Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)
7
Олеся вийшла з будинку, попрямувала до воріт. Швидко-швидко.
Замкнені.
А на що варто було сподіватися?
З будинку вигулькнув Ігор Леонідович.
Красень татусь.
– Олесю, я тебе відвезу. Тобі не можна бути самій.
Чортів психолог. Потім Олеся думає брутальніше: «Зас…ний психолог».
Вона підвела очі.
Подивилася в бік будинку. З вікна визирало обличчя жінки, яка її народила. Олесі стало ще зимніше. Підкотила машина. Автоматично відчинилися ворота. Олеся пішла попереду машини. Спинилася, обернулася. Сказала:
– Якщо ви так будете мене переслідувати, я кинуся під вашу ж машину.
Він, певно, почув, бо машина спинилася одразу за ворітьми. Олеся рушила далі теж пішака. Вирішила – так ітиме до Києва. Дорогою додумає, що робити, куди прихилити дурну, мовби розбиту відтепер голову.
Уже за селищем, у лісі, її наздогнало інше авто. Не таке круте, як батьків «джип». Спинилося поруч.
– Дєвочка, садісь, подвезьом.
Олеся заперечливо похитала головою. І тут із машини вискочив один гевал, за ним – інший. Кілька блискавичних порухів – і Олесю заштовхали на заднє сидіння. Гевал номер один (а може, й два) сів поруч. Їй наказали поводитися тихо. Тоді будуть менші неприємності. Залишиться жива й отримає задоволення. Олеся шарпнулася, та двері, звісно, були замкнуті.
– Не дурій, – сказав той, що поруч. – Мармиза в тебе на вигляд розумна.
«Невже це люди Ігоря Леонідовича? – подумала. – Невже він така сволота?»
Гіркота й розпач залили її з головою. Що з нею зроблять – зґвалтують, уб’ють? Чи те й інше? Авжеж, ніхто ж не знає, де вона. Навіть бабуся.
Озивається її сотовий, і гевал одразу його забирає. Олеся гарячково шукає вихід, але виходу нема. Вікна в машині затемнені, руки у гевала міцні.
Машина виїжджає з лісу на трасу.
І тут водій каже:
– Здається, за нами хвіст. Точно, хвіст, блін.
Серце в Олесі голосно бухає. Од радості навіть ледь не вискакує з грудей.
– Це мій тато, – торжествуюче каже вона.
– Твій тато? – Той, що спереду, видно, трохи збентежений. – І хто ж він у тебе?
– Міністр, – випалює Олеся.
– Міністр? – Гевал поруч хмикає. – Міністр чого? Оборони чи ментовський?
– Даремно ви іронізуєте. – Упевненість, що саме її батько переслідує цю машину, росте всередині Олесі. – Він голова Держагенства з оцінки ресурсів.
– Блін!
Водій раптом починає трохи гальмувати.
– Що ти робиш? Ідіот, чи що?
Той, що біля Олесі, ледь не підстрибує.
– А те, що номери вроді всамділі кабмінівські, – каже водій. – Здається, влипли.
– То що робити?
– Спинитися й чемно вибачитися.
– Гадаєш, не відірвемося?
– Якщо то людина Хама, нам кранти. Перехватка гарантована. І законна молотилка. А так, може, викрутимося.
І до Олесі:
– Заступишся за мальчіков, красунечко?
– Зупиняйте! – Де й береться в Олесі владність.
Вони таки спиняють машину. І машина, що їхала за ними, спинилася.
То справді був Ігор Леонідович. Йому сказали, що вийшла помилочка. Що вони чемно велися з панною, хай скаже. Хотіли просто підвезти.
– Що скажеш, Олесю? – Ігор Леонідович.
– Хай їдуть, – сказала Олеся з королівським жестом.
– Гаразд, – погодився Ігор Леонідович і до тих двох:
– Ключі!
– Ну, шеф, – спробував канючити водій.
– Машину я вам лишаю, але ключі заберу, – сказав батько Олесі. – І не смикайтесь. Я вже дав сигнал на перехват. У вас просто заберуть машину, а якщо ваш шеф домовиться з ментами – повернуть. Хто, я думаю, пояснювати не треба? Ну й ладненько.
– Крутий у мене таточко, – сказала Олеся в машині.
