Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"
Автор книги: Вільгельм Мах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)
Вільгельм Мах
Вчителька, дочка Колумба
Софії Стопчанці, вчительці,
їй та її товаришам учителям
присвячую
Автор
1. Автобус
Звати її Агнешка Жванець, і в цю мить вона саме про це й думає. Кому першому на новому місці я прокажу своє ім’я, прізвище? Кого першого зустріну і як він сприйматиме моє ймення: чи так от звичайно й байдуже, або ще й байдужіше, як ось я зараз. Переповнений автобус підстрибує на вибоїнах шосе, норовливо погойдується разом зі спітнілими пасажирами, що тісно збилися в гурт. Роки війни помітні ще й сьогодні, дивується Агнешка. Їхні сліди все ще не зникли з облич та одягу людей; у цьому випадково зібраному, строкатому гурті пасажирів вона відчуває застиглу гнітючість, загрозу і непевність. А може, це тільки видається? Є ж тут і групки-острівки статечних людей, знайомих між собою, людей, котрі, напевне, вже непогано влаштувалися в цьому краї. Дехто позиркує на Агнешку досить, часто, частіше, аніж на інших, інколи начеб з посмішкою, однак надто скупою й невиразною, щоб на неї відповісти. Може, це Флокс, маленький спанієль, на колінах у неї привертає їхні погляди. А може, ця кретонова сумка, яку вона пильно оберігає від агресивного ліктя сусідки, котру, либонь, зацікавило-таки, що то за скарб з гострими ріжками й невиразною формою ховається в ній.
Ні, не зацікавило. Сусідка відвертається до вікна, й Агнешка смутнішає. Вона чужа, нетутешня, не причетна до приятельських розмов, що точаться довкола неї. І, напевне, негарна, та ще й в такій пилюці, такої теплини! Просто – в спеку, яка буває хіба що в липні, а не в пору пізньої осені. Та й виглядає вона, напевне, як опудало в оцій спортивній куртці й картатих штанях. А в те вікно навіть не варто й поглядати, моя ти добродієчко з ліктем, бо ж біла курява, мов заметіль, аж піниться. Найохочіше збудила б Флокса, нахилилась би над його єдвабним вивернутим вушком та й нашептала б йому про все, що почуває, або й про будь-що. Та сором. Флоксе, сплюху такий, ми вже нібито й доїжджаємо. Ти радієш? Що? Відвезуть нас бричкою, а може, й автомашиною, викупаємося, повечеряємо смачненько, не переїдатимемося, звісно (щоб нам добре спалося), хоча нас, напевне, й припрошуватимуть, як то роблять всі гостинні селяни. Може, подадуть нам пиріжки й кисле молоко, га? Флоксе, цуцику мій, на першу в житті посаду їдемо, невже це тебе не тішить? Флоксе, прокидайся вже, заскімли хоч, бо щось дуже вже лячно.
Агнешка готується до виходу, здіймає з полиці валізу та несесер. Багаж чималий, та ще й Флокс! Клопоту багатенько. Огрядна тітонька з кошиком, накритим зверху рядниною, зауважує:
– А куди це ви так, добродійко? Іще ж не зупинка.
Доведеться, отож, застрягнути в оцій тисняві. Флокс крутиться, надокучає, видирається передніми лапами на Агнещині плечі, уперто намагається утримати рівновагу.
Потім, радіючи успіхові, задоволено лизнув у вухо найближчого солдата. Та Агнешці не доводиться й перепрошувати: солдат, видно, нічого й не відчув, бо надто вже захопився розмовою з якимсь добродієм у робочій спецівці. Але вже перша, мимоволі почута фраза пригашує Агнещин настрій. Неголосна мова робітника звучить густо, докучливо урочисто; оповідаючи, він постукує чорними від смоли пальцями по гудзику на куртці піхотинця, позиркуючи довкола з якимось острахом, і саме тому незручно підслуховувати.
– ...так його силоміць підпоїли на тому ж пороні, що він зробився, як колода. Потім мотузом до воза прив’язали, носом до землі, батогами по конях, та так і потягся туди, звідки прибув. Ми якраз на лузі були, рів мали копати аж до самого села, стоїмо, дивимося: віз якийсь летить, сам, без нікого. Придивляємося, а за ним щось волочиться. Якби не грузька дорога (коні, мабуть, тому й пристали) і якби не ми – оговтався б він хіба аж у святого Петра...
