355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Вільгельм Мах » Вчителька, дочка Колумба » Текст книги (страница 20)
Вчителька, дочка Колумба
  • Текст добавлен: 4 октября 2017, 03:30

Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"


Автор книги: Вільгельм Мах



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

– Гей, хлопці! Пані до вас говорить, а ви хоч би пару з уст. Що це ви, до дідька, поставали так і стоїте, як німа на весіллі. Ану, сипоніть жартами, не соромте мене.

Дві шеренги розладналися, зашепотіли, зазвучали підбадьорливим сміхом. Макс, найсміливіший, підходить до столу, згортає на середину уцілілі склянки, вправно наповнює їх лівою рукою. І ось зі строю вже виходить Пащук, за ним Оконь із Прокопом. Колом оточують Агнешку й тягнуть до неї руки з склянками, а Пащук, як недавно майорові, впихає їй в руку, як жертву, свою власну склянку, бо іншої не знаходить. Сам же натомість хапається за ще не порожню пляшку.

– Що тут можна сказати, ласкава пані? – примирливо усміхається й, усміхаючись, відкриває щербаті жовті зуби.– Учителька є учителька, відомо.

– Якщо вродлива, чемна, то приємно. Крапка! Макс крутнув протезом, примружив очі, ковтнув із склянки раз, але добряче.

– Решта – бабська справа, не наша,– погоджується з Максом старий Коздронь, і кілька чоловік зиркнуло на нього, бо ж завжди маломовний і рідко коли тверезий.– Що нам до вас. Ви нам, пані, не заважаєте.

Юзек Оконь раптом присідає й плескає себе по коліні.

– Бідненька! – вигукує жалібно.– Кохана дитина, як вона прагне до раю!

– Досить! – втихомирює їх Балч. І до Агнешки: – Ви чуєте? Голос народу. Отже...?

І він запитливо зводить брови; йога невинний, приховано глузливий погляд очікує, щоб гостя чимось підтвердила своє задоволення. Агнешка відвертає погляд і натикається на тривожні, неспокійні від сорому очі Семена. Не маючи змоги сягнути до столу, віддає йому Пащукову склянку.

– Це погано,– каже вона тихо,– що я вам не заважаю. Я хочу заважати вам. Бо мені вас жаль. Коли я йшла сюди, то на дорозі знайшла перевернутий плуг. Чий це плуг? А біля води чекають вас човни. А в хатах ждуть, на вас жінки та діти. Ждуть і плачуть. Бояться вас. Чому? Війни вже давно нема, але весна йде знову. Закінчуйте пиятику. Принаймні з оцим найгіршим, тут ось.– І вона махнула рукою в бік другого приміщення, що темніло за муром арки.– Закінчуйте, і я за це...

Агнешці забракло повітря. В її очах колишеться блиск склянок, і обличчя теж колишуться; то наближаються, то віддаляються. Обличчя різні: і юні, і поорані зморшками, отупілі й байдужі, глузливі й поблажливі, а деякі, можливо, й співчутливі... Віддалилися на якусь хвилю і її власні слова: не може їх зловити, завернути до себе.

– ...і я за це віддам все, що маю,– чує вимовлені м’яким тихим голосом слова й безвільно, слухняно повторює їх.

– ...і я за це віддам все, що маю.

Секунда тиші, хтось весело пирскнув, і враз вибухнув сміх, загальний регіт. І ще, коли повернула голову вбік, нібито мимохіть шукаючи підтримки, помітила широкий блиск його зубів, знову затиснутих, знову прикритих губами. Однак розколошкане в чоловіках шаленство втіхи не вгамовується, наростає; порушилося коло п’яних, миготить і видзвонює скло, одні обнімаються, інші горнуться до Агнешки, стискають її з усіх боків, торкаються все сміливіше, з п’яною настирливістю: пані наша кохана, кохана, ко... ну й цирк, ну й комедія, ну й балет, цирк, цирк...

Перед Агнешкою нараз – русяве волосся Семена, його рука на її плечі. Семен злегка відштовхує Агнешку назад, відтягує вбік.

– Я привіз вам листа,– буркоче він зблизька й вкладає конверт до кишені її спідниці, проте Агнешка й не чує, й не розуміє його слів.

Балч раптом сильно б’є Семена по руці, відштовхує вбік.

– Шикуйсь! Тихо!

Агнешка знову опиняється за кілька кроків від усіх. Чоловіки поглядають на Балча, не розуміючи, чого він хоче. Немовби чекають на цікаву несподіванку. В його мінливих, неспокійних зіницях тліє якийсь задум чи забаганка, котра, визрівши нарешті, змусить їх – що: вжахнутися? засміятися? – не знають ще. Він не п’яний, зненацька осяває Агнешку нове відкриття, він – хворий.

