Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

Їй треба буде лише мовчати. Так треба для Тетяни Борисівни. Так тре…

Десь поруч глумливо застрекотала сорока. Даза подивилася в той бік, і їй нестерпно захотілося почути інший пташиний спів. Хай би над нею… над нею пролетіли журавлі, тужливо закурликали, покликали з собою. Хоча б подали голос. Звела голову до неба, та птахів там не побачила.

З того дня справді чимало змінилося в Дазиному житті. Через тижнів два вона здивовано помітила – до неї стали менш прискіпливо ставитися вчителі, й другу чтверть закінчила лише з двома оцінками «добре» в табелі, решта – «відмінно». На піонерських зборах сама, сама Тетяна Борисівна запропонувала обрати її, Дазу Рубцову, головою ради загону. На конкурсі читців до дня пам’яті Леніна[4]4
  Відзначався 21 січня.


[Закрыть] вона здобула перше місце й отримала приз – книжку віршів і новенький червоний галстук.

Даза зрозуміла: Тетяна Борисівна має тут неабияку владу.

Наприкінці зими вихователька знову забрала її до себе на ніч і відшмагала тепер вже білим м’яким паском. Спитала, чи треба змащувати спину кремом, і Даза відчула, що треба сказати «ні». Вона знову мила жилаві ноги й охороняла сон ТеБе, як позаочі називали виховательку. Вона вчилася новому життю, і, на диво, те життя вже перестало здаватися неймовірним і принизливим.

А навесні, коли почало розпускатися листя на деревах, за два місяці до початку війни, ТеБе покликала її до свого кабінетику. Там вона дістала із шухляди стола конверта.

– Жінка, яка колись вважала себе твоєю матір’ю, – сказала голосом, від якого у Дази мурашки побігли шкірою, – ця жінка якимось чином, очевидно, через ще не викритих ворогів народу, узнала, де ти знаходишся, і, очевидно, через якусь свою подругу, точніше спільницю, переслала листа сюди. Вона, звичайно, не знає, що ти не Даздраперма Снігурець, а Рубцова. В силу обов’язку я, звичайно, прочитала цю писанину. Це підступний лист. Ти зараз візьмеш його. Можеш прочитати, а можеш порвати, не читаючи. Вибирай, як зробити.

З цими словами Тетяна Борисівна простягла листа Дазі. Прохолодний папір обпік Дазині пальці, долоню. Рука затремтіла.

«Вона зараз відірветься», – з жахом подумала Даза.

«Мама… Жива?» – десь наче здалеку, з незримої далечини й височини прилетів голос-запитання.

Але… Тетяна Борисівна дивилася примружено і трохи… трохи зневажливо? Тремтячими, враз замерзлими пальцями Даза розірвала конверта з листом на дрібні шматки і викинула папір у кошик для сміття.

17

За кілька днів до Нового року в їхній квартирі пролунав телефонний дзвінок.

– Тебе, – заглянула у кімнату Віти мама Даза. – Якась жінка. Чи дівчина.

– Алло, – сказала Віта.

Дзвонила Зіна. Дзвонила, щоб повідомити:

– Едик вернувся і дуже хоче тебе бачити. Зможеш прийти зараз?

– Змо… Зможу, – відповіла Віта, в якої серце вистрибувало з грудей.

– От і добренько. Він чекатиме тебе біля будинку. – У трубці за цими словами надто голосно залунали гудки.

– То однокурсниця. – У Віти пашіли щоки. – Вони… Вони там, у гуртожитку, збираються на вечірку. У То… У Тоні день народження. Вона мала святкувати зі своїми у Тернополі, але вернулася. Можна, я піду?

– А чому б ні? – Мама Даза посміхнулася. – Ти ж уже доросла.

– Дякую, матусю.

Віта цмокнула маму в щоку. Тепер вона вся палала. А хтось невидимий піднімав її над підлогою.

– Тільки ж на день народження приходять із подарунками. Сьогодні неділя. Крамниця біля нас вже зачинена. Давай твоїй однокурсниці щось виберемо з того, що в нас є.

Вибрали гарну кришталеву темно-синю салатницю. У неї Віта поклала книжку – збірник афоризмів. Її чомусь потягло до вікна. Біле покривало снігу притягло очі, кинуло їх на пухнасту ковдру й стало присипати, загортати в холодний пух.

