Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

Засяяли в Балча всі вікна. Домігся-таки свого, думає Агнешка, далися намовити себе на вечерю, щоб тільки пішла їм на здоров’я. А ще розмірковує собі не без гіркоти, в темній кімнатці біля вікна примостившись; не без гіркоти й з малою надією, що Стах вирветься з тієї небажаної гостини, шукатиме її, хоча б щоб попрощатися. Думає й думає собі, дивлячись крізь видне ще (бо не засліплене лампочкою) вікно, як він, Балч, смів зачепити її при Стаху? І навіть, як на глум, ще й запрошував до себе? Запросив би вже Пживлоцьку: сьогодні це їй потрібніше, як будь-кому іншому. Але хто їх знає, може, там, за отими сяючими вікнами, є й Пживлоцька, може, це вона приготувала Балчеві скромну холостяцьку вечерю? Ні, Агнешка помиляється, а Тотек, хоча й дуже хотів би в цю хвилю бачити її тут, поряд з собою, біля вікна Бобочки, все ж ніяк не може викликати Агнешки сюди; не може він і послати за нею, бо ж боїться залишитися сам, без Улі. І ще насамперед, незважаючи на все наростаючий страх і Улине смикання, яка майже силоміць відтягує його вбік, не може відійти від вікна, за котрим в напівтемній хаті його матері загрожує щось незрозуміле й страшне. З жестів і виразів облич обох жінок він здогадується тільки, що мама просить, наполягає, нарешті благає та що Бобочка впирається чи вагається. Та ось Бобочка стягає з ліжка діряву, як сито, рядюжку й затуляє вікно.

– Довго ти, пані, носилася з цим,– буркоче недоброзичливо та відьма. У баняку на плиті щось клекотить. Бобочка сягає рукою до мішечків на припічку, виймає з кожного по жмені чи пучку шелесткого зілля, кидає його в баняк і приказує: – Кривавник, бабиха, молодило. Свята траво, підкріпи тіло... Різуха, підбіл... щоб ніхто болю не терпів. Амінь! – Обтуливши баняк запаскою, присуває готовий навар зілля до краю плити, виливає його у велику миску.– Ти призналася йому?

– Що вам до цього?

– Коли вже прийшла, то й говори, як на святій сповіді. Він одружиться з тобою?

– Не знаю,– відповідає Пживлоцька, подумавши й не без зусилля.– Ні, але то мене вже не обходить.

– Така ото мудра ти. І така... дурна. Дурна!

– Бабуню! Я даю вам гроші, годинник даю. Чого ж вам іще треба! Робіть скоріше!

– Лежи спокійно!

Бобочка присіла навпочіпки біля відчинених дверцят груби. Розжареною до білого залізною коцюбкою нагорнула на покришку трохи жару. Сипнула на вуглики пучку солі, покропила їх водою із пляшечки, перехрестила й аж тоді вкинула потемнілі вуглинки у щойно приготовлений відвар. Бере й приставляє до ліжка табуретку з мискою, і Пживлоцька заплющує очі. Чує над собою поторохкування чоток та близький віддих старої жінки, схиленої над нею.

– Не заплющуйся, поки я до тебе говорю. Дивися, грішнице, на цей хрест.

Хрестик від чоток, перевернутий верхньою частиною донизу й затиснутий в руці Бобочки, наблизився до обличчя Пживлоцької. Червоний, тремтливий відблиск полум’я печі відбивається на обличчі старої, кладе миготливі блискітки на краї розп’яття.

– Дивись на цей хрест і тихо проказуй молитву. «Радуйся, діво Маріє». Починай від кінця до першого слова: «...амінь, смерті, нашої... твого життя, плід...»

– Швидше!

– А тепер не дивися!

Пживлоцька заплющує очі, до болю зціплює зуби. Напружений до краю слух вловлює кожний рух відьми. Ось шурнула коцюбкою. Відійшла від ліжка. Стала біля печі. Похрускують зачеплені коцюбкою вуглини в печі, щось залізне брязкає. Стара знову біля ліжка. І враз люто засичала вода в мисці...

Протяжний нелюдський зойк відкидає Тотека від вікна. Хлопець, зарошений холодним потом, забув про Улю, зіщулюється, затуляє руками вуха, голову, однак той крик, що вже замовк, ніби дзвенить в усьому його тілі, розриває його болем і жахом, жахом страшним, бо ж хлопцеві ще ніколи не довелося його відчувати й уявляти...