Розпустив шнур, склав його навпіл, цьвохнув понад землею. Усі метнулися попід стіни. Цьвохнув ще раз – і посипалися з столу, з буфета, з дзвоном і брязкотом на долівку пляшки й склянки, банки з консервами.

– Дурієш, Балче,– озивається коваль з докором.

Балч не чує його. Тягнучи за собою шнур, підходить до білої шафки з хрестом на дверцях. Досить довго шукає ключ в кишенях свого святкового костюма. Знайшов. Скреготнуло в замку, смикнув за дверці, відчинив. Усі остовпіли. Семен підніс руку до обличчя, щоб витерти піт.

На полицях шафи світять темним, жирним блиском старанно й тісно складені одна біля одної шишки гранат. Трохи нижче грізно вишикувані банки, котрі могли б скидатися на запас консервів, якби не були обмотані кабелями або бікфордовими шнурами. У короткому спалаху різних здогадів Агнешці нараз пригадуються розмови з Тотеком, та давня, в лісі, і та, сьогоднішня, і поки що не розгаданий дитячий секрет, про який вона повинна була дізнатися в Кімнаті від Улі о третій годині... Ще є час, думає вона мимохіть, однак не може зиркнути на годинник; безвільно, ніби зачаровано втупившись, як і всі, в той арсенал і в людину з шаленими очима, котра стоїть біля нього.

– Поганенько ви показали себе, хлопці, перед завідувачкою школи,– каже Балч, мимоволі чи навмисне наслідуючи її інтонацію.– Пані завідувачка не любить горілки, шановні друзі. І має рацію, шановні панове. Горілка робить із нас звірів, шановні. А звірі, навіть, скажімо, пес, любіший для нашої завідувачки, аніж кожний із нас і всі разом...

– Балче, не дурій! – Макс підступив на крок.

– Коменданте,– просить Семен, який стоїть найближче,– нащо це...– в його тихому голосі бринить якесь несміливе благання.– З цього аже нічого не вийде...

– Вона тебе має десь! – по-простацькому щиро додає Макс.

Балч здригнувся. Але не оглянувся, не відповів. Здіймає з полиці гранату, кілька разів перевертає її на долоні, уважно й зацікавлено розглядає, торкається пальцем чеки.

– Свято...– каже він сам до себе, в задумі морщачи чоло,– роковини...– І до Агнешки: – Пиття вже не буде. Будуть бенгальські вогні на честь закінчення гулянки.

– Балче! – цей новий, сповнений страху крик розлягається з донедавна порожнього місця, де не було нікого із тут присутніх. І всі мимоволі повертають голови в той бік, під арку між двома кімнатами, до межі між світлом і тінню.

– A-а, Януарій! Нарешті й ти! Виспався. Це добре. Саме вчасно. Ми маємо до тебе маленьку справу – я і пані Жванець. Перед тим, як почати фейерверк...

Кладе на місце гранату й тягне за собою Агнешку, відштовхнувши перед тим Януарія вбік.

– Ви мріяли, щоб нарешті побачити, завітати до нашої святої святих. Будь ласка. Досить прозаїчне воно, це святилище, як ви й самі бачите. Звичайна холостяцька квартира Зависляка, його барліг он у кутку, що вас, звісно, не цікавить.

Його барліг в кутку. А там, над узголів’ям, у бічній ніші, Агнешка, попри пітьму, бачить ледве видну заглибину, у якій (про це вона відразу ж здогадується) безсумнівно є двері, заставлені ящиками, з яких виглядають шийки пляшок. Януарій отож знає-таки, зринає в голові Агнешки думка, мусить знати про хід звідси до Кімнати. Виходить, нінащо здалися Балчеві заборони й оте його замикання Клубу на ключ.

– ...зате, як бачите, тут же поряд з барлогом – серце нашої місцевої промисловості, наша частка національного багатства...

Зависляк, видно, недавно підкинув кілька полін на товсті колосники, бо вогонь палахкотить і пирскає іскрами. Полум’я лиже чорне залізо печі. І його брунатний відблиск ковзає по випуклому животі величезного котла. У його середині і в закрутах труб наростає шум і сичання.

– ...ви чули, читали про Молоха? Він жер людей, атож... Ви нас жалієте? Слушно. Я теж не люблю ненажерливих богів. Хотів усе це спродати, але ж ви не дозволили. Теж слушно. Богів не продають. Ну, то ж як, Агнешко? Власне, я бачу по очах... Що ж, трапляється нагода, Агнешко! Зависляку, відступи вбік!

