Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

24

«У мене все зроблено, всі рахунки сплачено», – сказала собі Віталія.

Біль вона глушила великими, надто, дозами знеболювального, але дурну хворобу і хворе тіло було не обдурити. Тіло все слабшало, все важче було просто підводитися, навіть розмовляти, вона худла і розуміла, що відлік її дням пришвидшено і ось-ось підуть метастази, яких чомусь немає. Було страшно і прикро, але страх і прикрість вона проганяла, мов надокучливих мух. Та ось уже кілька днів у ній жила думка: щось вона ще не зробила, щось суттєве, без якого їй не можна помирати, йти в кращий чи гірший зі світів. Але що?

І раптом подумала: «Я ж не видала Олесю заміж. І вже ніколи не видам».

Далі вона подумала, що так, мама Даза догляне і багато чого навчить Олесю, може, краще, ніж вона сама. На свої сімдесят мама виглядає непогано. Отже, Олеся встигне закінчити школу і поступити кудись далі, шкода тільки, що поки що не вибрала конкретну професію. Переїде до бабусі в Київ. А от весілля… Весілля їй не побачити.

І тут Віталія подумала, що Олесине весілля вона організувати, відіграти, відгуляти може й сама. У своїй уяві. Так, в уяві. Химерність думки спершу вразила, а потім думка засіла в голові й стала оволодівати нею всією, як, буває, оволодіває світанок, що спочатку тільки просіюється в кімнату, а потім вихлюпує і переповнює простір сонячним світлом. Чи дощ, коли застає десь в альтанці й шелестить спочатку тихо, а потім усе голосніше й голосніше, доки не відторгне тебе від решти простору, промовляючи: ти віднині належиш тільки мені.

Віталія («Я – Віта», – сказало її друге «я»), Віталія-Віта спершу вирішила обрати ресторан, в якому весілля відбудеться. Стала перебирати подумки ресторани міста, які знала. Ті, в яких була. Гм, не так і багато. Ну, п’ять-шість, може. Вона пішла в приймальню диспансеру й попросила телефонний довідник. Вирішила: вибере за назвою, яка їй найбільше сподобається. «Апельсин», «Бармалей» (це ж треба так назвати!), «Білий рояль» (поморщилася – надто красиво), «Берізка», «Білий птах», просто «Корона» й «Корона Вітовта», «Курінь», «Ланцелот» (тримайся, лицарю!), «Ліон» (назвали б ще Леон-кілер, сумно всміхнулася), «Караван», «Каштан», «Світлофор», «Техас» (ого, Техас у Луцьку), «Янтар»… Близько двох десятків нарахувала. Для такого невеликого міста, як їхнє, – шик і блиск. А ще були ті, що за містом – «Дубовий гай», «Вітряк», «Курна хата», «101 кілометр», «Струмок», «Тиха пристань»…

«Ну, за місто не поїдемо, – вирішила й далі подумала: – Я щось наче пропустила. Щось пропустила»… Ще раз переглянула – таки пропустила. Ресторан мав назву на диво просту – «Бузок». Вулиця їй незнайома, але назва… Вона виразно відчула, що в палаті запахло бузком, запах був спочатку ледь відчутний і став наростати. Вона пригадала запаморочливий запах бузку – їздили з дівчатами на мікрорайони-села, з невеличкими сільськими хатами, які ще лишалися в Києві, інколи випрошували, інколи купували в тіток, котрі поралися біля хатинок, пахучі гілки. А ще крадькома зривали в ботанічному саду – ходили чутки, що там росте особливо багато «квіток щастя» – з п’ятьма пелюстками, яких треба було з’їсти, загадавши перед тим бажання.

«Мабуть, я мало з’їла тих квіток». Віталія сумно всміхнулася, але вирішила: поїде сама в «Бузок».

Що й зробила, грубо порушивши пообідній «тихий час» і крадькома переодягнувшись у костюм і білий плащик. Спершу хотіла їхати маршруткою, але треба було пересідати, тож вирішила: раз в ресторан, то й шикне – викликала таксі. Водій всю дорогу мовчав і косував на неї – мабуть, був з тих, котрі вважають, що рак заразний.

