Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

5. Подвір’я

Перша в житті своя, власна кімната. Все ще тимчасове, більш ніж скромне, але вже якось затишно. Власна, своя! Флоксе, квітко-сирітко, чи ти де розумієш? Може, й розумієш, а може, й ні. А поки пес без зволікань все обнюхує закутки. Й не без успіху: з-під залізного ліжка виганяє мишу, і це спричиняє метушню. Агнешка зібралася вмитися, але води не знайшла. Бере бляшаний кухоль і йде надвір. Завертає за ріг флігеля, так називали цей будинок діти Павлинки, потрапляє на подвір’я. Там – колодязь з корбою й валом для ланцюга, але коли нарешті вдалося зачерпнути води й витягти важке, стягнуте залізними обручами відро, Агнешка зненацька вихлюпує чи не все відро собі на спідницю й на ноги. Роздивляється подвір’я в гаснучих сутінках; щоб розвідати більше, простує далі, під бічне накриття якогось хліва чи повітки. Але дарма, бо тут розлігся якийсь здоровенний пес, прив’язаний ланцюгом до дроту, протягнутого через усе подвір’я. Забуває про кухоль з водою, повертає до кімнати й виносить Флокса. Знайомство псів тягнеться довгенько; той, на ланцюгу, виявляється не таким уже й страшним, до того ж знайомим. Руда Айстра перестає гарчати, мчить за Флоксом в закуток двору: фронт прорвано. А незабаром пси вже й граються собі, подружились, і Агнешка, осмілівши, спускає Айстру з ланцюга. Тим часом Завислякові корови, що пили воду з корита біля колодязя, перекинули кухоль з водою. Корів Агнешка боїться. Вичікує, доки з сусіднього будинку вийде пастух (здається, Томек) і зажене їх до обори. Але хлопець запропав. Що ж робити? Агнешка виймає з кишені спідниці грудочку цукру, кладе на долоню й, тремтячи зі страху, підманює до себе, принаджує корову. Даремно. Зрештою важиться підійти до корови ближче й почастувати її просто з руки. Корова глухо сапнула ніздрями, з котрих стікала вода, мотнула рогатим лобом – і бляшанка аж біля її ратиць. Біда, рятуй, Флоксе! Але Флокс бігає собі за Айстрою, байдужий до Агнешки. Так ото вже й піде день при дні. Школа, село, та ще й оце все. Хоч плач.

Троє рибалок, викупавшись в озері, з закинутими на плечі рушниками простують недалеко, до кузні. Спинилися біля Зависляків і аж заходяться сміхом. Ну й ну! Кому сміх, а кому й горе. Агнешка хоробро ступає поміж корів, Тої ж хвилі з хати вибігає Павлинка. Відганяє корів, опускає відро у криницю. І тепер уже обидві крутять скрипливу корбу. Павлинка гукає чоловікам:

– Соромилися б! Поганці!

– Сором – це не для нас, Павлиночко! – відкрикує один із рибалок.

– Не забудь, що сьогодні наш вечір,– утручається інший.– Що там готуєш? Бо риба вже приїлася.

– Горілки,– докидає третій, інвалід з рукою, що не згинається,– принесемо самі. Монопольки!

Павлинка вдає, ніби не чує. Допомагає Агнешці наповнити бляшаний кухоль, не дозволяє нести. Вона сама зробить усе, нехай тільки Агнешка скаже що. Раптом помічає звислий на дроті ланцюг.

– Ну й діти! – сердиться.– Знову відв’язали Айстру, на лихо. Ще хтось її...

– Це я,– признається Агнешка.– Але я зараз пошукаю й приведу.

– Гаразд, панночко. Бо вже ні рук, ні голови не вистачає.

Агнешка, знову сама, роздивляється довкола, наслухає. Хрипкуватий гавкіт Айстри долітає десь від кузні. А тепер інший, тонкий, звідки – не розбереш: то Флокс. Агнешка виходить на подвір’я і йде на гавкіт. Загублених знаходить, на щастя, швидко. Та ще й не самих. Перехилившись набік, Айстру тягне за нашийник Семен. Другою ж рукою він тримає під пахвою Флокса, що весь час виривається. Нелегко Семенові, бо ще й малий Мар’янек учепився за нього, наполягає:

– ...а я, дядьку, хочу до кузні. Там так гарно!

