Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

10

А інший, так само небезпечний чоловік, з лісу, прийшов в один з останніх літніх днів. У дні, що передували його приходу, Даза жила у світі тривожної непевності. Іноді здавалося, що там, у загадкових і могутніх, всевидячих і всезнаючих органах знають геть усе і про неї – що ніяка вона не Люба Лук’янченко, навіть не Даза Рубцова, а Даза, Даздраперма Снігурець, донька відразу двох ворогів народу, яка спробувала, намагалася вислизнути від караючого ока тих же органів. Від меча, який от-от опуститься на її бідолашну голову. Чи плечі. Чи голову й плечі разом. І відітне їх. Їй навіть приснився сон, у якому з темряви з’являвся чоловік (вона знала, що то чоловік), але з жіночим обличчям – наче ТеБе, Тетяни Борисівни, але й не ТеБе, страшним, зеленим, зловісно ошкіреним. Чоловік з жіночим обличчям заносив над нею меч. А швидше довгу загострену палицю. Опускав, не влучав, і так тривало кілька разів, доки Даза не прокинулася. Зрозуміла, що вві сні вона кричала, пригадала, то був крик: «Убий, убий мене!»

«Ні, ні, я не хочу, щоб мене убивали», – подумала Даза й затамувала подих.

Довкола стояла тягуча липка тиша. Наче хтось одягнув будинок у невидимий кокон. Темрява всотувалася у вікна. Тільки зверху у вікні проглядала одна-єдина маленька зірочка.

«Мені страшно, але я мушу піти назустріч, – подумала Даза. – Але назустріч кому? Небезпеці, смерті? Чи їм обом? Я не… не хочу, але мушу піти. Інакше ця тиша задушить мене».

Вона встала, накинула на плечі хустку – велику, квітчасту, яку принесла мама недавно народженого немовляти.

Нічна серпнева прохолода за порогом відразу кинула свій крижаний жмуток на голі ноги, потім в обличчя. Даза спинилася, зіщулилася. Прислухалася. Тишу довкола порушував тільки сюркіт цвіркунів у траві. Він здався Дазі теж тривожним, навіть розпачливим, але, може, то цвіркуни так прощалися з літом, передчуваючи осінні холоди й свою довгу зимову сплячку… Може, своїм сюрчанням намагалися утримати літо і кликали собі в помічники єдину зорю, що пробивалася крізь хмари…

Даза згадала, як десь тиждень тому побачила над селом останніх лелек, боцюнів, як тут їх називають. Боцюни кружляли у вишині, й вона попросила птахів покружляти над її скромною тимчасовою оселею. Задерши голову, Даза ще попросила лелек, аби вони подали їй якийсь знак. Може, про те, що її чекає незабаром. Чи у віддаленому майбутньому. Птахи наблизилися, зробили коло, потім друге над нею. Враз вона почула дитячий голосок:

Боцюн, боцюн, клекотун,

Вхопив бабу за ковтун.

Поніс бабу та й за море,

А без баби діду горе.

То співав-викрикував хлопець біля хати за медпунктом.

Потім він підняв одну ногу, мабуть, уявив себе боцюном, не втримався, впав і лежав, простягши руки до неба.

Даза стояла, завмерла й урочиста, дивилася на боцюнів-лелек, а потім направилася до хлопця.

Спитала:

– Ти боцюн?

Хлопець звівся на ноги, глянув ошелешено.

– Цьоцю, ви що?

Позадкував злякано. Завмер і дивився на Дазу, наче загіпнотизований.

Уперше Даза подумала про людські таємниці, які не мають, не можуть належати іншим. Про потаємність, як одну з основ людського буття. Про те, що, втративши цю потаємність як одну із складових людської сокровенності, людина перестає бути тим, чим їй призначено бути.

Призначено ким? Богом, якого заборонили, начеб списали?

Самою людиною?

Партією?