Нема Пживлоцької у Балча. Агнешка мала вже досить часу, щоб переконатися в цьому. Вона зневажає себе, зневажає в собі ту, яка ось причаїлася в темряві біля вікна й дивиться в чуже вікно навпроти, в давній казковий грот, сьогодні так швидко перетворений у звичайнісіньку корчму. Зневажає себе, свою цікавість і слабість. Але якщо це вже так, то нехай вона заслужить на ще більшу самозневагу. За допомогою бінокля можна побачити все значно краще. Зневажає себе й чоловіків, за якими підглядає: Балча, Стаха, того Костюшка в окулярах, шофера та й Семена теж, хоча його найменше; Семен відмовляється від горілки, викручується. Забрався собі в найдальший кут і приграє розмовникам на гітарі. Правда, вже не всім. Першим звалився шофер, трохи пізніше він все ж вирачкував на подвір’я, заліз до пересувної амбулаторії. Ніхто його не притримав, йому, отож, повелося нібито найщасливіше. Згодом важко звалився на край столу асистент. А за ним і Стах. Так тобі й треба, ображено й мстиво думає Агнешка, ти ж сам згодився. Тепер і ти знатимеш, що це за людина. Дивиться на Балча, насамперед на нього. Звідки в ньому стільки сили, дивується з ненавистю. Сам же нібито ледве тримався на ногах, здавався найп’янішим. Чим же він, яким чаром змусив їх до тієї несподіваної пиятики? Чи він скористався з їхньої перевтоми або, може, голоду? По яких це він ударив струнах, що вони піддалися йому? Як це він, ніби п’ючи з ними, сам ніби все тверезішає?.. Ні, не розгадати ані зле, ані добре в цій людині. Балч стає все тверезіший, тоді як Стах...

Стах спирається руками об стіл, посоловілими очима дивиться, як Балч наливає й підсовує йому під самісінький ніс повну склянку.

– Що, більше не хочеш? Чорт з ним... Я й сам вип’ю. Пусте.– Одним духом випиває, шпурляє склянку на підлогу. Розкручує свій аркан.– Лікарику мій! Ти хотів би стати гицлем? Що ж, я навчу тебе. Дивись.

Накидає петлю на сонного асистента й тягне до себе: тіло того, відірвавшись од столу, похилилося назад і повисло на спинці стільця. Погляд Стаха, однак, не оживився. Балч спохмурів, випустив шнур із рук.

– Пусте. І це тебе не розвеселило. Ага, я здогадався. Нема в нашій хаті жінок.

Задумується, а може, шукає чим розважитися. Западає тиша, і в ній виразно чується бренькання гітари й Семенова пісенька:

«Нащо те срібло, нащо те злото, нащо золочені шати, як та дівчина, як та єдина так і не хоче кохати...»

– Лікарику мій! – пробудився чи просто прийшов до пам’яті Балч. Підбігає до стіни, зриває з килима шаблю, вкладає Стахові в руку.– А битися хочеш? Бийся ж!– Але Стах ніяк не реагує на той виклик, і Балч відкидає шаблю в куток.– Пусте!

А про війну ти щось знаєш? Не знаєш? O-о, Колумбе! Мальованцю! – Здіймає з стіни фото, стає під лампочкою, роздивляється його зблизька.– Ото були люди! Були і нема. Пусте.– І він обережно кладе пам’ятний знімок на край столу, біля тапчана. Важко зітхнувши, сідає коло Семена, але на підлозі, й, показуючи на Стаха, говорить напівіронічно, напівпоблажливо: – Нове покоління. Спить з розплющеними очима, чуйний жук-гнойовик... Закуриш, Семене?

– Можу.

– Ти з нами випивав? Я щось не бачив...

– Випив, скільки треба, шефе.

– Ти якось дивно до мене говориш... Не так, як... Ото такий ти пам’ятливий?

Семен затримує пальці на струнах гітари. Мовчить.

– Пам’ятливий! – повторює Балч і підсувається трохи ближче.– То пам’ятаєш, певне, як нам на голови балкон обвалився з горошком чи настурцією?

– Ні, то була петунія, коменданте.

– Сестричка нас тоді бинтувала, така чорнява, грудаста... Вона подобалася тобі?

– Зюлейка, від саперів. Її вже нема.

– Нема. Альошку-музиканта теж пам’ятаєш?

– Аякже. Після нього ж і ця гітара в мене...

– Семене...

– Що?

– Забагато пам’ятаєш ти. Хоча б оте одне забув...

– Нащо згадувати, коменданте.

– Я бачу, ти вже собі нові чоботи справив. Ну й ну... І галстук новий, модний...

– Якось же треба на люди вийти.

