Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)

3

З такою чи схожою тривогою Олеся йшла, а потім їхала на метро, пересідала й знову їхала і нарешті пішака прямувала до свого агентства, того дня – четвертого вересня. Дня, позначеного на календарі її шефа таємничо-зловісними чотирма хрестиками.

Наказала собі бути пильною.

День, проте, виявився як день – звичний, буденний. Ігор Леонідович зайшов до приймальні теж звичним енергійним кроком.

– Доброго дня, Олесю.

– Доброго дня, Ігорю Леонідовичу.

– Як справи?

– Нормально.

Та, перш ніж зайти до кабінету, він спинився

– Якась ви сьогодні не така, як завжди. Щось трапилося?

– Дякую, ні.

– Ви якась наче насторожена.

– Вам здалося. Я почуваюся добре.

– Ну, працюйте.

І вона працювала. Тільки подумала: чому помітив її стан? Випадково це чи ні? А день переповнений рутиною. Зателефонувати тому-то, викликати того-то. Документи від… надійшли? Так, Ігорю Леонідовичу. Принесли пошту, потім документацію. Вона занесла до кабінету шефа. Кинула погляд на календар. Там – вчорашнє число. Отже, не хоче, щоб вона побачила ті хрестики. Об одинадцятій, як звично, заварила й занесла каву. Він сказав, що чекає «золотої осені». Завжди чекає, кожного року. А ви, Олесю? Вона:

– Мені теж подобається золота осінь.

От і все. Заходили і виходили працівники, питали, чи прийме, питала вона шефа – прийшов такий-то, просить прийняти. О пів на першу вийшов з кабінету і сказав… сказав, що після обіду буде в Кабміні, потім на зустрічі в Міністерстві екології. Можливо, сьогодні не вернеться. Оглянувся на порозі, посміхнувся. Олесі здалося: не так, як завше, таємниче. Коли вийшов, трохи перечекавши, кинулася до дверей. Замкнені. Їй захотілося стукнути по цих дверях, що ховали якусь таємницю.

Таємниця лишилася. Того дня після обіду шеф справді не повернувся. Це теж таїло якусь таємницю. А може, розгадка її припадала на 25 грудня? Дуже хотілося спитати про ті хрестики (чи плюси?), але не хотіла викривати себе.

Сьогодні ж тривога її разом з нею мусила дочекатися обіду. Вискочила і побігла на Майдан. До нього від агентства всього два квартали. Встигне.

Олеся добігла майже до Майдану і спинилася. Подумала, що вона хоче їсти. Може, зайти в цю хлібну крамницю купити булочку? Чи хоч щось купити…

«Я боюся, – подумала вона. – Боюся цієї зустрічі. І взагалі – це смішно. Ця гонитва. І все, решта. Вигадані почуття. Чому вигадані? Треба дочекатися вечора й піти на Майдан разом із Лілею. Лількою. Удвох. Так чесніше».

Вона повернула назад. Так і не пообідала. А після обіду її покликав заступник голови агентства. Коли вона зайшла, він довго м’явся, питав, як життя, чи була вона в театрі, коли останній раз, як ставиться до цих подій…

– Нормально ставлюся, – сказала Олеся. – Я була на Майдані, Петре Семеновичу, якщо це вас цікавить. І не раз.

Заступник начальника засовався на стільці. Постукав олівцем по столу. Відчувалося, що йому важко щось сказати. Нарешті промовив:

– Власне, вас попереджали… Тобто вас усіх… А ви справді були там не раз.

– За мною шпигували? – Олеся постаралася вкласти у свої слова якомога більше іронії.

– Чому за вами? Ніхто ні за ким не шпигував, як ви висловилися. Але ви працівниця державної установи. До того ж не просто працівниця.

– Я секретар-референт голови агентства.

– Не тільки це, – сказав Петро Семенович. – Не тільки. Ви маєте доступ до державних документів.

– Я їх не носила на Майдан, – сказала Олеся.