– То залишайся. Я прийду за тобою.

– Немає потреби, Семене,– втручається Агнешка, бо враз у голові зринає спокусливий задум.– За Мар’янеком прийду я. Хочеш, Мар’янеку?

Малюк радий, що його пустили, вже нічого й не чує.

– Я вам покажу, пані...– оглядається і біжить, гублячи останні слова в тупоті босих ніг.

Агнешка забирає в Семена Флокса. Щось не зовсім відчутне, невловиме, як мить, напружило їхню зустріч. Та що? Застигла постать Семена? Вираз його обличчя? Чи, може, те, що він на хвильку затамував подих?

– Чого ви так дивитеся, Семене?

– Я теж піду з вами,– говорить він, уникаючи відповіді.

– Не треба. Відведіть Айстру до Павлинки.

– Гаразд. І вернуся за вами.

– Як хочете...

Все гаразд. Нагодує Флокса і налаштує йому лігво, потім сходить за Мар’янеком – гарно все склалося. Добре. Ще сьогодні побачить тих людей ближче, роздивиться їх.

Ще Семен. Які в нього очі, якісь собачі очі. Чує за собою його кроки. Увесь час на одній певній відстані, не заблизько й не задалеко. Це аж нервує, аж незручно. Ось уже й подвір’я, спільне для обох будинків. Семен прив’язує Айстру до її ланцюга.

– На добраніч, Семене.

Мовчанка. Тільки брязчить ланцюг.

– Ви сердитеся, Семене?

– Вам не годиться отак самій-одній... На добраніч!

6. Льода і садівник

Сусідній будинок, Зависляків і Пживлоцької, якраз посередині розділений просторими темними сіньми з чотирма дверима та східцями на горище. Надворі вже западали сутінки, коли Януарій відчинив двері від саду, тихо й обережно, нібито він і не був тут спів-господарем. Опустив клямку, передихнув. Якусь мить постояв на порозі власного помешкання, виловлюючи зсередини голоси Павлинки й дітей, перемішані з акордами гітари. Витягує пляшку без корка, закидає голову назад, припадає до булькотливого скла. Після того звертає до протилежної стіни сіней, в пітьмі намацує двері й відчиняє, не постукавши.

Простора кімната Льоди Пживлоцької огорнута брунатною світлотінню від нічної лампи. Вікно запнуте якоюсь рудою занавіскою. Ситцева запона такої ж барви відділяє від решти кімнати куток між вікном і дверима – Тотекове місце. Хлопець лежить на складанім брезентовім ліжку й спить, а може, й удає, що спить. Від тапчана в глибині приміщення, з-за гірки малих подушечок, із наповненої запахами ліків та косметики пітьми, долітає схлипування: то Льода, напівлежачи, втиснувши обличчя в мережаний пуф, в нічній сорочці, недбало задертій вище круглих колін, захлинається в самотньому відчаї.

– Це ти, Зеноне?

Януарій безшелесно проходить через кімнату й уклякає навколішках біля тапчана. Льода обома руками охоплює його голову. Зненацька помічає помилку, на мить кам’яніє, підводить обличчя:

– Швагре! Що ти тут виробляєш?

– Балча чекаєш?

– А тобі що? Забирайся.

– Його не дочекаєшся. Іншу знайшов.

– Тихіше, дурню. І підведись. Смішно!

– Ти до мене, Льодо, як до пса. А до нього інакше...

– А тебе це дивує?

– А я радий,– видихнув Януарій важко, неначе після несамовитого бігу,– що приїхала та нова. Тепер він кине тебе. Стільки років чекав. Стільки років...

– Я не просила тебе чекати. Слухай, швагре. Все, що ви з Павлинкою робите для нас, робите з власної волі. Я не прошу.

– Для тебе стараємося.

– Для Тотека. Заради Адама. Що там я...

– Все для тебе, Льодо, все. Тільки покинь отого Балча.

– Боїшся його. Адама ти теж боявся. І тоді казав – покинь його.

Очі Януарія, вже зовсім посоловілі, ніяк не можуть спинитися на якійсь певній точці і, здається, вже й не бачать нічого.

