Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

22

Чаша Олесиного щастя, налита по вінця, почала вихлюпуватися вже через два тижні.

Приїхала мама Віта.

За ці два неповних роки Олеся тричі навідувалася до Луцька. Раз поїздом, раз – маршруткою, а ще раз привіз Ярослав. Мали побувати у містечку, де жили його батьки, Ярослав хотів познайомити Олесю з ними, представити «мою обраницю», та в останній момент сказав:

– Манюня, давай не будемо це робити на хапок. Я мушу заглянути до них на пару годинок і мчатися назад. Мама у мене специфічна, але вона моя мама, тато визирає з-під маминої п’ятки… Усе як у людей… Я хочу тебе представити по-справжньому, у всьому блиску…

Олеся легко згодилася. Оглядин себе з боку інших вона не любила. Навіть якщо то будуть Славкові батьки. Хоча якась вреднюща комаха задзижчала над вухом. Вона прогнала її геть.

В останній приїзд до Луцька мама зі сміхом зізналася Олесі, що тепер має двох чоловіків. Розповіла, як боролася за Юрія, який мало не привчив батька до пляшки. Як влаштувала їм обом скандал, коли в черговий раз застукала за випивкою. Як Юрій таки знайшов роботу й тепер «майстер на розхват» у меблевій фірмі. Як вона зрозуміла, що Андріїв син також закохався в неї. Юрію годилося б одружитися – втретє, але він і слухати не хотів. Живе окремо, але часто навідується. Прийшов і під час Олесиного чотириденного гостювання. Варто було побачити, як він дивиться на маму Віту, щоб зрозуміти, що вона аж ніяк не перебільшує. То був погляд відданого пажа на королеву, а може, й закоханого раба на свою володарку.

– Я часом ходжу до нього прибрати й щось зготувати, – казала мама. – Ну, й щось йому теж дарую…

Мама не договорила. Олеся не стала питати, хоч на язику крутилося підступне запитання: «Невже мама стала коханкою Юрія?» Олеся засоромилася власної підозри. Підозра стала таємницею, але вона загнала її в темний куток. Між нею і Юрієм відбувся діалог наодинці, де Юрій напівспитав-напівствердив:

– У вас, звичайно, є коханий?

– Є, – просто сказала Олеся.

– Жаль, – сказав у відповідь. – Дуже жаль. – І по паузі: – Ви дуже вродлива. І, певно, добра, як і ваша мама.

– Я кусюча, – сказала Олеся.

– Ні, – Юрій. – Я думаю, не така вже й кусюча.

Олеся хотіла спитати: «А яке це має значення?» Не спитала. Для неї мало значення те, що стосувалося Ярослава.

Тепер мама приїхала. Уперше відірвалася, як сказала. Андрія догляне його син. Та й Андрій сам себе доглядає. Юрій узяв його у свою фірму, яку влітку створив. Із виготовлення оригінальних меблів на замовлення. У креслення їх, казала мама Віта, Андрій вкладає всю свою фантазію. І душу. Меблі користуються шаленим попитом. Усілякі там фігурні підставочки, стільчики, вичурні стіночки, торшерчики, столики – тепер вистачає нових буржуйчиків з примхами. І бажанням похвалитися – а в мене отак!

– Усе в нас окей, як тепер кажуть, – повідомила мама. – Нарешті грошики не побрязкують, а шелестять. Як листя восени.

Та одного погляду на її обличчя, поставу було досить, щоб побачити, як мама змарніла. Як виступають вилиці, яка жовта шкіра. Уся аж світилася. Правда, світло було якесь особливе. Наче над головою в неї справді ховався од надто допитливих очей невидимий німб. І просив, посилав імпульси, щоб його побачили.

Мама сказала, що приїхала провідати їх, розвіятися і трохи прийтися, поблукати Києвом, своїми місцями, подивитися, як змінилося місто її юності. І поблукала, а ввечері розповідала про свої враження. Як добре, що випав сніг і зробив Київ пухнастим! Як гарно продивляється другий берег Дніпра з краю Володимирської гірки! Жаль, що на їхньому пустирі виросла гаргара торгово-розважального комплексу чи то центру.

– Він украв у мене спогади, – сказала мама.

Вона розповідала ще щось про свою прогулянку своїм мікрорайоном…

І раптом всередині Олесі все похололо. А потім, ще за мить чи вічність, геть закрижаніло. Вона зрозуміла, що мама приїхала не просто подивитися на Київ, пройтися, проїхатися, згадати.

