Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

10

«Зараз прилетять тисяча голубів, але й виповзуть сто змій», – зненацька подумала Віталія-Віта-Вітуся.

Хтось підказав за її спиною цю думку. Невже вона стосувалася Едика, що от-от мав з’явитися? Чи її розбурханої, розтривоженої, розкиданої невідомо в які куточки душі… І уяви, що за ці дні зазнавала польотів і приземлень, сягаючи блакитної висі й боляче вдаряючись об тверду землю.

Десятки разів уявляла цю зустріч. Боялася й уявляла. Знов і знов. Прикликаючи уяву, як щось вкрай необхідне для химер і реальної картини. Намагалася вгадати, що скаже, та слова кудись ховалися, втікали й вона чула голос: «Так не буде».

Порожня (вони двоє тут тимчасові й перелякані гості) кімната із заґратованими віконцями і грубими меблями почала стискуватись, роблячись неможливою для людського перебування, тим більше – зустрічі.

«Я зараз закричу», – подумала Віта й зіщулилася.

Чому знову мовчить Зіна? Скільки можна мовчати?

А Едик зайшов рвучко, наче ввірвався потужний вихор.

– Ну, здрастуйте, сестрички, – гукнув дуже навіть весело, наче й не був в’язнем. – Лисички-сестрички мої.

Обняв і поцілував – рвучко, мов знав, що відберуть, – спочатку сестру. А потім обережно, наче й доторкнутися боявся, – Віту. Але тут же притиснув міцно, аж у Віти запаморочилось у голові й ледь хруснули кістки. Віта почула його шепіт:

– Боже, як ти здорово пахнеш, мала. Півжиття прожив, щоб почути…

Віта спалахнула, вистрибнуло з грудей серце – вже не спіймати, й несподівано, задихаючись, прошептала:

– Я ж приїхала.

– Бо я чекав, – він засміявся, відірвався нарешті й сказав: – Ну, розказуйте й показуйте. Бо час-часок цокає й краде наші хвилиночки. А дядько солдат стрілки, казав, не переведе.

Від нього лишився з Вітою легкий запах чоловічого поту, начеб трохи підсмаленого волосся й чогось схожого на кору чи деревну стружку. Усе це трималося на струмені потужного тепла.

«Так пахне чоловік, – подумала Віта. – Чоловік, якого ти боялася. І боїшся. Чи вже ні?»

Сіли за стіл. Зіна дістала закручену в банці тушонку, а в другій – домашню ковбасу, банки з полуницями й малосольними огірками, яблука й білий хліб, що вже засох за дорогу, часник. Едик схопив посудину з ковбасою, стукнув об ріг стола, засміявся:

– Чорт, міцно закрутили.

Відчинив двері, гукнув:

– Служивий, ножа принеси. Не бойся, банку открыть.

Той щось відказав у відповідь, тоді Едик:

– Да ты меня знаєш, я на дурку не пойду. Тем более при таких гостях.

Солдат таки приніс ножа. Едик відкрив банки з ковбасою й огірками й, відірвавши шматок черствого хліба, взявся жадібно, хоч якось водночас і весело їсти.

Та, відкусивши раз і вдруге, сказав:

– Душно щось стало.

Розстібнув робу, під якою нічого не було. Зіну раптом прорвало й вона стала розказувати, як почуваються мати, батько, сестра й брат. Щось про клопоти з дачею й невдячність брата. Віта слухала й не слухала. Слова кудись відлітали, зникали за ґратами вікна, розчинялися в склі. Віта дивилася на чоловіка, що їсть, на його широкі волохаті груди, на химерне незрозуміле татуювання над лівим соском, й дивний спокій, впереміш зі страхом і захопленням, все потужніше огортав її єство.

«Це я, – раптом подумала Віта. – Я, яка вже належу йому. Кожній з цих волосинок».

Їй стало соромно, пашіли щоки, потекли цівки над грудьми (мої груденята, не раз казала собі Віта), під сорочкою, що зігрівала її тіло, але призначалася йому.

А потім Зіна нагадала про цю сорочку:

– Вона привезла тобі найдорожчий подарунок.

– Так, – сказав Едик. – Вона і є найдорожчим подарунком. Правда, мала?

– Ну, у мене тут…

Віта засоромлено ткнула в себе пальцем.

– Відвернись, – звеліла Зіна. – Хай дістане.