– Ну що ж, я був від капітана за крок, коли у нього влучила смертельна куля.

– Був за крок, коли той уже лежав убитий. Коли ти, Януарію, тікав – зупинився на одну лиш мить. Бо довше не міг затриматися, боягузе!

– Це він так казав! – голос Зависляка звучить, як гарчання.

– Дурний ти. Сама знаю. Він позад себе не оглядався.

– Ти певна?

– Не починай знову про ту смертельну кулю. Або скажи щось певніше.

– Певніше не треба.

– Слухай, Януарію. Не хочу й знати...

– Як хочеш...

– Крім того... ти ж люто ненавидів Адама.

– Думай, як хочеш. Кулі влучають різні й по-різному. Все те врівноважилося.

– Боїшся, нас боїшся. Мучився б, але боїшся. Отож не дивуйся Балчеві, що зневажає тебе.

– А ти? Ви обоє глумитеся наді мною. Вже відколи. Він і ти, його спільниця.

– Шкода піднімати руку,– говорить Льода холодно, з якоюсь жалістю,– на твій брудний писок. Хіба ти чоловік? Ганчірка.– А по хвилі вже лагідніше: – Януарію. Я без роботи. Кінчаються гроші.

– Матимеш їх,– Зависляк ударяє кулаком у груди.– Матимеш, що схочеш. Від Балча не діждешся.

– Від Балча не хочу.

– Він з тобою не одружиться.

– Це залежить від мене. Відсунься трохи. Слина летить.

– Гидишся мене. Така ж, як і він.

– Перебільшуєш. На його місці я перебила б вас до ноги. А він, дурень, марудиться з вами.

– А хто він такий? Чим кращий?

– Ти б уже землю гриз, якби не він. Та й інші!

– Герой! Могильник!

– Дай мені святий спокій, нудно. Досить мені вас усіх. Я сама собі дивуюся, що все ще нидію тут, не знаючи чого.

– На що ти сподіваєшся, Льодо? Дивись, програєш. Балч тебе покине. Знаєш, що кажуть? Здеградований офіцер, по трупах пішов угору. Перемарнував людей без потреби, по-розбійницькому, та ще й вихваляється. Льодо! Його ще раз треба було судити польовим судом і вивести на чисту воду, от так!

І Януарій показав, як саме потрібно це зробити, розкидаючи низько над підлогою руки. Розпалився й, захлинаючись у хвилях помсти, не бачить, не чує, як Льода сміється на його мову спочатку тихо, затуляючись подушечкою, а тоді голосніше:

– Ну й відважний ти, бідолаха. Ох, і відважний!

– Я його прикінчу. Бог свідок, прикінчу!

– Це по п’янці чи тверезим? Бо тверезий ти тихенький, ах, такий тихенький!

Клацнув вмикач біля дверей, і кімнату заливає яскраве світло.

– Яка чула сімейна сцена,– чується насмішкуватий голос.– Швагер з братовою радяться, як би здихатися Балча. Скінчили? Можеш, Януарію, іти. Не забув, що я тобі казав? Тоді швидше до роботи!

– Тихше! – цитьнула Льода,– Вимкни те світло!

– А нащо? – дивується Балч.– Коли хлопець не спить, хай вчиться жити.

Заслона в кутку запнута нещільно, але кидає на ліжечко тінь і полегшує Тотекові безпечно й вільно спостерігати за всім. Бачить, як Януарій, згорблений, ніби боячись удару в спину, виходить. Бачить, як мати простягає руки й хоче обняти Балчеву шию. Сковтує клубок в горлі, стискає зуби. Тягнеться до свого вбрання на табуретці і починає тихо вдягатися під ковдрою.

– Признайся,– чує гортанний шепіт,– ти сидів у неї, так?

– У кого це?

– Не прикидайся. У тієї, нової.

– Ти що? Яке мені діло до неї? Приїхала – є. І крайка.

– І тільки? Ану, глянь мені в очі.

– Льодо, не дурій. Все так, як і було.

– Я вже бачу. Твої очі... я знаю. Ти вже її роздягав...

– А ти одягайся. Дурниці. Підеш зі мною, допоможеш вантажити.

