Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)
18
Даздраперма виїхала з Луцька вранці й за дві з половиною години була вже в центрі району, до якого тепер належали Лучинці. Довелося, правда, чекати півтори години на автостанції, доки не відправилась маршрутка, яка проходила через її колишнє село.
Лучинці вона, звісно, не впізнала. Майже не впізнала. Хоч і мала досі добру зорову пам’ять. Центральна вулиця була заасфальтована. Жодної хати під солом’яною стріхою, а тоді – більшість. Хати геть не ті. Проте чим далі віддалялася від центру села, тим більше нараховувала хат із забитими вікнами, з пустими очницями, без скла.
«Бідне моє село, – подумала. – Моє?»
Ось, здається, і хата, в якій знаходився медпункт. Обкладена цеглою, у ній явно живуть люди. Даза вже знала, що теперішній фельдшерсько-акушерський пункт є в сусідньому більшому селі.
Жінка в тій хаті, що вийшла на її стукіт, подивилася здивовано й насторожено: чого ти хочеш, стара бабо, хай і пристойно вдягнена? Може, яка прохачка чи обманщиця?
Даза пояснила, що вона тут колись працювала. Медсестрою. А потрібна їй тітка Мокрина, котра жила неподалік.
– Мокрина? – перепитала жінка. – Так вона давно померла. Літ уже з тридцять буде.
– А хтось з її родичів є?
– У їхній хаті дочка живе. Десь такого віку, як ви-те, може, трохи молодша.
Даздраперма направилася до хати, на яку вказала жінка.
Стара бабця, котра лежала на ліжку й виглядала змученою, прошамотіла:
– Кажете, маму мою знали? Щось мині казали покійниця, про дохтурку якусь… Дай, Боже, памнять…
Усе ж Даза не дала відчаю обсісти її. У селі досі існувала тепер уже не початкова, а неповна середня школа. Там їй порадили звернутися до колишнього вчителя, котрий написав історію села, яку ніяк не міг видати, бо не міг знайти грошей для цього.
І ось Даза в хаті теж старого, але ще доволі міцного чоловіка. Він називає їй кілька імен місцевих репресованих і колишніх повстанців. Серед них Даза чує знайоме ім’я. Марина. Марина Лащук. Пішла в повстанці вслід за хлопцем з сусіднього села й зникла безвісти.
– А фотографії її у вас нема? – Даза подивилася з надією.
– На жаль, ні, – зітхнув вчитель. – Коли вона в лісі опинилася, емгебісти родину вивезли до Сибіру, трус робили, то всі карточки й забрали. Пропав її слід. Як і багатьох.
«Не пропав», – думає Даза й пригадує, як схожа Віталія на ту жінку в схроні.
Учитель, Дмитро Микитович, радить у райцентрі звернутися до голови місцевого повстанського братства. Називає його ім’я. Разом з незвичною гостею чалапає до свого зятя, котрий за сто гривень погоджується відвезти Дазу до райцентру.
Їй пощастило на другий день, коли після ночівлі в маленькому райцентрівському готелі Даздраперма за допомогою працівниці місцевої адміністрації розшукала голову того братства, сивого як лунь, проте жвавого дідка. Розповіла йому свою історію. Раптом згадала псевдо – Карий. І почула:
– Та вам же Матвій потрібен. Матвій Білітюк.
– Матвій? – У серці Дази прокинулася надія, бо до того все більше огортав відчай, відчуття, що даремно вона, стара баба, вибралася хтозна чого в цю поїздку.
– Так. Років десять тому приїжджав до мене. Ну, а перед тим, давно вже, ще у п’ятдесяті роки, як звільняли нас, тих, хто живий лишився, він, казав, тоже приїжджав… Бо тоді йому не можна було назовсім на Волинь вертатися… То він поселився на Донбасі, на шахті робев. Ну, й навідувався в наші краї. Він сам з Кроток, то за верстов шість од Лучинець. Казав, що в нього дівчина була з того села, з Лучинець. За ним пуйшла, до лісу. Там вроді як і жинелися. І дитя там роделося, у схроні їхньому. А потому десь там на завданнє пушов. У засідку потрапили. Ну, його пораненого і зцапали. Переживав сильно, казав, що жінка там з дитиною осталися. Ну, а як вернувся з Півночі, з Норильська, то з Донбасу став наїжджати. Слід, значиця, шукав їхній. А тая тітка Мокрина, про яку ви-те кажите, й об’яснела йому, що й до чого. Ну, він й мині розказував, що на слід натрапив, тико йому одвітили, що вдочерили, а хто – ни можна було сказати. Він і вас шукав…
– У мене тепер інше ім’я, – сказала Даза.
