Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)
14
Через два тижні після арешту батька забрали й маму. Даздраперма Снігурець, донька ворогів народу, опинилася в спеціальному дитячому будинку для таких дітей, як вона. Відтоді майже все життя її пропікали сіро-зеленкуваті очі директорки – худої, виструнченої, але котра в якийсь момент стала розпливатися перед очима Дази й від того ставала набагато товстішою.
– Ти тут для того, щоб перетворитися у справжню радянську людину, яка любить товариша Сталіна, партію, народ і свою велику радянську країну. І яка ненавидить ворогів товариша Сталіна, ворогів партії, народу і всієї країни. А твої батьки були огидними ворогами народу, а значить, і товариша Сталіна. Подумай над цими словами і що треба зробити, щоб стати справжньою радянською людиною. Чи хотіла б ти бути донькою таких батьків?.. Подумай!
«Чому були?» – майнула і зникла думка.
Мама і тато – живі?.. Мама і тато… Про що говорить ця тітка? Огидна, худюща тітка… Тітка, яка розпливається… Ні-ні, вона не така, вона добра, справедлива, вона хоче добра їй, Дазі, хоче перевиховати її, зробити з неї справжню людину. Вона не худа й не товста, так не можна казати. Треба думати.
«Але хіба я не люблю Сталіна?» – подумала Даза і злякалася.
– Можеш іти. І не забувай мої слова. Повтори їх. Думай над ними.
– Спасибі, – прошептала Даза – чи то на дозвіл піти, чи на дозвіл повторювати сказане директоркою, чи на те й інше, а більше на звільнення від пропікання очей, які от-от мали її спалити. Які карали більше, ніж слова. Ніж відчуття провини.
Вона думала дорогою до спального корпусу, дорогою на сніданок, обід, вечерю, уроки, післякласні заняття. Намагалася не думати, бо думати, виявляється, нестерпно, нестерпно боляче. І… думала. Як міг тато подібно до тих, кого він засуджував, сипати скло і отруту в цукор і тістечка? Як могла найкраща в світі мама Рита – лагідна, проста, сонячна – допомагати татові в цьому страшному занятті? Як можна так прикидатися? Як могли вони готуватися вбити товариша Сталіна? Виходить, вона не знала своїх батьків? Батьків, котрі вчили любити Сталіна, партію і країну, найсправедливішу в світі.
Вороги, підлі вороги і зрадники, котрі вміло маскувалися навіть перед нею, своєю донькою?
І все ж головний висновок, який зробила Даза, був таким: батьки, тато Роман і мама Рита, зрадили насамперед її, Дазу. Саме завдяки їхній зраді вона й опинилася замість розкішної чотирикімнатної квартири в цій великій залі-спальні на сорок ліжок, де весь час тхне хлоркою, потом, пилюкою, шмарклями, вавками, їхнім гноєм, несвіжими простирадлами і мишачим послідом. Так-так, послідом, бо мало не щоранку його знаходять під ліжками й на проходах між ними, скільки б не замазували дірки. Даза боялася мишей, як і більшість дівчат, які жили у великій спальні-залі. Часом вночі їй здавалося, що чує, як велика сіра миша-мишуга, мишулище, мишара, швидко-швидко перебираючи ніжками, біжить саме до її ліжка. Тоді Даза натягала ковдру на голову й прислухалася до шурхоту довкола, чи не лізе миша до неї по ніжках ліжка. Поруч сопіла на своєму ліжкові Сонька Кудрявченко, рудувата дівчинка, батько якої вчив на заводі, де працював начальником цеху, як ламати верстати, аби вони не працювали, але й не ламалися одразу, а мати посміла в заводській конторі казати, що це неправда. Соня вдалася тихою, але затятою.
– Ви можете вбити мене, але я не вірю, що тато – ворог народу, – кинула вона якось у вічі виховательці Тетяні Борисівні. – Товариш Сталін розбереться, і вам буде соромно.
Тетяна Борисівна була головною мишею – сірою, зубатою, з гострим нюхом, швидкою ходою, гучним голосом, що міг перерости в шипіння, якого її підопічні боялися ще більше, ніж крику. Вона прибивала дівчат до підлоги коротким: «Стояти і не рухатись!» Або: «Мовчати, гадюченята!» Для доньок ворогів народу, а отже, і її персональних ворогів у неї було визначення: «Ви навіть не третій і не четвертий сорт, ви не протухлі і не прогнилі, ви ще не народжені».