– Я за тебе злякався, – почула у відповідь. – Повір мені, ніколи ще так не боявся. Всю обласну ментовку, а через неї спецназ здуру підняв. Так що вони далеко б усе одно не втекли.
– А хто вони?
– Сучара якась. Може, з тих, що дівчат у закордонні борделі доставляють.
– Мені якраз після сьогоднішнього туди й дорога, – сказала Олеся.
Він «золотим» голосом:
– Ну, пробач, Лесечко. Пробач, люба.
– Я не люба, – відрізала Олеся.
– Усе одно, пробач. Усе взагалі вийшло по-дурному. Хоча, якщо відверто, мене давно підмивало признатися, сказати, хто я такий тобі.
Тут Олеся й мовила майже лагідним тоном, що за порятунок вона вдячна. Навіть дуже. Але в понеділок подасть заяву на звільнення. І просить їй не перешкоджати. Бо все одно вчинить, як задумала. Що надалі їм ліпше не знатися. Що жодних претензій вона до нього не має. Ігор Леонідович на диво просто сказав у відповідь, що просить цього не робити. Що в нього є, крім цього будинку, у Києві квартира і він збирався їй подарувати. Що це хоч маленьке щось для неї.
– Оце вже ні, – сказала Олеся. – Обійдемось без подачок і компенсацій.
І попросила спинитися біля найближчої станції метро.
– Якщо ти наполягаєш.
– Наполягаю.
«Яка я дурепа, – подумала Олеся. – Мабуть, таки дурепа. Але я залишуся дурепою. Залишуся, – комусь безмовно крикнула. – Я, Олеся, кругла сирота, м’яч, кулька».
8
Олеся дотримала слова і найперше, що зробила, коли в понеділок з’явилася в агентстві, – подала заяву на звільнення. Вона вже знала від бабусі, яка комусь там подзвонила, що місце вчительки у школі поблизу, про яке клопоталася бабуся, зайняте. Так довго, тим більше в Києві, чекати не могли. Отож, перспективи з роботою були туманні. Як і перспективи з життям узагалі.
Бо так, як було досі, далі тривати не могло. У такому разі потрібно було б гратися, прикидатися, удавати, що нічого особливого не трапилося. Але цього Олеся не хотіла, не могла так чинити. Її обрушений світ назад вернути неможливо.
За дві майже безсонні ночі й недільний день, проведений на самоті – на київських вулицях, у кав’ярні, у бібліотеці, на кручі над Дніпром, у вагоні підземки з пересадкою на двох станціях – вона багато передумала. Вона стала іграшкою, перекотиполем, у дивній і огидній їй людській грі. Звичайно, вона була вдячна названій мамі Віталії. Що та її вдочерила. І справді стільки доклала зусиль, щоб виростити. І рятувала від усіх тих дитячих болячок, які Олеся перераховувала своїй матері біологічній. Котра народила й тепер на неї претендувала. На добре ставлення, на щось таке, що їй Олеся не могла дати.
Олеся стояла на київській кручі. Подумала, що добре було б стати птахом. Полетіти. І більше не вернутися сюди. Літати світом. А може, й десь оселитися, у місці – невідомому й потаємному, про яке ніхто не знає. Інколи, лише інколи, час від часу вертатися сюди чи до Луцька. Стукати дзьобом об вікно. Бачити, як сумують за нею, за колишньою Олесею, котра стала пташкою. Радіти цьому суму, або й самій сумувати за тим, що не вернеш. І знову кудись летіти. І зберігати вдячність бабусі Дазі, а особливо мамі Віталії, яка все ж стільки часу їй присвятила. Що вдочерила. Але ж вибрала вона не тому, що саме маленька Олеся їй сподобалася. На її місці могла бути й інша дівчинка, будь-хто. Очевидно, що мама Віталія на той час вже не могла мати дітей. І вона, по суті, купила собі дитину, забавку, іграшку, порятунок від самотності. Так, Олесі було з нею добре, мама Віталія турбувалася про неї, але… Але життя їхнє було скромним, тихим, швидше виживанням в однокімнатній квартирці. А гра, яку вела пані Віталія (Олеся так і подумала), була нечесною ще й тому, що вона приховувала обман і вдавала, що Олеся її справжня дочка, хоч насправді так не було. Якщо названа мама не була рідною, то й бабуся Даза теж. Дві чужі жінки, які навіть між собою все життя не могли порозумітися.