Авжеж, у неї було інше ім’я.
Поміняла не тільки тому, що хотіла своє, колишнє, яке з батьками зв’язувало, з минулим, рідним, повернути, а й тому, що боялася… Так, боялася. Що її знайдуть, що дочку, з часом усе більш схожу на жінку з лісу, забере той чоловік, її справжній батько. Розшукає, пред’явить права. Передчувала, що вижив? Він, певно, Матвій Білітюк, розшукував медсестру Любу, Любов Петрівну Лук’янченко.
Дазою Снігурець вона знову стала у п’ятдесят сьомому. Надія розшукати маму (а раптом жива?) з’явилася незабаром після того, як удочерила Віталію, доньку Матвія Білітюка. Через півроку помер Сталін, а ще через рік почали повертатися ті, хто опинився у Сибіру, Казахстані, на Колимі. Чутки про ці повернення доходили й до їхнього селища. А потім заговорили про реабілітацію. Даза-Люба дізналася, що рідні – сини, дочки, дружини – можуть довідуватися про долю своїх близьких. Але як чинити їй? Вона ж мала зовсім інше ім’я, обдурила закон і державу. Даза боялася, що покарають, що навіть можуть забрати її щебетливе щастя, що стало найріднішим у світі, – Віточку. З того селища вона перебралася до іншого райцентру. Бо теж боялася, що хтось розкаже доньці про те, що вона їй не рідна.
Їй неймовірно пощастило. Якось після роботи Даза, усе ще Любов Лук’янченко, переглядала газету. У замітці про якусь там нараду в Києві наштовхнулася на речення: «На нараді виступив завідуючий відділом ЦК КПУ О. І. Терентьєв». Щось їй нагадувало це прізвище. Когось нагадувало. І раптом Даза стрепенулася. Може… Може, це дядько Сашко, товариш тата по роботі в Києві, в тому наркоматі, наркоматі харчової промисловості? Він, здається був татовим начальником, першим заступником наркома, чи що. Наче блискавка у мозку спалахнули слова… Почуті того пізнього вечора, коли тата забрали… Слова про те, що Сашко Терентьєв по старій дружбі попередив… Попередив про арешт? А отже, міг знати про її батька, справжнього батька, щось більше. А може, й про долю мами… Раптом вона вижила…
З того дня Дазу обсіло й стукало дедалі наполегливіше рішення: вона має знайти, розшукати О. І. Терентьєва, зустрітися з ним. Пересилювала страх, гнала недобрі думки. Будь що буде.
Через три з половиною місяці вона поїхала до Києва. Доглянути Віту попросила колегу по роботі. Цілу дорогу її переслідувало бажання облишити цю затію. Але страх – покарання, втрати доньки, найріднішої тепер істоти на землі, – пересилювало бажання дізнатися про долю батька. А ще більше мами. Мами – нила її душа. Мами Рити…
На Київському вокзалі в довідковому бюро спитала, як добратися до ЦК партії. Жінка за віконцем відповіла, що ЦК знаходиться на вулиці Орджонікідзе, а дістатися туди можна таким-то тролейбусом. До Хрещатика. А там спитає.
– Дякую, – сказала Даза.
– Будь ласка.
Жінка за маленьким віконцем із тріснутим склом у кутку нагнулася, й Даза почула:
– За справедливістю приїхали?
– Не знаю, – сказала Даза.
Один з двох міліціонерів при вході до масивної будівлі ЦК партії сказав, що коли вона хоче потрапити до товариша Терентьєва, то треба записатися на прийом. Хоча, здається, завідувачі відділами прийому не ведуть, тільки раз на місяць секретарі ЦК. Так що нічим допомогти не може. Хіба хай звернеться у бюро перепусток чи у відділ звернень і скарг. Це в будинку через дорогу від ЦК. І спитав:
– Ви член партії?
– Ні, – відповіла Даза.
– Шкода, – сказав міліціонер. – Бо тоді могли б попроситися на прийом як член партії. Членів партії він зобов’язаний приймати. А так… Хіба напишіть листа товаришу Терентьєву. Може, й відповість.
«От і все», – подумала Даза.