Але не тільки Зависляк, тут вже зібралися усі, товпляться позаду, напружено слідкують за кожним рухом Балча. Балч тим часом розпустив шнур на всю довжину, розширив петлю і закинув її на тулуб котла. Потім кінець шнура, злісно й загадково усміхнувшись, вручає Агнешці.

– Будьте ласкаві. Богів знищують, атож, знищують. Безпеки не гарантую, отож на всякий випадок можна перехреститися.

– Балче! Ти не маєш права! – Це лютий хрипкий голос Зависляка.

– Пані Агнешко! – Це Семен.

Балч, не обертаючись, розвів руки й раптово подався назад, мовби роблячи для Агнешки місце й водночас відпихаючи чоловіків.

Агнешка зібрала в собі всі сили, шарпонула, як тільки могла. Та котел і не здригнувся. Шарпонула ще й іще раз, все слабкіше й слабкіше. Ні з місця. Позад неї – чийсь високий, неначе пташиний скрегіт, під’юджуючий, а можливо, й глумливий.

– Бачите, це не так просто, дитинко.– Балч з м’якою сумовитою усмішкою простягає руку до шнура.

Агнешка кидає шнур на землю. Потім хапає з-під колосників коцюбу – чорну, важку, гарячу, що аж руки обпікає. Підіймає її догори. Заціплює зуби й спрямовує свій удар уже не в котел, а в бічну дистиляційну трубу – змійовик. Труба скривилася від удару, зігнулася, і гучне шипіння в ній зненацька замовкає. Агнешка знову підіймає важку коцюбу – і мало не падає від удару в обличчя.

– Це моє! Геть! Моє!..– кричить Януарій, пригнувшися після стрибка, як той чорний розлючений кіт, і заносячи руку для нового удару.

Одначе в ту ж мить від сильного штурхана він відлітає вбік, стукається головою об котел. Відштовхнувшися від котла, перевертається і стає навкарячки. Хапає випущену Агнешкою з рук коцюбу і зводиться на весь зріст. Балч спогорда відвертається від нього, ледве помітним рухом руки наказує, щоб його пропустили. Але все-таки не виходить. Злегка перехилив голову набік, прислухається. Зависляк, пригинаючись, начебто він підкрадається, дріботить до Балча, оберненого до нього спиною.

– Ти... жеребець! – хрипко видушує з себе вже нестримну ненависть.– Цю ти захищаєш, а ту... знищив!

Широкий сильний змах залізом.

– Зеноне!

Балч одночасно із застережним окриком Агнешки відстрибує вбік. У його витягнутій уперед руці зблискує пістолет.

– Зеноне!

Глянув на Агнешку – просто в її перелякані, благаючі, повні жалю очі. На Януарія – той зіщулюється, закривається рукою, а коцюба, котру він тримає, немовбито перекреслює його навскоси. На Семена – де це й коли було щось подібне... чи не сни повторюються? Балч витирає чоло тильним боком руки, в якій затиснув пістолет, і на якийсь час кам’яніє у цій позі під важкими ворожими поглядами всіх чоловіків, що збилися біля виходу. Старий Пащук трясе брудно-сивою зляканою головою й монотонно, з лютою зневагою в голосі буркотить:

– На свого... на нашого... як ти можеш, Балче? Не можна, Балче, не можна, не можна...

– Вийдіть звідси! – наказує Балч зовсім-зовсім тихо. Повернувся до Агнешки й Зависляка: – І ви. Всі!

Семен підбігає до Агнешки, міцно бере її попід руку, виводить і, відчуваючи, що вона опирається, обіймає за плече й мало не силою проштовхує її вперед. Чує за собою нерівномірний тупіт чобіт. Чоловіки виходять неохоче, то пристають, то затримуються на місці.

– Швидше! – підганяє Балч.– Забаву закінчу я. Відійдіть звідси, далеко!

Що за місце, звідки тепер долітає його голос! Агнешка оглядається, однак не може придивитися довше й уважніше, бо Семен уже силоміць, важко дихаючи від поспіху, тягне її до дверей. Все ж вона на мить спиняється біля порога, зиркає назад і на коротку долю секунди, в просвітах поміж голів людей, котрі тепер налякано тікають надвір, бачить, як Балч підходить до білої шафки.

– Балче! Зеноне!

Оглянувся, відповів:

– Я зараз закінчу!