Але й повернутися до справжньої, біологічної матері Олеся не могла. Та не тільки колись від неї відмовилася, а й тепер завдала їй болю, розрушила хай ілюзорне, обманливе, а, принаймні, звикле, стабільне щастя, чи його уявний плин, звиклий ритм.
«Краще б я ні про що не дізналася», – подумала Олеся.
Прийняти подачку (подачки) від батька Олеся теж не могла. Звісно, його можна було б добряче подоїти, витягуючи гроші, прикраси і що там ще, або й пошантажувати. Насамперед прийняти ту обіцяну квартиру в центрі Києва. Але це означало б, що вона далі згодна бути іграшкою, маріонеткою в руках, нехай і рідного батька. Таточка, який зовсім про неї забув і не згадав би, якби не її так звана матуся. Дівка, з якою цей тип колись трахався, і від того трахання, злягання молодого пса і не менш огидної сучки з’явилася на світ вона, Олеся.
Найліпшим виходом було покінчити з цим кошмарним, потворним, примарним сном одразу. Кинутися з моста в Дніпро або під поїзд у метро. Раз, стрибок – і проблема її дурного існування зникла б назавжди. Але Олеся відчувала, що у неї не стачить снаги вчинити так. Таки страшно. До того ж, до того ж існує примарна надія… Втім, надія на що? Змінити щось у майбутньому? Але навіть хлопець, в якого вона так необачно, по-дурному закохалася, ще й билася за нього з колишньою подругою, виявився негідником, ну, якщо не негідником, то просто байдужим до неї. От і все.
«От і все», – сказала Олеся собі.
От і все, але жити, існувати якось треба, раз не вистачає мужності кинутися з мосту в річку або під поїзд. Другої ночі Олеся думала, як і перед тим, що робити далі. Поїхати на роботу за кордон чи кудись у провінцію? Але вона не знає навіть, як ту роботу шукають. Спитати у когось? Можна, але де гарантія, що не потрапиш у пастку… Можна свідомо, добровільно стати повією. Вона вродлива, струнка, має довгенькі ноженції, майже такі, як у Лільки, тіло, що співає, не раз милувалася ним у дзеркалі, вона б користувалася попитом, але… Від думки, що вона зароблятиме тілом, що кожного дня чи ночі, чи дня і ночі, що десятки чоловіків, які зовсім не люблять, не кохають її, а тільки користуватимуться її тілом, залазитимуть на нього, платячи за це гроші, – від цієї думки Олесю знудило. Відчула, що от-от виблює. Побігла в туалет.
Коли ж вийшла, побачила бабусю Дазу.
– Що з тобою, Олесю? Тобі погано?
– Перепила, – сказала Олеся, перш ніж зникнути у ванній.
Та скільки б не стояла там, умившись, скільки б не стискала зуби, щоб не розревітися, як дурна корова, а виходити треба. Жінка, яка ще позавчора була чи вважалася її бабусею, виглянула зі своєї кімнати.
– Олесю… Онучечко… Я ж бачила, що ти в суботу вернулася сама не своя… І вчора на цілий день зникла… Що сталося?
– Нічого, – відрізала Олеся. – Нічого, чуєте? А якщо сталося, вас не стосується... І ви мені не бабуся, Дазо Романівно. Така, на жаль, правда.
– Правда? Як же це?
– А так, що шановна Віталія Миколаївна мене удочерила… Точніше – купила.
– Хто тобі таке сказав?
– Моя справжня мати… Яка від мене колись відмовилася, а тепер винирнула. І мій таточко, який виявився живим і здоровим, та ще й моїм начальником…
– Олесю, – видно було, як Даза Романівна геть пополотніла, – я ж… Я ж взагалі не знала, що ти в мене… що ти є…
– Є… Але я нічия, чуєте, нічия! Я, щоб ви знали…
Олеся хотіла сказати, що вона приїхала тут жити тільки тому, що бабуся жила в Києві. Але сили не стачило… Хоч це було (як жахливо!) напівправдою. Так… Треба бути відвертою до кінця. Не тільки ревнощі до дядька Андрія, не якась там любов до бабусі, котра звалилася як сніг на голову… Вона, Олеся, теж підлячка… Якщо всі такі, якщо світ цей…
Олеся грюкнула дверима.