І все ж вона вирішила не здаватися. Сказала, що колись її батько працював разом з товаришем Терентьєвим, вони навіть дружили.
– І коли це було?
В очах міліціонера з’явилося щось схоже на цікавість.
– Ще до війни. Але товариш Терентьєв… дядько Сашко… Може знати щось про долю мого батька… Наші сім’ї дружили…
– Дядько Сашко…
Ці слова явно подіяли. Міліціонер підняв трубку телефону.
– Товаришу капітан, тут якась громадянка хоче потрапити в ЦК… Та ні, не буянить… Молода… Та я їй пояснив, що й до чого… Але вона запевняє, що її батько працював разом з товаришем Терентьєвим… Та каже, що навіть сім’ями дружили. Добре, я скажу… Єсть!
І, поклавши трубку, до Дази:
– Зачекайте, зараз до вас вийдуть…
За пару хвилин з’явився, але не міліціонер, а чоловік у цивільному. Звелів іти за собою. У невеличкому кабінеті, за поворотом довгого коридору, з єдиним столом і трьома стільцями, попросив пред’явити документи. Даза знітилася, все ж дістала паспорта.
– Лук’янченко Любов Петрівна, – прочитав чоловік. – Живете у Волинській області?
– Так.
– Як звали вашого батька?
– Роман Васильович Снігурець.
– Он як? Чому ж ви називаєте людину із зовсім іншими даними своїм батьком?
– Він справді був моїм батьком. – Даза раптом відчула, як у неї пересохло в горлі, але разом із тим всередині наче все посвітлішало, виструнчилося, вона й сама вся стала мов натягнута струна. – Я змінила ім’я під час війни. Жила в одної жінки на Полтавщині, от вона й записала мене, – вона вирішила йти ва-банк, будь що буде, – як свою дочку. А мій тато, Роман Васильович Снігурець, працював разом з товаришем Терентьєвим. Я думаю, це можна перевірити.
– І ким працював ваш батько?
– Заступником міністра, вибачте, наркома, здається, харчової промисловості.
– Он як? – Чоловік глянув трохи тепліше й зацікавленіше. – Він був репресований?
– Так. І саме товариш Терентьєв тоді заступився за мого батька.
– Цікаво, цікаво. – Чоловік зі сталево-сірими очима постукав пальцями по столі. – То що ж ви хочете?
– Можливо, товариш Терентьєв щось знає про долю тата. І мами. Я дуже прошу вас… Запитайте його… Він повинен пам’ятати тата…
– Що ж, ми справді зараз запитаємо, – сказав чоловік трохи іронічно й погрозливо водночас.
Потім він взявся за трубку, накрутив диск телефону.
– Приймальня товариша Терентьєва? Доброго дня. Вас турбує помічник чергового по ЦК Лапін. Якщо можна, зв’яжіть мене, будь ласка, з Олександром Івановичем. Так, Терентьєвим, до того ж нестандартна справа. Стосується його. Добре, я почекаю.
Чекати довелося, як здалося Дазі, цілу вічність. Їй захотілося встати і втекти геть звідси. Але куди?
Нарешті наче з далини почула голос:
– Доброго дня, Олександре Івановичу. Лапін, помічник чергового по ЦК. Вибачте, що турбую, але тут одна громадянка запевняє, що ви добре знали її батька. Працювали разом. Його звали Снігурець Роман Васильович. Начебто до війни працював заступником наркома харчової промисловості. Як її звати? Любов…
– Мене звати Даздраперма, – поспішно сказала Даза.
– Що? – Він прикрив рукою трубку. – Як ви сказали?
– Скажіть, що мене звати Даза, – випалила вона.
– Прошу вибачення, – помічник чергового у трубку. – Ця жіночка каже, що насправді її звати Даза. Ім’я нібито таке… Так. Добре. До побачення.
І до Дази вже потеплілим голосом:
– Ви член партії?
– Ні.
– Тоді ось що… Олександр Іванович усе одно вас прийме. Йдіть, будь ласка, в бюро перепусток. Це в будинку через дорогу, там вам випишуть перепустку. За вашим паспортом. З перепусткою повернетесь сюди. Скажете в бюро, що перепустку для вас замовив сам товариш Терентьєв. Я зараз подзвоню в бюро. Пред’явите перепустку міліціонерові при вході. Бажаю успіху.