– Зеноне! Я ледве живу! Задихаюсь! – Тремтячими пальцями тягнеться до тумбочки, тягнеться до пляшечок і флакончиків під лампою.– Подай води!

– Ні, жіночко. Кинь оту гидоту. Досить вередування. З понеділка будеш торгувати в крамниці. Пащучку виганяю к бісу.

– Пелю виганяєш?

– Її! А що?

– Крала!

– Здається, що ні. Щоб запобігти.

– Може, колись би й раділа, що з Пелею кінець, але не тепер.

– Знову те саме. Хотіла бути при ділі – маєш.

– О ні! Продавцем? З моєю освітою?

– З твоєю освітою тебе, королево, вигнали з Хробрицької школи.

– Я сама пішла звідти! – аж скрикнула, сповнена гніву й образи.– Сама!

– Бо мусила,– кидає Балч незворушно.– Бо було сором тобі і сумління гризло. Та, зрештою, дідько його бери. Сама знаєш, як тебе люди шанували.– Трохи переждав і додав уже тихіше, лагідно, якось задумано: – Дітлахи з порона у воду – хлюп! а ти кролем до берега. І аж тоді знепритомніла. Артистка!

– І це кажеш ти? – спалахує розлючена Льода.– А ти, ти! Стільки людей загубив!

– Бачиш, то моя таємниця. Але мене і так поважають. Щось у цьому таки є, правда ж?

І зненацька Льода стихає, затуляє обличчя руками. Крізь схлипування ледве пробиваються слова:

– Мене люди через тебе не шанують. Через тебе.

– Дурниці,– Балч обіймає її за плечі.– Може, я колись тобі за це все віддячу.– І потім, відчувши, що Льода трохи заспокоїлася, прийняв руку: – Ну, вдягайся!

– Не хочу! – схлипує Льода в новому приступі істерії.– Нікуди я не піду! Не буду тобі слугувати! Я, котра могла, повинна була працювати в місті, викладати в найкращих ліцеях! З якою не зрівнятися тій, що сама ледве вміє писати! Ти мене не розумієш, син мене не розуміє. Ніхто! Я сама, сама! Знівечили мене, змарнували!

– Перестань, ради бога!

– А ти... ти б уже її... якби тільки далася! – І без жодного переходу додає спокійним, тверезим голосом: – Тотеку, ти спиш? Тотеку? Звідки це тягне?

Невидимий за заслоною, вже вдягнений, хлопець застигає на підвіконні напіввідчиненого вікна.

Та Льода вже забула, що її отак мимоволі наполохало, підсовується до Балча.

– Зеноне...– просить мліючим шепотом: – Зостанься. Скажу щось... Ні, таке собі. Зеноне... поцілуй мене.

З широких рукавів нічної сорочки висуваються оголені повні руки, обвивають його гаряче за шию, пригортають. Нічна лампа гасне.

Тотек нечутно зсувається з підвіконня на підмурок, на землю – вогкий грунт приглушує звук стрибка – і мчить просто себе, потім стежкою через садок, здригаючись від сухого, як ікавка, схлипування.

7. У кузні

Ацетиленове полум’я люто сичить і прискає вогнистим пилом, обвіває кузню яскраво-фіолетовими крилами. Коли ж воно на мить стихає й гасне, спалахи в ковальському горні вихоплюють з раптово запалих сутінок величезні тіні й колишуть ними по стінах, по стелі. Дим з комина, з цигарок і люльок клубочиться й ліниво снується над головами людей і застигає непорушною хмаркою довкола лампочки в дротяній сітці. Мар’янек зупинився на порозі й, зачудований, удивляється в мерехтливу розмаїтість барв та зблисків. Майже не звертає уваги на присутніх тут, бо і так знає кожного з них, і до того ж не зовсім розуміє, про що вони говорять і з чого сміються.

Коваль Жерар, міцний засмальцьований дядько, разом з Юром, молодшим братом Пелі, залютовує коліно якоїсь мідної, довгої, химерно вигнутої трубки. На колоді біля ковадла сидять двоє інвалідів, обоє зайняті своїми протезами, допомагають один одному. Старий Пащук, батько Пелі та Юра, підкотив штанину й відкручує біля коліна шматок деревини, оббитої бляхою. Коли той не може собі зарадити, рибалка Макс залізним гаком замість руки підважує й розбирає заржавілі кріплення. Пащук віддячує Максові: здоровими руками міцно стягує йому ремінні пряжки на отому гакові-руці й згодом клаптем просякнутої мазутом ганчірки чистить спочатку гак сусіда, а потім і власний протез.