Народитися новими вони мали тут, в цьому дитбудинку. На той час Даза, звісно, не знала, що десь там, наверху, існувало дві теорії, два підходи, як чинити з дітьми ворогів народу. Перша – їх треба направляти у звичайні дитбудинки, щоб там вони відчули всю ненависть простих радянських дітей, а відтак і усвідомили, хто вони є, і під благотворним впливом перевиховались. Друга – таких дітей треба збирати в особливих таборах чи будинках, перевиховувати, робити корисними для суспільства. Слів «зомбі» чи «робот» тоді ще не знали, але система виховання вела саме до цього. Зрештою, другий підхід перед війною переважив. Тим більше, що в звичайних дитбудинках не завше й засуджували ізгоїв, а, траплялося, й відверто співчували їм, їхній гіркій долі.
У дитбудинку кілометрів за сто від Києва, куди потрапила Даза Снігурець, вихованці й вихованки поділялися на дві категорії: ті, що відмовилися від батьків-ворогів, і ті, котрі трималися, як Соня. Тих, що не хотіли відмовлятися, виховательки, вчителі й вихованці, котрі відмовилися, теж вважали ворогами народу. Яких, правда, не можна було розстріляти чи відправити кудись на Північ, в суворіший виправний табір, чи валити ліс, як їхніх батьків, котрих не розстріляли. Але їх можна було обзивати, крадькома або й відкрито дати штурхана, підставити ногу за мовчазної згоди тієї ж Тетяни Борисівни, підкласти в ліжко здохлу мишу чи обсипати щойно помиту голову заздалегідь припасеним піском або просто грязюкою. Не всі відважувалися на опір, та ж Сонька тільки тихо плакала або просто стискала зуби й затято мовчала.
Даза ночами, іноді і вдень згадувала, як мама мила їй голову пахучим-пахучим милом, потім ніжно витирала, доглядала все тіло, натирала чимось ще пахучішим, аж хотілося дихати – не передихати, казала такі ласкаві, лагідні, теплі, такі приємні слова, розповідала, якою красунечкою Даза виросте. І ким стане, як виросте. Лікарем. Балериною. Акторкою. Начальницею. Тепер всього цього не було, жило в якомусь дивному, болючому мареві-спогаді, все зникло, розчинилося і вже ніколи не повернеться. Отже, мама була подвійною чи потрійною зрадницею: вона зрадила Батьківщину, товариша Сталіна і її, Дазу. Яка любила Батьківщину, Сталіна і маму. А виходило, що маму не треба було любити. Треба було слідкувати за мамою. Бо мама готувалася, вже готувалася, коли промовляла такі лагідні, ніжні, пахучі слова до доньки, зрадити Дазу. І тато зрадив, бо це ж він підбивав маму, мама сама б до зради не додумалася, вона з гордістю казала: «У нас усе вирішує тато». Правда, тато сміявся: «Але всім керує мама». Отже, виходило, що вони обоє… обоє підлі змовники. Підлі… підлі… змовники… змовники… змо…
І Даза теж вирішила. Вона сказала Тетяні Борисівні, аж бринів при тому її голосок:
– Дозвольте звернутися.
І коли та дозволила – видихнула:
– Я хочу поміняти прізвище та по-батькові. Як Тамара.
Тамара, донька секретаря райкому партії, а насправді ворога, поміняла. Тамара стала старостою класу. Тамара…
– Он як? Це серйозне рішення…
Тетяна Борисівна задумалася й подивилася на Дазу трохи тепліше, ніж звично. В її жаб’ячих очах навіть з’явилася іскорка. Маленька, правда, не червонозоряна, а жовта.
– І це правильне рішення. Я доповім Елеонорі Євгенівні. Яке б ти хотіла вибрати прізвище?
– Я… Я не знаю, – сказала Даза. – Якесь гарне. Наше. Радянське.
– Вирішуй. Увечері скажеш. Або завтра вранці.
– Дозвольте йти? – Даза прошептала й відчула, як щось занило зліва. Зліва, під реберцем.
– Іди. І подумай. Зроби правильний вибір.
Даза подумала. Перебрала варіанти, прізвища, по-батькові, й увечері сказала Тетяні Борисівні:
– Я хочу щоб мене звали Даздраперма Миколаївна Єжова.
– Он як? Ти що, хочеш стати донькою нашого залізного наркома?