Всі вже надворі. А Семен відводить Агнешку далі й далі і аж на подвір’ї зупиняється нарешті. Нараз він повертається й кричить у відчинені двері:

– Коменданте! Коменданте!

І раптом в його викрики вривається вдвічі сильніший, божевільний крик Януарія:

– Боже! Там же мої...

І не докінчив. Знову кинувся всередину приміщення. Більш відважний серед тих, що скупчилися за порогом, та й Агнешка, як тільки її випустив із рук Семен, зараз же підбігла ближче, бачать обидві кімнати наскрізь. Бачать Зависляка, котрий обминає Балча, що підводиться з колін.

– Зависляку! Вернись!

Януарій добігає до своїх нар, просуває руку в дірку матраца.

– Зависляку! – голос Балча такий пронизливий і гучний, що його чути й надворі.

Януарій відстрибнув назад, глянув на вогонь, на Балча, який ще стоїть під аркою, чекає. І раптом мовби завагався. Усі бачать, як він довгим стрибком повертається до нар, одним пошарпом відкидає їх убік і всією вагою тіла, крізь гуркіт і тріск ящиків, проривається у двері, що нараз розчахнулися перед ним.

– Тікай! Тікай! – кричить Балч, сам біжучи до виходу.– Тікайте!!! – гукає він ще раз, уже з порога, і в тому крику Агнешка чує не страх за себе чи за інших, а визволений, звитяжний захват.

22. Кінець свята

Флокс, бер-локс, бервистика, бокс... Айстра, бер-байстра, бер-вар-вистика, бар-байстра...

Ви ж, цуцики, знаєте оцю Мар’янекову мову, смішне лепетання, котре можна застосовувати де хочеш? Розумний Флокс, розумний, добрий собачка. І Айстра розумна, але потайна. Якби не Флокс, ніхто б не сказав Мар’янекові про Айстру і про її гарнесеньких цуценят: які ж вони малюсінькі, теплі, і вже бачать всі троє. І всі такі пишні: два – жовті, як Айстра, тільки світліші, бо чисті, а третій з темною, мов залізо, м’якою шерстю, з довгими вухами, схожий на Флокса. Не зовсім, правда, бо й він трохи жовтавий, на животику й на мордочці, над очками, і ще на кінці хвостика. А попискують вони й поплакують ну зовсім як Гельця, коли вона була ще тільки ніби-Гельцею. Почекайте, немови, хай-но Айстра наїсться, тоді вона й вам дасть моні, будете смоктати. Ось і тобі, Флоксе, молоко й хліб, ти заслужив. І сиди тут, коли тобі добре, не винюхуй кутків, не шукай, бо твоєї господині нема тут і не буде. Добрий цей Флокс, найкращий приятель, кращий, як Тотек, котрий починає вдавати з себе дорослого і вже задирає носа догори; і кращий, як Уля, в якої вже все в голові перевернулося, бо ж стала така, бач, красуня. Аякже! Ці цуцики кращі за Улю, за все, навіть за Фонфелика. А як вони, оті недобрі Тотек і Уля, забороняють йому, Мар’янекові, приходити сюди! Як добре, отож, що Тотек поїхав до мами. Хай їде. А Уля, може, сьогодні й не загляне сюди. А якщо й загляне, то не скоро, бо Мар’янек умисне втік з дому раніше, щоб побути тут самому. Чому ж ці цуценята так тремтять, хоча вони вже й не голодні, і скімлять увесь час, лазять та лазять одне по одному, місця собі ніяк не нагріють? І Айстра неспокійна, підводить голову й наслуховує, не хоче лежати. І Флокс тривожиться. Що це з вами, песики мої? Боїтеся тих голосів, що десь там внизу розлягаються? Це ж вас зовсім не обходить. А, може, вам холодно? Ну, звичайно ж, Мар’янек теж уже трохи змерз. Гаразд, гаразд, чимось зарадимо, є у кишеньці сірники. Та як же їм не бути: вчителька в школі забороняє, вдома забороняють. Тим приємніше мати з собою щось заборонене. Можна ще й цим трохи погратися.

Старанний Мар’янек заметушився по Кімнаті. Є тут по кутках якісь старі німецькі газетища, та й Айстра не пожалкує віхтя соломи з свого лігва. Отже, дещо на підпал вже є. Деревини тут теж багатенько; по всій підлозі валяються почорнілі тріски й обрізки балок, правда, не дуже сухі, та нічого – розгоряться. Все це Мар’янек збирає і складає під дашком каміна на високу вже купку. Цей камін з широким дашком, що видається наперед, наче мала хатка без передньої стіни. Або як кузня маленьких чоловічків-гномиків. Мар’янек, правда, вже не зовсім певний в тому, як колись, що на світі є ті гномики; все ж, якщо їх хоч трохи десь є, то де як не з ним тут, в цьому чудовому сховищі, жилось би їм найліпше. Мар’янека завжди тягне сюди, ніби щось підказує, що тут з ним трапиться дивна пригода. Але ж боявся, та й не знав, як сюди забратися. Розумний, добрий Флоксик!

