Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Грубка в класі остигла, бо піддувало залишилося не закритим, отож Агнешка причиняє дверцята піддувала, якось мимохіть дивуючись, що такі господарські дрібниці теж займають своє певне місце й час y години навіть найважчих переживань. Колись давно, повернувшись до спаленої Волічки й відшукавши Кшися в підвалі, вона також, уже беручи братика на руки, підхопила й кошичок з картоплею, наповнений ще матір’ю,– знадобиться... І ще одне відкриття робить Агнешка: вибираючи в класі місце для відпочинку, сідаючи згодом на голій підлозі біля пофарбованих білих дверей, зовсім інших уже, звичайно, й прихиляючи голову до класної дошки,– вона сідає не де-небудь, а саме ось тут, неначе на шляху через оті двері, через замкнутий поріг, навпроти єдиного місця, звідкіля могла прийти допомога; отож її прикра мука, мабуть, не може чи не хоче шукати місця для своїх скарг, обвинувачень і втіхи ніде більше, тільки на цьому клаптику простору, найближче до джерела своєї муки. Бо це таке страждання, котре може; знайти собі порятунок лише в того, хто спричинив його!; така кривда, що після полегшення знову йде до свого кривдника. Але, на щастя й на нещастя, немає його за дими дверима, тихо, увесь час тихо, а час однією мукою не заповниш; важко-важко, однак треба все-таки якось жити, не зважаючи нінащо; все якось владнається, знову стане на свої місця; отож, здається, варто взятися та й перевірити ще трохи учнівських домашніх завдань. Агнешка кладе на коліна стосик зошитів, бере червоний олівець... «Які домашні тварини я знаю»... У нас є кролі, кури й кіт; усі – тільки на літеру «К»; а домашні птиці– хіба не тварини?.. Латката має чорні латки, а коза у нас ніяк не називається; знову – корова, ще раз – корова; я приручив їжака. Ну й ну! Петрик Оконь, він теж кидав палаюче клоччя на Айстру; коня зловили після війни, але він здох, а Рекса хтось убив. Знову – корова; нарешті корови зникають; наприкінці – Флокс з Рексом та Айстрою, а тепер... уже від нової, мурованої школи, далекої, мовби видиво, бачене в перевернутому біноклі, біжать до неї, дрібно тупочучи ніжками, діти; перед самою Агнешкою вони, неначебто натрапивши на виступ скелі, розділяються на дві групи, обминають вчительку з обох боків живими струмками; вона ж, Агнешка, не може й поворухнутися; хтось стає перед нею навколішки; не можна впізнати його в обличчя; обличчя ж – різко викроєний овал, порожній всередині, без звичних людських рис, без очей, якась брила імли, тверда імла... світло гасне, гуркіт...

Електрична лампочка світить, як і світила, однак той гуркіт, тут же за дверима, все ще відлунює в пробуджених від сну вухах, знову пильних, чуйних. Отже, Балч – уже дома, в себе. Випадково чи навмисне, зі злості перекинув якийсь важкий предмет і тепер сердито буркотить, приглушено лається.

Тепер він уже зовсім близько, всього за який крок вішає куртку на цвях, вбитий у ці ж таки двері; долітає ледве-ледве чутне постукування гудзиків і шелест сукна. Балч, проте, не відходить від дверей, мацає по них руками, важко опирається об одвірок; чути, як безсиле тіло зсовується по дошках донизу, на підлогу. Тиша – і відразу ж з-за дверей долітає сонне хропіння. Це якось дивно, що не дивуюся, що ти тут, так близько, як будеш уже, напевне, не скоро, можливо, й ніколи. Наші сни розминулися всього на яку хвилю. Все ж ми з тобою зустрілися сьогодні ще раз. Тепер я пильную твій п’яний сон. Пропаща я, пропаща... Ні! Досить! Я навчуся тебе ненавидіти по-справжньому. Мушу тебе зненавидіти!

Стукіт у двері від ганку. Не страшний, бо він тут. Агнешка схоплюється, переходить у перше класне приміщення школи, прислухається. Хтось нетерпляче побрязкує клямкою.

– Прошу, пані! Прошу, па-ані!

Голос Мар’янека.

Агнешка перекручує ключ, відчиняє. За Мар’янеком – Тотек; простягає руку до вмикача, але Агнешка стримує його рух. Нехай вони не бачать, не можна їм бачити її обличчя. Вистачить і смуги світла, що падає з сусідньої класної кімнати. Спереду освітлені тією смугою, два хлопці здаються Агнешці, ще сповненій самітного ляку й провини, вістунами добрих новин, прибулими з далекого дитинства.