Ресторан «Бузок» знаходився на межі спального мікрорайону і приватного сектору. Був невеликим і якимось на диво затишним на вигляд й цим одразу сподобався Віталії. Віталія зайшла до невеликого й ошатного залу й сіла за стіл. У залі, крім неї, обідав один-єдиний чоловік. Коли підійшла офіціантка, замовила собі каву.

– І все? – скривилася офіціантка. – Ось меню.

– Ні, дякую, – сказала Віталія і раптом, окинувши поглядом зал, спитала: – Скажіть, будь ласка, а весілля у вас гуляють?

– Звичайно. – Дівчина оживилася. – І весілля, й дні народження, і ювілеї, і корпоративи. Ми не так давно відкрилися, не всі про нас ще знають, але в нас дуже класне й різноманітне обслуговування. Ви хотіли б замовити зал на весілля?

– Так, я хотіла б замовити зал на весілля, – сказала Віталія.

– Тоді я покличу нашого адміністратора, він вам усе розкаже.

Дівчина зникла, але дуже швидко з’явився невисокий хлопець. Чемно привітався й поцікавився (правда, кинувши перед тим прискіпливий і трохи скептичний погляд), на коли пані хотіла б замовити зал. Віталія відповіла, що десь так на середину літа, дату вона ще уточнить.

– На скільки персон? – поцікавився адміністратор.

– Ну, може, на… на сто.

– У нас є і другий зал, – поінформував хлопець.

І взявся розписувати, які різноманітні страви в них готують і що можна замовити живу музику – в них налагоджено зв’язки з відомими музикантами й оркестрами. Віталія сказала, що подумає і щодо музики, і щодо страв, і щодо кількості весільників. А поки що вона хотіла б посидіти і вжитися в цей зал.

– Звичайно, звичайно, – сказав адміністратор, а позирк його промовив: «Ваші гроші – ваші й примхи».

Віталія сиділа, пила маленькими ковтками каву і уявляла, як цей зал з кількома пейзажами на стінах наповнюється людьми і їхніми голосами. Як вона сама заходить до залу з донькою і її нареченим. Олесі – двадцять два – двадцять три роки. Ну, може, двадцять п’ять. Вона красуня в розкішній білій-білій весільній сукні. Довгій-довгій, зі шлейфом, який несуть хлопчик і дівчинка. Шлейф потім можна буде відчепити, коли Олеся танцюватиме. Вони сидітимуть ось там, столи будуть зсунуті, і вона ось там сидітиме, біля молодих, вона вже сидить, і Олеся, і її суджений, і святково вбрані гості… Віталія уявляла перший тост: хто його промовляє – сват, дружба – а потім як бажає щасливого життя молодим вона, мама. Заграла музика, то були троїсті музики, й молоді теж пішли танцювати, і вона захоплено дивилася, як танцює Олеся – горда молода пава. А на другий танець наречений – ставний, вродливий (як тебе звати, хлопче, обранцю моєї дочки – Ромчик, Славко, Олег? А може, Віталик?) запросив її, маму своєї судженої, свого найбільшого у світі щастя… Вони пливли залом, і гості перестали танцювати, а потім зааплодували, заплескали дружно в долоні – так їм сподобався танець молодого чоловіка й зрілої, але ще досить вродливої жінки. А Віталії раптом захотілося притулитися до молодого дужого плеча, й вона притулилася, й зашептала на вухо обранцю Олесі: «Бережи її, синку». Вона почула голос у відповідь: «Берегтиму, мамо», – і відчула, як по щоці рясно потекли сльози.