Даза подякувала і пішла виписувати перепустку. Повернулася. Ще її перевірили на поверсі, де знаходився кабінет товариша Терентьєва. Ще було чекання в просторій приймальні, де вона почувалася маленькою, вдвічі меншою, і зніченою. І нарешті слова жінки років п’ятдесяти з волоссям, зав’язаним у вузол на голові:
– Тепер ви зайдіть. Олександр Іванович чекає.
Олександр Іванович Терентьєв виявився огрядним, масивним чоловіком у сірому блискучому костюмі. Він вийшов з-за також масивного столу їй назустріч. Подивився пильно і раптом обняв, пригорнув.
– Даза. Дазочка… Виросла. Справжня красуня.
Потім була пам’ятна розмова за меншим столиком у кутку кабінету, за чаєм, який принесла секретарка. З печивом, що тануло в роті.
Даза розповідала про перебування в дитбудинку, про воєнні поневіряння, про те, як побоялася вертатися в той будинок. Про повоєнну долю. Вирішила нічого не приховувати. Окрім того, чиєю донькою була дівчинка, яку вона удочерила. Олександр Іванович слухав, не перебиваючи. Потім вона почула слова колишнього друга її тата, після того, як розповіла про свої поневіряння:
– Роман був справжнім більшовиком. Дуже вмілим організатором. Та тоді… Час був такий, що ліс рубали і тріски летіли. Дуже летіли. Мене теж ледве не зачепило. Що поробиш… Чим я можу допомогти?
Даза сказала, що насамперед вона хотіла б отримати довідки про реабілітацію тата, якщо його реабілітовано, і дізнатися про долю мами. І змінити ім’я та прізвище. Усе як було повернути. Стати Даздрапермою Романівною Снігурець.
– Так, так, – сказав Терентьєв. – Звичайно, я тебе розумію. І все зроблю для доньки мого друга.
Він подивився на Дазу, наче щось зважував. Тоді промовив, як про вже вирішене:
– Зробимо ось як. Ти повертаєшся туди, де живеш, у те своє селище. Звільняєшся з роботи і виписуєшся. Виникнуть труднощі – допоможемо. Приїжджаєш з донькою до Києва. Не дивуйся. Довірся мені. Ти мені віриш?
– Так, – тихо сказала Даза.
– От і добре. Ти повинна жити там, де й жила колись, – у Києві. Я тобі дам номер мого прямого службового телефону. Нікому його не показуй. Коли приїдеш до Києва – подзвони. Якщо я буду у відрядженні чи ще десь, назвеш своє теперішнє ім’я секретарці.
Він швидко щось написав і простяг папірець Дазі.
– Зверху мій телефон, унизу – приймальні. На той час тебе чекатиме кімната в гуртожитку. Якому – я чи моя секретарка тобі скажемо. Поселишся там, пропишешся. А далі я потурбуюся, щоб ти без перешкод, у прискореному темпі пройшла процедуру зміни імені і прізвища. Гадаю, прізвище доньки теж захочеш поміняти?
– Так.
– Що ж, це природно, – сказав друг її батька. – Це природно. Коли ти знову станеш Даздрапермою Снігурець за документами, подаси заяву в прокуратуру. Я знаю, що твій батько, як і мати, є в списках на реабілітацію. Ну, а потім я потурбуюсь, щоб тобі, як дочці визначного радянського працівника, дали позачергово квартиру за місцем проживання, тобто в Києві. Напевне, ту, колишню вашу квартиру, повернути не пощастить, а ось зробити так, щоб ти отримала хоча б однокімнатну квартиру, я, гадаю, зможу.
– Дякую, – сказала Даза, у якої зволожилися очі. – Олександре Івановичу… Дядьку Сашко…
– Нічого, нічого. – Терентьєв поклав свою руку на її, легенько погладив. – Я в боргу перед тобою і перед Романом. Я… Мій обов’язок – допомогти доньці мого друга.
Даза виходила з величезного будинку ЦК, який здавався тепер таким теплим, світлим, і вірила й не вірила своєму щастю. Усе ж вона зробила все так, як радив дядько Сашко. Олександр Іванович. Після майже річної коловерті – переїзд до Києва, поселення в гуртожитку, зміна імені, по-батькові, прізвища (донька стала Вітою Снігурець), подачі заяви до прокуратури, влаштування на роботу (звісно, теж посприяв всемогутній заввідділом ЦК) – вона нарешті отримала довідки про реабілітацію Романа і Маргарити Снігурців. Дізналася, що тато був розстріляний 10 травня 1939 року, а мама померла в таборі «від паралічу серця» 2 лютого 1942 року.