Розуміючим, дорослим поглядом Тотек шукає в півтемряві її очі, а Мар’янек тим часом, розмахуючи Фонфелнком, вже бере її без церемонії за руку, тягне до порога.

– Ми шукаємо й шукаємо вас,– нарікає він.– Всі такі голодні, що о-йой!

– Його нема,– зблизька шепче Тотек,—і Зависляка теж. І мами нема, бо знов захворіла.– Підходить ще ближче й, похмуро блискаючи очима, щиро визнає: – Я їх ненавиджу, ненавиджу...

– Не кажи такого,– так само тихо відповідає на його слова Агнешка.– Не думай про це.

– Але почекайте! – раптом зупиняється Мар’янек.– Може, ви з нами першими...

І він виймає з кишеньки своєї курточки трохи обламану облатку й обома руками, разом з Фонфеликом, підносить Агнешці. І вже вдруге за сьогодні, тепер, правда, довірливо й ледве стримуючи плач, вона стає на коліна під тягарем чужих почуттів.

19. Виїзний медогляд

Тиждень тому – і теж у неділю – пересувна амбулаторія завітала до Хробриць. Сьогодні ж вона, як обіцяно, повинна прибути й до Хробричок. Від Збильчевських приніс, чи, точніше, привіз (бо з’явився по-святковому, на мотоциклі) цю новину Юр Пащук. Приїхав він, правда, не заради цієї звістки, але при нагоді передав і її. Терезку Оконь, як тільки вона (на той час більше зайнята своїм майбутнім, аніж гіркотою розлуки) без великого жалю попрощалася з родиною, вмостив з невеликим чемоданчиком на сідло позад себе й помчав аж до Бялосолі. Туди ж бо зразу після весілля перебрався Ромко Кондера – тепер він там, хто б подумав, відома особа в санаторії – і з половини січня возить і водить по цікавих околицях хворих та відпочиваючих. Закоханий в історію Ромко ще раніше начитався різних книжок, намандрувався по всіх закутках, має й практику, бо ж був завжди активістом, ну й знадобилося. Хто його знає, що ще з цього Ромка виросте, розмірковує Павлинка вголос. От тільки чого він таким ото молодим одружується, мав би ще час; але що, коли пішла така дурна мода: мало не діти зав’язують собі світ тим заміжжям, а потім плачуть. Але, може, вони, Ромко й Терезка, зійдуться й на добре, обоє ж статечні, обоє працюють, бо й Терезка нібито знайшла роботу в санаторії. Про це вже й Бобочка, щойно повернувшися від родички з Бялосолі, розносить по селу, буцімто бачила Терезку всю в білому, наче лікарку яку. Бобочка розповідає й інше: що молодята живуть одне з одним так, як би на віру, бо шлюб (ніби то шлюб!) тільки зареєстрували собі десь там. Не так, як Юр з Ганею після різдва, про що люди, найчастіше Пащуки, згадують і до сьогодні: і весілля було, як годиться, і ксьондз на весіллі, і перепили за дружбу обидва війти, і побили на щастя з півкопи тарілок, не рахуючи вже дрібного скла, за чим ще й тепер жалкує Кондериха, бо хоча й гонориста вона, і вміє себе показати, та скупа. А Терезку не хотіла за невістку взяти аж до останнього дня, бо вона, бачте, біднячка, старчиха якась. Аж Ромко мусив вибиратися з села. Ви скажіть тільки, підводить голову з-над діжки Павлинка, що це за Бобочка, ніколи нічого не пропустить, швеньдяє всюди, теревенить, пліткує торохтійка злослива! «На віру!» – пригадує собі й повторює те, що її найбільше вкололо. Смішна ця Павлинка. Нібито й обурюється плітками, однак любить похвалитися й поділитися зібраними новинами. Відразу видно, що вчорашня субота не обійшлася без вечорниць у Пащучки.

– Ага, знаєте ще, отой Заритко попав уже під суд.

– За віщо? – аж тепер зібралася з думками Агнешка.

– За те, що злодій! – дивується Павлинка з Агнещиної непоінформованості.– Він ще в Хробрицях крав. Громадське, звісно,– роз’яснює,– а не вночі по хатах. Так чи сяк, але тепер випливло все: й старе й нове. Вчителя з Хробриць уже викликали на допит.

– Збильчевського? Тільки його?