І… отямилася. Вона сиділа геть заплакана, сама-самісінька в порожньому залі – самотній, як і вона, обідувальник уже пішов. Їй здалося, що ця порожнеча наближається до неї, ось-ось оточить і почне душити. Віталія пересилила себе, звелася на неслухняні ноги. Здивовано дивилися на зарюмсану жінку в косинці, з-під якої не виднілося волосся, жінку, яка перед тим розпитувала про весільний зал, бармен біля шинквасу й офіціантка, до якої підійшла, щоби розплатитися.

– Вам погано? – спитала ця, з фарбованим рудим волоссям, дівчина. – Може, викликати «швидку»? Чи дати валідолу?

– Дякую, не треба, – сказала Віталія. – Де у вас тут туалет?

Офіціантка показала. Віталія зайшла й сполоснула обличчя. У дзеркалі на неї дивилися стомлені очі заплаканої згорьованої жінки.

«Яка вже знає свій час», – подумала Віталія.

Вирішила назад йти пішки. Якраз встигне до кінця «тихого часу». Треба подумати. Але думалось погано. Не хотілось думати. Коли, пройшовши десь кілометр чи півтора, побачила тролейбуса, сіла в нього. Їй відразу поступилися місцем. Невже все так погано?

Вийшла разом із чоловіком, який, помітила, сидів за нею. Йому теж років п’ятдесят. Чи трохи молодший. І цей спитав:

– Вам погано? Допомогти?

– Мені добре, – сказала Віталія. – Я щойно віддала заміж доньку.

– Вітаю, – сказав чоловік. – А чого ж плачете? Чи така звичка?

– Обряд, – трохи зі злістю вимовила Віталія.

– Ну, не гнівайтеся, – сказав чоловік. – Вам це не личить. Усе буде добре.

Віталія не відповіла. Не хотіла продовжувати.

Пройшовши трохи, звернула на вулицю, яка вела до онкодиспансеру. Її тимчасовий попутник, повагавшись, звернув слідом за нею. Йшли мовчки. Зрештою він сказав:

– Знаєте, я хочу заговорити і боюся. – І по паузі: – Може, скажете, що трапилося насправді?

– Навіщо це вам?

– Ну, людина й так самотня істота. То навіщо поглиблювати цю самотність?

Віталія глянула на нього. Ти ба, філософ трапився. Чи з тих, що знайомляться будь-де і будь-з-ким?

– Я зрозуміла: ви просто клеїтеся до мене, так? – Їй стало веселіше. Сумно-весело. Спала пелена, що стояла весь цей час перед очима. – Пізно, голубе.

– Пізно? Чому пізно?

– Тому що…

– Я не клеюся, а просто знайомлюся. Ви мені якось одразу сподобалися. Знаєте, є такий вираз – «благородний сум»…

– І ви в мені його побачили?

– Ну, не тільки… І ще дещо… Тому…

– Ну-ну, – сказала Віталія й спинилася. – А знаєте, куди я йду? Куди повертаюся?

– Скажете – буду знати.

– До ось цієї будівлі, що вже видніється.

– До онкодиспансеру? – Він майже зойкнув.

– Саме так. Може, вам показати мою голову? Дивіться…

Віталія скинула косинку і показала геть лису голову. Навіть нагнула цю бідну голову до нього.

– У вас просто відчай, – сказав він. – Але…

Віталія не дала йому договорити:

– У мене четверта стадія раку. Вдовольнили свою цікавість? Далі не хочеться знайомитись?

Їй нестерпно заболіло. Уже закінчується дія знеболення?

Вона різко повернулася й пішла. Швидко, як ще тільки могла. Хотілося оглянутися, та не оглянулася. Прокляте чоловіче поріддя! Вона гідно помстилася наостанок. Швидше, швидше додому, її останнього дому перед небуттям; вона все зробила, навіть відгуляла уявне весілля, дурна безмозка баба, яка навіть життя не зуміла прожити,як слід, любила не тих, кого слід, і тепер не втече од призначеного їй.

«Бо ще ніхто не втік», – подумала.

