Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

12

Це було як удар грому – те, що повідомив Андрій. Так іноді буває – раптово, без блискавки, ніби зовсім поруч. З непоміченої хмари. З неба, що ще годину, півгодини тому здавалося геть безхмарним. Андрій сказав, що дзвонила Ірина, його колишня дружина (а втім, чому колишня, вони ж досі були офіційно не розлучені) й просила зустріти у Борисполі, в аеропорту. Післязавтра прилітає з Греції на новорічні й Різдвяні свята.

– А до Луцька вона приїхати не може? – доволі зло спитала Віталія.

– Може… Могла б… Але бачиш… Вона прилітає не сама… З донькою… І внуком… Моїм онуком…

– Он як? У тебе є онук?

Андрій у відповідь явно щасливо:

– Виявляється, є. Я не знав… Повір, не знав. Що у Світлани…

І сказав далі, що він же не бачив Світлани, доньки, майже десять років.

– Он як? Цілих десять… Ювілей!

– Ну, майже десять. Вісім з чимось. А внука – взагалі.

Виявилося – донька там, у Греції, встигла не тільки подорослішати, а й вийти заміж. Ну, повір, вона про це не казала. І про те, що сина, внука народила.

– То вони прилітають ще не тільки з греченям, але й з греком?.. Чи відразу з двома греками?

– З двома? – Андрій був безпорадно-розгубленим.

– Ну, ти ж казав, що твоя Ірина, як ти підозрюєш, теж має грека…

– Казав… Вона вже не моя…

– Ти наче шкодуєш…

– Ні, – він якось мовби не сказав, а видихнув – тільки не болісно, а з полегшенням. – Відколи я зустрів тебе – ні.

І далі прохально – що він тільки привезе, бо ж малий, бо з багажем прилітають, тільки привезе, ну, доньку побачить, і внука, й повернеться. До неї, Віталії.

– Можеш не вертатися, – сказала Віталя. – У вас, здається, намічається… Як це колись казали? О! Возз’єднання сімей… Чи сім’ї…

Він простяг до Віталії руку. Вона свою забрала. Сховала аж за спину. Наче боялася, що і її руку з’єднає з тим грецьким кагалом. Сімейкою! Господи, ну чому вона така нещаслива? Чому її щастя – таке запізніле – виявилося ще й крихким?

«Я зараз закричу», – подумала.

– Ніякого возз’єднання не буде, – сказав Андрій. – І не гнівайся. Я тільки їх привезу і все. Ну зрозумій, це ж дочка. Я її хочу побачити, бо інакше… З сином не вельми контачу… То, може, хоч Світлана… Ну, тут така ситуація…

– Що ж, їдь, – дозволила Віталія. – Їдь і привозь. Але якщо не вернешся до мене – я тебе вб’ю.

Він поїхав і не повернувся. Вирішив від’їжджати рано-вранці. «Літак прилітає до Борисполя опівдні, отже, щоб вчасно приїхати моєю тарадайкою, – сказав, – тре вирушати десь о п’ятій ранку, не пізніше». Так і зробив. Майже так. Віталія не спала тієї ночі. Майже не спала. Сторожила, вартувала його сон. Точніше, намагалася вартувати. Боялася поворухнутися, ввечері він спробував обняти її, пригорнути, заспокоїти, вона бачила, як Андрій переживає, почуває себе винним і все ж, все ж не відмовляється від цієї поїздки. Більше того – виглядає тривожно-щасливим. Переконувала себе: так треба, це ж дочка і – сюрприз – онук, але чи то ревнощі чи ще якесь відчуття, дивне і незбагнене відчуття, що не Андрій навіть, а щось інше – більше, незнане – от-от вислизне, полишить її, покине разом з ним, притому назавжди, не полишало, а, навпаки, наростало. Здавалося, поглинає її й простір довкола. Вона вже належить чомусь іншому, де Андрія, її рятівника й коханого, не буде.

Забилася в тривожному, ніби стиснутому з усіх боків, напівсні тільки десь за годину до того, як продзеленчав, ні, закричав будильник. Андрій прокинувся відразу, й це породило підозру: не спав, чекав? Але ж вона схопилася ще швидше. Навіщо? Майнула думка: треба було прикинутися, що спить, не поворухнутися, може б, і він проспав. Думка інша – про підлість – трохи збентежила.