Він відвернувся, Віта стягла плаття, тоді сорочку. Але коли лишилася голою до пояса, побачила, що Едик все ж впівока дивиться на неї. Знову спалахнула, але… не розсердилася. Тільки зробилося душно-душно, ще душніше, ніж до цього. Як у Києві, коли від’їжджали. І пересохло враз у роті.

Поспішно стала натягати плаття. А коли натягла, побачила, що він притулив сорочку до обличчя, цілує її й жадібно вдихає запахи. Запах її тіла? Ой-ой-ой…

– Я прожив свою другу половину, – сказав, коли відірвався.

Потім Віта дістала томик Сосюри, почула стримане:

– Спасибі. Згодиться.

І тут Віта сказала, що пам’ятає його листи, що вивчила їх напам’ять.

– Справді? Можеш прочитати?

Віта взялася читати. Вона читала мовби чужим голосом, а в голосі росло здивування й дивними, ніжними, поетичними словами, й тим, що стало виростати з словами, за звуками, що почали ставати мелодією. Нечутною, але такою, що існувала. Уже існувала. Уже звучала. Враз Віта збагнула: слова і є мелодією. Те, що в словах чи за ними. Те, що в ній самій зараз.

– Ну ти даєш, мала, – почула вона. – Такий кайф. Ніби й не я писав.

Едик попросив розказати, як закінчила навчання. Віта розповіла. Сказала, що, повернувшись до Києва, поїде до подруги в село відпочивати.

– Он як? Ну, відпочивай, набирайся сили. Тобі ж школу кінчати.

– Телепню, – сказала Зіна. – Віта заради тебе вперше в житті обдурила маму. Цінуй.

– А я й ціную, – він посміхнувся. – Колись нагороджу. Дайте тільки вирватися звідси. Хай мала тільки дождеться. І все буде, як у кіно. До щастя на паровозі поїдемо.

Тут він спохопився:

– Ти що, Зін, не привезла? А то сухе їдло дерти горло начинає.

– Чого ж нє…

Зіна полізла під спідницю і дістала (знов спалахнули Вітині щоки) невеличкий бурдюк.

– Тут літра, – сказала. – Більше боялася.

Едик узяв бурдюк, витягнув ледве помітного корка, відпив.

– Клас. Мій любимий первачок на корені. Покайфуємо з корешами.

І до сестри:

– Та лахудра, Наташка, не знайшла? Чи відкупилася?

– Та, певне, відчула, як обмацувала. – Зіна бридливо скривилася. – Зразу натякнула. Я їй і дала четвертак.

– Сука, – різонув Едик. – У нас неї каптьорочною бл… називають. Мало не щоночі в бараку ночує, шваль. Навіть, як не чергує, й то приходить. Могла й десяткою обійтися.

– Ну так і сорочку ж защитала. Я сама призналася, щоб утішити.

У сусідній кімнаті, де, очевидно, теж проходило побачення й звідки чулися голоси, раптом вони переросли в крик – чоловічий, затим жіночий, удари. Явно кликали на допомогу. У коридорі загупали кроки, знову крик – виразніший – мабуть, відчинено двері.

– Сопляк, уб’ю, на…

І ще брудніша лайка. Голос:

– Иди, иди, счас свое получишь.

Потім глухий удар, зойк, жіночий крик навздогін.

– Наташка, мабуть, лупонула, – сказав Едик. – Да-ак, придурків тут хватає. До Костолома жінка вроді приїхала… Зірвався… Да ну його… Давайте про своє балакати. Кажи, мала.

– А що казати?

– Просто кажи. Щоб я чув твій голос. Щоб на рік вистачило.

Віта взялася розказувати, як змінюється їхній мікрорайон. Чим далі вони розмовляли, чим більше вдивлялася Віта в Едика, тим більше дивувалася. Вона боялася побачити зломленого і змарнілого, а він виглядав змужнілим, взагалі мовби новим, певним у собі, з гумором, таким, що начеб нічого не втратив, а навпаки – набув. Набув що? Чого? Упевненості, самовпевненості? Нахабності? Нахабності, що просвічується у всій поставі, а вона…

Віта відчувала, як її бентежить і тривожить цей чоловік, як росте її захват, захоплення ним. Навіщо? Чому? Чи розкаюється він?

