Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)
19
Даза дрижала, мов сто чи й двісті осикових листків, тільки того дрижання ніхто не бачив. Але воно було в ній, коли виходила з крихітного кабінетику Тетяни Борисівни, в якому щойно порвала листа від мами. Ніхто не бачив її сліз – їх не було на щоках, але всередині плакало маленьке беззахисне кошенятко, й Даза знала, що воно плаче. Вона вийшла зі шкільного корпусу і повільно, човгаючи ногами, наче стара бабуся, пройшла до спального корпусу. Хтось її гукнув, але вона не відповіла. Тільки прошамкотіли щось дерев’яні заморожені губи. Вони хотіли сказати: «Мене вже нема». Але до кого й для чого?
Вона не стала заходити в спальний корпус, а пішла за нього. Там лежали березові колоди, й Даза любила приходити, сідати на них. Вона любила сидіти й ні про що не думати, бо коли починала думати, думки-неслухняниці, навіть поблукавши по десятках лабіринтів, до яких їх заганяла Даза, верталися все одно до її минулого, колишнього життя.
Тепер Даза сіла на колоди, але, посидівши трохи, стала шептати всі найбрудніші слова, які почула тут, у дитбудинку-інтернаті. У сім’ї Дази, їхній сім’ї, доки ще мама з татом не були ворогами народу, а може, й були, тільки вона, донька, про це не відала, не казали жодних брудних слів. Їх просто не могли казати в їхній сім’ї. Або ж дорослі не знали їх, як і Даза.
Тепер Даза шептала всі ті слова: «падлюка», «сволоч», «сука» і навіть «курва» й ще гірші. Шептала не з відразою, а навіть дивною, страшною насолодою. І всі вони, ці слова, стосувалися її самої, адресувалися їй, і їй здавалося, що прилітають до неї, як шматочки грязюки чи ще огидніше, й уже ніколи не відлипнуть, вона не відмиється, і у цьому жили поряд страх і втіха.
Потім Даза підвела голову й побачила збоку від колод кущ ще молодої кропиви. Вона почала рвати ту кропиву; кропива, хоч молода, але жалила руки. Та Даза на це не зважала, а, вирвавши стебла кропиви, стала шмагати себе по руках, а потім по губах, по обличчю. Стало пекти, щораз нестерпніше, й, упустивши кропиву на землю, Даза не стрималася й заплакала, дедалі ревніше, а потім заридала. За цим заняттям і застала її непокірний ізгой їхньої спальної кімнати і класу Соня Кудрявченко. Даза вже знала, що звати Соню не Софія, а дивним ім’ям – Сонтарина. Так її колись, казала Сонтарина-Соня, назвала бабуся, котра була вчителькою латинської мови класичної гімназії.
Те, що вони звалися обоє незвично – Даздраперма й Сонтарина, мовби зближувало їх. Дазу чимось притягувала ця непокірна дівчинка, але вона, як й інші, навіть боялася до неї підійти.
Сонтарина побачила заплакану Дазу з руками й лицем, геть вкритими пухирями. Зойкнула.
– Боже мій! – вигукнула Соня. – Що з тобою, Дазо? Ой, мамо… Хто це тебе так? Боже мій!
Даза подивилася на Соню й сказала, гикаючи:
– Бога нема, а я – сука.
– Але хто тебе так?
– Я сама.
– Сама? Навіщо?
– Бо я заслужила.
Соня раптом поклала долоню на коротко стрижену Дазину голову. Й тут Даза не витримала, обхопила Сонині ноги й, хлипуючи, розказала, як вона порвала листа від мами.
– Бідна моя, – якось геть по-дорослому сказала Соня, мовби старша сестра, мама чи й бабуся. – Не плач. Ну, не рюмсай. Калача за це я тобі не дам, але… Де тепер мамин лист?
Даза нарешті підвела на Соню червоні очі, в яких Сонтарина чомусь геть розпливалася.
– Ну? То де?
– У ко… корз-з-зині для сміття…
Зуби в Дази зацокотіли. За глухою стіною спального корпусу хтось закричав – пронизливо, моторошно. Може, туди переселився Дазин біль?
– У кабінеті бридкої ТеБе? – уточнила Соня.
– Так.
І тут Соня спитала:
– А ти б хотіла його прочитати?