І за годину його не стало.

Він сказав на прощання:

– Ти ще поспи.

Вона:

– Не засни за кермом. Їдь обережно. Я тобі зателефоную.

Не подзвонила. Дурна гордячка. Подумала: якщо я йому потрібна, потрібна більше, ніж ті двоє чи троє, сам подзвонить. Не подзвонив. Коли чекання стало нестерпним, набрала номер його мобілки, щоб поздоровити із прильотом щасливої сімейки.

Його сотовий не відповів.

– Ах, так! – сказала вона.

Зло набрала номер ще раз. Тепер жіночий голос поінформував, що, на жаль, абонент на даний момент недоступний.

«От і все, – подумала Віталія. – Як просто».

Пройшов день, а за ним другий. Віталія зрозуміла, хоч як опиралася цьому, що її знову зрадили. Підло і несподівано. Зрадив той, від кого найменше сподівалася зради. Виходить, вона не розбиралася в людях. Ніколи не розбиралася. Досі не розбиралася. Едуард був її першим коханням, вона покохала його всім своїм юним серцем, кинулася, мов у вир, вона йшла за його потужною чоловічою силою, їй подобалася його неординарність, незвичність у всьому (у всьому? – перепитала), його виклик узвичненим поняттям, навіть надто правильній мамі, суспільству, тому, що було, як вона відчувала підсвідомо, не таким. Вона його захищала й виправдовувала, боролася за нього і програла.

Тимур виник несподівано, мовби нізвідки. Виник на розломі її свідомості. З минулого, яке вона відкинула, але де він був. Де кохав її таємно і віддано. Вона й повірила йому і мстилася Едуарду. Тимур теж виявився не таким. Таким і не таким, бо його ревнощі вбивали й забавляли, викликали бажання опиратися й сміятися. Вона покохала його, коли повірила в ілюзію того, що поразка може бути перемогою, що вона вже розчинилася у другому своєму «я», мовби те «я» було не її, або її справжнім, не таким, як досі.

Андрій не грав і не виставлявся, не демонстрував свою силу, не був іншим, як міг би бути, він пішов за нею, порятував своїми почуттями. Був настільки природним, часом безпорадним, що це її захоплювало, як колись дивна сила Едуарда-Еміра. Він був наче нею самою, яка несподівано віднайшла себе там, де не сподівалася знайти.

І от він зник і зрадив. Зрадив і зник. Бо знав, що зрадить, коли зникав. А коли ще не знав, то що це міняло?

На четвертий день, проте, щось запротестувало всередині її зболеного єства.

Щось занило і не переставало нити.

Щось було не так у тому, що сталося.

«А як?» – питала вона й не знаходила відповіді.

Зрозуміла, що не хоче вірити у таку жорстокість світу, життя, всього, що є у ньому – коли зраджують навіть такі, як Андрій. Якщо він досі кохав свою дружину, якщо вирішив лишитися з нею, повернутися до них, то мав би про це сказати. Чесно і відверто. Він же не був боягузом.

Так думала Віталія. І думки, слова, що щось не так, щось трапилося незрозуміле, її обсідали, обступали дедалі щільніше з усіх боків. Слів усе більшало, більшало, запитання – що сталося? – мовби розросталося, набухало, ставало… ставало болючою пухлиною.

І от він зник і зрадив – було її болем.

На четвертий день її протест проти цього став суцільним розпачем.

На п’ятий день озвався її робочий телефон. Звісно, дзвінків кожен день було багато, але цей саме озвався.

– Віталія Миколаївна?

– Так. Я слухаю.

– Скажіть Андрію Степановичу, що так чинити не можна.

– А хто це?

– Донька вашого співмешканця.

– Світлана?

– Ви знаєте моє ім’я? Дуже мило… Пере…

– Зачекайте, – перебила Віталія, боячись, що співрозмовниця – донька Андрія – кине трубку. – Андрій… Андрій Степанович поїхав до Києва. Вас зустрічати.

– Ніхто нас не зустрів, – голос у Андрієвої доньки став ще сердитішим. – І на дзвінки по мобільному тато не відповідає.

– Може…

У Віталії похололо всередині. Потім вона подумала, що хтось, певне, в коридорі їхнього відділення відчинив вікно – такий протяг.