І раптом подумала: «А то його справа, не моя. Не моя». Вона щось ніби скинула з пліч. З душі. Тривога стала начеб летючою, пташкою, що кудись полетіла й не вернеться. То вона знає напевне. Чи так хоче? Віта злякалася й намагалася прогнати цей новий страх.

«Страше, лети від хати», – почула чи згадала десь прочитане.

Наче полегшало і стало тепло, як ставало колись, коли пригорталася до мами Дази.

Час відраховував хвилини побачення справді безжалісно. І настав момент, коли Едик попросив:

– Залиш нас на п’яток мінут, сестричко. Тре з малою парою слів перекинутися.

Зіна поцілувала брата, сказала, що передасть усім від нього вітання, й вийшла.

Віта мимоволі зіщулилася. Що він робитиме? Робитиме з нею… Невже… спробує… зґвалтувати…

– Не бійся, мала, – голос Едика хрипкий. – Не чіпатиму тебе, як, може, подумала. Дочекаєшся мене, правда? Півтора року лишилося.

– Я… чекатиму, – видихнула Віта.

– От і ладок. А тепер…

Після невеликої паузи він сказав:

– Не дивуйся, що почуєш. Хочу, щоб ти наостанок ще один подарунок лишила. Який тут мене зігріватиме.

І після ще одної нетривкої паузи:

– Залиш мені свої трусики.

– Щ-що…

– Я прошу лишити трусики.

– Що? – Віта не вірила почутому.

– На згадку… На теплу згадку… Залиш…

– Але я… Як ви… Як ти смієш! Нізащо!

«Я щось чула про… Як це називається?»

Якесь дивне чуже слово вертілося у Віти в голові. Не могла згадати. Зрештою, вона може відкупитися. У рюкзаку є змінні труси, якщо вже він… Якщо… Бо що він може зробити, цей зек… Вона нагнулася до наплічника.

– Ні, залиш мені ті, що на тобі. Ну? Зніми швидко, бо зараз зайдуть. Я відвернуся. Я тебе дуже прошу.

Він справді відвернувся. Віта спробувала шарпнутися до дверей. Едуард відчув її рух, простягнув руку, яка перепинила шлях. Могла її обминути, спробувати обійти, рвонутися, закричати, але спинилася. Розуміла: тоді все буде по-інакшому. Але де буде він і де вона?.. Її наче торкнувся темний, але сильний вихор. Підхопив на мить і опустив на підлогу. Неслухняними пальцями Віта зняла трусики, тремтячи, як у пропасниці, простягла чоловікові, якого перед тим підняла так високо в своїй уяві. А тепер? Куди він падає і куди впала вона? Чи він такий нещасний? Він… нещасний?

– Дякую, мила, – сказав він (не «мала», а «мила») і притулив її найінтимніший одяг до губ. – Ходімо.

Квапливо засунув здобуте під робу, розчинив двері й гукнув:

– Солдат! Ми уже!

Тоді похитав чомусь головою, схопив однією рукою сумку з продуктами, а другою рукою Віту за кисть руки.

– Ходімо! Не опирайся!

Віта йшла між рядами колючого дроту й здавалася собі геть роздягнутою. Наче на ній зовсім нічого не було. Геть нічого. І це бачив і солдат, котрий повів Едика-Еміра, і бачить другий, який супроводжує її із Зіною, підступною, як і брат. І бачить лахудра Натаха, яка ночує в зеківському бараку, а тепер іронічно дивиться їм услід. А потім це побачить колона зеків, котру зустрінуть за ворітьми колонії.

– Какиє тьолочки-метьолочки, – гукнуть не до них, до неї.

– Молодая тьолка, а та уже коровушка. Пойдем пастись? Га-га-га!

Ще якісь брудні слова. Регіт. Віта от-от зомліє. Зіна хапає її за руку. Тримає міцно-міцно. Так, що, здається, от-от хрусне кістка.

– Отставить, – крик. – Шестой отряд, не сметь. Это советская девочка.

– Совдєвка, улю-лю-лю, – кричить котрийсь із зеків, збуджуючи нову хвилю реготу.

Проте дорогою до вокзалу Віта поступово заспокоюється. На неї накочується густа гаряча хвиля. Але не сорому і злості. Чогось зовсім іншого, чому немає назви.

