати. Ба, найбільшим її бажанням було таке: просто прийти і подивитися. Прийти й подивитися. Подивитися на нього. Сісти десь у куточку й подивитися. Подумала: чи школярів пускають до залу суду? І як він веде себе – нахабно, виклично чи визнає вину? Адже він винен, це злочин – грабувати, тим більше квартиру професора.
Злочинець не міг викликати інтересу у радянської школярки, без п’яти хвилин комсомолки. Це було ганебно і теж злочинно. Вона не злочинниця, вона…
Майнула думка: може, розповісти про все це мамі? Адже досі ділилася з мамою всіма своїми таємницями – шкільними й поза школою, розповідала про почуте, прочитане, просила поради, з ким дружити, а з ким ні. Більше того, розповідати мамі про все, що траплялося у її житті, стало внутрішньою потребою. Едик-Емір став першою таємницею, прихованою від мами. У ці осінні місяці Віта зробилася на диво балакучою. З мамою говорила, говорила, говорила геть про все, як тільки випадала нагода: про щойно прочитану книжку, розмову з однокласницею, про побачену на вулиці сценку… Вона ластилася до мами й боялася ненароком проговоритися. Таємниця, Едик були її докором сумління.
Докором, якого вона після суду позбавилася, викинула з голови, як непотріб, що засмічував пам’ять. Вона стала такою, як і була. Дрібна пригода минула.
Улітку неподалік їхнього будинку Віту перестріла невродлива вуграста дівчина. Старша з вигляду на пару років.
– Тебе звати Вітою?
– Так.
– Едик просив тобі передати.
Вона ткнула в руку Віті папірець і швидко пішла. Мовби втікала.
Едик? Звідки? Він же в тюрмі.
«Звідти», – сказав хтось Віті, котра тремтячими пальцями розгортала папірець – піваркуша шкільного зошита в клітинку. Там було два коротких рядки. Вона прочитала виведене, написане нерівними, до кінця не доведеними буквами: «Мала, напиши мені. Едик».
Далі стояло місто, дві такі ж нерівні літери «П/я» і чотиризначне число. І його ім’я та прізвище: «Грищенку Едуарду Миколайовичу».
Віта довго стояла посеред міста. Гучного, наповненого рухом і голосами великого міста. Вона думала про те, треба написати чи ні.
Писати? Їй?
Чому вона повинна писати?
Цей чоловік значно старший і злочинець. Вона лиш дівчинка і школярка. Вона з іншого світу – доброго й правильного. Вона…
«Але він, він хоче, щоб ти написала», – сказав хтось.
Віта оглянулася. Людям, що йшли в один і другий бік людною київською вулицею, було байдуже до неї. До звичайної дівчинки, школярки, яка невідомо чого спинилася. Невідомо чого оглянулася – раз і вдруге. І втретє. Декотрі з перехожих теж оглядалися, інші здивовано дивилися, оминаючи. Її, Віту. Вітусю. Вітульку…
«Я боюся», – раптом подумала Віта.
Боїться чого? Чоловіка, який написав коротку записку? Але ж він далеко, у в’язниці, справедливо покараний.
Віта мусила признатися собі: так, його? Але вона не тільки боялася. Щось більше за страх жило вже в ній. Жило й ворушилося, от яка біда.
І все ж вона його переборола.
Пе-ре-бо-ро-ла!
Вона зовсім не боїться. Жодного злочинця, грабіжника і хто він іще… Жодного. Вони огидні, чужі. Противні. І ще… Вона радянська піонерка. Гарна, розумна дівчинка, донька розумної мами. Чемна. Зі своїм життям, у яке брутально вторгаються.
«Я не буду відповідати. – сказала собі Віта. – Не писатиму, от і все. Він забуде про мене».
Їй стало легше на душі. Чомусь страшенно захотілося морозива. Його продають он там за рогом, на вулиці, що перетинає ту, якою вона йде. Віта пішла за морозивом. Вирішила, що розповість про все мамі.
Морозива в кіоску не виявилося.
– Зачекай, зараз мають підвезти, – сказала тітка-продавчиня.
Віта не стала чекати. Подумала чогось, що морозиво буде зовсім не холодним і стікатиме по пальцях. Так уже раз було. Навіщо чекати? Вона піде додому, до мами. Мами Дази. І все розповість, і мама дасть гарну, розумну пораду.
Мамі вона не розповіла.
А через місяць майже на тому самому місці сестра Едика, котра дивилася на неї вже… вже не так приязно, як попередній раз, вручила, мовчки вручила ще один папірець. Віта розгорнула його і прочитала: «Мала, чому не пишеш? Не грайся з дядьком Едиком».
Віта здригнулася. І знову, як і тоді, на пустирі, оглянулася. Сестра Едика стояла трохи збоку і дивилася примружено й пронизливо. Дуже пронизливо. Потім повернулася і пішла.
«Що ж робити? – подумала Віта. – Може, заявити у міліцію?»
І вже знала, що не заявить.