– Ні-ні, – злякалася Даза. – Я… Я недостойна.. Але я… Товариш Єжов найвірніший соратник товариша Сталіна. Ворог ворогів народу… Я буду… Я буду його… Я завжди буду його…
Крутилися слова «соратниця», «при… при… хильниця», дивне слово «вірниця», ще якісь, треба було знайти своє слово, але воно не приходило, і Даза розридалася. Вона ридала й ридала, мимо проходили дівчата, та вона нікого не бачила, а ревно плакала.
– Перестань, – владно, але якось гидливо сказала вихователька.
І Даза майже відразу злякано перестала плакати. Тільки схлипувала. Підвела голову й поглянула на Тетяну Борисівну заплаканими й відданими очима:
– Я завжди бу… Я хочу завжди бути в єжових рукавицях товариша Єжова… Ви мені вірите?
– Вірність доводять не тільки цим. Іди. Я доповім директорці… Елеонорі Євгенівні.
Очевидно, директорка чи десь вище, наверху, де вирішувалися долі й давалися прізвища, вирішили, що це занадто, щоб донька ворогів народу, хай і така, котра відмовилася від батьків, носила прізвище «залізного наркома». Їй дали прізвище Рубцова, правда, по-батькові, як вона хотіла – Миколаївна.
Перед тим написала письмову відмову від батьків. Поставила підпис. Усе.
– Ти рада? – спитала вихователька.
– Ра… Рада. Спасибі.
Шептав наче хтось за неї. Відтепер вона була зовсім іншою. Зовсім іншою. Даза, мов заведена, повторювала ці слова. Твердила, що забула своє минуле. Та воно не забувалося. Приходило у снах, і вона йшла з мамою вулицею, а тато підкидав її високо над головою. Віз кудись на машині. Потім знову з’являлася мама й купувала морозиво у паперовій чашечці. Сміючись, просила доньку дати хоч трішки, хоча б лизнути.
– То купи собі, – сміялася Даза і прокидалася.
Ніч вдивлялася у вікно. Даза хотіла встати, поглянути на зорі – й боялася.
Зорі були далеко. Вони були з іншого світу. І вони щось знали. Про неї. Таке, що й вона не знала.
Крім того, про те, що вона вставала дивитися на зорі, могла довідатися Тетяна Борисівна. А вона мусила все про неї знати. Вона була тепер Дазиним товаришем Сталіним. Її особистим Сталіним. Даза попросить її подарувати фотографію (коли це заслужить) і носитиме коло серця.
А зорі … Зорі знали… Ні, їм не треба нічого знати… Ні про неї, ні про її сни…
– Я забороняю тобі… вам… снитися, – тихо-тихо прошептала Даза.
Через кілька місяців Тетяна Борисівна схопила чіпкими худими кліщуватими пальцями її за вухо, тоді за підборіддя.
– Признайся, суче поріддя, ти спеціально хотіла взяти прізвище ворога народу?
– Якого ворога? – Даза вся затремтіла. – Я тепер… Я – не Снігурець. Я – Рубцова.
– Ворога народу Єжова. Який знищував чесних більшовиків і хотів убити товариша Сталіна.
– Єжов – ворог? Залізний друг товариша Сталіна – теж ворог? – Даза не могла повірити. Але вихователька не жартувала. Вона дивилася пронизливо і знову зневажливо. Даза не могла витримати цього погляду. В її голові загули джмелі, закружляли перед очима жовті кола, в яких виростали крильця, перш ніж вона зомліла й упала до ніг Тетяни Борисівни. Та копнула Дазу ногою, вважаючи, що «суче поріддя» прикидається.
15
Віталія написала листа Софії-молодшій, доньці Софії-старшої, її сусідки по палаті. Не знала, чи правильно робить, але коли вночі подумки складала список того, що їй треба встигнути до того часу, коли, можливо, не зможе звестися на ноги, а може, й буде паралізована болем воля, то чомусь першим постало коротке слово – лист. Лист до кого? Мама Даза вже в Луцьку, подруг далеко нема, хіба що Ніна, медсестра з їхньої лікарні, котра на заробітках в Італії, доглядає там якусь вельможну бабусю і часом дзвонить на їхній медсестринський пост. Зрозуміла: треба написати тій Софії. Софійці. Софія-старша по-особливому вимовляла доньчине ім’я – сердито й водночас ніжно. Гірко й так, наче подобалося його вимовляти.