І немає ціни? Чи вона є? А він же навіть не поцілував на прощання…

11

Даздраперма вернулася додому, в квартиру дочки, а Олесі все ще не було. Не відала, що й робити, а Віталію не хотіла тривожити. Лишилося хіба чекати, а чекати вона не любила.

Колись сказала колезі по роботі:

– Покажи мені, хто любить чекати, і я кину в нього каменем.

Ні, не любила – хотілося підігнати час, коли стояла в черзі, а черг було багато: в гастрономах, промтоварних магазинах, в аптеках – скрізь були черги. Не любила чекати, коли виздоровіє Віта, яка хворіла в дитинстві часто, аж занадто часто. Не любила чекати звістки од когось, коли знала, що звістка має надійти, а її не було. Не любила чекати, коли… коли чекала, що от-от повернеться з безвісти донька, а вона не поверталася. Не поверталася так довго, що здавалося – вона зіпхнула чекання, а може, й саму можливість повернення в безодню.

Раптом вона подумала: «І все ж я любила чекати. Любила».

Любила? Господи, як це було давно! Як давно. Густий туман сірою волохатою ковдрою покрив той час. Ковдра ставала важкою, мов камінь, залізною. Її не підняти. Та останнім часом, ні, не останнім, а давно вже, давно вона стала згадувати той солодкий і гіркий час. Солодкий, бо солодкою до знемоги була згадка. Гіркий, бо домішувалося те, що трапилося потім, хтось наче приходив і сипав у напій спогадів сіль чи гірчицю. А може, і те і друге разом. І вона мусила той напій пити, випивати до дна.

А в солодкому спогаді вона, маленька Дазочка, чекала тата. Його повернення з роботи. Найкращого, найрозумнішого, найсильнішого, найдужішого у світі тата. Який, ледь ступивши за поріг їхньої оселі, візьме її на руки, притисне до трохи колючої щоки й підкине високо-високо. Тертя об щоку й підкидання ставало їхнім своєрідним ритуалом вечірніх зустрічей, але яким приємним, радісним, ба, солодко-хвилюючим був цей ритуал. Тато часто затримувався на роботі допізна, й тоді Дазочка не могла заснути, бо як заснути без підкидання? Мама Рита сердилася і ревнувала доньку й чоловіка до цих зустрічей. Наказувала заснути, й тоді Даза називала подумки маму Риту, Маргариту, мамою Маргаринкою й крадькома під ковдрою показувала їй язика. Тоді тільки-но з’явився цей продукт, Даза пам’ятає плакат, який переконував, що радянський маргарин кращий за масло буржуїв, за масло взагалі. Маму Риту, Маргаринку, Маргаритку, квітку Маргаритку, як її називає тато Роман, Даза також любила. Дуже-дуже. Але хай не заважає чекати тата, не перешкоджає її такому солодкому чеканню. Солодшому за цукор, який виробляв тато. Бо тато був директором цукрового заводу в місті з також дуже солодкою назвою Ізюм. Потім його перевели до Харкова, він став начальником управління всієї солодкої промисловості (так називала Даза). А потім разом з усім наркоматом[2]2
  Народний комісаріат, як до лютого 1946 року в СРСР називалися міністерства.


[Закрыть], усім урядом переїхали до нової столиці – Києва, де тато отримав нове підвищення й нову посаду – заступника наркома харчової промисловості. Роботи ще побільшало, а часу поменшало, та незмінним лишався ритуал. Тато ріс на роботі, росла й донька, ритуал лишався. Правда, тепер тато вже не підкидав, а підносив на руках – її сильний, найкращий у світі тато. Ще Даза, стомлена чеканням, могла загратися, пізніше – зачитатися, тоді тато, коли заходив до квартири, питав: «А де мій м’ячик?» Даза вибігала й удавано-сердито казала, що ніякий вона не м’ячик.

– М’ячик-підкидунчик, – сміявся тато.

– Не підкидунчик, а пустунчик, – вставляла слово мама.

Якось тато з Дазою на піднятих високо руках і притуленою до нього мамою Ритою сказав, що їм не вистачає такої фотографії, що мусять зробити.

Але роботи більшало, часу меншало, обличчя в тата осувалося і сіріло, не завше й був тепер веселим, коли вертався додому. Як почав сам, бо пізно, вечеряти. Даза чула крізь двері, який став тривожний час, вороги-шкідники лізуть з усіх щілин.

