Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

Цьвохнула тут же, біля неї, петля із шнура, і висковзнула з руки. Агнешка напружено чекає кидка. Чудово, вдалося! Тепер вона, перекинувши шнур через шию, лівою рукою тримаючи хлопця, а правою рукою обнімаючи деревину, знову перекидає ноги за підвіконня. Мов по дошці-гойдалці для дошкільників, короткими порухами стегон пересувається аж на кінець балки й зашморгує на ній петлю шнура. Впізнає той шнур, але думка, як він потрапив до Семена, ледве майнула в голові й згасла. Внизу, під ними, непроглядна хмара пилу. Знову голос Семена, невиразний, наказуючий. Агнешка коротким, швидким поглядом молить Мар’янека триматися міцніше. Зрозумів! його ручки сильніше сплітаються на її шиї. Агнешка намагається глибоко вдихнути в себе повітря і заходиться кашлем. Швидше! Коли ж схопила обома руками за шнур, разом з цим обнімаючи й хлопчика, на мить заплющила очі. Відривається від балки – й найстрашніше уже минуло. Хлопець дуже обтяжує, мліють на шнурові руки, не вистачає сил, щоб навпереміну перебирати ними. Не випускаючи шнура, кілька секунд осувається донизу, пекучий біль пронизує пальці, і раптом – чиїсь міцні руки, зупинка, невимовне полегшення. Хтось забирає з її обіймів Мар’янека. Так це ж Семен! Протирає очі, щоб подивитися на нього. Семен уже стрибає з Мар’янеком донизу. Тут же, перед нею, стоїть Балч. І відразу ж, як тільки вона впізнає його, обоє падають на щебінь, він сильно потягнув її до себе й прикрив своїм тілом. Усередині руїни гримлять нові вибухи. Гуркіт падаючої стіни ще мчить повз них, обсипаючи кам’яними уламками. Нарешті притихло. Балч, ледь не тягнучи Агнешку, вслід за Семеном сповзає крутим схилом в долину, до темної, ледь видної крізь пилюку юрби людей. Це саме звідти виривається їм назустріч несподівано високий пронизливий крик, крик Павлинки.

Агнешка уже не відчуває на собі опікунських рук. Під її ногами тверда рівна земля. Не оглядаючись, Агнешка поспішає туди, звідки чути безперервно волаючий голос Павлинки, сповнений плачу і щастя. Ось вона вже й біля неї, біля них. Павлинка затихає. Мар’янек обійняв матір і втиснувся обличчям у поділ. Торочки хустини, з якої мала Гельця намагається якось вибратися, прикривають його голівку. Агнешка важко спирається на плече Павлинки, немов ось-ось мала впасти на коліна, і в ту ж мить її злегка підхоплює Семен. На безсило опущеній руці Агнешка нараз відчуває ледь-ледь чутне вологе тепло. Флоксе, песику... Але вже не вистачає сил ані подумати, ані усміхнутися: її немов огортає сон, глибокий і спокійний.

Балч зупинився на межі поміж груддям руїни, що кидає йому під ноги миготливий відблиск вогню, і темніючою від перших вечірніх тіней травою, пожухлою від зимових холодів, однак уже де-не-де прошитою стрілками свіжої зелені. Тут же, біля його чобота, тягнеться догори ще не випростаний, із зубцями по краях зелений листочок курдибанку – колись давно, ще в батьківському домі, такими листочками заправляли інколи суп, здається, картопляний чи гороховий. Тоді бабуся-куховарка скорочувала назву цього зіллячка так: кудроник. Балч нахиляється, висмикує малюсінький листочок зелені, розминає його пальцями, чує міцний, ніби з кореня запах, такий далекий і знову такий близький, такий дикий і домашній аромат втраченого краю, втрачених літ. Листочку, листочку, не врятуєш ти мене, не вбережеш! Якби-то можна було не відривати погляду від землі, не ступати й кроку далі, не дивитися донизу й не бачити натовпу людей, їх невиразних, однакових у сутінках, замкнутих від нього облич, не чути їх очікуючого мовчання; якби-то можна зникнути, перетворитися в самого себе, давнього, сховатися в колишньому... Балч кидає на землю зім’ятий листочок.

