Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

Нагода випала на дні народження колеги. Сусід по столу, як виявилося, далекий родич медсестри Поліни, часто, надто часто підливав їй вино. Даза слухняно пила, весело сміялася у відповідь на його доволі масні жарти й анекдоти. Коли поклав руку на її коліно, не прийняла ту руку, не відштовхнула. Він зустрівся з її очима, значливо підморгнув. Потім проводжав її додому. І десь на півдорозі обняв, став лапати, притис до дерева. Даза пересилила себе й не опиралася. Так і взяв її, притулену до прохолодної, вологої од вечірнього туману кори. Пронизав і зник біль, а більше нічого й не відчула. Хіба легку відразу, сором, якого намагалася прогнати.

– Далі не проводжай, – сказала після всього.

– Ну, як хочеш… Якісь ви, городські, чудні… То хоче, то проганяє… Добре, пуйду… Як кажуть, приятно було познакомитися.

І пішов, ще й засвистів. Даза рушила швидко, потім побігла. Чи зрозумів він, цей бовдур, порожній шукач пригод, що брав незайману? Мала надію, що ні, бо ж був теж доволі назюзюканим. А якщо й зрозумів, то нікому не скаже. Так, вечірня чи вже й нічна пригода. Може, хіба в селі кому похвалиться. Хай.

Удома нагріла води, випрала забруднену кров’ю комбінацію, помилася сама. Подумала, як це огидно. І тихенько заплакала. Віточка вже спала, приспана сусідкою, яку попросила цього вечора наглянути за дочкою. Даза лягла поруч зі своїм сонечком. І раптом відчула пекучий сором – з новою силою, всю її накрив. Їй соромно? Саме перед цією, найріднішою, найкоханішою істотою… І наче то вона маленька лежить.

Кохання в неї таки було. Платонічне, радісне й водночас гірке. До лікаря, вже в поліклініці в Києві. Він, очевидно, теж мав до неї симпатію. Дарував на день народження і восьме березня великі букети квітів і коробки цукерок. Казав компліменти. Її кохання виростало, як маленька брунечка, що неминуче мала розпуститися, стати квіткою, а потім плодом. Терпким і солодким водночас, як то буває. Таким, що, здається, сам приходить до тебе – у твої руки й на твої уста. Даза десь років через два відчула: не сила далі просто бачити, обмінюватися словами, стрічатися очима, ненароком торкатися руками – от-от переступить останню межу. Не переступила. У нього була дружина, з якою явно не збирався розлучатися, а вона… Подумала, що не тільки Станіслав, а й вона, Даза, зрадить цю вродливу, приємну жінку. Матір двох Станіславових дітей. Завдасть потаємного болю. Болю, про який вона завжди знатиме. Вона, Даза.

Тільки були з нею його руки, посмішка, начеб завжди соромлива, хода, якою приходив і полишав сестринський кабінет. Вона раз відчинила двері, після того, як вийшов. Дивилася вслід. Він спинився, оглянуся. Кинувся назад. А вона…

Вона рушила до нього. Рушила, щоб пройти мимо.

Мовби кудись поспішала.

Йшла не до нього.

Пройшла крізь нього, щоб уже не повернутися.

Знайшла тихий куток, щоб виплакатися. Але плач вийшов беззвучний. Тільки дрижали плечі, а потім і вся задрижала, наче викинуте кимось, полишене напризволяще відтепер бездомне кошеня.

Кошеня, якому хотілося ласки і затишку.

«Хіба кошенята бувають моральними?» – подумала тепер Даза.

Слабка усмішка лягла поруч неї. Блиснуло і згасло світло за вікном потяга.

Вона кілька разів бачила Станіславову дружину. Звичайна жінка.

«Як і я», – подумала тоді Даза.

І раптом інше, гріховне, таємне, але явне: «Я ліпша. Я ліпша для нього».

Саме для нього.

Раз перестріла на вулиці. Пройшла мимо. Розвернулася. Подивилася услід.

«Я нічого не вкраду», – подумала.