– Хто б міг подумати, що Віктор така сволота, – якось почула Даза. – Сипати бите скло в цукор! Сволота! Стріляти таких мало. Запхнути б йому те скло в горлянку.

Сердито брязнула об тарілку кинута виделка. Тихо зойкнула мама.

– Дай-но графинчик, – почула Даза. – Може, полегшає.

Віктор? Який Віктор? Дядько Вітя, котрий приїздив з обласного міста над Дніпром і смішно робив доньці друга пальцями «козу», а потім урочисто вручав великого, величезного цукерка, зробленого спеціально для Дазочки-приказочки.

– При… при… при… Ось зараз ще щось згадаю…

– Я не приказочка, – більше вдавано супилася Дазочка.

– Тоді прислівочка, – сміявся дядько Віктор. – Із словом, солодшим за цукерку.

– І не прислівочка.

– Тоді сливочка – гарна дівочка, вишня-абрикосочка, на траві – маленька росочка.

– Ну вас…

– Тоді ким тебе назвати, Кізочкою?

– Ні. Ос…

– Осою. Кусючою осою?

– Осликом. От!

Дазі вже зовсім не хочеться сердитися. Гніватися. Супитися.

Дядько Віктор був богатирем зі казки, як і тато. Червоним богатирем, сильнішим за всіх Котигорошків і, тим більше, Гориничів.

Дядько Віктор – ворог, який сипав скло у цукор? Даза уявила це, уявила, як мама сипле такий страшний цукор їй у чай, скрикнула, затулила личко руками й заплакала. На долоньки рясно потекли сльози.

– Дазочко, що з тобою?

То мама відчиняє двері до її кімнати.

Даза теперішня чує, як тихо відчиняються вхідні двері, які вона не зачинила на замок, бо боялася, що засне й не почує дзвінка. Або стукоту в двері, якщо відключать електрику. Її страхи, що з віком стали рости. Хоч зараз нізащо б не заснула. Але боялася.

Прийшла Олеся.

– Привіт, бабульок, – каже вона незвично весело.

Такою внучку Даздраперма ще не бачила.

– Де ти була? Ти знаєш, котра година?

– Здається, півдванадцятої твого хвилювання.

У Олесі голос аж надто безжурний. І раптом, глянувши на внучку, бабуся розуміє, чому. І вся холоне.

– Ти… Ти пила?

– Трішки. Вина. Ми виграли. Ну й відзначили.

– Лесю…

Даза не знає, що сказати. Десь всередині її тіла народжувалися конвульсії. Так уже було, коли вона хвилювалася. Дрижала вся середина. Почало нудити. Може, це передвісник епілепсії? Але хіба епілепсія може вперше прийти у її віці?

Олеся оминула бабусю, стала у дверях, що вели до кімнати. Єдиної кімнати. До Дази прилетіла пісня, слова з пісні: «Де ж ми будемо ночувати?»

У пісні, здається, сон питав у дрімоти. Але спати їй цього вечора не хотілося. Хотілося піти світ за очі. «А не можна», – сказала собі.

– Ну, повчи мене. – Олеся стояла, взявши руки в боки. – Дорікай. Нагадай, скільки мені років. Чи нагадати тобі, бо ти ж, мабуть, ще не запам’ятала… Бо ти… Ти…

– Якби я приїхала не тиждень тому, – сказала Даза, – я б тебе… тобі…

– Дала ляпаса? Побила б паском? Поставила на коліна на гречку?

– Лягай спати. Я тебе не перевиховаю. Принаймні сьогодні.

– Чому ж ні? Гадаєш, я не знаю, чому мама покликала тебе? Звикати! Ха-ха – звикати! Звикайся. Бо мама, мама… Йди собі, чужа бабо.

Олеся вбігла до кімнати і впала на диван. Даза почула:

– Ненавиджу! Світ ваш ненавиджу!

«Як добре, що все добре, що вона повернулася, – подумала Даза. – Що нічого такого не трапилося. Але що вона знає? Що Віта, її мама, приречена?»

Два тижні тому вона почула у трубці голос Віти. Голос, що вже почала забувати. Досі стояла на лезі того найріднішого напівзабутого голосу. Стояла й не падала, хоч мала б упасти. Бо надто далеко були обоє одна від одної. Не за відстанню, навіть не за часом. За втратою одна одної, за вироком, який підписали собі. Віталія була винна. Винна до того дзвінка. А тепер? Безумовно, винна вона – мати й бабуся. Чого не вистачило – мудрості, доброти, покаяння, розуміння втрати?

