Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)
23
Тієї ночі, коли її мама пережила спалах давнього, болючого, у Віталії були свої спалахи – ближчі, але не менш болючі. Вони виникли з небуття, з того, що було забуто. Давно. Ні, не забуто. Здавалося, забуто. І справа не в приїзді мами, не в її біді. Хоча і в біді також. Вона, Віталія, тільки вона мусила пройти знову цей шлях, наковтатися болісних й гірких, наче настоянка полину – без цукру, без якогось пом’якшуючого компоненту, густа полинова вода, настоянка, що гірчить, – такими були спалахи-спомини. Мама Даза розказувала, що колись в її дитинстві, у війну, якась чужа бабуся, котра дала їй прихисток, змушували пити таку густу полинову воду, коли на Дазу нападав страшний ядушливий кашель. Ядуха. Коли вириває, розриває груди і, здається, от-от вирве серце. Чи через горло витягне назовні душу, щоб сказати: ось твоя душа, вона вже нікому не потрібна, навіть тобі самій, бо всередині віднині житиме тільки страшна пані Ядуха. Так казала, згадувала колись мама Даза. Вона прийшла в другому спалаху, висвітлена ним. Обрамлена дивним вінком-аурою.
«Мамо», – думала Віталія.
Теперішня і тодішня. Тодішня й теперішня.
Але спочатку прийшов він. Тобто не прийшов, а був витягнутий з безодні болю. А безодня жила в першому спалаху.
Віталія знала, коли в нього закінчується строк. Вона того дня була вихідна. Ще з вечора нарізала м’яса, щоб уранці зробити його улюблені відбивні. І котлети вранці приготувала – він казав, що чоловік повинен їсти багато м’яса, інакше що то за чоловік. М’яса купила в дядька Дениса, котрий перед Паскою, як і годилося, заколов свиню. Дядько Денис був відставник із надстроковиків і служив донедавна в охороні колонії. Казав, що в нього найліпше м’ясо, бо знає, чим годувати свиночку. Свиночку-лялечку. Віта приготувала й салати, і спекла торта. Чекали урочистого моменту й пляшка вина та міцної домашньої настоянки – її виробляв Денисів брат. Того дня Едуард мав прийти вже як вільний, як господар цієї оселі, і це треба було відзначити. Зранку в ставку неподалік Віталія нарвала латаття – букет також мусив бути.
Едуард мав завітати, прилетіти, висяяти в обід. Віта сиділа – ні, то вставала, то знову присідала на диван – в його улюбленому бордовому платті й тремтіла, наче дівчинка, яка чекає першого побачення. Могла писати твір «Перше побачення» і писала – подумки, з слів, що ставали метеликами.
Він не прийшов ні в обід, ні по обіді. Віта вирішила, що трапилася якась прикра заминка (хоч би нічого не накоїв перед звільненням, молила Бога), й побігла до колонії. Першим облив окропом черговий на прохідній:
– Ваш (так і сказав – ваш) вже звільнився.
– Як? – Віта вигукнула і задихнулася. – Коли?
– Десь опівдні. Точно, по дванадцятій дня. Десь так чверть на першу.
– Ви не помилилися? – Віта завмерла і вже майже зненавиділа цього чоловіка.
– Чого б я мав помилятися? – Лейтенант явно образився. – Я ще йому на прощання й руку потис. Побажав більше сюди не попадати. Ну, він засміявся, що виконає мій наказ. Так і сказав – наказ. Наказ – ха!
– І він… Він пішов?
– Не пішов, а поїхав, – уточнив лейтенант.
– Поїхав? Ви хочете сказати – Едик… Едуард пішов на автостанцію?
– Чому на автостанцію? Його біля воріт машина чекала. «Волга».
– «Волга»? Таксі? – Віта нічого не розуміла.
– Та вроді не таксі. Вроді з київськими номерами. Точно, з київськими. КА – букви. Я запам’ятав.
– Он як?
Віта не знала, що й думати. Усе ж – один суцільний нерв, одне тремтіння, одна павутинка – пройшла до адміністрації колонії. Поволі, а тоді побігла, підштовхнута невідомо ким. Замначальника підтвердив: ув’язнений Едуард Грищенко сьогодні звільнений у зв’язку із закінченням відбуття строку покарання.
– Десятку відмотав. Тютілька в тютільку відгрохав. Ну, та йому, видать, не звикати, – капітан Макєєнко гмукнув.