Вогонь не зразу пробився від паперу й соломи до деревини. То він блисне, загуде, затріскотить, ніби от-от спалахне, то затихає й тільки шелестить вогниками-арабесками на краях сторінок, на які знову доводиться дмухати й дмухати. Та от нарешті червоні язички починають лизати, обхоплювати сухіші шматочки деревини. Все ж вогонь займається мляво, щось хрипить і шипить в горловині того каміна. Їдкі клуби диму, замість підноситися вгору, розпливаються по кімнаті, клубочаться від протягу з кількох вікон. Навіть добре, що вікна без шибок, що на стелі зяє ота покривлена щілина, крізь яку голубіє небо. Дим отож вийде звідси швидко. Але й з димом теж гарно, може, навіть і краще, якось таємниче. У кутках щось постукує – це краплини скапують з стіни, що почала розмерзатися. А оті балки й підпори, котрі, обіпершись на підвіконня, підтримують стелю й стіни, випливають з диму, як той ліс баби-яги. Гарно й страшно!

Піп це ти робиш, Айстро? Не бійся, дим уже розходиться, вогонь розгоряється, зараз буде тепло. Айстра, проте, не слухає. Це дуже дивне, просто незрозуміле, що вона робить. Хапає зубами двох цуценят, не хоче навіть зупинитися, виносить їх кудись. Через якусь хвилину повертається. Гарчить на Мар’янека, коли він нахиляється над нею, ошкірюється. Хапає останнє цуценя й зникає. Флокс? Що це означає? Флокс оббігає Мар’янека, починає гавкати, припадає до залишеного Айстрою лігва, розгрібає солому. З-під соломи з’являється ляда з залізною клямкою, подібна до тих, через які в льох лізуть, а десь там, під ними, внизу, чути якийсь шум чи дзенькіт. Втім, може, це тільки здалося Мар’янекові, що саме звідти, бо тепер уже й з вікна долітає виразне бамкання об залізяку на тополі, біля озера (це старий Оконь, як звичайно, скликає своїх рибалок – третя ж година, пора). І все ж Флокс не залишає ту ляду, шкребеться об неї і щось люто гавкає, мало не виє. Раптом він поточився від ляди, обернувся й стрибнув Мар’янекові на груди, з жалісним скавучанням лизнув у підборіддя, потім кинувся до виходу, ще раз оглянувшись, зупинився, нетерпляче загавкав і зник у темному коридорі. І зненацька Мар’янека огортає незрозумілий страх. Хлопчина хоче кричати, але не може; хоче кликати на допомогу – немає голосу. Він сам, один-однісінький. Тільки вогонь тріщить у каміні грізно й зловісно. Враз почулася чиясь швидка хода. Мар’янекове серце стискає ще більший страх. Жагуче прагнення бачити в цю мить маму й бути вдома. Малюк заплющує очі.

– Що це за дим! – І знову: – Господи! – Це голос Улі.

Уля кидається до Кімнати й руками, а потім уже тліючим поліном викидає, вигортає з каміна на паркет палаючі головешки, дрібні шматки деревини, все багаття. Б’є по спопелілому жару: сніп іскор знявся догори й війнув на неї, зашкварчав у волоссі.

– Тікай, Мар’янеку! – кричить Уля.

Сама ж, б’ючи себе по голові, по платтячку, перестрибуючи через догасаючі поліна, біжить до дверей.

– Мар’янеку! – гукає ще раз і знову набирає в легені повітря...

Ляда підіймається повільно-повільно... Мар’янек не чує, не розуміє криків Улі, тільки розширеними від жаху очима дивиться на ті дошки, що піднімаються вгору, на темну постать людини під ними. Впізнає. Відстрибує до вікна, зіщулився, присів, закривши обличчя зігнутою рукою.

– Дядьку, не бийте!..

