Текст книги "Країна гіркої ніжності"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

12

Наступного дня Віталія дізналася про таємницю Софії. Ця жінка не приховувала, що в сім’ї все визначала вона. У цілій родині, до якої вона зараховувала десятеро своїх дітей і майже три десятки онуків, трьох своїх сестер і двох братів з їхніми дітьми. Усі вони мусили дотримуватися своєрідного графіка провідин мами, тітки, бабусі. Одне товариство до обіду, одне, а ліпше два – після обіду й тихого часу. Віталія спершу дивувалася, а потім перестала дивуватися такому підходу. Раз їй здалося, що цими шумними велелюдними відвідинами Софія хоче загасити свою тривогу й страх перед хворобою. Це також було, як то кажуть, присутнє, що цікаво – остраху Софія не приховувала. Але суть проявлялася в іншому. Характері цієї жінки, її прагнення створити свою, родинну міні-імперію, зі своїми законами й правилами. Вона з дитинства визначала, котре з дітей ким буде, який шлях у житті обере.

– Я з дєцтва бачила, в кого до чого руки тягнуться, – казала Софія. – Як до техніки – то до техніки, як до землі – то до землі. Колюня, бачила, шофьор – то шофьор буде, а Вітька грамотним хлопчиськом ріс – то йому в начальство дорога. А ни до чого ни тягнишся, кебети ни показуєш, то мама тобі оприділить – шити ци на базарі торгувати. Так і виходило по-мему. І слава богу, щасливі живуть, нихто ни скаржиця. Ні на роботу, ні на жінок альбо чоловіків, котрих я їм вибрала. Бо в мене понєтіє і нюх добрий. На життє й на людей. Як не крути, а правда з мего боку зі свічкою стоїть.

Та як призналася Софія, в її стрункій, логічній, досконалій життєвій системі таки була одна тріщина. Та тріщина найдужче їй муляла й боліла. І що далі, то дужче, не могла перестати. Хоча, як Софія казала, давно викинула «тую проблєміцу» з голови і серця. Як не дивно, «проблєміца», «окаянниця» також мала ім’я Софія.

– І то ж тре було, щоби мему лисому дурневі вперлося до голови: давай назвемо дочку на твою честь, – сокотіла Софія. – Ну, правда, тоді він ще не зувсім лисим був, як типерка, тико залисини з двох боків світилися, як, бува, смужечки блимають з-під фіранки. Ну, й ото вперся – третю дочку на твою, себто мою, честь. Бо вже їдну Марусею нарекли на честь меї мами, гинчу, тоїсть другу, на честь тітки Галі, котра нам цілого бухвета на весіллє подарувала, а типерка й до мене очередь дойшла. Ну, я ж тико для виду трохи покомизилася, нібито суперечила, мо’, яке друге ім’я, хоріше, тре вибрати. Самій же, чого там, приятно. Ну й назвали! Ну й Софія вийшла тарабарська, хай Господь простить. Тико ім’ячко спаскудила.

«Софія тарабарська», як виявилося, першою пішла проти волі матері, вибрала і професію, і долю всупереч. Замість поступити в торговий технікум чи хоча б у педучилище (бо таки вчилася, чого там, низгірше, казала Софія), вона вирішила стати актрисою, «артісткою» (Софія з притиском) і крадькома від матері поступила в «якусь там школу» при тіятрі у Львові.

– Та хіба я така звєрка, – каже Софія. – Я ж би й ни проти вже, ну, рішила артісткою стати, то хай і артісткою, ну я нібито так, для виду, сказала – щоб ноги твеї в нашім домі ни було. А самій же серце болить. То хай би й артістка вже, воне ж таки гроші ни злецькі зароблєють, я чула, особіно як у кіно придставляють. А то ж вийшло – і сміх, і гріх, і кукуріку.

