Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

Частина друга
Серце сьомого року

1

Ліля зателефонувала до Олесі у четвер вранці, й першими почутими словами, коли напівсонна Олеся взяла сотовика, були:

– Спиш, найкрасивіше у Києві ледащо?

Олеся, котру справді розбудив цей надто ранній дзвінок і в котрої ще геть злипалися очі, сердито відповіла:

– Що сталося? Ти знаєш, котра година?

– Пів на шосту, – сказала Ліля без найменшої тіні співчуття.

– Ну от, я ще могла б півтори години поспати. І чого я не відключила мобільника?

– Як можна спати, коли твоя подруга майже закохана?

– Ну? І коли ти встигла?

– Учора.

– Учора?

І тут Ліля розповіла, як те трапилося. Її голос при цьому розпливався, танув од щастя, наче віск, гарячий, підігрітий великою свічкою чи, може, десятком, тисячею свічок – розпливався і пік; навіть на відстані Олеся раптом відчула, як печуть краплі воску, які впали їй на долоні, бо противна Лілька, найкраща її подруга, вже була закохана, вскочила в ту закоханість, як п’яна жаба в окріп. Олеся так і подумала, бо десь чула цей вислів, і пригадала, й засміялася.

– Над чим смієшся? – спитала спантеличена Ліля. – Наді мною? Над моїм коханням? Це підло, подруго…

– Над собою і своїм нещастям, – сказала Олеся. – Розповідай, що сталося.

– А ти хоч чула, що я до того казала?

– Та чула, чула. Ти пішла з Ваською на Майдан і там запала на якогось чувака, як кажуть корінні кияни… Валяй далі.

– Я, між іншим, теж корінна киянка, – образилася Ліля. – І ніколи не вживаю подібних слів.

– Авжеж, ти інтелігентка в парканадцятому поколінні. Не тягни котяру за хвіст, бо я занявкаю. Бабуся й так, певно, прокинулася.

І Ліля розповіла далі, що вчора вони з Василинкою не просто пішли на Майдан…

– Могли і мене покликати, – сказала Олеся.

– Так ти ж була недоступна, як персидська принцеса, – нагадала Ліля.

– Я справді трохи полялякала з тим придурком… А потім відключила мобільний, щоб він ще раз не подзвонив.

«Придурком» Олеся назвала свого теперішнього сусіда по будинку Костю Тетерука, якого чомусь усі називали Люсиком і який регулярно освідчувався їй в коханні, а віднедавна, звідкись взнавши номер її «сотовика», взагалі не давав проходу.

«Чи не вредна Лілька? – подумала зараз Олеся, маючи на увазі номер телефону. – Я, здається, їй казала про Костю…»

Ліля тимчасом розповідала, як вони трохи постояли на Майдані, покричали слогани, а потім походили між наметами. Побачила напис «Луцьк», згадала, що подруга звідти і що вже тут були, то Ліля й потягла Василину до того намету. Привіталися, заговорили. І тут вона й висвітила того хлопця. Високий, худий, але порода й міцність відчуваються. А обличчя…

– Розумієш, щось у ньому є таке… – Олеся уявила, який замріяний вигляд у Лілі. – Я перекинулася словом-другим, потім ще…

– А слова були, як гарячі млинці.

– Не смійся. Тут я й пропала, – засміялася сама Ліля. – Він нас навіть до краю Майдану провів. Сьогодні обов’язково піду. В очі загляну, подивлюся, які вони. Мені здається, що і я йому впала в око, як він мені.

– Тоді й я піду з тобою.

– Ти небезпечна, подруго, – сказала Ліля. – Ти вродливіша – раз. Голова набита всякою всячиною – два.

– Я мовчатиму, як ціла зграя риб, – пообіцяла Олеся.

– Усе. Тоді досипай.

– Уже не засну. А ти не прибіднюйся. У кого ноженції довші?

– Ну, може…

Ліля була задоволена своїми довгими ногами. Ліля мала вже колекцію коханців. Чи закохалася вона цього разу?

«Не факт, – подумала Олеся. – Подивимося, що там за цяця з Луцька».