«Я не маю його побачити? – спитала когось Віта. – Нехай тоді сніг засипле весь Київ».

– Хто там має бути? – почула голос мами Дази за плечима.

– Де?

– На дні народження. Ти така схвильована, аж тремтиш.

– Ні-ні. Тобі здалося.

– Там будуть хлопці?

– Можливо.

– А ти не закохалася часом, доню?

Мама вимовила це слово жартома. Мовби жартома. Мовби…

«Стріла летить, – подумала Віта. – Ти все знаєш, мамо. І… нічого не знаєш. Я потайна і недобра. Я порожня всередині…»

Ледь не закричала:

– Навіщо ти кажеш про кохання, про мою закоханість?

Стисла губи. І зуби. І ту, другу Віту, яка сиділа в ній, притисла до себе. Вставила їй до рота кляп.

«Потайна і недобра» Віта через півгодини вицокувала підборами чобітків по звільненому двірниками од снігу тротуару. Ледве вийшла з дому, хотіла пожбурити у той сніг салатницю. І книжку, так, і книжку – хай читає афоризми зима. Стрималася, натомість притисла загорнутий у папір кришталь до грудей. Наче хотіла зігріти. Сама дзвеніла, наче кришталь на морозі. Та ніхто дзвону не чув. І чи дзвенить кришталь на морозі? Чому так рано стало темно в цьому місті? Хто біжить за її спиною?

Високий і дужий чоловік чекав її біля рогу будинку. Хтось підштовхнув, владно, з усієї сили, Віту – і вона побігла назустріч темному силуету.

Світлому, найсвітлішому силуету.

Його дивно-хрипкий зойк:

– Мала! Малюня!

І руки, котрі її підхопили, підняли, піднесли, і губи, які припали до її вуст… Він цілував її, отак підняту над землею, над снігом, над Києвом, над світом. Вона сп’яніла відразу, гаряча хвиля затопила всю без останку. Її вже – такої собі Віти – ніде не було.

– Що то між нами? – спитав, одірвавшись од її досі ніким не цілованих вуст.

– Салатниця.

– Яка ще салатниця?

– Подарунок тобі.

– Ну ти даєш, мала! Салатниця… Викинь її!

– Навіщо?

– Вона заважає чути тебе.

Віта слухняно впустила салатницю разом з книжкою на землю.

– Нас бачать, – прошептала.

– То й що? – І по хвилі (чи годині вічності?), за поцілунком, що забив дух: – Нас ніхто не бачить. Тільки я тебе бачу і нікому не дам дивитися. Ти ці п’ять літ…

Едуард не доказав, поставив Віту на землю. Але велике вечірнє місто продовжувало крутити довкола неї велику, розцятковану вогнями карусель.

– Я п’яна, – щасливо прошептала вона.

– А я пив тебе ці п’ять літ. По ковтку кожного ранку. Я настоював тебе у снах і вранці випивав.

Віта од цих слів ще більше задихнулася. Така людина не могла бути злочинцем. Такий чоловік не міг бути поганим. Якщо був – вона зробить його іншим, ліпшим, вона вже творить іншого Едуарда, Едика, зчищаючи бруд колишнього Едика, Еміра.

Потім вони разом підняли салатницю з книжкою. Едик сказав, що їх чекає вечеря.

– У вас? – злякалася Віта.

– Ні. Нам кореші мої на двох накриють.

Трохи розчарована, Віта, хоч і рада – ще буде, буде, буде, тепер вона певна, знайомство з сім’єю, не тільки з Зіною – спитала:

– Де?

– На одній хазі. Вибач, квартирі. Трохи проїдемось. Машина жде он там, за рогом.

– Машина?

– Карету я ще тобі замовлю, – весело сказав Едик. – А хоч, на руках понесу?

– Ні-ні, що ти…

Це її потішило, авжеж, потішило – і готовність нести на руках, і машина, що справді чекала за рогом, хай стара «побєда», але тоді ще не густо було машин навіть у Києві, і чоловік за кермом – здається, вона його бачила колись з Едиком.

Зимовий київський вечір поніс її на своїх невидимих темних крилах.