– А звісно. Ну, то як? Здається, ти збираєшся женитися?

– Може, нарешті й доведеться.

– У світ тебе, Семене, вже не тягне?

– Не дуже. Людина звикає.

– Ти вже б зі мною не пішов би нікуди?

– Хіба я знаю? – невпевнено бурмоче Семен.– Якщо по правді, то, власне, за чим...

– Я тебе навіть і не підмовляв би.– І після паузи: – Тебе війтом хочуть обрати.

– Е-е! – зачепило за живе Семена. Відвернувся.– І слухати не хочу.

Балч кладе руку на його коліно.

– Як ти думаєш, Семене: відзначати цю річницю чи не відзначати?

Семен, що не чекав такого запитання, дивиться нерозуміюче.

– Та ж сам знаєш, коменданте. Мусимо!

– Заради чого? Для кого?

– Коли сказано, значить, треба.

Балч б’є кулаком по підлозі.

– Дійсно. Сказано, значить, треба! Інакше поснуть усі, жуки. Ми стаємо якоюсь цивільною бандою, Семене. Але почекай-но! Я такий заграю їм підйом, таку побудку, що на мій сигнал, як колись, зірвуться на ноги всі Хробрички. Що, Семене?

Але Семен не відповідає. Балч задумується, мовби охолов, а потім говорить знову, вже тихо й, здається, більше до себе, аніж до Семена:

– Хрест на вежі... повішені... стільки загиблих... Пживлоцький... І всі ті, що раніше, боже мій... А хто сьогодні думає про це? Кому це важливе! Спогади, сентименти, пам’ятки – пусте!

Враз Балч схоплюється з місця й одним широким рухом руки скидає зі столика на підлогу всі старанно складені дрібнички разом із заскленою фотокарткою, котру недавно поклав туди. Семен навіть не ворухнувся. Непорушний і медик, що спить на стільці, обмотаний шнуром. Лише Стах, розбуджений брязкотом, звів голову, закліпав повіками якось напівпритомно і луною повторив за Балчем слово, яке він запам’ятав чи почув крізь сон:

– Пусте!

Балч важко спирається на край, столу.

– Семене,– озивається своїм звичним голосом, владно й нетерпляче,– підтримай мене або посади кудись. Я знову сп’янів.

І в той час, коли Семен виконував цей наказ, перед його очима за вікном на подвір’ї, в смузі світла, що, падала крізь шибки, з’явилася маленька, швидка постать. Однак ще раніше за Семена побачила Тотека Агнешка. Тотек зиркнув у її вікно, вона подала йому знак. Вибігла надвір, схопила його за руки. І, перш ніж він сказав щось, із його розширених жахом очей, із важкого дихання зрозуміла, що сталося щось дуже страшне.

– Що з тобою? Кажи ж!

Моя мама... у Бобочки... Там кров! Кров!

Агнешка вагалася лише мить. Підбігла до Балчевого вікна, стукає.

– Його не кличте! – мало не закричав Тотек, і в тому крикові зазвучала задавнена, неприхована ненависть.

– Стаху! Стаху!

Спинається навшпиньки, чує, як хтось ізсередини відчиняє вікно.

– Семене! Буди, клич лікаря!

Семен не розпитує. Вибігає в сіни, хапає відро а водою, повертається. Піввідра води виливає просто на Стаха, що вже прокинувся. Потім біжить у куток до вікна, де залишив Балча, блискавичним позирком помічає уже порожній стілець, і в ту ж мить чує тріск розчиненого навстіж вікна й важкий тупіт стрибка.

Через яку хвилину їх усіх бачить Уля, схована за ганком. Так наказав їй зробити Зависляк, коли затримав біля підзамчя, як бігла вслід за Тотеком, і коли вона мусила признатися, куди біжить і чому така перелякана: нікому нічого не говори, наказав, нікому не показуйся, найкраще сховайся в школі, школа відчинена, а якщо ні, то ключ під порогом. Послухала вона Зависляка, жалкуючи тільки, що не втекла разом із Тотеком. Не розуміє вона, що за страшні речі діються і там, в хаті, і тут. Семен несе до автомашини одного з двох лікарів, меншого, несе мов неживого. Другий хитається, заточується, ледве йде. Війт влізає до кабіни, підіймає й пересуває вбік непорушного, як колода, водія і сам сідає на його місце. Тут же й Семен. Учителька сердиться на Тотека.

– Іди додому,– кричить,– або до мене. Нікуди ти не поїдеш! – І зачиняє перед ним дверцята машини, але Тотек, тільки машина рушила, що було сил помчав за нею. Не змогла гукнути до нього Уля, не може й побігати слідом. Страх, замість слабнути наростає в ній, відбирає сили.