Мама приїхала попрощатися з Києвом.

З містом частинки – дуже важливої, радісної і болісної – її життя.

«Ні, ні!» – хотіла закричати Олеся.

Та піднебіння затерпло і язик затерп. Шукала слова і не могла знайти.

Шукала виправдання – кому й чому? – і не могла знайти.

Відчула, як по щоках потекли сльози. Дві цівки. Тонкі дві річечки. Почула мамин голос:

– Олесю… Ну що ти, дурненька… Усе буде добре… Що ти, рідна…

Мама гладила її голову. Як у дитинстві. Ні, не так. Так, наче вперше в житті гладила, це Олеся відчула.

Їй захотілося вірити, що все справді буде добре.

А наступного надвечір’я мама сказала:

– Давай трохи вдвох пройдемося.

– Давай.

Вони прогулялися однією вулицею, другою. Потім спинилися, точніше, спинилася мама біля стандартної облупленої п’ятиповерхівки.

– Знаєш, я тебе дещо попрошу, – мамин голос трохи дрижав. – Тут, у цьому будинку, колись жила одна жінка. А може, й досі живе. Її звати Зінаїда. Я б хотіла її побачити…

– Хочеш зайти до неї? Чи зайдемо вдвох?

– Ні, – сказала мама. – Якщо відверто – я боюся туди заходити. Знаєш що… Сходи туди сама. У сорок восьму квартиру. Якщо та жінка, Зінаїда, раптом там є… Попроси, хай вона вийде… Скажи, що я її чекаю… Вона знає моє ім’я… Он у тому під’їзді…

– Добре, – сказала Олеся. – Я зараз…

Вона попрямувала до під’їзду. Несподівано згорблена. На щастя, в цьому старому будинку ще не було домофонів.

Віталія стала чекати. Щойно вона пройшлася тим шляхом, яким колись ішла, ні, летіла, мов на крилах, до Едуарда, Едика, на побачення, на зустріч після його повернення з колонії. Тоді теж лежав сніг. І була відлига.

«Наче все повернулося», – подумала Віталія.

І зрозуміла: нічого не повернулося. І не повернеться. Навіть у спогадах минуле не таке, як було колись, коли називалося теперішнім, ось тим, що є поруч, в якому Я. Я. Остання буква алфавіту.

«Але ж та стежка, той сніг, той вечір… Вони були», – подумала Віталія.

Її втіха була густо намазана гірчицею. А гірчиці багато не з’їси.

І все ж і цей вечір пригортав Віталію. Він прийшов, як і вона, через товщу літ. Так само постарілий. І живий. Жили й вікна в будинку, де вона колись кохалася і була щасливою, тільки тепер вони, крім жовтого, світилися й синім, і рожевим світлом. Люди побагатшали, могли собі дозволити… Дозволити жити інакше? Але чи змінилося життя насправді, чи змінилося?..

Вернулася Олеся. І повідомила, що подзвонила у ту квартиру. Довго не відчиняли, вона вже йти хотіла, та голос почула з-за дверей. Штовхнула, а вони не зачинені.

– Там та жінка… Вона лежача… Не може встати… Просила, якщо хочеш, піднятися…

– Я піднімуся, – сказала Віталія. – А ти йди додому. Втрапиш сама?

– Чому б ні? – Олеся вдавала безжурницю. – Я вже мєстная… Чалапай. Чи, може, почекати?

– Ні. Іди.

Надто повільно переставлялися ноги Віталії по сходинках. І все ж привели до знайомої квартири. А руки – чужі, напівслухняні – відчинили двері. Почула голос:

– Віта? Я тут…

Стара, геть стара, сива, з брезклим обличчям жінка лежала на ліжку («Невже те саме? – подумала Віталія) у затхлій, просяклій гірким потом і начеб запахом воску кімнаті. Спальні. І шафа в ній була колишньою. Віталія привіталася.

– Сідай, – сказала Зінаїда. – Цілуватися не будемо.

Віталія опустилася на стілець. У кімнаті світилося тільки бра.

– Можеш ввімкнути більше світло, – сказала сестра Едуарда. – Бо я до цього звикла. Люстру вимикати тре. А я ж не встаю. А так – раз і темно. Нє, хай буде так. А то стане ще більше видно, якими ми зробилися відьмами. Бачу, що й тебе, видать, життя не вельми милувало…

– Усяке бувало, – сказала Віталія. – Вибачте, що без нічого прийшла… Йшла мимо, подумала – дай, зайду… Я ж давно не в Києві живу…

– Я знаю, – Зінаїда підвела руку, все ж простягла до гості й опустила. – Знаю, що до тих місць, де життя колись марнувала, приросла… Мовчи… Таки марнувала… Обоє марнували…

– Хто його зна, – сказала Віталія. – А ти сама тепер?