– Може, з ним щось трапилося?

– То він не у вас?

– Ні.

– То де ж він? У когось третього?

– Не знаю.

– Ви обдурюєте…

– Ні. Ні, Світланко.

Віталія вже кричала. Її тривога розривала простір маленької сестринської. Гостро запахло ліками – наче хтось розлив флакон з краплями… Невідомо якими. Але…

Хтось біг коридором.

Хтось кричав:

– Хворому у сьомій палаті погано.

«Чому в сьомій?» – миттєво подумала Віталія.

Встигла подумати, втрачаючи нитку почутого. Але кинутися у сьому палату не могла. Бо інакше втрачала розмову з Світланою.

І спалах ще один миттєво обпік. Із розмови з донькою, Олесею, тижневої давності.

«Мамо, я, здається, закохалася, – казала Олеся. – У мене щастя сьомого року».

Чи інакше: «Моє дурне серце сьомого року…»

«Чому сьомого року?» – спитала тоді Віталія.

«Бо я сьомий рік у Києві», – засміялася Олеся.

Тепер кричали про сьому палату. Але який… Який же… який… який гострий неприємний запах. Від розлитих десь ліків.

– Якщо ви кажете правду, його треба шукати, – вона чує це мовби здалеку, хтось глухо гукає за вікном, не гукає, а стогне.

– Так, – каже Віталія. – Я буду його шукати. – І вже кричить: – Я шукатиму Андрія!

Опускає трубку. Подальші слова не мають сенсу. Вона біжить у сьому палату. Допомагає хворому, в якого розпочалася кровотеча. Усе закінчується благополучно. І тоді Віталія холоднокровно, методично, так холоднокровно, що аж дивується сама, розпочинає пошуки Андрія. Пригадує всіх своїх друзів, знайомих, а також колишніх пацієнтів, які могли сприяти пошуку. Йде до завідувача відділення і просить допомогти взнати, чи не потрапляв до лікарень в їхній і сусідніх областях такий-то, Лісовець Андрій Степанович, або невідомий такого-то числа. Завідувач їй не відмовить. Перебираючи телефони у сотовому, натрапляє на запис «Кос» і номер. Номер Тимура, який подзвонив десь рік тому й похвалився, що він уже працює заступником прокурора в близькій від столиці області.

– Запиши мій номер, гордячко, може, раптом згодиться, – сказав тоді її колишній чоловік.

Тепер зрозуміла: згодився, таки згодився. Гордість й інші почуття на замок. Головне – шукати Андрія, знайти Андрія.

Набрала номер Тимура, почула слова: «Який сюрприз». Сухо сказала, що може їй допомогти, якщо бажає. Виклала суть.

– Зник? Твій коханий? Новий чоловік?

– Він порятував мене. Од хвороби…

– Аж так? Я… Вибач, я знаю, що в тебе було, – сказав Тимур. – Він лікар?

– Можна сказати, так. То допоможеш?

– Для тебе навіть зірку з неба, – почав було і спохопився. – Вибач… Звичайно, допоможу. Кажеш, виїхав десь на початку шостої й до Києва не приїхав…

– До Борисполя.

– Ще складніше. Але спробуємо. – Голос його став діловим. – Або аварія, або хтось зупинив дорогою. При ньому були документи? Мобільний?

– Здається, тільки водійське посвідчення. Паспорта лишив удома. Мобільник не відповідає. Мабуть, заблокований.

– Це гірше. Але не безнадійно. Кажеш, професія – лікар?

– Вчитель. Викладач історії.

– Ну-ну… – Не міг не «пойорничати». – За сумісництвом – лікар-рятівник… Текс… Вибач. Усе. Повір, зроблю все можливе. Якщо не десь у лісі… Ще раз – вибач.

Перепитав дані. Сказав, що триматиме в курсі.

І тримав. Ще через два дні Андрія знайшли. Він знаходився у районній лікарні на Житомирщині. Важко травмований, але живий. Тимур повідомив: знайшли через аналіз ДТП за минулі дні. Випадок банальний – водій зустрічної машини заснув за кермом і виїхав на зустрічну смугу. Далі було ще банальніше – хтось пограбував обидві машини.

– Як таке могло трапитися? – Віталія не здатна була збагнути.

– Така паскудна селявуха, подруго, – сказав Тимур. – Ну, тримайся. Треба ще щось – брякай. Тримай свій красивий хвостик пістолетом. Усе буде гудбайчик і окейчик.

– Дякую.

– Ну, з тебе в майбутньому – могорич. Могоричище.

– Буде. Аби Андрій…

Віталія ковтнула сльози.

Майнуло: «Я щаслива людина».

– Боже мій, якби про мене так турбувалися, – сказав Тимур Косик. – Заздрю твоєму педагогу, подруго. Так і передай.

– Передам.

Він першим відключився. А Віталія стала гарячково збиратися в дорогу. Для неї тепер мало значення одне-єдине: Андрій, її Андрій, живий.

13

За три дні до Нового року бабуся Даза і Олеся вирушили у мандрівку. На Волинь, до Луцька. Київ, як і вся Україна, вирував. Бурхливо і щасливо. Радів. Відбувся третій тур виборів. Ющенка, про якого так іронічно казав Ярослав, таки обрали президентом. Але в Олесі жила своя радість і своя надія – вони прийшли на зміну депресії.

– Ми поїдемо у ліс, мамі зробимо сюрприз, – весело проспівала вона до бабусі.

«Господи, що ж це за трійка дурних бабів у нашій родині, – подумала бабуся Даза, дивлячись, як радісно-метушливо Олеся запихає свої речі до наплічника. – Їм тільки покажи палець… Навіть не палець. Кинь хтознаколишнє зерно в їхні бабські душі… Проросте…»

Їй було зимно – не од снігу, що випав, не од рвучкого вітру, що стукав у вікна квартири, мовби просився у квартиранти на час їхньої відсутності. Од того передчуття, яке поселилося. У квартирі, повітрі, душі. Передчувала: нічого доброго з тієї Олесиної затії не вийде. В Олесиній душі, очевидячки, сказала вона собі, проріс (ось і давнє зерно) якимось чином авантюризм, хай не авантюризм, а схильність до відчайдушних кроків, властива її дідові, батькові Віталії. Та гордість (швидше – гордячкуватість), що притаманна Віталії, та й справжньому (судячи з Олесиної розповіді) батькові внучки. А вона сама?..

Але… Мусила собі признатися: вона засуджувала Олесю, але Дазі імпонувала її затятість, віра в те, що любов повинна перемогти. Хай і з примусу. Із чогось, що мусило статися.

«Я сама стала іншою, – подумала Даздраперма. – Життя навчило хоч на старості? – Ледь-ледь всміхнулася. – Тобі хочеться до когось прихилитися, просто прихилитися, навіть до цього нерозумного дівчиська, от і здаєш в архів свої високі моральні принципи. А ще порятувати її хочеться. Але як?»

Вона не знала. Не відала, що трапиться далі. Але знала, що трапиться. Бо інакше світ стане надто щасливим, якщо в Олесі все вийде, як вона хоче. З тим хлопцем із Луцька, міста, яке це авантюрне дівчисько вважало донедавна своїм рідним, але таким насправді не було. Та й світ надто щасливим не буває за своєю природою, от яка біда. Є білі смуги й смуги чорні. Є люди білих смуг, а є чорних, є просто смугасті, такі, як вони троє.

– Я піду, з деким попапакаюсь, – сказала Олеся.

– Що? Як ти сказала?

– Ну, скажу декому – па-па. У нас ще багато часу.

Авжеж, до потяга ще був час. Ще не витік і тік, дзюркотів надто повільно. Власне, квитків на передноворічні потяги до Луцька, як й інших міст, особливо в західному напрямку, перед Новим роком у касах не водилося. Довелося Олесі звертатися до когось там в своєму колишньому агентстві (Олеся: ні-ні, не до того типа, себто батька), щоб допоміг дістати. Не стояти ж хтозна скільки біля каси на вокзалі.

Олеся пішла. Якщо по правді, їй раптом ні з того ні з сього захотілося побачитися і попрощатися з Костиком. Костиком-Льоликом. Але надворі Костика не видно. Десь він працював чи його рахували працюючим на якійсь будові. На їхньому пустирі нарешті почали зводити торгівельно-розважальний центр, і Олеся направилася туди: може, сусід знайдеться, висіється там. Бо в якому під’їзді він живе, вона знала, от в якій квартирі – ні.