Перший спалах забирає пелена – спочатку сіра, вона стає чорною. І тільки всередині горить страшне палюче червоне око. Око кліпає і викидає Віту геть, наче сльозу виштовхує, а може, випльовує жінку, що виростає з тої сльози. Сукня на тій жінці, навпаки, з червоної стає чорною.
Спалах другий. Її нічне чергування наступної доби. Почервонілі виплакані очі Віталії вже без сліз. Сухі, аж надто сухі. До сестринської заходить Коливан – Антон Борчук, один з найближчих друзів Едуарда в колонії. З тих, що з охороною, з самим начальником вась-вась.
– Що тобі, Антонцю? Прихворів? – Віта гасить неприязнь до Емірового друга.
Коливан наближається й рвучко обхоплює залізними руками-клешнями. Горять очі, весь пашить.
– Антоне! Зека Борчук! Що ви собі дозволяєте! – Віталія намагається вирватися.
– Тихо-тихо, – сипить Коливан-Борчук. – Не шебуршися. Хіба тобі Емір не казав?
– Про що? Пусти…
– Ну, здрастє-мордастє. – Коливан наближає своє лице до Вітиного. – Моя ти тепер. Чуєш – моя! Емір тебе по естафеті мені передав.
– По якій естафеті? Що ти верзеш? Обколовся?
– По нормальній зеківській естафеті, – вже спокійно сказав Борчук. – Будеш тепер мене обслуговувати. Як Еміра.
– Я закричу.
І перш ніж затискає Віті рота, вона кричить. Голосно, на повні легені. Весь її біль, весь розпач і ненависть – до цього брудного кабана, до підлого, огидного Еміра, до всього цього світу, в який вона повірила, вкладається у цей крик. Голосний крик-біль. Крик-розпач. Крик-ненависть.
Вривається солдат – охоронець медчастини. Та перш ніж він забере Коливана, Віта виривається, хапає зі стола шприца і вгачує Коливанові-Борчуку в щоку.
– Сука! Курва! – кричить зек. – Що ти робиш, б…
Та Віталія вже стоїть з ножем в руках, готова до всього. Над колонією реве сирена. Сирена її душі. Потоптаної.
Наступного дня Віталія подала заяву на звільнення. А через кілька годин забрала її. Вона залишиться. І хай з нею роблять що завгодно! Уб’ють, зґвалтують… Який тепер сенс жити, існувати в підлому світі-обмані, житті-насмішниці?
За час праці в колонії Віталія всього набачилася. І вбитих бачила – тут відбувалися жорстокі розборки, а помста і покарання часом були страшними. З дрібними пораненнями, синцями й навіть переломами до медчастини й не зверталися. Вона знала про існування касти упосліджених – «півнів», «дівчат», в’язнів з навічно погаслими очима, як сказав їхній лікар, таких опускали навіть у цій колонії. Пробувала заговорити про порядки серед ув’язнених, бо знала, що Едик-Емір один з тих, хто регулює ці порядки, хто має владу не меншу, ніж люди у формі.
Почула коротке:
– Я тебе дуже попрошу, люба: не лізь у те, що не розумієш. Не встромлюй свого симпатичного носика. Згода?
Вона справді багато чого не розуміла, але найбільшою, впертою її мрією залишалося вирвати коханого з цього перевернутого світу, з цього пекельного кола. Чи таки добитися, щоб він до того кола ніколи не повернувся.
Знала, що тут цінуються й стають предметом торгу інтимні жіночі речі. Це було не тільки збочення, а й туга – хай і в такій формі – за звичайним, нормальним життям. За жінкою, навіть її запахами, далекими і напівзабутими. Так вона вважала, але так, певно, й було. Якось Едуард признався: там, у першій своїй колонії, він продав її найінтимнішу річ за дві пачки індійського чаю. Знала: в колонії це дуже дорого. Її не чіпали, навіть не натякали на щось, бо знали, чия вона подруга. А подруга бачила пекельний сум в очах, що ще вчора викликали острах. Ловила, як метеликів, і відразу відпускала на волю слова цих нещасних. І все це посилювало бажання – ну, може ж бути інакше – про це кричало її єство, її тіло: вирвати, повезти з собою – назавжди – Едуарда, Едика, скинути з нього личину Еміра. У ній усе ще жила надія – на диво, кохання, її і його силу почуттів – жила, мов крик душі, який вперто не бажав стихати. Крик лунав і лунав – здалеку, наближався, віддалявся, але ж таки жив.