«Цяцю з Луцька» вона побачила надвечір. Уранці, збираючись на роботу, «попікірувалася» з «бабулькою Дазою», яка вперто шукала для неї «справжню роботу». Цього разу – несподівано – звільнилася посада вчительки в школі на їхньому мікрорайоні. Викладати українську мову й літературу!

– Бабусечко, – Олеся. – Я ж тобі казала…

Бабуся:

– Вакансія в київській школі! Я колись рятувала від хронічної ангіни директорку. Як вона була маленькою.

Олеся:

– Через місяць… Ні, за два тижні всі київські газети й телебачення повідомлять страшну новину: вчителька перестріляла учнів.

– Тобі подобається… Те, що ти…

– Уяви собі: я стаю професійною, типовою секретуткою. – Олеся відкусила шматок булки з маслом і сьорбнула кави. – Шеф, коли я заношу до кабінету каву або папери і йду стежкою його уяви, мліє. А я… Бабуню, як я класно сідаю йому на коліна…

– Ні на які коліна ти не сідаєш, – бабуся вже сердито. – Я не піддаюся на провокації. Але це робота не для тебе.

– І в нашій родині не було секретуток. Одні медсестри.

– Це ліпше, ніж носити папірці.

«Бідна, ба, як же вона переживає, – подумала Олеся, виходячи з квартири. – Як переживає… А я? Я сміюся над собою. Я досі не знаю, чого хочу. Досі».

Три роки з хвостиком тому вона йшла вулицею, щоб подати документи до університету. І побачила те оголошення. Вище професійне (подумати тільки – вище професійне!) училище оголошувало набір учнів, і серед професій, яких бралися навчати, була й секретар-референт.

«А чого, для мене підійшло б! – весело подумала Олеся і прочитала: – Строк навчання – три роки, для осіб з середньою освітою – два роки, з гімназійною – півтора року».

Вона вже зрозуміла, що то звичайне ПТУ. Пе-Те-У! Гімназійну освіту мала – і в Луцьку, і тут, у Києві, вчилася в гімназії – кваліфікована медсестра, виявляється, велика сила, і в Луцьку, і в столиці. Олеся прочитала адресу й поїхала подавати документи.

Бабуся сказала:

– Я думала, що твоя мама найбільша варіятка в нашій родині. Коли ж ні. Я помилилася.

– Я чемпіонка по варіятству, – весело відбрила Олеся. – Бабуню, не гнівайся. А якщо тобі не подобається, я можу повернутися до Луцька.

– Ти до всього, виявляється, ще й шантажистка, – констатувала бабуся.

– Не бійся, нікуди я не поїду, – пообіцяла Олеся. – А в університет я ще встигну вступити.

І поступила – минулого року на заочне відділення. І студентці бабуся в Києві, та ще й поруч із домом, знайшла роботу. Вау! Олеся ж, закінчивши навчання в училищі, зрозуміла, що працювати секретаркою, хай і з приставкою референт, не має ні найменшого бажання. Слава богу, тепер не треба відробляти за направленням. Що ж, поступить на філологію, так тому й бути. І тут пролунав той дзвінок. Виявляється училище розіслало дані про випускників по всіляких фірмах. І її дані когось там зацікавили. Якесь державне агентство! Подумати тільки!

В агентстві молодий чоловік з масними очима – помічник голови агентства – пояснив, що їхня установа неофіційно прирівнюється до міністерства. Ось така честь випадала Олесі. Правда, треба було заповнити анкету. І виграти конкурс ще в кількох претендентів.

«Ах, анкету, – подумала Олеся. – Буде вам і анкета, і конкурс».

Помічник голови їй не сподобався. Як і його слова, яка їй випала честь. Пройти конкурс! І які високі в них вимоги! Вона взяла анкету. Почула, що можна заповнити її за столом у коридорі.

«Може, спробувати?» – подумала.

Хоч і сухо, але відповіла на цілих півтора десятка запитань. Одні були занудні, інші – незрозумілі, треті – відверто підступні. Олеся без ентузіазму дала відповіді. І вже коли йшла, щоб віддати, почула, як помічник каже комусь по телефону, мабуть:

– Та єрундою занімаюся. Шеф надумав провести конкурс на посаду секретарки. Уяви собі. Сам, сказав, буде читати анкети. Йому, бач, потрібна з інтелектом. На цій посаді. Три ха-ха-ха, як сказав Васілій Іванович. Та Чапаєв, Чапаєв, є такий анекдот. Три ха-ха-ха і пауза, наголос на першому складі.