Десь далеко лунала «Пісня про рушник». Про те, як оживе на тім рушникові все знайоме до болю…

– Оживе все знайоме до болю – і дитинство, й розлука, й твоя материнська любов, – виводив чистий жіночий голос.

Чи чоловічий? І чий?

Вона тоді подумала: чий? Хто співає? Часом любила вгадувати, коли чула знайому пісню.

Тепер, не вгадавши, подумала: «Розлука? Ні-ні, ніякої розлуки вже не буде, ніде і ніколи…»

Коли привіталася з тим чоловіком за кермом, він теж заспівав, наче почув Едикові слова про карету:

– Маркиза села у карету,

Открыла предо мной подол.

Я вез маркизу через лето,

Потом у хазу ей повел.

– Закрий піддувало, Базука, – тихо наказав, беззлобно, але із притиском Едик, та Віта почула ті слова.

– Ах, Емір, душа просить пісні, – сказав чоловік. – Але якщо ти не хоч – нє буду. Н-но, ряба, – і завів двигуна. – На хазу? Пардон, квартєру?

Едик не відповів. Машина рушила.

«Базука, що таке базука? – подумала Віта. – Десь я чула це слово… Едик водиться зі своїми далі? Я вирву, я вирву його з цього світу. З цього сере… довища…»

Раптом пригадала фразу: «Повстанці, озброєні базуками, наблизилися до Стенлівіля[5]5
  Місто в Конго (Африка), теперішня назва – Кісангані.


[Закрыть]…»

Чиї повстанці? До якого Стенлівіля? Базука – зброя? Зброя і кличка? Вирватися із машини, із… Чого? Самої себе?

Едик сидів поруч, на задньому сидінні. Від нього йшло тепло – потужне, добре відчутне, проривалося крізь одяг, крізь шкіряну куртку й сорочку під курткою – так, куртка була розстебнутою ще там, надворі, коли зустрілися, і під нею, вона помітила, виднілася лише сорочка.

«Тобі не холодно?» – хотіла спитати Віта й не спитала, бо й так зрозуміло: не холодно. І від того їй самій стало тепліше й затишніше.

А його тепло… Тепло, що йшло від нього, чоловіче тепло… Віта стала шукати слово, яке просилося на язик чи в думку, і раптом знайшла його – «могутнє». Могутнє чоловіче тепло. Яке йде, переходить до неї. І коли він обняв, пригорнув, притиснув, легко, але водночас дужо, сильно, Віта не відвернулася, не зробила спроби вивільнитися, відсунутися. Вона трохи зіщулилася, тихо, непомітно задрижала, а потім задихнулася – від тих обіймів, від дужого, ні, теж могутнього, чоловічого запаху і тільки, наче сніжинка за вікном «побєди», майнула думка: «Я ж доросла, мені вісімнадцять…»

У тій кімнаті-квартирі на четвертому поверсі, куди піднялися, не було нічого, окрім старого масивного стола, двох стільців і ліжка-дивана, застеленого зеленою накидкою.

– Тут кореш один має жити, – сказав Едик. – Ну, а поки нам позичив на цю ніч…

– Позичив?

– А що?

– Нічого, – відповіла Віта й подумала: «Але чому він каже – на ніч?..»

На столі стояли тарілки з їжею, незачеплені, приготовлені явно для них – м’ясні страви, ковбаса, салати, огірки й помідори, пляшка вина й пляшка горілки, дві чарки й два фужери.

– Мала, це все приготовлене для нас, – підтвердив Едик. – Я дуже хочу їсти, ми могли б спочатку пошамати, але ти пробач, я ще більше хочу тебе… Ну, не червоній, – і далі промовив те, що Віта подумала дорогою сюди: – ти ж доросла… Хіба що…

Він підійшов до столу й налив у фужери червоного вина. Простяг один Віті.

– За нас. За тебе… За те, що ти тоді приїхала, інакше я не знаю, що б зробив з собою… За…

Дзенькнув кришталь. І тоді, вже зі своїм фужером майже біля губ, додав:

– За ту стежку, на якій тебе зустрів… Пам’ятаєш?

– Звичайно.

Та стежка… А якби її не було… Якби… Дівчинка-школярка йшла через маленьку пустиню. Йшла, безтурботна, назустріч… Назустріч долі… Чи крізь пустище, наче долю… До нього….

