Текст книги "Країна гіркої ніжності"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)
5
Олеся, звісно, пішла на Майдан. Бо не могла не йти. Бажання піти було сильнішим за страх втратити дружбу з Лілею, за її погрози, за докори самій собі.
«Хто така, зрештою, Лілька?» – подумала вона і засоромилася.
Та сором розтанув ще швидше за вранішній туман. Соромлива Олеся виглянула з-за того зимового туману і не змогла не замилуватися безсовісною Олесею – та, струнка, вродлива, вся аж бринюча, напружена і натягнута, як туга тятива, що от-от пошле стрілу своєї перемоги, задоволено роздвоїлася: і в дзеркалі, й наяву виглядала прекрасно. Таку Олесю треба було любити. Кохати, кохати, кохати. І Ярослав, Славчик, Ярчик, її далекий і близький, ще не знаний, напевне ж любив, кохав її, так же потаємно, як і вона. Їхнє майбутнє визирало, як і вона, безсовісне й щасливе, схоже на всі квіти воднораз серед зими, дивилося захоплено крадькома із дзеркала, із потаємності своєї.
Воно народилося, існувало.
– Бабуню, – гукнула Олеся. – Я вже йду.
– Ти ж не поснідала, – сказала бабуся Даза.
«Ах, бабуню, хіба снідають закохані?» – мала сказати Олеся, а вголос:
– Я коза-дереза, вхопила кавусі крапельку. Із твоєю канапкою. Усе, біжу.
Бабуся, напевно, померла б, коли б дізналася, що Олеся збирається битися за своє кохання, і не з ким-небудь, а з найкращою подругою.
Хоч сама в це не вірила…
Але навіжена Лілька!
Тео-куокіошінхай-тайський бокс – ось як химерно називався той вид східних єдиноборств, який вигадав, поєднавши щось там із чимось і додавши, як він казав, свого українського перцю, київський фанат Сходу Талій Бен-Кіро. Олеся підозрювала, що звати нового і новомодного гуру Віталієм, але Талій, то й Талій. Хай. І Ліля, що сама третій рік фанатіла од свого гуру, затягла у його підвальчик-зальчик Олесю. Два десятки дівчат і хлопців (хлопців чомусь менше) махали руками й ногами, а часом і гамселили одне одного. У тео-куокіошінхай-тайського боксу не було правил і були – жорсткі і жорстокі, бо супротивника можна було звалити хвацьким прийомом, а можна було і стукнути (якщо той, звісно, зловив ґаву) рукою чи й ногою. Прекрасною, стрункою, бойовою дівочою ніженькою. Блискавичною у чорному трико й без нього.
Тео-куокіошінхай-тайський бокс звучало, як грізна пісня півтора десятка київських амазонок. Половина з яких, як підозрювала Олеся, були закохані у Талія Бен-Кіро. Ну, й Ліля закохалася й розкохалася, а тепер простягла свою тео-куо-тайську лапку до Ярослава.
Київ стояв на місці, і Майдан стояв, і теж мав свого гуру, вчора ще до зарази красивого, мужнього, як український Аполлон, а сьогодні подзьобаного, спотвореного підступними ворогами й від того прекрасного духовно. Учора Ярослав скептично сказав: «Наш лінивий Батя», і ще щось, але слова мали значення тому, що вимовляв їх Ярослав. Перемога витала у повітрі, Майдан цвів помаранчевими шаликами, а Олеся цвіла й пахла своїм коханням.
Його не могло розрушити навіть шипіння Лільки:
– Забери свою лапу!
Рука Олесі в руці її Славця, що був ліпшим за всіх вождів усіх на світі Майданів, зігріта й щаслива. Олеся спеціально скинула рукавичку, щоб відчути тепло його сильної руки. Худорлявої, але міцної і сильної. Той, хто вигадав електрику, не передбачив, якими бувають розряди од доторку двох рук, двох долонь, до яких перемістилося два волинських ніжних і міцних серця.
У якийсь момент Олеся почула його шепіт-шелест:
– Ходімо?
Не питала куди, хитнула головою. Вони стали посуватися. Убік, потім ще, потім назад. Ліля, аякже, – за ними. Ось уже й клаптик вільного простору. Тут Ярослав спитав:
– Ти давно була в Луцьку?
– Трохи давно, – Олеся сказала це присоромлено, бо мала б частіше навідуватися – до рідного міста, до мами.
– Значить, пора навідатися, – сказав Ярослав. – А я тільки два рази до того у Києві був. Навіть за кордоном більше.
– За кордоном?
– Ну, в Польщі там, у турпоїздку по Європі вибиралися. Як був студентом.
Тут і Лілька своїх дві копійки вставила. Попросила розказати, де був за кордоном. Ярослав став розказувати про поїздку. А руку з Олесиної не випускав, перебирав пальцями, грав дивну музику.
«Ну, певне ж, Лілька не розуміє, що вона зайва?» – подумала Олеся.
Лілька не розуміла. Разом вибралися у бокову від Хрещатика вулицю. Та посидіти в кав’ярні не вдалося – скрізь було забито. Ярослав купив у тітки з кошиком три пиріжки з капустою: «Майданівцям скидка», – проспівала тітка. Він став щось розповідати, і в Олесі раптом пропав слух. Бо слова знову не мали значення. До неї долітали звуки – в її блаженний сон, якого досі ніколи не було, у її дивний політ над Києвом, з якого бачила їх трьох внизу, – повна шизуха, сказала собі Олеся.
І тут помітила зі своєї висоти: Лілька взяла теж його за руку. Олесі здалося – безсовісно шкрябає нігтем наквецяним Славкову долоню.
Вона смикнула свою руку. Ярослав здивовано зирнув на неї. І… І висмикнув свою руку із Лільчиної. Далі пішли мовчки. Уже на Майдані він сказав.
– Спасибі за прогулянку, дівчата.
Олеся почула: «Спасибі, Олесю». Бо якби не Ліля, що виглядала відвертою причепою, він так би і сказав. Ну, звісно, Лілька вставила цілий п’ятак:
– А я беру над тобою шефство.
– Чому це тільки ти? – Олеся вкладає у ці слова весь свій сарказм.
І розуміє – вони смішні. Вона смішна. Нехай. А Ліля так і не знаходить слів, щоб відповісти. Бо немає аргументів. Аргумент є у Ярослава – його пальці ніжно торкаються Олесиних. Олеся несподівано спалахує. І тисне ті пальці – ледь-ледь ніжно.
Олеся відчуває: у неї прорізаються слова. Вона питає, які в нього улюблені місця в їхньому місті. Так і каже: у їхньому місті. Він відказує, що любить пройтися парком. І Старим містом. Розповідає, як виїжджав з друзями за місто, у ліс.
– Я б там хотіла побувати, – Ліля безсовісно продає себе.
– А чому б і ні?
Небо обвалюється на Олесю. Він… Він запрошує Лільку? Але Ярослав наче відчуває Олесину тривогу.
– Приїжджай з Олесею. Вона тобі покаже наше місто.
«Наше», – співає Олесине єство.
Бо ж його слова належать їй, Олесі. Їй стає зрозумілим підтекст їхньої прогулянки. Він сказав: наше місто, й цього досить. У голові проноситься план, як завтра позбутися Лільки. Наступний вечір належатиме тільки їй. Їм удвох із Ярославом.
Уже на Майдані, протиснувшись до Олесі, Ліля на вухо, як змія-пантера:
– Тео-куокіошінхай!
– Тайський, – засміялася тихенько Олеся.
Ліля шарпнула. Смішна, геть не вродлива, метушлива незграба Лілька!
Олеся відчула: готова на все. Тео то й тео. Куо – то й куо, чи кую шінхай, чи Шанхай – яка різниця…
Бій, якого ще не бачив Київ, відбувся пізнього вечора на столичному пустирі біля їхнього спального мікрорайону. Олеся, звісно, не знала, що тут колись її мама зустріла своє кохання, своє щастя і нещастя – Еміра. Пустир, точніше його частина, чомусь досі лишався пустирем. Подейкували, що мають ось-ось почати будівництво розважально-спортивного комплексу. Що пустир уже має власника. Та того вечора він мав двох войовничих власниць. Вони обоє роздяглися й лишилися у джинсах і верхніх частинах легких спортивних костюмчиків. Отже, готувалися обоє? Так подумала Олеся, і так само Ліля.
Ліля мала більший досвід, але в останні два роки вона трохи обважніла. Не приховувала, що любить цукерки й морозиво. Олеся ж розквітала все дужче, зберігаючи ту саму вагу. Навіть більше виструнчилася.
Якби хтось проходив пустирем близько до опівночі, він почув би войовничі вигуки й хекання. Тюпав мимо тільки безхатько, котрий спочатку злякався, спинився, позадкував, бо остерігався побоїськ, та, прислухавшись до вигуків, пробурмотів: «Йолі-палі! Скажені баби…» І став з цікавістю вдивлятися у поєдинок, якого освітлював місяць, що визирав з-за хмари, та відблиски поодиноких безсонних вікон з будинків неподалік.