– Ла-ла, – сказала Олеся. – Костику, нащо ти мені? А треба, раз іду.

У Дази був свій рух – у те, далеке й близьке, що останні дні, відколи прийняла рішення про поїздку в Лучинці, не давало спокою. Чи вистачить у неї сили? Їй пішов сімдесят сьомий рік. Недавно колишня колега по роботі сказала:

– Я б вам, Дазо Романівно, ще й сімдесяти не дала.

Розуміла: то комплімент, хоча, незважаючи на все більшу слабкість у тілі, болі під правим ребром (печінка?), періодичну задишку, викручування рук і ніг (артроз, це знала напевне), справді, як на її вік, скаржитися було гріх. Поїздка до того села – то мало статися спокутування її давнього гріха (гріха?) і прояснення давнього сумніву, що пік, приходив ночами, як непогасний вогонь, на старості чомусь дедалі більше. А ще мала подолати страх, страх, що сидів у ній, відколи… Відколи зробила таки необхідний вибір свого життя.

Бо той чоловік з лісу – без імені, але з обличчям, яке виразно пам’ятала й досі, яке не забути, – завітав ще раз. Точніше, спочатку прийшла тітка Мокрина, жінка років шістдесяти, котра жила неподалік медпункту. Посеред білого дня – а чого їй ждати до вечора?

Буркнула після того, як привіталася й потупцяла трохи біля порога:

– Там вас, тойво, ждуть, казали, в Титяни Воробцевої, родити має…

– Тетяна?

– Ну, та, котора на краю сила живе. Симуківська.

– На краю села… Тетяна…

Даза пригадала: є таки жінка на краю села, на сьомому місяці вагітності. Передчасні пологи?

– Ходімте, – Мокрина зирнула ясніше, проте нетерпеливо.

– Зараз зберуся, – сказала Даза.

За час її роботи в селі двоє жінок народжували самі, за допомогою місцевих повитух – «бабниць», як тут називали. «Дохтурку» кликали вже опісля, до немовляти. Ще троє були вагітними. Що робити з передчасним пологами, вона не знала. Усе ж швидко зібралася й вирушила. Проте на підході до крайньої хати з маленького гайка вигулькнув чоловік. Той самий, зі схрону. Зі ще більш посірілим і стомленим лицем.

– Вибачте, панно Любо, – сказав, і вона зазначила, як тривожно, гарячково блищать його очі. – Вам не до Тетяни. То я просив, щоб через тітку Мокрину вас позвали. Біда в нас.

– Біда? З вашою дружиною? Вона не виздоровіла?

– Виздоровіла. Так, – вимовив чомусь пригнічено.

– То в чому річ?

– Не може вона родити, – сказав глухо, наче з якоїсь далекої глибини добув слова. – З минулого вечора мучиться. Кричить сильно. Тітку Мартоху, ну, бабницю нашу найліпшу, я вже туди привіз. Каже, щось там усередині сталося. І до того ж, той, тазок у неї завузький. Ни знаємо, що й робити. Пропаде ж… На вас їдна надія. Остання.

– Але ж я не акушерка. – Даза озирнулася, мовби шукала порятунку ще від когось. – Я тільки медсестра.

– Я знаю, – він схопив Дазу за руку. – Подивіться. Кажуть, утопаючий за соломину хапається. А ви-те ж таки вчилися.

– Добре, ходімо, – Даза вимовила це приречено.

В училищі вона, як і всі майбутні медсестри, що мали працювати в сільській місцевості, проходила спецкурс «Допомога лікарю-акушеру при пологах». Кілька лекцій і залік. Ще практичне заняття, при якому Дазі було страшно від стогонів і криків жінки на столі. Тремтіла при кожному наказові лікаря: «Тужтеся! Тужтеся! Допомагайте дитяті!» А коли дитя стало вилазити з жіночого лона й ледве показалася голова, Даза з переляку й огиди заплющила очі. Не викликала в неї ентузіазму й щонайменшої цікавості, не кажучи вже про любов, і маленька червонувата істота, густо вкрита слизом, котра дико верещала в руках лікаря.

А тепер належало самій приймати пологи? Допомагати? Щось радити? Страх скував її тіло.

«Клятва Гіппократа, – подумала вона. – Я сама як клятва Гіппократа. На мені букви написані, а я вже нежива».