Знизу долинає страшенний гуркіт. Якийсь жахливий віддих чи зітхання. Усе, що в цю хвилину відбувається, що Мар’янек бачить з-під зігнутої й спазматично задубілої руки, відбувається дуже швидко й водночас незрозуміло довго, бо триває й триває, триває без кінця й краю. Те зітхання, той жахливий стогін охоплює всю підлогу. Підлога враз починає підійматися, викривляється навскіс – і ляда знову падає донизу. Але ще швидше, як вона зачинилася, обірвалася з-під неї уже наполовину видна Мар’янекові постать людини; і до того страшенного гуркоту, що вибухнув десь вглибині, вплітається грізний гуркіт чогось, що обвалюється й западає. Все це чути одночасно й разом з тим окремо. Паркет тріщить і випинається, як живіт, по кривій ламаній лінії, наче під ним риє величезний кріт і слід того риття сунеться наперед з різким тріском і сичанням, на мить зупиняється, знову йде вперед, до каміна, звертає праворуч, і з новим гуркотом розбігається навсебіч. Увесь паркет випинається вгору, все ще не погаслі головешки скочуються, зсуваються до каміна; нараз усе здригнулося, щось загуркотіло в стінах, на даху разом із оглушливим громом майнуло вгорі широке ясне небо – і все ринуло донизу: густа задушлива хвиля пилюги забиває очі, стискає горло. А через якусь хвилину, коли пилюга трохи осіла, Мар’янек за один крок від себе у проясненій небом брунатній імлі побачив прірву, що відділяє його від дверей.

Десь далі й трохи тихіше, іззовні, знову розлягається гуркіт. Тут, усередині приміщення, скриплять стовпи, що підпирають рештки стелі, здається, хтось раз у раз трясе їх. І от знову, тепер уже на стіні між каміном і дверима, з’являється той страшний, скрегітливий кріт, і знову тріснуло щось внизу й воднораз, як удари ціпа на току, відповів на це якийсь тріск у недалекому мурі: слід крота в ту ж мить раптово здригнувся, звернув убік, ударив у верхній наріжник каміна – уся бічна частина дашка каміна нараз відпадає, кришиться й разом з старою цеглою та глиною падає у незгасний жар, жовто поблискуючи, летять круглі й чубаті грудки металу. Товстіші й довші, як ті, котрі Мар’янек не раз бачив віддалік під час багатьох заборонених ігор для пастуших вогнищ. Сипонуло іскрами...

За якусь секунду перед тим, як перший могутній вибух – протяжний, мовби видихнутий десятком громів, і аж потім, наостанку увінчаний вдвічі оглушливішим гуркотом – розвалив нижню стіну підзамчя, Агнешка почула різке, проймаюче серце скавуління пса і зляканий хрипкий крик з-за руїн вищого поверху будівлі: «Мар’ян! Мар’я-а-ан!» І вже ніколи не зможе пригадати Агнешка, за яким незбагненним законом раптового пригадування в таку оглушуючу й засліплюючу хвилю вона зиркнула на годинник, і в ту ж мить раптом здалося їй, начебто не гук детонації, обвал верхнього муру й новий гуркіт на верху вежі, але дві стрілочки – одна горизонтальна, друга трохи відхилена від перпендикуляра (п’ять хвилин на четверту!) – наповнили її невимовним жахом. Вона помічає, як Семен, котрий щойно стояв біля неї, кидається навпростець, на крутий насип свіжої руїни, оповитої пилюгою й димом, що виповзає з середини будівлі всіма щілинами й пробоїнами. Ні, Семене, ні! – кричить вона безмовно одним тільки розпачем очей, і вже ніколи опісля в своїй пам’яті не зможе відновити ту хвилину, ту межу між безсиллям страху й тим напруженим, задушливим від чадної цеглистої імли диханням, котре несе її догори, навкружним шляхом і навскоси, стежкою, яку ноги її знаходять безпомилково, несе до мети, про яку вона знає, навіть не думаючи.

Мур розмальовують все нові й нові щілини. І він тріскається й обвалюється то там, то там, в багатьох місцях; раз зрушені з місця руїни звідусіль зсуваються донизу в гулі тріскоту, гуркоту і струсів. Семен втрачає, мусить втратити силу свого першого розгону. Його засліплює й душить пил та важкий дим, насичений солодкуватим, гнилизняним смородом. Семен важко перелізає через купи цегли й каміння, що встають перед ним. Ще один гуркіт і струс. Тут же, перед Семеновими очима, провалюється над сторожовою вежею замку решта даху, з тріскотом обламуються крокви. Одна з напівпереламаних посередині балок, відштовхуючись від схилу руїни то одним, то другим кінцем і стрибаючи в повітрі, як якась велетенська дуга, з свистом летить донизу. Вгорі, над обваленим дахом, враз відривається шматок муру й за якусь мить Семен встигає побачити, як над тією свіжою щербиною муру вища частина вежі повисає, як аеростат, балкон чи отвір вікна, нічим не підперта, і як в першому з тих отворів нараз з’явилася одна чи дві постаті. В ту ж мить над головою Семена з свистом пролітає падаюча кроква, і Семен ледве рятується від її прямого удару за купою каміння. Коли ж свист крокви затих десь внизу, Семен раптом відчув різкий біль у лівій руці і ще помітив, що разом із падаючою на нього лавиною осувається кудись донизу, і що, згинаючись в крижах і стримуючи балку, яка притискає його до потрощеної цегли й каміння, він загрузає в якійсь кам’яній западині, немов у пастці. Сльозяться очі від їдкого пилу штукатурки чи глини. Крізь сльози й брудну хмарину пилу Семен ще встигає побачити, як хтось невиразний пробивається в його бік по схилу руїни.