Тепер усе це обірвалося. Надія виросла отруйною блекотою. А може, вовчими ягодами. Спробуй, зірви, з’їж. Помреш у страшенних муках. Нехай, вона зірве. І доки їстиме, вважатиме, що вони їстівні. Що є надія врятуватися. Або пізнати насолоду од смерті. Ніхто з живих не знає, який смак у вовчих ягід.
Удома випила снодійне і міцно-міцно заснула. А вранці, виглянувши у вікно, побачила маму Дазу, яка підходила до будинку. І то був третій спалах, але не спалах-біль, а спалах-диво, спалах-радість, хоч і з присмаком гірчинки.
Мама приїхала забрати її додому, до Києва. Вона вже знала по Вітину біду. Не дорікнула жодним словом, розмовляла так, наче вони вчора тільки-тільки попрощалися. Ніби не було десятилітньої розлуки.
Віта поїхала з мамою до Києва. Щоб пережити ще два спалахи. Але до того вони вдвох удома наче ходили по склу чи тоненькому льоду. Боячись розбити скло чи роздушити лід. А тоді провалитися, порізатися, поринути у нову відчуженість. Казали небагато слів, але слова ті мовби обмотували чимось м’яким. Ватою, пухом?
«Ми несправжні, – якось подумала Віталія. – Але які ми справжні? Коли ми стали чужими? Коли я стала чужою?»
І все ж ніжність до мами в ті дні не була фальшивою. Вона швидше дивувалася тому, що мама поруч, що до неї можна дотягтися рукою, доторкнутися. Що слово знайде відгук, якщо слово знаходилося. Що обоє пережили десять довгих літ розлуки. Що її, Вітина, зрада розтала десь у повітрі. Але чи була зрада?
Коли їй здавалося, що мама безмовно докоряє, вона починала говорити про щось необов’язкове – погоду, колег по роботі в поліклініці неподалік від дому, в яку влаштував мамин знайомий лікар, про нову гарну станцію метро, про весну, що непомітно, наче скрадаючись, переросла в літо і вже відцвіли каштани на Хрещатику.
А Едуарда зустріла не на Хрещатику, куди полюбила навідуватися теплими літніми надвечір’ями, а на їхньому мікрорайоні. Він ішов… ішов…. ішов під руку (геть не схоже на нього) з жінкою. Щось сказав до жінки, котра їла морозиво. Нахилившись, як до неї, Віти, ніколи не нахилявся. І коли порівнялися, коли її помітив:
– О, Вітуля! Натах, це та моя любка, вірна моя подружка, про яку я тобі розповідав… Вірно любила зека. Віто, зачекай, куди ти?
Віта минула їх, мов сновида. Її оповила густа персональна темрява, що врятувала од пекучого сонця у півнеба, у ціле небо. Сонце стало таким великим, було так нестерпно близько, що Віта, рятуючи од нього свою бідолашну голову, на хвилю обхопила її руками. А потім відпустила – хай летить, горить, палає, це не її голова, вона тепер безголова.
Коли Віта прийшла до тями, подумала, що десь вже бачила цю жінку – старшу за неї, з обличчям не те що спитим, а наче просто зім’ятим, на подушці, після важкого похмільного сну. Жінка була виклично вродливо-невродлива, навіть потворна, але крізь цю потворність проступав сміх – сміх самої жінки, котра зневажала світ і тих, що довкола неї.
Віталія спинилася. Скроні ломило. Але вона мусила пригадати. І згадала. Приуральська колонія, жінка у формі, яка їх перевіряла, обмацувала – з тим же усміхом-вищиром, із блиском відверто презирливих, ні, швидше презирливо-байдужих очей. Жінка, про яку Едик-Емір казав, що вона віддається зекам, казав так зневажливо, як міг тільки він – знищуючи одним-двома словами. І тепер він з нею… Після десяти літ кохання з Вітою… До якої сильна, дужа ніжність аж перехлюпувала… Яку носив на руках під час побачень…
«Порятуй мене, мамо, – подумки попросила Віта. – Ще раз порятуй. Візьми ти мене на руки, бо я знову стаю маленькою. Такою маленькою, що скоро мене вже не знайдеш. Але я ще є…»
Але вона була. Була й далі. Й коли зайшла до забігайлівки поруч із їхнім будинком, щоб напитися, в останній момент, вже коли піднесла склянку з горілкою до губ, виплеснула смердючу рідину на стіну перед собою. Її наздогнав чийсь пропитий голос:
– Брезгує, сука. Навіть напитися не може. Ну, ти бачив таку, Федь?