Віта досі пила спиртне дуже рідко. У їхній сім’ї по святах вживали хіба ситро. З однокурсниками вперше спробувала вина. А тепер… Тепер випила цілий фужер – для повного щастя, для… Так, так, так, для хоробрості… Бо випив він…. Бо… Бо це вино мусило бути випите…

Закрутилася, попливла голова. Режисер дійства (це Віта зрозуміла пізніше) допоміг зняти пальтечко, потім кофточку… Перед тим, як зняти сукню, Віта попросила:

– Вимкни, будь ласка, світло.

Він послухався, але плаття вже зривав, і Віті здалося, що, як і вона, весь трусився.

Вона… Так, вона десятки, сотні разів уявляла цю першу зустріч після його повернення… А відколи зрозуміла, що закохана, уявляла і те неминуче, що мусить статися між ними. Боялася, тремтіла подумки, тремтіла наяву – чоловіки завжди здавалися дужими, загадковими, але незрозумілими й навіть ворожими істотами. Надто тій, що виросла без батька… Чоловіки… Частина його тіла, про яку й думати не одважувалася, ввійде в її тіло? Це неможливо… Це…

Людка якось призналася, що там, в селі, звідки Віта втекла, вона вперше… І як це було…

– Перестань, – обірвала її захльобисту, правда, притишену, але сороміцьку мову.

– Перестань, перестань, як поїдем на Тустань, – засміялася безсоромна Людка.

18

Усе було зроблено. Геть усе. Кілька днів тому лікар сказав до Віталії:

– Я би радив, Віталіє Миколаївно, все ж спробувати…

– Побігати? Зайнятися фітнесом?

– Не смійтеся. Ще є шанс. У вас нетиповий випадок.

– Нема, – сказала Віталія. – І ви, і я це добре знаємо. Ви хотіли мене відправити до Києва? До Європи? Я не в тому стані і не в тому настрої. Я ослаблена і просто хочу спокійно дожити. А без обезболювання вже жити не можу. Тобто… Усе, Андрію Петровичу. Через тиждень-два я просто відправлюся додому. І ви це знаєте. Ну, нехай через місяць. Відстрочка від призову тітки С.

Навздогін лікар щось там сказав про її мужність. Що захоплюється чи що…

«Моя цинічна мужність, – подумала Віталія за дверима лікарського кабінету – чого вона саме приходила, здається, про щось спитати, а про що? – Цинічна, аж щемить на зубах. Аж-аж. І хочеться заревіти, як корові. Якій вчасно не дали сіна. Моє сіно, моє життя я отримала сповна. Навіть з конюшиною. Хоч було часом і гірке, болотяне, і не те що ясна, душу різало. Чи час був такий гіркий? Але ж не гіркіший, ніж у моєї мами. То на що скаржитися зволите, герцогине? Ні, краще – маркізо. Як там співав колись той придурень – маркіза сіла у карету? От і я сіла…»

Віталія згадала, коли чула ту пісню. І кличка придурка спливла – Базука. Взагалі своїм прислужникам Едик любив давати оригінальні кликухи. Може, тому, що сам був Еміром. Тромбон, Кролятик, Базука… Останній був свідком її щастя, налитого по вінця, радості, що аж вихлюпувалася, і про біду він же повідомив.

Тоді… Тоді… Тоді вона ходила по воді. Не ходила, а занурилася з головою. І дихала, ще й як дихала, бо не знала, що то вода, що вона занурена.

Першого ж вечора, вже після не тільки кохання, але й вечері, розкішної як для порожньої квартири, вона сказала, несміливо торкнувшись пальчиками його оголеної волохатої руки:

– Едю, я мушу йти.

– Куди? Машину з Базукою я відпустив.

– Але ж мама хвилюватиметься. Я сказала їй, що йду до подруги, до однокурсниці, на день народження.

– Ти заночувала.

– Я ще ніколи не лишалася ночувати.

– Щось завжди буває вперше.

– Може, ми хоч подзвонимо? – жалібно попросила вона.

– Тут нема телефона.

– А надворі? На вулиці…

– Добре, пошукаємо, якщо ти хочеш.