Павлинка тільки-но щасливо провела Тотека в дорогу, не забувши дати повидла для Льоди й навіть ще один слоїк, як дарунок чемному майорові, мало не силою вручивши йому перед самим виходом з хати, почала, як любила робити щодня – хоча про це ніхто не знав, а вона сама нікому про таке не призналася б,– рахувати дітей, думати, де й хто з них може бути. З Гельцею клопоту, звісно, найменше, бо вона завжди коло неї. Ясько у ванькирчику буркотить собі над таблицею множення, сердячись на 6X7 і 8X9, вони, бачте, найважчі. Кася дорікає йому заспаним голосом, що не дає їй заснути після обіду. Це вже троє. Елька з Томеком знову кудись пішли шукати оту нещасну Айстру, котра невідомо де пропала,– п’ять. Мар’янек! Не доїв обіду, вийшов нібито за чимось у сіни й не повернувся. Та нічого, він теж, напевно, з отими двома шукає пса. І тільки тоді, коли гримнуло так страшно й несподівано, аж шибки задзеленьчали у вікнах і загойдалися на стінах ікони, Павлинка відчула, як дивна тривога й передчуття якогось лиха стисли їй серце. Гельця аж підстрибнула у неї на колінах, схопила її за шию й почала плакати; Ясько й Кася прожогом вибігли з другої кімнати, не можучи й слова вимовити. Та не бійтеся, нічого там не сталося страшного, заспокоює дітей і себе: чоловіки розсвяткувалися, божевільні, ну й придумують такий салют, бодай їх... Швиденько накидає хустку, замотує Тельцю у фланелеву ковдру: Ясеку, пильнуй Касі й хати. Ні, тупає вона спересердя, не на жарт розгнівана, ні, ви нікуди не підете, тихо, бо я вам... Біжить через садок чимшвидше й вже здогадується, та й бачить трохи крізь просвіти між деревами, що той гуркіт і нові вибухи – не салют. І перше, що вона помітила, вибігши з саду до підзамчя, помітила і з блискавичним відчуттям полегшення усвідомила собі, було не падаюча донизу руїна під клубами червоної пилюги, навіть не людський натовп, а жовта Айстра і купка дітей навколо неї – жовта Айстра й, здається, ще Флокс, і світлі кіски Ельки майнули там, але в цей момент, задкуючи від гуркоту ще однієї лавини, натовп зненацька почав розбігатися й закрив Павлинці найважливіше для неї видовище на схилі. Павлинка кидається в людську тисняву й нараз відчуває, що її полегшення, щойно розквітле, кам’яніє, здавлене тим жахним навколишнім шепотом, тим крижаним шерхотом звуків прізвища: «Зависляк! Зависляк! Зависляк!» Павлинка чує це, люди, відвертаючись, розступаються перед нею, як розступалися на цвинтарі, і ось вона вже стоїть у першому ряду глядачів і свідків, безпорадних, переляканих і жагуче цікавих, стоїть коло відчинених дверей до того клятого Клубу, дверей, що темніють в розламаній вибухом стіні, з перекошеним верхом, бо ж їхній низ завалила брунатна купа потрощеної цегли. А з-за щербатої купи («Зависляк! Зависляк!» – ще гучніший шепіт і гомін) стирчить розчепірена рука в чорному обрамленні рукава, велика рука, видно кожний палець зокрема. І враз та рука здригнулася, можливо, ще жива, або ж якийсь падаючий камінець її зачепив. Зойкнувши, Павлинка саме в момент нового різкого гуркоту від обвалу верхніх мурів вежі кидається вперед. Коваль і Макс хапають її, стримують, і раптом ослаблу Павлинку наскрізь пронизує само собою жахливе й грішне щастя – думка про те, що та рука, покрита уже новою лавиною битого каміння й цегли,– не рука дитини, що той чорний рукав – не Мар’янеків рукав.