Ой, як хотіла, жадала вкрасти!

Він якось сказав:

– Дазо Романівно, вам не здається, що весна цього року особлива?

– Особлива? – Даза завмерла. Ледве не впустила шприца, якого тримала в руці.

– Вона мовби поспішає кудись. У мене виникло таке відчуття…

«То давайте разом спинимо її», – ледве не сказала.

Знову не сказала. Та хіба могла сказати?

Виходить, могла.

Могла, а не вимовила.

А що ж Олеся тепер? У неї кохання інше – бурхливе, нестримне, наче весняна повінь. Цей потік не спинити. І ніхто не винен, що так несеться. Що цю нестримність нічим не погасити, не загатити. І вона, Даза, не винна, що не змогла побачити в Ярославі просто гарного хлопця. Гарного й доброго. Такого, яким бачить Олеся. Ніхто не винен, що в кутиках його губ засіла впертість, що десь у потаємній глибині сидить темний вихор, який не належить Олесі. Він крутиться по заданій господарем траєкторії, хоч іще не проситься назовні. Поки що не проситься. Йому невідома нова траєкторія, новий шлях. Та зріє щось таке, що неминуче має дозріти.

«Олеся вже сидить на березі, куди має притекти потік, – від цієї думки Дазі стає незатишно, зимно, хоч у купе тепло, навіть душно. – Чому вона сидить? Бо мусить сидіти? Що ж то за доля така в тих, хто біля мене?»

Їй боляче. Неспинно, негучно, але боляче.

Не рятує і думка, що цей потік – то і є Олесине кохання. Що вихор всередині Ярослава, можливо, якось ще можна зупинити, притлумити, не дати вирватися.

Але як? Як це зробити?

«Мені треба повернутися до свого кохання, – думає Даза. – Я його погасила, зупинила. У нього давно вже є внуки, а сам геть старий. Дідок, який часом заходить до нашої поліклініки. Як і я».

Чує голос медсестри, яка з нею починала працювати.

– А знаєте, вчора заходив Станіслав Всеволодович. Шкода, що ви з ним розминулися.

– Так, – відказує Даза. – І мені шкода. Дуже шкода. Як він?

– Ще нічого. Спина пряма. Борідка сива. Хоча знаєте, Дазо Романівно, йому б дуже личив ціпок. Такий – інтелігентний, інкрустований.

– Інкрустований? – Даза перепитує і думає, що в неї є камінець, один-єдиний для інкрустації того ціпка. Камінець з її серця.

20

Віталія доглядала Андрія і почувалася щасливою. Їм не треба було багато. Вистачить її зарплати і його пенсії за інвалідністю, яку призначили. А ще лишилася його квартира, в яку Віталія відмовилася переселятися. Квартиру стали здавати в оренду, й це теж приносило гроші.

І все було б добре, хай і умовно добре, якби не душевний стан Андрія. Він, як виявилося, не знав, чим себе зайняти, як убити, куди подіти свій час. Майструвати він не умів, попросив купити лобзика, потім ще інструмент для випалювання. Але фігурки, які намагався випиляти, картинки, що їх пробував випалювати, виходили неоковирні, незугарні, це Віталія й сама бачила.

– Ти ж добре знаєш історію, в філософії розбираєшся, – сказала якось. – Спробуй щось написати.

Він подивився здивовано:

– Що?

– Ну, історичний роман…

– Письменником стати?

– А чому б ні? Або якесь історичне дослідження чи есе напиши.

– Я вмію викладати, – відказав, – а писати ніколи не любив. І все ж десь за тиждень таки засів за комп’ютер. Та, вернувшись з роботи, Віталія застала повний кошик для сміття зіжмаканого паперу. Коли виносила сміття, хотіла дістати ті аркуші, подивитися, проте побоялася – а раптом там справді щось невдале, раз Андрій так суворо до нього поставився…

А ще через тижнів два їй приснився той страшний сон. Начеб Андрій сидів у візку надворі (так часом бувало, він просив вивезти його, щоб побути надворі, що вона й робила, благо, жили на другому поверсі, коли йшла сама ненадовго кудись), вона виглянула у вікно й не побачила візка. Кинулася вниз, стала бігати, гукати – Андрія ніде не було. Віталія вибігла на дорогу, що огинала їхній мікрорайон, бігла по дорозі й раптом подумала: «А що, як він поїхав цією дорогою?»