На щастя, Павлинка не зрозуміла її мимовільного запитання. Різні зловживання, махінації, розтрати – все тільки його й нічиє інше. Та єдина тінь, що, причаївшись десь поблизу, почала було загрожувати Агнешці, тепер, всупереч сподіванці, зблідла й, напевне, зовсім зникне. Отож ті Зариткові доноси на Балча, а можливо, й на неї, хоча, здається, й підказані Пживлоцькою, все ж з його боку були насамперед спробою відвернути від себе увагу, заслужити ласку, здобути певну похвалу за пильність і старанність. Але таке завжди має подібний кінець. «Не жалкую,– якось несвідомо вплітає вона в обмірковування чужої справи свою думку,– що ні на кого не писала ніякого доносу, не била на сполох. Не краду, отож і не боюся нікого; нехай кожен пильнує свого. Що мене обходить якась одна підпільна гуральня – то відкрита, то знову закрита? Я про це можу й не знати: є ж у мене свої обов’язки, є школа. Кожний має право, коли ласка, перевірити її роботу. Недавно знову були завітали інспектори, вже інші, молодші Іксинські. І що ж? Похвалили, не могли не похвалити, й на цей раз заслужено: у двох класах чотири групи на дві зміни, понадпрограмові лекції для дорослих, вечірні курси, години вишивання для жінок, метод спільного навчання, про який навіть Збильчевські не чули, виставка рукодільних робіт на тему «Від сохи до трактора»... Що, хіба мало? За п’ять місяців? Визнали, що не мало, дивувалися, обіцяли подумати про розширення занедбаної, але такої бойової дільниці. Хай думають, це ж їхня справа. Отож як? Невже вона повинна була вести їх до холостяцького пристанища Зависляка? Або ознайомити їх з «Хронікою», в котрій з дня на день повторюються різні дискусії з собою ж таки – такі от, як ця, або й такі, що про них і згадувати якось соромно? Ах, правда, пригадали собі й привіт від Зюлковського. Дякую, передайте також привіт. Питає, чи нема йому потреби завітати до Хробричок. Ні, дякую. Що ж бо їй допоможе Зюлковський? Як він чи й хтось інший міг би зрозуміти цей її час, названий в «Хроніці» дволиким, і особливо ці останні вісім тижнів після святвечора?.. Уже вісім, тільки вісім. Впряглася заповзято в шкільну працю, не дає собі й хвильки спокою, і той, перший її час, мчить так блискавично, що й стрілок на годиннику не видно, а цифри в календарі зливаються в чорну стрічку з червоними цятками неділь... А той, інший час... Вчора на класній дошці вирахував їй Томек Зависляк, навчаючись множити, що вісім тижнів дорівнюють одній тисячі трьомстам сорока чотирьом годинам, або вісімдесятьом тисячам шестистам сорока хвилинам, а решту дорахувала вже сама: чотири мільйони вісімсот тридцять вісім тисяч чотириста секунд. Занесла ці цифри до своєї «Хроніки». Кожна секунда, як маленький кинджалик і краплина крові. Ні, не так. Як точка небуття й якоїсь відсутності. Як віддих у порожнечі без повітря. Такий ото час, час, що робить болючим і здавленим кожний віддих, що тягнеться, мов довічне ув’язнення. Один раз тільки, на тому гучному весіллі у Кондер, обмінялися вони поклонами: І то через довгий стіл, здалеку. Сиділа вона поміж Збильчевськими, в безпеці. Пживлоцької не було. Щось недобре діється з Льодою, людей уникає, за прилавком не може довго вистояти, крамницю замикає набагато раніше, та й відмикає її аж під обід. Тотека виганяє з дому під будь-яким приводом, хоче бути тільки і тільки сама.

– Я говорю до вас і говорю,– сміється Павлинка.– Ну й задумалися ви!

– Прошу пробачити! Що ти хочеш?

– Ет, хочу! – протестує Павлинка.– Тельцю не треба так колисати, як-не-як уже величенька,– Трохи збентежена Агнешка слухняно випускає з рук бильце занадто вже розгойданої колисочки.– І, золотко моє, ще трохи дрівцят підкинь.