Швидше, швидше, хоча б дійти, зробити укола, тепер кажуть – заштрик, тепер кажуть багато чого не так, і впасти на ліжко, на подушку! Хоч би ніхто сьогодні провідувати не прийшов…

Він зайшов до палати наступного дня після несміливого стукоту в двері. У тій самій курточці й джинсах. Тільки тепер з пакетиком в руках.

– Доброго дня, шановні, – привітався. – Доброго дня, Віталіє Миколаївно…

– Ви… – Віталія не знала, що казати далі.

– Я. Насилу розшукав. Я так вас детально описував у реєстратурі, що пані, котра там сидить, зжалилася. Ну, ще допомогла ваша родимка під лівим оком. І деякі деталі, які я вам не видам…

– Навіщо ви прийшли? – сказала Віталія.

– А навіщо приходять до хворих? Провідувати… Ви дозволите присісти?

– Сідайте, – байдуже сказала Віталія.

Він присів на краєчок стільця.

– Давайте вийдемо, – після довгої паузи сказала Віталія.

– Ні-ні, ви-те сидіте, – заметушилася Софія. – Я троні прогуляюся.

Вони лишилися удвох. Проте мовчання тривало так довго, що третім повноправним учасником їхньої зустрічі стала тітка Тиша. Мовчазна й жаліслива, незримо присутня, вона, здавалося, намагається вслухатися у несказане. Намагається щось почути, навіть те, що недоступне їм обом. Раптом Віталія подумала, що тиша ця безсоромна й нахабна, що її треба позбавити права присутності. Бо вона бринить, як єдина струна на зіпсованому інструменті, яка не може створити мелодію, але дає про себе знати. Заповнює простір.

У той же час у Віталії поруч з роздратуванням до цього непроханого гостя, нежданого відвідувача, стала проти її волі наростати вдячність за це мовчання, за те, що він не промовляє якихось необов’язкових слів, якихось фальшивих слів фальшивої утіхи, що не простягає соломинку порятунку чи надії, розуміючи, що нею не порятуєш.

«Припхався, то й сиди», – подумала вона, але вже незлобиво.

Він посовався на стільці. Погасив слова, які хотів відпустити на волю. Віталія відчула, що настав час випередити його.

– Вам захотілося мене пожаліти? – сказала вона. – Пожаліти нещасну хвору жінку? Чи у вашій колекції не вистачає хворої на рак, приреченої?

Він не обурився, навіть не поморщився. Тільки тінь промайнула над лицем, наче од крила незримого птаха, що пролетів цією оселею приречених.

Сказав:

– Це не ваші слова…

Віталія роздратовано:

– А чиї ж?

– Вони позичені. Ні, крадені. Ви не така.

– Мені це вже казали. Багато хто, – Віталія подумала, що до її берега прибило незвичну тріску – може, уламок якоїсь картини… Та все одно – уламок.

– Я просто прийшов провідати. Міг і не прийти. Якщо чесно – вагався.

– І правильно зробили б, якби не прийшли.

– Бачите…

Він змовк. І знову вагався, Віталія це добре бачила. «Ну-ну», – подумки сказала собі. Чи йому. Подумки не почує.

– Бачите, – повторив нарешті. – Бачите… Я ж був у тому залі ресторану, де й ви були.

– Ви?

Віталія пригадала: там сидів якийсь чоловік. Обідав. Сидів у профіль до неї. Потім зник, коли вона розігрувала в уяві доньчине весілля, коли перебувала десь там, у майбутньому. Але в того чоловіка… У нього начеб не було обличчя… Не було постави… Так, безлика, безмовна фігура, що схилилася над столом, над тарілкою. Чи вона так його сприйняла. Чи то стан у неї був такий…

– Ви щось там казали про весілля. Вибачте, я мимоволі почув…

– Весілля не буде, – сказала вона.

Короткий позирк – і він далі:

– А потім я проходив мимо і ви були десь далеко. Я спочатку подумав, що ви когось, як і я, чекали і він не прийшов. Але… У вас було таке відчужене обличчя, мовби ви уявляли себе іншою жінкою і вже стали нею. Нещасна і в той же час щаслива. І по-особливому натхненна. Я навіть подумав, що ви в уяві танцюєте. А може, комусь сповідалися…

– Ви… Ви це навіщо?