Януарій прибіг перший. Біля порога, коли вже вбігав у відчинені двері, затріщали під ногами, блиснувши у відсвіті, кинуті Бобочкою чотки. Як це добре, майнула думка, що вона, втікаючи, залишила двері відчинені. Напевне, подих морозного повітря, що ввірвався в задушливу халупу, й пробудив із непам’яті Пживлоцьку ще до того, як Януарій покропив їй обличчя й дав напитися, коли вона уже більш-менш притомним голосом попросила води. Льода дивиться на нього з-під напівзаплющених повік. Вираз її очей, спочатку якийсь непроникний, стає свідомим, розуміючим. І неприязним.

– Іди собі, Януарію. Лиши мене!

– Що ти накоїла? Льодо, Льодо!..

Його чоло майже торкається брудної ряднини, якою прикрито хвору. Він відчуває слабий дотик руки: Льода відпихає його.

– Чого ти тепер кричиш? Я ж просила в тебе... грошей... не дав же...

– Бо в мене нема.

– Гаразд. Не жалій мене. Я вже нічого не хочу від тебе. Іди собі. Або ні. Почекай ще. Коли ти плачеш...

– Що ти скажеш... я все зроблю...

– Спокійніше, не перебільшуй... Я, либонь, помру, Януарію.– Висуває з-під ряднини руки, біль перекривлює її обличчя. Чіпляється пальцями за сукно його піджака. Біль пройшов.– Скажи мені. Я мушу це знати.

– Що, Льодочко?

– Тільки правду скажи. Хто із вас застрелив Адама?

Зависляк нараз аж здригнувся.

– Що ти! Ніхто його не застрелив. Німці.

– Ти натякав на щось інше. По-різному натякав, пам’ятаєш? – Опускає голову, тупо дивиться на брудні дошки підлоги.

– Не знаю... З п’яної голови я міг всяке говорити, й ти могла по-всякому розуміти. Але це неправда.

– Присягнеш?

– Присягну!

Дивна квола посмішка спалахує в її очах.

– Якщо так, то тікай звідси, Януарію.

Зависляк застиг в якомусь незвичному чуйному напруженні. Зиркає на неї уже без милосердя, допитливо й підозріло.

– Бо що?

– Бо я написала на тебе донос.

Його пальці, зігнуті, мов пазурі, вп’ялися в рубець ряднини.

– На мене? Тільки на мене?

– Тільки на тебе.

– Не вірю!

– Як хочеш. Я відчувала, що ти обманюєш. І щодо себе, і щодо... Балча. І за це я зневажала тебе, зневажаю. А тепер іди.

Зависляк повільно встає, притискає до очей тремтячі кулаки. Крізь його ошкірені зціплені зуби проривається повний відрази якийсь свистячий шепіт чи виск:

– Ти! Ганчірко!

В малому віконці раптом дрібно задзеленчали шибки, і за ними спалахнули два снопи світла фар. І зараз же біля порога загупали кроки. Двері без стуку відчиняються. Пживлоцька з великим зусиллям повертає голову й ширше розплющує очі.

– Зеноне! – впізнає вона того, хто входить перший, і не без здивування й нотки іронії закінчує: – От, будь-ласка, прийшов-таки...

Януарій тільки раз кинув на свого суперника короткий пекучий погляд.

– Бог тебе покарає, Балче! – кидає він глухо й зникає за порогом.

Агнешка, ледве заглянувши в хату, відразу ж біжить до машини.

– Семене! Ти пив?

– Не пив.

– Зможеш вести машину?

– Думаю, що зможу.

– Немає іншої ради. Повезеш Пживлоцьку до лікарні. Знаєш куди?

– Лікар витверезиться, покаже.

– Гаразд. Тепер іди по неї.

Але в цю хвилину брязкають дверцята амбулаторії і в світлі фар з’являється Стах з лікарською сумкою.

– Де хвора? – голос його звучить твердо.– Треба подати першу допомогу. Агно,– говорить він, уже переступаючи поріг,– ти мені допоможеш. Нагрій води.– І до Семена: – Але машину поведете ви. Цілком слушно.

Агнешка, входячи за ним до халупи, розминулася в дверях з Балчем. Оглянулася. Балч, заточуючись, перетинає дві смуги світла й зразу ж за автомашиною зникає, в темряві.