Дивна ця Павлинка, мила. Тепер уже вона не така соромлива, як перше, любить то се, то те часом розповісти, інколи доручає Агнешці навіть якусь домашню роботу, коли та запропонує свої послуги. Добре й у злагоді живуть вони, бо Павлинка так вміє миритися з людьми, що позаздриш. Не пам’ятай вона й на образу. Сьогоднішню неділю розпочала досить сердито, бо хто та й де бачив, щоб у свято хліб пекти! Та ось мусить. Було ще два буханці в коморі і вже нема. Виніс Януарій і нічого не сказав. П’яницям на закуску, кому ж! Ах, ці його вибрики. І так того клопоту... Доглянь корову, дітей допильнуй і нагодуй. Айстра он скавучить, голодна. А хто, скажіть, дров наколе? Та ледь встигла Павлинка отак посердитися, понарікати, найпильніше поробити й дітей випровадити з дому, як відразу ж і повеселішала. Любо дивитися, як вона тісто замішує, неквапом ніби, а проте вмілими розміреними рухами. І її рука, мідна й лагідна, чиста така й добра. Кожний Павлинчин рух гарний і приємний. Похитування голови, плечей, пишних грудей, м’язів живота під стрічечкою запаски. Вона випромінює якусь особливу довіру і спокій. Хочеться їсти хліб з тіста, замішаного Павлинкою. Це – дружба. Від самого початку. Треба пам’ятати такий здобуток і дарунок, вміти радіти ними. У них-бо наші ліки і втіха.

– То ти до мене, паннусю, приглядаєшся,– усміхається Павлинка і лівою рукою, що не зовсім у муці, поправляє хустину на русявих косах, підсмикує плаття.– Ну й тепло... Начебто вже й весна... І вікна відчинила б, якби не тісто.

– Це вже лютий так піддобрюється, хоче нас ошукати. Але прийде і весна, Павлинко.– Агнешка крадькома зиркає на годинник. Ще є трохи часу: з дітьми має зустрітися о десятій. Пересувна ж амбулаторія очікується не раніше опівдня.– Я ще внесу тобі дров.

Януарій, що саме заходив до хати, оступився в сіни, пропустив її надвір, однак не привітався. Не обізвався і до Павлинки. Попростував до буфета, погрюкує дверцятами, в шухлядах перебирає. І аж згодом буркнув, не обертаючись:

– Мені потрібні дріжджі. Де вони?

– Хіба не бачиш? У тісті.

– У тебе ще є. Давай, поки я добрий.

Павлинка держаком ложки здіймає з пальців тягучі пасма, потім борошном скочує з рук налипле тісто, і вже сухими руками поплескує тісто зверху, швидким рухом пальців кладе на нього звичний хрест, накриває діжку віком, віко ж вкриває периною. І все це робить неквапом, спокійно.

– То ти чуєш чи ні? – чіпляється Януарій.

Аж тепер глянула на нього, випростала спину і зітхнула.

– Покинь ти це, нарешті,– мовила неголосно, якось прохаюче.– Ти ж бачиш, хліб замішую, бо вже нема. Хліб – усьому голова, а борошна малувато... Березень скоро, пора щось і про город подумати, про парники.– Змовкає, підходить до нього ближче, бережно поплескує його по рукаві.– Тепер людям не до того, що б випити, кожен думає, що б з’їсти.

– Багато ти там знаєш, хто що думає!

– Мені шкода дивитися, як ти ото переводиш себе.

– Давай дріжджі!

– Немає ж. Сядь, відпочинь. Краще я тобі юшки чи кави підігрію, що хочеш.

Спідлоба блиснув на неї налитими кров’ю очима.

– Не хочу. Ти вже й хлібом мені дорікаєш...

– Бійся бога!

– ...то я не збираюся більше орати на твоїх байстрюків... Досить!

Павлинка сахнулася від нього, як ошпарена. І враз вибухає тією вранішньою злістю.

– Ти мене не ображай! – підвищує голос Павлинка.– Діти мої, це так, але й дім цей мій, мої корови й половина землі теж моя. А ти свою половину землі їж.

– Я що тобі, наймит? Кінь до роботи?

– Ти більше байдикуєш, ніж робиш. Наче з глузду з’їхав, що Льода тебе не хоче.

Януарій одним стрибком опинився біля неї, здер хустину, вчепився п’ятірнею їй у волосся і, хоч та опирається, тягне її до лави, скидає з діжі перину й об край віка товче Павлинчину голову. Розбуджена Тельця аж заходиться криком. Павлинка з страшним тріском вириває з руки Януарія своє волосся, відбігає убік. І саме цієї хвилі зайшла Агнешка з оберемком довгих і товстих, під хліб, полін.

– Ох і виробляєш ти, Януарію,– пробує всміхнутися Павлинка, але голос її зривається, губи тремтять.

Зависляк блиснув злими очима, згорбився й мовчки вийшов.

Павлинка поспішно накидає на голову хустину. Дає Агнешці взяти себе в обійми й мовчки, важко дихаючи, розслаблює напружене, перелякане тіло.

– Чого ти соромишся, чому вдаєш, Павлинко? Я ж бачу, як воно є.

Павлинчині плечі під рукою Агнешки, яка погладжувала їх, здригнулися раз, другий. І вже Павлинка не може стримати образи. Схиляється на край лави, падає обличчям на перину, що вигріває тісто. І нараз чується одна висока й тягуча нота, наче зачин якоїсь пісні, що поступово переходить у важке схлипування, а потім і в звичайний плач, крізь який прориваються повні болю слова довго приборкуваного розпачу:

– Паннусю моя... Коли ж уже ця мука скінчиться!.. Рятунку нізвідки і ніякого... Увесь час одне й одне...

Агнешка схиляється над нею, поривно рішуча:

– Це мусить скінчитися! Я сьогодні ж напишу про це!

Павлинка різко зводить голову. Сльози в її очах аж ніби висохли від ляку. Гарячково хапає Агнешку за руку.

– Все робіть, тільки не це! Боронь боже! Тільки не це!

А чого ж ти тоді хочеш, розмірковує зовсім пригнічена Агнешка трохи згодом, коли вже підіймалась схилом підзамчя до умовленого місця. Всі бояться. Видно, на кожного з них припадає якась частка участі в цьому спільному нещасті. А здавалося ж, ніби у тому Клубі затихло, пригасло. Омана. Наближається ж ота їхня славнозвісна роковина, а з нею й новий привід для випивки. Може, ще поговорити з Балчем? Стрілка наближається до десятої – діти чекають. Якщо Семен випадково згадав при Балчеві про неї, плановану сьогодні зустріч з дітьми, то він, Балч, може з’явитися й сюди. Зачепить його, розповість, пригрозить, зрештою. Треба цю справу вирішити: або – або... А то все це тліє, як той вогонь у торфовищі. Ну що ж, нехай собі тліє, змінює недавнє рішення Агнешка, вже змучена й знетерпеливлена власним ваганням та безпорадністю, нехай гасять ту пожежу самі, коли так. А то ж навіть Павлинка відраджує її, навіть вона, найбільш розсудлива.

Ет, краще розглянутися довкола, натішитися цією оманливою сьогоднішньою весною, поки не прихопило морозом. Гарно! Відлига перетопила й забрала з водою майже увесь сніг, а потім теплий, сильний вітер осушив шляхи та голі клапті землі. Гілочки дерев, хоча ще й мерзлі, вже набубнявіли несміливим рум’янцем – вічка стануть бруньками. Жухла торішня трава вигрівається собі на сонці, повниться ще слабкою, але вже пробудженою готовністю до життя. Біля основи руїн півкруг льоду на озері розтанув і відкрив миготливий серп води. Там уже чекають її діти, там вони схиляються, голова до голови, над самим берегом, щоб через кілька секунд перебігти на нове місце й знову схилитися над іскристими від сонячного блиску дрібними хвильками.

– Чим це ви забавляєтеся?

Збентежилися, сторопіли. Мар’янек виступає наперед:

– Ми взяли з класу «Колумба».

– Ви, пані, обіцяли ж,– квапливо додає Тотек,– показати нам, що плаває.

– І ви вже самі собі показали. Ну і як? Плаває?

– А ви подивіться,– вигукують, заспокоєні тим, що вона не сердиться. Розступаються, відкривають узбережжя. Суденце впевнено тримається на поверхні, посувається вперед короткими ривками, його щогли й вітрила погойдуються то взад, то вперед. Віддзеркалення сонця обсипає його роєм золотих іскринок.

– Воно не втече,– заспокоює Варденьга,– лід його затримає.

– Ви вже награлися. Підемо вище, подивимося на дорогу.

Мар’янек слухняно дрючком пригнав «Колумба» до берега й відразу ж заклопотався новим:

– А коли лікар приїде?

– Приїде. Почекайте ще трохи.

Нема Балча. Може, однак, з’явиться. Пождемо. Згори видно широке півколо дороги, ліс і знову дорогу, далеко від греблі над озером, аж до Хробриць. Агнещин бінокль, як і на всіх екскурсіях та прогулянках, викликає в усіх захват, йде по руках. Вигляд навіть добре відомих предметів, наближений до самих очей, дивує й розважає, а тут ще й увесь час чути цікаві розповіді про все бачене. Проте діти й не підозрюють, що тут відбувається так ото хитро спланований урок опису й правильної вимови.