«Тобі буде легко з нею», – почула голос дочки.

Ні, не так. Слова, сказані там, у замку, чи біля замку, були іншими: «Тобі буде з нею нелегко, але добре». Нелегко, але добре – як це? І далі: «Вона – це ми з тобою, зібрані в одній людині, котра не визнає обох наших характерів».

Віта казала тоді ще щось. Здається, про те, що Олеся не вміє користуватися своїм характером… Чи своїм життям… І що її треба навчити…

Даздраперма пішла на кухню й сіла на стілець. Хотіла налити води, щоб випити, з-під крана чи з чайника, але передумала. Спрага не найголовніше. А що головне? Вона не знає, як далі поводитися з онукою. Не знає, от яка біда. Вина перед нею і дочкою душить її. Вина є, от яка ще більша біда. Хоча не вона ж, а Віталія втікала з дому. Вона вже раз вертала дочку. Вертала! Яка ж ціна життя, якщо добрі, правильні, значимі слова не мають доступу до душі, якій адресуються…

Даздраперма сиділа довго, дуже довго. Гула голова, з якої вона проганяла думки. Треба було лягати спати. Спала вона на кухні, на розкладачці, Олеся й мама Віта спали в одній кімнаті (іншої не було), але вона так не могла – дівчинці пішов п’ятнадцятий, навіщо їй спати в одній кімнаті зі старою бабою?

«Йди геть, стара бабо», – почула вона слова онучки.

Ні, не так. «Йди собі, стара бабо!» – їй дозволяли йти. Куди завгодно.

«Справді, треба пройтися, – подумала. – Пройтися й подумати. Я колись казала, що думати треба на ходу. Десь це читала. А може, й сама вигадала».

Вона піднялася, вийшла до вітальні. Світло в кімнаті горіло. Тихенько відчинила двері. Олеся спала на дивані – як прийшла, нероздягнена.

На правому боці, ноги підібгані. Обличчя… То було сонне лице дуже ображеної дитини. Не підлітка, а маленької дитини. Якій не дали улюбленої іграшки, нагримали за щось чи надто рано змусили йти до ліжка.

«Люба моя», – подумала Даза, дивлячись на це зворушливо-ображене личко.

Даза пошукала очима, зняла з дивана накидку і вкрила внучку. Тоді вимкнула світло й так само тихенько, як зайшла, вийшла. Треба таки пройтися. Їй раптом стало душно. Ну, хвилин двадцять пройдеться, біля самого будинку.

Вона тихо дістала з вішака пальто, накинула. Зачинила двері тільки на один замок.

Прохолодне весняне повітря принесло думку. Про те, що все треба віддати на течію часу. Що опиратися йому немає змоги. Що десь в часі майбутньому народжується нова дійсність. Для неї, Віти, Олесі. Не знати яка – гірша, краща, але нова. Їй також опиратися дарма.

Добре було б, аби та дійсність подарувала диво. Щодо дочки. Такої мужньої дочки. Вона, Даза, так би не змогла.

Пройшла мимо будинку, почула дівочий сміх, що долинав з дитячого майданчика. За ним хлопчачий тенор, який прикидався басом. Там тривало своє життя – весняне й безжурне. Таке, яким і мало бути.

Уже на вулиці, коли пройшла трохи й хотіла вертатися назад, почула, що за її спиною хтось біжить. Легко, але дуже швидко. Обернулася й у тьмяному світлі віддаленого ліхтаря побачила те, чого не могла побачити, – до неї бігла дівчинка. Олеся. Олеся? Звідки?

Олеся підбігла й з розгону ткнулася об Дазу.

– Бабусю, ти? Господи, ти? Ти справді вирішила, що я тебе проганяю?

Олеся схопила бабусю за пальто й почала трясти її. Люто й відчайно.

– Ти хотіла покинути нас? Як ти могла?! А ще мама казала, що ти мужня й терпелива!

– Мама казала? Коли?

– Коли я провідувала її в лікарні.

– Пусти мене, – сказала Даза. – Розтрясеш усю, як грушу. Я просто вирішила пройтися. Вирішила, що не засну, от і… пішла. Я звикла перед сном гуляти.