Щось наче кольнуло Олесю. Вона зайшла й сказала, що зіпсувала анкету. І в новій анкеті написала… Проти запитання «Як ви оцінюєте себе?» вивела: «Як велику хуліганку». Такими ж хуліганськими були відповіді на інші запитання щодо її особи та того, як вона уявляє собі майбутню роботу. Олеся віддала анкету помічникові, який пробіг її очима й спитав:

– Ви це серйозно?

– А чом би й ні? – сказала задерикувато Олеся. – Ви ж все одно мене не візьмете. Це ж формальність.

Помічник не став заперечувати, знизав плечима.

«Доведеться ставати студенткою», – подумала Олеся.

Яким же було її здивування, коли через тиждень знову пролунав дзвінок і її запросили на співбесіду до голови агентства. У приймальні сиділа жінка, котру Олеся відразу подумки назвала «сушеною дамою». Коли Олеся назвалася, її було пильно оглянуто і на диво чемним голосом сказано:

– Ігор Леонідович вас чекає.

Ігор Леонідович мав усього-на-всього років 35—40. Його спортивна статура й допитливо-іронічні темно-сірі очі Олесі відразу сподобалися, хоча вона, передчуваючи запитання з приводу її відповідей, внутрішньо «найоршилася».

– Так ось яка наша хуліганочка, – сказав господар кабінету, на диво, не надто розкішного. – Сідайте, будь ласка.

І коли Олеся, котра вдяглася відверто по-буденному – у джинси й легку блузочку, сіла у крісло навпроти, почула:

– Я прочитав ваші славетні відповіді. Дівчина ви, видно, з характером і гумором. На цій роботі вам гумор не завадить. Але якщо серйозно хочете працювати, то попереджаю, що я люблю чіткість і творчий підхід. Навіть у секретарській роботі. Англійську, як я зрозумів, ви знаєте.

Далі він заговорив англійською. Питав, з чого вона почне роботу. Олеся була заскочена, та після невеликої паузи відповіла, що з переобладнання приймальної. Що, на її погляд, вона має надто казенний вигляд, який поєднується з нудним шиком. Вона хоче зробити її більш домашньою. Він був трохи ошелешений цим визначенням. Потім сказав:

– Можете переоформляти на свій смак. Але без надмірностей. Якщо треба – забезпечимо матеріалами.

Уже потім Олеся довідалася від когось в агентстві, що конкурс справді був формальністю. Що на це місце мали взяти чиєсь там протеже. Що взяли її тому, що відповіді на анкети аж восьми претенденток прочитав сам Ігор Леонідович. А приймальню вона переоформила. Принесла з дому два вазончики – великого кактуса й розкішного горошка. Купила на виділені гроші дві відверто абстрактні картини. Повісила на стіну аплікації з соломи, які відтворювали картинку в українському дусі…

Мине цілий рік, й Олеся довідається інше: що вирішальну роль відіграли не її задерикуваті й відверто провокативні відповіді на питання, а її фото, прикріплене до анкети. Скаже це сам Ігор Леонідович. А до того будуть суто ділові стосунки. Голова Державного агентства з оцінки природних та економічних ресурсів був непоганим психологом. Олеся не дочекалася від нього ні приставань, ні двозначних натяків, ні дорогих подарунків, ні запрошень в сауну, куди, як виявилося, їздять з головою та його заступником деякі працівниці агентства. За цей рік Олеся не раз ставила це запитання: «Хто я для нього?» Щодо їхніх стосунків раптом постали два несподіваних дивних слова: «Офіційна ніжність».

Зрідка казав компліменти. Зрідка жартував. Часом м’яко поправляв. Кілька разів звернувся:

– Лесечко.

Тепер поправила Олеся:

– Мене звати Олеся.

– Якщо пані Олеся так бажає, – сказав він. – З цього моменту вас перейменовано.

– Я хотіла б, щоб ви так називали, – сказала Олеся.