Тієї ночі побачить його ще Тотек, побачить, як він швидко, щораз швидше біжить селом, біжить, ніби за ним хтось чи щось женеться. Таким ото на цей раз з’явився Балч на шляху, хоча ніхто його не наздоганяв, ніхто не переймав, бо навіть Тотек, його слабкий противник, щоб не зустрітися з ним, стрибнув у рів і причаївся там. І, можливо, саме через цю затримку ослаблений, знесилений хлопець не встиг добігти до Бобоччиної халупи до від’їзду пересувної амбулаторії. І новий розпач від невдачі, страху й непевності він додав до тих кривд, що їх зазнав від Балча; додав ще й жаль за матір’ю, яка, здається, недолюбляла його, як і він її. Однак від сьогодні стала знову близькою, що день, то ближчою, і так – поки не дізнається, а згодом впевниться, що її життю ніщо не загрожує.

Побачить Балча тієї ночі ще й Уля, яка саме тоді виглянула з-за ганку, дожидаючись людей, що помчали до її хати. Побачить у ту мить, коли він, похитуючись, перебіжить через подвір’я. Потім – як затримається під дошкою оголошень, біля жердини з прибитою залізякою. Почує Уля ще й раптове, дике, шалене бамкання, що довго роздягатиметься над сонним селом. Побачить, як засвітиться одне вікно, потім друге, третє – і як всі вони, немовби одумавшись і збайдужівши, незабаром знову погаснуть. Помітить і те, як він вичікує й дослухається, напружено й пильно, однак марно. І почує, нарешті, його зітхання, таке важке й голосне, немов воно хотіло зірватися криком, та на крик той вже не вистачало повітря.

20. Урочиста частина роковин

– «Вольвокс – водяна рослина. Її клітини збираються в драглисті грона, надаючи поверхні води зеленуватого відтінку».

– Добре, тепер ти, Петрику, читай далі.– Навмання, не відриваючи очей від прочиненого вікна, Агнешка кладе руку на плече хлопчика, який сидить найближче. «Я не Петрик, я Томек».– «Як, як твоє прізвище?» – «Та як же, Зависляк, звісно». Хлопець дивиться на неї здивовано, між дітьми пробігає хвилька трохи влесливого смішку, як це звично буває, коли вчителька має бажання пожартувати; посміхається отож і собі, щоб вони тільки не змогли помітити її незвичайного хвилювання, навіть більше як хвилювання, абсолютної відсутності волі, уваги, бажань. Чи я, бува, не хвора? А може, це перший теплий день весни отак паморочить голову й ошелешує? – Отже гаразд, Томеку. Знову про ту ж таки водяну рослину.– На якусь хвилю Агнешка зосереджується, зосереджується для того тільки, щоб розпорядитися: нехай кожний по черзі читає з її підручника по п’ять речень. «Не шепотіть там, діти, слухайте уважно, бо про це будемо писати класну роботу». Ах, хай шепотять, хай будуть неуважними. Та й лякати класною роботою не варто, бо ж дітей на пальцях порахуєш. Цей день уже заздалегідь можна було назвати днем, втраченим для шкільної науки.

З самого ранку землю росив тихий дощ. Агнешка сподівалася, що коли він не перестане й перейде в брудну сльоту, то війт відкладе сьогоднішню урочистість. Наївна сподіванка! Нібито мова про якусь маївку з малечею, а не про чоловіче, солдатське свято. Дощ зник разом із хмарами й невеликим вітерцем. Після нього залишилася тільки прозора, перлинна імла над озером та безліч краплин, нанизаних на гілля дерев, натиканих на чубочки каштанових пуп’янків, блискучих, як скляний бісер. Перша пара чорногузів закружляла над рибальським приплавом й полетіла до Хробриць: тут, у Хробричках, на жодному даху немає чорногузячого гнізда. Зараз же, після відльоту тих чорногузів, і ще перед виходом Агнешки на роботу, перед Балчевими дверима зупинилася трохи не вся в болоті «Победа». І як тільки побачив її Зависляк, то відразу ж кинув лопату й погнав до підзамчя. Однак марно він перелякався, передчасно. З машини вийшло троє: жвавий військовий в уніформі, лисуватий, непоказний чоловік у цивільному, ксьондз. І вже за хвилю залунали гучні покрикування Балча: то на Павлинку, щоб поспішала гостей обслуговувати, сніданок в одну мить приготувати, то на Семена, щоб збирав людей. Виходить, усе-таки... Якщо вже й гості сподівані приїхали, значить, не обійдеться без урочистості...