Мар’янек помітив Агнешку відразу ж. Схопився, мовби хотів бігти їй назустріч.

– Стій на місці!

Межи ними – чорне, широке провалля. Б’є з нього розкуйовджений дим, блювотно-смердючий запах горілчаної закваски, а на самому дні провалля раз у раз шугають угору руді, ревучі спалахи пожежі. Горить самогон, думає Агнешка, треба поспішати. З великими труднощами вона перекидає над проваллям одну із вирваних балок, притримуючись руками, переповзає по ній на другий бік. Бере Мар’янека й ставить його на широке підвіконня, сідає поряд із хлопчиком, щоб хоча б коротку часинку перепочити й подумати, що ж робити далі. Не так уже й страшно, додає сама собі відваги, ще ж не все зруйнувалося, за яку там хвилину мури не зможуть же розвалитися чи згоріти. Агнешка навіть посміхається Мар’янеку: спокійно, малий! І, неначе у відповідь на її сподіванку, раптом обвалюється частина підлога та кладка, по якій вона щойно перебиралася, а тоді і вся стіна аж до каміна разом з дверима. У каміні (цього вона, однак, ніяк не може збагнути, та й дивуватись нема коли) тліє вогонь. Враз увесь навіс каміна відривається, і Агнешка бачить, як разом з ним летить у палаюче провалля важкий блискучий град боєприпасів. О Тотеку, Тотеку!.. Проте Агнешка, хоча й промовила в думці ім’я хлопця, все ж отак із жалем зітхаючи, втомлена розпачем, розпачем, що вже не дає відчувати й страху, картає тільки себе саму. Тепер усе вирішують секунди. Що ж його робити тут, у цій пастці? Ні, здається, вихід ще є. Єдиний. У прямокутнику вікна стирчить назовні важка, кимось давно залишена балка. Якби її пересунути за парапет вікна, опустити навскоси донизу, вона, можливо, дістала б землі. А якщо ні? Та навряд чи можна зрушити з місця таку важку деревину. Треба інакше. Якби Мар’янек зумів проявити свою відвагу... Зігнувшись чи не навпіл, Агнешка стає в отворі вікна. Внизу, на пожарищі, зловісно поблискує жовта луска гранат, котрі чомусь ще не вибухли. Швидше! Мар’янеку, тримайся за мою шию, міцно, не бійся, так! Агнешка просувається по балці вперед, вже погойдується на парапеті вікна. Якби ж не втратити рівноваги! І несподівано деревина ворухнулася, почала зсуватися назад. Агнешка вагою, усім тілом тисне на балку, дивиться, не можучи зрозуміти, чому вона п’ядь за п’яддю зсувається за вікно, в колишню кімнату, і на мить завмирає. Там, де балка упиралася, немає вже підлоги. Кінець балки похитується над проваллям, і вони обоє вже знову наближаються до підвіконня. Враз почувся якийсь різкий короткий тріск під невеличкою площиною паркета, що ще висів біля каміна та в самому каміні,– і зненацька донизу обривається вся решта паркету. Вогнище під каміном загоготіло десь внизу, й над широкою зяючою відблиском вогню прірвою завихрилася хмара диму, над яким забіліла верхня частина каміна, що без будь-якої підпори звисає, вчепившись у ще не зруйнований виступ муру,– це протистояв загибелі димар. Грізне палахкотіння вогню і все, що в ньому палало, провалилося кудись углиб, небезпека віддалилася, щоб, може, ще раз, грізнішою і жахливішою, вернутися сюди, як тільки полум’я підповзе до тих боєприпасів, що висипалися з каміна. Кімната – це вже не та давня Кімната Тотека, «Гамлета» й запасу сирої моркви, це якийсь неймовірний, відьомський сон, що не хоче скінчитися. І, неначе вві сні, без будь-якого зв’язку з чимось реальним, перед очима постає нова картина: вгорі, над залишками каміна, від основного муру стіни з шумом і якимось шелестом відлуплюються шари темної штукатурки й падають у провалля, відкриваючи частину давнього, прихованого досі барельєфа: розпростерте крило, кігтиста лапа, орлина голова й чіткі обриси роззявленого дзьоба. Мимовільна підсвідома надія, ніби обіцянка порятунку. Над ними обома тріщить, надламуючися, стіна. Перед ними білі смуги щебеню й глини – і зненацька знизу, з-під вікна, голос. Семен! Нарешті!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю