Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"
Автор книги: Вільгельм Мах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)
10. Вечір танців
Чи не найбільше Агнешку дивувало те, що її ніщо не дивує. Коли кожна нова хвилина приносить якісь несподіванки, нема, власне, ні часу, ні способу уважно придивитися до них, пережити їхню незвичність, визнати їхню винятковість. Здоровий інстинкт молодості відразу ж вбирає весь перебіг життя й мимоволі вплітає його у звичну повсякденність. Не встигла зринути в Агнещиній голові й ота мала вечірня думка, а якщо вона й зринула, то втома й міцний згодом сон назавжди стерли її з пам’яті. Не бачила й сновидінь, котрі варто було б запам’ятати, як добре чи лихе віщування. Правду кажучи, коли б не Павлинка, то Агнешці спалося б не знати як довго,– спалося б попри весь галас запопадливих готувань до вечірки, попри дзенькіт і гуркіт, що розпочався ще з досвіта. Павлинка з’явилася не дуже рано: шанувала, бачте, право підопічної на відпочинок, пильнуючи воднораз і своїх обов’язків господині. Разом з Мар’янеком принесла у складених одна на одну посудинках ситий сніданок, який начебто відтворював найдавніші великодні спогади Агнешки,– юшку, а до неї круто зварені яєчка, добрячі шкварки із шинки. Цієї споживи вистачило й для Флокса, турботу про якого взяв на себе Мар’янек, випрохавши дозвіл повести нового приятеля до братів та сестер, до Айстри й корів, на пасовисько. Отож проблема Флокса, на приховану радість Агнешки, незабарно й належно розв’язалася.
Зате досить невигідно вимальовуються її власні проблеми. Одне те, що перший день у Хробричках вона розпочала, всупереч своїм спартанським звичкам, від учти на приставленому до ліжка столику (юшка смачна, поки гаряча, переконувала Павлинка), морально пригнічує Агнешку. А що далі? Води знову нема, а тут і вмитися не завадило б. Як же вийти? Поряд, у сусідньому класі, аж гуде від чоловічих голосів. Виділяються з-посеред них односкладові заїдливі, ніби замогильні, вигуки Януарія Зависляка. Аж прикро Агнешці, що якось не сподобала вона понурого Павлинчиного брата. А зрештою, не дуже й хочеться демонструвати чужим людям свій пізній ранковий туалет. Вибереться надвір через вікно. А коли так, то найкраще вдягти вузькі картаті штани. Та варто ухвалити якесь ризиковане рішення, як воно відразу ж тягне за собою такі ж ризиковані наслідки. Ледве Агнешка перекинула ноги через підвіконня, як побачила, що опинилась у колі неочікуваних оглядин. Критичних і – відчуває це зразу ж – неприхильних оглядин. Біля відчинених дверей кооперативної крамниці пані Льода Пживлоцька про щось говорить в гурті жінок, і Агнешці здається, що все оте балакуче товариство зайняте не чим іншим, як тим, щоб видивлятися на відчинене вікно її кімнати. І як тільки Агнешка стрибнула додолу, пані Льода припинила свою, скеровану на те вікно, жестикуляцію. І всі вже вдають, нібито й не бачать Агнешки. Агнешка й собі удає те ж саме. А це неприємне, бо нещире: обидві сторони добре розуміють, що скоса позиркують одна на одну. На щастя, незручність тривала недовго, бо досить було зійти з ганку й хутенько звернути вбік, як крамницю затулили стіни найближчих будівель.
Зрештою, будинків тут не так вже й багато; Агнешка, недовго пробираючись крізь бур’ян обабіч палаючої осіннім рум’янцем стежки, вже входить в густі надводні переліски й натрапляє на малу заточку, що ясніла краєм пляжу серед острівців верболозу. Самотній човен, підтягнутий на берег, прополіскує дно дрібними припливами. Затишок, безлюддя – можна, нарешті, вимитися по-справжньому. І з приємністю, бо з вранішньої імли, набридливої й не досить ясної, виринуло тепле, мало не літнє сонце. Аж раптом:
– Пробачте,– смикнув хтось Агнешку за перекинутий через плече рушник.– Тільки на одну хвильку.
З несподіванки вона мало не впустила з рук дзбанка. Юр Пащук. І тільки-но впізнала його – м’язи вже мимоволі пружаться до найпевнішого з прийомів дзюдо. Без потреби, одначе. Юр, убраний по-недільному, виглядає ані зухвало, ані задирливо. Зніяковілий, він крутить в пальцях червоний кетяг горобини і позиркує вбік, на закрут стежечки. Агнешка й собі нишком біжить за його поглядом і помічає втиснуту в гілля поруділих кущів соромливо похилену дівочу постать. І вже жалкує, що необачно сполохала закохану пару. Тісні ці Хробрички, щось ніби острів, втиснутий поміж озером та болотом.
– Слухаю вас. А може, іншим разом... Не хотіла б заважати.
– Та я коротко. Прошу вас...– видихнув, ввібрав більше повітря й, скинувши оком туди, де сиділа дівчина, викинув із себе напівблагально, напівнаказуюче: – Ви їй не розповісте, не поскаржитеся?
– По що це?
– Про те, в кузні. І що підглядав у вікно. Ви ж мене впізнали.
– Впізнала. А навіщо ти це робив?
– Розізлився. Мусив відігратися.
– Отже квити? Відігрався.
– Ні. Ще більше дурниць наробив. Боюся людям на очі показуватися.
– Не перебільшуй. Краще приходь із... своєю симпатією на танці.
Він спохмурнів.
– На танці Танка не прийде. Бо вона – ви не знаєте? – вона з Хробриць.
– Розумію. Але не думаю, що це дуже мудро, ота незгода.
– Я теж так гадаю. І Танка. Нам остогид уже цей вічний страх.
– Отже?
Він насупився ще більше, сплюнув.
– Хіба я знаю? Можливо, й справді прийти і роздивитися, а може, й лупнути когось по пиці...
– Посоромився б, Юре! Оце так ти думаєш про згоду?
– Я вже й сам не знаю, що думаю.– Він зітхнув,– А все ж я вас перепрошую...
– Гаразд, пробачаю. І взагалі, як це ти міг думати, що я буду скаржитись? Поклич-но свою Ганку – познайомимося.
– Але ж вона, перепрошую, дуже вже соромлива.
– А ти – ще й надто обережний. Добре. Ну, то йдіть собі звідсіля кудись далі.
Тепер він уже дивиться на неї очима, в яких недавня образа й побоювання переходять у ще непевне довір’я.
– Я вам, пані, щиро дякую. Я так і знав...
Хлопець підбігає до дівчини, бере її за руку, й обоє зникають між піщаних горбків, зарослих кущами.
Приємна зустріч та розмова, що скінчилася перепросинами, зближує Агнешку з навколишньою місцевістю й начебто визначає потрібний напрямок денних подій. Принаймні так переконує себе Агнешка. А звичайно. Що тут дивного? Ніщо її не дивує. Все владнається. До цього і йдеться. Вже, нарешті, належно розставлені привезені з собою речі (їх, між іншим, не так і багато); «Колумб» висить, як і задумано, біля лампи. Вдається й прогулянка на пасовисько (щоправда, знову із незвичайним виходом крізь вікно – ах, нехай собі сміється, хто немудрий). І розмова з Павлинчиними дітьми налагоджується, а це важливо, бо Агнешка тепер уже знає свої піонерські кадри досить різноманітних характерів та нахилів. Проказує собі, щоб запам’ятати, всі п’ять імен разом з доданими до них епітетами, начебто у Гомера: Елька – розсудлива, Томек – непокірливий, Яцек – соромливий, Кася – плаксійка й гава і Мар’янек – незвичайний мрійник. Буде, напевне, поетом. З наймолодшою Павлинчиною утіхою, кількамісячною ніби-Гельцею, Агнешка познайомиться вже під час обіду. Ніби-Гельця ще не охрещена, зітхає, правда, не дуже й важко, Павлинка, тільки й того, що в папери вписана, та до того ж, як тут те немовля охрестиш, коли священик з Хробриць святі ручки від Хробричок перед богом умив, нічого іншого не робить, тільки, мстячи, тутешніх проклинає з амвона, залякує всіх найгіршим від тепер і довіку, гріхів не відпускає. Тому до костьолу хіба що тільки дві-три найстаріші бабусі наважуються ходити. А хто хоче побувати на вранішній різдвяній службі чи послухати першу великодню молитву, той мусить аж до Бялосолі мандрувати. Так то так, але як же це дитину хрестити в чужій парафії? Ніяково, сором! Може, уже б дійшло й згоди, так – на тобі! – знову Тотека побили. Лежить Тотек у гарячці, і теж клопіт для Павлинки, бо ж Льодзя в крамниці перевіряє касу й рахунки, та ще й буфет до того вечора підготовляє. Ось скільки новин наслухалася Агнешка, поки з’їла суп з грибами й дійшла до компоту із слив; наслухалася в майже порожній комірчині, за мовчазної присутності Семена, який тільки раз у раз погойдував за бильце колисочку з ніби-Гельцею і пошелестував дубовою гілочкою, відганяючи пізніх товстих мух. Агнешка навіть і подякувати забула за нічну опіку, бо ж була дуже зайнята: спочатку домовлялася з Павлинкою про столування й послуги, а потім, користаючись відсутністю Пживлоцької, на хвилинку забігла до хворого Тотека. Нічого йому не станеться, трохи прохолонув, владнається. Все владнається. Навіть Айстра на неї вже не гавкає й дає лащити себе, вигинаючи під рукою худий хребет і задоволено, хоча й не без скарги, поцмокуючи язиком.
Все владновується, владнається... Чи й справді все? А чому вона навмисне не бажає думати від хвилі пробудження? Хоч би й про афішу. Писала ж її, вимальовувала вночі, від часу, коли вже заснулу на підвіконні розбудив Семен. Після того, власне, Семенові й віддала просто в руки старанно виконаний мистецький твір краснопису. Висить він – вона сама бачила по дорозі до озера – на сільській дошці оголошень, якраз перед його вікнами, збираючи біля себе – теж помітила – зграйки дітей і підлітків. А та попсована картина з гравюрою по міді? Теж старанно полагодила її ще перед тим, як лягти в ліжко, а вранці просто віддала Павлинці. Але чому вона не повернула зеленої ковдри? Невже й справді забула? І ще: з-поміж чоловічих голосів у класі, котрі змусили її вистрибнути у вікно, чи й насправді впізнала тільки голос Януарія Зависляка? А потім, у Павлинки, незважаючи на запитливі погляди Семена, навіть словом не згадала вечірньої та нічної пригоди. Все це виглядає так, нібито вона домовилася з Семеном про мовчазну співучасть, В чому? Ще й тепер не хоче назвати цього – навіть сама для себе. Уникає всього, що пов’язане з ним: то – зона заборонена, небезпечна. Ах, ці справи не владналися й не владнаються.
Погано. Причаєний докір сумління, як короїд, підповз до свідомості й підточив штучно змонтований спокій. Більше б щирості перед самою собою, чемної відвертості, а це – важко. Хитрощі й викрути, пристосовані для вигоди духу, недовгі. Отож помучся собі, духу, бо заслужив. Агнешка якось покірливо розгортає на столі зошит, видобутий аж із самого споду валізи, й уважно вчитується у виведений на першій сторінці заголовок: «Книга плюсів та мінусів». Сторінки зошита перегнуті навпіл. Агнешка не читає уже написаного. Добирається до чистої сторінки, розгонистими літерами записує назву села, а під нею – дату. Замислюється, приклавши кінчик олівця до губ. І, як завжди в таку хвилину, покусує губи. Після чого піддається натхненню й через дві хвилини одержує від своїх власних найвищих інстанцій відомості такого змісту: «Плюси: (Тотек?), Мар’янек – маленькі чоловічки, може, й не так; Уля. Мінуси: 1) цирк у кузні; 2) підбурила проти себе ту відьму; 3) корови, Айстра (мушу позбутися притаманних міським жителям звичок, частіше думати про Волічку, про дитинство, оживити джерела); 4) штани – вирішити; взагалі – якась легковажна; 5); 6); 7); 8); ......X) ...(знаю без запису. 3. Б.– дуже погано)». Квапливо закриває зошит, щоб не вписати туди несподіваного при сповіді відкриття: що й ця щирість не є безкорислива, безпорочно чиста, бо в підступному задумі більше треба догоджати потребам самопочуття й неясним надіям, аніж каяттю. Може, це б повело до ще похмуріших роздумів, якби не гуркіт моторів, що, швидко наростаючи, зненацька затихає перед самим ганком. Погляд у вікно – і попри все свідомий рух. «Книга плюсів та мінусів» блискавично летить у найдальший закамарок валізи. І вже шум у скронях, одубіння ніг, до болю гостре відчуття чуда, чогось неможливого, що оце здійснилося, стало наочним, миті не свідомих жестів та вигуків, налякане власним страхом щастя неймовірної, найлюбішої несподіванки.
Як вона вибігла до них на подвір’я? Як ввела їх, уже оточених цікавою юрбою, до своєї кімнати? – все те Агнешка ледве пам’ятає. (Його при цьому не було, засвідчує мимолітна, одразу ж відігнана думка). Стах! Іза! Толек! Найдорожчі, найближчі з часів «Колумба». Надійні. Думала про них минулої ночі так, ніби вони десь на краю світу, а вони вже й тут. Перші гості. Взагалі перші в її житті гості, бо ж де й коли була вона сама й на всьому своєму? Отож все так є, як є: столик, присунутий до ліжка, поставлена сторч валіза замінює стілець,– і вже димлять цигарки, вже Іза видзьобує сливки із запасної порції компоту; і то нічого, що Агнешка не має чим їх прийняти, та й звідки б йому бути? О, грудочки цукру – це навіть ніби символічно, особливо для Стаха; зрештою вони прихопили з собою вино і ще дещо, а згодом під’їдять трохи в буфеті, перед танцями; читали ж бо афішу. Толеку, чи захопив ти з собою карти? Можна буде зіграти раз чи два; о, предивна буденність, як незвично швидко проковтнула оту дивну, аж болісну незвичайність. Так, як тепер, звісно, легше, простіше, без нічийого здивування, сидимо собі, попиваємо винце, заїдаємо солоними паличками, граємо в бридж, і, значить, добре нам, і здивування якось вляглося.
На жаль, не зовсім. Знову мрії та бажання переганяють дійсність. Агнещині мрії та бажання. Хотілося б, щоб отієї афіші вони не помітили, але хіба можна її не помітити? І щоб уся та вечірка запала в небуття, щоб про неї ніхто й не згадував, не говорив, або щоб вона принаймні без будь-чийого втручання якось сама перенеслась на іншу, пізнішу дату. Таж ні!
За дверима, в приміщенні класу, тупіт гучнішає, порипують змащені і, можливо, тіснуваті чоботи, чути невпевнене покахикування, покашлювання й гомін. Нарешті долітають звідти звуки настроюваних інструментів. І весь той гармидер потроху заморожує природність і невимушеність дружньої учти в Агнещиній кімнаті. Гра в бридж якось не ладиться, і даремно Стах раз у раз закликає бути уважними. І от після котрогось там невдалого ходу Іза відтягує Агнешку в куток і мало не силою змушує її перетрусити різне жіноче шмаття та взаємно проконсультуватися, у що і як саме вбратися. Вже й Толек, захоплений раптовим вихором приготувань, і собі розійшовся,– тримає перед Ізою дзеркальце, щоб та могла припасувати собі намистечко, а Стахові мимохідь радить швидше й старанніше застебнути сорочку. Стах, якийсь насуплений, складає карти, тасує і знову, вкотре вже, роздає їх. Пора вже й собі, думає Агнешка, натягти хоча б панчохи, рятувати в цій ситуації хоча б рештки. Без надмірних сентиментів, без екзальтації. По-приятельському. Із Стахом, видно, сьогодні не вийде так, як мріялось і як мріяти заборонила собі ще попередньої ночі. А коли щиро – і тут Агнешка дотикається нарешті найщирішого почуття й аж здригається від отого дотику правди – бажала б, щоб відвідали її якось в іншу пору, тільки не сьогодні.
А тим часом Іза, в непогамовній цікавості, підбігає до дверей і крізь отвір для ключа роздивляється, що там з тією вечіркою.
– Чому ж не розпочинають? – нетерпеливиться їй. Та по хвилі уважного споглядання зненацька змінює тему й інтонацію: – Слово честі, мені подобається.
Стах:
– Що?
Іза:
– Не що, а хто? Високий, мужній, на мій смак. Ах, пристойний!
Стах:
– Толеку, скажи їй, нехай одійде від тих дверей.
І це раптом дратує Агнешку. Заступається за подругу:
– Буркітливий у тебе, Ізо, братик. Як тільки ти з ним витримуєш?
Іза, не збагнувши прихованого натяку, безжурно сміється.
– Певна, витримаєш і ти. Бо я тільки до пори, до часу,– і багатозначно моргає на Толека,– Поки що добра хата і в брата...
– Я думаю! – жалісливо-смішно кривиться Толек.– Куди мені, бакалаврові, до вас?
– Не ображай нас, дівчат,– гнівається Іза.– Ми теж бакалаврички.
– Та я ж не ображаю, а від заздрощів. Переплюнув нас усіх Стах, от що. Хата добродія лікаря – це звучить гордо. Сестра лікаря, дружина лікаря – о, це додає ваги.
– Що там ваги,– уриває його Іза.– Грошенята, харч, кіно, концерти, вечори для гостей – все, що треба. Але не журися, Толеку, нам і так буде добре. Аби тільки не на селі.
Стах сердито шпурляє картами об стіл. Його вродливе й ще майже Дитяче обличчя червоніє.
– Даю слово честі,– враз вибухає він, схвильований, незміцнілим тенором,– щось не розумію я тебе, Агно! Як це ти погодилась на таке?
– На що, Стаху?
– Ти що, глузуєш? На оцю глушину, на цей сільський примітив. Я тут не витримав би й дня...
– ... без бриджа.
– Я приїхав до тебе, а не на бридж. І не на селянські гулянки.
– Кожний із нас сам знає, чого хоче.
Толек свиснув протягло, значливо:
– Ого-го... Полеміка буде принциповою. Про найвищий вимір ідеалу.
– Розсудливість – теж ідеал,– відказує Стах. А що любить підкреслювати свою мову жестами, то мимоволі зачіпає рукою суденце, що звисає з-під лампочки. І в ту ж мить впізнає його, на хвилю затримує в пальцях, збентежений, а можливо, й зворушений, і тим більше розгніваний.
Іза, швидка на око, непокірливо надуває свої гарні, повні губи:
– Колумб не був розсудливий.
– І врешті програв.
– Як на кого,– втручається Толек, виразно під’юджуючи.
– На себе! До дідька! – сердиться Стах.– Архіпольське розумування. А хіба не можна щось зробити без програшу? Чи це наш одвічний національний обов’язок?
– Не сварімося,– тепер уже мирить усіх Іза.– Ми ж не такі-сякі, а всі колумбівці.
Але Стах не слухає.
– Тим більше, ми не можемо погодитися,– морщиться він якось похмуро і говорить розважно: – Щоб наша Агнешка змарнувала себе. Бо ж хіба це життя? – закінчує з пафосом, широко обводячи рукою навкруг себе.
– Вона завжди була шалена і якась нестямна,– зітхає Толек ніжно та гіркувато-поблажливо.– Відомо ж: Агнешка – піонер. Хресна мама нашої буди – «Колумба». Ех, як я тобі, Агно, заздрив!
– Всі ми заздрили,– визнає Іза.– Ну, що ж, від поезії переходять до прози, таке життя. Сьогодні я навіть віри не йму, що ми тоді самі, такі шмаркачі, змогли відремонтувати оту знищену вогнем руїну.
– А знаєте,– перебиває її захлюпнутий хвилею спогадів Толек,– тоді вона з отими розламаними стінами й коминами і справді нагадувала якесь старе, розбите суднище.
– А хто ж це перший,– замислюється Іза,– придумав оцю назву... Мабуть, я.
– Ой ні! – жваво заперечує Стах.– Напевне, Агна.
– Це не має значення,– відмахується Агнешка.– Добра була буда, гарний був наш дім.
Іза раптом супиться.
– І що? Після нас прийшли інші, як до свого і за своїм. А ми – адью!..
– А пам’ятаєте,– перебиває її Толек,– оту одну нашу танцюльку? В залі ще шаленіють тіла, гримить свінг, румба й обертас[5]5
Обертас – польський народний танець.
[Закрыть], аж тут наш директоруньо плеще в долоні і: «Навчитель,– розпочинає,– це, мої любі, архітектор культури, це також захисник і суддя, лікар і ветеринар, та ще й агроном, і естетик, і режисер, і... забувся, що там іще...
– ...і взагалі,— підхоплює Іза,– авангард. А тепер чергові нехай підметуть зал, погасять світло, і йдіть уже спати, бо коли ж ви таки виспитеся? На добраніч!»
Всі вибухають сміхом.
– Незвичайний дивак!
– Чудова пора!
Іза перша струшує з себе сентименти минулого.
– Балади, балади...– Іза меланхолійно скидає головою, проганяє спогади.– Тепер пора романів. Скажи-но мені, Агно, хто це, там он, такий поважний! Ну, не удавай, нібито не знаєш, про кого мова.
Та ніхто не встигає помітити зрадливого рум’янцю на щоках Агнешки, бо саме в цю мить у двері різко постукали.
– Будь ласка! – Голос Агнешки мало не в’язне в горлі, серце стукоче нерівно, глухо.
Двері відчиняються, і входить Балч. Іза стиснула Агнешку за лікоть:
– Він!
Балч, привітавши присутніх легким уклоном, звертається до Агнешки:
– Ви бажали зустрітися з батьками. Ось і вони.
По цьому, затримавши уважний погляд на Стахові й Толеку, озивається голосніше:
– Я – Балч, війт. Усіх, коли ласка, просимо до нас.
Не чекаючи відповіді, широко відчиняє двері, переступає поріг і там затримується, простягнутою рукою запрошуючи до зали. У такій позі був не більше як мить, а тоді, вже не озираючись на них, відійшов углиб приміщення.
– Зостаньмося, Агно! – шепіт Стаха якийсь дуже серйозний. Агнешку майже розчулює ледь помітне тремтіння схожого на дитяче Стахового обличчя.
– Ти – як хочеш,– відповідає, подумавши.– Я мушу. Професійний обов’язок. Бо ота розвага,– роз’яснює йому з ледь відчутним глузуванням,– на шкільні заходи.
– Мене це не цікавить. Корчма, а не школа.
– Горілки не буде! – протестує Агнешка.
– Невже?
– Побачиш.
– Шкода...– жалісно зітхає Толек.– Все одно, Стаху, не розривай фронту національної єдності.
– Ет, що там! – підтримує його Іза.– Мені подобається. Це дуже цікавий...
Але Агнешка непомітно змушує її замовкнути і, щоб приховати новий спалах рум’янцю, першою простує до дверей.
Немов караючи їх за вагання, Балч не відразу звертає на них увагу. Однак всі присутні, ніби за командою, вітають чужих довгими, мовчазними поглядами. Четверо знесмілених гостей затримуються в дверях, начебто готуючись до відступу. Дивна якась оця зала. Зібралися вже й гості, й оркестр, а навколо – мовчать. Під однією стіною кілька стільців і парта; там, притуливши до себе наляканих дітей, сидять жінки. Біля протилежної – ряди чоловіків: кілька разом з міцним Максом і кривим Пащуком стоять скраю, якось окремо, ближче до буфету, підтверджуючи свою відрубність гордовитою поставою, підготовленими до випивки кухлями в руках. За прилавком буфету, до котрого ще ніхто не підходив, царює пані Льода Пживлоцька. Очі її поблискують якось незвичайно, ніби скляні, а надто підмальовані щоки несуть застиглу посмішку, яка, видно, мучить-таки жінку; Агнешку та її друзів чи й доторкнулася короткочасним поглядом, відповідаючи на їхній уклін точно розрахованим рухом зачіски. Отже, від учора – радикальна зміна фронту.
А людей прибуває. У дверях при ганку стоїть Семен і збирає плату за вхід в старий військовий кашкет, їх не помічає, уткнувся в свою милостинну касу, наче рахував папірці й монети, що падали туди. Нема, ще нема Павлинки. А тиша стає все нестерпнішою. Нарешті! Щось сталося і відвертає від них увагу. З ганку вточуються, човгаючи чобітьми, зігнуті якимось тягарем, коваль Жерар та Януарій Зависляк. Несуть до буфету дерев’яний ящик, котрий наїжився шийками пляшок. Ах, Балче! – він стоїть, певний себе, неначе на власній садибі. Підходить до них, виймає із ящика пляшку, оглядає на світло.
– Етикетки чому не наклеїли?– тихо питає Зависляка.
– А навіщо? Всі ж свої.
– Телепень! А раптом перевірка.
– Міліціонер – теж людина.
Балч витягує з пляшки корок, нюхає, кривиться.
– Тьху! Наче від отієї Бобочки.
Розмова, жвава й приглушена, все ж чується в неприродній тиші приміщення, хоч ніхто не зважується зробити якийсь жест або сказати слово. Тільки Макс штурхнув Пащука ліктем і пирснув. Коваль і Зависляк беруть з прилавка порожні кухлики й приєднуються до відособленої гвардії. Якась комедія. Стах іронічно позиркує на Агнешку, й та відчуває, як обличчя та шию охоплює неспокійний вогонь. Закушує губи. Нарешті Балч ушановує і їх своєю увагою. Низько вклоняється, аж надто низько, й повторює гостинний, цього вже разу широким півколом, жест, завершивши його диригентським змахом до оркестру. Капела розриває очікувальну тишу галасливим, протяжним тушем. Знову помах Балча – і музика враз вщухає, наче обтята ножем.
– Громадяни! – плеще в долоні Балч.– Сьогодні ми вітаємо у себе товаришку Агнешку Жванець. Від завтра вона вчитиме ваших дітей. Наказую офіційно: дітей добре вимити, вичесати, вдягти й привести сюди на дев’яту годину. Хто опиратиметься, оштрафуємо. Таке є право.
Старий і глухуватий Лопень, батько Пащучки, вихоплюється нараз з піднесеною рукою.
– Тут розвага, а не суд! – вигукує ламким, астматичним фальцетом.
– Балче! Годі командувати!– підтримує дідуся Юр Пащук.
Гуртом чоловіків біля дверей і на ганку прокотився раптовий і швидкий гомін, зустрінутий тривожним, зляканим зойком жінок. Лопеньчиха, ще глухіша, ніж її чоловік, неспокійно нахиляється до сусідки Коздроньової:
– Га? Судитимуть?
Гвардія біля буфету напоготові. Певно, без погреби, бо Балч усміхається. Вигуку Юра наче не чув, тільки до старого Лопеня підходить і озивається добродушно:
– Підпили, дідусю?
– Не пив! – опирається Лопень.
Балч обертається до онука:
– Юре! Відпровадь дідуся додому, нехай прочумається. А сам можеш повернутися сюди, але, – поглядає на годинник,– не раніше, як за дві години.
Скрипнувши кривоногим стільцем, зі свого місця зривається Пащукова:
– Я сама відведу батька.
– Ні,– зупиняє її рішуче Балч,– ви, тітко, танцюватимете зі мною.
Юр вагається, не знаючи, як бути.
– Максе, Жераре,– наказує Балч,– допоможіть Юрові.
Коваль зціплює зуби. Він волів би уникнути цієї прикрої послуги, як-не-як, Юр і Лопень – родичі.
– Швидше! – підганяє Балч.
Всі четверо досить жваво викочуються на ганок.
– Порядок! – бурчить Балч, провівши їх поглядом.– Достобіса!
Пождав, аж поки коваль і Макс повернули вбік від ганку, й аж тоді подає чоловікам знак підійти до буфету. Там же з рук Пживлоцької бере тацю з повними чарками і несе до Агнешки та її гостей.
– Товаришу Балч! – голос Агнешки тремтить від обурення,– Це ж горілка!
– Не зовсім. Самогонка.
– Я ж просила...
Та Балч уриває її і як нетямущій дитині вичитує:
– Воля мас – це раз. А друге: мета виправдовує засоби.
Першим здається Толек, за ним Іза. Стах підіймає чарку й відразу ж відставляє її. Та Балч уже не жде. Поманивши пальцем Семена, передав йому тацю, а сам, високо піднявши свій кухлик, виголошує:
– Перший тост – за освіту й культуру!
І відразу ж поміж Балчевих соратників біля буфету, під дзенькіт келихів і склянок, лунають нові вигуки:
– За школу!
– За пані завідувачку!
– Щоб наші діти мали міцні руки!
– Міцні голови!
– До горілки!
– До всього!
– Дзень! Брязь! Віват!
Крізь той галас ледь пробивається голос Коздроньової:
– Не пий, старий!
А за нею Пащукова, голосніше:
– Схаменіться, чоловіки! – попереджає,– Лихо із цим питтям.
В цих вигуках Агнешка розпізнала спародійовані уривки своїх фраз, котрі вона з такою наївною вірою виголошувала вчора в кузні. А зараз терзає її жаль і сором. Тим з більшою вдячністю поглядає на двох жінок, які опираються пиятиці. Мимоволі нахиляється й гладить по голівці припалу до Коздроньової дівчинку, налякану, ось-ось ладну розплакатися. І зараз наче крижаною водою обдали її. Коздроньова сердитим, рішучим рухом відхиляє доччину голівку від непроханої ласки, неприязно зиркає на Агнешку, підводиться й разом з малою простує до протилежної стіни. За нею Пащучка, теж з дочкою, певне, з тією Ганею, про яку не знають, скільки класів вона скінчила. І ще дві жінки зашурхотіли від Агнешки зібраними в зморшки спідницями. Тільки глуха Лопеньова, залишившись сама, відсунулась трохи далі й гостинно запрошує Агнещин гурт на чотири вільні стільці.
– Музики – грай!– лунає команда Балча.
Загудів, забубонів контрабас, визначаючи швидкий маршовий такт, а за ним зненацька вдарили сільського фокстрота кларнет, скрипка та акордеон. Балч підхопив до танцю, як і обіцяв, Пащучку. Не рада цьому підстрибкуватому й чужому для неї ритмові, дороблювала вона з війтом, усе вириваючись від нього, з пів-круга. А що саме навинулася Пеля, то Пащучка таки видобулася з незручних обіймів і сама втягла замість себе гожу доньку. Для виручки. І аж тепер, приходячи до пам’яті, усвідомила свою помилку, бо ж не хто, а Балч вигнав Пелю з крамниці, та й чи так мало вона перетерпіла сорому через них?