У цьому нестримному гармидерові, що змінив дощову тишу, в настрої наростаючого піднесення шкільне навчання не проведеш гаразд. Зрештою Агнешка, передбачаючи сьогоднішнє ускладнення, ще вчора оголосила учням, що ті можуть прийти до школи, а можуть, хто бажає, піти з батьками й на цвинтар. Якось прикро вразило її те, що з цього умовного звільнення скористався Тотек. Розраховувала на його здогадливість, солідарність, бо ж хотіла, сама собі навіть не розгадуючи основи своїх прихованих бажань, щоб цей день, якось штучно, без важливої суті святковий, минув для дітей якнайзвичніше. Штучно та й без важливої суті – так упевнюється Агнешка у слушності свого впертого упередження та протесту. Поминки – на цвинтар. Передсвятковий вечір – на цвинтар. Сьогодні – теж туди. Свято в ті славні роковини різанини, нехай навіть і героїчної, тоді необхідної, гаразд, але й страшної, жорстокої різанини, спогад про яку, на превеликий жаль, служить незначній уже частині її учасників тільки за привід для чергової пиятики. І ні для чого більше. Та до того ж хто його знає, чи й їм хочеться сьогодні святкувати. Бо що всім іншим мешканцям села не дуже хочеться, аж надто добре видно. Навіть Зависляк, узявши лопату, ще зранку вибрався на грядки. Від кузні долітав металевий дзвін клепання; Агнешка подумала була, що то Семен б’є у гонг, в оту аж біля прибережної тополі залізну шину. Цей дзвін, здається, збив з пантелику й рибалок на озері, що ледве-ледве видніються в імлі, бо й вони завертають човни до берега, поволі, правда, і начебто неохоче.

Ту частину озера за голими ще деревами, між будинком Зависляків та крамницею, видно досить добре. Семенові вдалося-таки зібрати трохи людей. Старається Семен, всупереч усьому, вірний ад’ютант чи, може, ординарець (Агнешка так і не знає, як його назвати), старається, бо ж прибулі гості чекають, можливо, вже й трохи нетерпеливляться. Дивує тільки, що ніхто не б’є в цей, головний, гонг на подвір’ї, як це робиться завжди, коли треба зібрати людей: невже з пошани до шкільних занять, чи, може, не хочуть перешкоджати Агнешці та дітям? Так ото в безособовій формі розмірковує собі про всі ці справи Агнешка і все дивиться крізь вікно в одне-єдине місце. Не на трійцю приїжджих, котрі зупинилися ген там, збоку, пахкаючи тютюновим димом і розмовляючи, не на все зростаючу юрбу біля крамниці, де знову господарює Пеля, що раз у раз переступає поріг, щоб принести знудженим чоловікам свіжого пива й водночас позбирати спорожнілі пляшки.

– «Вольвокс після поділу клітин,– долітає до Агнешки гучний голос однієї з Павлинчиних доньок,– відділяється від матерньої колонії й починає жити самостійно».

Рибалки витягли вершу й вибирають з неї сріблястих пліток. Вибирають і вкидають їх у цебрик. Риби малувато, ловили ж поспіхом, недбало. Балч все ще стоїть, як і стояв, непорушно, дивлячися кудись далеко на хробрицький берег чи на молочно-блакитне, заткане прозорою млою небо. Стоїть, не помічаючи ні рибалок, котрі бігають тут же, біля нього, ні взагалі нікого й нічого, стоїть так уже... скільки ж це вже – чверть чи, може, й півгодини? І як довго тягнеться цей, не такий уже й важливий, беззмістовний урок? І як Балч заважає їй отією своєю нестерпною й непорушною присутністю, своїм вистоюванням просто відчиненого вікна! Нехай би краще вже викрикував отут, як це було вранці, нехай би краще докоряв Семенові або гатив у цей гонг! Та ось він нарешті ворухнувся. Нахиляється. Виймає з цебрика рибину, тримає, навіть не дивлячись на неї, ту пліточку, пальцями звислої донизу руки, похитує, наче маятником, і так само, без тями й думки, як і грався нею, лінивим помахом кидає її в озеро. І знову нахиляється, знову бере рибину, й через певний час ще раз кидає поперед себе, у воду. І ще. Аж поки рибалки не прийняли той цебрик від нього. І тоді він немовби отямився: звертається до них, подає всім якісь знаки чи накази, напевне, щоб швидше прилучалися до святкового походу, який уже лаштує Семен. Сам згортає чоботом недбало кинуту на прибережне баговиння рибальську сіть... «Вольвокс буває також...» І ось нарешті рушили берегом озера, попереду кілька жінок та діти, за ними Семен із так-сяк вистроєними тутешніми ветеранами. Балч із трьома приїжджими замикає колону... «Вольвоксові колонії...»