– Уже хочу, – він посміхнувся.

Через деякий час Олеся подумала, що її особливий статус можна пояснити одним: Ігор Леонідович у неї закоханий. По-справжньому. І боїться сполохати своє кохання. Що вона при бажанні могла б варити з нього воду. З чоловіка, який мав славу жорсткого керівника й бабника водночас. Не приставав до неї, бо, мабуть, відчув: посадою вона не дорожить і тиснути на неї не можна. Що її не купиш дорогими подарунками. Що вона сама схожа на дорогу порцелянову вазу, яка стоїть на краю стола.

Цю вазу Ігор Леонідович не поправляв і не переставляв далі. Першою ознакою її особливого статусу було звільнення його помічника. У жіночому туалеті Олеся випадково почула:

– Шкода Олежку.

– Голдіна?

– Атож. Кажуть, шеф звільнив його, бо так забажала ця нова стерва з приймальні.

– Ого! Вона що – має таку силу?

– Виходить.

– Хто вона? Донька якогось начальничка? Чи з панелі?

– Ні те, ні друге. Лідка Бартєнова взнавала. Живе з бабусею, бабця – медсестра, ну, чи була медсестрою, сама з провінції, десь із Західної, з Луцька, чи що.

– Де це?

– Та десь коло границі з Польщею.

– Тоді дивно. Може, коханка ІеЛ?

– Теж не схоже. Лорка каже, що в сауні її не помічала. На роботу вроді на метро їздить.

– Ти диви – загадка природи.

Вони пішли. Олеся ще не розрізняла працівників агентства за голосами. Чомусь боялася вийти з кабінки, наче хтось підстерігав її, щоб набити. Або зробити їй невідомо яку підступну капость. Помічника Ігоря Леонідовича вона справді не любила, але не просила його звільняти, тим більше не вимагала. Хто вона така, щоб цього вимагати? Шеф відчув, що вона терпіти не може зверхності й фривольності «Олежка», масних натяків й очей, що вбирали її всю, ковтали й випльовували. Вона кілька разів дала помічнику по надто вільних руках, навіть сказала, киваючи на кабінет голови:

– Шефа не боїтеся?

– Он як? – він.

Пригадала, як, вже розрахований, колишній помічник заглянув до приймальні й кинув їй:

– Що ж, ви свого добилися. Вітаю. Далеко підете.

Олеся тоді подумала, що це стосується її роботи, яку вона отримала таким незвичним способом. Тепер після цих жіночих слів вона зрозуміла: Олег той, Голдін, мав на увазі те, що вона теж причетна до його звільнення, а може, й є його призвідницею. Які були підстави так вважати, що за цим стояло? Олесі стало раптом геть кепсько на душі. Там оселився темний незрозумілий звірок. Він дряпав кігтями і часом подавав голос, тихенько сміявся. Про щось попереджав.

Поступово-поступово, але в тій же Олесиній душі, у збентеженому єстві її почала наростати тривога. Щось було з нею, в ситуації довкола неї, не так. Вона не знала, що то таке, та несподівано відчула: справа не лише в уявній закоханості Ігоря Леонідовича. Уявній? Напевне. Їй примарилося. Щось проти неї готується, замишляється, але що? Не може так добре тривати довго! Треба бути готовою до якогось підступу, до несподіваного обвалу або пастки. Так, пастки. Її внутрішній звірок вже не сміявся, а скімлив.

Якось за відсутності шефа Олеся заглянула до його кабінету, чого раніше не робила. Та раніше він і не залишав його відчиненим. Навмисне лишив? Олеся оглянула кабінет, його робочий стіл. Погляд упав на календар на столі. Якісь незрозумілі скорочені записи. Олеся перегорнула календар і побачила… побачила напис «Олеся» і три плюси. Що означають ці «+ + +»? Погортала далі назад і знову наштовхнулася на своє ім’я. Тепер поруч його стояло «+ +». Ще перегорнула і… Так – Олеся і один плюс. Скромненький значок «+». Що означають ці позначки? А головне – це зростання. Успіхи його в неї? Щодо неї? Але ж ніяких успіхів не було. Олеся стала пригадувати, що трапилося у дні, позначені її ім’ям і загадковими плюсами чи хрестиками. Звичайні, рядові робочі дні. Може, то оцінка її роботи? Може… Олеся цієї миті відчула дивний холодок за плечима. Хтось наче там стояв і дивився їй у спину. Різко розвернулася. Нікого.