– Як бачиш… Батьки, царство їм небесне, давно загнулися… До мене з тої, соціальної служби, соцбезу, приходять… І сусідка… Плачу трохи, то й заглядає…

Віталія відчула: їй хочеться вийти. Немає сили питати про Едуарда. Та й навіщо? І заходити не треба було. Що її потягло? Спогад про чоловіка, який її підло зрадив?

І тут Зінаїда сказала:

– Бачу, про нього хоч спитати… Забути, виходить, не можеш…

– Забула, – сказала Віталія. – Давно забула. Сьогодні згадала… От, як ішла мимо..

Зінаїда криво всміхнулася. Слабко, але іронічно. Немов хотіла продати усмішку і боялася.

– Літ дванадцять, як його нема… І так протягнув довго за такої житухи… Він ще раз сидів. Цілу п’ятнадцятку.

– Я знаю, – сказала Віталія.

– Он як? – Сестра Едика швидше прохрипіла, ніж вимовила: – Інтересувалася все ж…

– Ні, – сказала Віталія. – Випадково дізналася.

– Мо’, й так…

Віталія не відповіла. Розпитувати не було бажання. Та й про що?

– Задушити мене не хочеться? – раптом сказала Зінаїда.

Віталія стрепенулася, наче зі сну.

– Навіщо?

– Точно – нащо? – Сестра Едуарда кволо змахнула висохлою жовтою рукою з густо висіяними рудими плямами. – Усе проїхало, як трахтор по асфальті. Як каток. Обоє ми його любили… Обох він… – Тут Зінаїда вимовила грубе слово. – Не кривися… Я не менше твого любила… А він ту шалаву ментовську вибрав… Ну, я неї з цього світу й звела…

– Я знаю, – сказала Віталія.

– Усе-то ти знаєш…

Лице у Зінаїди перекосилося – від болю, люті? Стала справді схожою на відьму.

– А те ти знаєш, як мені було дивитися? На вас голубків, а потому – на те курвисько, що по братику коханому топталося… Думала, що зійде… не докопаються… І разом будемо… Докопалися, суки… Добралися, падли… А братик вину на себе взяв… Як ту кістку мені цеї п’ятнадцять літ тюряги свеї кинув… Смокчи, сестричко, кайся… Вона знає! Йди собі, чистенька… Ти завсіди чистенькою була… Хоч і коло нас, шалавих, терлася…

Віталія підвелася. Ще більшою стала задуха. Жінка на ліжку затряслася. Дуже стара жінка. Скільки ж їй? Років шістдесят п’ять? А виглядає на всі вісімдесят…

– Ноги б мені свої позичила, – хрипіла сестра Едуарда. – Може б, тоді хоч могилку його пошукала… Ех, суче падло на два кілки упадло… Нічо, скоро, видать, тоже за мною підеш…

– Бувайте, – сказала Віталія.

Заплакала вона вже надворі. Заплакала і майже відразу стихла. Надто велике потрясіння пережила. Навіть не потрясіння. Це мало називатися якось інакше.

…А вночі Олеся прокинулася від тихих голосів за стіною. Прислухалася. Побачила слабке світло під дверима. Напівсонна видибцяла зі своєї кімнати. На кухні за столиком сиділи мама і бабуся Даза. А перед ними… Перед ними на столі стояла напівпорожня пляшка. І не вина, а горілки. Чи якоїсь настоянки.

– Ну ви даєте, – обурено-здивовано сказала Олеся. – Котра година?

– Півчетвертої.

– І вони п’ють…

– Вип’єш з нами? – Мама Віта спитала.

– Де дві п’янички, там і третя…

Олеся випила. Настоянка обпекла піднебіння. Взяла шматок хліба з оселедцем.

Вони випили ще. Олеся пам’ятає мов у тумані: про щось говорили. І раптом світ поплив перед нею. Стало важко дихати. Хтось здавив їй шию, залазила всередину змія, роздираючи горло.

– Не вмирайте, – простогнала Олеся. – Я прошу вас, обоє не вмирайте…

Олеся опустилася на коліна. Підвела затуманені очі:

– Не вмирайте…

– Вона впилася, – сказала мама Віта. – Вставай, Олесько, і йди спати. Ми ще посидимо трішки.