– У Хробрицях знову будують дім, червоний.

– Червоний, бо будують з цегли.

– Привезли кругляки до води, на новий порон.

– Неправда. Нового порона не буде! – Це Уля.

– Буде! Звідки ти знаєш, що ні?

– Бабуся казали.

– Твоя бабуся те відає, що обідає. Мій тато знає краще.

– Поживемо – побачимо,– вгамовує їх Агнешка. І До Варденьги: – Тепер ти подивися, Тотеку.

– Е-е, нащо! Не хочу.

– Тобі нудно тут?

– А що там такого? Я звідси все одно виберуся, з братом, із Мундеком. І все. Навіть до кінця навчання не чекатиму,– погрожує бундючно.

– Гаразд. Напиши нам з дороги.

– Він лікаря боїться, прошу пані,– здогадується Еля.

– Дурна ти, і зовсім не боюся! – Варденьга сердитий, аж йому веснянки почервоніли. А по хвилі: – Дай мені той бінокль! – Однак зараз же відняв його від очей, розчарований.– Хіба це вид?– кривиться він.– Поля та поля, біло скрізь, а по білому – чорні, рисочки.

– Мар’яночку, що то за чорні рисочки?

– То межі.

– Петрику, як ми визначаємо поверхню прямокутника?

– Перемножуємо ширину на довжину. Але ж сьогодні, прошу пані, неділя.

– Не бійся,– і раптом, натхнена новим задумом, обіцяє: – Коли вже зовсім потепліє і всюди висохне, кожний із вас виміряє на своєму полі площу меж.

Знявся гамір.

– Це не так уже й страшно,– заспокоює Агнешка,– я допоможу. Потім у класі складемо всі ті поверхні разом і переведемо на гектари.

– Навіщо це? – витріщує очі Варденьга.

– А ви самі здогадайтесь. Скажи-но, Яцеку, що росте на межі?

– Трава.

– Добре. А тієї трави там багато?

– Навіть кози не напасеш,– пирхає Еля.

– Отож-бо! А як зробимо всі обрахунки, то похвалитеся вдома кожний у себе, які-то ви землеміри.

– Заєць! Заєць!

Щось біле майнуло побіля самих дітей, шмигнуло, зникло в руїнах. Кілька хлопців кинулися слідом, бо ж така дивина.

– Мар’яне...– зачіпає брата Томек,– може, ти бачив маленького чоловічка, гномика, а не зайця?

– А щоб ти знав, гномики тут теж ростуть,– підтверджує малюк, але його невпевнена й уперта посмішка і підказує Агнешці, що тепер Мар’янек більше вихваляється накинутою йому роллю, яку він полюбив, аніж вірить у те, про що говорить сам. І вчительці стає за чимсь жаль.

Вона пам’ятає оту першу розмову з Мар’янеком в присутності Балча. Сьогодні Балча немає. Гаразд. Краще не думати про це.

– Коли дядько помруть,– мріє вголос Елька,– увесь сад і город перетворю у великий-великий кролятник, розводитиму ангорських кролів.

– Як це,– прикро дивується Агнешка,– коли дядько помруть? Адже ж дядько здоровий.

– Але старші від мене,– миролюбно стверджує Елька.– Так уже в світі ведеться.

Агнешка, намагаючися відігнати якусь непомітну відразу, що мимоволі ворухнулася в ній, пригадує собі Ельчину опіку над Айстрою й Флоксом.

– Ти любиш тварин, правда ж?

– Але кролів найбільше. З них будуть шкурки, буде м’ясо. А з ангорських ще й вовна.

– Ти, Елько! – смикає її за рукав Петрик Оконь.– У вас хліб печуть, а сьогодні ж неділя. Гріх.

– Та й що? – втручається Теофіл.– Пекла все одно нема.

– Нема, то й не говори! – обриває його мову раптово збайдужіла й посмутніла Агнешка. Бере в Гені Пащук бінокль, спочатку роздивляється поблизу, потім переводить погляд через воду на другий берег. Та чорна точка на дорозі, аж біля Хробриць, це, мабуть, пересувна амбулаторія.– Що ви там знову? – нетерпляче зиркає на дітей. А нічого, так собі, нове диво. Одинока бджілка, завчасу пробуджена від сну, заплуталася в Улиному волоссі. Уля кричить, підстрибує й наосліп б’є себе по голові.