«Скажені баби» стрибали одна довкола одної, часом ухитрялися наносити удари руками й ногами.
Лунали й вигуки.
Олеся:
– Хоч по обличчю не бий.
Ліля:
– Такого уговору не було, сучко. Покажешся своєму директору. Хай залиже.
Олеся:
– Він майже міністр.
Ліля:
– До дупи твого міністра. Маєш!
Олеся:
– Ах, так! На! Тріснула мармиза?
Ліля:
– Ти гірше суки!
Олеся:
– Ой, налякала! Няв!
Зрештою досить стомлені й захекані суперниці зійшлися в тому, що в професійному боксі називається клінчем. Ліля прошептала на вухо Олесі:
– Ти відмовишся від нього, правда?
Олеся (стомлений шепіт):
– І не подумаю…
Ліля (тихо-розпачливо):
– Уб’ю!
І тут виявилося, що обидві не хочуть розчіплювати руки й звільняти ненависну суперницю з лютих обіймів. Так вони впали на холодну землю. Земля, втім, була не тільки холодною, а й розвезяною. Обоє відчули, що можуть забруднитися. Піднялися, й пустир враз став світлішим від голосного дівоцького реготу. Потім вони побачили самотній силует на пустирі й, не змовляючись, без жодного слова, помчали до нього. Силует кинувся втікати, та вони його наздогнали. І відлупцювали б нещасного, надто цікавого безхатька, та зупинив дикий сморід, який ішов від цієї опівнічної істоти.
– Живи! – сказала Ліля.
– Пішли, – Олеся.
Дорогою до їхніх будинків Олеся подумала, що добре було б подарувати Лілі Люсика. Вона якось розповіла Лільці про нього. Хай би робила з ним що схотіла. Що завгодно. По суті, Люсик непоганий хлопець.
Біля свого будинку Ліля спинилася і сказала – ствердно, мов про давно вирішене:
– Ти, звичайно, сьогодні вже не прийдеш на Майдан?
– Прийду, – сказала Олеся.
– Але не до нього?
– До нього.
– Знову получиш. Я дам тобі всерйоз.
– І я теж.
Ліля зненацька вдарила Олесю по нозі. Своєю ногою. Олеся впала, а Ліля зникла. Підводячись, Олеся подумала, що вона перемогла, але розуміла, що це не так. Мало б так бути, але не є. Ще не є.
– Я власниця, – сказала Олеся вголос. – І він буде моїм.
Люсика в під’їзді цього разу не виявилося. Хоч він би згодився – як не вилити душу, то зігнати рештки злості.
Бабуся Даза, як і годиться, не спала.
Звісно, заойкала:
– Господи, на тебе хтось напав?
– Я билася за своє кохання, – сказала Олеся. – Пам’ятаєш, я тобі розповідала про тео-куокіошінхай, котрий тайський бокс, проте, не зовсім…
– Щось пригадую… Ти ж не хочеш сказати…
– Я застосувала той тео на практиці. Разом із Шанхаєм. І хочу спати. Уранці сама почищу куртку і джинси.
– Але синець… Господи… і другий…
– То мої бойові рани.
Звісно, Олеся не змогла довго заснути. І почала придумувати собі сон. У якому вони йшли з Ярославом, взявшись за руки.
Розуміла, що їй треба відступитися.
Що так би було благородніше.
Що вона, по суті, дуже прив’язана до тієї ж Лільки.
Що Ярослав їй, якщо по правді, ніхто. І ліпше вбити кохання в зародку.
З цією думкою вона й заснула.
А вранці – ну, аякже, її вдяганка почищена. І сніданок вам готовий, принцесо. Не знати, що ліпше – дякувати бабусі чи гніватися. Удавати, що гніваєшся. А хто це дивиться на неї із дзеркала з підбитим оком, ха-ха? Запудримо, замаскуємо. А ввечері підемо до Славунчика…
Якби ж вона знала, який сюрприз її чекає. Сюрпризяка-зарізяка.
У наметі Ярослава не було. Ну, аякже, тут знали, до кого вона прийшла.
– Ярослав поїхав, – рудувата кароока дівчина.
– Як поїхав?
– Сьогодні вранці. Він десь там юрисконсультом працює. Завтра треба виходити на роботу, бо закінчується відпустка за власний рахунок.
– Он як? – Олеся не знала, що й думати, що й казати.
Врешті-решт видала те, що просилося на кінчик язика:
– Він… Він нічого не передавав? Не казав…
– Вам?
Дівчина дивилася явно з іронією. Глумливою. Але, може, й не глумливою. Може, їй здається? Здається? Здається, що в голові снується. Може, то співчуття… Але від того не легше.
– Вам нічого не передавав.
«Як безглуздо все це, – думає Олеся. – Але маєш те, що заслужила».
Дурна фраза лізла до голови: «Пройшла любов, зів’яли помідори».
А помідори, ха, і не зав’язувалися. Лишається тільки спитати для повної ганьби:
– Він ще приїде сюди? – І уточнити, мовби й так не зрозуміло: – Ярослав…
– Навряд, – відповіла руденька глумливиця. – Його зміна закінчилася. Ви ж, певно, чули, що вибори призначені на двадцять шосте грудня.
– Вибори?
– Так. Третій тур. До виборів ще постоїмо. А Ярослав і так був тут майже три тижні.
– Дякую за інформацію, – витиснула з себе Олеся.
Почула наче крізь сон:
– Вам погано?
– Ні, що ви… Я пройдуся Майданом.
– Звісно. До побачення.
Олеся пленталася крізь людський частокіл. І для повноти вражень озивається мобілка. І питає Лілиним голосом:
– Ти вже знаєш?
– Про що?
– Наш любчик змився.
– То й що? – знову «щокає» Олеся.
– А те, що дві дурні дівки лупцюють одна одну, а він – тю-тю. Як тобі це подобається?
– Ніяк.
– Страждаєш? Кинь. Він же повна сволота. Або повний тюфяк. Він же бачив, як ми на нього обоє запали…
– Звідки? – кволо заперечила Олеся. – Може, й не бачив…
– Бачив, бачив… І плюнув нам в душу. Харкнув. Ну, який твій землячок? У вас, у Луцьку, всі такі?
Олеся натиснула кнопку. Вирубалася. Та Ліля знала, де її чекати, куди її колишня подруга попрямує. Біля метро «Хрещатик» виросла блідою поганкою. Під руку намагається взяти.
– Давай, тримайся за мене, бо впадеш здуру.
– Відчепися, – шарахнулася Олеся.
– Ну, як хоч…
Ліля трохи відступила, блиснули хижо очі.
– А знаєш, подруго, я навіть рада, що так сталося. І ось що я тобі скажу… Може, то на ліпше… Я довго за хахалями сохнути не вмію. Тим більше за такими, що ще ніц не було. Ну, мо’, пониє трохи. – І далі зловісно: – А ти ж будеш страждати… Я тебе знаю як облуплену.
– Іди до біса. – Олеся штовхає двері в метро.
Як відчепитися від цієї підлої дурепи? Терпіти ще цілу дорогу?
На ескалаторі Ліля стає поруч.
– Будеш, будеш страждати. У таких, як ти, занози надовго.
– Лілько…
Зойк Олесі. Не до Лільки звернутий. Він бачив? Що бачив? Що вона страждатиме? Бачив? І поїхав? Так думає Олеся. Лютий невидимець починає розривати її бідолашну голову.
Звідкись долинула пісня. З Майдану? Про Галю, яка несе воду. І коромисло гнеться. А за нею той хлопець, як барвінок, в’ється. А за Олесею ніхто не в’ється. Навпаки – вона повилася. Повилася і обпеклася. Пісню про Галю перебиває потужне: «Нас багато – нас не подолати». Авжеж, їх багато. А вона одна, одна така Олеся на цілий світ. Яка хотіла кохати. Закохалася. І була зраджена і обпльована. Як там каже ця противна Лілька – обхаркана? Грубо, але справедливо.
Олеся розуміє: тут, у підземці, пісень з Майдану не почути. Пісня з її пам’яті, з її болю. Про Галю, яка насправді Олеся. А «Нас багато – нас не подолати» вигукує хлопець, що підіймається вверх сусіднім ескалатором. Певно, пізнього часу іде на Майдан, до своїх. А вона, Олеся, сама.
– Лілько…
А та саркастично:
– З ескалатора хочеш скинути? Не допоможе…
З тим несподівано Ліля рушає вниз. Штовхає людей і з кимось лається. Олеся розуміє, що попри браваду їй теж боляче.
Біля колії стоять на віддалі. Наче незнайомі. Наче чужі. Авжеж, чужі. Віднині й назавжди.
Й тут несподівана думка паралізує Олесю: а може, Ярослав того й поїхав, нічого не сказав, що бачив – обидві до нього не байдужі. І не міг вибрати. Ні, ні, і ще раз ні! А потиск рук, а те, що вона читала в його очах, у словах, які промовляв з явним, призначеним їй, підтекстом, не так у словах, як скупих жестах, але яких!.. Щось же між ними з’явилося, пробігло, посіялося… Ну як же так, ну як же справді боляче, так боляче, що темніє в очах. Чому ж так довго не їде поїзд?
6
Двадцять п’яте грудня, день, позначений на календарі Ігоря Леонідовича аж п’ятьма хрестиками під її ім’ям, випадав на суботу. Отже, на роботі нічого не мало статися. Так Олеся подумала, прокинувшись. У кімнаті все було звичним: ліжко, стіл з комп’ютером, фотокомпозиції на стінах, а під ними – макраме. Світлини були хуліганськими – оголені хлопці й дівчата, замурзані діти, поранені тварини, комп’ютерні композиції, в яких люди, коти й собаки літали над будинками й садами, наче птахи. Фото мали шокувати бабусю, але не шокували. Бабуся тільки висловила свою думку. Вона взагалі про все висловлювала свою думку, нічого не нав’язуючи. Думки були в міру занудні, цікаві й високоморальні. Десь років через два спільного життя з бабусею Олеся дійшла висновку: її мама, швидше за все, надто серйозно ставилась до бабусиних думок-повчань, тому й у них і визрів, а потім вибухнув конфлікт і стався розрив.
«Мене так легко не спіймаєш на гачок», – вирішила Олеся.
Вона часом іронічно щось бурчала у відповідь, а більше подумки при бабусиних думках уголос наспівувала улюблені мелодії. Диво дивне: вона відкрила, що їй комфортніше, цікавіше спілкуватися з бабусю Дазою, ніж з мамою Вітою. Так було, хоч не мало бути. Іноді вона починала переповідати плітки, почуті в агентстві, бабуся морщилася і казала:
– А тобі самій це цікаво?
– Ага, ще й як!
Олеся бачила: бабуся не вірила, що їй цікаво, й правильно робила, що не вірила. Життя бабусю дечому навчило. Зрідка приходили нові Олесині подружки – раніше та ж Ліля, однокурсниця з училища Ніна, тоді бабуся тихенько «змивалася». Розчинялася у повітрі, сміялася Олеся.
«Щось же і її не тільки навчило», – подумала Олеся.
Так було думати гріх, але вона думала. Бунт у Олесі зрів поволі, готовий от-от вибухнути, але виходило, що бабуся Даза гасить, вбиває його в зародку. Це їй не подобалося, але мусила терпіти. Не станеш же гніватися, що бабуся так доречно «змивається».
Сьогодні бабуся зранку почалапала на базар, а в Олесі раптом з’явилося дивне відчуття, наче в її кімнаті все на місці, не вистачає тільки її самої – Олесі. За цим відчуттям стала рости не знати чого тривога й інше відчуття: щось десь має трапитися чи вже трапилося. Що стосується неї самої. Й тих п’яти невипадкових хрестиків на календарі.
Щось мало статися.
«Уже сталося, – подумала Олеся. – Може, й не зі мною, але чомусь те мені дошкуляє. Ніби маленька скіпка в нозі, яку я сама загнала».
Тривога росла, як одноденна рослина, про яку колись читала Олеся. Та рослина розвивалася з ранку до вечора, випускала листочки й квітку, а із заходом сонця вмирала. Чи помре так само її тривога, Олеся не знала. Але щось треба робити, бо хтось її кличе. Треба втікати чи йти назустріч небезпеці.
П’ять хрестиків.
Олеся виглянула у вікно. Небо сіре й важке. Як і майже завжди у грудні. Суботнє небо. Але чому суботнє? Небо як небо. Яким було вчора. Ні, не таким, зрозуміла Олеся. Може, рятуючись, поїхати на Майдан? Але там немає Ярослава. Там усе вирує, а їй треба приспати тривогу. Вигнати відчуття своєї відсутності. У цій кімнаті, у світі взагалі. На Майдані, як і скрізь, вона буде неприсутньою. Але де тоді, де?
І раптом Олеся зрозуміла: їй треба бути там, де той, хто поставив ті осоружні хрестики. Або плюси. Або те й інше. Де Ігор Леонідович. Де є зараз її шеф, Ігор Леонідович. Стала повторювати ці слова, як мантру. Її персональну мантру.
«Ні, ні, не йди», – сказала вона собі й почала гарячково вдягатися.
Через десяток хвилин вона простувала, мов сновида, крізь пустир до вулиці, на якій знаходилося метро. А потім їхала підземкою до центру. Бігла через Хрещатик в одну й другу бічні вулиці. Та вартовий при вході в агентство сказав, що шефа на роботі немає.
– А де? – спитала Олеся.
Вартовий знизав плечима:
– Сьогодні ж субота.
– Він працює і по суботах, – нагадала Олеся.
– Так, але не сьогодні.
«Що ж це таке?» – думка Олесі забилася, як поранений птах, об вартового чи чергового (як він дивиться на неї), об стіни, вікно; розпач її наростав, ставав, здавалося, нею самою. Болючий, гіркий, нестерпний розпач.
– Є заступник, – почула вона.
Заступник? Навіщо їй заступник?
Надворі Олеся збагнула: єдиний вихід – дізнатися від самого Ігоря Леонідовича. Навіщо? Вона почекає до понеділка. Зателефонувати? Вона одна з небагатьох, хто знає, кому довірено знати номер його сотового. Ні, дзвонити не буде.
Думка матеріалізується – її мобільник озивається сам. Запитання «Що ж це таке?» змінюється на інше: «Ось і все?»
«Я не здамся», – думає Олеся, перш ніж відповісти:
– Так, Ігоре Леонідовичу.
– Доброго дня, Олесю. Де ви зараз? Удома?
– Я біля агентства, – каже правду Олеся.
– Ви прийшли на роботу?
– Ні, – майже кричить Олеся.
Пауза, що настає, – нестерпна. Та вона не знає, як її порушити, вона боїться вимовити слово, бо розуміє: всі слова стали теж нестерпними, чужими.
Нарешті він каже:
– Чи не могли б ви під’їхати до мене додому? Я зараз вишлю машину.
– Навіщо? – Голос Олесі ледь тремтить.
– Ми обоє знаємо навіщо.
– Я не знаю.
– Тоді вибачте. Дізнаєтесь.
– Я приїду сама, – Олеся вже майже кричить. – Я знаю… Я знаю адресу.
Так, вона знає його адресу. Він мешкає десь там, у селищі під Києвом. Дізнавалася. Бо готувалася. Бо сама йшла назустріч пастці.
– Чекайте, будь ласка.
– Ні, ні, я йтиму.
Майже на грані істерики (чи все ж за гранню) Олеся відключає свій сотовик. А куди йтиме? Втікати. Втікати геть, поки світ – осоружний, проклятий, коханий Ярослав, Ігор Леонідович, і десять Ігорів Леонідовичів, і всі, хто стоїть за ними, – поки цей світ не наздогнав її. Цей світ розставляє їй пастки. Олеся розуміє: досі їй вдавалося, неймовірно щастило ці пастки обминати.
Проте в одного, другого, третього, четвертого перехожого Олеся питає: як дістатися до такого-то селища під Києвом? Ніхто не знає. Зблискує слово – таксі. Так, таксі. У неї є банківська картка, там пару сотень гривень. Вистачить на поїздку й назад, якщо пощастить вернутися. Може, й справді найліпший спосіб уникнути пастки – йти їй назустріч?
Через півгодини таксі спиняється на краю селища в царстві багатих осель столичних нуворишів і чиновників. Вербова, 25. Будинок за високим парканом. Олеся натискує кнопку.
Й чує голос, зовсім не здивований:
– Це ви, Олесю?
– Так, я, – видихає Олеся.
– Чекайте, я зараз вийду.
Втікати пізно, розуміє Олеся.
Через кілька хвилин розчиняються дверцята обіч великих масивних поважних воріт, й Олеся бачить свого шефа. Зодягнутий, як і вона, в джинси й куртку, накинуту на сорочку в смужку.
– Доброго дня. Чим же ви добиралися?
– На таксі.
– Я вам компенсую витрати, – каже він.
– Не треба.
Вони проходять невеликим сквериком перед двоповерховим модерновим будинком – дві кулі-балони нависають над входом, і при наближенні виникає дивне враження, що вони розсувають простір, а між кулями ромб з химерною металевою композицією.
«Ну й смаки у нього», – думає Олеся.
Ігор Леонідович проводить гостю одним, другим коридором до невеличкої кімнати з диваном, столиком, двома розкішними кріслами обіч нього. На столику апельсини, яблука, манго, печиво і цукерки, пляшка вина. Допомагає Олесі зняти куртку. Олеся озирає кімнату з двома пейзажами на стіні.
– Вам сік чи вино? – питає господар, коли сідають у крісла.
– Ні те, ні інше, – каже Олеся. – Ігоре Леонідовичу…
– Ми тут самі, – для чогось уточнює він і поправляється: – Майже самі… Але зі ще однією людиною ви познайомитеся, якщо забажаєте… А тепер питайте, що хочете… Адже ви хочете запитати?
Господар дому все ж простягає їй склянку з апельсиновим соком. Олеся бере ту склянку й відразу ставить на столика.
– Ви хотіли б спитати насамперед про хрестики на моєму календарі? Адже так?..
Олеся полотніє. Їй стає душно.
– Ви… знаєте?
– Так, люба Олесю, – чує вона. – Тільки не гнівайся, будь ласка. Я не міг інакше заманити вас у цей дім. До себе.
– Заманити? Ви…
– Не вставайте, будь ласка, – він вимовив фразу дуже прохально. – Я, безумовно, винен. І спробую спокутувати свою вину. Я мусив це зробити на прохання… Точніше, на вимогу однієї жінки… Вашої мами.
– Моєї мами? – Олеся полотніє ще більше.
Їй стає зимно, дуже зимно.
– Вашої справжньої мами.
– Справжньої мами? Що це означає?
Олеся починає підводитися. Але чому стали такими важкими, майже чавунними її бідолашні ноги?
– Мою маму звуть Віталія. Віталія Миколаївна…
Вона бачить: Ігор Леонідович теж збентежений. Він теж мовби шукає якихось слів. Кращих слів. Які можна вимовляти.
Олеся чує:
– Єдине, про що я вас прошу, – вислухати мене. А тоді чинитимете, як забажаєте.
– Як забажаю?..
Але вимовити ці слова саркастично не вдається.
Пауза. Важкі молоточки дрібно-дрібно молотять об Олесині скроні. Вони маленькі й важкі, ці молоточки. Їх багато. Не від цього чоловіка, від них – не втекти.
Який же він ввічливий, її шеф. Ввічливий і запобігливий. Навіть більше запобігливий, ніж ввічливий. Але ж – підступний. Підступний брехун?
– Кажіть, – нарешті видавлює Олеся.
– Я не знаю, з чого почати. – Ігор Леонідович надпиває сік.
Після нової паузи вимовляє:
– Я ваш батько, Олесю.
– Що? Це зовсім не смішно… вам…
– Мені йде тридцять дев’ятий рік, – він зітхає, у його голосі переплітаються сум і жаль, і ще щось, він, здається, готовий, як і Олеся, встати й піти. Може, навіть залишити її тут одну.
Ні, з кимсь… В Олесі все терпне – вона розуміє, з ким залишиться тоді в цьому великому маєтку.
– Кажіть! Якщо розпочали…
– Мені тоді було… Мені йшов сімнадцятий рік… Їй не було і шістнадцяти… Двоє молодих… зовсім юних дурнів, які гралися в любов… Навіть не гралися… Тоді ще, здається, не вимовляли цього слова – трахалися… Захотілося відчути себе дорослими…
Олеся дізнається: та дівчина, дурне просте дівчисько, котре так хотіло зазнати чогось незвичайного в цьому світі, дівчисько з маленького провінційного містечка, надто пізно зрозуміло, що вагітне.
– Пробачте, пробач, Олесю, ні я, ні вона не були готові, не хотіли ставати батьками. Вона поїхала… поїхала до родички… чи знайомої до Луцька, щоб та допомогла щось зробити… Ну, й там її побачила твоя мама, твоя названа мама… А потім…
– Це неправда, – простогнала Олеся.
– На жаль, правда. Я мав би сказати – на щастя…
Того дня, позначеного п’ятьма хрестиками, Олеся дізналася: її справжня (біологічна – прийшло до неї гидке слово) мати тоді, колись, легко, так, легко відмовилася від доньки… Яку удочерила жінка з Луцька. Між ними – хлопцем Ігорем і тою дівчиною далі нічого не було. Не могло бути. Через рік він став студентом столичного вишу (тоді казали – вузу), далі зробив, як бачиш, кар’єру. Вона… Вона після школи вискочила заміж… Та життя не склалося… Потім ще раз… Має трьох дітей од трьох різних чоловіків… Дітей також достатньо непутьових… Невідомо, коли в неї народилася думка, що та, перша дитина, від якої відмовилася, може принести їй щастя…
– Я не дарую щастя, – сказала Олеся. – У мене воно є…
– Так, звичайно, – легко згодився Ігор Леонідович. – Я мушу покаятися… Скажу так, як було… Я забув про тебе… Тобто, знав, що ти десь є… Але раз тебе удочерили, я…
– Ви, безумовно, благородна людина…
– Я тоді вчинив підло… Але я не знав…. Не думав, що так чиню…
І простогнав:
– Не було до неї жодних почуттів… Я хотів учитися…
– Можна, я піду? – сказала Олеся.
Але її не відпустили.
Вона дізналася: та жінка, Ярина, довго шукала Олесю. Потім вдалася до допомоги її батька. Шантажувала його. Батько здався. Батько, довідавшись, у якому училищі вчиться донька, доклав усіх можливих зусиль, аби вона потрапила до нього на роботу. Так, і оголошення, і конкурс були вигадані виключно для неї.
«Ось вона, пастка», – подумала Олеся.
– Пастка, – вимовила уголос.
– Так, можете назвати це пасткою, – легко згодився Ігор Леонідович. – Я тоді грав. Я взагалі по життю – азартний гравець. Ні, ні, не перебивай… Не перебивай, я дуже прошу… Я потім побачив, яка ти не тільки вродлива, а й дуже розумна… Я…
– Авжеж, ви мене полюбили, таточку…
– Не смійся… Я… Якби ти знала…
Він затнувся, шукав слова. І не знайшов. До кімнати ввірвалася жінка в гарному брючному костюмі.
– Доброго дня… Ти… їй сказав?
Олеся підвелася. Подумала чомусь: як добре, що в неї є бабуся! Бабуся Даза. Це вона її підводить з цього м’якого розкішного крісла. Це вона їй підказує, що робити.
Мов у тумані чує:
– Доню… Олесю… Ти не хочеш мене хоча б вислухати? Я ж твоя мати…
Олеся дивиться на брезкле лице жінки, зустрічається з її сірими-сірими очима. І раптом посміхається.
– Ви можете стати моєю мамою…
– Я постараюся, – жінка простягає до неї руки.
– Але для цього вам треба дещо зробити… Через дещо пройти…
Жінка:
– Я на все згодна, доню…
– Тоді слухайте, – Олеся вимовляє це убивчо спокійно. – Ви вже народили мене…
– Так… Давно… Але…
– Не перебивайте. Інакше я не продовжуватиму…
Вона каже ще спокійніше:
– Вам залишилося зовсім небагато. Ви маєте мене викупати. І не раз. Колихати безсонними ночами, співати колискові. Перехворіти разом зі мною вітрянкою, кіром, коклюшем й безліч раз різними інфекціями й простудами…
– Олесю…
– Не перебивайте! Ви маєте відводити і забирати мене з дитячого садка. Підготувати до школи і відвести за руку в перший клас. А ще чекати зі школи, переживати, чи я вже вдома, готувати сніданки, обіди й вечері, думати, як на маленьку зарплату медсестри пристойно вдягнути дочку… Вам треба змінити ім’я на Віталію…
– Та ти смієшся, – вигукує та жінка й до Ігоря Леонідовича: – Вона насміхається над нами!..
– Чому над нами? – Ігор Леонідович уже теж стоїть і дивиться на дочку ніжно й винувато. – Над тобою. А втім, і наді мною теж. І це її право. Але вона не сміється… Вона каже гірку правду. Ми від неї ніколи не втечемо.
– Та щоб така шмаркачка… Ти ж її начальник…
– Я відвезу тебе, Олесю, – каже Ігор Леонідович. – Я… Вибач, що виявився таким слабкодухим і пристав на цю гру… На цей шантаж…
– І що, вона так і піде?
Олеся дивиться на жінку, яка її колись народила. У неї немає ні любові, ні ненависті до цієї жінки. Навіть цікавості.
Тільки думка: «Дякую, люба бабуню».
Дивно – чому бабусю? Причому тут бабуся? Бабуся вже їй не рідна.
І раптом розуміє, що найперше зробить, коли вийде з цього будинку. Якщо вийде… Ні, таки вийде…
Найперше вона зателефонує мамі Віталії. Рідній підлій обманщиці, мамі Віталії… Скаже про все, що раптом заболіло…
Її починають душити сльози. Йде крізь туман, який породжують сльози, до дверей. Чує голос… Її батько… Батько?
– Стій! Не смій… Ти не підеш за нею…
«Я сирота, – думає раптом Олеся. – Кругла сирота. Як м’яч. Як кулька, котру надули й тепер боляче б’ють по ній. А кулька от-от трісне… Ось-ось трісне, от яка біда…»