«Ти велика страхопудка», – дорікнула собі.

Вимовила вголос:

– Ти велика страхопудка.

Але холодок не проходив. А що, як справді значки означають не плюси, а хрестики… Олеся поспішно кинулася до дверей. І вже біля них її спинила несподівана думка. Вар’ятська. Неймовірна.

Вона кинулася назад до стола. Стала гарячково гортати календар, але тепер вже вперед, до майбутнього. І майбутнє видало їй те, що вона шукала. Олеся і «+ + + +». Чотири плюси. Ні, чотири чорні хрестики. Четверте вересня. Четверте? Погортала календар назад. Ні, просте співпадіння, бо попередні записи випадали на дні, де не було цифр «три» або «два». Але співпадіння здалося їй зловісним. Більше того, погортавши далі, на сторінці «25 грудня» побачила напис «Олеся» і вже п’ять хрестиків. Мороз пробіг по шкірі. Стало по-справжньому страшно.

«Отакої», – подумала Олеся.

Кинулася до дверей. І якраз вчасно, бо до приймальні заходив відвідувач. Начальник управління експертиз і прогнозування Віктор Платонович Стерхів.

– Ігоря Леонідовича немає?

– У відрядженні.

– Ну, що ж…

Він повернувся, щоб вийти. І спинився. Подивися на Олесю надто пильно. Чого б то? Олеся внутрішньо вся задрижала. А Стерхів стояв і дивився.

– Ви щось хочете спитати? – не витримала Олеся.

– Спитати? – Він трохи повагався, наче щось зважуючи. – Ні, нічого.

Направився до виходу. У дверях озирнувся.

– Я хотів вам дещо сказати, але передумав.

І вийшов. До Олесиної тривоги додалася ще одна. Що хотів сказати цей чоловік? Що він знає? Про неї? Проти неї? Про те, що готується довкола неї? Попередити про небезпеку?

Звірок всередині вже не скімлив, а стих. Наче здох. Помер. Помер?

2

Майдан зустрів їх шумом безлічі голосів, знайомим димком і піснею, яку виводили хлопці й дівчата біля одного з наметів. Олесі в якийсь момент здалося, що вона знаходиться всередині цієї пісні, більше того, є одним зі слів цієї пісні. Іменем з пісні.

«Я Катерина, яка несе воду, – подумала Олеся. – Але де мій Роман, який пасе воли? Де воли, які мають пастися?»

Їй здалося, що навіть не від присутності кількох десятків тисяч людей, не від їхніх подихів, не від вогників од буржуйок, а саме од цієї простої пісні стало тепліше, Майдан зігрівся. Незвично було чути цю звичайну пісню там, де звучали голосні промови й патріотичні пісні. Зараз ніхто не виступав, і це теж здавалося дивним.

Олесю, як й інших працівників Державного агентства, попередили, щоб вона не ходила на Майдан. Але Олеся ходила, бо ходила Ліля, з якою вона подружилася, коли переїхала з Луцька до Києва і в столичній школі стала «селючкою», а Ліля її захищала, ходила, бо була за натурою своєю непокірною. Покари не боялася, а втім, чи покарав би її Ігор Леонідович?

– Ходімо, – торкнула за руку Ліля.

Але ні біля волинського намету, ні всередині хлопця, котрого звали Ярославом, не знайшли. Він там, серед Майдану, де от-от має початися мітинг, сказали їм.

– Покликати? – спитав білявий хлопець і дістав сотовий телефончик.

– Клич, – швидше звеліла, ніж попросила Ліля.

Ярослав постав перед ними таким, як і описувала Ліля: високим (правда, до кличківських стандартів не дотягнув), з виразним худорлявим обличчям, ледь загостреним носом, жвавий і в той же час немовби од чогось засоромлений.