– Не в тому річ, – сказав заступник голови. – Не в тому..

– Тоді в чому?

– Бачите…

Цей чоловік хотів щось сказати, але не міг. Не міг і сам боявся? Її чи тих, хто стоїть на Майдані? Чи свого і її начальника?

Олесі раптом стало весело. Виходить, щось таки вона значить у цьому житті. Щось таки значить.

Промовила, теж уже не приховуючи веселості, що раптом нахлинула:

– Чому ж тоді Ігор Леонідович сам не сказав мені про це?

– Про що?

– Про все це…

– Бачите… Хіба ви не розумієте… – Він змахнув рукою. – Ідіть. Я попередив.

– Дякую за попередження.

Олеся вийшла з кабінету, де стало душно. Зайшла до приймальні, сіла за стіл. Подумала, що стає іншою. Що стала вже іншою. Цей чоловік, Петро Семенович, розвіяв усі її страхи. Не треба прикидатися: вона любить того хлопця з Майдану. Закохалася, як тільки його побачила. Вона тепер відчула – їй геть байдуже, який він: добрий чи поганий, підступний, злий чи, навпаки, дуже порядний і благородний. Він є і призначений для неї. Їй навіть байдуже, чи хтось у нього є. І… І навіть байдуже, що в Ярослава, вочевидь, так само закохана її найкраща подруга Ліля. Кирпата Лілька, котра її підтримала й подружилася, коли шість із хвостиком років тому вона приїхала з Луцька й пішла вчитися до столичної київської школи. Гімназії, бо бабуся вважала, що в неї має бути гімназійна освіта. І вона має прискорено пройти гімназійний курс. Підтримка Лілі значила тоді багато.

«Я невдячна свиня, – подумала Олеся. – Невдячна закохана свиня».

Але від її слів нічого не змінилося. Не було й сорому за цю невдячність. Було відчуття, що там, за вікнами агентства, держустанови, ха, теж народився інший Київ. Уже народився. Живе… Він ще має зберегти хоча б одного листочка на своїх каштанах або плід каштана, притулений до дерева. Він повинен зберегти для неї краплину тепла, яку має відшукати в повітрі або під листям у скверику за агентством. Київ нарешті належить їй – сповна, кинувши свою погорду до ніг провінціалки. Нарешті.

«Ось що відчувають дурні закоханці», – подумала Олеся.

Закохана Олеся таки дочекалася закінчення робочого дня. Прожогом метнулася до виходу. Байдуже, що її начальник ще в кабінеті. Перетерпить. Тим більше, що, здається, він до неї небайдужий. Олеся знає, що Ігорю Леонідовичу йде тридцять восьмий, що він був одружений, має сина, тепер, ось уже два роки, розлучений. Дружина, колишня моделька, пішла до крутого бізнесмена. До неї, Олесі, він ставиться делікатно, надто делікатно. Що ж, сам винен, хоча й вона теж, бо відразу поставила між ними бар’єр. А він не дуже й намагався той бар’єр зламати. От тільки хіба ті загадкові хрестики в його календарі… Вони щось мусять означати. Щось означають. Незабаром двадцять п’яте грудня, день, на листку якого стоїть аж п’ять хрестиків. Чи таки плюсів? Але ж цього дня ще не було, він ще тільки наближається…

У неї, звісно, були інтрижки в школі, навіть ще в Луцьку, і тут, у Києві, а в училищі, в училищі… під час практики… вона позбулася невинності (нарешті, сказала вредна Лілька), стала, двічі «ха», сучасною дівчиною. Столичною штучкою. Якій море по коліно. Тільки в те море вона зайшла недалеко, ледь намочила ноги, котрі, здається, досі ще не висохли. Присмак цікавості виявився гіркуватим. Подумаєш, сказала Лілька, велика цяця, недоторка з провінції, та мене розпакували ще в сьомому класі. А любов… Ах, любов! Руда кішка, яка не ловить мишей, а тільки грається з ними. І миші живі, і кішка задоволена. Вчися, подруго, і твій майбутній, як і мій, ще нам подякують за минулий набутий досвід.

Олеся підозрювала, що Лілька більше бравує, ніж набуває того досвіду. Хоч історій у Лілі було на сім відер ля-ля. І от обидві закохалися. В одного. Для того одного, єдиного, ну й для його товаришів по стоянню на Майдані (чи й подруг?) Олеся накупила дорогою ковбаси, сиру, два батони, два пакети (чому два?) соку виноградного – не годилося приходити з порожніми руками.

Ну, звісно, Лілька вже тут як тут, висіялася і вродилася, продає нахабні свої смішечки, а вони відразу стають вороняками, котрі каркають над Олесею. Ліля – три «ха» з половинкою – очиськами, як у відьми, по ній – кресь. З безсоромних очиць два язички вогню – палахкоти, Олесю, гори, подруженько, не шкода. Олеся ледь збентежилася, погладила звірка, що готовий був пазурики випустити, – ще не час.

А він… Зате він подивився по-особливому. Тепло, зацікавлено. І начеб пригортав тим поглядом. Клав його на плече й тулив її до себе. Геть усю й так близько, що Олесі раптом стало душно. Посеред цієї зими-хлюпавки, що от-от стане морозною, по телеку обіцяли. Посеред Майдану, який не здається.

А настрій у всіх був піднесений. Бо щойно надійшла звістка, що завершилися якісь там переговори, що буде третій тур президентських виборів. Про це вже всі знали, але хвилиночку, тріумфальну новину ще мали повідомити з трибуни, й Олеся разом з усіма рушила до більшого стовписька. Вона вітала, разом з усіма, звичним скандуванням кумира Майдану, кричала: «Перемога! Перемога!» Ще мали щось там вирішувати депутати, але всі були певні, що нікуди вони не дінуться. У якийсь момент Олеся відчула доторк чиєїсь руки до своєї. Це могла бути тільки його рука – такою теплою посеред зимової холоднечі, такою ніжною, зворушливо несміливою, з обережним потиском, в якому відчувалася чоловіча сила. І Олесина… Олесина рука опинилася в цій чоловічій руці, і їй миттєво захотілося зняти рукавичку, аби їхні руки злилися в одну. Вона покосилася – чи друга, права його рука, не тисне ручницю тієї змійки Лільки, бо ж він стояв між ними. Між, між, між… Тепла-тепла торжествуюча хвиля радості залила її всю. Права рука Ярослава була піднята над головою, він чи то так висловлював свої емоції, чи когось вітав на трибуні. Химерна думка прийшла до неї про те, що добре було б піднятися туди, до чоловіків і жінки з косою, й у мікрофон, на всю наелектризовану юрбу, на весь Майдан проголосити: «Люди, я закохана і щаслива!»

Її настрій збила подруга, в одну мить опустила на землю. Уже коли десь біля півночі покидали Майдан, домовившись перед тим прийти завтра, Ліля сказала:

– А ти, виявляється, добра сучка, Лесько. У тебе що, тічка почалася?

– Лілю! – Олеся не вигукнула – зойкнула.

Зойк покотився Хрещатиком. Розсипався на друзки. Друзки, друзочки падали під ноги перехожих, яких було ще досить багато в цей пізній час, і вмирали. Олеся мусила признатися: чекала Лілиної реакції, але ж не такої брутальної. А якої?

Ліля схопила її за комір пальто. Потягла до себе.

«Які нестерпні в неї духи», – подумала Олеся.

– Думаєш, я не бачила, як ти йому свою руку сунула? Може, й у штани засунула?

– Лілю, як ти можеш? – І тут Олеся не стрималася й видала. – Він сам потис мою руку.

– Сам? Знаєш, як у нас кажуть? Псюра не скоче, як сучка не схоче. Ти вже схотіла, подруго. Думаєш, я не бачу? Але він мій, запам’ятай!

– Він… Він тої, кого сам вибере.

– Не фінти, подруго, – сказала Ліля. – Не вислизай, як та в’юниця. Мо’, згадаєш, хто його першим побачив? Хто на нього першим око кинув… І на кого він теж…

– Не факт, – сказала Олеся.

– Не факт? А те, що ми подруги, ніц вже не важить? Чи ти забула, хто тебе пригрів, як ти, селючко, до Києва приїхала…

– Я не селючка, – Олеся.

– Ха, вона городська, на дорозі тряска. З міста, що з трьох хуторів зліпилося, на болоті висиділося…

– Ми з тобою…

Олеся важко задихала. Важко-важко. Мовби несла величезний важкий мішок. Чи підіймалася сходинами на який-небудь двадцятий поверх.

– Ми з тобою, як сіль з водою, – почула Олеся. – Хтось мусить розчинитися. Відступися – й будемо далі дружити. Забудь дорогу до нього.

– Лілю… Я… Я не зможу… Твоє щастя буде солоним, як та вода з сіллю.

– Ха, філологиня!

– Я тобі вдячна за все.

– Підітрися своєю вдячністю.

– Як ти можеш!

– Я ще й не так можу, – сказала Ліля вже на ескалаторі в метро. – Могла б декого натравити. Тільки свисну – по мордасах получиш. Але я не хочу. Тому…

Уже на станції метро вона сказала, що дає день на роздуми. Ніч і день. Майже добу. Якщо Олеся наступного вечора з’явиться на Майдані, ні, конкретно біля Ярослава, між ними все скінчено. Але щоб все було по-чесному, тоді… Тоді вони битимуться… Як навчилися… Хто переможе – отримає Ярослава.

– Ти серйозно? – Олеся не могла повірити.

– Авжеж, подруженько. Але, гадаю, до цього не дійде. Ну, ти ж розумненька. Ну, чао. Сядемо в різні вагони, бо ще не стримаюся, вріжу по твоїй підлій пиці.

У своєму вагоні Олеся подумала, що Ліля мовби права. І першою закохалася. І колись підтримувала. І… І… з крапкою. А її серце? Серце її сьомого року в Києві. Це ж треба, полюбити хлопця з її рідного Луцька в столиці! Сьогодні вона дізналася, що Ярослав – юрист, працює юрисконсультом в якійсь приватній фірмі.

«Якщо треба, я повернуся до Луцька, – подумала Олеся. – Якби в нього хтось був, він би не тис так руку. А якщо тис тільки мені… Мамо моя… З ким би мені порадитися? З мамою? Бабусею? Чи мовчати?»

Їй раптом захотілося проїхати свою станцію. Втекти від Лілі. Вона її не боїться. І все ж на душі марудно. Марудно, марудно, не треба бравувати. Може, відступитися? Але куди? Шляху ж нема, от яка біда!

І тут в Олесі занило в грудях. Наче струна обірвалась, такий звук. Струна в грудях? Може тромб? Але якби тромб, вона б померла. А вона жива. Тільки з марудним закоханим серцем. Мами вона давно не бачила. Мама ображена за те, що вона її покинула, поїхала до бабусі. Але ж у мами є дядько Андрій. Якого вона, Олеся, поважає за те, що він зробив для мами. Але не може бути з ними обома. Не може, от і все. Вона так їй і сказала тоді. Бабуся сама і… Мамо, я відчуваю, що їй не можна бути далі самою. Вона обдурювала маму чи саму себе? І їй так хотілося до Києва, але не в цьому річ, не в цьому. Невже вона таємно, в глибині душі, на самому денці, заздрила мамі, її несподіваному щастю? Ревнувала до дядька Андрія? Вона б хотіла зустріти такого чоловіка. Тепер, може, вже зустріла…

Олеся проїхала станцію. Людей у вагоні поменшало. Вона злякалася: чи йтиме потяг назад… Ще повинен, а може, й ні… Вона не хоче проїхати свою станцію в житті. Ось яка біда.

«Олесько!» – почула раптом мамин голос.

Так мама казала, коли сердилася на неї.

4

«Я не серджуся, я не гніваюся на тебе, Олесю», – цю фразу Віталія подумки повторяла не раз, відколи вони жили окремо – Віталія з Андрієм у Луцьку, Олеся з бабусею в Києві.

І все ж гнівалася. Бо гнівалася… Бо тоді Олеся сказала так, як не мала казати. Її слова мовби зачепили давню, дуже давню рану.

– Мамо, я хочу поїхати з бабусею…

– А школа?

– Коли закінчиться навчальний рік.

– Поїдеш, – сказала Віталія. – Проведеш канікули в Києві.

Досі Олеся була в столиці тільки на екскурсії з класом. Віталія боялася везти доньку до Києва, аби… Аби випадково там не зустріти маму Дазу.

– Я хочу назовсім переїхати до Києва. Розумієш, мамо… У тебе є дядько Андрій. А бабуся стільки років жила сама… Ти дозволяєш?

– Що ж, їдь…

Віталія погасила зітхання. Упертість, непокора, гординя знову наздогнали. Її. І боляче вдарили. Так вона подумала. І водночас, що цього визнавати не хоче. Це несправедливо. Олеся жорстока. А вона? Зерно, посіяне колись нею самою, проростало. Гірке зерно. Колюче. Мовби шпичак, якого донька встромила у її материнське серце. Віталія поморщилася – надто красиво. А тут просто заболіло. На зміну фізичному болю вкотре прийшов душевний. Хоча…

Їй було добре з Андрієм. Навіть дуже добре. Якось так затишно, мовби той затишок створила вона сама. Для себе, може, й для нього, для їх обох. Таким було її відчуття, вистраждане, здобуте хтозна з якої глибини. З давнього часу, коли вона чекала на щастя, здавалося, знаходила, здобувала його, щоб помилитися, обпектися, втратити. Андрій не робив дорогих подарунків, але міг зробити сюрприз, і Віталія раптом відчула, як важить для неї зібраний її пізнім коханим букетик квітів чи листя, смішна іграшка, книжка віршів. Їй довелося ще боротися з хворобою, як і боротися із наркозалежністю, якої набула, коли глушила біль морфієм та іншими препаратами, двічі лягати в лікарню, й Андрій був поруч, вона починала хвилюватися, коли запізнювався хоча б на чверть години. Коли ж була на роботі, виходила на нічні чергування, то він наказував:

– Ти мусиш мені подзвонити, якщо не спатимеш.

– Вночі?

– Звичайно. Інакше я подзвоню сам.

– Дзвони.

Нічні розмови, коли треба було говорити упівголоса, щоб не розбудити, не тривожити хворих, стали Віталії особливо дорогі. Тим більше, що вона просила: говори, говори, тобі можна, я слухаю. І він розповідав про своїх студентів, лекцію, прочитану вдень, книжку, яку прочитав на тому тижні, про шлях додому, або згадував щось із колишнього життя. Віталія слухала і посміхалася. Отак, сама до себе, серед нічної тиші, в сестринській, де вічно пахло ліками.

У зв’язку з хворобою її хотіли звільнити від нічних чергувань, але Віталія запротестувала. Їй не так хотілося чергувати, як очікувати нічного дзвінка від Андрія чи самій телефонувати і просто чути його голос – слова майже не мали значення.

За цей час вони двічі були в Києві. Двічі – всього двічі – приїжджала Олеся.

«Минулий рів росте», – якось подумала Віталія – вона й боялася приїзду доньки (та жінка!) і дуже чекала його.

Дружина Андрія лишалася в Греції, назад не повернулася, разів кілька на рік телефонувала, обіцяла приїхати, а коли Андрій подзвонив сам і чесно сказав, що в нього є інша жінка, Ірина, його дружина, засміялася й сказала, що давно живе з вродливим, молодшим за неї темпераментним греком і при першому приїзді дасть згоду на розлучення. Однак вона не приїжджала, письмової згоди не присилала.

– Я йду через ліс на твій голос, – сказала Віталія якось вночі у телефонну трубку.

– Серед ночі?

– Зараз так. Але хіба ти забув…

– Звичайно, ні.

То було під час їхнього виїзду до лісу. Андрій купив, швидше отримав у подарунок за майже символічну ціну від знайомого «жигулі», походив на курси водіїв і ось – вони в лісі. І не раз. Але того разу… Вони виїхали поблукати, назбирати жовтогарячого й багряного листя – які букети-композиції з такого листя вмів і любив Андрій витворяти! Ну і, якщо пощастить, то й грибів, навіть кошичка й цупкого пакета взяли. Ішли, розмовляли й непомітно розійшлися у різні боки. Коли Віталія відчула, що вона сама, спочатку прийшло здивування. Змахнуло крилом, повіяло вітерцем. Потім збентеження – як так трапилося, чому вона сама?

– Андрію! – гукнула вона. – Агов!

У відповідь – тиша. Гукнула ще раз. Те саме. Тиша мовби погустішала. Подумала – ну й нехай, дражнися, дражнися, не пропаду без тебе. Рушила далі, й ліс розпочав з нею свою гру-заманювання. Чомусь частіше стало падати листя під ноги. Наче хтось невидимий вистелював їй стежку. Потім вона побачила те обличчя. Жіноче. Попереду. Не злякалася, подумала – от, іще одна грибниця. Потім – друге. Далі третє. Екскурсія якась чи що? І тут вона здивувалася й жахнулася – всі обличчя були однакові. Наче подвоїлася, потроїлася, потім розсипалася на десяток облич та, перша, жінка. І тут Віталія спинилася. Обличчя жінки здалося знайомим. Десь вона його бачила, десь зустрічала цю жінку. І здригнулася – то вона, та жінка. Вона чекала на Віталію три роки тому, того літнього вечора незабаром, як Олеся поїхала до Києва.

Вона ступила з темряви, виникла, витворилася. Силует, що став реальною людиною і вдарив загострими парфумами.

– Ви Віталія Миколаївна?

– Так.

Доволі невродливе простувате обличчя. Маленький гострий, схожий на пташиний дзьобик, носик. Відкрита сукня. І темні окуляри. Та окуляри вона зняла, аж якось поспішно.

– Віталія Миколаївна Косик?

– Так, – Віталія вже трохи роздратовано. – Вам щось потрібно?

– Ви мене не впізнаєте?

– Ні.

– Я мама Олесі.

У Віталії все похололо. Подумала: «Це мало статися. І сталося».

Сказала:

– Вибачте, це я мама Олесі.

– Так, так, я пам’ятаю угоду. – Жінка усміхнулася, і при світлі ліхтаря було видно, як зазміїлася її усмішка. – Я не збираюся її у вас забирати. Я тільки хочу її побачити.

– Навіщо?

– Побачити. – Жінка повторила вперто, як закляття. – Ви нічого не подумайте такого… У мене є ще троє дітей. Я просто побачу. Хоча б здалеку. Усе-таки моя кровиночка.

– Це моя дочка. Я її народила.

Жінка, що вийшла з темряви:

– Аякже, я розумію. За документами так. Ви все добре, розумно зробили. Я тільки побачу – і все. Говорити навіть не буду. Як кажуть – упівока.

– Олесі тут немає. І не буде, – сказала Віталія.

– А де вона?

– Цього я вам не скажу.

– Якщо не скажете – я шукатиму. І знайду. Ліпше по-доброму. Тоді і все буде по-доброму.

Віталія відчула страшенну втому. Вперше за два місяці заболіло.

Вона спитала з дивною надією:

– Вам потрібні гроші?

– Що ви! – Жінка аж злякалася. – Ніяких грошей. Чоловік добре заробляє. То скажете, де моя донька?

– Ні, – Віталія різко. – Я не скажу, де моя донька.

– Даремно ви так, – жінка, котра хотіла побачити Олесю. – Бувайте.

Та жінка знову розтала в темряві. Знаючи ім’я, прізвище своєї біологічної дочки, вона, зрештою, могла взнати і її адресу. Дідькова прописка, яку тепер називають реєстрацією. Та на це піде чимало часу. Хіба від когось довідається, що Олеся в Києві.

З того дня страх обсів Віталію.

Тепер, у лісі, він мовби матеріалізувався.

Обличчя кликали, вели її за собою. Куди, в яку глибину, в яку гущавину?

– Андрію, – гукнула Віталія голосно, а потім ще голосніше, щосили, як тільки могла. – Андрію! Де ти?

Слухала тишу. Десь попереду заторохтів дятел. Розімкнув і замкнув тишу тим стукотом.

«Я сама, – подумала Віталія. – Геть сама». А та жінка (вона пам’ятала її ім’я, але навіть подумки не вимовляла) кликала за собою.

Ліс став розступатися перед нею. Порідшав. Їй не буде де сховатися. Сховатися?

Зникло обличчя, та став рости страх. Боялася озирнутися. Враз наче заморозився голос, коли вирішила гукнути ще раз, востаннє.

І тут вона почула його такий очікуваний голос. Далекий. Справа, а потім зліва.

Прошептала:

– Андрію…

І пішла на другий голос. На другий. Бо перший здався несправжнім.

– Віто!

– Іто… Іто…

Луна вторила раз за разом. Віталія затулила вуха руками і вперто простувала – спершу галявиною, далі крізь чагарник.

Потім він скаже:

– Я йшов і розповідав тобі, як у дитинстві ми збирали з мамою гриби. Як я заблукав. Як знайшов дорогу. Як мама мене кликала, а я не чув. Я думав, що ти слухаєш, що ти йдеш за мною і слухаєш, захопився розповіддю.

– Але я виразно чула твій голос. Хоч і здалеку. Правда, чомусь спершу справа, потім зліва. Пішла на той, що почула зліва.

– І не помилилася. А все тому, що з лівого боку серце.

Він усміхнувся і поцілував.

«Щось він не доказує, – подумала Віталія. – Ні, у мене страх і підозра. І я не можу розказати йому про ту жінку, чомусь не можу».

Тому вона не дуже й хотіла, щоб Олеся верталася до Луцька. Сердилася на доньку й водночас не хотіла, щоб та верталася. Бо тут могла зустріти ту жінку, у всякому разі, ймовірність такої зустрічі у Луцьку більшала. Так вважала Віталія.

А роки текли, витікали з часу, з пам’яті, з того, що було з нею і що вже не було. Віталія дякувала за кожен прожитий рік, цілувала той рік і присвячувала його Андрієві. Так і думала: я присвячую тобі рік, що минув, і рік, що прийде.

Цей рік минав, закінчувався політичними потрясіннями, наступний мав принести ліпше життя. У це хотілося вірити, як завжди, у щось хотілося вірити.

На грані осені й зими, вертаючись додому, передчуваючи Андрієві обійми, вона раптом спинилася, затерпла. І подумала: щось має статися. Може, його немає вдома.

«Ще скажи – поїхав у Грецію, страхопудка», – думка не розсмішила, а зробила вечір ще холоднішим.

Ось і будинок. Віталія спинилася. Боялася підвести очі на вікно, яке мало світитися. А раптом не світиться?

Вікно світилося. Але Віталія стояла, не рушала далі. Не могла рушити. Не вистачало відваги на перший крок.

Її дика інтуїція. Інтуїція, яку вона називає дикою.

Її особиста тигра, тигрюка приручена й водночас дика.

Її тривога за своє пізнє щастя. За радість, яка зігріває восени, грітиме і взимку.

Звідки ж тривога? Та жінка знайшла Олесю? Щось із мамою? Хотіла подзвонити до Олесі, ось же сотовий у сумочці, й не могла.

«Те, що станеться, буде не зі мною», – подумала і рушила нарешті.

Хай вже пізно, але вип’є кави, міцної-преміцної.