Уранці вона не поснідала. Уникала дивитися на Дазу Романівну. Бабуся була схожа на тінь. Олеся відчула докори сумління. Щось стислося в грудях. Погасила зітхання.
Буркнула:
– Вибачте… Ви ні в чому не винні…
Її чекала ще розмова з Ігорем Леонідовичем. Вона зайшла до його кабінету, схожа на лезо щойно нагостреного ножа. Поклала заяву.
– Олесю…
– Підписуйте.
– Я маю право тебе затримати хоча б на два тижні, – жалібно сказав він.
– Я взавтра все одно не вийду на роботу, – сказала Олеся. – Повірте, так і буде.
– Подумай, – спромігся сказати він.
– Я вже подумала. – Олеся стисла зуби, як робила за ці дні десятки разів.
Вона нічого не відчувала до цього чоловіка. Тільки й того, що він був не чужіший за її так звану матір, за Віталію Миколаївну, Дазу Романівну, Лілю і хто там іще, хто там іще…
9
Бабуся Даза сиділа сама не своя. Вона не спала цієї ночі. Стислося, а потім пекуче заболіло серце. Подумала, що добре було б померти. Та потім інше – що то було б втечею, непотрібним клопотом і для Олесі, і для Віталії. Вона мусить жити.
Десь там, у Луцьку, на Волині, її дочка, котрій би годилося подзвонити, щось сказати про те, що сталося, порадитись, але не могла цього зробити. Як закляття твердила: треба почекати, треба почекати.
Мусила почекати. Бо те, що вона переживала зараз, дізнавшись від Олесі, що її внучка не дочка Віталії, не можна було порівняти навіть із шоком. Це був біль, який не міг народитися і все ж народився, це була неймовірність очевидного, за яким зяяло провалля. Воно виявилося таким великим, що перевертало все її життя. Робило реальністю страшну підозру.
«Якщо так і це можливо…» – тільки й подумала вона і зрозуміла, що Олесю мусить втримати. Утримати і врятувати од чогось ще гіршого за цю звістку.
Утримати біля себе, а якщо не біля себе, то в світі, який існує для неї, Олесі. Інакше в цілому світ стане помстою їй, Даздрапермі – бабусі Дазі, мамі Дазі й навіть дочці Дазі, яка не повернеться навіть подумки до минулого, до того, що втратила і ніколи не відродить втраченого. А до минулого, як виявилося, мусила вертатися.
…Уперше на Волині вона опинилася у сорок дев’ятому. Отримала сюди направлення після закінчення медичного училища. Коли скінчилися їхні поневіряння при німцях і на Полтавщину, де вони опинилися, знову прийшла Червона армія, Даза і Валерія Капустіна вирішили, що нізащо не повернуться в проклятий дитбудинок для дітей ворогів народу (якщо він ще існував) чи йому подібний заклад. Хай вже ліпше звичайний дитбудинок чи ремісниче училище. Адже Дазі йшов п’ятнадцятий, а Валерії навіть шістнадцятий рік. Школа виживання навчила Лєрку бути ще хитрішою. І вона вигадала план. Вирушать в іншу область і скажуть, що вони сестри-сироти, з містечка такого-то, в яких батьки загинули на війні. Пронирлива Лєрка дізналася: на вулиці, де вони жили в бабусі Варки, така сім’я справді була. Батько загинув ще в перший місяць війни, а мати з дочками поїхала в евакуацію і незабаром повернулася, напівбожевільна, розповідала всім, як на її очах на якійсь станції в пеклі згоріли її любі донечки. Незабаром мати тих дівчат теж загинула. Коли на їхнє подвір’я зайшли німецькі солдати, котрі когось там шукали, та жінка з криком «Це ти вбив моїх дітей!» кинулася на одного з солдатів з поліном у руці й отримала кулю від його напарника. Дівчат звали Тамара і Люба, між ними була дворічна різниця, вік майже такий, як у Валерії і Дази, отож Валерія стала Тамарою, а Даза – Любою Лук’янченко. Вони попрощалися з бабусею Варкою, яка просила остатися, але оскільки це було небезпечно, то вирушили в путь-доріженьку. Де на підводах, де пішака, а раз на товарняку добралися до Чернігова й там заявилися в щойно організоване ФЗУ, або, як у народі казали, ремісниче училище. Розповіли, що в сорок першому році їхали з мамою в евакуацію, поїзд розбомбили, вони вижили, але вважали, що мама загинула. Коли ж вернулися додому, то дізналися, що маму розстріляли фашисти. Оскільки лишатися в місті їм було небезпечно, до того ж не було де жити, бо німці спалили хату, вони й вирушили у білий світ. А тепер хочуть навчитися якомусь ремеслу. Їхня історія, схожа на інші воєнні історії, виглядала правдоподібною. Усе ж з училища зробили запит, на який прийшла відповідь, що так, Тамара Петрівна і Любов Петрівна Лук’янченко проживали в їхньому місті, що батько їх Петро Васильович загинув смертю хоробрих у липні 1941 року, а мати Тетяна Вікторівна розстріляна німецькими фашистами у грудні того ж року. Свідоцтва про народження Тамари і Любові не збереглися, оскільки архіви районних організацій були знищені під час війни.