Проте партія вимагає повної відкритості людини. Виходило, що партія вимагає від людини бути мертвою і водночас живою.

«Але ж це неможливо», – подумала Даза.

– Йди, – сказала вона хлопчику.

– Куди? – спитав цей сусідський хлопець.

Даза не знала, куди він має піти. Може, летіти у вирій? Надто далеко. Надто. Сама пішла – тихо, мов мишка, яка несподівано вигулькнула на сонечко і злякалася, – до медпункту. Свого прихистку, хоч і тимчасового. Прихистку, де тільки й могла сховатися.

Тепер вона стояла серед ночі. Тремтіла, чекала, але ніхто не приходив. Небо з одинокою зіркою впало і придушило самотню дівчину. Вона, звісно, не знала, що через півтора десятка літ таке саме відчуття буде у її дочки, тільки в іншому селі, іншому краї. Тривожніше. Але теж перед важливим вибором. Тільки той вибір буде зовсім іншим. В іншому житті. І Віталія не знатиме, що колись відчувала вона, мама Даза.

Але ця ноша несподівано відкрила: вона дуже легка. Легша за неї саму, треба лише її підняти.

«Неї?» – спитала Даза.

Так кажуть, так думають ці люди. Серед яких вона чужа. Але вона була чужою і чоловікові, котрий приїжджав. Він хотів, щоб вона в усьому призналася. Так, як було. Як мало бути. На вимогу сили, яка не хотіла й не могла пізнати її, Дазу, але прагла забрати її таємницю.

«Це біда», – подумала Даза і зрозуміла, що виходу нема, хіба спробувати заснути, але знала й те, що заснути не зможе. Не йтиме до неї сон, як день, два, чи ніч – другу, третю, сьому і десяту.

Через тиждень безсоння, коли вона нарешті виспалася та провела доволі бадьорий день, і прийшов той другий чоловік. Пізно ввечері, коли Даза ще не спала, але вже лежала в ліжку й перечитувала «Справочник терапевта».

Спершу почула тихий стукіт у вікно. Наче шкрябання. Вона здригнулася, книжка випала з рук. Може, почулося? Стукіт повторився. Мусила встати й підійти до вікна. Коли відсунула фіранку, побачила за шибкою чоловіче лице. Чоловік по той бік вікна показав жестом: відчини, мовляв.

Сама не своя, тремтяча і насторожена, Даза накинула поверх нічної сорочки кофтину. Подумала і вдягла спідницю. Так і відчинила двері, що вели з невеличких сіней до більшої кімнати.

– Добрий вечір, – привітався прийшлий пізній чоловік, і Даза побачила на його плечі автомата.

Даза відповіла й відчула, як несподівано кудись пропав страх. Мовби відкриваючи двері, вона випустила його надвір, у нічну безпроглядну темінь. У світ, куди той страх просився. Може, він сторожитиме її самотній прихисток?

– Прошу вибачення за пізнє вторгнення, – сказав прийшлий чоловік, втім, швидше хлопець років щонайбільше двадцяти п’яти.

– Я ж не спала, – відповіла Даза.

– Так… Але…

Він, здавалося, трохи засоромився. Затупцяв на місці.

Мав зовсім не бандитський вигляд. А, проте, хіба вона знала, якими мають бути бандити… Лісові бандити…

– Ви, мабуть, знаєте, хто я…

– Здогадуюсь, – сказала Даза.

– Скажу відразу, – голос у нього був трохи хрипкуватий – чи то прокурений, чи то простуджений. – Нам потрібні ліки. Деякі ліки. І для перев’язки…

– І що ж вам потрібно?

Він відповів – стрептоцид для ран, жарознижуюче, бинти, добре було б мазь Вишневського. Чи мазь, яка заживляє рани, якщо така знайдеться.

– Усе це в нас є, – сказала Даза. – Але ліки перебувають на особливому обліку. Надто марля. За кожен я муситиму прозвітувати. Можлива перевірка.

– Розумію, – і раптом голос його покрижанів – ледь-ледь. – У нас кінчилися ліки. А там – поранені. Один уже помер. Якось викрутитеся. Якби не крайня необхідність…

– Добре. – Даза відчинила ящик стола, потім аптечку.

Від чоловіка, чи швидше хлопця, несло махоркою і потом. І ще пахло чимось ледве вловимим – так, наче він щойно з’їв яблуко. А може, жменю якихось ягід. І наче запах болота, що йшов звідкись знизу, може, від ніг та прілого опалого листя…

Він поклав ліки й упаковку марлі до невеличкої торбини.

– Дякую. Міг би заплатити, але наші гроші вам ні до чого.

Спинився біля порогу. Як і той, що приїжджав на бричці.

– Ви звідки?

– З Полтавщини.

– Вас, здається, Любою звати?

– Так.

– Напевно, вам не треба казати, що про мій візит не варто нікому…

Не доказав, змахнув рукою. Скривився. Може, теж поранений? Тоді чому не сказав?

– Вам болить? – раптом спитала Люба-Даза.

– Ні, дурниці. Рана вже затяглася.

– Я б могла подивитися…

– Не треба.

І вперше скупо-скупо усміхнувся. Наче дістав промінчик тої посмішки десь глибоко з-за пазухи.

– Що ж, бувайте. Не проводжайте. Коли я вийду, погасіть відразу світло.

Даза так і зробила. Навіть не защипнула вхідні двері на защіпку. Чого їй тепер боятися? Більше не прийде ніхто.

Уже в ліжку відчула дрібне дрижання. Цікаво, котра година? Але настінний годинник у більшій кімнаті, не вставатиме.

Міркувала, що робити. Якось викрутитеся, сказав той чоловік.

Уранці вона мусить донести. Повинна. Як радянська медсестра. Комсомолка – прийняли у ремісничому.

«Що ж робити?» – подумала.

Якби поруч була Валерка, тепер Тамара, вона знала б, що діяти…

«Я миша у мишоловці, – подумала. – Але сиру не чіпатиму. Може, пощастить вибратися?»

Покликала сон. А що він, той снисько волохатий, не йшов до її хати, сказала уголос:

– Дядьку Сон, приляжте біля мене.

І дрібно засміялася. Дрібно-дрібненько. Навіть посунулася на своєму залізному ліжку до стіни.

Тихо-тихо, мов боялася, що хтось почує, мовила-прошептала:

– Я вже інша Даза. А Любу ми проженемо.

Ніч підіймала ліжко і всю оселю на невидимі руки. Несла й колихала. Даза відчула, що ніч холодна, що її треба зігріти – ніч, а не Дазу. Що світ весь холодний і невідомо, чи прийде ранок. Але навіщо їй ранок, тепер Даза його боялася, більше, ніж цієї ночі.

11

Олеся повернулася додому теж посеред ночі. Вона після виходу з агентства (останньою думкою її у цій установі була: «Який же у мене вродливий і розумний батько – батько-негідник!») раптом спинилася на півдорозі до метро й вирішила – рішення прийшло блискавично, – що єдиний вихід в її ситуації – виграти особисту війну. Війну за себе. Отримати свою, хоч маленьку, перемогу. А перемога мала бути тільки у боротьбі за своє кохання. Вона мусила отримати Ярослава.

«Я не викидаю свою гордість, а кидаю, як маленьку насінинку в землю, – подумала Олеся. – Земля холодна, вогка, непривітна. Але насінина не помре, навесні вона почне рости. А якщо цього не станеться, то разом з нею помру і я».

Ярослава ж можна було здобути тільки одним способом – зустрівшись з ним. Ще раз, останній, відчайний чи який там раз побачити цього хлопця, осоружного і коханого. Який так ніжно тис її руку, який випромінював надію – для неї і для себе. Так, для себе, так, бо інакше не казав би тих слів, не кидав поглядів, таке не могло бути короткочасною грою.

З цим рішенням Олесі полегшало. А потім прийшла й інша думка: якщо мама, її названа мама, втікала колись, хай і від несправжньої, Олесиної бабусі, але ж від своєї справжньої мами, то Олеся, коли поїхала до бабусі, їй помстилася. За себе і за бабусю. Несвідомо, теж недобре, але помстилася. Тому варто було хоча б повернутися до оселі бабусі (бабусі?) Даздраперми – ха-ха, яке ім’я, – щоб зібратися в дорогу. Дорогу до Луцька, до Ярослава.

Усе ж Олеся відтягувала час повернення, бо щось їй муляло. Зрештою мусила собі признатися: вона таки прив’язалася до цієї старої жінки. Щось у них обох було спільне, спільніше, ніж з мамою. Хоча тепер з мамою несправжньою.

Отож, Олеся відтягувала повернення, як могла. Побродила містом, зайшла на якусь виставку, потім до кав’ярні й до кави замовила собі п’ятдесят грамів коньяку. Випила залпом, закашлялася, голова попливла кудись у безвість, може, в безповітряний простір, де не було потреби дихати. Сидіти так було незвично і… приємно. Але все зіпсував якийсь чмур, котрий підсів до її столика явно з наміром підклеїтися. Олеся знала, як таких відшивати – пару іронічних слів, погляд, в якому живе тайський бокс – тео-кіокуошінхай, ось так відставлений пальчик, наче вирок приреченому гладіатору, котрий програв свій поєдинок…

– Ви когось чекаєте? – спитав явно збентежений чмур.

– І як ви здогадалися? – Олеся вимовила якомога іронічніше.

– А якщо він не прийде? – Чмур, певно, вирішив узяти реванш. – Узагалі-то кавалери чекають дам.

– Він достойний чекання, – відрізала Олеся. – На відміну від вас.

Чмур – тонкі, досить інтелігентні риси – поглянув уже не зацікавлено, а посумніло.

Підвівся і сказав:

– Сьогодні явно не мій день. – І за легким порухом вбік: – Але й не ваш теж.

«Самовпевнений нахаба», – подумала Олеся.

Її розсердило те, що цей хлопець щось розгадав. А вона не хотіла, щоб її розгадували, щоб лізли в душу, на яку одягла панцир. Подумала: мамочки, як же я підіймуся, бо ж треба йти, бо ж ніхто не прийде, а чмур (гаразд, звання чмура позбавляємо) сів за інший столик – спостерігати за нею, чи що, за її днем, який їй не належав…

Та хміль поступово проходив. Ще трохи належало потягти час, а не відразу втікати.

Коли ж підходила до будинку – змерзла й голодна, то лишилися дві надії: щоб перестрів Костик-Люсик й не спала, чекала її бабуся Даза. Та Костика не було видно, десь він здимів, останнім часом перестав переймати й освідчуватися. Може, закохався у когось іншого? Щось кольнуло Олесю… Зате… Зате вікно в бабусиній оселі світилося. І Олеся відчула, як їй потрібен цей вогник, це світло, жовтавий маячок у морі, де вона не загубилася, а начеб свідомо заблукала. Заблукала, сподіваючись на порятунок.

І вона кинулася до під’їзду.

Та у двері вставляла ключа тихенько. Але потреби в цьому не було – двері виявилися незамкненими. Необачна бабуся! І враз Олесі потеплішало. А бабуся тут як тут – на порозі виростає.

І з порога галопом ні здрастє, ні привіт:

– Мама дзвонила. Каже, що ти на її дзвінки не відповіла.

– Ну? – тільки й сказала Олеся.

– А у мами біда, – бабуся Даза.

Олесі враз недобре стало. До стіни захотілося притулитися.

– Їй знову погіршало?

– Ні, – сказала бабуся Даза. – Але десь зник дядько Андрій.

– Як це зник? Хтось викрав?

– Не смійся. Він поїхав до Києва. І пропав.

– Може, поїхав до нас?

– Ні, в аеропорт зустрічати свою колишню дружину і доньку. Вони мали прилетіти з Греції. Вже минуло три дні. Він жодного разу не подзвонив.

– Значить, лишився з ними. Бідна мама!

– Так, бідна… І її треба підтримати.

– Невдячна тварюка, – сказала Олеся. – Хто б міг подумати! Дядько Андрій! А я якраз до Луцька збиралася.

– От і добре. Поїдемо обоє.

– Поїдемо, – на диво легко згодилася Олеся.

– Тоді йди вечеряти.

Даздраперма не сказала Олесі, що її рішення їхати до Луцька, точніше, на Волинь, не було спонтанним. Так вона вирішила ще ввечері, коли чекала Олесю. Сотового телефона не мала, та й номера Олесиного не знала, щоб подзвонити з домашнього. Лишалося сидіти, терпеливо (ой, не терпеливо!) ждати, тремтіти, чи нічого не сталося.

«Стара тетеря, – дорікала собі. – Стара облізла тетеря. Де твій минулий час, з якого не можеш вийти? Ото ж бо й воно, що не можеш вийти. Вилізти, видертися, витарганутися. Ну й сиди. А час твій, як кажуть на Поліссі, вже на могилках. Тоже сидить і кісточками торохкає, тебе жде».

Згадка про Полісся вернула до недавніх споминів. До згадок, що росли, наче отава на скошеному лузі. Отава – це та й не та трава. Вона виростає мовби навздогін прожитому першою, справжньою, весняною травою. Вона росте й не може дорости до тої першої трави. Їй не стати такою ж, бо пізнає літо, за ним осінь. І собою не стати, бо повторює ту, колишню.

А поїхати мала в те село. У Лучинці. І знайти того чоловіка. Чи когось із його родини. Хоч не знала ні його імені, ні імен його товаришів і його дружини. Тільки його псевдо. Вони були як тінь чогось до кінця не збагнутого у її житті, як шелест того лісу чи трави, як зітхання невідомо кого у лісі – дивне, тривожне і таємниче.

Той чоловік прийшов ще раз. Бо другий раз за ліками приходив інший чоловік із лісу – старший, зі шрамом з лівого боку, внизу щоки від підборіддя. Узяв ліки і попросив у райцентрі навідатися за такою-то адресою. Там теж мали дати ліки.

– Ви не бійтеся…

Даза не доказала. Але він зрозумів.

– Вам немає вже куди втікати, раз не донесли.

– Звідки ви знаєте, що я не донесла?

– Мій друг сказав, що ви добра людина. По очах, каже, побачив. Крім того… Я даю вам слово, що більше ми не потурбуємо. А ліки, як принесете, залиште за селом. Де дорога в ліс починається, справа, за метрів сорок-п’ятдесят, дуб старий росте. От в дуплі й залишите. Даю слово – перший і останній раз.

Вона так і зробила. Чи була спокуса донести? Була, ой, була. Відкинула. Наче тягар, що боляче тис на плечі, гирю, що висіла на шиї.

Зітхнула: «Інстинкт самозбереження».

Але справа, вона знала, не тільки в тому інстинкті, хоч і він був присутнім. Не тільки. А в чому? Відповідь має той, хто питав. А де його шукати, то вже вона не відала.

Молода жінка в хатині на краю райцентрівського села, віднедавна селища, худюща, з великими очима, мовчки вручила їй пакунок, обгорнутий газетою.

Сказала:

– У сумку свою покладіть. До ліків, які вам дали в лікарні. У випадку чого – це теж отримали в лікарні.

– Я розумію, – сказала Даза.

Тремтіла й озиралася, як клала пакунок у дупло. Уже знала, що там – жарознижуюче, той же стрептоцид, уколи, ампули, пігулки, звичайна глюкоза. І шприци.

А перший чоловік таки теж навідався. Хоч і казали, що ніхто більше не прийде. Знов постукав увечері. У вікно, тихо, мов синиця дзьобом. І з порога, як двері відчинила:

– Я винен, що турбую ще раз… Али тут таке діло… Жінка моя захворіла. Певно, простудилася. Горить уся.

– Вона тут, в селі?

– Ні, в лісі. За мною пішла. Обоє там другий рік. Там і поєдналися. Я б… Я б не прийшов, якби… Груба вона…

– Груба?

– Ага. Ну, як то по вашому? На восьмому місяці вже…

– Вона вагітна?

Даза справді здивувалася так, як ще, здається, ніколи не дивувалася. Знала віднедавна, що груба по місцевому – вагітна. Але вагітна в лісі? На восьмому місяці? Як же могли відважитися? Її кинуло в жар. Бути вагітною в лісі, серед чоловіків, у якомусь бункері, підземеллі, схроні?

– Дитятко боїмося втратити, – почула мов крізь туман, що раптом заволік медпункт. – Вона вся горить і плаче. Та уже й ни плаче, а зіпає. Ну, я й злякався.

– Гаразд, я подивлюся, – сказала Даза. – Підемо?

– Кінь за селом стоїть, – сказав він. – Як з цеї хати вийдете, йдіть прямо, а потому направо. До лісової дороги.

– Я знаю, – сказала Даза.

Він посадив Дазу за селом на коня поперед себе. Вибачившись, зав’язав їй очі.

За своє життя Даза лише двічі їздила верхи на коні. І обидва – з цим чоловіком. То була дивна поїздка. Незабутня. Мандрівка крізь ліс, темряву і в суцільній темряві. Запах від молодого чоловіка, старшого від неї на якихось п’ять-шість років, а може, й менше, був не з приємних. У лісі поступово стемніло, це Даза відчувала і крізь пов’язку. Чоловік за дорогу вимовив пару фраз – спитав, чи там, де вона росла, є гриби, бо він дуже любить збирати гриби і здивувався, що там майже немає лісу, що за містечком починається степ, а за сусіднім селом є тільки невеличка посадка.

– Не знаю, як то би наші люди жили без лісу, – сказав і надовго замовк.

Потім зупинив коня, прив’язав його до дерева, повідомив, що далі йтимуть пішки. Зняв пов’язку з очей. Темрява довкола була хіба трохи меншою, ніж тоді, коли вона їхала за його спиною з шматиною на очах.

– Йдіть за мною, – наказав.

Даза йшла і дивувалася, як він орієнтується в цій темряві, серед гущавини. Зрештою збагнула, що під ногами є ледь помітна стежка. Кілька разів перечепилася – через галуззя і тонкий повалений стовбурець. Він повернувся, взяв за руку.

– Не бійтеся.

– Я не боюся. Тільки темно.

– Скоро прийдемо.

Зрештою він спинився, і Даза здригнулася, бо зовсім поруч пролунав різкий крик сови. Вона відсахнулася, та наступної миті зрозуміла: кричав її незвичний поводир. Йому відповіли десь попереду, недалеко. На той голос він і направився.

Даза здригнулася ще раз і раптом гранично чітко зрозуміла весь жах свого становища: вона була серед вечора, точніше ночі, в темному, безпросвітно глухому лісі, в руках, у волі цього чоловіка, його поплічників чи соратників, про яких нічого, по суті, не знала. Лишалася надія…

А потім була зупинка на маленькій галявинці. Слово, що несподівано пролунало з темряви: «Вітер». І відгук її провожатого: «Сосна». Тінь, що винирнула й постала зовсім поруч, мов ще одне дерево.

Тихе запитання:

– Як добралися?

– Нормально. Жива?

– Звісно. Слава Україні!

– Героям слава.

Ще якийсь десяток кроків, попередження:

– Обережно…

Спереду на землі раптом з’явилося світло. Даза зрозуміла, що відкрилася ляда. Її супутник став спускатися донизу, простяг руку:

– Давайте… Тут драбина.

Даза спустилася донизу. У ніс вдарило сперте повітря, аж закрутилася голова й виступили сльози. Вона опинилася у невеличкій кімнатці. При світлі гасової лампи угледіла тапчан, з якого підвівся ще один чоловік. У глибині стояло щось схоже на нари, поруч невеликий столик, на якому чайник і миска, коло столика – пічка-буржуйка, у глибині проступала поличка з книжками, щось схоже на шафу.

«Так оце і є знаменитий схрон?» – майнула думка.

Вона привіталася до третього чоловіка, зарослого густою щетиною, який був у куфайці, на відміну од пальта її провожатого і військового френча у того, хто зустрів. Чоловік відповів хрипко прокуреним голосом:

– І вам добрий вечір.

Той, що привів, одкрив дверцята збоку, мовив гречно:

– Прошу, панно Любо.

Тут, виявляється, була ще одна, менша, кімната. У ній на лежаку важко дихала жінка. Повітря ще важче, майже нестерпне для дихання. Чи, може, ці люди звикли до такого повітря? Ще в кімнатці-нірці знаходилися стільці, етажерка з посудом і… теж десяток книжок, біля лежака стояв грубо збитий стілець. При тьмяному світлі ще одної лампи Даза-Люба побачила бліде обличчя, що виступало з-під ковдри. Дихання справді було важке і переривисте, схоже на зіпання людини, до якої надто близько підступила агонія. У Дазі озвався лікар, вона владно наказала:

– Залиште нас наодинці.

Потім Даза згадувала, як щось нереальне, народжене з напівсну-марення, яке мовби перейшло від цієї жінки до неї. І в тому маренні вона розстібала жінці кофтину, слухала стетоскопом її гаряче тіло, масажувала його, назустріч їй виступали з тьмяної, теж майже нереальної глибини великі жіночі очі, а з губ, що спеклися, злітав шепіт:

– Хто ви?

– Медсестра, – відповідала Даза і казала несподівано для самої себе голосно і впевнено: – Я вас порятую.

На щастя, після прослуховування зрозуміла: запалення легень, швидше за все, немає, є глибокий бронхіт. Побачила поруч на столику залізну кварту, збагнула, що там може бути вода. Дала жарознижуюче, відразу дві пігулки, веліла запити. Коли відкинула далі ковдру – побачила великий живіт, страшенно великий, невимовно великий, горбик перед тим, якого відчувала. Сказала, що натре спеціальною маззю і поставить гірчичники. Потім терла давно не мите жіноче тіло – над грудьми, де були бронхи, звеліла перевернутися на бік, запах камфори впереміж із запахом поту її саму змусив закашлятися. До горла підступила нудота. Даза пересилила її. На якусь мить огорнув відчай, та вона прогнала його. Подумала, як це дивно й нереально: у підземній норі в тілі хворої жінки знаходиться ще одне життя, котре навіть не підозрює, що воно існує. Якщо ще досі існує…

«Забагато», – подумала Даза.

Але не додумала, чого – вражень, складнощів, прикрощів, чогось непояснимого…

Тут жінка також закашлялася – не так, як перед тим, коротко й відривисто, а глухо, натужно. Кашляла довго, нестерпно довго. Заглянув її зляканий чоловік. Даза махнула рукою – зникни, мовляв. Коли ж та жінка, геть змучена, мокра от натуги, перестала кашляти, прошептала:

– Груди всі нарвало… А то й кашляти вже не могла…

Спробувала підвестися, Даза їй допомогла, а сама зраділа – разом з кашлем відійшли мокроти, а це вже хороша ознака. Надія на щось. Може, й на видужання.

– Ой, – раптом скинулася жінка. – Ой…

– Вам болить? – спитала Даза. – Де?

– Там, – жінка раптом слабо посміхнулася. – Там…

– Живіт, – перепитала Даза.

– Ні…

– Воно живе… Б’ється… Господи…

Вона заплакала, тихо й щасливо. Схопила Дазу за руку.

– Порятуйте… Прошу вас… Не мене… Його…

– Усе буде добре, – сказала Даза і наступної миті повірила, що так і має бути. Мусить. На якусь мить її осяяв спалах. Поле. Рев літака. Вибухи бомб. Палаючий ешелон. Сонтарина, котра помирає на її руках.

До чого це? Навіщо? Видіння зникло, розтало. Раптом вона почула запах диму. Може, там, нагорі, хтось підпалив ліс і їм теж судилося загинути?

– Ні, ні, – прошептала Даза, а подумки: «Не дамся».

Стогін (Сонтарини, дух якої вселяється в Дазу, її самої, цієї жінки, котра важко дихає поруч і тримає в собі ще одне життя, лісу, що охороняє їх, нічний, таємничий, як і вони, затятий до життя?), стогін з глибини чогось такого потаємного й неприступного для людського сприйняття, що пробігає тілом хвиля морозу, зате з’являється бажання дихати на повні груди.

Даза дає інструкції – хтось наче промовляє за неї – хворій жінці, потім її чоловікові, як далі чинити. Натирати, ставити гірчичники. Пити ліки. Дістати смальцю – борсучого, їжачиного, навіть свинячого. Натирати і пити. Провітрювати цю… вона каже: «Оселю». Рвати і їсти калину.

– Я ще дістану ліки. І прийдете, я дам банки. Будете ставити. Молоко з медом давайте.

– У нас є мед, – каже чоловік.

– От і добре. Малинове варення. І ще… Ще…

Даза напружена. Сама не своя. З нею от-от станеться напад істерики. Вона стискає – сильно, боляче – правою свою ліву руку. Нігті впиваються у шкіру.

Майже кричить, а насправді видихає – важко, натужно:

– Ходімо. – І вже в дверях: – Усе буде…

І падає. І хтозна за який час проходить до тями. Нагорі. Чує, як шумить ліс – важко, глухо, мов стогне. А потім стогін враз стихає. Здається, тиша схиляється над Дазою.

Голова Дази лежить на чоловічих ногах.

– Пробачте, – шепче вона.

– Це ви пробачте, – чує. – Вам легше?

– Так. Я піду?

– Зараз. Я вас проведу. І відвезу.

Дорога через ліс, крізь гущавину. Крізь віддалені крики, певне, сови. Крізь далеке вовче виття, од якого знову морозило шкіру. Крізь вітер, що налітав хвилями десь нагорі, у верхів’ях дерев, і стихав. Крізь тихий голос чоловіка за її спиною, вже на коні, про те, як вона їх налякала, і запитання: «Вона ж справді житиме?» Крізь Дазине видихання: «Вони обоє житимуть». Крізь нереальність цього шляху і відчуття того, що невидима стежка, а потім ледь видима доріжка теж живі, як вони – Даза, чоловік з автоматом на плечі, кінь, що незадоволено форкає.

Світанок ледь-ледь просіявся при виїзді з лісу. Чоловік, котрий, Даза вірила, незабаром мав стати батьком, сказав, що далі вона має йти сама. Що, може, люди в селі ще сплять. Потім дістав щось з-за пазухи:

– Дайте вашу руку.

Коли здивована Даза простягла руку, він розтулив пальці, повернув руку долонею догори. І поклав на долоню щось тонке і прохолодне. Даза глянула: на її долоні лежав невеличкий срібний ланцюжок.

– Візьміть, – сказав. – Не бійтеся. Він не награбований. Ми взагалі нікого не грабуємо. Це ланцюжок моєї бабусі. У нього давня історія. Візьміть, я прошу вас.

Ланцюжок цей Даза подарувала студентці Віті. Хоча й не сказала, кому належав до неї. Не мала сили сказати…