Скрипнули двері, й до класу навшпиньки прослизнуло двоє: Тотек і Уля. Де вони взялися, що вона не помітила їх, хоча й увесь час дивилася у вікно? Та й взагалі, досить-таки пізно похопившись, стверджує Агнешка, марно вони пробираються з отакою обережністю, в класі ж давно вже стоїть гамір. І Агнешка нетерплячим рухом зупиняє читання, вже й так приглушене густою піною учнівського шепоту, плеще в долоні.

– Діти! На сьогодні досить! Уроки закінчені!

Усі заметушилися, тільки Уля й Тотек не знають, як себе вести, обоє стоять винувато. Можливо, вони налякалися думки, що вчителька сьогодні саме через них закінчила урок так рано. В класі вже тільки вони троє. Агнешка усміхається Улі, не бачила ж її кілька останніх днів.

– Була, напевне, у бабусі?

– Так. У Бялосолі.

– Не збирається додому?

Вона ще хвора. Говорити і то не хоче. Тільки увесь час отак: фу-фу. Наче щось гасить.

– Пекла боїться,– втручається Тотек не без гіркоти.

– Може,– невпевнено стверджує Уля.– Або... Тітка чули, як вона говорила в гарячці, що якісь її гроші згоріли, нібито вона забула про них, і їх з поділка здмухнуло в піч.

– Які гроші? Коли?

Щічки Улі запашіли рум’янцем, і вона опускає очі.

– Тоді, як вона тікала. Але тітка не вірять. І тепер вони обоє страшенно сваряться, день при дні. Я вже й сама не знаю, як воно буде. Може, десь піду на службу...

– Чому це? – накидається на неї Агнешка.– Що ти спільного маєш з усім тим?

– Розкажи про Кондерів,– тихо підказує Тотек.

– Я ж пам’ятаю.– І до Агнешки: – Молоді Кондери розпитували дуже тепло про вас,– виголошує вона узвичаєні формули сільської ввічливості належним урочистим тоном,– і передавали вам вітання.– І після цього уже звично: – Вони знають одне таке місце – доглядати до смерті старих людей. Але без грошей тут, певне, не обійтися... Отож я й не знаю, що робити.

Агнешка починає сердитися.

– Та нехай вони дадуть тобі спокій, бабуся й та тітка! Сиділи б собі обидві тихо та мирно! Бобочка, якби не така стара і не така темна, та ще й хвора...

Агнешка раптом осіклася, помітивши, як страшно збентежився Тотек, і зрозумівши, нарешті, що її звинувачувальні погрози одночасно б’ють сильніше як інших Ще й Пживлоцьку. На серці стає прикро, й учителька поспішно змінює тему розмови:

– Що сталося, Тотеку? Я вже думала, ти не прийдеш.

Нова, відмінна від першої тінь захмарила його очі.

– А ви хіба не знаєте? Як я вже йшов до школи, то мене покликали ті... у війта.

– Дізнався про щось нове?

– Так. Я, власне, хотів вас попросити... Мені сьогодні треба з ними поїхати.

– Розумію. Надовго?

– Надовго не хочу. Зараз же повернуся. Уля знає, Мамі краще, вона вже не в лікарні, а... в знайомих. У того майора.

Не дивляться одне на одного, обом наче сором. Це просто щастя, пробігає думка в голові Агнешки. Бобочка теж має щастя. Про те, що Льоді полегшало, в селі знали вже й раніше, бо Балч їздив довідуватися про стан її здоров’я щотижня й, хоча був потайним та ще більш, як до того, замкнутим у собі, все ж мусив, зважаючи на Тотека, дещо найважливіше розповідати Павлинці. Виходить, Льоді стало в пригоді відновлення давнього знайомства. Знайшла опікунів чи опікуна, й затерли ту справу, і тихо, й ніхто ні про що й ні про кого тут не розпитував. Значить, Балч також має щастя і цього разу. Отож маю щастя і я, відкриває вона в собі найглибше заховану радість. Бо ж той, не доведений до кінця злочин на всіх упав чорною плямою. Так хаотично й якось винувато думає Агнешка, ні на хвилю не перериваючи розмови, щоб не дати можливості пізнати по собі, з яким нетерпінням чекає вона оцих скупих новин від Тотека.

– Але ж ти так довго не сидів у війта,– випитує,– бо ж і війт, і гості вже давно пішли з дому.