Так Валерія і Даза, відтепер Тамара і Люба, стали учнями училища, яке готувало швачок. Для Валерії-Тамари шити одяг стало професією на все життя. Вона доволі швидко вийшла заміж за майстра з їхнього училища, народила четверо дітей, а пізніше сама стала знаним майстром-закрійником. Вона так і лишилася Тамарою, не робила спроб знайти слідів матері. Вона навіть, здається, повірила у свою біографію.
По-інакшому склалося в Дази. По-правді, їй зовсім не хотілося шити. Не вміла цього робити. Зате вона із задоволенням випускала стінгазету, читала вірші на училищному вечорі. Допоміг випадок. Коли Даза-Люба в черговий раз уколола голкою палець, виявилося, що до ранки потрапила інфекція. Палець розпух, і майстер відіслав її до училищного медпункту. Медсестра обробила нарив, забинтувала, звеліла приходити на перев’язку. Наступного разу Люба Лук’янченко спитала у медсестри, де вчаться на таку професію.
– Ти б хотіла вивчитися на медсестру?
– Так, – сказала Даза-Люба. – Як ви. – І додала: – Ви так добре перев’язали палець.
Медсестрі Вірі це полестило. Дівчинка явно була освічена, розмовляла правильною літературною мовою. А коли виявилося, що Любця, як стала називати її Віра, ще й знає чимало віршів про любов, які обожнювала Віра, вони подружилися. Відтепер Даза часто забігала у вільний від занять, від практики час до нової старшої подруги. Крім училищної бібліотеки, Даза записалася ще й в міську і відтепер дивувала Віру мало не щоразу новим віршем – із Пушкіна, Шевченка, Франка, Сосюри, Рильського, Пастернака, Ахматової – зі збірки 1940 року, яка якимось дивом уціліла в міській бібліотеці, менш знаних поетів і навіть забороненого Єсеніна, томик якого вона разом з церковними книгами знайшла на горищі в бабусі Варки. Віра вирішила допомогти талановитій дівчинці. На Дазине щастя, старший Вірин брат, який щойно повернувся з фронту, став працювати в міському комітеті партії. Дізнавшись, що до війни Люба встигла закінчити шість класів, він допоміг їй скласти екстерном екзамени за сьомий. На той час семирічна освіта важила чимало. Заввідділом міськкому домовився з директором училища про переведення Любові Лук’янченко, як «особи, схильної до медицини», на роботу санітаркою до райлікарні. Ще через рік Любов Лук’янченко мала на руках направлення на навчання до медичного училища. По закінченні його, навесні тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року, вона отримала інше направлення – на роботу у Волинську область.
Треба сказати, що дівчата-випускниці їхали «на Западну» з неохотою. Хто міг – відкручувався чи й просто відкуплявся. Адже ходили чутки, що там, на Волині й Галичині, досі йде війна, що посібники фашистів бандити-бандерівці люто розправляються з приїжджими зі сходу, особливо жінками й дівчатами – вбивають, ґвалтують, виколюють очі, відрізають язики, а то й кидають живими у колодязі-криниці.
Утім, у Люби вибору не було. Впливових родичів у неї теж не водилося. Звертатися ще раз за допомогою до Віриного брата посоромилася. Та й що б він міг подумати? Вирішила – уб’ють, то й уб’ють, ніхто за нею плакати не буде.