Хтось виступає з мовчазного півкола, наближається до Балча – глухо, нерівномірно гупають кроки когось кульгавого. Пащук зупиняється прямо перед Балчем. Простягаючи вбік руку, щось показує, наказує рукою й очима, щоб подивився туди. Перед порогом уже неіснуючих дверей стирчить купа щебеню, цегли й глини. Під нею непорушно лежить чоловік. Голова його трохи підтягнута догори й милосердно оперта об пологий схил купи щебеню. Голови, однак, не видно, її покрито світлим полотнищем – рожевою фланелькою малої Гельці.

– Зависляк...– заїкається старий Пащук.– Януарій.

І не сказав більше нічого. Заточуючись, знову повертається до своїх. Балч робить один крок в той же бік, до чорно-рожевої непорушної постаті, й зупиняється, затриманий швидшою, аніж його рух, сірою тінню, що промайнула біля нього. Гострий камінь, кинутий неміцною, ніби дитячою рукою, черкнув край Балчевої солдатської куртки і впав біля його ніг.

23. Слід на піску. Парти

Люба Ізо, твій лист я щойно прочитала, хоча Семен мені дав його кілька годин тому. Це справжнє чудо, що я не загубила його на протязі тих кількох годин, котрих я, зрештою, не змогла б ні порахувати, ні розповісти про них, так далеко залишилися вони позад мене, в іншому, уже не моєму житті, житті, яке, можливо, належить хіба що Агнешці Жванець, нині уже не існуючій. Я бачу її, ту давню Агнешку Жванець, як вона відбігає від берега, від темніючих і поблискуючих на піску слідів, бачу, як вона зупиняється й якусь хвилю дивиться на чоловіка в човні, випростаного, непорушного, з веслом у руках, котрим ось-ось відштовхнеться від берега. Він теж на неї дивиться, напевне, бо раптом переміщується на середину човна, до самого борту, й ледь помітним жестом руки немовби показав їй на місце поряд з собою, якось невпевнено заохочуючи її чи підбадьорюючи до мандрів. А втім, може, то був лише знак прощання. І тоді вона знову зірвалася з місця й кинулася бігти, бігти все далі, й далі від берега, все швидше й швидше до села. І вже не оглянулася.

Ізо, тільки, в уявному, а не в писаному листі я можу бути такою щирою з тобою й собою. Можу не соромитися пафосу й перебільшень. Отож я думаю про ту Агнешку, може, ту, яка жила ще годину чи дві перед цим, думаю про неї, як про вмираючу. Проте, здається, не вмерлу, якщо я ще тут, ще відчуваю все й думаю, що мені, однак, видається не цілком певним. Вперше я відчуваю свою молодість нібито ззовні, ніколи раніше не приходило мені в голову, що я – молода. Ніколи раніше не знала я, не могла знати, що діється, коли умираєш. Найбільше ж, що може зробити молодість, це уявити чужу, а не власну смерть. Сьогодні я вперше уявила чи передчула, що можна умерти, що смерть взагалі приходить до кожного, і не тільки той один-єдиний раз, той, справжній і останній, але, напевно, більше разів і в різний спосіб. Вмирати біжучи – страшне й пишномовне це перебільшення, і навіть досить смішне. Здорова, сильна дівчина, котра біжить. Живу отож. Виходить, це я. Звати мене Агнешка Жванець, і в цю мить я саме й думаю, що мене звуть так, як і ту. Це таки я. Та сама? Ще молода?