Віталія вигукнула, як могла, сердито. А більше – розпачливо. Бо він вгадав… Про танець і ще про її уяву. Уяву… Вона і справді там була начеб іншою жінкою. Не-Віталією.

– Вибачте, ради бога, – він поспішно.

– І що далі?

– Далі я стримався, щоб не заговорити. Вийшов, почекав неподалік від ресторану й тихенько пішов за вами. А тоді сів у той же тролейбус, що й ви.

– Як романтично, – іронічно сказала Віталія. – Шекспір причаївся під ліжком. Але я не про це. Що далі буде тепер? Може, я попрошу, щоб це були ваші перші й останні провідини?

«Що я кажу? – подумала вона. – Я наче запрошую прийти ще. Я ніби хочу цього. Нащо? Хто він і хто я? Жінка, якій од сили жити місяць-два»…

– Хто ви? – спитала уголос.

– Звичайний учитель історії у приватному виші. Єдиний, хто намагається щось розповісти студентам. Бо решта діють за принципом: ви нам залікові книжечки з вкладеними грошима. Бажано зелененькими. Ми – оціночки.

– А ви, звичайно, не берете? – доволі в’їдливо спитала Віталія.

– Як у нас в селі казали: присяй-бо, хотів би, але не підіймається. Вибачте. Хочте вірте, хочте ні – справді не вмію. Може, ще навчуся.

Він блідо всміхнувся. Не кволо, не вимучено, а саме якось так – блідо, начеб стертою усмішкою. А ще була та усмішка вибачливою, чи що.

«Цікаво, чи він уміє брехати? – раптом подумала Віталія. – Уміє, певно, як і всі чоловіки. Хоча Тимур теж не вмів. Не вмів – і що з того? І мама не вміла. Не вміє. Не-не… Мама мила раму. Рама мила маму. А ми, здається, миємо язики…»

– Я вас не заговорив? – спитав він.

– Не знаю, – сказала правду Віталія. – Я, звичайно, вдячна за візит. За співчуття. За те, що ви були в тому ресторані й звернули на мене свою прихильну увагу…

Віталія спинила потік іронії.

Подумала: «Для чогось я ще жива».

– Якщо ви знову стали насмішницею, то рахунок 1:0 на мою користь.

– Ви до всього і футболіст?

– Був колись.

Тут відчинилися двері й до палати ввірвався вихор – Олеся. Чемно привіталася до незнайомого чоловіка, перед тим швидко, майже блискавично, оглянувши. Чмокнула Віталію в щоку:

– Привіт, мамунь.

– Моя дочка, – відрекомендувала Віталія.

– Олеся, – зробило, за своєю звичкою, щось віддалено схоже на кніксен Віталине чадо.

– Андрій Степанович Лісовець, – сказав непроханий гість.

– Ой, – Олеся. – А мамине дівоче прізвище – Снігурець. Вибачте.

– Хоч я шпигун Коста-Ріки, але дівоче прізвище вашої мами мені можна повідомити, – Андрій Степанович поглянув на годинник.

– Ви собі бесідуйте, а мені пора.

І до Віталії:

– З вашого дозволу, завтра прийду знову.

– Не треба, – попросила Віталія, але вийшло якось непереконливо, начеб справді бажала, щоб він прийшов.

– Шпигуну Коста-Ріки можна, – сказав. – До побачення.

– Веселий дядечко. – Олеся подивилася йому навздогін. – Хто це, мамо?

– Учитель історії, – сказала Віталія. – Обідає виключно в ресторані «Бузок».

– Ого, такі відомості. – І трохи підозріло, з особливою інтонацією: – Ти що, колись обідала з ним?

– Вредна Олесько, – майже урочисто сказала Віталія. – Я нізащо тобі не продам найінтимнішої кулінарної таємниці мого життя.