Вона кинулася бігти, бо пам’ятала, як вони їхали колись до річки. Пробігала через трасу, що вела до сусіднього міста й далі, бігла вузькою вулицею крізь селище індивідуальних будинків й нарешті вибігла на доріжку, що вела крізь поле до річки. Помчалася по тій дорозі й побачила Андріїв візок на березі. Але візок не стояв, а висів на краю високого урвища. Віталія добігла до візка, хапала ротом повітря, боячись закричати, щоб не злякати його, і нарешті вхопилася за візок. Щось забурмотіла, мовляв, я тримаю, я втримаю.

Андрій повернув до неї голову, і вона побачила його зовсім не злякані, а на диво спокійні, аж сяючі очі.

– Відпусти мене, – сказав чітко й виразно. – Я хочу туди.

– Ні, ні, – закричала Віталія. – Ні! Я не пущу.

І вона не відпустила. Тримала з усіх сил, які лишилися, кликала на допомогу. Та руки вже затерпли, а візок тяг униз. І вони полетіли з високого берега у воду. Віталія відчула удар, водяний фонтан обдав, захопив у себе її всю. Ще встигла крикнути:

– Ні!

І… відпустила візка. Візок став зникати у воді, а разом з ним Андрій. Віталія теж зникла під водою, холодна вода накрила її з головою, та вона випірнула, вдихнула повітря й раптом стала з усіх сил гребти до берега, бо відчула, як їй усе ж хочеться жити. Вона гребла, борсалася, щось кричала нажаханим голосом…

І прокинулася. Першою її думкою було: «Як же я могла його покинути, він же там, у воді?»

Тут вона отямилася. Зрозуміла: то був сон. Сон. Усього лиш сон. Мацнула рукою. Андрій спав поруч, тихо, рівномірно дихав. Віталія беззвучно, кусаючи губи, радіючи й водночас лякаючись від того, що сталося вві сні, заплакала. За вікном чатувала чорно-синя ніч, крізь яку просіювалися блискітки далеких вогнів – десь там, за полем, на краю якого стояв їхній будинок. Ніч, що забрала її сон й принесла тривогу. Тривога, наче птах, забилася крильми об її руки, зазирнула в лице.

Від цієї ночі Віталія стала боятися, аби Андрій справді щось не зробив з собою. З відчаю, що часом огортав його. З розпачу, що нічого не виходить, коли намагався чимось зайняти себе. Часто дзвонила додому, коли була на роботі й навіть коли виходила до крамниці. Чула його ледь хриплуватий голос і заспокоювалася. До нової тривоги.

На щастя, якось вона згадала:

– Слухай, ти ж казав, що колись непогано малював. Може, спробуєш?

– Та коли то було, – відмахнувся. – Ще в дитинстві. За царя Гороха.

– А ти спробуй. Ти ж і досі ще дитина.

– Ти так вважаєш? – Трохи набурмосився.

– Авжеж. Моя дитина. – І пригорнулася до нього.

Віталія купила фарби. Багато фарб, хоч вони тепер коштували недешево; довелося експропріювати власні запаси, «ензе» на «чорний день». Та нехай, спроба того вартувала.

І виявилося, що Андрій не забув, як змішувати ті фарби і навіть як ґрунтувати полотно.

А потім був ранок, похмурий і туманний, коли вона повернулася з роботи й назустріч з глибини кімнати випливли, мовби заспішили, великі виразні очі. Очі, що, здавалося, осяювали кімнату й цілий ранок, розсіювали туман за вікном. Її очі.