– Курдоннер, ну й чепуруни! – дивується коваль.

– А ти як думав! – Пащук гордовито зводить посивілу голову.– Завтра танці, отож чищу свої лаковані.

– А я рукавички,– додає Макс.– Бал – то бал. Чи не так, товариство?

Питання залишається без відповіді, бо обидва щирі приятелі Макса захопились іншим: Юзек Оконь стриже машинкою Прокопа з-за Гірки, котрий, видно, це нечасто робить, бо стяте волосся стелеться навколо товстим шаром. Машинка тупа, тож Прокіп аж сичить від болю. На потіху і щоб перепочити, Юзек тиче йому під ніс зламок кишенькового дзеркальця, приглянься, мовляв, і оціни!

Бобочка вмостилася на пеньочку навпроти них. В одній руці костур і,вже спорожніла торба, друга ж судомно вп’ялася в Улину руку. Обидві – бабуся й онучка – напружено й уважно стежать за тим, як стрижуть. Широко розплющені очі Улі неприродно блищать, з напіврозтулених вуст вихоплюється швидке й голосне дихання. Бобочка зиркає на неї, на її щільно обв’язану голову і нишком спльовує через плече.

– Вашій Пельці,– обертається раптом до Пащука,– Щось уже відхотілося тих танців. Зіллячка, бідній, віднесла. Так за тою крамницею засумувала, що, дивись, іще хвороби наживе.

– Якби ж то тільки за крамницею! – буркотить Оконь.

– За Балчем, бо вже її на відпустку заносить,– додає підручний Юр, майстрові на злість, не завважуючи, що говорить про сестру при батькові.

Розлючений Пащук хапається за протез, зривається, втрачає рівновагу, та Макс його підхоплює.

– Обережно, бо впадеш. Та чого ти, усі ж знають.

– Бо якби у того Балча одна була,– спалахує Бобочка,– а то привіз уже новеньку! Уже рука об руку йшли, як до шлюбу. Буде котяче весілля.

– А вас, бабусю, завидки беруть,– під’юджує Юр, певний себе зухвалий силань, не зважаючи на те, як сердито позиркує на нього батько. Але вмовк, коли коваль зненацька вдарив по його пальцях шматком трубки.

– Поспіши-но, Жераре, з тією роботою,– статечно докидає Прокіп,– бо в Януарія закваска википить.

– Януарій добрий практик, а ніч довга. Не бійся...– Макс намагається підтримати розмову, щоб якось уникнути небезпечної теми про Балча. Поглядає на іще напружені обличчя присутніх, шукає зачіпки. Натрапляє на Мар’янека: – Що це ти роздивляєшся, мале?

– Бо ж воно так ворушиться, дядьку, так ворушиться...– говорить малюк, дивлячись на вогонь.

– А показав тобі дядько Семен гнома?

– Не показав.

– Поганий у тебе дядько. Я буду кращим. Згода?

Мар’янек довірливо підходить до нього:

– А де він, той гном?

– Ти хіба не знаєш? У комині!

І несподівано хапає його протезом за пасок штанців, підносить над горном, і голова малюка зникає в чорному від сажі комині. Душить малого дим, лякає вогонь. Мар’янек розпачливо дригає ногами і кричить що є сили.

До кузні вбігає Агнешка. Кількома стрибками опиняється перед горном, обидві руки підсовує під тіло малюка.

– Пустіть його! Ну!

Присоромлений Макс ставить хлопця на землю, Мар’янек, плачучи, тулиться до Агнешки.

– Такий здоровань, а лякає дитину! Соромно!

Агнешка дихає гнівом, та, уздрівши дивний протез Макса, збентежено вмовкає. Роззирається довкола, бачить зацікавлені, очікуючі погляди. Мимоволі вклоняється і вітає присутніх тоном чемної учениці:

– Добрий вечір усім!

У відповідь чути невиразне бурмотіння.