– Мамунь! – Олеся ще раз чмокнула, тепер у другу щоку.

«Чого я радію? – подумала Віталія. – Я радію? Чого він прийшов? Хто він насправді? Це навіть не соломинка, кинута Богом, це камінець, що випадково потрапив до черевичка. Я вже витрусила його. Ще вчора».

І все ж їй було цікаво (аж надто), що ж в пакеті, який залишив. Хотіла сказати (сказала б?): заберіть пакет, але при Олесі не посміла. Коли ж донька нарешті пішла (отакої – нарешті!), вона заглянула до пакета. Окрім іншого пакета – пакетика з виноградним соком – і шоколадки з дівчинкою в хустині на обгортці, там була ще книжка. Олеся поглянула: Богдан-Ігор Антонич, «Пісня про незнищенність матерії». Видання явно не нове. Так і є, 1967-го року. Чому він приніс саме цю книжку? Не якусь, а саме цю? Знав, що вона любить поезію? Звідки?

Віталія раптом згадала про спосіб загадувати долю, що чекає, що буде далі. Здається, так робив навіть Достоєвський. Треба розгорнути наугад книжку і на тій сторінці, що побачиш, прочитати рядки. Віталія розгорнула. Вірш називався «Село». Вона прочитала його повністю:

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом!

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

Віталія прочитала ще і ще раз. Що воно означає, що означають ці слова? Нічого? Нічого?! Просто слова і все?

І раптом їй захотілося, щоб ці слова щось означали. Щось, призначене для неї. Для неї…

«Боже, як мені хочеться випити цього молока! – подумала зненацька. – Цього молока! – подумала. – Цього свіжого молока. Випити день… Але хіба можна випити день? Скільки днів я питиму ще це молоко? Я хочу пити. Я хочу його пити. Я хочу бути незнищенною матерією».

25

Андрій Лісовець став приходити щодня. Спочатку Віталія трохи злилася, але злість її була швидше вдаваною. Із шкаралупи тої швидше вдаваної злості вилупилось курча маленької тихої ніжності до цього чоловіка. Воно росло й дозрівало і вже скльовувало зернини довіри й надії з її долонь. Їй подобалося, що цей чоловік не вдавав із себе ліпшого, ніж він є, розповідав про себе – вона це відчувала – щиро, з легким гумором, трохи кепкуючи над своєю «затятою гуманітарністю», над невмінням жити, як навчилися деякі його колеги-педагоги. Признався, що кілька років тому, в середині дев’яностих, пробував зайнятися бізнесом, але, як він сказав, «продемонстрував свою повну бездарність у цій сфері» і вчасно її покинув, не встигнув залізти у великі борги.

Віталія дізналася, що він досі «формально одружений», бо дружина неповних чотири роки тому поїхала до Греції на заробітки – збирати оливки – та там і залишилася і вже забрала туди доньку-старшокласницю, яка перед тим наполегливо два роки студіювала грецьку мову. Андрій підозрював, що в дружини там хтось є, як він казав, «грек, який їхав через ріку й спіймав золоту українську рибку». Те, що він не вимовив жодного поганого слова про дружину, теж сподобалося Віталії.

Навіть сказала:

– Вона ще повернеться, от побачите.

– Ні, – відповів. – У мене інтуїція. До того ж ми вичерпали свій ресурс. Дружили ще зі школи, рано поєдналися, син уже дорослий, онуків подарував. Які далеко, правда, звідси тепер. Донька мала бути порятунком – між нашими дітьми тринадцять років різниці, – та, видно, не вийшло…

«Порятунком шлюбу, кохання, що згасло?» – Віталія хотіла запитати й не запитала.

Вони говорили про життя, поезію, яку обоє справді любили, про багато що і що завгодно. Віталія теж дещо розповіла про себе. Надвечірні прогулянки – по території диспансеру, а то й у місто – стали своєрідним ритуалом, без якого незабаром обоє вже не могли жити. Через тиждень із чимось Віталія відчула, що їй вже не так важко вставати й ходити.