Андрій написав її портрет. Назвав його «Портрет з ромашками». А ще «Жінка з ромашками». «Ти з ромашками». Вони справді колись, під час однієї з їхніх поїздок машиною, спинилися біля лугу, де було повно квітів, побрели ним, і Андрій нарвав цілий оберемок ромашок, аж вона сердилася – нащо нівечить таку красу. Ромашки намалював по пам’яті, але вони були як живі й трохи… Трохи розхристані, чи що. Але це додавало зворушливого шарму, відчуття, наче ця жінка на полотні – вона! – просить її приголубити, захистити.

Віталія раділа мов дитя. І тому, що портрет вдався, ще й як вдався, і тому, що вона така схожа на саму себе і… несхожа. Бо жінка, що ледь всміхалася до неї, була загадковіша. Незахищеніша. І бажаніша.

Так подумала Віталія. А вголос промовила, щиро і радо:

– Та в тебе ж справжній талант. Талантище! Дякую, любий.

– Справді?

Андрій посміхнувся – теж радий і начеб засоромлений. Сам із себе здивований.

Потім він створив ще один портрет. Її. Але вже з оберемком гарячих червоних маків. Яких теж колись нарвав для неї. Коли вони пізньої весни помандрували начеб навздогін тій весні свого тодішнього щастя.

Жінка на портреті була іншою – теж усміхнена, але менш загадкова, проте наче з лукавинкою.

«І я теж така, – подумала Віталія. – Була. Чи є? Але перед ким я лукавила?»

Зрозуміла: перед життям. Коли вважала, що воно не є таким, яким було насправді. Але хіба вона в тому винна, що обдурювалася, що хотіла бачити кращими, ніж вони були, чоловіків біля себе й життя взагалі…

Андрій написав ще три її портрети. І кожен раз зображував її іншою й щось відкривав. Після четвертого, зустрівшись поглядом із жінкою з хитринкою в зіницях, що явно хотіла когось обдурити, Віталія злякалася і сказала:

– Любий, а може б, ти спробував написати портрет когось іншого?

– Кого?

Андрій подивився аж немовби ображено.

– Ну, когось іншого. – І спробувала чи то пожартувати, чи заохотити. – А раптом ти станеш відомим портретистом?

Він похитав головою. Дивився вже й справді поглядом ображеної дитини.

– Я не хочу нікого іншого писати. Тільки тебе.

«Може, це якийсь різновид психічного захворювання?» – злякано подумала Віталія.

Стала себе заспокоювати. Хай пише. Пише, малює, яка різниця! Усе ж зайнятий. І вона спокійніша.

Далі був день. Неділя. Коли вона вирушила на базарні закупки. І крадькома прихопила один з портретів. З трояндами. Який їй найменше подобався, бо в позирку власних очей на полотні Віталія угледіла приховану жорстокість. Чи підступність. Чи й те, й інше.

Так, вона вирішила продати портрета. Але з того місця на вулиці, де продавали картини бородаті чоловіки й розпатлана жінка, котра смалила товсту й доволі смердючу цигарку, її прогнали. Тут, виявляється, продавали тільки обрані, втаємничені й була своя конкуренція. Біля входу до базару вона стояла довго й самотньо, доки не підійшла дівчина із жвавими циганкуватими очима.

– Жінко, платіть за місце.

– Яке ще місце?

– Ну, ви ж продаєте…

– Це ж картина.

– То й що? Усе одно товар.

З своїм товаром Віталія просунулася далі. Стала біля краю тротуару. Молода пара – чоловік ніжно тримав жінку під руку – таки спитала, чи продає вона картину.

– Продаю, – сказала Віталія.

– А скільки ви хочете?

– Скільки дасте, – сказала Віталія.

– Ну… – Дівчина стала придивлятися. – Ой, це ж ви… Схожа… То за скільки продасте? За п’ятдесят віддасте?

– Доларів? – Віталія вже відчула, як до неї підступає роздратування.

– Ні, що ви… Гривень…

«Ось, виявляється, скільки я коштую», – Віталія різко розвернулася й швидко пішла геть.