Мама, лист якої з того табору вона колись власноруч порвала.
Мама, від якої вона, як і від тата, колись відмовилася.
Даза заплакала, плач переріс у ридання. Ніщо на світі не могло її розрадити, простити, виправдати найжахливішу помилку, провину її життя. Але жити треба було. Бо у дверях стояла і злякано дивилася на маму Віта, її Віточка, котрій ішов уже восьмий рік і яка закінчувала перший клас. Даза встала, склала мокрі од її сліз папірці. На якусь мить вона побачила мамине обличчя. Докірливі очі. Ні, не докірливі, а такі, які бачила тоді востаннє. Сумні, розпачливі, але з надією.
…Через тридцять п’ять років потому, уже в незалежній Україні вона добилася, щоб їй дали ознайомитися зі справою батька. В архіві СБУ гортала сторінки товстенної папки з пожовтілими сторінками. Вона дізналася, що донос, головний і вирішальний, на Романа Снігурця зробив його друг, перший заступник наркома Олександр Терентьєв. Даза сиділа, вся затерпла, скоцюрблена від жахливого холоду, що скував її тіло – від кінчиків пальців на ногах і руках до маківки голови.
Жахливі звинувачення, котрі висував проти її батька його друг, раптом стали десятками, сотнями павуків, що повзали по залі архіву.
«Хоч би не збожеволіти», – подумала Даза.
– Вам погано?
Турботливий голос працівниці архіву привів її до тями. Вона пересилила себе й підвелася. Треба було жити, якось жити. Їй, яка на той час втратила дочку й останні ілюзії…
«Ілюзії щодо чого? – спитала себе і далі подумки: – Усе не так. Але не так у чому? Хіба ти не знала, яке життя і люди в ньому?»
І все ж коли виходила з архіву, коли верталася в оселю, де її ніхто не ждав, стукало в тім’я, пробивало шкарлупу свідомості одне-єдине запитання: «Чому?»
Чому Олександр Терентьєв, якого тато вважав другом, не тільки зрадив, а й прирікав своїм доносом Романа Снігурця на смерть?
«Щось було не так і в дитинстві, й пізніше, – подумала Даза. – Те, за що відповідала я. Саме я. Може, я не так любила маму й тата? Просто любила, а більше вимагала уваги й ласки… Потрібно було інакше… Може, тоді не сталося б і моєї зради… Я однакова з дядьком Сашком, товаришем Терентьєвим? А може, не Віта мене, а я потім зрадила і дочку? Ні-ні… Що ж це таке зі мною діється, що вже сталося – колись, що я не можу збагнути…»
Стала втікати од цих думок. Вони були більшими за неї і її свідомість. Було відчуття, що, розгадавши якусь загадку свого минулого, розгадає таємницю життя, таємницю буття взагалі.
Пізніше Даза багато передумає й проаналізує, співставить відомі факти і дійде висновку – друг її батька, який їй так допоміг, написав донос лише тому, що Олександр Терентьєв знав: мають репресувати й наркома, а його місце міг посісти енергійний, здібний, перспективний Роман Снігурець. Ось чого боявся і чому написав доноса давній друг Сашко… Наркомом не став, але вже по війні таки висунувся. Аж у ЦК.
Потім він допоміг їй. Допоміг, як навіть не сподівалася.
Мучила совість? Щось прокинулося? Боявся?
Коли Даза отримала столичну квартиру і сяк-так обставила її, зателефонувала до Олександра Івановича. Щоб подякувати й запросити на новосілля. Телефон не відповідав. Набрала номер приймальні – дізнатися, коли товариш Терентьєв повернеться з відрядження чи ще звідкись.
– Хто його питає? – почула голос секретарки.
– Даза. Даздраперма Снігурець. Я вам телефонувала. Була у вас.
– Я пам’ятаю, – голос у трубці наче подалів, а потім поближчав, набув іншого відтінку. – Товаришко Снігурець, Олександр Іванович дуже зайнятий. І буде зайнятий весь час. Гадаю, ви розумна жінка. Він зробив для вас навіть більше, ніж міг. Моя вам дружня порада: не турбуйте його більше. Це його прохання також.
Даза нічого не розуміла. Що сталося? Сказала: «Дякую. Вибачте». Поклала трубку.