– Сатана, сатана...– буркотить собі, похитуючи головою й сама собі дивуючись, збентежена й зла, попід стіною пробирається до сусідок. Може, вони нічого й не помітили, бо ж кинута Балчем команда: «Розважатися!» – відразу ж заповнила зал парами, що так і сяк подригували ногами.
– Скривдив ти мене, Зеноне......– жаліється Пеля.
– Бо крала, русалко.
– А Пживлоцька, думаєш, не буде?
– Може. Але так, що ніхто не помітить.
Коли вони обминали буфет, склоподібні очі Льоди на якусь мить метнулися до них поверх схилених голів п’яниць – і Пеля, на злість суперниці, усміхається знеможено, щасливо.
Агнешка не перестає спостерігати за Семеном. Дивна він людина. Всі чарки на таці, сама бачила, непомітно повиливав за бильця ганку. Кашкет з грішми відніс Пживлоцькій, бо ніхто новий уже не заходить, однак зараз же повернувся на своє місце. Інколи зиркає скоса на Агнешку, але відразу ж відводить погляд і знову вдивляється кудись у подвір’я. Кого він чекає? Ах, певно, Павлинку. Як він дбайливо колисав і відганяв мух від ніби-Гельці під час обіду!.. Ось, ось і Павлинка. Як завжди з Касею-плаксою, о, та вже не відчепиться від маминої спідниці. Але чому це Семен раптом тікає від неї, хоч Павлинка усміхається йому й подає якісь знаки?
Семен поміж танцюючих пробирається до музик і смикає за рукав Юзька Оконя, що старанно виграє на контрабасі. Той, не перестаючи грати, нахиляється до Семена, слухає.
– Дай-но я пограю за тебе,– каже Семен,– а ти йди потанцюй з Павлинкою.
– Чому це? – дивується Оконь.
– Хочеться пограти.
– Ну, то на, грай.
Віддає Семенові смичка та інструмент, злегка ляскає його по плечі і, радіючи переміні, пірнає в людську тисняву.
Агнешка не встигла озватися до Павлинки. Якийсь молодик з вправно викладеною масно сяючою чуприною суне до них гойдливим кроком.
– О-ох! Що за чепурун? – дивується Іза.
Сільський франт обіцяюче зиркає на Агнешку, та Стах, хоч і не дуже радий цій розвазі, поспіхом тягне Агнешку в коло. Толека на цей раз підвів власний інстинкт, і франт в двобортному темно-синьому костюмі та яскраво-жовтих черевиках вже складає Ізі невідпорний уклін, ще й з хвацьким пристуком каблуків.
– Я Варденьга, Едмунд. Дозвольте?
Толек злегка підштовхує Ізу, що завагалася. Залишається один і почувається якось незручно. Отож і собі приглядається до дівчат. Нарешті зважився й запрошує в танок вродливу, худеньку брюнетку, що соромливо ховалася за плечима старої Лопенючки.
– Іди-іди, Тересю, коли вже пан із міста запрошує,– заохочує Лопеньова.
– Дякую, пані,– каже Толек.
– Га? За що?
Дівчина зашарілась, ще більше знічена.
– Моя хрещена недочуває,– прошепотіла.
Біля них уже й Іза з Едмундом Варденьгою – і раптом Тереся заточилася, зойкнула.
– Може б, ти трохи обережніше, Мундеку! – сердито вичитує вона франтові. Зупинилася, щоб поправити забруднений його черевиком сандалик.
Варденьга значливо всміхається.
– Будь обережнішою й ти,– кидає через плече злий шепіт.– Мені відмовляє, а...
Тереся відводить партнера від причіпливого сусіди. Врешті осмілюється:
– Нехай ваша приїжджа,– говорить з розсудливою пересторогою в голосі,– не танцює з Едмундом. Насмішник. Картяр. Дивиться на нього не можу.
Балч, тільки побачив Агнешку зі Стахом у танці, без усякого вибачення залишає Пелю й понуро простує до стойки. Пживлоцька, вочевидь, чекала на це – схиляється відразу над прилавком.
– Дай-но випити, Льодо.
– Не раджу. Дивна якась ця сьогоднішня горілка.
– А кращої нема?
– Є, вдома. Ходімо, Януарій постоїть тут.
– З глузду з’їхала!