Та за метрів сто подумала, що може спробувати таки продати – тим, бороданям. Так і зробила.

Один з бороданів спитав:

– Всерйоз хочете нам всунути? А чия це робота?

– Андрія Лісовця, – сказала Віталія.

– Не чув про такого.

Він відвернувся, сплюнув. Віталія попленталася до зупинки. Йшла сама не своя. Викинути портрет? Ні. Ні. Ні.

Зате вдома на неї, геть розчаровану й стомлену, чекав сюрприз. Та ще й який. За столом на кухні сиділи двоє чоловіків й пили горілку. Віталії досить було одного погляду, щоб зрозуміти, хто завітав до їхньої оселі. До неї повернули голови два Андрії. Тільки один був молодшим, хоч мав обличчя стомленіше, ніж у старшого.

– Доброго дня, – сказав. – Я Юрій.

Юрій, отже син Андрія. Син, якого вона стільки шукала. У Луцьку і поза містом. Писала й дзвонила. Син, який був двічі одружений, їздив по заробітках у Польщі, Росії, Чехії, наймався на якийсь корабель й два місяці добирався в Україну з якогось африканського порту, коли того корабля там затримали, щоб потім зникнути бозна-де.

– Доброго дня, – сказала Віталія й почула у відповідь:

– А ви ще ліпша, ніж на портретах.

21

Олеся таки мусила після повернення до Києва звернутися до Ігоря Леонідовича. Батько її дзвінку зрадів, зустрілися в агентстві. Там добував останні дні, бо нова влада мала на цю посаду свою людину. Влаштувати на роботу? Звісно, допоможе. Юрист? Тим краще. Хоч своїх юристів у Києві багато, усе одно допоможе. Він дивився на доньку ніжними очима.

Ще ніжніше вдивлявся, вбирав у себе її всю Ярослав. Після його переїзду до Києва Олеся сказала, що може знайти дешеву квартиру в центрі столиці.

Він:

– За скільки?

Олеся:

– Платитимеш хіба комунальні послуги, електрику.

Ярослав:

– Олесю, не змушуй мене думати про тебе погано. Ти ж не дочка олігарха?

Олеся:

– Ні. Я просто хочу тобі допомогти.

Ярослав:

– Я справлюся сам. І сам собі знайду квартиру.

І знайшов. У тій квартирі вони регулярно зустрічалися. Ярослав сказав:

– Я тобі хоч зараз можу зробити пропозицію руки і серця, сонечко. Але давай я стану на ноги. І тоді відіграємо найшикарніше в столиці весілля. Ти мені віриш?

Олеся вірила. А Ярослав перевершив усі її сподівання. Влаштований за протекцією Ігоря Леонідовича в акціонерне товариство «Спецточтранспостач» на посаду всього лиш юрисконсульта, через півроку він став начальником юридичного відділу товариства.

Ще при влаштуванні, познайомившись із Ярославом, Ігор Леонідович сказав Олесі:

– Це дуже солідна, хоч ніби й маловідома фірма. Дотична до специфічних, надто особливих, нафтових, газових, спецтехнічних поставок і спецрозподілу певних запасів, як прийнято казати, «блакитного палива». Навіть на рядові посади туди нелегко потрапити. Май на увазі, далі все залежить від твого молодого чоловіка.

– Він ще не мій, – сказала неправду Олеся, не хотіла впускати таточка у свої таємниці.

– Що ж, тоді все залежить від цього юнака, – сказав Олесин батько. – Від його здібностей. Зарекомендує себе – дивись, не тільки там втримається, а й літ за п’ять-сім стане начальником відділу. Щось у ньому є чіпке.