І Софія таки розповіла, спершу перебивши болючу розповідь про доньку якоюсь сільською історією, як таки зібралася й поїхала в те місто, де неслухняна дочка в театрі працює. Як, стидаючись, «купила білета в самий останній ряд, щоби дочка ни побачила». На виставу, де, як дізналася, грає дочка. Як вдивлялася на сцену, коли то неї побачить. І як була вражена й розчарована. Бо дочка тільки два рази за всю виставу на сцені з’являлася. Раз сказала: «Пан Петро Адамович приїхали. То обід подавати чи ще зачекати?» А другий, як там якась пані на неї сварилася, за любов до пана дорікала, то так сумирно: «Не гнівайтеся, я нашого пана, як батька, тільки люблю». Ото й усе. Софія призналася: після вистави, як виходила з театру, то здавалося, що всі знають, що то вона мати тої нездалої артистки. Ну, правда, в перерві побачила доччину фотку там, на стіні, за залою, де люди гуляють. Дивилася довго. І в якоїсь дівчини таки спитала, чи то хороша артістка – Софія Кравець. А та з смішком: «Дуже хороша, вона в дитячій виставі гарно поросятко грає».

Софія:

– Боженьку милий – поросєтко! Як теє собі придставлю – зимно робиться. Перед усіма людьми. Поросєтко! Ото тре було вчитися, щоб поросєтком ставати?

Вона таки тоді знайшла театральний гуртожиток, де жила дочка. Умовляла, пересиливши себе, вернутися додому. Софія-молодша сказала, що щаслива грати навіть поросятко. Що це її життя. Тільки її, яке вона вимріяла і вибрала.

То було шість років тому. Тепер дочка живе в тому ж гуртожитку, куди вернулася після невдалого заміжжя. І грає маленькі ролі, животіє на крихітну зарплату. Як те поросєтко, якому, може, й дадуть їсти, а можуть і забути.

– Господи Боже мій! – Софія сплеснула руками, а потім їх заломила. – У трийцять, щитайте, три роки микає у тому гуртожитку. Ні кола, ні двора. Ні дитинки, ні хатинки. Як же серце не розриватиметься? Чєсом, як проснуся, думаю: хай би ліпше неї у мене ни було. Хай би то сон був, що в мене штири дочки. Хватило б і трьох, прости мені, Боже. Ну, син найменший, Тарасик, розвівся з жінкою, так уже другу має. Та там діло житейське. А тутика… Позор в родині. На цільну родину й сило. Никому й ни кажу, яка то в мене артістка.

Віталія не знала, що відповісти. Переконувати, що доля Софії-молодшої – то її доля? Була чомусь певна, що мати те й сама розуміє. Раптом вона відчула: дуже хочеться Софії побачити дочку тут, в палаті.

Обережно спитала, чи знає, який у доньки телефон.

– Общежітський є, тілько я забула. А нащо то? Ни хочу я неї бачити. І на похорон хай ни приїздить. Скибка одламана та й на землю впала.

– Скибку можна й підняти, – сказала Віталія.

– Підняту скибку до рота ни беруть.

«Я теж відламана скибка, – подумала Віталія. – Була. Довго була. А тепер? Одламана від життя? Скоро відламаюся».

Уперше її оповив такий щемкий жаль, що хотілося плакати.

Кілька тижнів тому – неповний місяць – вона дізналася про страшний діагноз. Досі нічого не боліло. Трохи поколювало збоку, десь під серцем. Вважала – може, щось у бронхах, перевіриться, ще перевіриться, може, віддає серцевий м’яз.

…Трохи боялася. Так, боялася. Заспокоювала себе і боялася перевіряти, тепер у цьому можна признатися. Гладила те звірятко страху, запевняла, переконувала себе: нічого серйозного, роби свою справу, страхопудко, твоє діло – інших лікувати.

Нарешті відважилася. Так, для формальності перевіриться. У своїй же лікарні. Вона була надто досвідченою й розумною медсестрою, фактично лікарем за кваліфікацією. Побачивши знімки й вираз обличчя добре знайомого лікаря, зрозуміла – найгірше.

– Вікторе Дмитровичу, – сказала вона. – Я не боюся. Я ж бачу…

– Що ви бачите? – Віктор Дмитрович промовив сердито. – Що ви бачите, Віталіє Миколаївно? Вам просто треба перевіритися в окнодиспансері. От і все.

– Я ж бачу – у легенях пухлина.

– Ви занадто багато бачите! – Лікар уже сердився не на жарт. – То й що, як, допустимо, пухлина? Пухлини бувають різні. Переважно доброякісні.

– Хороші й дуже хороші, пухнасті з гарними хвостиками. – Віталії стало безпричинно весело, хоч веселість була з гірчинкою – маленькою, мов дрібне зернятко. – Я ж кажу, що нічого не боюся. Я стоїк і агностик, щоб ви знали.

– Ох, грамотна ви наша! – Віталія побачила цієї миті, що в лікаря дрижать пальці. – Освічена й інтелектуальна. Зняти б вам халатика… Та кропивою… За те, що марнували час… Ви ж медик… Без ваших агностицизму й стоїцизму дасте фори нашим багатьом дипломованим… скажемо делікатно – псевдолікарям…

– У мене під халатиком…

Віталія хотіла сказати в тон їхньому діалогу: «Ще досить привабливе тіло, вам би перехотілося бити…» Та жартівлива хвиля минала вже її. Зробила гарячими щоки й груди й відлинула. Здавалося, запашіло повітря. Ось-ось спалахне все в лікарському кабінеті – папери на столі, сам стіл, жалюзі на вікнах, вазон на підвіконнику, халат лікаря, він сам. Така задуха постала враз у цьому кабінеті. Непровітреному.

– Віталіє Миколаївно, ви…

– Стала бліда як смерть?

– Ні… Ви… Ви ніякий не стоїк, а боягузка, Віталіє Миколаївно…

– Давайте направлення, – сухо сказала вона. – У той ваш білий і пухнастий диспансер. Усе. Дякую.

Їй не склало труднощів, пустивши у хід хитрощі, а ще пляшку справді дорогого коньяку і певну суму, дістати доступ до тих папірців, по яких розкинув свої клешні страшний звір. Канцер-шманцер.

У неї, виявляється, прихований перебіг, який веде до останньої стадії. Болить усе сильніше. Ось-ось вибухне страшний біль. Ось-ось підуть метастази, які не спинити.

На роботі й удома вночі Віталія програла кілька можливих варіантів. Варіант А – взяти направлення до Києва в інститут раку. У Києві є Даздраперма й приїздитиме Олеся, там вони й познайомляться. На всякий випадок. На випадок летального… Кінця?

Обличчя мами Дази випливло із темряви. Очі дивилися пильно й докірливо. Про щось питали. Просили чи наказували відповідати.

«Бог згадав, мамо, що ми не просто є, а є обоє, в одній зв’язці, – подумала Віталія. – Що тобі треба дізнатися: у тебе є внучка, якщо досі не знаєш. Це теж можливо. А мені треба добряче відлупцювати тітку Гординю. Пристань наближається. На ній стоїмо обоє, а хто пливе на човні, катері чи кораблі – зараз дізнаємось. Зараз він виллє у воду отруту чекання».

Вона вибрала варіант Б – повідомити Даздраперму (Господи, маму!), телефон, слава богу, ще пам’ятає, навряд чи консервативна мама його змінила, хіба додалися одна чи дві цифри, запросити її чи звеліти приїхати до Луцька. Їй самій теж тут лікуватися. Утім, лікуватися не зовсім те слово. Ти ж хвалилася, що стоїк і агностик, Віталіє Миколаївно. Ніби їх милує дядько (чи дідько) з клешнями! То сплачуй за останніми рахунками. З такою гідністю, наче ти королева. А ти і є королева, тільки підданих у твоєму королівстві – ти сама (королева й інфанта) і твої відчуття й почуття. Твій заплаканий світ. Витри йому сльози – і вперед. Насамперед треба дістати морфій, побільше морфію. Ти ж медик, усе зробиш сама, ти не дозволиш огидному болю шматувати твоє справді доволі ще гарне тіло.

13

Віталія дісталася до Києва, а тоді вже сама (повагавшись на вокзалі – а може, вернутися додому?) у те село на Вінниччині. На вокзалі ж у російському місті найперше сказала Зіні, що хоче в туалет.

– Залиш сумку, я постережу, – Зіна.

– Ні, я з…

У кабінці мусила одягтися. Була зла й наче в тумані. Що він робитиме з тими, що забрав? Показуватиме таким, як сам, убивцям, бандитам, злодіям і грабіжникам? А ті сміятимуться, огидно реготатимуть? Як соромно! Як бридко! Під землю провалилася б. Усе! Між ними все скінчено… Назавжди!

Чи… Чи нікому не покаже… І вночі, коли всі спатимуть… Тулитиме до… До… До щоки і… Невже цілуватиме? Віта спалахнула й побігла до Зіни.

У селі її чекала сповнена емоцій Людка. Уся аж світилася. Розповідь виливалася бурхливим потоком, фонтанувала враженнями. Найбільше з них – тут повно хлопців, сільських і тих, що десь вчаться і тепер, як вони, на канікулах. Не просто хлопців, а різних і гарних. Тут, уяви собі, тричі на тиждень – в суботу, неділю і (увага!) середу – танці. У клубі, а опісля клубних для бажаючих – за селом на березі річки. До упаду… До ранку!

– Я вертаюся з клубу, бо бабуся, буває, не спить, а тоді тихенько вилажу крізь вікно назад, – сміялась Людка.

Тут, як і скрізь, звісно, є комсомольський патруль. Вони виловлюють школярів, місцевих старшоклашок, котрі приходять на танці. Але не чужих. До неї пробували присікатися – чи не школярка, бува, так вона відбрила, що перший курс технікуму закінчила. І відчепилися. Мамка з батечком до родичів поїхали, а там гуртом хочуть десь в Карпати пхатися, ну, вона відмовилася, сказала, що подругу чекатиме, тепер у них цілий тиждень краси й волі. Три вечірні сеанси танців, а може, й чотири, а як повезе – то й п’ять, бо батьки з родичами вкупі ще збиралися до Ужгорода заглянути, бач, почули, там є який винний підвал, де смачне й дешеве вино на розлив продають – бери хоч бочку. І можна за безплатно пробувати. Не шмурдяк ягідний, а справжнє виноградне вино!

Віта слухала й не слухала. У ній жило тремтіння всього тіла й душі. Яке мовби час від часу народжувалося десь аж на кінчиках пальців ніг. Її забирав у полон вихор, який жив і серед вітру, й серед тиші. Він ріс, наростав, і сили спинити його не стачило. Вихор ніс у собі дорогу до далекого приуральського міста, дерева обіч залізниці, будинки, самотні постаті, котрі проводжали потяг тужливими поглядами, мовби просилися взяти з собою. На обрії виростали й зникали гори, обтягнуті голубуватою, з вороним відтінком димкою. Щось виглядало з тієї далини, сміялося, а може, й плакало. І теж кликало, тільки вже її, Віту. У спогаді-видиві вона не бажала приїзду, ніякої зустрічі. Та знала, що вихор принесе і її, і ту жахливу мить, коли зустріч неминуча, і стрій зеків, що заходять у ворота колонії.

«Я вразлива, тільки й усього», – сказала собі Віта.

Та якщо з вихору якось можна було вибратися – хоча б уявити, що вибралася – то дрижання не проходило. Більше того, воно ставало… солодким. В якийсь момент Віта задрижала вся, як… як маленьке цуценя, змокле, геть мокре, мокруще, беззахисне, бездомне, таке вона бачила якось пізньої осені біля їхнього будинку, біле, швидше сіре, од дощу й грязюки, з великими чорними цятками на лівому вусі, грудці, спинці. Воно просилося всім своїм виглядом захистити од цієї негоди, од цього світу.

– Чиє ти? – спитала тоді Віта. – У тебе є господар? Я б тебе взяла, але… Може, в тебе таки є господар?!

Тепер хтось наче спитав її й вона… Вона подумки відповіла, чия. Чия вона. Жахнулася. Ні-ні. Вона, як і перше, перед тою дурною поїздкою, нічия, хіба мамина, сама по собі, горда, незалежна. Мамина, так. Але й маминою вже не була. Вона…

Віта затремтіла й зараз, під час заливчастої Людчиної мови. Потоку. Ні, вона нічия. І дощу нема, і не мокне, надворі літо, і їх чекають танці. Танці-шманці, веселі, безтурботні, без будь-якого тремтіння – внутрішнього чи зовнішнього. У швидкому ритмі. Чи в ритмі вальсу або танго.

Перед танцями обов’язково тре було передивитися кіно. Й вони подивилися, заплативши отих всьогісінько двадцять копійок – виробничу картину, де гарна дівчина не могла пробачити хлопцеві, що він, бідолаха, не може стати передовиком. Страждала, переживала за нього. А як дивилася – гордо і покаянно.

– Дурепа, – прошептала Людка Віті на вухо. – Хлопець же який! Та я б такого й злодія полюбила. Ой, вибач…

У відповідь Віта несподівано стисла тимчасовій подрузі пальці. Міцно-міцно. Зі злістю, образою, але наче й змовницьки. Справді, Людка знала про неї надто багато. Але була певна: доки вона, Віта, їй потрібна, Людка нікому нічого не скаже. А після школи розійдуться, як у морі кораблі. Тоді стане байдуже, хай варнякає, що хоче. Швидше б пережити цей рік.

Танці… Музика… Віта вміла танцювати, недаремно ходила в гурток бального танцю. Танцювала й на шкільних вечорах, кружляла так велично й граційно водночас, що класна подруга (не Людка, звісно, а Тамара, Томочка) сказала:

– Ти як пава. І лебідь. Лебідка.

– То пава чи лебідка? – Вона тоді засміялася.

– Пава й лебідка. Мені б так танцювати! Я б показала, хто я така.

– Ти й так люксова.

У сільському клубі було до трьох десятків хлопців і дівчат. Людка сказала, у суботу, а особливо в неділю, буде більше.

…Її запросив найстарший на вигляд. Високий, дужий, з-під закачаних рукавів сорочки виглядало густе чорне волосся. Від нього, як і Едика, йшло потужне гаряче тепло.

– Ти справді з Києва? – спитав, коли прокружляли коло.

– Так.

– Твоя подруга казала, що в технікумі вчитеся. Можна взнати, в якому?

– Можна. – І тут на Віту напала злість, підкотила до горла – роби, що хочеш. – Ми не вчимося в технікумі.

– А де ж?

– У школі. Перейшли до десятого. Можете сказати завідуючій. Чи он тим… патрульникам.

– Не кусайся. – Він легко стис їй руку. – Не подумав би, що школярка.

– Тепер будете знати. Ми – малолітки.

– І у малоліток закохуються, – тихо напівсказав, напівпрошептав.

«Везе ж мені», – подумала Віта.

– Не в таких, як я, – уголос.

– А ви – які?

– Зіпсовані, – раптом ще зліше сказала Віта.

Він спробував заглянути в її очі. Щось відчув? Чи просто шукав погляду? Нехай. Нехай. Даремно. Усе даремно.

Їй перехотілося танцювати. По закінченні, коли її партнер галантно провів до першого ряду клубних стільців, Віта встала й підійшла до Людки. Та пришвидшено дихала, очі блищали. Віта сказала, що в неї болить голова.

– Що з тобою? Толик образив?

– Толик?

– Ну, котрий з тобою танцював. Класний хлоп. Після армії. Тут на нього місцеві кобилки западають. А він тебе запросив… Тут одна так блимала!

Вона знала все і всіх, Людка. Вона й тут виявилася своєю. Віта не вміла так. Відчула, що й не хоче вміти. Що не може бути безжурно-веселою. Коли… Коли він там… Там, у неволі… Вона.

«Я підла зрадниця», – подумала Віта.

– Ходімо додому, – сказала.

– Ти що, подруго? Танці тільки почалися.

Знову заграла музика. Веселішої. І знову Віту запросив Толик. Крутив її, мов дзиґу. Віта летіла наче над ним. Прагнула одного – закінчення танцю.

– Більше мене, будь ласка, не запрошуйте, – попросила.

– Чому?

– У вас же є дівчина.

– Хто вам сказав?

– Люда.

– А, ваша подруга. Звідки їй знати, хто у мене є?

– Усе ж я вас прошу. Я вас прошу…

Віта різко повернулася й попрямувала до виходу. За нею… За нею йшов той хлопець. Толик. При виході її наздогнала ще якась дівчина. Схопила за руку.

– Ти… Городська… Толик мій хлопець…

Вона відповіла. Висмикнула руку. Пішла, розправивши плечі, як могла. Навздогін почула:

– Катю, як ти не розумієш… Їй погано…

– А мені… Ти що, хочеш її утішити? Я бачила, як ти на неї дивився, коли танцював…

– Та що ти ревнуєш до кожного стовпа…

«От я й стовпом стала», – подумала Віта, вже не зло, а з сумною усмішкою.

Вечірня прохолода остудила лице. Дув приємний вітерець. Село вже спало. Тільки озвався пес, за ним – другий. Знову настала тиша. У цій літній сільській тиші Віта розчинялася, з насолодою дихала й слухала тихе сюрчання цвіркунів, а може, й іще якихось комах, віддалене жаб’яче кумкання. Прошелестіла крилами зовсім поруч пташка. Віті стало добре й умиротворено. Наче справді хто пригорнув до себе чи поклав руку на голову. Вона тулилася до цієї ночі, тиші, зір, що рясно миготіли у вишині. Була наче їхньою частинкою – нічної благодаті, сюрчання, блимотіння зір, темної синяви неба.

Ця несподівана тиха радість тривала доти, поки Віта раптом не збагнула, що… не знає, куди далі йти. Що елементарно заблудилася. Вони виходили на цю вулицю з іншої. Але з якої? Може, з цієї? А раптом – ні? Тоді вона ще більше заблукає.

Лишалося одне – вертатися назад, туди, до клубу. Віта хотіла вже так і зробити, та наступної миті побачила попереду блимання маленького вогника і начеб віддалені, ледь чутні голоси. Вирішила піти туди.

Вона бачила село вдень: малі хати (вперше була в селі) наче розбігалися, щоб потім, коли озирнеться, завмерти, очікуючи на продовження гри. Люди віталися – геть усі – з нею. Здавалося, вітаються й корови, гуси, качки, дерева. Високі тополі несли на гілках-руках сонце, східні тополі – вранці, ті, що на заході – призахідне. А коли сонце ховалося за тополі, Віта мимоволі затуляла очі долонями. Наче дітвак. Чого так, не могла б сказати. Баба Павлина наставляла – прокинешся, ковтни спершу свіженького молочка, я в холодне відерце поставлю, як видою корову, на пару мінуток, і не гаряче буде, і не вельми холодне. Ковтни й заплющ очі. Почуй, як молоко тобі квітку дарує.

– Квітку? – здивувалася Віта.

– Еге ж. Ту, що вчора корова з’їла.

Віта всміхалася. Тепер вона чаїлася серед ночі й вдивлялася у ледь помітну жаринку.

Ступила кілька кроків, спинилася.

На неї почало раптом обвалюватися небо. Віта підняла руки над головою.

Почула наче з далечини, а може, й неба, голос мами Дази:

– Ти знаєш, до зір не так вже й далеко. Зовсім недалеко. Їх можна й наблизити.

– Як – наблизити? – спитала тоді ще зовсім маленька Віточка.

– Рукою. А ще – очима.

– То зроби так. Я хочу зірку! – Вона аж притупнула ніжкою.

– Це зробиш колись ти. Я зараз не можу.

«Чому це згадалося?» – подумала Віта й опустила руки.

За ними опустилися й плечі.

Небо не падало, а вона стояла посеред чужого села – обманщиця, втікачка, чужа сама собі. Самій собі. Чужа такій, як стала тепер. Ще до цієї дурної поїздки. Треба йти, нічого не вигадувати, не боятися, а просто, просто, просто спитати, як потрапити до Людчиної бабусі Павлини.

Як не дивно, далі зовсім не боялася. Охороняло небо, зорі… ще щось потаємне…

Мама? Ні, не мама…

Вогник притягав її з кожним кроком владніше й нестримніше. Він був тепер сильнішим за зірки над нею. Віта йшла, наче прив’язана, до блимання цієї малесенької жарини. Жариночки.