– Чим це,– розпочинає коваль, простягаючи міцну руку,– ми маємо завдячувати?..

– Ви ж, здається, бачите чим,– відповідає Агнешка, вже опанована й задерикувата.– У вас є діти?

– Було залишилося двоє по дружині-покійниці, але не вижили... А взагалі, то й не знаю.

– У нас поки хтось не ожениться, дітей не рахує.

– Вийди-но на світло, парубче, бо щось дуже ти дотепний.

Юр червоніє, втрачає звичну задерикуватість, відступає в тінь.

– Та ти колюча, панянко,– ущипливо підхвалює її Бобочка.– І ти ото не боїшся стількох чоловіків?

– А чого їх боятись? Я ж приїхала сюди познайомитися з людьми, дітей учити.

– На легкий хліб,– несхвально докинув Пащук.

– Нема легкого хліба. Такий хліб, яка праця.

– Праця, праця,– пирхає Пащук.– Це аби балакати. Селянська праця одна, а панська інша. Панська міцна губою, а наша рукою.

– Не зовсім так, добродію,– борониться Агнешка.– Кожна праця добра, якщо корисна.

– Пусте. А самі вивчилися на вчительку?

– Поки вивчилася, спізнала й життя. Білоручкою не була. Я хотіла б, щоб кожний був сильним,– доторкнулася лоба, а потім труснула стиснутими кулаками,– ось тут і тут.

– То це ви отака сильна? – широко посміхається коваль Жерар.– І чоловіків не боїтеся? Справді?

Тільки Уля, мовчазна й насторожена, запримітила змовницькі підморгування коваля й підручного. Юр уже крадеться затіненим краєм до Агнешки збоку. І от Жерар подає йому знак. Застережливий вигук Улі, її сильний ривок уперед, затриманий чіпкою рукою бабусі. Водночас Прокіп опускає дзеркальце, у котре тільки що роздивлявся свою, вистрижену мальовничими смугами, голову. Саме в цю мить Юр виринає з-під Агнещиного ліктя, і, опинившись прямо перед її носом, блискавично хапає її впоперек, намагаючись підняти – і вже й сам лежить на землі, збитий блискавичним і точним ударом дзюдо. І поки підводився, кузнею розлігся дужий видих захвату. Юр, паленіючи від сорому, знову кидається до Агнешки – і знову опиняється на лопатках. Уля і Мар’янек захоплено дивляться на Агнешку.

У кузні злітає гул загального подиву. Тільки бабуся Бобочка пирхає гнівно й несамовито спльовує, своїм звичаєм, явно незадоволена.

– Ну й баба! Такої тут іще не було! – басовито буркає Прокіп. А вчителька, не розчувши його слів, усміхається до нього:

– Дякую вашому дзеркальцю: вчасно мене застерегло.

– Курдоннер! Дивлюся й очам не вірю.– Коваль кидає роботу, зупиняється навпроти Агнешки, потирає долонею об долоню, простягає зігнуту при боці руку з розчепіреною п’ятірнею: – Ану, спробуймо сили!

– Продовження буде,– вагається Агнешка,– може, колись пізніше. Наприклад, у вашому Клубі.

– Ні, тільки тепер.

Агнешка стає в таку ж, як і він, позу, вдає, нібито розмахується. І коли коваль усією вагою та силою руки хоче натиснути на її долоню, Агнешка раптово відхиляється вбік. Коваль заточився, з розгону пролетів кілька кроків і, шукаючи опори, налітає на Бобочку.

– Свят-свят! – кричить стара.– Де твій сором?!

– Та цитьте, ви! – тупотить на неї коваль. І, ще засапаний, озирається на Агнешку: – Хто це вас навчив отаких... штук?

– Один солдат, нетутешній. Хочете, й вас навчу.

– Ми теж дещо вміємо, можемо показати,– заступається Пащук за осміяного сина.

– Ой, покажіть ви їй, покажіть...– шамкотить Бобочка. Вона почуває себе ураженою, приниженою. Постукуючи костуром, тягне Улю, закам’янілу від подиву, до дверей.

– Пані Бобочко,– затримує її Агнешка,– у мене до вас є справа, почекайте.