– Якщо ти хочеш…

Він ще кілька разів казав цю фразу, кидав, мов подарунок, і вона так і сприймала, а тоді…

Мела хурделиця, що переходила у мокрий сніг з дощем, колючки злиплих сніжинок били по щоках двох, котрі шукали телефонну будку на порожній вулиці на окраїні Києва. Вони йшли і йшли, і, здавалося, мокра заметіль ховає їх у своїй щільній незатишній ковдрі. Знайшли телефона аж за кілька кварталів. І тут виявилося, що ні в нього, ні в неї немає двокопієчної монети.

– Ч-чорт! – сказав Едуард й погасив лайку, що вирвалася з його губ. – Зачекай тут. Я зараз.

Він побіг до найближчого будинку, бачила, як зупинився, став, задерши голову – потім вона зрозуміє, для чого. Забіг у під’їзд. Віта стояла серед хурделиці, тулячи до грудей залізну квітку. Цей великий металевий тюльпан їй подарував Едик. Сказав, що привіз звідти, що викували на його замовлення – для неї. Віта була зворушена. Квітка після її першого тілесного кохання. Залізна квітка. Залізне його тіло, що аж бриніло од напруги й міцності. Тюльпан, пелюстки якого трохи немовби підсвічені жовтими і червоними кольорами. Полум’я для неї. Вона якось інстинктивно захопила квітку з собою. Наче не хотіла розлучатися.

– Какой адінокий девушка! Девушка среді зіми!

Віта здригнулася од того голосу. Перед нею виросла темна фігура. Чоловік похитувався й простягав руки.

– Не підходьте, – закричала Віта.

– А то що? Мамку позовьош?

– Вам буде погано.

– Мінє будєт хорошо. Обізательно.

Примара, що виникла з ночі, схопила її за руку. Віта шарпнулася, другою рукою, в якій була залізна квітка, вдарила, ні, вдарила не рукою, а тюльпаном чоловіка.

– Ти шо делаш, сука!

Віта відступила, він кинувся на неї. Обличчя було – навіть у темряві вгледіла – закривавлене. Схопив за плече.

– Счас вместо любві умрьош, сучіще!

Віта скрикнула, він повалив її на сніг.

– Любов на снегу будет. Прямо здесь.

Та від будинку вже біг Едик. Копнув нападника ногою, тоді підняв, легко, як шкідливе щеня, за комір. І вдарив з усього розмаху кулаком в лице. Нападник впав і не ворушився.

– Едю! Що ти зробив?

– Нічо. Оклемається. Такі падла живучі.

І, піднявши із замету Віту:

– У тебе все хокей?

– Ага. Я тільки злякалася.

– Тоді ходімо дзвонити. Я обміняв трояка на двушку. Налякав, але обмін хороший.

– Три копійки на дві?

– Три рубля на двушку, – засміявся він. – Дуже вдалий обмін.

У Віти все тремтіло. І коли йшла до будки, оглянувшись на тіло серед снігу, і коли набирала їхній номер.

– Ой, Віточко, де ти? – мама.

– Я у Тоні. Я заночую у Тоні. Тут нічого не ходить… Добре?

Мама дозволила.

Пекло піднебіння од того обману. А поруч стояло й гріло подихом її другу руку із залізною квіткою в ній її кохання й щастя.

Щастя, яке гріло її цілих чотири місяці. Не тільки гріло, палило до знемоги. Віта бігала на лекції, а після лекцій мчалася до нього. Якщо він не був зайнятий чимось своїм, казав – друзі, яких треба провідати, справи, якісь доручення…

Віта:

– І дівчата?

Він:

– Усі дівчата, крім тебе, цієї зими померли.

Мама:

– Ти стала приходити пізно, Віточко. У тебе… У тебе є хлопець? Не червоній. Це нормально для твого віку. Але я хотіла б знати…

Віта не могла збрехати:

– Є. – І поспішно. – Він дуже хороший.

– І гарний?

– Так.

– Однокурсник?

– Ні.

– Гаразд. Колись познайомиш.

– Обов’язково, мамусю.