«Я сама себе побачу», – подумала тоді Віталія.
А через тиждень був останній спалах того спекотного літа. До Києва приїхав Тимур. Тимур Косик, прапорщик з їхньої колонії, молоденький, соромливо сяючий, з усмішкою, що сама просилася на тонкі, ще майже хлоп’ячі губи.
І було надвечір’я. Несподівана зустріч і після слів: «Ой, Тимур, звідки ти, як ти мене знайшов?» – «Я, Віталіє Миколаївно, я, ля-ля-ля і ще якесь ля-ля», – він і сказав, за чим, власне, приїхав. За чим і за ким. За нею.
За нею – ось які були справи. Найважливіша справа того надвечір’я. Бо він, як виявилося, любив її, таємно кохав усі ці роки. Не всі, але цілих п’ять, ні, п’ять з половиною років, відколи прийшов після армії служити в колонію. Так і сказав: п’ять з половиною.
«Дві п’ятірки», – подумала Віталія.
Дві п’ятірки, а він:
– Я, власне, того й пішов туди служити, що вас побачив. Я ж місцевий. Тобто не місцевий, а з Луцька, до тітки в гості приїжджав. Ну, й побачив. На вулиці… Ви йшли така… осяяна. Щаслива. Я дізнався, де ви служите. Де працюєте. І пішов і собі служити, щоб вас щодень бачити. Ну, не щодень, але коли там були, у колонії. Приходив до вас, навіть сам собі пальця порізав, щоб ви перев’язали.
Така була Тимурова любов.
Віталія слухала його й раптом подумала, що їй хочеться ще раз обманутися. Не повірити, не закохатися, а ще раз обманутися, обдуритися, обдурити саму себе. За те, що вже було, але не минуло й пекло. Досі пекло. За справжнє своє кохання до проклятого Еміра. А цей хлопчик – та який там хлопець, піджаристий, підгонистий молодий чоловік – дивився справді страшенно закоханими очима. І був дуже швидким, бо одразу запропонував, щоб вона, Віталія, стала його дружиною. Законною дружиною. Так і сказав: законною. І дістав з кишені коробочку з обручкою, з перснем золотим. А потім і другий, без коробочки – це мій, для мене. Вони поєднаються, й ми поєднаємось, Віталіє Миколаївно… Віто…
– А хочете, я перед вами на коліна стану? – спитав, заглядаючи у вічі.
– Хочу, – раптом, несподівано для самої себе сказала, а потім і засміялася Віталія.
І він таки став. Привселюдно. Перехожі здивовано дивилися, і вечір той літній дивився, і сум Віталії, що погасив її сміх, її бажання обманутися. Чи бажання лишитися? З минулим, яке ще могло стати майбутнім…
– Встаньте, – сказала вона. – Встаньте. Бо я піду…
– Доки ви не скажете, що згодні, – не встану.
Отакий затятий Тимур. І вона сказала:
– Ну, милий мій, я подумаю.
Думка її покликала до Луцька. У колонію вернутися не могла, та й Тимур цього не хотів. Туди він їздив на роботу подарованим батьком «жигулем». Батьки могли подарувати єдиному синові й машину, і двокімнатну кооперативну квартиру: тато невтомно трудився постачальником дефіцитних у той час запчастин, а мама продавала в гастрономі не менш дефіцитні ковбаси й сири. Від вибору сина татусь і матуся, як їх називав чемний, як для прапорщика, син, були не в захваті, але й особливо не заперечували. Хотіли справити синові гучне весілля, але майбутня невістка виступила категорично проти. Довелося обмежитися скромною вечіркою, як назвали застілля на чотири десятки людей. Віта сказала, що мама захворіла й не може приїхати. Насправді вона й не повідомила маму. Знала, що не приїде, чи боялася того можливого приїзду? Утім, лишатися назавжди в колонії сам Тимур не мав бажання й наміру, особливо після того, як там не стало коханої Віточки. Саме так: Віточка, а ще Вітуся, Віталочка, Віталенка, – називав її чоловік. Віта спізнала, що означає «купатися як сир в маслі», та стала кішкою, у якої «дванадцять місяців на рік масниця». Тимур не шкодував грошей на одяг і прикраси для любої Вітусі. Тим більше, що закінчував заочний юридичний факультет і перевівся (звісно, не без батьківської допомоги) слідчим військової прокуратури, отож відтепер міг розраховувати не лише на батьківські гроші.
Він дарував кулони, намиста, гарні жіночі годинники мовби недбало і в той же час елегантно, з підкресленою увагою. Ця увага виростала з його тихої з’яви, з його ніжних слів, з його постаті – простої і начеб (це вже Віта потім визначить) елегантно-запобігливої. Так прапорщик не міг чинити. Значить… Значить, він спочатку кинув долю на її вівтар, до її ніг, і терпеливо, терпеливо, терпеливо чекав свого часу і її вироку. Це їй подобалося, це… павутинка ткалася елегантно і прозоро, на очах у неї і їй підносилася. Захоплено і ніжно. Хоч і була павутинкою. І їй… їй подобалося приймати ті дарунки. Одягати їх. І те, як милується нею Тимур.
«Я просто жінка», – казала собі не раз.
Віта думала, що вона ось-ось покохає, що вона вже кохає чоловіка, а не тільки дозволяє кохати йому. Часом подумки зверталася до мами Дази: «Ти цього разу не мала рації, мамо».
Бо мама сказала після знайомства з Тимуром:
– Ти знову помиляєшся, доню.
– У чому, мамо?
– У виборі. Боюся, це теж недобрий чоловік. – І зітхнула. – Не розумію, чому тебе до таких тягне…
– Але ж Тимур не злочинець, мамо, – трохи роздратовано заперечила Віталія. – Він сам, до твого відома, охороняє злочинців. Таких, як Едуард. А незабаром буде слідчим.
– Це не міняє суті справи, – якось натужно сказала мама. – Людина може працювати ким завгодно, не в цьому річ…
– А в чому ж?
– У нього недобрі очі. Рухи, наче він щось приховує. Від себе. У нього мова неприродно побудована. Слова наче підозрюють одне одного.
– Ти що – мовознавець? Лінгвіст?
– Я медсестра, – з ледь вловимою сумною ноткою сказала мама.
– Ну, не ставай у позу. Це ж смішно, мамо. Приховує щось від себе! Мова… Слова…
– Дай боже, щоб я помилилася, – сказала мама. – Я б тобі заборонила, якби могла… Але ж ти знову не послухаєшся… Це твій вибір… Але віднині ми двоє суверенів.
– Двоє суверенів?
– Так, Віточко…
– Що це означає?
Мама не відразу відповіла. Не відразу. Не шукала слів, а наче зважувала ті, що мала.
– Кажи, – звеліла Віталія.
– Я стомилася чекати тебе, – сказала мама. – Нам буде добре удвох. Нам.
– Удвох? Звідки ти знаєш…
– Може, ти зустрінеш… Ти обов’язково зустрінеш того, хто тебе буде гідний.
– А цей – не гідний?
– Ні. – І, по-особливому дивлячись на дочку: – Я більше не поїду туди. Не поїду по тебе.
– Ти вважаєш… У мене знову закінчиться нічим?
– Так, – безжалісно сказала мама Даза.
– Ні. Ні. Чуєш: ні. Ми знову стаємо чужими?
Віталія підвелася. Уся тремтіла.
Подумала: «Чому я хочу обманутися? Ні, я цього не хочу. Чуєш, мамо, не хочу!»
Вона чекала якихось слів. Може, й повернення до початку розмови. Але для цього треба було розмову, яка вже відбулася, закреслити.
– Щось я колись зробила не так, – сказала мама, як уже раз казала.
– Не так?
– Не так з тобою. Пробач.
– Усе було так, мамо. Хіба що… Ти була занадто правильною. І моральною. У твоєму світі не було Едуарда, а в моєму був. У твоєму його й не могло бути. А мені зустрівся. Став на стежці. Бо… мав зустрітися. От і все, мамо.
– Ні, не все. Я таки не зможу знову чекати. Я не піддослідна тваринка.
– А я? – Віта спитала, мовби за інерцією.
– І ти теж. Тому й прошу: не їдь з ним.
Такою була мама. Мама, яка знову, як завжди, не помилилася. Бо вже через кілька місяців у їхньому розкішному гніздечку, у саду кохання й турботи, стала проростати колюча квітка. Чортополох, а може, й блекота. Чи те й те разом. Чортополох і блекота ревнощів. Дві, три, десять, сто квіток зразу.
Спочатку то були мовби безневинні, жартівливі, з неодмінним: «Ну, пробач за цей дурний жарт», – натяки, мовби ненароком, ненавмисне, спонтанно кинуті репліки, репліки-запитання: «А він був кращим коханцем, ніж я?» – «Ну, пробач, не можу дати тобі такої насолоди, як він» – «А твій був… вигадливим?» І до щоразу грубіших і брутальніших. З брудною цікавістю. Віталія сердилася, ображалася, випалювала теж образливі слова, вони сварилися й мирилися, примирення було з квітами й коштовними подарунками. Але чим далі в ліс, тим він густішав. І вже чоловік став звинувачувати Віталію в тому, що вона була коханкою не лише Едуарда-Еміра, а й інших зеків.
– Авжеж, з усією колонією спала! – люто гукнула.
Потім якось запустила в нього вазою й ледве не розбила голову. Тепер уже сама змащувала рану. І раптом відчула, що так, любить, кохає цього ревнющого чоловіка. Подумала, що після припадку ревнощів він особливо пристрасний. Так було й цього разу. Але пристрасний чоловік став підозрювати, що вона крадькома зустрічається з… Едуардом. А ще з Коливаном-Борчуком, і їздила в те селище не до бабці, в якої колись жила й хотіла провідати, а до коханця-зека.
Якось вони виїхали в ліс. Збиралися довго, надто довго, це Віталія потім зрозуміла. Він казав, що їм треба подихати, що ліс цієї пори – початок першої позолоти – особливо чарівний. Він мовби запрошував, заохочував, «під’юджував» і водночас посилав сигнали. Не їхати. Віталія цього не розуміла.
Того ранку співала:
– Поїдемо, поїдемо до лісу.
Тимур посміхався:
– Авжеж, моя кохана.
А потім була та галявина, те дерево. Наказ-прохання: «Стань біля тої сосни!»
Вона пригадала пісню «Горіла сосна, палала, під нею дівчина стояла» і засміялася:
– Ти мене підпалиш?
– Гірше, – сказав він.
І таки гірше. Коли Віта стала до дерева, Тимур раптом дістав пістолета й сказав, що буде стріляти доти, доки вона не признається, де й коли зустрічається з Едуардом. А якщо не признається, то вб’є її, а потім себе. І справді вистрілив – раз і вдруге. У стовбур дерева, зовсім поруч з нею.
– Ну все, – сказала Віталія. – Можеш мене вбити, але коли я лишуся живою, то завтра ж подам на розлучення.
Тоді він знову впав на коліна біля її ніг. Обіймав її ноги. Дивився відданими очима. Знизу вгору. Підносив поглядом її до чистого осіннього неба.
Віта простила. Мала надію, що він зміниться, коли з’явиться дитина. Стримували від розриву й почуття, й те, що Тимур жодного разу не підняв на неї руку, пальцем не зачепив, хіба, коли вона надто бушувала, била чимось чи дряпалася, брав за руки й силою садив на диван або в крісло. Наче за якоюсь обопільною змовою батькам його нічого не казали. З мамою Дазою свати бачились єдиний раз. У Києві. Віта не заперечувала проти цієї зустрічі. Після зустрічі свекруха сказала Віталії:
– Побалакали. Співчуваю.
Віта знала: її мама органічно не вміла прикидатися. З тих пір, коли… коли дала собі слово більше не прикидатися.
Надія на дитину, на зміни в його ставленні померла в той день, коли лікар-гінеколог підтвердив те, що Віталія й так знала: у неї таки буде дитина. Тепер уже буде.
Віталія:
– У мене для тебе новина, Тимурчику.
Він:
– Сподіваюся, гарна? А то я стомлений.
Віталія:
– Для мене – гарна. (Пауза). У нас буде дитина.
Він (теж після паузи):
– Від нього?
Віталія:
– Від усіх зеків (як у п’єсі – виходить, точніше, вибігає).
Вона переночувала у подруги-медсестри. Наступного дня знову зробила аборт. І все ж прожила сімейним своїм життям ще рік з хвостиком. Наказувала собі не вертатися більше додому – і верталася. Питала себе: боїться лишитися сама? Скинути кудись своє друге болісне кохання? Хтось відповідав за неї. Відповідь мала два варіанти. Який правильний насправді – на це не відповідав ніхто. Чоловік не раз просив вибачення за ті дурні слова. Казав, що дуже, дуже хоче сина. Або й дочку. Або й двійню – ще краще. А потім кричав, що вона навмисне не бажає мати саме від нього дитину. На той час Віталія справді не хотіла. Уже подала заяву на розлучення. Чоловік заперечував, а потім не з’являвся на суд і підкупляв суддів. Усе ж після кількох відтермінувань і судової тяганини, яка тривала цілий рік, їх таки розлучили. Але на запитання судді, яке прізвище вона відтепер обирає, Віта несподівано сказала:
– Хочу залишити теперішнє. Косик.
Тимур погрожував і вбити її, і намагався схилити керівництво лікарні до звільнення колишньої дружини з роботи. Та Віталія Косик на той час в лікарні мала репутацію вмілої, грамотної, більше того, ерудованої медсестри з фактичною кваліфікацією лікаря, до того ж завідувач відділення явно до неї нерівно дихав. Через півтора року життя на приватній квартирі вона отримала однокімнатну малосімейку. До мами не вернулася. Вперто не хотіла визнавати свою другу поразку. Жила в ній, як у перемозі.
Дізнавшись, що Тимур хотів підло позбавити її роботи, подзвонила йому:
– Ну що, з’їв? Хотів ковтнути і подавився?
– Я ж тебе кохаю, – сказав незвично жалібно він.
– Може, ще мені розкажеш про свою невтрачену любов? З усіма подробицями…
– Не смійся. Я мучуся. Можеш у будь-який момент повернутися.
– До того, що було?
– Ні. Я вже інший. Чесно кажу – інший.
– Зате я не інша. Уже така, як була до твого приїзду до Києва.
– Ти могла залишитися у цій квартирі. Я б пішов.
– Повернувся б плакатися таточку й мамі?
Він мовчав. Не відповідав, дихав у трубку. Мовчала і Віталія.
– Навіщо ти лишила моє прізвище? – зрештою спитав.
– Щоб ти не забув мене, – засміялася Віта й поклала трубку.
Того вечора вона вбивала у собі спокусу – ще раз подзвонити. Цього разу мамі. Замовити розмову. Тоді можна було тільки замовити розмову.
Вечір загортав її в чорне простирадло. Віталія стояла біля телефону в сестринській. Боялася сісти і боялася зробити крок.
«Чому ніхто не йде за допомогою? – подумала. – За ліками чи уколами. Нікому не погано цього вечора, окрім мене?»
Тут вона подумала про трьох своїх ненароджених дітей. Від Едуарда і Тимура.
Враз почула за дверима дитячі голоси. Сміх. У неї галюцинації?
Відчинила двері. Коридором ішла жінка з дитиною. Побачила її, зніяковіла.
– Вибачте, будь ласка. Ми затрималися у моєї дочки. Оце мале чудо дуже хотіло маму побачити. Ми вже йдемо.
– Так, звичайно, – сказала Віталія. – До побачення.
Вона так і не подзвонила. Трубка вислизнула з її руки, коли ще раз спробувала взяти.
Зате до неї через кілька місяців зателефонував Тимур. Спитав:
– Хоч дізнатися, де тепер твій колишній любчик?
– Ні, – сказала вона й поклала трубку.
Він подзвонив ще раз. Віталія, повагавшись, трубку зняла.
– Едуард знову сидить, – почула.
– Навіщо ти це кажеш? Щоб уколоти?
– Ні. Просто, я думаю, цікаво буде – за що тепер сів. І дуже надовго.
– Мені це нецікаво, – сказала вона.
– Думаю, цікаво, – він. – За вбивство. Хоча, підозрюю, він його не робив.
– Едик узяв чиюсь вину на себе? – Віталія справді здивувалася.
– Що, не схоже? – Тимур засміявся. – Узяв, узяв. Знакомий слідак з Києва розказав. Хтось убив його жінку. Едика твого. Ну, йшло розслідування. І той слідак факти зібрав, він хлоп не дурний, що то зробила сестра твого Еміра.
– Він не мій, – сказала Віталія.
– Ну, був, яка різниця. Ну от, вже й заарештував убивцю. Сестричку того Еміра…
– Зіну? – зойкнула Віталія.
– Ага, то ми її знаємо, – сказав колишній Вітин чоловік. – Ну, вона й розкололася. Виявляється, любила братика. Не як сестра. Ну, вони ж зведені, виявилося. І ревнувала до тої жінки. До речі, ім’я Наталія тобі нічого не каже?
– Ні, – знову сказала Віталія.