– Ні, – Олеся простягла до мами руки. – Я не хочу спати. А ти не вмирай… Даєш слово…

І тут мама Віта сказала зовсім по-інакшому:

– А давай її наб’ємо, мамо. Такий вечір нам зіпсувала.

– Ніч, – сказала Олеся.

– Що – ніч?

– Я зіпсувала вам ніч.

Вони всадили Олесю на стілець.

Як ніжно дивилася на неї мама! І бабуся. Обоє.

Олесі хотілося плакати, але сказала собі: не можна.

Віталія взялася розповідати про грандіозний євроремонт у їхній лікарні. Про те, що таки продала два своїх портрети за пристойну ціну. Чоловікові одному сподобалися, а той своєму приятелеві порадив.

«Усе буде добре, – подумала Олеся. – Смерть несправжня. Вона завжди несправжня. І тоді, в Луцьку, була несправжня. То й сталося диво. І ще станеться. А там є дядько Андрій. А в мене є Ярослав. Славчик. Ми доживемо до весілля».

Враз Олеся пригадала іншу мамину розповідь.

Як вона подумки уявляла її весілля. Тоді, коли хворіла, коли вважала, що помре…

А зараз… Зараз зовсім інше.

«Я таки п’яна, – подумала Олеся. – П’яна і вредна. І втікаю від чогось, чого не знаю. Але хіба я втікаю?»

– Ти дорого продала свої портрети?

Спитала і завмерла. Невже це так важливо?

– Дорого, – мамині очі сміялися. – Дуже дорого. Я найдорожча в Луцьку жінка. Не віриш? Спитай в дядька Андрія.

– Вірю, – сказала Олеся.

«А я найдорожча дівчина в столиці, – подумала. – Найдорожча київська штучка, яка вміє вибирати. Але… Але, мамо, не вмирай. До весілля, і після весілля. Ніколи».

23

Віталія Снігурець (вона поміняла прізвище знову на мамине перед останнім своїм приїздом до Києва) покинула цей світ, відлетівши у ліпший, навесні. Біля неї в останні дні – трималася надзвичайно мужньо – знаходилися двоє чоловіків, котрі її кохали, і двоє жінок, які любили не менше, – мама Даза й Олеся.

Олеся теж трималася з усіх сил. І не тільки тому, що втрачала маму, а й тому, що за тиждень перед від’їздом до мами на неї обвалилося небо. Навіть не небо, а цілий світ важезною своєю ваготою. Він придушив її усіма своїми континентами, залізяками, якими наповнений. Людськими долями й дикою чорнотою космосу. Він був безжалісним, виносячи їй вирок.

Того дня озвався її сотовий. Номер був незнайомий, але Олеся відповіла. Приємний жіночий голос з нотками хвилювання (ледь відчутного, але Олеся вловила) видав:

– Пані Олесю, доброго дня. Я хотіла б з вами поговорити. Про важливі для вас речі. Це займе не надто багато часу. Я чекатиму у кав’ярні неподалік університету. Кав’ярня «Діана». Ви там бували.

– А хто це? – Нічого не тенькнуло всередині Олесі, тільки здивування й цікавість проклюнулися: жінка, що їй дзвонила, видала свій монолог без жодної паузи, мов боялася (так і було, як потім виявилося), що Олеся відключиться.

– Ви мене знаєте, принаймні колись бачили, а я вас знаю досить добре, – почула у відповідь на своє запитання Олеся. – То домовилися? Я чекатиму. Тим більше що йдеться про близьку вам людину…

– Про Ігоря Леонідовича?

Олеся випалила ім’я, що першим спало на думку, – невже її так звана мати дзвонить?

– Ні, про іншу людину. Я чекатиму. Вам буде цікаво.

– Добре, я прийду.

Коли почула короткі гудки біля вуха, вперше за розмову стало тривожно. Що там тривожно – лячно. З кимось щось сталося? Мамою? Мама далеко. Бабусею? Голос надто молодий, хоч і не молоденький. Напівзабутою Лількою? Чого б то… І тут хтось промовив – Ярослав. З Ярославом.

«Ні, ні, – подумала Олеся. – Немає жодної дівчини чи жінки, котра б знала досить добре його і мене. Принаймні мене. Дурня якась. Зараз дізнаюся, що там. Не стануть же мене викрадати посеред білого дня в центрі Києва».