…Тоді, в архіві, Даза вже знала: колишній друг її батька помер за п’ять років до того, як вона ознайомилася з батьковою справою, на дев’яносто першому році життя.
19
Зимового вечора на пероні Луцького вокзалу стояли троє жінок: молода, щойно по-новому розквітла, зріла, але з невтраченою красою, і сива, з очима, що ніяк не хотіли перецвітати. Їхню своєрідність по-чоловічому стримано відтінював високий вродливий юнак. Віталія і Ярослав проводжали Олесю і Даздраперму, котрі поверталися до Києва.
«Я найщасливіша з усіх нас», – подумала Олеся ледь-ледь засоромлено. Олеся, до нестями закохана і по вінця викохана за ці два тижні, відколи вона поєдналася тілом і душею зі своїм коханим Ярославом, насилу втримувала в грудях своє «серце сьомого року». Вона сказала Ярославу, що забере його до столиці й хай він, її Ярославчик, не сміє заперечувати. Вона сама знайде йому роботу і де жити. Розуміла, що доведеться звертатися за допомогою до батька, Ігоря Леонідовича (саме так, подвійно, подумки його називала), але хай, один раз переборе гордість, адже йдеться про долю найдорожчого для неї. Її чоловіка.
Одним словом, Олеся поводилася, діяла і міркувала, як справжня власниця, котра спіймала і посадила в клітку велику тлусту синицю чи загнала туди журавля. А може, й набагато більшу птаху. Вона не хотіла чути й знати, що її жар-птиця тихенько квилить і проситься на волю.
Віталія теж почувалася щасливою. Головне – Андрій житиме, кістки зростаються, а що не ходитиме, то вже десяте питання. Вона буде його ногами, а якщо треба, то й руками, чим завгодно. Ті його осоружні «гречанки» полетіли до країни, в якій усе є, але немає і не буде такого, як Андрій. Перед від’їздом вони таки зволили навідатися в лікарню й показати Андрієві внука. Віталія розуміла, що Андрієва радість віднині гірчитиме. Дала собі слово, що розшукає його неприкаяного сина і зробить усе, щоб батько і син відновили єдність душ.
Даздраперма пересилювала свою втому. Вона так і не зустрілася з батьком Віталії. Виявилося, що Матвій Білітюк живе не у Львові, а у львівських Карпатах, в далекому гірському селі. Його друг у львівському повстанському братстві розповів Дазі, що Матвій, коли звільнився з норильського табору і не отримав дозволу оселитися на рідній Волині, поїхав на Донбас. На донецькій землі робота знайшлася, так само під землею. То ж усе одно частка України, казав. Ще цілих двадцять з гачком літ спускався під ту чорну землю. Аж до старості лишався бобилем, бо не міг забути свою Маринку. Надія, що вона жива, казав, зігрівала його, не давала згинути серед морозних північних таймирських заметілей.
Даза почула історію, котру розказав Матвіїв побратим. То було вже на початку п’ятдесятих минулого століття. Матвій опинився на руднику поблизу селища Кайєркан. Там відбували каторгу чимало волинян. Разом зібралися на Святвечір перед Різдвом п’ятдесят другого року. Посиділи, тихенько заколядували. Під кінець ще тихіше заспівали повстанську пісню. Та хтось доніс табірному начальству. Може, й серед них виявився сексот, може, почув хтось, як співали й колядували в кутку бараку. Одним словом, через день усіх їх послали стояти живими «колишками». Було в тому таборі таке страшне покарання. Місцеві жителі, ненці, привозили до табору для начальства й охоронців оленину й оленячі та песцеві шкірки. А взимку там цілу добу довга й темна полярна ніч. Добре ще, коли зорі блимають та часом місяць підсвічує дорогу. А буває, що тільки холодний пронизливий вітер свище й мете пурга. Та навіть за тихої погоди в темряві суцільній ті, хто віз до табору м’ясо й хутро, кілька разів звалювалися в урвище біля дороги до табору. От і придумав начальник табору, чи хтось підказав йому, позначати ту дорогу живими «колишками». Ставили вздовж дороги на під’їзді до табору в’язнів з гасовими ліхтарями в руках. Щоб вони дорогу підсвічували, куди їхати показували. Живі «колишки» тобто. Зеки знали: хто в «колишки» потрапляє – приречений. Бо ж доводилося кілька годин стояти на морозі в сорок, а то й під п’ятдесят градусів. На вітрі, що навіть у кожусі пронизував до кісток. А траплялося, що й тільки у ватниках-куфайках посилали. Зеки-«колишки» якщо не обморожувалися й не віддавали кінці одразу на трасі, то чекала їх повільна мученицька смерть після повернення до табору. Від обмороження, запалення легень і нирок.