Так, Ярослав дуже здивував і порадував Олесю, коли став начальником відділу через півроку. Якщо точніше – через п’ять з половиною місяців. Ще через рік і чотири місяці, на межі осені й зими, Олеся, виходячи з корпусу інституту філології, почула сигнал машини. Шикарна іномарка, що стояла біля бровки тротуару, не могла до неї сигналити. Ярослав часом приїжджав – і сюди, і до неї додому – але на вітчизняному «ланосі», машині, яку купив за кредитні гроші. І все ж сигналили до неї. Коли опинилася зовсім поруч, двері шикарної іномарки розчинилися, із задніх дверцят спершу визирнув, а потім ступив на землю Ярослав – якийсь підкреслено урочистий і офіційний. Широким (королівським, подумала Олеся) жестом запросив:

– Прошу, Олесю Вікторівно.

Олеся, звісно, приголубила його руку – їй подобалося, коли її ніжна рука, а особливо в тонких ажурних рукавичках, як зараз, тонула в його не надто великій, але міцній і в той же час лагідній (захоплено-лагідній, ось як!) руці. Чоловічій, як і належало. Тонули пальці, долоня, а за ними вся вона, Олеся.

Тепер ця рука посадила в машину. Там Олеся привіталася до водія, а тоді до Ярослава:

– І що все це означає?

А серце бух-бух: «Невже так обставлене офіційне освідчення і прохання руки й серця, якого ти давно чекаєш?»

– Те й означає, – почула, – що ми зараз кудись поїдемо й дещо відзначимо. Рушайте, Олександре Петровичу.

У ресторані, обладнаному в старовинному українському стилі, Олеся й дізналася: Ярослава призначили виконуючим обов’язки генерального директора, він же голова правління їхнього АТ. Тримаючи в руках келих з вином, Ярослав сказав:

– Тобі, як найближчій мені людині, можу признатися: справжні власники нашої фірми, ті, хто тримає її основні акції, пообіцяли, що обрання головою правління – це формальність. Але я розумію, що й цю формальність ще треба заслужити. Підтвердити роботою в ці два-три місяці, до зборів.

Збори акціонерів, довідалася Олеся, мають відбутися десь на початку наступного року.

– Якщо все буде нормальок, – сказав Ярослав, – то влітку наступного року відгуляємо нарешті наше весілля.

– Це що ж – ти мені робиш пропозицію? – Олеся вимовила це трохи лукаво.

– Виходить, що так, – посміхнувся Ярослав. – Я, звісно, мав би тобі піднести зараз обручку. Але, – тут він цокнувся своїм келишком, – я буду відвертим: хочу, аби наші обручки вартували більше, ніж я можу заплатити зараз. Щоб з камінчиками були. Ну, хоча б манюніми такими. Сама розумієш – зарплатня в гендиректора значно більша, ніж у начальника відділу.

Він усе розрахував і обрахував, її коханий Ярослав. Як не дивно (вона ж бо знала себе), така розрахованість-обрахованість, така тверезість не образили, а навіть порадували Олесю. Захоплення викликали. Хоча б прийняла й дешеві обручки. Без діамантів-шмантів. Без манюніх чи великих камінчиків. Але якщо він хоче – то хай так і буде. Трапиться. Відбудеться. Станеться. У неї. У них.

Сказала тільки:

– А камінчики будуть як просо?

– Більші за макове зернятко – обіцяю, – засміявся Ярослав.

Коли випили й закусили, Олеся спитала, притишено, напівшепотом, наче боялася, що хтось може почути чужий, хоч у ресторані було негусто відвідувачів:

– Як це тобі вдалося, Славчику?

– Що вдалося? – Ярослав удав, що не розуміє.

– Не прикидайся, – засміялася й вона. – Як тобі вдалося так швидко до неба вирости?

– Ну, до неба ще далеко, але…

Ярослав торкнувся її руки. Ніжно-ніжно. Обережно, чомусь наче скрадливо.

– Дехто, пригадуєш, ображався, що не кожен вечір, не кожні вихідні являюся перед світлі очі принцеси. Було таке?

– Було. – Голос в Олесі докірливо-щасливий.

– Ну от, а ти, здається, не завжди й вірила, що я на роботі пропадаю. Було?