У тій невеличкій кав’ярні в підвальчику, на боковій від бульвару вулиці, вона справді була кілька разів – сама, з Томкою і Вікою, новими подружками з інституту філології, один раз, так, один раз з Ярославом. Отож, кав’ярня знайома, там справді затишно, всього чотири чи п’ять столиків і кава подається у чорних з сіруватими смужками, мовби з язичками полум’я, полив’яних філіжанках – кафках, сміялася Томка, і було приємно пити на смак начеб густу, справді якісну каву з тих «кафок».

«Дивно, дивно, чого б це я?» – продумала Олеся. Та, ледве подолавши сходинки донизу (круті, досі не помічала), ступила цього разу до кав’ярні, перерахувала столики. П’ять, троє заповнені, ага, шостий виглядає із заглибини збоку зальчика, там є два столики, як це вона забула… З тої заглибини й собі визирнула жінка років під сорок і махнула явно до Олесі рукою. Підходьте, мовляв. Я вас чекаю. Вона чекає! Добре, підійдемо, ясна пані, сподіваюся, ви не привели з собою кілера.

Кілером виявилася сама жінка.

Одягнута у дорогу шкіряну куртку, з косинкою на шиї. Обличчя ще доволі симпатичне, хоч і в молодості, певно, було не надто вродливим. Воно, швидше за все, не знало скальпеля пластичного хірурга, але було доглянутим, як і руки з нігтями ледь-ледь рожевуватого відтінку. З обличчя, як і світло-сірих очей, проглядала втома, яку ця жінка й не намагалася приховати.

«Десь я справді її вже бачила», – подумала Олеся.

Коли вже замовили каву і зайшли до маленької кімнатки з єдиним столиком – вона, виявляється, знаходилася за тою заглибиною – жінка в шикарній куртці сказала:

– Я Людмила Орловська. Сподіваюся, вам це ім’я знайоме…

Орловська? Людмила Орловська… Так ось де вона її бачила – у фірмі, в акціонерному товаристві, де працював юрисконсультом, а зараз очолював Ярослав. А до того генеральним директором і головою правління була Людмила Орловська. Як же її по-батькові? Ярослав казав, здається, що Михайлівна. А може, й ні… Навіщо їй це потрібно, Олеся не знала.

Промайнув спогад. Єдиний її прихід у Ярославову контору. Ярослав, Славчик, проводжав її до дверей, до виходу з фірми, й там вони зіткнулися з цією жінкою. Ярослав, здається, відрекомендував Олесю – це відвідувачка, моя землячка. Чи якось схоже. Гм, землячка… Вона тоді не звернула уваги. Потім Ярослав мав її взяти на якийсь їхній корпоратив чи ювілей, та в останній момент повідомив, що його, як на зло, посилають у відрядження, треба ж такому трапитися. Ну, він молодий, мусить їхати.

Зараз Людмила Орловська сказала, що вона вагалася, чи потрібна ця їхня зустріч, ця розмова. Вирішила, що таки потрібна.

«Цікаво, – подумала Олеся, пригадала слова Ярослава про те, що його шефиню звільнили з тріском і її насторога стала ще більшою. – Буде шукати співчуття чи литиме на Славка бруд? Про мене, швидше за все, знає від нього…»

– Я слухаю, – вимовила сухо, не приховуючи своєї неприязні.

Колишня Славкова шефиня сказала, що просить її вислухати, якщо можна, не перебиваючи. А тоді вже спитати про що завгодно, чинити, як хоче. І вона розповіла.

З тієї розповіді виходило, що два роки тому на початку останнього зимового місяця до неї зателефонував добрий знайомий. Він сказав, що його приятель, навіть друг, котрий працює в кабмінівській структурі, просить взяти на роботу одного молодого чоловіка, юриста. Чи немає у неї вакансії? Вакансія в неї якраз була – в юридичний відділ. Тим більше, тому чоловікові відмовити не могла, він робив для неї деякі послуги, і взагалі… Та й того, хто просив безпосередньо за молодого юриста, вона знала.

«Ігоря Леонідовича, – подумала Олеся. – Батечка вона, виявляється, знає…»

Правда, коли її друг додав, що той хлопець не київський, а з якогось там Луцька, признатися, здивувалася, продовжувала розповідь колишня Славкова директорка. Але мало чого буває. Може, родич того, іншого пана, друга її друга, родич, якого він захотів з провінції витягти, так, мало чого буває. Тим більше, просять досить впливові люди. Одним словом, вона погодилася взяти на роботу юриста з провінції, а в неї таки якраз з’явилася вакансія. Мала на оці іншу кандидатуру, та нехай.