– Почекай, не ворушись,– досі якийсь нібито сонний і мовчазний Тотек хапає Улю за руку,– бо заб’єш.– Потім обережно розгортає пальцями чорні, пишні пасма її волосся, звільняє від них бджілку, пускає її за легким вітерцем. Бджілка зникає за виступом муру, й нараз усім здалося, нібито її вже ледве чутне бриніння несподівано там, де воно затихло, перетворилося в людський гомін. В ту ж мить з-за муру вихоплюються хлопці, що поверталися з погоні за зайцем і вже здалека викрикують:

– Там щось коїться! Коло Клубу! Будуть битися!

– Тотеку! Елько! – відразу ж наказує Агнешка.– Ведіть усіх до класу. І там чекайте, доки я прийду.

Сама ж, навпростець, зсувається по крутому схилові донизу. Ось вона й біля наріжжя підвального поверху замчиська, вже й обминає його, звідси вже виразно чує підвищені, змішані голоси. Бачить уже і їх, отих. Зависляк, ставши на порозі відхилених дверей і розставивши руки, захищає вхід до замку. Його щільно оточив невеликий гурт чоловіків і кілька жінок.

– Зависляку, віддай жито! У нас нема на хліб.

– Віддай ячмінь!

– Буряки віддай! Корови голодні!

– Люди голодні! А як настане сівба, то чим сіяти?

Крізь ті вигуки нараз прориваються глухі гугняві слова Зависляка:

– Віддай, віддай! Таке мелете! А що ви пили? Жито пили, ячмінь, буряки!

– Обіцяли ж заробіток, користь якусь, зиск! – перебиває його мову ображений, гіркий лемент Пащучки.– Де ж той зиск?

– Не патякай, Анелю. Нам видніше.

– Дуже ви вже мудрі, п’яниці, забіяки! А ти, Зависляку, найгірший!

– Втихомир свою половину, Пащук, бо...

– Ану, спробуй! Дияволе чорний! – Пащучка проривається до Зависляка.– Ось тобі!

І великий плювок розпливається просто на Завислякових грудях. Над її головою занесений кулак Януарія. І тої ж миті якось чудернацько підскакує до Януарія Пащук і прямим ударом дерев’яної кукси відкидає його під самий мур. Зірвавсь чийсь підбадьорливий, гортанний сміх. Зависляк, лютий і нестямний від зневаги, розбігається для нової атаки. І враз побачив Агнешку. Зупиняється. Вслід за його поглядом обертаються й усі голови. Раптова насторожена тиша. А може, й ніяковість.

– А ви, пані, до кого це? – в запитанні Зависляка ледве прихована неприязнь.

– До вас усіх.

– З чим же це, якщо ваша ласка?

Вони не вірять мені, вражає Агнешку розпачлива думка, все ще не вірять мені. Я для них досі чужа. Ця тиша, ці очікуючі й холодні очі всіх. А Макс, Прокіп і молодший з двох Оконів, котрі тримаються осторонь, як байдужі й погірдливі свідки, усміхаються тепер до неї якось дурнувато, по-панібратському заохочуюче. І вся її відвага, з якою вона бігла сюди, зникає, Замість усього, що хотіла сказати, замість усіх закликів, прохань і погроз, Агнешка нараз чує оцей власний голос, який їй видається неприємним, ненадійним і жалібним. Він дере її горло своїм безсиллям, навіть кумедністю, шкільний, повчальний голос.

– До нас, я вже бачила, їде пересувна амбулаторія. Лікар першим оглядатиме дітей, а тоді дорослих. У кого щось болить, після обіду приходьте до школи. Це дуже важливо...– вмовкає, спантеличена невиразним гомоном у юрбі, та за хвилю веде далі, втрачаючи решту своєї впевненості.– ...бо гігієна й медична допомога – велика допомога селу.

– О боженьку! – зойкнув Макс. Скривившись і зігнувшись, наче від болю, він хапається за живіт, а його приятелі заходяться сміхом. Вже й Пащук очі прискалює, певно, теж хоче викинути якогось коника. І навіть на понурому обличчі Зависляка майнув злосливий блиск.

– Де той лікар? – відверто глузує Оконь.– Мій друг захворів на сміхоту, рятуйте його.

– Прикладіть, пані, де треба, свою ручку,– підморгує їй Пащук і шкутильгає до неї, розставивши руки, немов збираючись обійняти,– і вже до ста років ніяка хвороба не вчепиться.

Ще голосніший регіт.

– Чого це тут так весело, Януарію?