– Так...– хоча й заклопотано, усміхається Тотек.– Айстра десь зникла, от ми й шукали її з Улею. І знаєте що? Айстру знайшов Флокс. У Кімнаті. Вона там, прошу пані, ощенилася, має троє цуценяток. Розкажи ти, Улю, які вони гарненькі!

– Скільки я вже разів говорила вам,– перебивав Агнешка суворо,– щоб ви не лазили по руїнах.

– Бачиш, Тотеку, бачиш,– докірливо підтверджує чимось засмучена Уля.

– Айстра мусить залишитися там!– упирається Тотек.– Ніхто більше не повинен знати, бо як знайдуть, то потоплять усіх цуценят. Потоплять! Як завжди!

– Тотеку,– смикає його за рукав Уля,– признайся ж. Ти ж обіцяв, Тотеку!

– Цить! Я сам!

Агнешку вражає загадкова відмінність прихованого значення їхньої, так різко обірваної суперечки, значення, що так ясно відбилося у виразі їх очей. Помітила й те, що Уля байдуже чи нетерпляче слухає про Айстру та цуценят, що її турбує щось інше, важливіше.

– Ну-ну, Тотеку! – Агнешка злегка тягне його за чубчика, щоб той глянув їй у очі.

– Уля, зайве...– заїкається.– Я повернуся з міста, тоді й розкажу.

– Кажи зараз, Тотеку.– Агнешка стишує надто суворий тон.– Що, ти мене боїшся?

– Ні, я вас не боюся. Та я ще на свят-вечір нагадував про це...– замовк, набирає в легені повітря.– Я, прошу пробачити, знаю, що ви сердитиметеся...

– Ну говори ж уже, Тотеку! – підганяє й Уля, ніби стурбована й налякана.

Тотек вивільнює свою голову з-під Агнещиної руки, відхиляє її вбік різким, гнівним рухом.

– Якщо вони це можуть мати,– викрикує він згрубілим голосом,– то можу і я!

Та саме в цю хвилину надворі, навпроти відчиненого вікна, з’являється Павлинка з малою Гельцею на руках, закутаною в фланелеву ковдру.

– Тотеку, я тобі на дорогу випрасувала сорочку. За це відвезеш мамі від мене слоїк повидла, добре? – І вже до Агнешки: – Паннусю, золотко, ідіть разом зі мною, бо самій якось ніяково.

– Ох Павлинко,– власний голос Агнешки звучить так щиро, що аж її саму дивує й вражає в ньому тільки їй одній відчутна нещирість,– чи тобі справді це потрібно?

– Дуже! – уста Павлинки стулюються, ніби до поцілунку, якось по-дитячому, аж ніби самі без слів просять.– Треба показатися, бо як же інакше: буде знову сердитися й сердитися...

– А ви? – повертається вона до Улі й Тотека, не дійшовши ще остаточного рішення.

– Не піду, не хочу,– насупився Тотек. По ньому важко здогадатися, збентежив його чи не збентежив прихід Павлинки, котра перебила йому розповідь про якісь таємниці, які він уже готовий був відкрити.

– Хіба тобі це зашкодить? – дивується з нього Уля, швиденько ховаючи позад себе маленьке дзеркальце, у яке вона вже встигла зиркнути.– Стільки ж народу, варто подивитися хоча б здалеку,– заохочує вона сміливіше й вільною рукою пригладжує своє блискучо-чорне, аж синє волосся.

Але Агнешка вже залишає їх: хай роблять, що хочуть. Дивна схвильованість від самого ранку тепер все наростає, особливо в ці хвилини, коли вона разом з Павлинкою наближається до того місця, згадку про яке вона хотіла б назавжди викинути з пам’яті. І хоча їй здається, нібито йде сюди неохоче, на прохання Павлинки, однак саме вона, а не Павлинка, все прискорює ходу. Йде й ледве усвідомлює те, що говорить Павлинка, підтакує чи заперечує якось механічно, зважаючи тільки на суть, яку можна вловити із самого звучання її голосу.

– ...Ну то й що, як спізнимося? Чоловікам легше, вони завжди знайдуть собі час, тільки ми ніколи не можемо своєї роботи переробити. Так-так. Чуєте? То Пащук б’є в бубон, щороку так (так-так). Тепер Балч називатиме прізвище, як той ксьондз на поминках у день святих: всі ті прізвища записані в Балча в книжечці, але він називає їх так, з пам’яті (так-так...), і після кожного ймення Пащук знову б’є у бубон, але вже якось коротко. Легко одяглася, паннусю, легко, аж тремтиш (ні, ні...) Сховаємося між люди, потеплішає...