Олеся відпустила лацкани пальта і зайшлася істеричним сміхом. Аж корчитися стала од сміху.

– Он як! Вирішила пройтися. Вона звикла гуляти… Перед сном. Дуже мило, дуже приємно, дуже-дуже несподівано. Ха-ха! А я вже подумала хтозна-що.

Дазі стало легко. Майже справді приємно. Десь вона чула ці слова, цю фразу – дуже мило, дуже приємно, дуже-дуже несподівано. І згадала – на дитячій виставі в ТЮЗі, театрі юного глядача, куди ходила разом з лікаркою, колегою по роботі та її внучкою. Зустріла, а вони – йдемо в театр, ходімо з нами. Чому б і ні, вирішила тоді вона.

– Ти не спала, погане дівчисько, – сказала Даза. – Ти не спала, тільки прикидалася.

– То й що? Я думала, ти прийдеш…

– І буду каятися? Чи бити?

– І те, й інше, – засміялася Олеся. – Яка у мене була мармиза?

Даза подивилася на онучку. Очі блищать, як у кицьки. Кицьки, яка вийшла на полювання. Чи вже вполювала мишу. Велику мишу на ім’я Даза. Даздраперма. Нехай. Вона стиха посміхнулася. Ледь-ледь. Вимовила:

– Як тепер кажуть – у тебе була класна мармиза. Гарно зіграна роль.

– Я не грала, – сказала Олеся. – Просто я… Ходімо.

Дорогою до будинку Олеся сказала, що хай бабуся не думає, що вона тепер слухатиметься. У неї своє життя. Тільки її. І ніяких прав ніхто на нього не має. Окрім хіба мами. Але мама хвора, в лікарні. Тож далі будуть кожна сама по собі. Вона й готувати вміє.

– Ти ж бачила, що я майже нічого не їла, що ти готувала, – казала Олеся. – І прати я вмію. Отже, кожен сам по собі. Я б сама лишилася, але не треба тривожити маму.

– Дякую, – сказала Даза.

– За що?

– За те, що ти так все добре обдумала і розклала по поличках.

– Ти смієшся? Насміхаєшся наді мною?

Олеся спинилася. Стояла, й Даза відчувала, як у внучки знову все закипає.

– Ні-ні, що ти, – поспішила запевнити бабуся.

Але нотка іронії у її голосі була. Нота до. Нота ре.

«Мені хочеться ревіти, як білузі, – подумала Даза. – Та чи білуги ревуть, чи риба плаче? І хто чує її плач?»

У квартирі Олеся сказала:

– Спатимеш у кімнаті. У нас, слава богу, і ліжко, й диван. Ти не бідна родичка.

– Я дуже багата родичка, – сказала Даза. – Тільки дурна.

– Підозрюю, що не така вже дурна.

– От і порозумілися.

Олеся показала, пирхаючи при цьому, як сердита кішка, як розкладається ліжко-крісло, на якому спала мама Віта. Наче підкреслювала, що бабуся не знає, як це робиться.

Сердито сказала, що їм добре спалося удвох, але мама відділилася. Щось на неї найшло. Нехай повернеться, спатимуть разом. Як дві лесбіянки, хі-хі. Знаєш, хто це?

– Знаю, – сказала бабуся.

Звісно, Даза не змогла відразу заснути. Не мог-ла. Кликала сон, а він не йшов.

Почала рахувати: спочатку козликів, потім слоників. Подумки молилася, хоч не знала, добре це чи ні і чи можна взагалі навіть подумки молитися в ліжку. Потім заплющила очі й дала собі слово не розплющувати, доки не засне. Ніби, як засне, то могла розплющити.

І коли вже сон почав гладити її м’якою пухнастою лапкою, почула голос вредної Олесі:

– Бабусю, ти не спиш?

– Ні, – сказала Даза. – Не можу заснути.

– І я не можу.

– То поговоримо? Чи ти не хочеш?

– Не знаю. – І після паузи: – У тебе було щасливе дитинство?

– Як тобі сказати… Спочатку дуже щасливе. Десь років до десяти. Ні, трохи менше.

– А потім?

Даза відповіла не відразу. Помовчала, бо надто зненацька було задане запитання. Ні, не так. Не те запитання та ще й серед ночі. Болюче для неї.

– Давай, я тобі розповім краще про щасливе.