Мусила написати.
Віталія народила не один, а чотири листи. Чотири, які хотіла порвати, але чомусь не вистачило духу, щось стримало… Відправила п’ятого. Писала листи в палаті, коли Софія-старша спала або йшла побалакати до сусідів, котрі за стіною теж гуцикали своє нещастя. Гарячково виводила округлі букви-колесики в диспансерному саду, підклавши під папір книжку. Софія, як помітила:
– А що то ви те все пишете? Теє… Заповіт, чи що? Так рано ще, самі кажите. Ще наша зозулька ни прилетіла, щоб останнє ку-ку з неба скинути.
І далі, ще й Віталія не встигла рота розтулити:
– Я собі думаю, що писати ніц ни буду. Хай ділять хазяйство, як хотять. Поки старий клигає – хай і його доглядають. А вмре, то якщо ни так буде, я хіба звідтам пальцем погрожуся. Як то моя внучка Олюня каже – ню-ню, бабуню, ни хоросе. Ой ни хороше, ни хороше навіть такого думати.
– У мене так, думки деякі, – сказала Віталія. – Приходять, от на папір заношу.
– А я ни люблю писати, – призналася Софія. – Балакати люблю, а писати – нє. То нібито ни мої слова. Як в армії хлопци служили, то, бувало, два-три рядочки нашкрябаю. Пишу: приїдите, то геть усе розкажу, що за два роки, чи кілько там, назбиралося. Бо то моє вам повідаю.
Слова, звернуті до незнайомої, точніше знайомої, тільки з материних слів Софійки, складалися натужно. Як помирити, а головне – написати так, щоб Софійка відчула потребу помиритися?
Не просто приїхала, бо мама хвора, а саме відчула – серцем, розумом, душею, чим завгодно – потребу помиритися. Чомусь хотілося цього добитися. Та як?
Слова виходили не ті.
Мертві.
А як мертві оживлять почуття, народять бажання?
Спробувала про себе розказати – теж начеб чужі слова. Не хотілося чомусь виливати душу. Її те, що було з нею.
«Може, то з’явилася просто потреба писати, може, я стала графоманкою?» – подумала Віталія.
Чотири листи лишилися невідправленими. Вона їх віддала мамі Дазі, попередила:
– Не читай. Потім почитаєш.
«Потім – це коли? – подумала. – Хіба не ясно? А навіщо я писала, якщо не читати? Чому не порвала?»
Відповіді не отримала. Та Віталія, котра мала б відповісти, вже писала п’ятого листа. Знала, що то останній. Відправить, що б не вийшло.
Вийшло таке: «Доброго дня, Софіє! Пані Софійко! Колись, ви, певно, знаєте, була така стаття про музику Дмитра Шостаковича. Про якусь його оперу, здається, «Леді Макбет Мценського повіту». А може, й не про леді Макбет того повіту. Не знаю, хоча я, здається, бачила фільм за цією повістю Лєскова. Не пригадую режисера. Може, Балаян, а може, й не Балаян. А стаття називалася «Сумбур замість музики». От і в мене в голові сумбур. У думках сумбур. А найбільший сумбур у рядках, які ви читаєте. Бо я повинна написати вам щось особливе, а не можу. Не вмію. Одним словом, я в лікарні, в одній палаті разом з вашою мамою Софією. Я знаю про вас, але знаю вас такою, як розповіла ваша мама. Хоч мені здається, що знаю вас й іншу. Та Софійка моєї уяви нікому не віддасть свого світу. Вона його виколихала й виплекала, те дитя-світ виросло й знайшло своє місце у Всесвіті. Не знаю, чи затишна вам ця місцина, чи не надто часто літають астероїди або ще якість блукальці… Може, там холодно, але подумайте, чи немає місця, де може не те щоб холодніше, а так якось, начеб тебе покинули посеред великого людського гурту. Гурт знайомий, але чомусь минає тебе. Може, тому, що він надто знаний сам собі. Може, тому, що йде туди, куди треба йти, й знає те, що йому треба знати, знати так, як він вважає, що треба. Одним словом, пані Софіє, лікарня, в якій ми перебуваємо, називається онкологічним диспансером, і, я гадаю, ви знаєте, що то таке. Мені ж здається, що ваша мама вас любить, навіть більше за інших дітей, тих, котрі з нею поруч. Тільки любов їй ще не зрозуміла, – а може, й не дозріла, вона її кличе так, як уміє, і я, здається, почула цей поклик. Вибачте, будь ласка, за цей «сумбур замість музики». І за сумбурні думки. Я теж тільки недавно помирилася зі своєю мамою. Даю свою домашню адресу, напишіть, як не приїдете. Або подзвоніть. До побачення. Віталія».