Якось вони зустріли при виході з приміщення невродливу, але наче зігріту особливим світлом молоду жінку, обличчя якої Віталії здалося знайомим. І, вже розминувшись, подумала: «Та вона схожа на мою сусідку по палаті». Як виявилося, не помилилася. Нагулявшись, надихавшись, Віталія ще застала біля сяючої Софії-старшої Софію-молодшу, котра несподівано взялася цілувати їй руки. Торкнулася вустами й долоні.

«Я щаслива», – думка Віталії була начеб не її, а позичена у Софії – Софії-старшої.

Підвела очі. Побачила інші, зволожені – у неї мамині, подумала Віталія, – які струмували болем, теплом і радістю. Всеохопною, як небо, що тільки-но на дворі пригортало Віталію-страждалицю. Котра вже не була такою.

– Дякую за лист, – сказала Софія-молодша, а Софія-старша:

– Ой-оюєчки, то як мені повезло, що маю таку сусідочку. Як ото спить, то здається – тико долоні підставлєй й світло збирай.

– Не смійтеся, – попросила Віталія.

– А я й не сміюся. Коби ж не ви-те, ци би цеє поросєтко приїхало…

– Мамо! – донька і докірливо, й радо.

Весна між тим набирала силу, спершу розпустилися бруньки на деревах, наповнили місто особливим запахом зеленої клейковини, а потім – бурхливо, враз – зацвіли сади.

А ще потім зацвів і бузок, й Андрій приніс їй бузкову гілочку й звелів шукати щастя. Віталія взялася заповзятливо, хоча й з острахом, обдивлятися гілочку й таки знайшла аж дві п’ятипелюсткові квітки. Одну з’їла сама, а другу зі сміхом змусила з’їсти Андрія.

– Яке ти гарне дитя, – сказав Андрій Степанович.

– Справді? – трохи кокетливо перепитала Віталія.

– Тільки чубчика не вистачає. Нічого, скоро відросте.

У те, що «чубчик відросте», вселив надію і лікар. Після чергового обстеження, закликавши до себе в кабінет, він сказав, дивлячись на знімок у своїй руці:

– Очам своїм не вірю. Але повідомляю вам, дорога Віточко Миколаївно, що, здається, трапилося диво…

– Диво? – У Віталії найшаленіше в її житті закалатало серце.

– Так. У вас почала розсмоктуватися пухлина, нестандартна ви наша сестричко.

– Що? Це правда?

Віталія глянула на лікаря. Очі його дивилися незмигно, вони були… були щасливі й захоплені.

– Я кажу правду, Віталіє Миколаївно. Хоча… Хоча вам ще доведеться багато що пережити, а нам – зробити…

– Я готова, – сказала Віталія.

– От і добренько. Відпочивайте. Я через вас, здається, став віруючим.

Але, вже коли вона покидала кабінет, почула майже від порога веселе:

– А взагалі-то мені декого хочеться викликати на дуель…

Вдала, що не розчула. Вона помічала, що лікар цей теж небайдужий до неї. А може, й здається. Може, й здається. Нехай. Це несуттєво. Суттєво інше… А кого стосуються слова про дуель? Невже він знає (чи здогадується?) про їхні стосунки з Андрієм? Теж Андрієм… «Певне, це щасливе ім’я», – подумала Віталія.

І згадала, що лікар, Андрій Петрович, зустрічав їх обох під час одного з їхніх надвечірніх моціонів. Весняних рандеву. Останнім часом Віталія почувала легкий сором за те, що навіть бажала (невдячна!), щоб мама і Олеся приходили рідше.

Вона повернулася до палати й стала чекати. Треба ще було пережити обід і «тиху годину чи тиху добу», щоб дочекатися Андрія. Щоб повідомити йому, йому, йому те, що їй сказав лікар. Можна було подзвонити, але вона хотіла сказати, щасливо ошелешити віч-на-віч. Чомусь так хотіла.