І до всіх:

– А тепер, може, поговорите зі мною про дітей? Як у вас? – звертається до Пащука.

– Одного,– показує неохоче на Юра,– ви вже навчили. Старша дочка на відданні. Є ще одна, мала, чогось її вчили у тих Хробрицях.

– В якому вона класі?

– Якби то я знав...– замислюється він.– Жераре, ти пам’ятливіший, в якому це класі могла бути Геня?

Коваль зосереджено морщить чоло.

– З моїми ходила разом, поки не потопилися. Ні, не пам’ятаю.

– Тоді, може, скажете,– наполягає Агнешка,– чому діти перестали ходити до Хробриць?

Коваль мовчить. Десь із сутіні озивається Юзек Оконь:

– Бо ми самі не схотіли.

– А що трапилося з тим пороном?

У тяжку, тривожну мовчанку твердо врізується Прокопів бас:

– Нещастя. Нема чого згадувати.

– Я хотіла б побалакати з поронником. Де він є?

Знову тиша. І несподівано голос Улі:

– Він був із Хробриць. А після того помер у лікарні.

– Після чого?

Бобочка стискає кощавими пальцями Улину руку. Мовчання.

– А я знаю! – хапливо вигукує Мар’янек.– Бо його наші так випарили, що аж помер.

– А чого ж він все звертав на нас! – не втримався Макс.– Навіщо гавкав, нібито ми його перед тим споїли? Через нього – знаєте? – мій брат гниє у тюрмі.

– Пси хробрицькі!

– Як вони нам, так і ми їм!

Агнешка переждала, поки стихне обурення.

– А про малого Пживлоцького знаєте?

– Мені його не шкода,– перебиває її Пащук, і очі його аж звузилися від злості.– Яка яблунька, таке й яблучко.

– Це погано! – відповідає Агнешка.– Не можна, щоб діти дичавіли. Чому вони б’ються камінням? Нащо мучать псів? А чому ви самі не знаєте, у який клас повинна йти ваша Геня? А через що,– обертається вона до Бобочки,– у вашої Улі така голова?

Очі Бобочки злостиво спалахують:

– Ти, панянко, вчителька чи з поліції?

Агнешка нахиляється до неї й говорить виразним шепотом:

– Ніде в усьому світі нема вже ковтуна. Та я про вас у газеті напишу.

Бобочку аж затрусило.

– Щоб інших вчити,– кричить,– треба самій розум мати! Циркачка!

Даремно Уля смикає бабусю за рукав, благаючи поглядом, щоб не лаялася. Бобочка силою випихає її за двері. Дівчинка все ж улучила мить попрощатися з Агнешкою вимовним, сумним поглядом. Агнешка підходить до коваля, здіймає трубку.

– Самогонна?

– Ее-е, там! – нібито про якусь дрібничку, говорить Жерар.– Так собі, садівникові до годинника.

Чоловіки пирскають смішком, однак здогад Агнешки відзначають значущим перезиркуванням. Коваль знітився, забирає трубку з Агнещиних рук, мовби нерадий, що та довго й пильно оглядає її.

– Сходи-но до Зависляка,– наказує Юрові,– і віддай, бо то його.

Кузня потроху порожніє. Пащук пішов, не попрощавшись. Макс, не сподіваючись нових вражень, доброзичливо дражнить Мар’янека.

– І що? Ну, то як же буде, як? Може, помиришся зі мною?

– Подай дядькові руку,– втручається Агнешка.

– Коли ж він безрукий.

– Він же тобі подає. На згоду.

– Ліву.

– Ліва теж добра.

Мар’янек спинається на пальці, нашіптує Агнешці у вухо:

– Я їх не люблю. Усіх трьох. Вони сміються з моєї мами.

Прокіп потягується, аж кістки хрускотять, і б’є Юзека Оконя по плечі:

– Пора, друзі, вечеряти. Ходи, відведемо тебе до мами. А вас, пані, аж до самої хати. Після купання людина й сама не знає, чого більше хочеться: їсти чи спати, Ех, Павлинко, Павлинко... А мали ж ми у Гусичанах за Бугом,– замріявся він,– га-арну лазню, вже не буде такої...

Мар’янек міцно тримає Агнещину руку. І так виходять.