Олеся глянула на нього раз, вдруге, потім на щасливу Лільку, яка й не приховувала свого щастя й осяювала Майдан сильніше за ліхтарі на стовпах і навіть за прожектори на дахах будинків. Ліля сказала, що, може, вони пройдуться, потім, відповів Ярослав, трохи послухаємо.

«Я пропала, мамусю, я пропала, – подумала раптом Олеся. – Що мені робити?»

Вона вирішила піти геть – і не пішла. Вона посунулася разом з Ярославом і Лілею ближче до основного натовпу. Уже говорили зі сцени, щось промовляв до Лілі Ярослав, Ліля до нього – Олеся нічого не чула. Того вечора вона перетворилася у мовчунку, більше того – у глухоніму мовчунку. Їй було досить його присутності, звуку його трохи глухуватого голосу, тепла, яке йшло від нього. Цей хлопець, довга тичка, цей предмет Лілиного інтересу став окремою планетою. Він обертався довкола невидимого Сонця, і Олеся оберталася разом з ним.

«Я його нікому не віддам, – подумала Олеся. – Нікому, бо світ його вкраде й заховає від мене. Нікому, навіть Лільці. Бо хто вона така, щоб щось у мене відбирати? Так, я власниця, і Лілька повинна про це знати».

– Чого ти мовчиш, Олесю? – спитала Ліля, й це були перші слова, які почула Олеся, що стала глухонімою.

– М-м, – промичала Олеся. – М-м.

– У тебе що – зуб заболів? – сказала Ліля.

– Усі зуби, – сказала Олеся. – І всі нерви. Усі руки і ноги.

І тут вона вирішила зробити подрузі царський подарунок. Ні, королівський. Від її величності Олесі Першої. А може, й Другої – у королев іноді буває багато імен. Цей подарунок – її останній вечір з Ярославом.

– Я дарую вам цей вечір, – сказала вона.

– У Олесі поетична душа, – Ліля.

Ярослав глянув на Олесю. Вона попросила подумки – не дивися. Потім – ні, ні, дивися, добре запам’ятовуй, це я, я, я, я така, а не інакша. Я тебе знайшла і зробила планетою, я тебе зроблю тим, ким ще ти не був.

– Ну, бувайте, – сказала вона.

І змахнула рукою у світло-коричневій рукавичці. Королівський жест.

– Приходьте завтра, – сказав Ярослав.

– Обов’язково, – пообіцяла Олеся і пішла.

Не могла лишатися, бо цей вечір і так вже наповнився й хлюпав через вінця. Вечір пив темне густе вино, п’янів і по краплі передавав хміль Олесі.

– Ось так і буває, – сказала вона вголос. – Ось так це, виявляється, і приходить. Ой!

Вона посміхнулася до чоловіка, який здивовано дивився на неї: чому це дівчина розмовляє сама з собою? Він не знав про її щастя, збентеження і перетворення. Власне, перетворення ще не відбулося, воно тільки починалося. Стукало дзьобиком об шкарлупу. Вона слухала і знала, що те, що має народитися, народиться. Обов’язково. Неодмінно. Механічне життя скінчилося. І чекання скінчилося. Хай вечір і далі п’є вино, вона дозволяє.

Хтось про щось спитав її дорогою до метро. Про те, куди пройти. Олеся змахнула рукою. Запитає ще в когось іншого, якщо не так зрозумів її жест. Але вона й сама не знала, що він означав. Не знала, що сама означає у новій якості.

«Я дурю себе?» – подумала.

Біля їхнього будинку, звісно ж, чекав на неї вічний Люсик. Захихотів, сказав, що радий бачити, і запропонував цукерку.

– А випити у тебе не знайдеться?

– Що? – Люсик незмірно здивувався. – Та айн момент, моя принцесо. Додому тіко збігаю. Ти питимеш вино чи, мо’, пиво?

– Самогонку. Кажуть, ви гоните самогонку…

– Брехня, – категорично відрізав Люсик. – Самі купуємо. Но ти такої не питимеш. Для тебе в мене є «Кагорець».

Люсик зник у під’їзді. Олеся подумала, що хоч дурити зле, навіть Люсика вона обдурить. А завтра, якщо пощастить, обдурить, перехитрить Лільку. І дає собі слово: якщо не завоює цього хлопця з Майдану, вийде заміж за Люсика. Цілком адекватна помста самій собі.

Уявила, як Люсик лаятиметься, коли повернеться з пляшкою «Кагору». Може, навіть скаже: «От сука!» Нехай.

– Щось ти сьогодні рано, – сказала бабуся Даза. – Може, Майдан розігнали?

– Ба, їй-бо, ти – агент Янека, – сказала Олеся.

– Я просто кожен раз сама не своя, як ти йдеш на ті мітинги.

– Але ж і ти ходила…

– Вдень.

Задзвонив сотовий. Авжеж, Люсик.

– Брезгуєш? – почула, коли натисла на зелену кнопку.

– Ах, Костику, – сказала Олеся. – Я стомилася.

– Счас прийду в гості, – пообіцяв Костик-Люсик. – Жди. Не відкрутишся.

Він відключився. «Ну, прийде ж», – подумала Олеся.

Вона перевдяглася в халатик. Бабуся спитала, як там, на Майдані.

– Нормально. Майдан стоїть і мітингує. Чекаємо нових виборів.

– Справді, нічого не трапилося?

– Нє. Хіба в мене малесенька біда…

– Олесю, – за цим словом бабуся Даза зойкнула. – Кажи…

Настала тягуча мовчанка. Олеся вже жалкувала, що бовкнула зопалу і здуру про біду. Яка там біда! Смішно…

– Здається, ба, я закохалася, – сказала нарешті Олеся.

Бабуся:

– Так це ж чудово. Давно пора.

Олеся:

– Але в нього також закохалася моя подруга. І я не знаю, що робити.

– Тобто?

– Віддати їй мого хлопця чи ні?

– Ти його дуже любиш? – Бабуся Даза спитала це не відразу.

– Не знаю, – відповіла Олеся. – Я сьогодні його вперше побачила.

– Що? – Спантеличенню бабусі не було меж. – Ох, Олесю, ти, виявляється, ще таке дитя!

«Я така дитина, що якби ти мені щось порадила, я б усе одно не послухалася. Або вчинила б зовсім по-інакшому. Відтепер я сама все вирішую. Хоча досі я теж сама вирішувала».

– Вечерятимеш? – спитала бабуся. – Можу зробити млинці. Або підігріти суп.

– Вип’ю хіба чаю.

Бабуся пішла на кухню ставити чайника. Олеся подумала, що помилилася у Люсикові: він не прийшов, як грозився. Делікатний, виявляється, хлопчик. Ха-ха, сором’язливий. Тут у ній не знати чого стала наростати тривога. Мовби безпричинна, але з кожною миттю відчутніша. Тремка й нав’язлива. Вирішила: вигляне надвір, зирне, чи нічого не сталося з тим дурником. Якщо що – відразу дремене назад.

Олеся відчинила двері, а Костик-Люсик тут як тут. Сидить навпочіпки збоку від їхніх дверей і дудлить з горла вино.

– Ну ти й чмур, – тільки й видихнула Олеся.

– Ти б не відчинила, – сказав Люсик і простяг пляшку. – Хоч?

– Давай.

Олеся взяла пляшку й зробила кілька ковтків. «Кагор» вона не любила, пила іноді – в компанії, з тією ж Лількою – сухе червоне вино. Любила повторювати почутий від когось слоган: «Тебе доля не мине, якщо любиш “Каберне”». Присіла біля Люсика. Поглянула – ти ба, у нього симпатичні голубуваті очі. І де такі позичив…

– Доп’ю й піду додому, – сказав.

– Можеш посидіти, – дозволила Олеся. – Я зараз стільчик винесу. Ти ж мусиш допити пляшку.

– А запросити в гості – слабо? – Він знову відпив й цього разу несподівано закашлявся.

– Там бабуся. Давай вже, допоможу.

Олеся ковтнула раз, вдруге. І подумала: а що ж роблять зараз ті двоє? Ті двоє… Тривога… Тривога не проходила… Виходить, причиною тривоги був зовсім не цей таки закоханий у неї непутьовий хлопець… І зрозуміла, чого вона тривожиться й боїться. І просити почала, звертаючись до нього, Ярослава…