І вона розповіла. Про життя в різних містах, переїзд до Києва, про тата Романа й маму Риту. Про те, як вона любила чекати тата, як любила оте вечірнє підкидання вгору. Чим далі говорила, тим більше здавалося, що розповідає не вона, а хтось за неї. Хтось чужий її голосом. Хтось, хто давно знає про це щасливе дитинство і ось вирішив розповісти. Бо думає, що вона не знає про нього.

Тут вона спинилася. Тиша в кімнаті аж бриніла. Олеся. Олеся наче не дихала.

– Оле…

Даза обірвала себе на півслові. Бо зрозуміла, що внучка просто заснула посеред її розповіді – погане невдячне порося. Швидше великий підсвинок. Свавільний, як сто неприручених баранців. Осля.

Даза сердилася і сміялася в душі.

Хай собі спить.

Мабуть, з мене нікудишній оповідач.

І розповідь нереальна.

І не той час для розповіді.

Вона спробує знову й собі заснути.

Але сон не йшов. Натомість приплив непрошеним гостем спогад. Якого не мало бути у її розповіді. Картина того пізнього вечора, коли вона прокинулася від голосів. Тата і мами. Голосів, котрі долинали крізь напіввідчинені двері. Даза встала з ліжка і підійшла до тих дверей. Навшпиньки. Зараз вона крикне й кинеться до тата. І він підні… Ні, приго… Вона завмерла, бо надто незвичним було те, що почула. Голоси (упівголоса) наче перепліталися між собою.

Мамин:

– Ти точно знаєш? Може, це помилка? Жахлива помилка?

– Сашко Терентьєв сказав. По старій дружбі. Та я це відчув на вчорашній колегії. Щось змінилося. Павло Аркадійович… Він ніколи так не дивився на мене. Ну, а Сашко… Наче хотів дати мені шанс… Щоб я, як Любченко[3]3
  Голова уряду УРСР Панас Любченко у 1937 році, передчуваючи арешт, покінчив життя самогубством, застреливши перед тим дружину.


[Закрыть]…

– Що ти таке кажеш, Романе!

– Рито, виходу нема. Приїдуть цієї ж ночі, я відчуваю.

– Але ти… ти ж не винен?

– Ти наче сумніваєшся в мені… Вороги добралися й до мене. Вони скрізь. Вони хочуть знищити наше народне господарство. Тому й б’ють по таких, як я. Я не здивуюся, коли там, в енкаведе, скажуть, що я також підсипав товчене скло в цукор чи сипав щурину отруту в тістечка для дітей.

– Вони розберуться… Не може бути, щоб не розібралися.

– Ні, лишається один вихід… У мене є револьвер…

– Ти…

– Якщо ти згодна… Усе одно візьмуть і тебе…

– А Даза?

– Я чув, що коли нема вироку, то таких дітей відправляють у звичайні дитбудинки…

– Як це – звичайні?

– Ну, не для дітей ворогів народу. Це шанс для неї.

«Тато… Тато… Тато – во…»

Голова у Дази зробилася великою, нестерпно великою. Водночас хтось наче стиснув її. Великими залізними долонями. Вона заточилася і впала на підлогу.

Коли відкрила очі, біля її ліжка сиділа мама зі склянкою в руках.

– Як ти нас налякала, Дазочко. Тато пішов дзвонити у «швидку». Чомусь не працює телефон.

Даза дивилася на маму й не могла її впізнати. Хто така її мама? Звідки? Вона… чужа?

– Тобі ліпше, Дазочко? Що тобі болить? Голова? Серце? Зараз тато…

– Тато?

Даза вигукнула і звелася на лікті. Вона затремтіла.

– Мені нічого не болить, – сказала якомога твердіше і подивилася мамі в очі:

– Тато – ворог народу?

– Що ти таке кажеш, Дазочко?

– Я…

«Я чула», – хотіла сказати Даза, але не встигла. Бо скрипнули, потім стукнули двері. Й почувся чужий голос:

– До стіни. Руки на стіну. На стіну. Бач, втекти хотів, сволота!

І голос її батька:

– Дочці справді стало погано. Я хотів подзвонити.

– Руки! – владний голос. – Не рухатися. Зараз перевіримо.

Шум, важкі кроки, й до кімнати заходять двоє незнайомих чоловіків. Із зброєю в руках.