Їх було двоє, двоє сільських молодиків, котрі на колодах біля чиїхось воріт (може, одного з них) розпивали пляшку. Як виявилося, по черзі, прямо з горла. Віта чемно привіталася і спитала, як пройти до оселі бабусі Павлини.

– Оселі? А ми – невеселі… Ти ди, яка грамотна, – сказав один з них. – Вроді не з наших… Городська, чи що?

– Я з Києва, – сказала Віта.

– Ти ба, столична штучка… Тож якої Павлини?

– Мабуть, Козюникової, – сказав другий чоловік чи хлопець.

– Та вроді не похожа… Знаю я Козюникову внучку… До баби регулярно приїжджає… Тая вроді кругліша…

Чоловік підніс цигарку до Вітиного обличчя. Віта відхилилася і закашлялася.

– Внучка баби Павлини? – спитав перший.

– Подруга внучки.

– Овва… А чого ж сама йдеш? З клубу, чи що?

– З клубу. Люда там лишилася, а я пішла. Тільки дорогу забула, – призналася Віта.

– Ну, хош, щоб показали?.. Можемо… Ти з нами випий… Городські ж дівахи п’ють… Чи погидуєш?

– Я не п’ю, – сказала Віта. – Чесне слово, зовсім не п’ю. Я ще вчуся, – додала навіщось.

– Хіба студентки не п’ють?

– Я в школі вчуся.

– У школі вчишся? І на танцюльки ходиш? То своя дівка, га, рижий?

– Ну точно… Вже, певно, й не целка…

– Точняк. Своя дівка… На, пийни…

Віта взяла таки простягнуту пляшку. Пересилюючи себе, ковтнула. То була самогонка – смердюча, але міцна. Обпекло горло. Закашлялася ще більше, ніж від цигаркового диму. Стало душно – в голові, в грудях. Поплив світ під ногами. Плила ніч і вона серед ночі.

– Таки городська і делікатна… Но, може, підеш з нами, дєвочка-припєвочка?

«Десь я чула цей вислів», – подумала Віта (від Едика, кричали зеки?) й спитала:

– Куди?

– До любові! Не хоч? А силою?

Один з них, причіпливіший, встиг схопити за руку.

– Не треба, – сказала Віта.

– А то що буде? Нічка не видасть.

– У мене хлопець в тюрмі, – аж дзвінким голосом відчеканила Віта. – Він авторитет.

– То й що?

– Чули про такого Еміра?

– Нє… Якого ще Чмура? – перший.

– А що? – другий вже трохи з осторогою в голосі.

– Зачепите – почуєте.

Відчула – вони збентежені. Та здаватися не хотіли.

– Бре-бре, дівчинко… Ну признайся – бре? Заливаєш?

– У Людки спитайте. Пішли до клубу? – І справді зробила порух, хоч голова все ще пливла. – Спитаємо?

– Та ну тебе… Як же ти з турміянином потоваришувала?

– Довго розказувати. – І раптом де й взявся в неї метал у голосі: – А мене проведете до баби Павлини. Пішли!

Вони таки взялися проводити. Теліпалися, похитуючись. Від них несло перегаром. Ще чимось не вельми приємним. Та Віті було добре й трохи весело. Подумала, що не такі вже й погані ці хлопці.

Вони щось взялися їй розповідати. Про якогось Михаська, котрий теж сидів у тюрмі. Про те, як мало платять у колгоспі на фермі. А є ж, виявляється, на світі такі міста, як Київ…

Віта слухала й не слухала. То був особливий вечір (чи вже ніч, адже кіносеанс починався о десятій вечора), сповнений подій і тривог, чогось такого в ній самій, про що досі й не підозрювала. Ніби привнесене вітром чи цими зорями над нею. Або пташкою, що пролітала.

«Опиратися марно», – сказала тепер вона собі.

Опиратися вечору, тому, що відбулося й що відбудеться? Чого не було, але мало бути? Таємниця її поїздки… Щось підступило Віті до її дихальних шляхів, стало їх забивати. Вона от-от упаде, тільки б не впасти, дійти…

Майже біля самої хати їх наздогнала схарапуджена Людка.