– К-кого?
– Листа.
– Від мами?
– Ну не від тебе ж…
І Даза призналася – хотіла б. Потім прошептала тихо-тихо:
– Дуже.
– Я спробую.
Подругам Даза сказала, що впала в кропиву. А що і як спробує Соня-Сонтарина, вона дізналася ввечері, коли та, проходячи мимо Дазиного ліжка, тихо промовила:
– Вийди надвір.
Даза вийшла, а хвилин через десять за нею і Сонтарина. Простягла Дазі щось, загорнуте в шматину.
– Візьми.
– Що це?
– Лист.
– Лист?
– Так. Від твоєї мами. Звичайно, тут клаптики, але…
– Ти їх…
– Так.
І Соня розповіла, що вона прокралася в навчальний корпус. І що кабінети там не зачиняються – вона перевіряла. І як дістала шматочки листа з корзини для сміття. І ще сказала:
– Не бійся, ТеБе не дізнається. Завтра першою туди зайде прибиральниця. Там сміття вистачить. Я ще стару газету порвала. Сховай.
Даза сховала – під тими ж колодами. Коли випадала можливість, приходила й діставала дорогоцінний скарб. Вона хотіла навіть склеїти ці маленькі шматочки. Але зрозуміла, що це неможливо – надто дрібні були ті клаптики, клаптунчики паперу. І що за чим складати? Вона просто брала й читала окремі слова, навіть склади. Коли прочитала слово «донечко», щось кольнуло всередині, Даза завмерла й боялася поворухнутися. А тоді обережно піднесла маленький-маленький папірець до губ і поцілувала. Раз, вдруге і втретє. Сльози потекли з її очей, та Даза не стала їх витирати. Тут вона подумала, що повинно ще бути слово «мама». Чомусь так подумала. Мусить бути, інакше вона помре. А їй не можна помирати, коли має такий дорогоцінний таємний скарб.
І вона таки знайшла це слово. Не ціле, а тільки дві букви: «ма». Може, то й не було слово «мама», а якесь інше. Маю чи мати щось. Та Даза прогнала цю думку. Це був початок найдорогоціннішого, найдорожчого слова. Вона вдивлялася у ці дві літери, аж доки ті не стали розпливатися. На долоню впала сльоза. Даза піднесла долоню до губ і лизнула. Сльоза, на диво, була не солоною, а солодкою.
Якось вона покликала туди, у сховок, Сонтаринку. Тепер Даза називала її так. Тільки так. Іноді вона крадькома навіть виспівувала те слово. Сон-та-рин-ка! Вона показала Сонтаринці – тепер так казала – шматочки листа.
– Ти щаслива, – сказала та сумно.
– Ч-чому? Я така погана.
– Щаслива, бо твоя мама жива.
– Ну, що ти…
– Якби моя мамуся була жива, вона мені теж обов’язково написала б, – сказала Сонтарина сумно й затято водночас.
– Напише.
– Ні. Її напевно розстріляли, як і тата. Але я… Я…
Сонтаринка вся виструнчилася. Стисла руки в кулачки. Її сині очі наповнилися не слізьми, а мовби сяйвом. «Дві сині зірки», – подумала Даза.
– Я їх ніколи-ніколи не забуду. Коли я виросту, я поїду до товариша Сталіна і розповім йому, якими були насправді тато й мама. От побачиш, він повірить.
– Обов’язково повірить, – переконано сказала Даза.
Її душа розривалася на дві частинки. Часом їй хотілося запитати ТеБе (тепер вона подумки називала виховательку тільки так), що ж писала мама, про повний зміст листа, якого старалася збагнути, бо ж ТеБе читала, читала, читала.
Та Даза боялася. Вона вже звикла й не могла розлучитися зі своїм подвійним життям, не могла його позбавитися.
Якось її зненацька застала там, на колодах, за читанням, ябеда Валерія Капустіна, Лєрка-одномєрка, як її прозивали.
Простягла руку з пальцями-дрючками:
– Що це в тебе? Дай подивитися.
– Не дам, – сказала Даза.
– Тоді я скажу ТеБе.
– Кажи. Я не боюся.
– А я заберу.