Усе ж приречено попленталася за чоловіком. Дала підсадити себе на коня. Цього разу, дарма що довкола стояв ясний день, їй не зав’язували очей. Даза вбирала в себе лісову дорогу, дерева обабіч неї, вдивлялася у гущавину, аби тільки не думати про те, що належало, що судилося пройти. Пурхнула пташка майже з-під ніг коня. Десь збоку тріснула гілка, і на мить здалося, що хтось невидимий пробирається поруч із ними лісом.

«Забрати дитину? – подумала Даза. – Але ж її ще немає. Той звір теж чекає на народження? Тоді чи треба, щоб дитина з’явилася на світ…»

Вона засоромилася цієї думки. Утім, думка була нереальною, як і все довкола. Таких відчуттів Даза пережила чимало. Життя мовби розставляло їй пастки й питало: а що далі? Тепер на її стежці стояла найголовніша пастка. Її не обійти.

А далі був той же схрон. Важке повітря всередині – чи вони провітрювали, як наказувала минулого разу? Збентежений інший чоловік у передній кімнатці-клітці. Тепер один. Стогін, жахливий стогін з-під землі Даза почула ще нагорі – як і того разу, ледь видимою стежкою вже йшли, а не їхали. Чоловік дивився розпачливо. Запитливо-розпачливо – стара жінка у другій кімнатці-клітці.

Даза звеліла залишити їх удвох. Сама не знала, чому наказала так зробити. Може, хотіла лишитися віч-на-віч зі своїм розпачем… Він залетів разом з нею, невидимий і безшелесний, одразу став частиною цього жахливого стогону. Дражнився з неї. Даза подумала: «Я мушу зловити погляд жінки». Підкрутила сильніше гніт лампи, попросила подумки світити яскравіше. Очі, повні болю й розпачу, ще більшого, ніж у неї, попливли їй назустріч і спинилися.

– Я вже не можу, – почула шепіт.

І побачила зблизька ті великі, переповнені болем очі. Очі, що наблизилися до неї. Стали наче її очима.

Подумала: «Це те, що ти хотіла?»

Хотілося втекти, та втікати не було куди. Міцні лещата обхопили її тіло. Стисли.

Зрозуміла – зараз або станеться щось жахливе: дві смерті, а тоді, можливо, прийде і її смерть, або має статися диво. Але як його покликати?

Руки і ноги її тремтіли. Свідомість разом із тілом кудись відлітала. Ось-ось вона перестане існувати.

«Рятуй, – прошептав хтось. – Рятуй себе, бо то і твоє життя, в цій жінці. Воно ще більше твоє».

Ці слова допомогли отямитися. Вернули до реальності. Розсунули стінки маленької нірки, що почали звужуватися.

Даза рішуче відкинула ковдру на животі-горбі ще худішої, ніж минулого разу, жінки, яка не могла розродитися. Ковдра, як і все довкола, пахла, точніше, смерділа потом, чимось прогірклим, хтознаколишнім. Величезний живіт постав голим – мабуть, звільнитися від одягу звеліла ота стара жінка-бабниця. Чому вона її прогнала? Даза не знала. Сама не знала. Нічого не знала. Окрім того, що це живіт її розпачу. Вона пересилила свою відразу і взялася його гладити. Повільно й на диво ніжно. Живіт став магнітом для її рук.

Забурмотіла:

– Зараз, зараз…

Права рука мовби сама собою полізла під спину породільниці. Трохи підняла хоч і худе, та важке-важке тіло.

Що було далі, Даза пам’ятає погано. Фантастичний сон став і її болем. Її словом-розпачем, позиченим у того лікаря: «Тужтеся! Тужтеся! Сильніше!»

Її бурмотінням:

– Йди до мене! Йди до мене…

Гладила живіт-гору і щось безперестанно бурмотіла про неслухняних дітей. Про те, що вони приходять до мами. І згадувала якісь забуті слова з підручника з акушерства, якого переглядала (саме переглядала) перед заліком. Пригадала чомусь два слова: «Максимальна увага». Увага до чого й до кого? Жінка на хвилю-дві стихла, й Даза злякалася, що вона помирає.

Вона знову забурмотіла:

– Не треба, я прошу вас. Я прошу вас…

І тоді ще щось примарніше, вже з її персонального болю, що став наростати тепер всередині, а далі внизу її живота в якомусь дивному трансі:

– Я прошу тебе, дитятко… Чому ти таке неслухняне?