Тих колядників і послали стояти «колишками», розказував Матвіїв друг Зіновій. Зрозуміло, з яким настроєм, з якими почуттями вирушали на покару. Прощалися з друзями по каторзі. Бо знали – на смерть, та ще й таку люту, мученицьку, вирушають. Та був серед них священик. Він і порадив: коли стоятимете, молитви, які знаєте, проказуйте. І згадуйте людей найрідніших та все добре, тепле, світле, що було у вашому житті. Думайте про те, що мало б трапитися, якби на волю вирвалися, про тих, кого хотіли б там стріти. Ось так радив той священик.
– Матвій казав, що не вельми вірив тим словам, – Зіновій так згадував. – Бо як слова, згадки од лютого морозу й вітру захистять?
Усе ж вибору не було, як і порятунку. То як стояв з ліхтарем у руці, то й молитви раз за разом повторяв: «Отче наш», і «Богородице, Діво, радуйся», і ще якусь – казав, що од бабусі навчився. І згадував тата й маму, сестричку свою, Катрусю, яку разом з батьками вивезли на Сибір за те, що він у повстанці пішов. Прощення у них просив. А найбільше згадував Маринку свою. Як познайомилися, коли він на вечорниці в її село Лучинці прийшов. Як додому проводжав, як на другий раз поцілував уперше. Як вона за ним до лісу пішла. Як там, у схроні, вперше на руки взяв свою донечку, на личко її дивився, мліючи од гіркого, терпкого щастя. А потім уявляти став, як то зустрінуться, коли з осоружної каторги вернуться. Вірив, що Маринка і донька живими лишилися. Уявляв, як бере за руку донечку, хай навіть і виросте до того часу, над землею високо підіймає. Як удвох чи утрьох до школи йдуть. А потім уявив, як разом з її обранцем на вінчання благословляє.
Зіновій:
– Матвій казав, що начеб тепліше стало. Не так мороз і вітер відчувалися. А як до табору вернулися – виявилося, що тільки двоє обморозилися з двадцяти їдного, ще троє чи четверо в лазареті повалялися. І ніхто не вмер. Матвій не раз те «різдвяне диво» згадував[8]8
В основу цієї розповіді ліг реальний факт.
[Закрыть]. От як йому Маринка його і дочка помогли. Ну й, звісно, Господь Бог.
Усе ж поїхати в те гірське село за півтори сотні кілометрів у Дази вже не стачило сил. Далася взнаки поїздка у Лучинці, а потім до Львова. Викручувало ліву ногу, ломило в попереку, нестерпно нила нирка. Бо ж ішов сімдесят сьомий. Старість дихала за спиною надсадно, як старий пес.
Дізналася, що Матвій Білітюк теж уже в старості заприязнився з колишньою зечкою. Там, на Донбасі. Разом з її покійним чоловіком на шахті робив. Коли можна стало на Західну їм вертатися, то й поїхав за нею до Львова. Нова влада їм маленьку квартирку дала. Та якось вибралися у рідне село Матвієвої обраниці Стефки. І вельми в тім селі, де гори мовби піднімають хати і людей до неба, сподобалось Матвієві. Через рік там і поселилися, в хатині, що Стефанії од родички дісталася.
– Матвій, гейби мала дитина тішиться, що тепер на горі живе, з якої, казав, півсвіту видно, – розповідав з усмішкою Зіновій.
Зіновій запевнив, що обов’язково найближчим часом передасть Матвієві радісну звістку, що його дочка знайшлася. Він час од часу вибирається до Львова з того свого «гірського сідала[9]9
Гніздо (діал.)
[Закрыть]». На збори братства приїжджає, а то й просто щоб душу в розмові відвести. Зі Стефанією своєю завше вони тепер як голубки. Даза написала на клаптику паперу дві адреси – Віталії і свою, київську. І пару слів додала.
– Ото зрадіє Матвій, – сказав Зіновій. – Ото зрадіє. Бо вже й надію всяку втратив найти дочку. Казав, що боїться вмерти, так і не побачившись. Ну, тепер приїде. Він ще крепкий, як той боровичок, то й до Луцька, і дасть Біг, і до Києва добереться. Років п’ять назад, то ми з ним удвох до столиці їздили ще, на марш упівський, на Покрову. По-вояцькі ще ноги переставляли. А типер… Мав одразу після Різдва приїхати – не приїхав, то десь от-от буде. А нє, то я до нього поїду. Був би телефон, подзвонив би. Так нє, він мобілок не визнає.
Утома й болячки не полишали Даздраперму й після повернення зі Львова. Втішала себе, що в Києві відлежиться.
Надійшов поїзд і привіз час прощання. Олеся цьомнула маму, тернулася щокою об щоку, а далі надовго солодко завмерла в Ярославових обіймах. Сором її кудись полетів, як нічний птах. Їй було фантастично добре й затишно. Зустрінуться через тиждень, од сили два – вже в Києві. Назавжди. Щока у Ярослава ледь колюча, приємний лоскіт.
– Мамо, ти надто втомлена, – сказала Віталія. – Нащо ти в той Львів їздила? Так не терпілося?
– Скоро дізнаєшся, – таємничо відповіла Даза.
– Ти… Ти їздила до мого батька, адже так? – Віталія відчула вітер на пероні, рвучкий, але теплий серед зими.
– Так.
– І… Не зустрілися?
– Ні. Він живе десь у гірському селі. Та, гадаю, незабаром приїде. Мусить нарешті приїхати.
Віталія зовсім тихо:
– Ти казала, що він гарна людина. І що любив іншу жінку.
– Мовчи, – сказала Даза. – Хай він сам тобі все розкаже, як було. Як сталося.
Ярослав і Віталія ще зайшли до вагону. Олеся подумала, що все одно прощання надто коротке. А потім Олеся і бабуся Даза лишилися самі. На верхній полиці похропував пасажир, який, напевне, їхав з Ковеля. Перед тим, як лягти, Олеся тихо спитала:
– Як тобі Ярослав?
Даза не відповіла. Хотіла сказати, що гарний хлопець. І раптом слова кудись поділися. Ще не вимовлені, стали віддалятися. Поспішно, мов боялися запізнитися, наче вже належали комусь іншому.
– Я бачу, він тобі не сподобався, – розчаровано сказала Олеся. – Але чому, бабусю?
– Чого ж, хлопець гарний, – таки повернула й вимовила ті, відбіглі слова, Даза.
– І все?
– А що ти ще хотіла почути? Я ж його зовсім не знаю. І тобі з ним бути.
– Гарне слово – бути, – сказала Олеся. – Ми будемо з Ярославом, бабусю. І будемо жити – довго й щасливо.
– Звичайно, – погодилася Даза.
– І помремо в один день, – Олеся вимовила це і відчула дивний тенькіт всередині.
Майнула згадка. Згадка про мамину історію. Історію маминого життя. Маминого кохання, проти якого колись виступала бабуся Даза. А тепер… Навіщо тепер…
«Ні, ти мені не накаркаєш, бабусенціє-старушенціє, – подумала Олеся. – У мене від тебе є чарівне слово. Мій Ярославчик. Славцьо, Славунчик. Мій і моїм буде. Кохання, яке виросло серед зими, міцне. Міцнюще. Мовчи собі, бабусенціє. Мовчи і спи».
Та Даза довго не могла заснути. Ніколи не спала в поїздах. Майже не спала. Цього разу крізь безсоння приходили згадки і про неї саму, і про Віталію, і про Матвія Білітюка. І про те, що вона єдиний раз в житті знала чоловіка. Там, у другому селищі на Волині, куди втекла, аби Віта не довідалася, що вона не рідна, а прийомна дочка. У тому другому селищі не знав ніхто. Та з часом Даза, тоді ще Люба Лук’янченко, стала боятися, що дізнаються інше. Щороку працівники лікарні були зобов’язані проходити медичний огляд. У тому числі і в гінеколога. А гінеколог міг побачити, що вона ще незаймана. Здивуватися, як це так – має дитину й невинна. Вона чула, той гінеколог-чоловік має особливий, нездоровий інтерес до жінок. Даза гарячково стала вирішувати, що робити. Віддатися санітарові Валіку, який підкочується до неї? Але він міг розплескати в лікарні, що мати-одиначка дісталася йому дівчиною. Даза уявила розмови за її спиною після цього…