Таки справді спробувала забрати. Але маленькі папірці тільки розсипалися довкола. Даза вперше в житті штовхнула, а потім ударила людину. Малу, злу, але людину – Лєрку-одномєрку – в обличчя. Та з несподіванки відступила. А потім сказала, що за це Даза-зараза получить сповна.
Даза із жахом дивилася на неї. Майнула думка: Лєрка донесе виховательці. А та… Добре було б, якби Лєрка просто побила Дазу. Може, стати на коліна, просити?
Раптом Даза відчула величезну втому. Наче хто їй навалив на плечі важезну ношу. Може, мішок або сумку з чимось. Піском, камінням. І вона пронесла цю ношу через весь інтернат. А тепер не може скинути її з плечей. Ноша пригинає до землі. Тягне, хоч Даза й опирається.
– Бери, якщо хочеш, – стомлено сказала Даза. – Можеш прочитати. Але там тільки окремі слова. Це лист від мами.
– Від мами? – Лєрка аж відступила. – Ти маєш листа від мами? А хто ж його порвав?
– Я, – призналася Даза.
– Ти? Нащо?
– Вихователька… ТеБе заставила.
– Ти його читала?
– Ні. Тепер намагаюся.
– А твоя мама знає, що ти… Що ти від неї відмовилася?
– Мабуть, знає. А може, й не знає.
Даза глянула Лєрці в очі. І сказала те, що думала, що дуже бажала.
– Я б хотіла, щоб вона не знала.
– Вона десь у таборі? Мама твоя…
– Мабуть, так.
Вони якийсь час завмерли одна навпроти одної. І раптом Лєрка захиталася й стала осідати на траву.
– Що ти, що ти…
Даза зробила порух в один бік, у другий. Лєрка уже сиділа й дико поводила очима.
– Лєрцю… Я зараз, зараз покличу когось.
– Не треба, – сказала Лєрка. – Пройде. То хвороба у мене така. Мабуть, приступ почався. Посидь коло мене.
Даза присіла поруч Лєрки. Ненависть її десь пройшла.
– То з кров’ю щось, – сказала Лєрка. – Я скоро помру.
– Ну що ти, Лєро…
– Мовчи, – сказала Лєрка. – Я знаю. Та мені все одно. Мами вже немає. Нікого нема. І ніхто мені не напише. Я була одна в мами. Байстрючка.
– А мама твоя хто? – Даза проковтнула слово «була».
– Посудомийка. У їдальні для офіцерів посуду мила. Ну, один став приставати. А мамка його відшила. От він і доніс, що вона японська шпіонка. Мама й не знала, що то таке – Японія, – Лєрка вимовила це по-особливому гірко, хоча слово «мама» звучало майже так, як подумки вимовляла Даза – ніжно.
Даза погладила її по голові. Тоді притулила ту коротко стрижену, як у всіх їх, голову до себе. Мовчали. Обоє дихали так тихо, наче боялися сполохати дихання одна одної.
– Мама казала, що хотіла мене якось красіво назвати, – прошептала Лєрка. – От і назвала. У сусідки-професорші, до якої її підселили, так дочку звали. От і вона… Ми тоже люди, казала. А які ми люди?
«Які ми люди?» – думка Дази видихнулася безмовним зітханням, пролетіла над закутком, до якого вона тепер часто приходила, вирвалась кудись у небо, а потім вернулася до Дази – справді, хто вони? Які? Не тільки Лєрка, не тільки вона сама, який він, цей найпрекрасніший світ, де живуть тільки щасливі діти… Котрі мусять бути щасливими…
– Мама… Мама сама мені наказала, щоб я відреклася від неї, – Лєрка погасила схлип, – коли її забирали.
– Сама? – У Дази полізли очі під лоба і всередині все похололо.
– Так. Вона сказала, що мені тоді ліпше буде. Легше жити.
А далі Лєрка сказала, що хай Даза її зараз уб’є – вона не боронитиметься. Бо вона все одно донесе ТеБе, таке у неї нутро. Це нічим не вилікуєш, вона знає. Бо мамка вчила виживати, от вона й виживає.
– Я гадина. – Лєрка вимовила це якось так, мовби сказала: он пташка полетіла, чи – дивися, яке синє небо.
Даза підвелася. Зрозуміла, що так і буде: Лєрка донесе. Що вона, Даза, багато чого не знає про життя і ніколи вже не дізнається. Що треба бути готовою до всього.
«Я готова, – твердила Даза дорогою до входу в спальний корпус. – Я дуже готова. Я, юна піонерка Даза Рубцова, готова».
Навіть піднесла руку до голови – так віддають піонерський салют.
І вже на самісінькому порозі спального корпусу хтось її спитав: «А чи готова Даза Снігурець?»
«Дази Снігурець немає, вона померла», – подумки заперечила Даза Рубцова.
«Але хіба помирають живі?» – заперечив їй той хтось.
«Я не знаю», – мало не простогнала Даза.
Те, що трапилося далі, Даза пам’ятала, наче страшний сон-марево. Вона хотіла б його забути, викинути геть, та все ж він пам’ятався і не забувався з роками. Не міг забутися, іноді Дазі-Даздрапермі здавалося, що він просить для чогось лишитися у її пам’яті. Ніби йому ніде інше не буде прихистку, а він конче мусить жити.
У тому сні-мареві вона заходить до їхньої зали-спальні, назустріч іде Соня Кудрявченко, вона питає, що трапилося. Даза відказує, що нічого.
– Я ворог народу, – каже Даза. – І ти ворог народу, всі ми вороги народу.
Соня-Сонтарина торкається її лоба.
– Ти вся гориш, – каже вона.
– І ти гориш, і всі ми горимо, – відповідає Даза.
Вона знає, що робити. І вона це робить. Вона йде до ТеБе, ні, до виховательки Тетяни Борисівни, щоб донести на саму себе. Густішає туман перед очима, та крізь нього Даза бачить, як до навчального корпусу прямує і Лєрка. Даза кидається бігти, вона повинна випередити ненависну Лєрку-Лєрву. І випереджає, вбігає до корпусу – ось і двері маленького кабінетика. Даза стукає, їй не відповідають. Ось-ось прибіжить Лєрка, котра напевне має чарівний ключик, що відчиняє ці двері. Даза починає з усієї сили гатити по дверях кулачками. Бах-бах-бах! І стається диво: двері нарешті розчиняються й перед очима Дази постає ТеБе: чомусь розпатлана, вся найоршена, наче їй хтось щойно колошматив волосся, з незастебнутою на верхні ґудзики блузкою і навіть спущеною панчохою. Пізніше пригадуючи цю сцену, Даза не раз думала: що ж відбувалося в цій кімнатці до її приходу? Якщо там хтось був сторонній, то чому ТеБе відчинила двері, адже могла прикинутися, що її немає… А якщо хтось був ще, то куди він подівся у цій крихітній кімнатці, де окрім стола стояла ще тільки етажерка, вішалка й три стільці, а невеличке вікно було ще з осені обклеєне папером, отже, вистрибнути через нього таємничий хтось не міг. Якось Даза подумала, що той, хто був, міг підстрибнути й приклеїтись до стелі. Вона усміхнулася з цієї химерної думки. А тоді ТеБе закричала несамовито, перелякано, наче її щойно розбудили:
– Що, що сталося? З ким?
– Я негідниця, Тетяно Борисівно, – закричала Даза. – Я читала листа.
– Якого ще листа? – Тетяна Борисівна витріщила очі. – Якого листа?
– Від мами. Якого я порвала.
– Як ти могла його читати, якщо порвала?
– Я викрала його з ось цього кошика.
– Ви… викрала? Ти справді негідниця. Але ти… Ти вирішила признатися?
– Так… Пока… Покарайте мене!
Даза казала тихо, прохально, але наполегливо, мовби влізаючи у шкуру цих слів. Мовби вони вже карають, б’ють її, шмагають, як шмагала Тетяна Борисівна.
Далі вже кричала:
– Покарайте мене!
Це має відбутися до того, як вбіжить огидна Лєрка. Дівчинка, якій вона повірила.
Чому вона не вбігає?
– Де той лист? – почула голос виховательки.
– Там, за… за корпусом, – Даза показує кудись рукою.
– За корпусом? Яким корпусом? Що з тобою? Ти вся… – ТеБе торкається лоба Дази. – Ти вся гориш…
– Покарайте мене, – кричить Даза і падає на підлогу.
20
Різкий дзвінок – довгий, наполегливий – приводить її до тями. Раз за разом. Дзвінок за дверима кричить, розриває слух. Потім удар у двері, голос.
«Але чому стіни не білі? – думає Даза. – Чому я не в палаті? Де я?»
І наступної миті розуміє: вона в квартирі дочки, а за дверима… За дверима, напевне, Олеся, зі школи прийшла. Але що трапилося? Згадуючи давнє, вона знепритомніла?
– Я зараз, зараз…
Бабуся Даза підводиться з підлоги, поволі тупцяє до дверей, відчиняє двері й бачить перелякане обличчя Олесі.
– Що з тобою? Щось сталося? Тобі погано? Чи з мамою? – випалює схарапуджена Олеся.
– З мамою? Ні-ні, що ти! Я просто… Я просто міцно заснула.
– Справді? Ой, бабуню! А я так злякалася. Ключ у дверях, дзвоню, дзвоню…
Олеся припала до бабусі. Та прошептала:
– Ніжна моя, – якось так, мимоволі, вирвалося.
– Що ти, бабусю… Не лоскочися так.
Олеся засміялася. Але зиркнула тривожно:
– З тобою справді все окейчик?
– Зі мною все зайчик, – посміхнулася й собі Даздраперма.
– Ну, бабуню… Ти мене більше так не лякай.
– Не буду.
«Не буду», – пообіцяла Даза, але кого вона більше налякала: Олесю чи себе? Налякана, коли провалилася в сон чи непритомність, знепритомнівши навесні сорок першого року, а прокинувшись через п’ятдесят сім років… Тобто переживши знову ту давню непритомність, наче наяву. Як теперішню, але яка сталася тоді, за два місяці до війни, війни, яка знову різко повернула й перевернула її долю.
Коли ж Даза прокинулася в лікарні – в лікарні, зрозуміла не одразу, – побачила поруч себе Соню Кудрявченко. Сонтаринку. Сонтариночку. Вона сиділа біля ліжка й дивилася на Дазу. Гладила її очима.
– Ти… Ти…
Соня нагнулася й поцілувала Дазу в щоку.
– Де я? – прошептала Даза.
– У лікарні. Усе добре. Усе буде добре.
Пізніше Даза дізнається: Соня прибігла до лікарні, куди з інтернату привезли її, Дазу, тоді ж увечері. Вона сказала, що можуть її вбити, але не піде з лікарні, доки Даза не опритомніє. Доки вона не почує Дазин голос. Її можуть убити, робити що завгодно, але вона не піде з лікарні, доки не переконається, що Даза житиме. Вона кричала, дряпнула і лікаря, медсестру, вкусила санітара, котрий спробував її вивести. Зрештою їй дали спокій. Медсестра навіть дозволила прилягти на кушетці в сестринській.
Даза опритомніла під ранок. У неї виявилася (визначили вже вдень) звичайна вітрянка, але стрес привів до непритомності. Так сказав лікар. Той лікар, який дозволив Соні лишитися в лікарні. Соня за ніч тричі прокидалася і йшла до палати, де лежала Даза. Вона все ще спала. Соня серед ночі скидалася на сновиду й маленького привида у тьмяно освітленому коридорі дитячої лікарні. Чергова медсестра дивилася на неї жалісливо й захоплено.
– Дівчинко, – покликала вона, коли Соня піднялася з кушетки в сестринській.
Соня спинилася й подивилася на медсестру поглядом старої стомленої жінки. Медсестра полізла в шухляду стола й щось дістала, простягла Соні.
– Не бійся, – сказала вона. – Ти будеш тут до ранку. А може, й довше. Візьми.
То був шматочок цукру-рафінаду. Соня взяла, прошептала: «Дякую», – й міцно затисла цукор у жмені. Уранці, коли Даза справді опритомніла, вона простягла той шматочок подрузі. Цукор майже розтопився під дією тепла Сонтаринчиної долоні. Даза не взяла, а підвела голову, тяжку й водночас наче ватяну, й потяглася губами до цукру. Соня піднесла долоню до Дазиних губ, і Даза стала злизувати мокрий, розтоплений цукор. Медсестра дивилася, і їй захотілося раптом перехреститися. Що вона й зробила, подумки зробила. І ще подумки проказала «Отче наш». Точніше, перші слова «Отче наш, що на небесах, нехай святиться ім’я твоє…» Бо далі забула. Бо вже давно не молилася. Вона подивилася, як хвора дівчинка і та друга, вперта, неймовірно вперта, ні, вперта якось по-інакшому, по черзі злизують цукор з долоні. Подумала, що то теж молитва, тільки без слів.
Даза злизала останньою і посміхнулася.
– У тебе солодка долоня, – прошептала вона. – І солодкий палець. Зараз я його відкушу.
– Ти геть ряба, – сказала Соня. – Курочка ряба. Ко-ко-ко…
– Ко-ко-ко, – повторила Даза.
Сонтарина ще не раз приходила до неї. Втікала після уроків з інтернату і приходила. Доки сама не підхопила вітрянку. Але її поклали в іншу палату. І Даза навідувалася до неї. Ті кілька днів були найщасливішими в її житті після арешту тата й мами. Вони розмовляли, шепталися, Даза розповіла Соні геть усе: і що вона насправді досі дуже любить маму, це вона зрозуміла, і що ТеБе водила її додому і там шмагала. І сказала, що вирішила, як тільки повернеться в інтернат, про все розкаже на піонерській лінійці.
– Не треба, – сказала Соня. – Не треба, я прошу тебе.
– Чому не треба? – Даза цієї миті не розуміла Соню, таку відважну й чесну. – Я не боюся ТеБе. Що б не сталося…
– Тому не тре, що я тебе дуже люблю, – сказала Соня. – Дуже-дуже. А ТеБе нічого не буде. До того ж…
Вона вмовкла, а тоді глянула на Дазу – сумно й просвітлено. Так, з її очей лилося й світло, й сама вона наче засвітилася, чи щось важливе, найважливіше в житті щойно вирішила для себе.
– До того ж не ти одна ходила до цієї фашистки, – сказала Соня. – І Ліка, і Віра, і Тамара.
– Звідки ти знаєш? – Даза непідробно жахнулася почутому.
– Знаю.
– А як вони теж розкажуть…
– Вони не розкажуть. Ми придумаємо іншу помсту. Коли почнеться новий навчальний рік…
Соня вмовкла на півслові. Дивилася на Дазу так ніжно, що Дазі стало ніяково. Тоді торкнулася своїм лобом Дазиного.
– Баран буц, – сказала. – Я вигадала одну річ. Не проси – не скажу. А то не здійсниться.
– Ти віриш у забобони? – здивувалася Даза.
– Я не піонерка, мені можна, – тихенько засміялася Соня.
Дазі не судилося довідатися, що задумала Соня. Бо прийшла війна. А з нею те, що назавжди лишилося найгіркішим спогадом Дазиного життя. Хоча до нього був не менш гіркий. Тоді ще не спогад. Тоді чорна звістка, про яку довідалася Даза, коли поверталася в інтернат і про яку їй не хотіла казати Соня. У туалеті повісилася Аня Боровко, голова ради їхньої піонерської дружини імені Павлика Морозова, старша за Дазу і Соню, семикласниця, яку за декілька днів перед трагедією прийняли в комсомол. Аня була найактивнішою серед інтернатівських активісток, а прославилася тим, що її листа з відмовою від батьків і прокльонами на адресу «шпионского отродья, гадов, которых надо уничтожать, как самую большую мерзость», надрукувала піонерська газета. Казали, що, вже накинувши петлю на шию, Аня спробувала відрізати собі язика і пальця на правій руці. Катя Ручакова, яка спала тепер поруч із Дазою, розповіла по секрету, що до цього вчинку Ані приклала руку Валерія Капустіна. Бо Лєрка розказала дівчатам, як Даза порвала листа від мами, а тепер дуже кається, що так зробила…
– Казала Лєрка, що Аня пішла, ну, туди, де ти листа ховала…
– Листа вже не було, тільки шматочки, – прошептала Даза.
– Ну, от вона й набила рота тими шматочками. А потім язика спробувала собі відрізати, а тоді вже повісилася… А ще кажуть, у жмені вона затисла записку зі словами: «Прости, мамо».
Катя шептала так пристрасно, що Дазі стало страшно. Вона побачила чиюсь тінь за вікном і скрикнула.
– Що ти? – Катя теж злякалася.
– Там… Там хтось є, там Аня…
– Де?
– За вікном.
– Аню похоронили. – І по хвилі, натягнувши ковдру по самісіньке підборіддя: – Без оркестру й салюту.
Як виявилося, не одна Даза боялася. У будинку-інтернаті для дітей ворогів народу після самогубства Ані Боровко розпочався справжній психоз. Дівчата боялися заходити до туалету, воліли опорожнятися по закутках за корпусами. За ними полювали вчителі, вихователі й піонервожата, але це мало допомагало. В інтернаті стався великий шмон. Звільнили директорку й виховательку, до групи якої належала Аня. Серед вихованок ходили чутки, що обох їх засудили як ворогів народу і відправили на Колиму, чому дівчата тільки раділи. ТеБе не постраждала, більше того, її призначили старшою вихователькою.
Коли Сонтаринка вернулася з лікарні, Даза не стала приховувати, що подружилася з нею. Як тільки випадала нагода, дівчатка опинялися поруч. Розмовляли, сміялися, й плювати їм було на шипіння активісток і спробу підставити ногу чи зробити ще якусь підлість. Вони заступалися одна за одну й могли дати кривдникам здачу. Тихенька Соня і боязка Даза стали іншими. Утім, після смерті Ані трохи притихли навіть найзатятіші активістки.
Найбільшою ж розкішшю для Соні й Дази були хвилини, коли вони усамітнювалися в кутку, на колодах. Сиділи, обнявшись, розмовляли, а частіше мовчали, тулячись одна до одної. Якось Даза не стрималась і ткнулася вустами Соні у вухо. Поцілунок вийшов невмілим. Соня здивовано зирнула на подругу, а тоді обхопила її лице долоньками й стала палко обціловувати. Даза не боронилася. З очей її потекли рясні сльози. Поцілувала Соню, Сонечко, й собі. Потім обоє відвернулися й засоромлено мовчали.
Через багато років по тому Даза вперше почує слово «лесбіянки» й дізнається про лесбійську любов. І подумає, що ні, в них не була така любов, просто єднання двох страшенно самотніх дівчачих душ, двох сердець, яким так хотілося тепла – тепла, якого не вистачало навіть серед теплої весни й ще теплішого літа.
– Знаєш, – сказала якось Сонтаринка. – Я, ще як зовсім малою була, вигадала свою власну країну.
– Власну країну? – здивувалася Даза.
– Так. І назвала її Країна Ніжності. У ній були всі щасливі. Добре було б жити в такій країні, правда?
– Добре, – згодилася Даза.
Вони разом слухали тихесеньке гудіння одинокого джмеля над молоденькою яблунькою, що росла в цьому закутку. Зустрічали й проводжали поглядами хмарки у небі, а одного разу побачили, як над ними кружляє, широко розпластавши крила, великий недосяжний птах.
– Лелека, – зачаровано прошептала Сонтаринка.
Й раптом вони почули за плечима вигук:
– Дівчата, дивіться, бусел.
Оглянувшись, Даза побачила Валерію Капустіну, капосну Лєрку.
– Киш, – крикнула вона.
– Хай, – сказала Соня. – Я бачила вже неї, як вона он там стояла.
– Шпигує?
– Не знаю. Хіба ти боїшся, що донесе?
– Ні.
– І я ні. Хай дивиться.
І, повернувшись до Валерії:
– Ходи, як хочеш, до нас.
Валерія підійшла й присіла поруч на колоду. Вони сиділи втрьох, дивилися на лелеку, доки той не зник у бездонній блакиті літнього неба, й не знали, що всього лиш за два тижні над містечком з’являться інші птахи – залізні. Що почнеться війна.
…Даза вернулася до луцької квартири.
– Вибач, сонечко, ти ж, певно, хочеш їсти, – сказала вона винувато. – А твоя дурна баба попливла…
Олеся дивилася на неї так, наче не могла впізнати.
– Що з тобою, Лесечко?
Даза швидше прошептала, ніж скрикнула.
– Маму шкода, – сказала Олеся начеб замерзлим голосом. – Бабусю, я помру без мами. Я помру ще раніше за тебе. Бабусю, щось же треба робити, щоб врятувати маму… Мені здається, що вона не хоче жити… Чого ви були так довго не разом?