Віта затремтіла – а що, як мама знає, хто такий Едик? Якщо вони… Якщо він… Якщо поєднають долі – мусить дізнатися. Дізнається, і тоді… Але до того часу Едик стане іншим. Він дав слово, що влітку поїде на роботу, на комсомольську будову. Або піде працювати в «Метробуд». Нехай, йому треба відпочити після страхіть в’язниці. Після тієї страшної колонії, де в нього з’явилися два великі шрами на тілі. Навесні Віта, вже не соромлячись, розглядала це могутнє, волохате (як ведмедик, казала) тіло, цілувала ті шрами – один довгий (та, черкнули трохи, відмахувався) і другий – круглий, глибокий. Збоку і біля лівого плеча. А могли влучити нижче, в серце, жахалася Віта й знову цілувала шрам.

Вони кілька разів ходили в кіно, раз Віта затягла на концерт класичної музики, де Едик висидів, але прикидатися не став – то не для мене. І це визнання, просто визнання, без іронізування, чомусь зворушило Віту.

Зустрічалися ще на тій порожній квартирі, куди чомусь ніхто не вселявся, якось в іншого друга, в Едика вдома, коли там нікого не було. Ще двічі Віта заночовувала «у подруги». На прохання познайомити ближче з друзями Едик відмахувався – встигнеш. Та й зав’язав я з ними, сказав. Так, дещо підбив з минулого.

Усе обірвалося, коли тільки-тільки зацвітали сади й зав’язувалися майбутні білі свічки на київських каштанах. Коли прийшла на чергове побачення після дводенної розлуки (знову справи були) й довго чекала, дивуючись, чому затримується коханий (ніколи такого не траплялося), перед нею раптом вигулькнув Базука:

– Наше вам з кісточкою. Емір не прийде.

– Не прийде? – Віта поморщилася: запах, який ішов від цього чмура, що засунув руки в кишені й похитувався перед нею, був не дуже приємним. – У нього… Справи?

– І справа, і зліва. – Базука сплюнув. – Замели твого Еміра. І всю нашу, щитай, компашку. Я ще гуляю і рватиму кігті кудись подалі. Мо’, на Крим чи в Одесу рвону. Ну, аріведерчі, маркізо. Сумувати тепер доведеться довго.

– Зачекайте, – Віта нічого не розуміла. – Як це – замели?

– Натурально, – і знову цвіркнув. – Як і положено ментам. Казав же Еміру – два рази за один день удачу за хвоста не хапають. Не та кицька. Жадность фраєра згубила. Чао-какао, мадам!

І, перестрибнувши невисоку огорожу, зник у надрах скверу, біля якого стояла Віта. Біля якого виглядала своє щастя.

Що сталося, взнала від Зіни, а потім і на суді. Усі ці чотири місяці Едик-Емір жив подвійним життям. Ще в колонії готував пограбування квартири відомого в Києві антиквара.

«У колонії?» – все похололо у Віти всередині.

А того дня, вислідивши, коли антиквар, що жив сам, вирушив у якесь там містечко за здобиччю, забралися до багатої квартири.

Квартир на тому поверсі старого будинку було лише дві, і в другій – вони точно знали – не передбачалося нікого: господар поїхав у гості до сина, а його дочка, стара діва, на роботі в поліклініці.

Перед тим забиралися через сусідський балкон, опустившись з даху на четвертий, а потім третій поверх. А один з них приходив під виглядом страхового агента. Антиквар щось запідозрив і поміняв замки. Тільки Емір і це передбачив. Майстер, що вставляв замки, за великий куш виготовив зліпки ключів. Мали відкрити двері, забрати цінні речі, а тоді імітувати зламування тих же дверей. Усе було б добре, якби не одна обставина. Передбачливий старий попросив, доки він у від’їзді, побути в квартирі племінника свого сусіда. Той же почув, як тихо відчинилися двері й чужий голос, не став ризикувати й сховався за шторою. Емір і його подільник (а ще двоє стояли «на стрьомі» у під’їзді й біля під’їзду) забрали кілька дорогих статуеток, старі персні, дві картини й чотири старовинні ікони і благополучно змилися, зімітувавши виламку замків. Час обрали вдалий – одразу по обіді. Та племінник сусіда, хоч і боявся виглянути з-за штори, усе ж почув звертання: «Емір». Відразу подзвонив у міліцію. А сп’янілий від успіху Емір по дорозі на ту саму порожню квартиру вирішив грабанути ще один приватний будиночок. Вдалося. Однак біля його будинку чекали міліціонери – кличка «Емір» була їм знайома. Виявилося, до того ж, що саме їхня банда в масках здійснила напад місяць тому на касу заводу в іншому мікрорайоні. Поранили касирку, що спробувала чинити опір. Поранив, правда, не Едуард-Емір. І грошей в касі виявилося мало.

Віта була приголомшена. Трясла, мов грушу, Зіну:

– Скажи, ну, скажи, що це неправда.

– Пусти, – Зіна вирвалася, якось наче бридливо відкинула Вітину руку. – То його справа. І його життя. Тепер надовго сяде.

– Надовго? – У Віти все опустилося: рушилося її небо, хиталася земля.

– А ти як думала? Надовго. Сміливий він, відчайний, тільки, видно, не фартовий.

Зіна зітхнула. Але у виразі її обличчя й словах не було осуду брата, тільки легкий, начеб летючий жаль. Дорогою від Зіни Віта думала про Едикову сестру – чому вона така покірна, ніби якийсь додаток до брата, його життя, вчинків, повелінь і примх. Чому так? З великої любові? А вона сама? Що її приваблювало, притягало, мов незримий магніт, до цього чоловіка? Не тільки чоловіча сила, поєднувана з дивною грубуватою ніжністю, не лише несхожість на того злочинця, бандита, який був знаний із книжок і кіно, з розповідей, почутих у дворі. Хоча у дворі тітоньки й бабусі, котрі вічно там сиділи, не вельми й засуджували тих, хто опинився в тюрмі. «Непутьові», якась ніби й необхідна частина життєплину, що врівноважувала іншу, надто правильну. Ці чотири місяці Едик був уважний до неї, дарував дорогі речі – перстень, намисто, комбінації, трусики, чобітки, ажурні панчохи – все те вона не могла показати мамі, а отже, й прийняти. Вона вдягала те багатство (боялася спитати – звідки?) тільки перед ним, і то був мовби театр одного актора й так само одного-єдиного глядача. Раптом збагнула, що в їхніх міні-виставах, які неодмінно завершувалися коханням, є особливе зачарування. Таємниця, що її не дано розгадати навіть їм двом. Тепер збагнула інше: то була втеча, гра у схованки. Від когось третього, що заглядав у вікно або й намагався зазирнути у щілину. Або дивився й усміхався, вони його не бачили. А може, й не хотіли помічати, бо міг би сказати правду. Правду про що – їх обох, того, що їхнє щастя тимчасове?

«Як він міг так мене обдурювати ці місяці?» – подумала Віта.

І раптом вражено спинилася, аж наштовхнулася на стару жінку. Од іншої думки – він ховався, бо не хотів її впускати у своє справжнє життя, бо теж прагнув цих зустрічей і вистав, бо вони і йому були не тільки цікаві, а й необхідні й дорогі.

Пливли в повітрі його слова: «Дякую, що ти зберегла себе для мене». «На тому березі, де я був, ти теж була, тільки про те не знала». «Якщо ти покинеш мене, я спочатку вб’ю себе, а потім тебе».

– Як це? – спитала вона, коли почула ці слова, і засміялася.

– А так, – сказав.

Тепер вона знала, як це могло (може) статися. Або думала, що знала. Чи вбила б її його смерть?

«Вульгарна драма», – подумала студентка Віта.

А якщо не вульгарна?

Спливли слова: «Бринить під небом сірим осінь золота». Далі було щось про літа, які приходять із весни. Тепер весна, її весна, що так прикро, так гірко обірвалася й перецвіла. А як доживе до осені – без нього, підлого, проклятого злочинця?..

«Як ти міг?» – це питання хотіла задати Віта, коли йшла разом із Зіною (сама схотіла) на побачення в СІЗО[6]6
  Слідчий ізолятор.


[Закрыть]. Зіна сказала, що вона, Віта, – племінниця Едуарда Грищенка. Що дуже хоче побачити дядька.

Одягнутий у шкіряну куртку Едик з’явився ледь змарнілий. Сів за стіл.

– Вибач, мала, що розчарував тебе, – сказав одразу.

Покосився на міліціонера, що слідкував, чи не скажуть чогось зайвого або й цікавого для слідства.

– Як ти…

Віта почала заготовлену фразу і не змогла договорити.

Мала сказати – міг.

Виходить, міг, бо вона для нього ніхто. Хіба так, тимчасова розвага. А він зовсім інший, з іншим, злочинним життям, способом існування. Вона не з його берега.

Він мов почув її думки. Чи ж почув?

– Ось що, мала, – сказав. – Я, звісно, вибачаюся. Але не каюся. Не каюся. Не намагайся зрозуміти. Мені дадуть десятку, а може, й більше. Стільки не ждуть. І ти не жди. То тільки в піснях блатних стіки ждуть. І взагалі я тобі чужий. Щитай – урка підлий. Чи як хоч. До того ж, я тебе обдурював. З тими пісьмами, що тобі так подобалися, які напам’ять вчила. Не мої вони були, не мої слова. Я б так не склав, куди вже…

– Не тво…

– Фраєра одного, що колись там сидів. Зарізали фраєрка, бо надто гордим був, «півнем» не хотів ставати, хоч казали: так – дмухни і впаде. А бач – не хотів… Зошит остався, щоденник чи як там називається та фраєрська базгарнина. Кореш один мені показав. Я прочитав, ну, думаю, для дівчинки моєї писанина. Вроді золотих монет чи приманки, ніби сир у пастці для мишки. От і став тобі посилати. По шматочку. Такий от дядечко Едик…

Раптом він провів долонею по лобі. Віта побачила – там виразно проступив піт.

– От і все, – сказав хрипко. – А тепер – іди. Мені тре з Зіною парочкою слів перекинутися. То наша сімейна балачка.

– До побачення, – сказала Віта.

– Прощай, мала, – сказав він. – Хоч тепер і не мала. Заміж швидше виходь. Речі ті, що приносив, можеш забрати. Не крадені вони. Хотя навряд чи візьмеш. Як і той фраєрок, горда ти. Вам би було зустрітися. Ну все. Йди собі.

Він не знав (чи знав), що закидає найліпшу вудку, ставить найліпшу пастку, а в ній кладе найкращу приманку. Коли пройшла злість за ще одне обдурювання, Віта збагнула: листи з чужими словами Едик посилав, бо хотів чимось привабити її у собі. Чимось заманити. Прив’язати. Хай навіть чужими словами. Але ж хотів. Отримати, мати саме її. Тому прагнув, як міг.

Вона виправдовувала його. І до суду, й на суді, куди ходила чотири дні підряд – добре, що якраз закінчилися екзамени. Виявилося, що організатором пограбувань і нападу був зовсім не Едик, а його кореш Максим Мищенко. На прізвисько Тромбон. Уже потім Віта збагне, як усе хитро було розраховано. Тромбон судимості не мав. Отже, строк мав отримати менший. А стріляв при грабунку каси Веня Курчак, на прізвисько Базука, якого так і не затримали. Едик тримався гідно, виклично, але не дуже, було в його мові щось таке, що вона визначила для себе – стримувана гідність. Усе ж підсудні отримали чимало: Тромбон – дванадцять, Едик – десять, двоє інших – по вісім і шість років. Віта слухала вирок, і їй раптом здалося, що вирок виносять їй. Що то вона сидітиме у колонії довгих десять років. А він, Едик, сидить на лавці для глядачів.

Як би він слухав і що думав?

«Що ти думаєш, Едю?» – спитала Віта – злочинниця Віталія Снігурець – із лави підсудних.

І почула голос. Незнайомий, але зі знайомими словами. Якимись дивними словами: «Я чекаю весну під сливою, яка от-от зацвіте. Цвіт ще в дорозі до сливи, він проситься допомогти йому народитися. Якби я вмів це зробити, то, здається, ця весна була б зовсім іншою, не такою, як завжди. Але й минула весна була іншою. Тільки сливи не було. Я не знав, що вона тут росте, в куточку, за сусіднім бараком. Не слива, а сливочка, сливунька, молоденька, як і ти, уявна незнайомко. Бо ти ж уявна, хоч я тебе знаю давно. Цвіти ж, сливочко, я завтра ще прийду».

Це були рядки з листа Едика, з чужими, як виявилося, словами, які Віта добре пам’ятала.