У селі, куди вона добиралася спершу з Луцька до райцентру на попутці, а потім на підводі, її насамперед вразила тиша. Ніхто не стріляв, хати під солом’яними стріхами наче вибігали їм назустріч, на вулиці паслася коза й ходили кури, з-за тину визирали цікаві жінки. Одна з тих жінок, запнута чорною, з великими квітами, хусткою:
– Кого типерка привіз, Купріяне? Вчительку?
– Сестру дохтурську, – одказав Купріян. – Гартемичу буде помагати.
– Та йому тре помочніца, – сказала жінка. – Бо сьоннє з самого раничка зновика нажлуктився. Павлиха було пушла, бо нога гноїться, так, казала, банку з маззю розбив, то сама всеньку мусила по землі збирати. Ото чудо таке.
З «чудом» в особі вже немолодого фельдшера Даза познайомилася наступного дня, після того, як переночувала на лавці в одній з двох кімнат маленької хатини, в якій тепер містився сільський медпункт. Фельдшер Тимофій Артемович був, як і вона, присланий з «Восточної» колишній фронтовик, у якого загинула сім’я, і тепер, самотній, заливав ту самоту самогонкою. Тутешніх людей не любив, для нього вони були «сплош бандьори». З ним Даза попрацювала чотири місяці, влітку Артемович поїхав у відпустку, перед тим як попрощатися, сказав до медсестри загадкову фразу:
– Вони й до тебе навідаються. Главноє – не сопротівляйся. Но бдітельность повинна проявити.
З відпустки фельдшер не повернувся, нового не прислали. Лишилася в фельдшерському пункті, або, як казали, – медпункті, сама: і за медсестру, і санітарку, й прибиральницю. Люба (в душі вона вперто називала і вважала себе Дазою) приймала хворих, виписувала ліки, кількох направила до районної лікарні – з підозрою на апендицит, виразку, туберкульоз. Дядька Івана, в котрого болів живіт, мало не силою всадила на підводу, яка їхала в райцентр, і порятувала, як виявилося, від перитоніту. Іншого, якого зігнутого перестріла на вулиці, завела до хати, попри його віднікування зробила масаж і, швидше мимоволі, вправила хребця. Чоловік встав розігнутий і подивився на неї, мов на святу. Як і належало, часто навідувала новонароджених і взагалі малих дітей, котрих у цьому поліському селі виявилося чимало. Двічі її кликали, аби зафіксувала народини – пологи тут приймали жінки-повитухи, яких по-місцевому називали бабницями. Вона вперше оглянула манюнє дитятко, що, здалося, злякано глипнуло на неї – незнайому тітку, і, боячись в душі, сама несподівано взяла його на руки. Від тепла, яке йшло од дитини, й чогось незнаного досі, вона аж затрепетала.
Мешканці цього поліського села, що спершу (відчувала) придивлялися з насторогою, почали змінювати ставлення. Вона відкривала: тут живуть звичайні сільські люди, дядьки й тітки, дідусі й бабусі – хай справді темні, зі своїми звичаями і забобонами, але ніякі не бандити чи підступні вороги, «пособники фашистів». Їй приносили як дарунок яйця, шматки сала, спечені самими круглі хлібини, пляцки, а дружина чоловіка, який у лікарні, куди Даза змусила поїхати, вперше за п’ять літ перестав кашляти, принесла обпатрану курку. Даза ніяковіла, віднікувалася, але несподівано зробила відкриття – їй приємна ця увага, ця підкреслена поштивість до «пані дохтурки».
Казала:
– Я лише медсестра.
Але знала: як тільки відробить ці три роки за направленням – вступатиме до медичного інституту.
У селі організувався колгосп, до якого заганяли селян. Даздраперма прийшла до голови того колгоспу і попросила підводу – з’їздить до райцентру. Головний лікар райлікарні ошелешено дивився на неї, коли перерахувала потрібні їй ліки:
– А де я вам їх візьму, колего?
Так і сказав – «колего». Вона трохи поговорила з худорлявим чоловіком зі стомленим жовтувато-сірим обличчям й раптом, несподівано для самої себе, сказала:
– У вас астма. Але печінка не хвора, це запалення жовчного міхура.
Лікар, якого звали Платон Олексійович, ошелешено зирнув на неї:
– У мене справді астма. Але звідки ви знаєте про жовчний?
– Ви навіяли собі хворобу печінки і боїтеся зробити аналізи, адже так?
– Ви молода нахаба, – роздратовано промовив Платон Олексійович і раптом кволо посміхнувся: – Я справді підозрюю цироз і боюся проводити обстеження. Тепер зроблю.
Цю здатність начеб на око, інтуїтивно ставити діагноз, який потім підтверджувався, Даза згодом відзначала в себе не раз. У неї справді була колосальна інтуїція, яка з роками тільки розвивалася. Але й мала кілька довідників, привезених з училища. Усе життя вона збиратиме довідники й медичну літературу, по суті, займатиметься діяльною медичною самоосвітою й стане лікарем не за посадою, за суттю. Потім її шлях повторить Віталія.
Поки що ж Даза повернеться в село, а через тиждень їй привезуть ліки, які замовляла. Вона зрадіє. У селі розпочалися жнива. Даза прийшла на поле і попросила дати їй серпа та навчити жати жито. Звісно, вона порізала пальця, не могла з незвички не порізати, та ця кров, як і вчинок в цілому, дивно, а може, й символічно пов’язала її ще більше з цими людьми.
Якось прийшов до неї чоловік і попросив дати ліки від простуди. Тоді, хоч і було літо, пройшли дощі.
«Може, й простудився», – подумала Даза.
Дала ліків, зробила укол. Чоловік приходив ще двічі, чомусь обидва рази увечері. Скаржився на радикуліт. Тіло у попереку було геть усипане прищами. Як пішов – Даза присіла на лавку і довго так сиділа.
«От і перший гість, – подумала. – От і перший…»
У селі не пролунало за ці місяці жодного пострілу, але до неї доходили чутки про вбивства в сусідніх селах – міліціонера й голови сільради. А недавно Даза почула про бій на шосейці, кілометрів за сім від села. У Лучинцях стояло кілька порожніх хат вивезенців – куркульських сімей і «бандопособніков». У такій хаті розміщувався й медпункт, а в іншій «вивезенській» – колгоспна контора. Сільської ради не було, вона знаходилася в сусідньому селі. Через кілька років лучинецький колгосп приєднають до більшого, і Лучинці назавше стануть заштатним бригадним сільцем. Але Любові Лук’янченко, медсестри і фельдшера за сумісництвом, на той час в селі вже не буде.
Поки що погожого літнього дня до медпункту підкотила бричка і у двері постукали.
– Так, можна, – сказала Даза.
До кімнати вступив міцний рожевощокий чоловік років тридцяти у галіфе і сірому піджаку.
– Доброго дня, Любове Петрівно, – сказав бадьоро, майже весело.
Вона відповіла здивовано:
– Доброго дня. Я вас слухаю.
Чоловік пильно оглянув кімнату, постукав пальцями по столі.
– Бачу, ви обжилися. І квіточки засушені, і колосочки.
– На обжинках у колгоспі подарували. – У Люби-Дази чомусь ворухнулася неприязнь до гостя, явно не сільського.
– Зрозумілочко, – протягнув майже речитативом прибулець. – Затишок створювати ви вмієте. Здається, й живете тут?
– Так, у прибудованій кімнатці. Сідайте, будь ласка.
Він присів на стілець і попросив-запропонував ще з більшою веселинкою:
– Може, тиск зміряєте?
– Будь ласка.
Тиск у нього виявився майже ідеальним – сто двадцять п’ять на вісімдесят два.
– У вас усе в порядку, – сказала Люба-Даза.
– Я радий. – І подивився знову, мов стрілу метнув й весело воднораз. – І за вас радий. Ви вже добре зарекомендували себе, про що свідчить і ваше районне медичне начальство, і в селі про вас гарної думки.
– Дякую. – Даза й собі всміхнулася.
– Ну, не буду далі тягти кота за хвіст. Я – старший уповноважений райвідділу МДБ. Установа нібито грізна, але тільки для наших ворогів. Чесним громадянам боятися нічого.
– Я не боюся, – сказала Даза.
– І правильно робите, – він зняв нарешті картуза, сірого, як і піджак, поклав на коліно. – Те, що тут триває боротьба з українсько-німецькими буржуазними націоналістами, ви знаєте. Ну, і як чинити, коли б хтось із них навідався до вас, гадаю, інструктували.
– Так. Я маю доповісти.
Він різко повернувся, примружив очі.
– То чому ж не доповіли?
Даза розгублено:
– Але ж до мене ніхто не приходив.
– А на прийом?
– Ну, я ще всіх у селі не знаю… Але чомусь здається, що чужі не заходили.
– Правильно, не заходили. Але можуть зайти, – сказав він. – Тому прошу, як зайде хтось незнайомий, підозрілий, повідомити нас. Зателефонувати можете з кабінету голови колгоспу. Ось телефон, який треба набрати.
Простягнув їй папірець, сказав:
– Краще запам’ятати.
– Я запам’ятаю, – пообіцяла Даза.
– Ну й чудненько. – І майже шепотом, довірливо: – Ви, мабуть, чули про недавній бій? – Змахнув рукою – білою і короткою. – Там, на шосе.
– Так, – сказала правду Даза.
– А в тому бою кілька бандитів було поранено, – він сказав це як про щось бридке. – Гадаю, їм потрібна буде допомога. Ліки, бинти. Не відмовляйте, це небезпечно для життя. Уб’ють і все одно заберуть. Але повідомте відразу. Прикмети, раптом ім’я чи псевдо промайне. Ну і…
Зробив паузу, наче щось зважуючи. Зітхнув. Важко, протяжно.
– Вас можуть попросити піти з ними. Отут дійте залежно від обставин. Якщо будуть вести селом – опирайтесь, кричіть. Не буде такої можливості, або пообіцяють, що беруть вас тимчасово, для допомоги, – ідіть. Можливо, й відпустять, їм ще медикаменти знадобляться. Тоді постарайтеся все запам’ятати, що зможете побачити. І теж відразу поінформуйте.
– Якщо виникне така ситуація, я поінформую, – пообіцяла Даза.
– Не сумніваюсь. – Він посміхнувся – майже ніжно, принаймні довірливо, чи що. – У вашому училищі вас характеризували якнайкраще. Гадаю, ви розумієте, що органи мають знати все. Як і те, що єдине, що завадило вам отримати по закінченню медучилища червоний диплом і право відразу поступати в медінститут, це те, що ви перебували на окупованій території. – Довірливо далі: – Якщо відверто, я особисто проти того, щоб підозрювати в чомусь дітей, навіть підлітків. Тим більше, що ви донька полеглого бійця Червоної армії, а ваша мама Анастасія Петрівна була справжньою патріоткою…
– Мою маму звали Тетяна Вікторівна, – сказала Даза, в якої за плечима з’явився легенький холодок.
– Даруйте, це ж ви Петрівна, – усмішка його була схожа на усмішку чеширського кота, пригадала Даза колись прочитану поему-казку. – Я такий неуважний…
Він підвівся, зловив на льоту картуза, який сповзав з коліна. І ще раз метнув блискавку:
– А якого кольору були, до речі, очі у вашої мами?
– У мами? – Дазине здивування було з домішкою страху. – Карі.
– Молодець, – сказав він. – Я просто пожартував. До побачення. Не проводжайте.
Даза побачила крізь вікно, як від’їжджає бричка. Як цей чоловік, що так і не назвав свого імені, хвацько змахує батогом. Ноги їй підкосилися. Опустилася на стілець. І стало ще зимніше, бо… Бо вона ледь не сказала – сірі, темно-сірі – про очі своєї справжньої мами, Маргарити. Мами Рити, від якої вона колись відмовилася. Але ж вона не знала, які очі були в Тетяни Вікторівни Лук’янченко… Чому сказала – карі? Карі… Виходило, що так – карі, раз не спростував. Співпало, вгадала? Що є це… Чому він запитав? Чому нагадав про несправедливо неодержаний червоний диплом – її відверто зрізали на державному екзамені, задавши півтора десятка додаткових запитань. Перестало було боліти, а тепер заболіло знову. Він щось знає, в чомусь підозрює? Знає, хто вона насправді? Вона має заслужити його довіру, як колись довіру страшної ТеБе? Через яку згинула її найкраща подруга Соня, Сонтарина, Сонтариночка… Над нею знову нависла небезпека, цього разу подвійна – від цього чоловіка і від тих, з лісу?..