– Ви вже здогадалися, що тим юристом, який приїхав з провінції, був нам обом добре відомий Ярослав Довгань, – сказала Людмила Орловська. – Не стану приховувати, що він одразу мені сподобався. Високий, вродливий і, як виявилося при співбесіді, досить розумний і ерудований, як тепер молоді люди кажуть, січе в законах.

«Я переб’ю її, – подумала Олеся. – Треба її перебити».

Але не перебила. Її раптом оповило відчуття дивної загіпнотизованості. Наче пила не каву, а снодійне, що вже почало діяти. Діє повільно, але невблаганно. Чи ця жінка володіє гіпнозом? Вона мусить дослухати. Не пе-ре-би-ва-ти…

– Я не стану приховувати, що він відразу сподобався мені не тільки як ерудований юрист, а як може чоловік сподобатися жінці, – сказала пані Орловська.

– Он як?! – Олеся вимовила якомога саркастичніше. – Скільки вам, пробачте, що спитаю, років?

– Сорок шість, – спокійно сказала жінка, якій сподобався Ярослав. – А на той момент мені було сорок чотири.

– Ви заміжня?

– Так… І тоді була, і досі заміжня, – Людмила Орловська вперше ледь-ледь скривила вуста.

– То чого ви хочете? Розповісти, як закохалися в Ярослава і намагалися його спокусити? Як ловили останній шанс? – Олеся не стрималася – став вивітрюватися стан загіпнотизованості. – Ви хочете сказати, що намагалися спокусити чи й спокусили Ярослава? Що у вас був адюльтер?

Людмила Орловська надпила кави. Витерла губи серветкою. Глянула без неприязні чи злоби. Швидше співчутливо.

– Заспокойтеся, пані Олесю. Я ж просила вас не перебивати. Раз ми вже їдемо, то давайте доберемося до кінцевої зупинки, вийдемо й розійдемося.

– Добре, – сказала Олеся. – Але обливати Ярослава брудом я не дозволю.

Почула:

– Я й не буду обливати брудом. Розповім свою історію, як було. Тепер я з вами згодна, що в нас вийшов лише, як ви висловилися, адюльтер.

– Хочете сказати, що спали з ним?

– Давайте не поспішати, – запропонувала Людмила Орловська. – Ви ж вихована й інтелігентна дівчина.

Інтелігентна дівчина Олеся, яка вже подумки дала собі слово не перебивати й дослухати до кінця, почула таку історію… Спершу спілкування було суто діловим. Але вона, Орловська, незабаром помітила, що новий працівник ставиться до неї не лише як до начальниці. Якось він сказав, що Людмила Михайлівна для нього не просто вмілий, видатний керівник, не просто начальник, наставник, а як мати. Вона поморщилася, сухо щось відповіла, а потім іронічно подякувала. Він, вочевидь, усе зрозумів, бо з того часу змінив тон і тактику. Тепер при зустрічах – на нарадах, планерках, випадково в коридорі – кидав начеб сором’язливі, але значливі погляди. А в неї дедалі частіше виникала потреба порадитися саме з юрисконсультом Довганем. Викликати до себе в кабінет, а то й ніби ненароком зазирнути у відділ. Через півроку, навіть трохи менше, вона зробила його, саме зробила, а не призначила, начальником відділу.

– Попередник його, Віктор Іванович, був хорошим спеціалістом, – сказала Орловська. – Йому вже під сімдесят, але ще міг працювати. Та я випхала, так, випхала його на пенсію.

– О Господи, – не втрималася Олеся.

І почула від Людмили Орловської, що, так, вона не стане приховувати – сімейне життя не склалося, чоловік став випивати, робота, як він казав, могоричова, донька на той час вже навчалася за кордоном. І вона, яка вважала, що життя майже проминуло, й зосередилася тільки на кар’єрі, яка не любила, ненавиділа слова «коханець» і «коханка», бо щось у них для неї видавалося завжди принизливе і вульгарне, навіть брутальне, захопилася. Захопилася й закохалася. Спочатку були якісь ілюзії й щодо нової сім’ї, а потім вирішила: любитиме, кохатиме, доки зможе, доки він дозволить бути поруч. Цей час минув дуже швидко, надто швидко, набагато швидше, ніж вона очікувала.

– Спочатку я зрозуміла, що в нього є, окрім мене, інша жінка. – Іронія перемежовувалася з дивним спокоєм, неначе ця жінка прийняла транквілізатор і насолоджується його дією. – Ми лише один раз, так, один, зустрілися у мене вдома, бо я боялася, що… Так, – вона посміхнулася – якось так, мов насміхалася з самої себе, а може, й насміхалася, – банально боялася, що застане чоловік… Раз у подруги, ще наймали готель, а найчастіше – у його квартирі, тій, яку він орендував… І де, очевидно, бували й ви…

– Навіщо? – вирвалось у Олесі. – Навіщо ви кажете неправду…

«Це ж просто помста», – подумала вона.

– На жаль, це було правдою, – сказала Людмила Орловська. – Я не розповідатиму, як він вміло, я б сказала, справді елегантно залицявся, спокушував, переконував, що й він втратив голову, що поступово сміліє у стосунках зі мною… Це було б надто боляче для вас… Не розповідатиму, як виявила, що ви є – досвід, пан Випадок і ще жіноча інтуїція та вміло розставлені пастки, швидше пасточки для нього… Але раз ви не вірите… Я залишала вам «послання» – шпильку, волосся, «ненароком» забуту сережку, навіть, вибачте, трусики у шафочці, де зберігалися ваші речі й яку я відчинила, банально викравши ключ, доки він приймав душ… Бо він зачиняв її на ключ… Я зрозуміла, що він надто розумний… І вміє знищувати сліди… На той час я вже просто вела гру… Але було сподівання, що переграю – і вас, і його…

А далі ця жінка описала квартиру Ярослава – де що стоїть і лежить. Олеся затамувала подих, а потім, навпаки, задихала часто-часто, наче щойно пробігла довжелезну дистанцію.

– Бідна моя, – співчутливо (справді співчутливо) промовила її суперниця. – Я швидко закінчу вас мучити. Ще лишилася моя катастрофа.

Вона сказала, що поступово, ще тоді, коли не знала про існування Олесі, довірилася Ярославу. Тим більше що вже знала про його витончений розум, а їй потрібні допомога, поради, в дечому вона вагалася… Одним словом, як і в діяльності всякої фірми, всякого керівника, у неї були свої секрети… Заради діла доводилося вести свою гру з клієнтами (а це не прості люди, вона здійснювала спецпоставки для доволі впливових і небезпечних бізнесменів та фірм) і з тими, хто стояв за її спиною… Не завжди операції до кінця були законними, часом доводилося комбінувати, проходити між своєрідними Сціллою і Харибдою… Як майже скрізь в українських умовах… Ну, й вона стала посвячувати Ярослава у свої проблеми й операції. У багато що… Він допоміг їй, бо виявився вмілим комбінатором… А потім, потім і була катастрофа. На нараді за участі членів ради директорів, наглядової ради, тих, хто насправді володів акціями, Ярослав і виклав усе про її оборудки, ще й вигадав теорію про її підступність, бажання переграти, обдурити власників товариства, про бажання скомпрометувати і завдати збитків… Одним словом, вона полетіла в прірву… А він отримав її посаду…

– Що я пережила тоді, на тому збіговиську і пізніше, ви можете тільки уявити, – сказала ця жінка. – А втім, ви ще занадто молода… А розповіла я вам не тому, що хочу помститися… Утім, і тому, бо ви обоє вкрали, убили моє кохання, мої останні ілюзії… Не тільки забрали посаду… Та я ще й дізналася зовсім недавно, що Ярослав почав гру з донькою одного з босів, причетного до моєї колишньої компанії… Пардон, акціонерного товариства… Я знаю, що він хоче з вами одружитися… І, може, й одружиться… І вже тоді… Ні, досить… Скажу тільки… Краще вам зараз пережити біль… Бо потім може бути ще болючіше… Все.

Вона підвелася, геть виструнчена. Олеся побачила, як вона тремтить. Уся дрижить.

– Вам погано? – прошептала знищена Олеся. Олеся, що летіла в прірву. Далі й далі.

– Не має значення, – сказала Людмила Орловська. – Я вийду першою… І заплачу за каву… Вибачте… Вибачте…

Вона майже простогнала, а не вимовила останні слова. Рвучко вийшла. Олеся сиділа, не в змозі підвестися. Прийшло дивне слово – цикута. Їй потрібна цикута. Цикута. Цикута, кураре чи інша сильнодіюча отрута. Щоб випити, щоб покінчити із життям, в якому не було сенсу існувати, мучитися – раз і назавжди.