Конверта принесла перед тим Олеся. Відправила листа і відчула, що в ній знову щось змінилося.
Коли так трудно написаний лист полетів у чуже місто, де жила та жінка, Віталія раптом відчула: найбільше її цікавить, хто така насправді Софійка. Щодо інших дітей Софії-старшої все було зрозумілим: вони або справді належали до міні-імперії мами-імператриці, приймали й визнавали встановлені нею закони, або… Або ж прикидалися, що ці закони визнають і живуть за ними, насправді визнаючи свої власні закони і прикидаючись, що вони вірнопіддані своєї міні-імперії, де єдина повновладна господиня-імператриця Софія.
«Як є насправді?» – подумала Віталія і зрозуміла, що їй це дуже цікаво. Цікаво тому, що це питання мовби продовжує її власне життя. Воно мені непотрібне, і воно вкрай необхідне – ці два постулати злилися в єдине ціле.
«Я дізнаюся, яка насправді Софійка, або помру».
Речення мовби перелилося у щось, що дражнилося з неї. І тут прийшло усвідомлення: вона чіпляється за будь-яку можливість вижити, прагнучи взнати чужі таємниці. Може, щось є таке, що їй допоможе, порятує? Де воно заховане, в якому вузькому гостродзьобому глечику, в якій скриньці під сімома, чи сто сімома, чи тисячі тисяч замками?.. Як відчинити ті замки або як розбити глечика…
16
Даздраперма принесла довірені їй дочкою чотири невідправлені листи до квартири-однокімнатки. Поклала в зелену скриньку, як і просила Віталія. Там лежали чиїсь давні листи. Може, ті, що Віта отримувала від своїх «горе-коханих». Або горе-кохання, того, хто завдав їм обом стільки болю?
Даздрапермі хотілося, чого там, вельми хотілося прочитати й ці давні, й нові, щойно написані, як сказала Віталія, розбурхані листи. Та знала, що не прочитає, не привчена читати чужі послання, навіть адресовані дочці чи написані нею. Нехай, вони мають власне життя, пережили його чи ще переживатимуть. Нехай. У них таємниця, яка й повинна лишатися таємницею. З таких, як вона, й складається та велика життєва таїна, яка не дає реальності бути надто прісною. До кінця зрозумілою й відчутною.
Так думала Даздраперма, а пам’ять прислала їй інше послання – нагадування про далекий напівзабутий й теж не прочитаний нею лист. Він завітав до дитячого будинку навесні сорок першого, за два місяці до війни.
На той час Даза Рубцова перебувала вже третій рік у спецбудинку-інтернаті для дітей ворогів народу. Маленьких ворогів. Потихеньку, болісно, натужно освоювалася, призвичаювалася до геть усього – писаних і неписаних порядків, розпорядку дня, вчителів, технічного персоналу, друзів по нещастю, одним словом, до свого нового становища. Була, як і всі інші тут, покидьком, послідом, якому ще належало стати справжньою людиною. А що мала, таки мала, попри всю свою непристосованість до життя, доволі гострий, аж недитячий розум, то вивчила нехитрі правила виживання й пристосування. Через рік вже й сама могла дати штурхана. З усіх сил старалася вчитися. Вважалося, що такі учні не можуть бути круглими відмінниками, тому «відмінно» ставили дуже рідко, хіба за вже надто бездоганні знання, коли не було до чого причепитися, зловити на дрібнесенькій помилці чи й просто обмовці, нехай відразу й виправленій. А Даза прагла вчитися якнайліпше. Готувалася до уроків так ретельно, аж у вухах не раз дзвеніло од перенапруги. Старання помітили. Її прийняли в піонери, а тут приймали тільки тих, хто пройшов «перековку».
Пересилюючи себе, Даза час від часу переповідала виховательці, про що говорили дівчата у класі й у спальні. Відчувала, як при цьому горять щоки – тут вона не могла себе переробити. «Пережиток минулого» ніяк не хотів кудись виходити.
Восени другого року Тетяна Борисівна звеліла зайти у свій маленький кабінетик.
Там вона сказала на диво лагідним голосом:
– Судячи з усього, ти справді хочеш перевиховатися. Це добре.
– Я стараюся, – тихо відповіла Даза.
– Старайся.
Даза чи не вперше побачила усмішку на вустах виховательки. Проклюнулася, мов несподіваний росточок на дорозі. А далі після короткого розпитування, що сьогодні відбулося на уроках, хто як себе поводив, особливо та Кобильченко – так Тетяна Борисівна переінакшувала прізвище Соні Кудрявченко – вихователька сказала, що вона, Даза Рубцова, може стати її, Тетяни Борисівни, другом, навіть ввійти до кола вибраних, особливих щирих друзів.
Даза відчула, як шалено загупало серце, як вона мовби піднялася на крилах – ті негайно виросли за плечима. Уперше за ці два роки напівневільного життя їй стало по-справжньому радісно. Вона буде другом Тетяни Борисівни, більше того, ввійде до кола особливих вибраних друзів? Від такого щастя можна було й задихнутися.
Почула наче у напівсні голос:
– Бачу, ти рада?
– Дуже, – видихнула Даза. – Дуже-дуже.
Казала правду. Аж не вірилося у те, що почула.
– Що ж, я теж рада, що ти стаєш іншою. Гадаю, я в тобі не помилилася.
Далі Тетяна Борисівна сказала, що сьогодні виявить велику довіру. Вона візьме Дазу на ніч до себе додому.
– Спасибі, – шепче Даза.
– Не поспішай дякувати. Наша дружба можлива при абсолютній довірі. Я тобі довіряю. Дуже довіряю. А ти – мені?
– І я. Вірте мені, – шепіт Дази.
Тетяна Борисівна сказала трохи суворіше, що вона повірить, коли Даза пройде випробування на вірність. Маленьке, незвичне, але необхідне. Щоб переконатися.
Що за випробування, Даза дізналася увечері. Тетяна Борисівна після вечері привела Дазу на окраїну містечка, де їй у хатинці належала кімната. У другій жила її двоюрідна бабця – стара і, як сказала Тетяна Борисівна зі смішком, глуха як тетеря. Тетяна Борисівна заглянула до неї. Далі запалила дрова у плитці. Тоді звеліла маленькій гості (Дазі йшов тринадцятий) роздягатися. До сорочечки, адже ж не буде вона спати одягненою. Відчуваючи трепет (тремтіло все її тільце), збентеження й сором, Даза скинула платтячко.
– Зараз перевіримо, як ти мене любиш, – сказала вихователька. – І чи готова ти до особливої дружби і вірності.
– Я готова, – прошептала Даза.
– Тоді лягай на ось цю лавку, – звеліла Тетяна Борисівна. – На живіт. Обличчям вниз.
Коли Даза покірно лягла, тремтячи, як самотній листок на дереві, господиня кімнати зв’язала їй руки під лавкою і прив’язала до лавки ноги.
– Не бійся, – сказала вихователька. – Це буде покарання за твоє минуле і очищення в ім’я майбутнього. В ім’я нашої особливої дружби.
Вона оголила спину дівчинки, стягла трусики.
– Тетяно Борисівно… – паленіючи від сорому й страху, прошептала Даза.
– Не бійся, – почула. – Не бійся, дівчинко.
Різкий біль обпік соромливе місце (дупочка, люба дупочка, казала мама), а потім спину. Даза скрикнула. Раз і вдруге.
– Не бійся, – забурмотіла Тетяна Борисівна. – Не треба боятися. Це всього лиш різка, березова різка. Правда, вимочена в солоній воді, але мене такою теж колись вчили розуму.
І вдарила ще і ще. Даза скрикувала й плакала. Сльози ряснішали, переросли в схлипування, а потім ридання. Її ніколи вдома не били. У будинку-інтернаті отримувала стусани й підніжки, але щоб так… За що? Вона донька ворогів народу, але вона від них відреклася. Назавжди. Навіки. Вона – Даза Рубцова. Піонерка. А Тетяна Борисівна – радянська вихователька. Як же це? Це і є маленьке незвичне випробування? Ой-ой-ой…
Коли відшмагана і відв’язана Даза сповзла на долівку, тіло її пекло, а сама геть зарюмсана, вона дрижала. Нагадати про права радянської людини?
– Ну от і все, – сказала Тетяна Борисівна. – Ти майже пройшла випробування. Не рюмсай. І вище ніс.
Вона взяла Дазу за підборіддя. І далі… далі поцілувала в лоба.
– Якщо ти моя – то підемо далі, – сказала якось так – суворо і ніжно водночас. – Ти моя… Вірна мені?
– Т-так, – видихнула Даза.
Крізь сльози Даза бачила незграбу-шафу для одягу, буфет, ліжко при стіні, невеличкий стіл, крісло збоку. Порівняно з тою домашньою обстановкою, в якій колись (як давно!), до трагедії, жила Даза, тут було аскетично, бідно, навіть убого, хоч і не без деякого шарму. На стіні дзеркало – овальне, схоже на видовжене обличчя, поруч із ним картина – жінка тримає в руках букет квітів.
– То моя мама, – сказала Тетяна Борисівна. – Її звали Іраїда Денисівна. Загинула в громадянську війну. Її намалював художник, коли ми відпочивали в Одесі. Я тоді була така, як ти, навіть менша. Так, всього сім чи вісім років.
Вона промовила це буденно і якось по-особливому зворушливо. Даза підвела очі й раптом відчула, що вона не має до цієї жінки, котра тільки що побила її, зла. Вона… Вона не те щоб любила її, а… Довіряла? Прагла дружби? Мала Даза, майже підліток Даза не знала потрібного слова. Зате відчула: треба не протестувати, не просити відвезти її в інтернат, як хотіла сказати ще хвилину тому, а підкоритися. Робити те, що накаже Тетяна Борисівна. Раптом відчула: вона мов одна з речей у цій кімнаті. Вона… Даза знову заплакала, але вже тихо, шкодуючи себе й… І невідомо кого, що наче стояв за її спиною. А може, дивився на неї й теж… її шкодував.
– Вмийся, – наказала Тетяна Борисівна. – А то геть зарюмсана. Та нічого. Це з незвички. І налий з відра води в тазик.
Даза підвелася й зробила все, що наказувала вихователька. Тимчасом Тетяна Борисівна вдягла халата й поставила на плиту каструлю з водою. Тоді підійшла до Дази з маленькою баночкою в руці.
– Підніми сорочку, – наказала. – Не бійся. Зараз тобі не болітиме.
Вона натерла спину Дази й нижче білуватим кремом. Біль справді став проходити.
Тетяна Борисівна сказала:
– А тіло в тебе, дівчинко, буде гарне. Ще два-три роки – й розквітнеш, як пишний бутон.
Коли вода на плиті нагрілася, вихователька розбавила нею холодну воду в тазику. Наказала – і владно, і якось мовби прохально:
– Роззуй мене.
Даза опустилася на коліна і обережно скинула з ніг виховательки черевички, тоді, завагавшись на мить – як це зробити, – панчохи. Їй було і соромно, і принизливо, і якось мовби добре. Добре, що вона… вона… Почула:
– А тепер ти помиєш мені ноги. Мило он там, на поличці біля умивальника.
Тетяна Борисівна занурила ноги у теплу воду. Стоячи на колінах, Даза мила їй ноги – загорілі, якісь вузлуваті, з великими жилами. Бажала одного-єдиного – швидше закінчити цю принизливу процедуру. Майнула думка: раз вона підкорилася, не протестує, то хто вона? Слуга, раба? Але ж рабів у найкращій із країн світу нема. Вона сама повторювала в першому класі по складах: «Ра-би – не ми! Ми не ра-би» То що це? Що?
Її ще маленькі руки слухняно мили ноги жінки-повелительки. Це і є особлива дружба? Завтра вона розповість про це. Та кому? Дітям? Директорці? Але ж та дружить з Тетяною Борисівною, про це всі знають. Сказати це при всіх на шикуванні, піонерській лінійці? Що тоді буде? З нею? З Тетяною Борисівною? Ні, спочатку з нею… Чому вона думає насамперед про себе?
– Витри ноги рушником. Тільки обережно.
І коли Даза витерла вийняті з тазика ноги:
– Можеш поцілувати.
Даза боялася підвести очі. Поцілувала одну ногу, потім другу. Сором розтікався її тілом, наче брудна вода. Сором і щось незнане досі. Ра-би – не ми?..
– І це все? Тобі не подобаються мої ноги? Не хочеш цілувати?
– Подо… до..
Даза цілувала й стримувала сльози. Й раптом відчула дивне задоволення від цього приниження. Так, це було задоволення. Їй захотілося раптом стати маленькою, зовсім маленькою, геть поменшати, перетворитися в комашку.
А потім вони пили чай і, мовби нічого не трапилося, Тетяна Борисівна розповідала, як вона виступала на фізкультурному параді в Києві. О, вона вміла робити шпагат! Не те що тепер. Як їздили у Москву й ходили в найкраще, найдорогоцінніше, най… най… місце на планеті – мавзолей Леніна.
– Будемо лягати, – сказала після чаювання і взявши Дазу знову за підборіддя:
– Ти б хотіла берегти мій сон?
– Так, – прошептала Даза.
– Тоді ставай на коліна біля ліжка.
Берегти сон – це й було стояти на колінах обіч ліжка, на якому спала вихователька. Даза стояла й боялася заснути. Майнула думка – встати й тихенько піти. Піти геть, світ за очі, не в будинок-інтернат, а кудись далеко-далеко, де нема ніякої Тетяни Борисівни, несправедливості, принижень, чогось такого, чого вона не здатна збагнути. Тоді ще Даза не знала таких слів, як «садизм», «мазохізм», «збочення». Коли дізнається, люто ненавидітиме ці слова. Як і всяке приниження. Але щось зостанеться в неї з того вечора, що й не пояснити.
Вона простояла так півночі. У якийсь момент здалося, що зі сну Тетяни Борисівни щирить зуби страшний звір. Схожий на вовка чи ведмедя з казки. Його треба прогнати, раз вона береже сон, але як? Даза ледве не скрикнула. Злякалася, що розбудить виховательку. Далі заплакала, тепер беззвучно, бо її гладив по голові страх. Не душив, не лякав, а саме гладив. І вона вже належала йому.
Потім Тетяна Борисівна заскреготала вві сні зубами, скрикнула і заворушилася.
Пробурмотіла спросоння:
– Можеш лягти біля мене. Ти вірна дівчинка.
Даза обережно лягла, натягла на коліна краєчок ковдри. Вихователька повернулася до неї, обняла. Даза лежала в цих обіймах заціпеніло, боячись поворухнутися й голосно дихнути, доки не забилася у важкому сні.
Уранці ж Тетяна Борисівна розчесала Дазі волосся, приготувала смачну яєчню з ковбаскою. Поклала на тарілку карамельки:
– Бери до чаю. І можеш взяти з собою.
Вона не просила Дазу нічого не розповідати, що тут відбувалося увечері і вночі. Була певна у Дазі, її вірності?
Ранок був нереальним, як і все, що сталося. За дверима почулося бурмотіння глухої бабці-сусідки – теж нереальне. Карамельки прийшли зі сну, а може, їх приніс дядько Страх, котрий вночі гладив по голові. Спина, а особливо те місце, яким примостилася на лавку, місце вечірньої екзекуції, поболювали. Ледь-ледь. Так твердила Даза. Вихователька казала, що вони не повинні запізнитися. Бо сьогодні день народження комсомолу. А вони молодші брати й сестрички комсомольців. Колись і Даза стане «комсою». Ха-ха, комса, майже як хамса. Тетяна Борисівна вперше весело сміялася. Вона допоможе, авжеж, допоможе Дазі вступити до лав, лав, гав, лав комсомолу.
Щось нове проклюнулося того ранку – дивного, нереального – у виховательці. Цинічне, але наче більш людяне. Що – Даза зрозуміє значно пізніше.
Поки що вона, мов покірна собачка, йшла за своєю повелителькою ще заспаним містечком до інтернату. Та ця дорога вже була іншою, ніж учора. Дерева показували на неї руками-гілками, осудливо шелестіли рідким, ще не опалим листям, а он та берізка соромливо відвернулася. Вони знали про її приниження й сором, про повторну зраду самої себе, не тільки рідних, зраду, що триватиме й далі. Бо знала, що нікому нічого не скаже, що трапилося вчора ввечері. Раптом почула глумливий переінакшений вірш-лозунг, якого викрикував колись на їхньому київському дворі хуліган і син ворога народу Вітька Рудик:
– Пионер дает пример:
Курить табак, гонять собак,
Душить котов – всегда готов!
Вона готова на все? І наче відповідь прийшли, теж видобулися з пам’яті слова з вірша, ні, з поеми, яку їм вже тут, у будинку-інтернаті, читала піонервожата:
Если скажут солгать – солги!
Если скажут убить – убей!