– А все ж, як же з усім тим шарварком?..– голос солдата гучний і протяжний, по-сільському млявий. Він, очевидячки, не збагнув незвичайності справи, й дехто з найближчих пасажирів обернувся до розмовляючих. Та це, попри косі погляди сусідів, начебто додало сміливості чоловікові в спецівці. Гнівно здвигнувши плечима, він дав волю стримуваній люті:
– А ніяк! Нехай вони зогниють! Нехай їх те багно!..– Свої прокльони він підкріпив промовистим жестом – широко розчепірив пальці руки й зараз же стиснув їх у кулак.– Було б спокійніше!
– Вони не з полохливих, факт.
– Ну й що ж. Нам нема чого спішити до них.
Час уже, мабуть, братися до виходу. Якась безпорадна й невпевнена, Агнешка намагається перехопити погляд кондуктора, затиснутого в кутку біля дверей.
– Хробрички... Це ж вони?
Обидва співрозмовники змовкають на півслові й підозріло зиркають на Агнешку. І не тільки вони. Запитання, таке звичайне в автобусах, стишило гомін довкола. Ще тільки мотор гуде й погуркує на вибоїнах. Кондуктор випростав спину, обсмикує куртку й начебто зволікає з відповіддю:
– Ви їдете до Хробричок? Справді?
– Тай, до Хробричок.
– Може, до Хробриць, панночко?
– Та ні... я добре знаю: до Хробричок.
Кондуктор, блондин, з волоссям, ніби з клоччя, та соромливим, поцяткованим віспою обличчям, червоніє під вичікувальними поглядами пасажирів і швидко кліпає споловілими віями.
– Ще досить далеко. І не по дорозі. Зупинки там, де була колись, уже немає. Коли б ви зійшли в Хробрицях, було б ближче. Через озеро пороном.
– Овва! – своїм протяглим поліським співом встряває до розмови солдат.– Порон був, та загув...
– Все одно,– заперечує йому робітник,– краще було б зійти в Хробрицях.
– Не знала про це...
– Шкода.
– До Бялосвлі, панночко, їдь! – несподівано напирає на дівчину тітка з кошиком.– Джерело там знайшли чудодійне, натуральне, все лихо з людини висмоктує.
– Ніяке не натуральне, матусю, а мінеральне.
Власниця кошика насуплюється й суворо, осудливо дивиться на безвірника, здорованя в поношеному светрі; їй, одначе, доводиться добряче задерти голову, щоб сягнути поглядом окулярів на його зарозумілому носі.
– Ти мене, добродію студенте, не виправляй, не вчи. Натуральне чи мінеральне, всяке від бога.
Агнешка й кондуктор обмінюються несміливими посмішками, обоє задоволені тим, що стороння цікавість знайшла собі новий об’єкт і нових акторів. Та передчасно.
– Ну, то як? Ви не передумали? – голосно запитує солдат.
І знову – ота нестерпна, незрозуміла облога очей, уважних, здивованих або й глузливих. Чийсь незміцнілий фальцет, загублений в тисняві, перериває мить тиші блазенським вигуком:
– Файні хлопці в Хробричках! Самі зеемпівці![1]1
Зеемпівці – члени Спілки польської молоді (ZMP).
[Закрыть]
Кондуктор брязкає по металевому бильцю проколювачем, і автобус стишує хід, зупиняється.
– Якщо вже так, висадимо вас тут.
– А звідси далеко буде?
– Ну... кілометрів зо два, напевне. Тримайтеся ліворуч, ввесь час берегом, понад водою. Гребля доведе.
Агнешка силкується бути спокійною. Ах, коли б уже!.. І чому вони так видивляються на мене?.. Спотикається об ноги підлітка, що сидить біля дверей, на приступці. Це, Здається, він вихопився з отим дурнуватим вигуком про гарних хлопців: нахабне обличчя, маленькі очиці... Коли б такого мала, якби такого змушена була... Думка ця пробігає блискавично, оком не змигнути... Флокс втрачає рівновагу й випадає за відчинені вже двері, в посивілий від пилюги бур’ян над канавою. Ну й огидний же тип! Його блазенський голос доходить до Агнешки аж тепер, немовби за мить до цього вона була глухою й не вловила суті тих останніх слів, якими він обдарував її на прощання. І аж зараз ті слова зринають в пам’яті, звук за звуком, у стихаючому шумі автобуса, оповитого білою, як борошно, курявою, що підіймається за його п’яною кремезною спиною й, нарешті, закриває її зовсім. Уже я його не дожену, не дожену. А гукнув їй на прощання той шмаркач отаке:
– Готуй, дівчинко, револьвер! Знадобиться!
2. Напівутопленик
Ніхто більше не вийшов з автобуса на цьому відлюдному роздоріжжі. Навкруги, аж до обрію, по-осінньому тихо, дуже тихо. Тільки Флокс на руках Агнешки скавучить, ніби на щось нарікаючи. Агнешка стишує ту скаргу легеньким ляпанцем, однак і це не розвіює відчуття самотності. Дівчина згадує про бінокль, виймає його з кишені куртки й чіпляє на шию. Безлюдно. Анікогісінько. Ліворуч – вигин озера, праворуч – мокрі луки, безладно покраяні канавами, ген за озером – контури якогось селища, напевне, отих Хробриць, де краще було б їй зійти з автобуса. А навпроти від розтертого на порох шосе збігає до мокрих луків ледве помітний, низький вал греблі, поцяткований латками калюж, що, напевне, ніколи не висихають. Нічого вже тут більше не побачиш. Поволі дівчину поймає холодна заповзятлива рішучість. Агнешка наморщує чоло з невеликим навскісним шрамом біля самих корінців волосся, закушує губи, як завжди в нелегкій ситуації, а може, ще й тому, що, як і всі жінки, знає, що в хвилини важкого роздуму ті її губи стають наївними й по-дитячому надутими. Здіймає з себе куртку, просовує її рукави попід ручки валізи й несесера, зав’язує вузлом та й завдає собі на плечі весь отой скарб. Флокса вмощує в полу куртки, як у гамачок. Готово. Як добре йти на шту-урми ске-ель[2]2
Рядок з пісні польських спортсменів.
[Закрыть], дійдемо якось. Флоксе, сирітко, гарно ж тут, правда? Подобається нам, радіємо, добре ж нам буде, правда? Флоксе, а як ти гадаєш, кого то волочать коні по греблі на мотузці, лицем до землі? Чи, бува, не якусь дівчину молоду? Ах, цуцику, що це ти вигадуєш? Все те хіба що сміху варте. Гарні хлопці, самі зеемпівці. Це чудово, Флоксе... боїшся? Бо я вже не боюсь анічогісінько.
Велика сіра ропуха стрибає в багнисько просто з-під її ніг – і Агнешка, злякано скрикнувши, точиться назад, упускає додолу свій багаж. Сердячись і водночас соромлячись, вона квапливо підіймає його. Тепер іде вже рівною ходою: ...шу-шум, у вухах шум; у вухах шум, а в жилах невга-амовна кров.
Аж змучилася, засапалася. Гребля, широким вигином обійнявши озеро, вже спинається на лісистий схил. На вершині пагорба ліс обривається й відкриває розлогу просторінь. От тепер знадобиться і бінокль! Внизу, в заболочених перелісках, вгадується селище: найближче видніються будинки, схожі на житла двірської челяді чи контори фільварків, а далі – дахи-близнюки досить симетрично збудованої колонії. Над озером, біля підніжжя пагорба, трохи вище острівка верб стоїть приземкувата, немов роздута, руїна химерної конструкції. Внизу – нібито залишки воєнного бункера, які обліплюють мури старої, здається, замкового типу, будівлі, по-давньому увінчаної брунатною щербатою вежею. Трухлявий дерев’яний поміст та шеренга зогнилих паль біля берега вказують, певне, місце колишньої пристані для порона. Довкола – багнища. Над гирлом замуленого дренажного каналу іржавіє танк, до половини занурений у мертву болотну воду.
Агнешка спрямовує бінокль на другий берег. Тепер оті Хробриці, які вона так і не побачила з автобуса, наблизилися до неї несподівано близько, немовби примандрували сюди від шосе. І це тому, що дівчина мусила обійти півколом озеро, яке в цьому місці лійкоподібно звузилося. Велике село. Червоні дахи ясніють свіжим, молодим полиском, штукатурка стін перлинно сяє в блідому світлі сонця. Серед старанно осушених луків тягнуться смуги оброблених полів, одвойованих у боліт. Десь од самого обрію, через широку порожняву жовтневого краєвиду несеться приглушене торохтіння молотарки.
Агнешка ступила стежкою нижче – і Хробриці відразу ж закрила гущавина дерев, навіть отой гуркіт молотарки замовк, наче його проковтнула сонна німота дня. Хоч би людський слід! Агнешка протирає очі, ніби боїться цього примарного стану, з якого не може вийти. Відпочину. Здіймає з плечей багаж, кладе його на землю, а сама прихиляється до якогось стовбура. Під її плечем стовбур якось зловісно скрипить, і аж тоді Агнешка помічає свою помилку. Це ж не дерево, а струхлявілий межовий стовп. До дошки на його вершку прибито вирізаний з дикту контур людської фігури. Якийсь невибагливий жартівник крейдою домалював фігурі жіночі принади. Цей чудернацький, подірявлений безліччю куль і обвислий щит од найменшого повіву вітру тремтить з якимось неприємним скрипом. Агнешка шарпнула щит з цвяха й відразливо шпурляє в кущі. І аж тепер на отій, новішій і здоровішій, аніж стовп, хоча теж збляклій від негоди й зраненій стріляниною дошці може прочитати затертий напис: «Хробрички».
Флокс тим часом вискочив зі своєї колиски й почав неспокійно обнюхувати землю. І раптом, тривожно погавкуючи, незвичайно збуджений, помчав униз, на берег озера. Тепер уже й Агнешка бачить причину тривоги. Квапливо хапає свої речі, волочить їх по корчуватому схилу, збігає з пагорба до води.
Флокс уже обнюхує утопленика. Худий, мабуть, років дванадцяти хлопчина, в одних лише трусиках, вражає своєю блідістю. Дрібні прибережні хвилі похлюпують об його голову й мало не сягають напіввідкритих вуст. Агнешка кидається до хлопця, витягує його на берег. Зараз, зараз. Тільки пригадає, нехай лише не підведуть знання, здобуті на лекціях гігієни, та практичні навики з курсу санітарії. Голову донизу. Натиснути на живіт. Штучне дихання, ах, як це довго тягнеться! Ага, здається, він притомніє. Флоксе, лежи! Зараз. Несесер, термос, головка термоса, пляшечка з м’ятною есенцією, добрий ковток,– ну-ну, розціплюй же зуби, хлопче з того світу. І ковтай! Оживай!
Хлопчина розплющує очі.
– Обхопи мене за шию,– наказує Агнешка. Підняла його, обтулила курткою. Усівся, подивився нарешті свідомо.
– Хто мене витяг? Ви?
– Ні. Не знаю. Знайшла тебе так, як ти є.
Хлопчина занепокоєно роззирнувся.
– Вбрання... моє вбрання! О, ви!..
– Про кого це ти?
– Про тих отам,– показав рукою за озеро.– Прогнали мене ті, з Хробриць, наказали через воду, вплав – і я мусив. А вони по мені камінням. І попали...
– А чому це вони так?
– Таж через вас, пані...
– Ну-ну, хлопче! Щось ти вигадуєш.
– Пробачте. Я не так сказав. Це тому, що я з Хробричок, а вони з Хробриць...
– Щось не розумію...
– Нічого... І так зрозуміло. Вони б не наважилися, якби ви зійшли з автобуса в Хробрицях.
– А, ти теж про це... Звідки ж я знала...
– Звичайно. І я не знав. Я вийшов до автобуса, але... не до вас. Думав, що буде звичайна людина, ну... чоловік.
– Дякую.
– За що? Ага, я погано висловився. Та це байдуже. Марно ви намучилися в дорозі, слово честі.
– То ти знаєш, чого я сюди приїхала?
– Я не знаю хто. Але чого, знають усі.
– Щось цього не видно,– промовила гірко.
Хлопець дивиться на неї з якоюсь сумною розважливою повагою.
– У нас в Хробричках школи нема.
– Нема, то буде.
– Побачите.
– Ваші діти десь же вчаться? Де ж таки?
– Вже не вчаться!
– Як це?
– Я не знаю... Балч вам розкаже.
– Хто це такий Балч?
– Війт. Само собою зрозуміло.
– Не дуже. Ти такий великий хлопець і нічого не знаєш.
– Ну... був у нас один випадок. В газетах навіть писали.
Тепло-тепло. Однак хлопчина відвертає очі, мовчить. Ну, що ж, коли не навпростець, то доведеться хитрощами. Раптове натхнення:
– A-а... писали газети... так... так,– Агнешка ніби намагається розбудити якийсь спогад,– про того, якого напоїли горілкою, прив’язали мотузом до воза...
– Поронника? Атож. Але це пізніше, після того випадку, як він приїхав перепрошувати й умовляти.
– Нагадай-но мені...
– Ви ж знаєте. Лопнула линва порона, утопилося двоє наших дітей.
– З Хробричок?
– Ну, звичайно ж! Із тих, що переїжджали пороном на другий бік, до Хробриць. До школи цебто...
– Он що. А що, ті діти, виходить, самі переправлялися? Без дорослих?
– Е, питаєте! Був поронник, була моя мама...
– Твоя мама також?
– Аякже. Моя мама тоді ще вчила.
– Зрозуміло. Твоя мама вже не вчить. А той поронник, про якого писали в газетах, що ото приїхав умовляти...
– Ви вже знову переінакшили. Він приїхав умовляти не маму, а людей.
– Щоб що?
– Як це що? Аби діти й далі, як і раніше, перепливали на тому пороні до Хробриць.
– Щось я не бачу тут порона...
– Та так... Але мені, пані, щось холодно.
– Зачекай трохи. Не оглядайся, добре? І притримай собачку.
Бо Флокс знову розгавкався і несамовито рвався до Агнешки, котра за розлогим кущем глоду переодягалася в спідницю, вийняту із валізи. Якщо вірити Флоксові, то, як це вона могла здогадатися із його собачої мови, сердитий гавкіт застерігав:, увага, тут хтось чужий, кого я не люблю! Е, цуцику, що ти там знаєш, нікого тут немає. Нарву цих ягід глоду, коли їх трохи підморозить, на варення. Або на наливку? Добре, спокусо, але тільки для гостей. Гості... Коли ж це буде і як (стоп! без сентиментів. На час треба забути про все, що було до сьогодні, і про всіх, усіх).
– Ось, натягай! Не підеш же додому голий.
Хлопець підвівся з землі, та, схоплений блювотним приступом, поточився назад. Агнешка встигла підхопити його.
– Ну, гаразд. А тепер спробуй іти. Зможеш?
Підвів голову, довірливо зіперся на її плече.
– А як тебе звати?
– Тотек. Тотек Пживлоцький.
– Отож, Тотеку, відведу тебе до мами.
– Ні! – майже скрикнув.– Не треба. Моя мама...
– Що? Що твоя мама?
– Нічого. Ви, пані, про мене не турбуйтеся. Я знаю одне місце, там зачекаю, поки мені принесуть вбрання.
– А ти напевне знаєш, що принесуть?
– Здається, так.
– Ти боїшся мами?
– Я не про те. Моя мама все якась хвора й хвора.
І ні до чого не береться...
– Якщо так, то я хоч проведу тебе. Обіпрись міцніше. Гаразд? – І до Флокса: – А ти, Флоксе, пильнуй!
Залишає речі під охороною пса й веде Тотека в бік села.
3. Людина зі шнуром
Коли, задихана, вона прибігла назад, то застала біля своїх речей двох чоловіків. Один, показний і дебелий, сидить біля Агнещиного багажу й недбало дражнить собачку. Ще не підводить голови, мов не помітив дівчини, вдає, певне, а може, й для того, щоб вона його краще роздивилася. Наляканий Флокс оберігає свою гідність як може: гарчить, не підпускає до себе. Незнайомець – чоловік у розквіті літ, міцної, богатирської статури. Через рукав військової куртки без усяких нашивок недбало перекинув звій товстого шнура. Рибалка? Поронник? Лісоруб? Другий чоловік – кремезний, приземкуватий, з волоссям, як купки висохлої трави, з обличчям запобігливим і улесливим, тримається на шанобливій відстані. Велетень встає. Флокса, що кидається до нього, легенько відпихає чоботом. Обертається до товариша й коротким промовистим жестом наказує йому відійти, що той негайно виконує,– розкуйовджений наче в землю запав. І тільки тоді незнайомець стає навпроти Агнешки, досить довго з мовчазною спокійною увагою придивляється до неї. На його засмаглому обличчі міняться ясні холодні очі, то спалахуючи, то гаснучи, грають іскорками задерикуватої усмішки. Нарешті простягає руку і говорить трохи глузливо:
– Пані А. Жванець, чи не так?
– З доповненням: ім’я маю трохи довше, ніж А.
– Це, власне, і справило мені приємну несподіванку. Отим канцеляристам, дідько їх бери, не дуже хочеться писати ім’я повністю, по-людськи. Розшифровував я те «А» досить бридко: Алоїз, Альфонс і навіть, перепрошую, Адольф.
– Не передбачили, добродію, найгіршого.
– Може, й так. Все ж я жалкую, що не зустрів вас. Прикра невдача. Моя.
– Не зовсім. На мою долю теж дещо залишилося.
– Розчарування?
– Поки що ні. Але зустріч таки своєрідна.
– Зате я доглянув ваш багаж і пса. Між іншим, ви надто довіряєте людській доброчесності.
– Скоріше доброчесній безлюдності, так мені здалося. За послугу похвалю вас перед війтом.
– Вже похвалили!
– Ви – пан Балч?
– До ваших послуг. 3. Балч.
– Моє ім’я Агнешка.
– Зенон. Гречних слівець не люблю, до біса їх. Жванець – це що? Одружена? Дівчина?
– І те, і інше. Може бути, що й розведена, вдова.
– Теоретично. Бо, видно, ледве-ледве дійшли повноліття. Ну, гаразд, дізнаюся в інспектораті.
– Не варто. Я напишу в анкеті для прописки, якщо ви влаштуєте мене на квартиру, пане керівник.
– Непоганий титул. Додам ще кілька, на вибір. Секретар – дійсний, надзвичайний чи гоноріс кауза[3]3
Гоноріс кауза – заслужений.
[Закрыть], як забажаєте. Виходить на одне. Заступник секретаря. Голова. Заступник голови. Комендант. Запасник. Фельдшер-самоук. Кавалер орденів і кавалер-залицяльник. А найкоротше й найпростіше – Балч.
– А не забагато, як на одну голову?
– Крім голови, є ще й плечі.
– Міцні?
– Загартовані. На возі й під возом.
– І яку позицію вони займають тепер?
– Позицію вільно. Із поваги до заслуг.
– На ниві освіти?
– Трохи давніших, панночко. На полі так званої слави...
– Не говорімо про війну.
– Варто про щось інше?
– Варто. Хотіла б дізнатися про школу. Діти не вчаться місяцями – чому?
– Безвладдя. Правду кажучи – шкода й слів. Від науки тут ніхто не помудрішає. Одні дубові лоби, самі побачите. Діти теж якісь кретини. Але я вже зовсім знудився без товариства. Призначення сюди учителя – моя ідея.
– Чудово. Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу?
– Це залежатиме від вас. Я сподівався, що пришлють чоловіка. Було б веселіше. Уявляю собі такого, що спочатку пушить хвіст, а згодом починає гнутися, доки, може, не ламається з тріском. А жінка – що? Плаче. Що тут веселого? Одні прикрощі.
– Не пощастило вам, добродію.
– Ні, начебто пощастило. Я бачив, як ви перевдягалися. Он за тим кущем.
– Ви були тут?.. Отож бачили й того хлопця, замалим не утопленика... І нічого... І не рятували?
– Повторюю, бачив, як ви вдягали спідницю. Потрапив на епілог. У вас гарні ноги, Агнешко!
– Пане Балч! Ви мене сюди не привезли, зате відвезете. І то негайно.
– Два автобуси щодня. На обидва вже запізно...
– Почекаю до завтра.
– ...а до завтра ви вже звикнете. Місця тут прекрасні.
– Але небезпечні, люди топляться.
– Нічого там не сталося. Ковтнув трохи шмаркач води. Переживе. Він щось говорив про мене?
– А чому б це?
– Я думав... Та це йому наука. А я вже і собі побалакаю з тими хробричанами. Не терплю, коли мене зачіпають.
– Вас?
– А то ж кого? Та кислиця мене не обходить.
– Цікаво, чому ви не любите Тотека?
– А за віщо його любити? Льода – цебто його мати – теж не любить сина. І ви його зненавидите. А він вас.
– Дивне пророцтво. Звідки це у вас така впевненість?
– Звідти, що ви полюбите мене. Цього досить.
– Бідний хлопчина. А що робить його батько?
– Грає в шахи із святим Петром. Дуже любив шахи.
– Помер?
– Загинув. Саме наприкінці війни. І то через власну... через надмірне завзяття. Тут-таки, під час штурму он того замку... власне, бункера. Та це вам не цікаво.
– У мене батьки теж були партизанами. Мої шкільні роки минули в сирітському будинку. Отож і я, пане Балч, дещо знаю про війну.
– Пробачте. Я не хотів скривдити вас, та чорт з цим усім. Ви з яких країв?
– З Жешовського воєводства, з-під Ранишова. Чули про таке?
– Чув. Цікаво. Власне, саме над Віслоком вскочив я в препаскудну халепу. Через отаку одну... дуже вже, гм, просту... Ах, як я тоді ще вмів страждати! Ах, який же я був тоді дурний! А тім’я поболює й тепер.
Балч похитує головою в такт своїм спогадам і стукає кулаком в чоло з якоюсь самозневагою. І наче на хвилину забуває про Агнешку.
– Мушу зазначити, ви досить-таки суворо оцінюєте й себе. Батькові Тотека ви закинули вину чи – якщо я вірно відгадала суть ваших слів,– навіть щось більше вини. Що це було?
– Дивна ви особа. Жінок не обходять такі справи.
– Мене обходять люди, з якими мені жити.
– А розпитуєте про небіжчика.
– Він батько того хлопця, а це важливо.
– Осінь довга, зима теж. Вистачить часу на розповіді про минуле. Про від’їзд ви вже не думаєте.
– А ви про це знаєте?
– Я знаю завжди і все, знаю, хто за нами зараз підглядає.
– Підглядає?
– Атож. Якби ні, то вже давно спробував би вас по...
– Пане Балч!
– Я жартую, к бісу...
Він обертається до зруйнованої пристані. Нахилившись, гукає неголосно:
– Уляно! Улю! Я ж тебе бачу. Вилазь!
Щось хруснуло під дошками помосту. Балч, не повертаючи голови, інформує:
– Україночка. Міцне дівчисько, хоч має якусь болячку на голові. Лишай. Ковтун чи щось подібне. В коней такого я щось не бачив, тож і не знаю. Аж шаліє за отим Тотеком, слово честі. Це вона його врятувала. Така цуценяча любов... чи я знаю...
Тепер він кричить голосно, владно:
– Улю! Покажись-но! йди сюди!
І Уля виповзає з-під помосту. Засмагла, кістлява, темноока дівчинка. Вицвілий шарф міцно окутує їй голову, мокра сукенка липне до її тіла. Яка ж вона худенька! Несе перед себе зв’язаний ремінним паском вузлик: вимокле хлопчаче вбрання. Отож це на неї натякав Тотек, на неї тепер очікує в якійсь своїй схованці. Уля наближається боязко, неохоче, та коли Балч на мить відвернувся до Агнешки, дівчина жбурляє вузлика і кидається навтьоки.
Балч гукає вслід їй:
– Стій!
А коли та не слухається, блискавично знімає з плеча звій шнура, заміряється, і, перш ніж Агнешка встигла опам’ятатись, Улю майже посередині перехопила петля.
– Відпустіть її! Чуєте! – кричить Агнешка, бліда від гніву.
Він потішено сміється і тягне шнур до себе.
– Покажися вчительці! – наказує.– Зніми оту ганчірку з голови.
Дівчина впокорена й залякана, затуляє обличчя.
– Як ви смієте? – обурюється Агнешка. Хоче вирвати шнур із рук Балча, борюкається з ним. Балч дражниться, відстрибує, присідає, але коли він, улучивши мить, хоче обняти дівчину, Агнешка з силою відштовхує його від себе і вириває з його рук шнур.
– Браво! – схвально дивується Балч.– У вас чоловіча сила.
– Гицель!
– Ображаєте, пані, владу.
– Гицель! Гицель!
– Розплачетеся, пані. Я застерігав.
Агнешка несамохіть витирає очі долонею, відвертається від Балча.
– Гляньте на мене іще раз. Злість вам личить.
Та Агнешка вже не слухає. Підходить до Улі, послаблює й знімає з неї петлю. Обережно гладить по обмотаній голівці, по щоках. Дівчинка тремтить.
– Не бійся,– каже Агнешка тихо й лагідно.– Ну, не бійся....
А коли Уля перестає тремтіти, додає:
– Тотек просив подякувати тобі.
– Справді? – Уля дивиться просто в очі Агнешки.
– Так. Він тепер чекає тебе в отому своєму місці. Знаєш де?
– Знаю,– ствердно хитає головою Уля,– в Кімнаті.
– В якій?
Але Уля швидким зляканим рухом руки мало не затуляє їй вуста. Одночасно її погляд у бік Балча вимовніший за слова.
– Розумію,– пошепки заспокоює її Агнешка.– Віднеси Тотекові вбрання. І перекажи від мене, щоб ішов додому й ліг.
Уля покірно вислуховує ту настанову, потім підіймає з землі вузлика і, полегшено зітхнувши, відбігає.
Балч спостерігає за всім із неприхованим захватом.
– Ну й ну... Таке дике звірятко – і слухає вас. Ви могли б працювати в цирку.
– А ви?
– Знаю. Ви вже казали мені. Злість вам таки личить, люблю такі очі. Цей аркан тримав я спочатку на коней. Як ковбой. Багато було здичавілих коней під кінець і навіть опісля війни. Поки мої люди навчилися ловити рибу, полювати... А їсти ж треба. Потім залишив оце ласо, щоб ловити псів. Здичавіли тут пси, теж через війну. Далеко – ловлю. Близько – приманюю. І слухаються. Та-а-ак.
І після паузи:
– А ви злякалися-таки Улиної голови, не дивуюсь. Страшна бридота. Огидно. Хто б на це хотів дивитися... Отак-то, пані вчителько.
– Добродію Балч,– урвала Агнешка досить довгу мовчанку,– весела ви людина. Однак на сьогодні досить жартів. Я бажала б розпочати навчання навіть зараз.
– Та будь ласка! Може, організуєте вечірню школу? Я сам запишуся.
– Покажіть мені, де і що вже є. Мою школу, помешкання...
– Це близько. Заведу.
– Тільки б не на аркані.
– До ваших послуг, вельможна. Оце увесь багаж?
Агнешка, випереджаючи послужливий жест Балча, підхоплює валізу, обережно підіймає з трави кретонову сумку...
Балч помічає той рух.
– Ваші скарби? Щось небагато...
– Решта речей і книжки прибудуть пізніше.
– Тутешня пошта – це також Балч. Маю вантажну автомашину.
– І до крамниці я хочу навідатися ще сьогодні. Зошити маєте? А шкільне приладдя?
– Для вас дещо знайдемо.
– Не для мене. Для дітей.
– Діти – ваша справа, а ви – моя справа.
– Спробую довести вам, шановний, що це не так.
– Побачимо. В усякому разі, крамниця до ваших послуг. Навіть у кредит. Бо громадський кооператив – це... також... Ану відгадайте...
– ...це також Балч? Справді, сила всемогутня.
– З вами, пані, не нудно. Чому це?
– Бо я вас не боюся.
– Нехай і так. Це мені подобається.– Подумав хвильку і додав: – Це мені подобалося б...
– Заміна дійсного способу на умовний?
– Що? А, граматика... біс із нею. Не вірю я у вашу відвагу. Ви, певне, маєте якусь... руку...
– О, так! Руку, що несе мій багаж, від якого вже кістки болять.
– ...і оборонців.
– Атож! Флокса!
– І тільки?
– Гадаю, досить.
– І ніхто не побажав провести вас у дорогу?
– Ні. Я не побажала. Зараджу собі й сама.
– Так і сказали? – Холодні очі його весело сяйнули.– Кому? Тим, із відділу шкіл, чи, може, в комітеті?
– Ви так здивовані, ніби я із пустелі. Байдуже кому.
– Я хотів би знати відразу, кому ви надішлете першу скаргу. І з ким мені за вас битися.
Агнешка, випереджуючи Балча, підхоплює Флокса, бере його на руки й ступає на спорохнявілу дошку помосту. Від загрузлого в намулі танка повіває запахом змокрілої іржі.
– Ви співчутлива жінка.
– Як до кого.
– Ну, до дітей, до собачок.
– Це ви вірно підмітили. Раджу запам’ятати.
– Оту, першу, скаргу ви вже обдумуєте чи ще ні?
Агнешка стає й обертається до Балча так, що той мусить спинитися на вузькому помості. Схрещують погляди – Балч з грайливою злостивою усмішкою, Агнешка – аж закусивши губи від роздратування.
– Ви хочете мене штовхнути в болото?
– Ви ж несете мої речі. Шкода їх.
– Оце так турбота про людину!
– Пане Балч,– дівчина вже не стримує роздратування,– ви мене весь час провокуєте. Це гидко. Користуєтеся тим, що я сама. Але я так побажала. Бо думаю, що й ті, хто мене сюди послав, і ви, і я... ми всі...
Але не докінчує, розгнівана глузливим виразом Балчевого обличчя і засоромлена власними словами.
– Ставте валізу!
– А мене в болото? Невже?
Балч удавано жахається, й Агнешку вперше пориває на сміх. Однак вона стримується, зберігаючи необхідну повагу, і мовчки ступає вузькою кладкою далі. Вирішено. Вона не звертатиме уваги на його зачіпки, не гляне на нього аж до самого села. Нахабний. Неприємний. Але якось не так, як інші. Небезпечний. А то й взагалі ворог. Це кепсько, що їй хотілося засміятися. Сміх обеззброює внутрішньо. Треба пильнувати. Флоксе, сирітко, ти маєш рацію: це таки чужа, небезпечна людина.