А потім вона подумала, що отруту вже випила. Свою отруту. Призначену їй. Іншої, сильнішої, не існує.

Ще потім був туман, цього разу густий, в’язкий, непролазний, крізь який вона ішла, їхала, добиралася до тієї проклятої квартири, з якої подзвонила Ярославу і сказала, що їй дуже погано.

І її перші слова, дурного дівчиська, коли він примчався на ту квартиру:

– Я все знаю.

Він, очевидно, зрозумів: таки знає. Став казати, що так, вів, вів, вів свою прокляту гру. Як умів. Вона сама його підштовхнула, піднесла, коли забрала до Києва. Він, такий собі провінціал, один з багатьох, зрозумів, що може, що має всі підстави завоювати столицю. Довести свою спроможність, зробити і її щасливою й багатою. Дружиною багатого бізнесмена чи керівника. Він її кохає, вона йому потрібна, вони одружаться, матимуть дім, дітей, подорожуватимуть, будуть щасливі. Він винен, прощення заслужити буде нелегко, але він цього хотів би, дуже хотів би, він просить її зрозуміти й простити.

– Простити? – Олеся перепитала й поглянула на Ярослава, чоловіка, котрий ще сьогодні вранці був для неї найріднішим, в обіймах якого вона сьогодні прокинулася, бо вчора провела вечір й лишилася ночувати в цій ненависній квартирі, яка, виявляється, належала донедавна трьом. Трьом.

Вона не побачила нікого перед собою. На якусь мить, лише мить, Ярослав зник, то не було затемнення, короткочасна втрата свідомості, бо все інше в кімнаті Олеся добре бачила, а його – ні. Він зник і так само раптово з’явився. Олеся побачила його і здивувалася: перед нею стояв зовсім інший чоловік. Начеб незнайомий. Ні, знайомий, але чужий. Геть сторонній. Десь вона його бачила. Тільки й усього.

Цей чоловік опустився перед нею на коліна. Щось казав. Та його слова були глухими, наче з колодязя, а потім і зовсім перестали існувати. Їх не було чути. Олеся відштовхнула руки, які торкнулися її ніг, мовчки обійшла чоловіка на колінах й вибігла з квартири. Коли ступила сюди (востаннє!), вирішила, що після розмови з Ярославом геть усе тут розгромить, щоб і сліду не лишилося від того, що вона пам’ятала б. Хай запам’ятає цей погром. Тепер же зрозуміла, що ніякий погром не потрібен. Він уже відбувся. У неї всередині. І жодної з її речей, що тут лишилися, не забере. Вони належали іншому часу, іншій Олесі. Вони там і мусили залишитися.

Вона відразу поїхала додому. До бабусі Дази. До тієї бабусі, яка знала, як жити і як вибирати. Знала невідомо яким чуттям.

«Я житиму йому на зло», – подумала Олеся, проганяючи якусь підступну думку. Думку-підступницю, що, з’явившись, зникла, тільки лишила дрібне торохтюче хихотіння.

А потім подумала: «Чому на зло? Він навіть мого зла не вартий. Така я, Олеся».

Проте біля їхнього будинку чекав на неї Костик-Люсик, якого вона останнім часом дуже рідко бачила. Обличчя його було світлішим, чистішим, ніж звикла бачити, зодягнутий в модну гарну куртку.

– Чекаю от, – сказав. – Салют, подруго. Щось у тебе кислятина в найкращу в нашому мікрорайоні мармизку в’їлася. Що сталося?

– Нічого, Костику, – відказала Олеся. – Нічого суттєвого. Як казав Карлсон, діло житейське. Хоча випити б не відмовилася. Не пригостиш?

– Тут таке діло. – Костик пом’явся, шаркнув ногою по асфальту. – Випив я вже своє. Свою формочку.

– Так рано?

– Ну, мо’, яку чарку ще перехилю. А щоб як раньше – то нє. Заміж я виходжу. Того й тебе жду.

– На весілля запросити? Чи ти голубим став, що заміж збираєшся?..

– Та шуток такий. Ну, хохмочка. А ти таки сьогодні не той…

– Той, той, Костику, – запевнила Олеся. – То коли весілля?

– Навесні, після Пасхи.

– Тоді рано запрошуєш.

– Я ще запрошу. Подякувати поки що хочу. Бо ж ти вроді як мене моїй нівєстє посватала.

– А хто вона? – У Олесі нарешті проклюнулася непідробна цікавість. – Щось я такого не пригадую.