– Ой, чи ж? – Він противно захихотів. – Ну, твоє діло. Так от, ревнувала… До того ж те стерво, уяви собі, на відміну від тебе, мотузочки сукала з бідного Емірчика. Ну, сестричка й торохнула по голові. А потім до слідака Емірчик заявився власною персоною. Ще й молотка приволік зі своїми відбитками. Класно, одним словом. Ну, слідак, кажу ж, не дурний, вхопився за цю версію. Признався: набрид їм цей паханчик, давно мали на нього знов факти, підозру сильну по двох ділах, а доказати не могли, хитрішим став. А тут такенька нагода. Ну, й повірили Еміру, а не його сестричці. Клопоту зайвого позбулися. Твій любчик на суді підтвердив свою вину. Три п’ятачки отримав.
– П’ятнадцять років?
– Авжеж. Не хоч знов за ним поїхати?
Вона цього разу не кинула трубку. Тільки сказала:
– А ти не змінився.
– Ти, мабуть, теж, – відповів він. – Заміж, знаю, не вийшла. І я холостякую. Зійтися не пропоную, бо не прийдеш. І не приймеш.
– Бідний ти, – сказала Віталія. – Майже жебрак. Бувай.
І вже тепер поклала трубку – обережно, надто обережно. Подумала: може, написати листа про цю розмову – в прокуратуру чи що? Чи то фантазії Тимура? Зіна, як вела себе далі Зіна? Зіна була закоханою у зведеного брата? Цей негідник взяв на себе вину? Чи Зіна брала вину за брата? Віталія була ні в чому не певна.
Почула голос Зіни (вже закоханої тоді у Едуарда?):
– Хіба там на роботу влаштувалася б. Прибиральниці чи санітарки в медчастині потрібні.
Слова, звернуті до неї. Від Зіни, насправді закоханої у Едика.
Вона мала ще кілька постільних зустрічей з чоловіками виключно з єдиною метою – десь через рік після розлучення Віталія нестерпно захотіла мати дитину. Доцю. Ще через два роки – вирок гінеколога з їхньої лікарні:
– Віталіє Миколаївно, вибачте, ви…
– Я не зможу мати дітей?
– Так.
А потім була та зустріч, коли до її молодшої колеги-медсестри приїхала колишня однокласниця по інтернату разом зі своєю молодшою сестрою – похмурим заплаканим дівчиськом. І медсестра у відповідь на Вітине: «Що з нею?» сказала, що сестра подруги, а їй лише п’ятнадцять, підзалетіла, а термін вже великий, аборт робити небезпечно. Віталія попросила звести її з подругою і сестрою. Далі… Далі був хабар і домовленість з тим гінекологом. Віталія «завагітніла». Підкладати подушки під плаття й спідниці та кофти було нескладно. «Родити» вона поїхала в те місто, де жила дівчинка, котра не хотіла стати мамою. За прискорений процес удочеріння також було добре заплачено. Як і за те, що юна мама, відмовляючись від дитини, скаже, що звати її Олесею.
…Віталія лежала в темряві палати, слухала посопування Софії, котра, відстогнавши своє цієї ночі, нарешті заснула. Вона була не сама. Не з Софією, а з Олесею – маленькою, крихітною, котру несла через чуже місто, потім везла в поїзді. За вікном щойно відбуяла весна. Крізь вікно й побачила лелеку, що летів над полем. Її персонального боцюна. Подумала, що то він приніс це мале диво – Олесечку, Олесинку, Лесю, її рідну кровинку, авжеж, рідну, яку нікому не віддасть.
Потім вона тут, серед ночі, але світлого її спомину, вчила доньку ходити й говорити, вимовляти слово «мама» й слово «тато». І ще багато-багато слів. Ще жив у ній страх. Ніби малесенький, але в’їдливий черв’ячок точив душу. Що раптом колись об’явиться справжня мати. Що…
«Ось моя поразка, мамо, – раптом подумала. – Не тоді, коли я поїхала за Тимуром, а зараз. Цієї весни, коли ти приїхала… Коли ти побачила Олесю… Ми обоє…»
Вона відчула, що засинає.
І подумала, що мусить заплакати, бо жити лишається надто мало.
Бо був ще її лист до матері, що їде далеко-далеко і просить її не шукати. І чекала, що мама приїде сюди, до Луцька. Мама не приїхала, тільки лишився біль і їхня обопільна впертість. Аж до страшного діагнозу і її дзвінка до Києва. На старий мамин телефон, який лишився тим самим, маминим.