Коли б ти запитала мене, що зараз найбільш відчуваю, то я відповіла б – подив. І це для мене найдивніше, я найбільше дивуюся з цього. Замість кричати й продовжувати вмирати чи й умерти. Звати мене Агнешка Жванець. Я думаю, намагаюся думати, як годиться, без поспіху. Ясно. Я існую. Існую сама. Дивуюся, замість кричати, тікати чи вмирати. Можливо, це здоров’я змушує мене так дивуватися, а можливо, молодість. Але, виходить, я вже не така й молода, якщо думаю про молодість. Замість плакати. Вражаюче, раптове зміщення почуття й відчуття. Я думаю вже, як особа статечна, забобонна, суха, сентиментальна. Замість кричати, тікати. Соромно мені за саму себе. Ізо, це бридке й потворне, навіть важкозрозуміле – нема вже в мені крику, вмирання – вмирання, про яке я думала одну чи дві години перед цим. Одна лише порожнеча. Ні, я зізнаюся в усьому, до кінця. Настало невимовне полегшення. Несподівано, та ще й так швидко, я опинилася на другому боці. Та ж сама і не та сама. Боюся називати оте, бо воно через яку годину чи завтра, можливо, й повернеться, і все почнеться наново. А може, й ні. Тепер уже біль пройшов. Дивує тільки пам’ять про той біль. Що це було, як його назвати? Сновидіння? Одержимість? Чари? Пробудження? Визволення? Така, виходить, є молодість, така невпевнена в своїх снах, така непам’ятлива й невірна у ставленні до них. Оте все минуло годину-дві тому. Ще пашить рука, натерта шнуром.

Рука, натерта шнуром. Все-таки я хотіла затримати його, Ізо, і ти, либонь, здогадуєшся про це і можеш, здається, зрозуміти мене. Я не признаюся тобі навіть у цьому думанні до тебе, як його затримувала і як це сталося. І в якому моєму жесті (моєму, не його), коли він уже піднявся із звоїв сіті, не бажаючи вже ані слухати моїх прохань, ані щось говорити, і пішов до човна, як це сталося, що моя рука пролізла крізь легко змотаний шнур на його плечах і заплуталася в ньому. Я однак не скинула шнура з руки: мої руки сплелися на його схиленій голові, в його волоссі, пучками пальців я намацала оту незабутню шрамину над лобом. Її форму й шорстке тепло я відчуваю ще й тепер, можливо, тільки це й залишиться в моїй пам’яті від тієї, всього лише на кілька секунд зламаної і прирученої відчуженості. Пам’ятаю, одначе, й гаснучий, невиразний відблиск за обрисом його щоки, й кілька перших зірок, що на якусь мить зупинилися, а потім раптом шугнули вгору, коли... І, як бачиш, я все-таки всупереч власній волі ще раз відтворюю цей образ і ту найгіршу з хвилин, хоча хотіла б це забути й замовчати, як мовчу про деякі інші образи самої себе під час отієї останньої зустрічі. Він одштовхнув тоді мене від себе, поточилася я назад, не встигнувши звільнити свою руку із шнура, але не впала на землю, підтримана силою того ж шнура, що з’єднував нас. Шарпнувся він, розмотаний шнур обпік руку, і я випустила його. Ішов до човна по черствому шелесті стужавілого під ніч піску, шнур волікся за ним, і за ним же по імлисто-ясному піску біг спочатку темний, а потім поблискуючий прибережною вологою глибокий слід.

«Ти принизила мене, я тобі не пробачу цього ніколи»,– тільки це сказав він перед тим, як відштовхнув мене. Отож чи ж міг бути той його жест, пізніший уже, в човні, чи міг бути він жестом заохочення чи підбадьорення? Чи я повинна була завернути, якось затримати його, якось все змінити? Або поплисти з ним на тому човні? Куди? Тільки до поста в Хробрицях? Порадувати, як він сам перед цим, чекаючи ще на тих звоях сіті, казав, порадувати Мигдальського? А далі? Доки ж? І куди? Якось натякав він про сьогоднішнього гостя, майора, про його підмовляння. А може, він ще й повернеться? Бо ж хіба хтось іде назавжди так ото просто, як-небудь, з одним невеликим рюкзаком за спиною, мов на екскурсію? І, може, увесь мій пафос і непотрібний? Бачиш, Ізо, я ще й не остигла від мого першого вмирання, а вже навпомацки шукаю надії. Заборонено. Притакни мені, що заборонено, нехай це зміцнить мене. Ні, Ізо, ти не заспокоїш мене, бо яка ж ти далека зараз від такого берега, такої ночі, такого прощання.

Здивування. Виходить, неправда, нібито найбільше дивуються діти. Тепер я здогадуюся, що ми дивуємося все більше й частіше в міру того, як більше знаємо. Чи, може, я вже не є такою ж молодою, такою самою, як була ще сьогодні, там, на березі? Або ж у мені вмерла-таки – отим одним із багатьох можливих способів умирання – якась частина молодості? Ізо, Ізо! Я тепер сама, одна. Боюся.

Минула й та мить, ще одна мить, дуже важка мить. І все ж існую, думаю. Обдумую лист до тебе. Це теж досить дивне, що роблю це в такий час і саме до тебе. Можливо, нарешті, аж згодом, через скількись там днів од сьогодні, я зважуся написати тобі листа. Тільки не знаю ще, як і про що. Бо я ж не зможу розповісти тобі всього цього словами. Про це можу тільки думати в самій собі. Однак напишу, повинна написати. Скажи Стахові, що я дуже рада, справді рада його успіхам в інституті та й іще в дечому.

Це добре, дуже добре. Дочка професора. Буде в нього багато щастя, такого, про яке мріяв. Безпечного. Близько від берега. Зрештою, не кажи йому нічого. Не знаю тільки, чи я все ж напишу тобі, Ізо. Може, краще буде, як ми забудемо про себе: я про вас, а ви про мене.

Чи могла б я тобі все розповісти? Ні. Твій лист я прочитала щойно. А раніше...

Прибігла до школи, було темно, ніхто мене не бачив. І чи ти знаєш, що в тій школі, в тому класі, чекала мене моя валізка, і несесер, і кретонова сумка з «Колумбом», все спаковане завчасно, ще підвечір, і в сутінках таємно перенесене туди, на всякий випадок.– Який? – Не варто й казати...

І все ж я зробила це, розглядаючи і наслуховуючи кожний його крок, порух, аж поки він не вийшов з дому, і тоді я побігла за ним.

Він ішов з рюкзаком, ішов, ніби трохи скрадався, і я про все вже знала, про все здогадалася. Ніколи не знала я його думок, не знаю їх і зараз, хоча після тієї недавньої розмови, можливо, першої справжньої, однак якої ж скупої розмови, знаю про нього більше, аніж будь-коли за всі минулі місяці, ніколи не знала його думок, і все ж скільки уявляла їх собі якось так, нібито від його імені, щоб принаймні хоч так перехитрити, підкрастися й освоїти пильну, дику відмінність його мозку, думок. Ошукувала саму себе, знаю. Навіть в такий незручний час, як сьогодні, поряд із згарищем підзамчя, коли він стояв навпроти мовчазних людей, я думала собі від його імені, аж поки була в змозі дивитися й аж поки не ударився об нього кинутий Яськом камінь. Ясько-несміливець! Про той камінь – знову щось без ладу й потреби пригадалося з тієї важкої, непоступливої останньої розмови на березі,– сказав він, що коли б залишився у Хробричках після сьогоднішніх подій, то мусив би день у день думали, хто кинув тим каменем, однак ніколи б про це не випитував, і про кожного, кому подивився б в очі, мусив би думати: ти! Ізо, я не сказала йому, хто, і тепер навіть не певна, чи це було слушно. «Ти принизила мене»,– так він зі мною попрощався. Все йому було нестерпним, образливим і дошкульним, як камінь, все, навіть найкращий жест, навіть... амбіція, хвороблива честолюбність, тепер я знаю про неї більше, все-таки зізнався, справдилася Семенова приповідка. Так, нещастя. Честолюбивий офіцер, під самий кінець війни, однак все ще тільки такий, котрий подає надії й чекає на щасливий випадок. Нарешті випадок і... військово-польовий суд. Другий, щасливий випадок – і визнання здібностей. А в обох тих шансах на щастя – і заслуга, і провина. Чого він шукав? Невже тільки слави? Мабуть, що ні. Шукав, можливо, якогось блиску, якоїсь вершини в самому собі. Може, він помилився і потім, після війни, думаючи, що знайшов все те. Аж поки не зустрів інший, принизливий для нього вимір життя. Знаю отож, нарешті, й це, шкода тільки, що запізно, запізно. Бідний Балч. Бачиш, Ізо, як я вже мудрішаю, сходжу на вищий щабель. Скільки ж то в людині фальшивих струн!

І все-таки не він за мною, а я за ним бігла сьогодні ввечері, коли він ішов із села, бігла, скрадаючись, щоб завчасно не помітив, так, начебто боялася його втратити. І ніколи раніше, тільки тоді, під час отого скрадання, не траплялося мені так до самообману чітко, й так до самозабуття виразно думати його думками, дивитися його очима. І тільки тоді, один-однісінький раз, я дійсно була ним чи майже ним самим, і я назавжди збережу, як щось цінне, той оманливий Колумбовий досвід переживання. Я прощалася з цим селом так само, як і він.

Я йшла за ним. Тихі й теплі сутінки. Майже весняні. Під чобітьми злегка угинається земля, не настільки мокра від вранішнього дощу, наскільки розм’якшена пробудженим випаром запахів, залишених після довгого зимового сну, земля, що воднораз пахне усіма порами року, розігрітою вдень соломою на гнойовиську біля хліва Зависляків, ялиновими сучками на дровітні, зогнилими залишками перебраної картоплі, кислуватим попелом із спаленого на городі листя та бадилля, а найбільше – свіжою вологістю уже розпочатої оранки й соками, що вже ожили в гілочках дерев.

Школа. Він заглянув через вікно – нікого. Ніхто не перешкоджає йому йти геть, а якщо й бачить його, то тільки зі схованки, з-за стемнілих уже шибок. Крамниця на замку. Сушарня для слив. Розлізся за зиму гонтовий дах на ній, треба б сказати... Нема вже Зависляка. Кузня теж замкнута. Непомітно змінюється навколишній запах, від озера тягне горілим. Отож тільки й залишилося від усього: кілька щербатих зубців муру над звалиськом руїни і згарища. Почорніло вже все, вогонь, привалений лавиною цегли, де-не-де, в глибині проваль, ще живиться чимось і інколи на коротку хвилю викидає догори червоні язики полум’я, що ледь чутно потріскує, і тоді вся гора руїн і ті уперті залишки мурів вихоплює з пітьми миготлива заграва. Та це не страшно, вечір тихий, хати досить далеко, дотліє за ніч.

Ось і дика галява з огризком осикового оземка, а он і покрита якимись наростами тополя-відьма й гонг. Нема для чого простягати руку. Аж завтра вранці задзвонить тут старий Оконь, скликаючи рибалок. Вже видно й старий поміст порона – тут відбулася наша перша зустріч. Над озером чекають човни. Чекає і його човен, менший від інших, прикріплений до окремої палі. Могли ж, ледарі та нероби, краще порозвішувати ці сіті, валяються тут купами, тільки де-не-де недбало підперті дрюком, порозкидані, як якесь лахміття.

Уже чути брязкіт ланцюга на носі човна й плюскіт води об борт. А пожарище знову видихнуло з себе вогнисту червінь, затріпотіло крилом заграви, крилом, котре відразу ж розсіялося дрібними пір’їнами світла по чорній воді. Відблиск замигтів на човні, на сітях. І тоді він побачив мене.

І на цій миті обривається цільність і послідовність пам’яті й споминів.

Я думала, що затримаю його. Потім покинула його – я перша, бо ж він все-таки подав був з човна той знак і ще ж чекав та й чекав.

І коли потім, уже після всього, я знову опинилася тут, у класі, то ще кілька разів поверталася до дверей (ах, Ізо!) без речей, без Флокса, бо ж як я могла тоді думати, пам’ятати про що-небудь отаке в час все того ж безголосого крику та беззвучного плачу, і того умирання, мовчання й повернень.

А він, можливо, ще чекав. Може, ще чекав.

Потім стало ще темніше, я ж не світила, сиділа за першою партою, скраю, від дверей,– ти не знаєш, а я це відразу не пригадала,– він колись сказав мені, сердито й уїдливо, що я хотіла б усе село посадити за першу парту й повчати, як дітей. Тепер я сама сіла за ту парту. Так уже трапилося. Але я ні про що не думала, тоді ще ні про що. Плинули хвилини за хвилинами. Він уже, напевне, відплив.

Потім я почула якісь крики, підійшла до вікна: троє молодиків добивалися до замкнутої крамниці, гупали кулаками по дверях і віконницях. Я впізнала голос Мундека Варденьги: «Пусти, Пелю! – кричали.– Ми хочемо пити, кінець самогонці, слава монопольці!» Ти цього, Ізо, ніколи не зрозумієш, не можеш зрозуміти. Ні того, як звучали оті крики й гупання тут же, поблизу будинку Зависляків, ні того, що вони значать для мене, що змушують мене робити.

Я відчинила, все ще потемки, несесер, вийняла всі класні журнали й приладдя, поскладала їх на столі, в шухляді так само, як вони були. Вийняла з сумки й наш кораблик, Ізо, мій кораблик від вас, отого «Колумба». Поклала його на поличці, так як був. І знову сіла за ту ж першу парту, не знаю тільки, чи надовго. І тепер мені навіть подивитися на годинник не хочеться, бо час на годиннику анічогісінько не промовляє, ні про що не свідчить. Я чекала, чекаю, аж поки час заворушиться у мені самій, знову.

Потім ввімкнула світло, почитала твій лист, вимкнула світло. Він уже, напевне, відплив, вже не жде.

Я ж тут. Я існую.

І хоча я думаю до тебе, і думаю про себе, і думаю про все інше, та все-таки думаю тільки про це і навіть не думаю, а сама вся є цим. Ми обоє до кінця так і не назвали цього – і це добре. Бо мені ось зараз здається, що це є всім, взагалі всім, а може, точніше, це форма всього, чим ми є й що робимо, найменням всього нашого життя з усіма його змінами, яких я ще й не знаю, умова відчуття, що ми існуємо. Це у мені навіть тоді, коли змінює свій образ, коли той образ зникає від мене, залишає мене саму. І навіть тоді, коли я відрікаюся від нього.

Це, отож, не єдина форма певної просторіні з королівським пурпуром на плечах, воно в мені самій.

І якщо і він відчуває щось подібне, то, можливо, ми збережемо незайманою, пронесемо цільною справжню цінність цього, і вже не тільки для нас двох, але для всього, що подарує нам життя.

Я ж от повинна, наприклад, доглянути за Тотеком, щоб не змарнував себе. Треба зайнятися й Улею, бо ж навіть добре не знаю, як і з чого ця дівчина живе; дрібні ж позички чи тим більше різні послуги людям мало що допоможуть їй. Потрібно придумати для неї якесь заняття, може, кравецтво. Варто б поїхати до Бялосолі, до молодих Кондерів, разом краще вирішимо. Не забути б і про Бобочку. Так, так. Хробриці. Порон все-таки буде. Відколи нема Пживлоцької, настав помітний спокій, тиша. Це трохи дивує, що вона аж стільки значила у тій незгоді. Нема її тут через мене, через мою вину. Я її скривдила, все ж та кривда на щось знадобилася. Ще один заплутаний рахунок власного сумління. Школа. Скільки ж тут всього потрібно ще! Цвинтар – ті всі могили, могила Пживлоцького – я вірю, що Семен подбає про це. Похорон. Допомогти Павлинці. А той орел над каміном в руїнах – чи він розпався, чи вцілів? Треба подивитися вранці. Треба, треба, треба... Завтра.

Та от бачиш, Ізо, не можу якось витлумачити собі, як оці всі «треба» сполучаю з цим, як одне виникає з іншого, стає великим одним і тим самим сумою всього, що є в мені. Я починаю вчитися цього всього тільки тепер ось, коли сиджу тут, за першою учнівською партою, потемки.

Пам’ятаєш, Ізочко, ті ваші відвідини в мене? Ми говорили тоді про найвищий вимір ідеалу. Які ж ми були впевнені в собі, надрозумні й пишномовні. Нам здавалося, що досить трохи скуштувати сільської незручності, щоб уже мати право привласнювати собі оту найвищу ціну. Навіть і він, пізніше, не раз сердито й саркастично дорікав мені моїм нібито крайнім ідеалізмом і протиставляв йому свою нібито тверезість думок і вчинків. Як же, однак, інакше все те я побачила сьогодні, бачу тепер, а можливо, й не бачу, а тільки передчуваю.

Хто з нас двох, він чи я, сягали до найвищого виміру, ціни ідеалу, клали на шальки найбільше, все?

Не знаю.

Мені здається, після тієї недавньої розмови там на березі, і особливо після того, що він мені сказав (і чого не договорив до кінця) про Пживлоцького, що в його житті мусив бути якийсь період і, напевне, довгий, може, аж до того бою за оту вежу, коли він вимагав від себе й від інших всього, найвищої ціни, і вірив, що людина здатна на це.

«Капітан був добрим солдатом,– сказав про. Пживлоцького й додав ще, з гіркотою в голосі: – Під час штурмів враховується тільки мета й наслідок, і нічого більше! – І вже аж наприкінці, не бажаючи признаватися й далі, промовив: – Так повинно було бути, а я, власне кажучи, саме йому завдячую щасливим випадком і реабілітацією, саме йому завдячую всім тим, що тепер знаю про людей і про себе». І я відчула раптом, напевне, більше по голосу, аніж із слів, що він дуже любив свого командира й дуже довіряв йому. Аж поки не розчарувався. Не тільки в ньому, але й у вартості своїх власних почуттів. Тепер, отож, я інакше розумію його колишні злі натяки на Пживлоцького, котрі (він у цьому запевнив мене ще раз) чула від нього тільки я. Тепер я бачу в них його власне болюче розчарування, рану від втраченої віри.

Бо ж уяви, Ізо, разом зі мною, що хтось вимагає від себе і від усіх інших абсолютної людської досконалості і що цього, всупереч розуму й досвіду, сподівається. Це шаленство, таке очікування чуда, таке марення про досконалість, котре б вже не знало ні закону, ні правосуддя, як таких, що вже не потрібні їй. Ну, а коли ідеал не сягає такої висоти, бо сягнути, як відомо, не може, тоді той, хтось шалений, кидається в іншу крайність, крайню крайність, заперечує в собі та в інших людяність таку, якою вона Є, і найбільше висміює тих, котрі залишаються вірними реальній, скромній людяності й не погоджуються підтримувати його нову віру в досконалість падіння.

Або подумай разом зі мною ще й про таке: той хтось, воюючи, вірив у досконалу, ідеальну перемогу, тобто в остаточний кінець, раз і назавжди, усіх воєн. А потім бачить, що війна триває в ньому самому, в пам’яті, в дальшім неспокої світу. Бачить, що мир не є вартістю самодостатньою, безумовно для всіх обов’язковою, бачить, що недосконалість виражається й тут, у найгіршому самозапереченні, яким є (якщо таке десь з’явиться) відмова від збереження миру. Бачить, що мир ще раз стає предметом нових зусиль і торгів, предметом, до якого він, шалений максималіст, ставиться з погордою. Отож, він теж впадає у крайність і так само, як раніше заперечував у собі благородство законів і правосуддя, тепер починає заперечувати благородство миру. Якби він був якимось володарем, вождем, то змушений був би стати тираном, калігулою, царем чи диктатором, бо ж погорда до себе й до інших, до неосяжних в своїй досконалості ідеалів разом з жадобою самозваної влади, жадобою, котра займає місце тих ідеалів, навчали б його убивати людей, недосконалу в них людяність. Влада шалених легко перекреслює ціну чужого життя й так само легко вбиває.

Таким він, можливо, був або міг бути.

А я, між крайнощами його марення й падіння, ким я була для нього? Ізо, Ізо... Яким порівняно малим і заземленим здається мені мій найвищий вимір, ота ціна ідеалу. Чим я сплачувала й сплачую свій борг? Незначною повсякденною старанністю. Зробити, скільки можна, навчити дітей читати, писати й рахувати, й подбати ще про дещо – на сьогодні, на завтра. Фонфелик для Мар’янека. І щоб було якось хоч трохи пристойніше, змістовніше. Але навіть і ця, ще така непевна старанність, якою дорогою ціною оплачується.

Треба, треба, треба... Завтра. Увесь час завтра і завтра, увесь час низько, над самою землею, по-земному. І я не знаю, чи це добре, слушно, змістовно. Легенда про Антея наразі здається мені банальною й легкодухою. Моя мала праця, мої малі обов’язки – як же безпечно я поринаю в них, як вони зручно й вигідно тримають мене на самій середині життя, здалеку від країв прірви! Проте й тут, у центрі посередньості, не бракує місця для мого розпачу, для мого малого розпачу.

Мундек Варденьга рвався до крамниці по горілку. І це ще, звісно, не закінчилося, бо ж буде й буде тривати. Боюся.

Мар’янек, якого мама ще завидна уклала спати, заснув і раптом схопився з плачем, до нестями переляканий. «Валиться на мене!» – кричав, і ледве-ледве вдалося заспокоїти його. Треба було б завтра...

А Януарій лежить в опустілій кімнаті Пживлоцької й Тотека.

Не повернуся я уже цієї ночі до себе, не хочу, не варто. Боюсь я, Ізо, боюся.

Мій малий розпач, мій малий острах. Навіть моя одержимість була малою, якщо я ще тут, а не...

Нема його вже й не буде...

Отож, як бачиш, така ота моя найвища ціна, найвищий вимір, стільки лише змогла я заплатити.

Цієї уявної дискусії чи розслідування я, здається, ніколи не скінчу, не підведу риску під цим рахунком. Не вистачає мені когось для порівнювання, бо його вже тут нема, його, який своєю несправедливістю утверджував мою слушність. А може, в його мареннях, якщо я добре їх зрозуміла, є якась більша й вища рація, аніж в моєму зарозумілому переконанні про ефективність буденної праці, про вагу й ціну простих повсякденних заслуг? Ідеали шалених недосяжні, це правда, але їх недосяжність змушує мене, звичайну працівницю, подвоювати зусилля й підносити мої пропорціонально менші завдання до їхнього найвищого рівня. Цієї бухгалтерії, цієї арифметики я ще не опанувала. Буду, однак, опановувати, ось тут, за першою учнівською партою.

Його немає. І все-таки він є в мені хоча у формі оцієї незакінченої уявності суперечки з ним, цього рахунку, під яким ще не підведена риска.

Отож це неправда, що я знищила його в собі...

Настав цей застиглий і вельми дивний спокій, настало це полегшення, та все ж і він є таки тут, зі мною, поруч мене, в мені. Тільки вже інакше завдає мені болю, по-іншому жахає...

Втрачаючи його, я перемогла нарешті його відчуженість...

Мундек Варденьга рвався до горілки. Чи Теофіл Варденьга, мій учень, теж буде таким, як його брат? Я мушу зберегти цю школу, я мушу знати, яким виросте Тосек Варденьга.

Дуже вже недбало вела я сьогодні урок.

Вольвокс – рослина водяна...

Завтра...

Завтра вранці я стану перед моїми дітьми. Вони не повинні знати, що я ані краща, ані мудріша від них, що я сама починаю вивчати перші літери. Я не маю права розчаровувати їх, викликати в них невпевненість. Треба отож підготуватися. Треба залишати місце за першою партою.

Я – Агнешка Жванець, учителька.

Моє місце буде ось тут, за столом. Я знову побачу їх усіх, усіх, яких знаю вже не місяць, почую рясний шелест їхнього шепоту, коли підведуся з місця й сплесну в долоні – ось так.

Як тихо. За вікном опадає з гілля весняна роса. Ніч пахне теплою млою. Та це ж уже весна!

Додай, Ізо, до згадки про мене хоча б крихітку доброї пам’яті, щирої пам’яті про дружбу. Я сама, навколо ніч, а я все-таки дуже боюся.

Нехай уже швидше настає ранок.

До ранку ще далеко. Тихий і порожній мій клас. І темний. Ледве-ледве бачу я перед собою два ряди тихих, опустілих і темних парт.

Геленів, 1963