Даза знеможено, непритомніючи, притулилася до чужого величезного живота. Встигла подумати: «Ось і все». Скільки так лежала – хвилину, годину? Прийшла до тями від жахливого, неймовірно жахливого крику. Жінка сіпнулася – конвульсивно, дико й обхопила голову Дази руками. Даза теж сіпнулася, тісний світ довкола наче став великим розпеченим вулканом. Щось підштовхнуло її вгору, вона затремтіла, забилася у пропасниці й наступної миті зрозуміла, що то виходить дитя.

– Сюди, ходіть сюди! – закричала вона.

У примарному видінні вбігала стара жінка, кидалася, брала за голову дитину, щось теж примовляла. Казала до Дази:

– Підставте руки.

Даза не знала куди. Вона мала от-от якщо не вмерти, то знепритомніти од страху, од неймовірності того, що відбувалося, від болю внизу, від дивного, несправжнього, але явного відчуття, що то вона народжує.

З усього того, що трапилося далі, Даза найвиразніше пам’ятала власні слова:

– Дайте його мені, дайте, я прошу вас… – І в гарячці-маренні: – То ж моя дитина.

Гаряче тільце, котре щосили репетувало, обпекло їй долоні. Вона піднесла його, боячись глянути. І все ж подивилася. Мале здалося таким беззахисним, що Даза ледве не задихнулася. Поспішно віддала дитину бабниці.

Потім, уже в другій кімнатці, їй дадуть випити самогонки, вона ковтне краплину, закашляється, їй щось простягнуть, щоб закусила. Вона зловить вдячний погляд чоловіка породіллі, що став батьком, і скаже – крізь страшенну втому, крізь щасливий захоплений чоловічий погляд, крізь світ, чи то від горілки, чи від її власного неймовірного щастя, швидше прошепче, просто й трохи здивовано:

– Хай росте ваша доця!

На прощання вона загляне до тої, другої, кімнатки, почує знеможений шепіт новоспеченої мами, не розбере слів, звернутих до неї, побачить уже прикриту дитину на грудях, похитає головою, не в силі й змозі щось вимовити…

Ще сидітиме, в нереальності того, що сталося, водитиме очима по кімнаті-норі, по корінцях книжок на поличці, вертатиме на місце свою неслухняну голову, питатиме, як назвуть дитину.

– Ще не думали, – скаже батько. – Ми ж не знали, хто прийде.

– Прийде? – здивувалася Даза і подумала: «Авжеж, прийде… Тільки чому сюди, в цю нору?»

– Ми скоро заберемося звідси, – сказав батько новонародженої. – Уже домовилися за одне місце, де їх приймуть… Бо ж зима наближається, самі розумієте.

Вони йтимуть удвох через ліс, на лісовій дорозі Даза скаже, що далі піде сама, чоловік поцілує їй руки. Своє дивне загадкове щастя відчує вже на самотині, при неясному проблиску осіннього світанку. Холод нарешті почне заповзати під її одяг, Даза оглянеться, побачить віддалену фігурку чоловіка. Її радість притулиться до неї, вона приголубить її, усміхнеться від думки, що радість треба поколихати, як дитину. А потім вона подумає, що, напевне, ніколи не зрозуміє цих людей, їхньої затятості й жертовності, того життя, на яке себе прирекли, але що, можливо, це народження, нове життя, що з’явилося в лісі, в таких жахливих умовах, і є виправданням того, за що вони борються? Даза спиниться од цієї думки, промайне інша: «Ні, ні, це не так». Але ліс довкола, листя, що шелестіло під ногами, її тихі кроки, холодна роса, що скапувала на одяг і руки, – усе стало враз мовби реальнішим. Просвітленим – не од світанку, од неї самої.

Не було й страху – від самотності, від того, що, можливо, чекає попереду. Сьогодні, завтра. Якщо дізнаються про ті походи до лісу… Нехай. Наївно подумала: «Я розповім, що народилося нове життя». І раптом відчула: не буде кому розповідати, її не почують, просто не почують. Бо в світі довкола неї мертве стає живим, а живе, яким було ще вчора, – мертвим. І так, очевидно, й мало бути.