– Було, – Олеся трохи засоромлено. – Я тебе…

– Невже в чомусь підозрювала? Ну, признавайся…

– Р-р-р-ревнувала, – Олеся випустила тигрині (ага!) кігтики, навіть дряпнула його по руці. – У Києві так багато гарних дівчат. З отакенними ног-г-гами.

– Але таких, як ти, – немає, – сказав Ярослав.

Ну, Олеся ще лукаво, мов таки хотіла пересвідчитися:

– Справді?

Ярослав:

– Мала, такою ти мені ще більше подобаєшся. – І далі, довірливо нахилившись до неї: – Я, чесно тобі скажу, крутився як білка в колесі. Хотілося довести й собі, а більше, чесно, тобі, що я чогось вартий, що ти в мені не помилилася.

Олесю це потішило. Та що там потішило…

– Ти не хочеш потанцювати?

Спитала і чогось завмерла.

– Хіба замовимо музику…

Колись мама розповідала, як вона танцювала в селі, куди їздила зі шкільною подругою. Як її запрошував до танцю набагато старший за неї чоловік.

Олеся знає: тут звучить мелодія. Нечутно, наче здалеку, але наближається до неї.

І мелодія зазвучала. Десь від шинквасу. На невеличку сцену вийшов оркестр. Наче почув її думки.

«Але ми не будемо танцювати, – раптом подумала Олеся. – Ми поруч. Поруч. І все».

– Ти ж у мені не помилилася? – питав Ярослав. – Я в тобі – ні.

– І я в тобі, – сказала Олеся. – Я тебе й без будь-якої посади любила б. Я ж у тебе давно втріскалася. Ще там, на Майдані.

– Знаю, – посміхнувся Ярослав. – Як і я в тебе. Але ж я, як у нас на Волині кажуть, хай мене чортяка за ногу вхопить, чоловік. Твій чоловік. Я мусив бути гідним вас, принцесо. Ну, а вчора в нас була нарада. За участі великого начальства… Розумієш, наша гендиректорша останнім часом, як виявилося, зав’язла в деяких, скажемо так, не зовсім законних операціях. Це вилізло наверх. До того ж фірма почала хитатися. Ну, я й запропонував деякі ідеї, як фірму порятувати. Зміцнити. Деякі нові схеми діяльності в майбутньому. Босам це сподобалося. Вони й призначили вео. Тепер наберемося терпіння. Якщо все піде, як має бути…

– Піде, – запевнила Олеся. – Я вірю в тебе. Господи, який ти в мене розумний!

Усередині в неї все затанцювало, закружляло, застрибало від радості. Заплескало в долоні. Зауракало.

«Я таки не помилилася в ньому, – подумала Олеся. – Я його вибрала. Вибрала. Я. А баба Даза помилилася. От».

І подумки вона показала вредній буркітливій бабусі язика. Хай десь там собі бурчить. На печі чи покуті.

Якщо сьоме небо існувало насправді, то того дня Олеся перебувала, злетіла на нього. Навіть вдвічі, втричі, вдесятеро вище. І в ресторані, і коли після нього вони з Ярославом кохалися. Ярослав сказав, що якщо піде все за планом, то наступного року купить квартиру. Хай хвалиться. Він справді чоловік. Справжній. Її. Коханий. Усе інше похідне, другорядне. І квартира, й обручка з діамантами. Так, додаток, доважок до щастя.

– Ще, ще, – шептала Олеся.

Це стосувалося кохання, поцілунків, слів. Ніжності, сильної й водночас гарячої, ніколи забагато не буває. У них буде тільки багато. По вінця.

– Я народжу тобі сина, – прошептала Олеся знеможено-щасливо, коли вже лежала поруч.

– І дочку, – сказав Ярослав. – Схожу на тебе. А краще – двійко.

– Я боюся, – призналася Олеся.

– Чого, моя боягузочко?

– Двох одразу, мабуть, важко народжувати.

– Тоді народиш по черзі.

Вони одночасно тихо засміялися. У вікно заглянув місяць – жовтогарячий, величезний.

«Цікаво, якими виростають діти, зачаті при такому повному місяці?» – раптом подумала Олеся.