Двері, досі трохи відхилені, нараз широко розчинилися. На тьмавому тлі внутрішніх приміщень замку, нібито мимохіть помахуючи нерозлучним звоєм шнура, стоїть Балч і дивиться на Зависляка. Тільки на нього і так, ніби взагалі не помічає нікого більше. Балчеве неголосне й нібито мимохіть кинуте запитання перетворює розгнузданий гамір у боязку, покірливу тишу. Здається, ніхто, крім Зависляка, не знав, що війт так близько. Балч не чекає на відповідь, навіть запобігає їй нетерплячим жестом. Як тільки він заговорив (усе ще лише до Зависляка), голос його знову забринів отим стомленим, легковажно-байдужим тоном:

– Кепсько, товаришу Зависляк. Ти страшенно занедбав працю. Бруд, іржа, купа брухту... Дотягнемо до нашого свята – і досить гратися. Треба буде все це,– Махнув рукою позад себе в глиб підвалу, й раптом, блискавичним позирком сягнувши майже до місця, де стояла Агнешка, нібито завагався, стримав готові було вирватися слова й невпевнено докінчив: – ...продати.

Мовчанка. Януарій глухо зітхнув, здавлюючи в собі невисловлене заперечення. Троє рибалок недовірливо витріщують очі. Пащучка розкриває рота, збирається щось сказати, але слово в’язне в писклявому хрипі. Не може.

– Ні, товаришу Балч.

Агнешка, мовби й не знає, що саме вона промовила ці три короткі слова. Тільки чує цей чийсь спокійний, виразний голос, власний голос. Не знає, не розуміє, не має часу подумати про себе, про своє різке перевтілення, яке сталося з нею, коли несподівано побачила цього чоловіка на порозі. Вмить зникає острах, зникає непевність. Хоча ні, острах наче погустішав, огортає її крижаним холодом, жене з обличчя останню кров, але воднораз цей же острах настирливо штовхає її на сутичку. Отже, блискавкою вривається в її панічну відвагу безмовна думка, тільки твоя присутність дає мені силу, силу виступити проти тебе. Здивовані очі присутніх позиркують вже тільки на неї. Тільки Балч, мов не розчув чи не помітив, хто йому заперечує, міряє юрбу неуважним поглядом, обминаючи Агнешку.

– Хтось щось хотів сказати, чи це мені здалося?

Ті, що стоять найближче, зіщулюються, хнюплять голови. Зависляк підносить руку, щоб показати на неї. Не встиг.

– Я!

Попростувала наперед, розсуває людей, зупиняється навпроти Балча.

– А, ви теж тут? – чемно дивується він.– Проводите недільну бесіду?

– Ні, товаришу Балч.

– Дуже вже ви стисло висловлюєтеся. Ні... Я... Ні...– це звучить гордо! Що ж далі?

– Чув же,– Агнешка стишує голос мало не до шепоту,– з чим прийшли сюди люди?

– Всі? – і легкий, поблажливо-глумливий усміх.

– Я не думаю про твоїх службовців.

Балч зморщився, очі холоднішають.

– Прошу більш офіційно!

– Гаразд, товаришу Балч. Ви вже чули, чого хочуть люди? Досить цього всього.

І рукою показує на відчинені за Балчем двері.

– Але ж і ви чули,– ніби розтлумачуючи, говорить Балч лагідно.– Я ж казав: продамо.

Балч підходить до неї, бере за руку нижче ліктя, якось приязно, по-змовнидькому.

– Ні! – повторює Агнешка.

– Чому ж це, якщо ваша ласка? – він ще міцніше стискає Агнещину руку.

– Цього не можна продати, товаришу Балч,– відповідає вона тихо і твердо,– а тільки знищити!

Увесь час тиснучи руку Агнешки, Балч промовляє з різким, нетерплячим докором:

– Не втручайтеся, не вчіть мене. Стільки разів уже казав це, і що ж? Нічого. Я зроблю так, як сам захочу. Хто мені заборонить?

– Побачите хто!

Балч підходить до неї впритул, обличчя в обличчя.

– Ти погрожуєш мені?

– Це залежить тільки від вас.

– Чорти тебе принесли. Завжди все псуєш.

– Я прошу востаннє.

– Я вже просив. І що ж? Говори, говори.

– Ти не просиш. Ти примушуєш.

– Називай це, як хочеш. Відповідай!

– Ні! Ніколи! Я скаржитимусь.– Біль в руці від його потиску стає нестерпним,– Пусти!