Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"
Автор книги: Вільгельм Мах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)
– Це Конопніцька,– перебиває її Агнешка.
– Це – моя юність, дитинко,– відповідає їй інспекторка по хвилинній задумі зовсім іншим, м’яким голосом.– Я сама на уроці наче помолодшала. Щире вам спасибі. Дуже мені сподобався урок, дуже.
І несподівано для Агнешки вона обіймає її й цілує в щоку.
– Я просто щаслива...– шепоче Агнешка і відразу ж ловить погляд Псякреньтки, задумливий і пригаслий. Лякається;– Тільки ви,– атакує його з ходу, щоб позбутися непевності,– мовчите чогось... Кепсько було?
Псякреньтка переводить погляд на війта й міліціонера, котрі саме виринули з-за рогу будинку. Зволікає з відповіддю.
– Ні, якраз навпаки. Навіть дуже добре.
Тепер вже й інспектор помітив Балча. Підкликає його жвавим жестом.
– Війте, моє вам шанування,– простягає руку Балчеві.– Щось я не розумію, звідки цей поголос, ті чутки... Видно, це якась злісна чи принаймні застаріла інформація. Що ж... село як село. Школа непогана. Добра надія на майбутнє. Порядок зразковий. Що, колего Жванець? Зразковий же?
– Щиро кажучи,– тихо говорить Агнешка,– що і я побоювалась. Сьогодні все бачиться інакше, зовсім інакше.
– Отож-бо,– радіє інспектор.– До побачення. Дуже, дуже добре.
Схрещуються руки в прощальному потискові. Псякреньтка сідає за кермо. Іксинський підсаджує Іксинську в буду і сам нарешті вмощується, постогнуючи.
– Навесні я радила б розбити садочок,– вихиляється інспекторка.– І вазони на вікнах. Це дуже прикрашає й милує око.– Сказавши це, вона затулює рота великим чоловічим носовичком, готуючись до сподіваної атаки куряви.
Визирає зі свого віконця і Псякреньтка, гукає Агнешці:
– Пам’ятайте: в разі чого бийте на сполох.
На цю осторогу всі реагують, як на жарт, веселим сміхом.
Нарешті поїхали.
– Страх – і по страхові,– озивається Балч.– Удалася показівочка на всі п’ять.
Голос його, як звичайно, глузливий, однак бринить дружньою, приязною гордістю.
Агнешка не тямилася від щастя. Вона забула, не хоче пам’ятати зараз про чвари й травми. Мимохіть, радісно хапає Балча за обидві руки:
– Дякую! Ах, дякую!
– Бачите, пані,– посміхається Балч,– не такий страшний чорт... І мене радує, що на щось таки придався.– Не випускаючи її рук із своїх та нахиляючи голову, додає тихіше: – Про вчорашнє прошу забути.
І хитнув головою в бік Мигдальського.
– Пробачте. Можете зайнятися офіційними справами.
Міліціонер, пронизливо скриплячи своїм велосипедом, наближається до Агнешки; Балч же чемно відходить на кілька кроків убік і помічає Семена, навантаженого важким ранцем. Нетерплячим жестом наказує йому сховатися за стіною.
– Хотів би дещо запитати, оскільки я у справу служби...– невпевнено починає Мигдальський.– Ви, громадяночко, значить, задоволені своєю роботою? Чи не так?
– Дуже! – стверджує Агнешка голосно, перевіряючи розпроміненими очима, чи чує її Балч.
– Ніхто вас тут не кривдив? Не чіпав?
– Коли?
– Учора, під час розваг, наприклад.
– У мене були свої гості,– відповідає не досить ясно дівчина.
– Такі собі двоє...– здогадується Мигдальський.– На мотоциклах їхали звідси, факт.
Агнешка хвилину мовчить, роздумує.
– І вони поїхали далі?
– Нібито. Але номери їхні я про всяк випадок записав,– і починає гребтися у своїй сумці.
– Облиште це,– неприязно стримує його Агнешка,– Замість того щоб записувати, ви могли відразу ж потурбувати нас.
Бали пирскає сміхом, і міліціонер втрачає рештки поважності.
– Значить, усе в порядку? – у збентеженому голосі Мигдальського бореться підозра з жаданням святого спокою.
– Може, не все. Може, забагато випивки.
– Самогон? Потай виготовлений?
– Не знаю. Я не пила.
– Може, побили когось... га?
Агнешка на мить дотикається Балчевих очей коротким, проникливим поглядом, його – тепер уже безборонний – засоромлений усміх переважує небезпечну секунду.
– Я не була в залі ввесь час. У мене були свої справи.
Мигдальський полегшено зітхає, хоч по його сумовитих віях видно, що він не дуже задоволений собою. Одначе капітулює.
– Поголос, виходить, безпідставний. Формально й фактично все в порядку? Дякую вам.
Вже сідаючи на велосипед, по-іншому, значуще, прощається з Балчем:
– Гляди ж, Балче, бо дограєшся. Не допоможуть і ордени.
Коли ж міліціонер зник, нарешті, за тинами, Балч глибоко зітхнув і промовив:
– Вже з півгодини всі всім дякують. Дякую і я. Дякую і дивуюся.
Якимось неприємним скреготом видається нараз Агнешці оцей новий тон в Балчевій похвалі, оце двозначне підморгування. Агнешці стає соромно від тягаря співучасті й вини.
– Після всього,– каже вона Балчеві, заразом виправдовуючи й себе,– що ви зробили для школи, я не могла б інакше...
І знову отой його загадковий погляд – усе хмурніший, смутніший, зліший...
Враз ганок повниться дитячим гамором. Дітлахи, підштовхуючи Семена, що першим з’являється на порозі з порожнім уже ранцем, вибігають із класу. Юрба кричить, свистить, розмахує газетними пакуночками. В повітрі вже закружляли й цукеркові обгортки. Тільки Павлинчині діти, якісь осовілі, довше затрималися на ганку, по чому, коли вересклива юрма зникла за рогом, побігли навпростець до свого будинку.
– Це добре, що ви обдарували дітей,– озивається Агнешка.– Перший день. Я й не подумала про це.
– Реванш за грудочку цукру.
Агнещина посмішка згасає. Діти... Спіймала себе на думці, що не було серед них облич, котрі вона запам’ятала за останні два дні. І куди це вони так біжать? До автомашини Балча, що стоїть на вулиці біля крамниці. Там уже й Семен, відчиняє дверцята кабіни, затоптує недопалок, вмикає мотор. Діти з криком розміщуються на кузові.
– Ці діти...– Агнешка непевно зиркає на Балча.– Чому вони від’їжджають? Куди?
– Привезено їх, та ще й здалека, пора й назад відвезти.
Агнешка дивиться, ще не розуміючи. Її огортає холод чи страх, стискає серце, в’ялить тіло. Балч уникає її погляду. Очі опустив додолу.
– Ви, пані, завдаєте мені клопоту. Такі недогадливі,– говорить роздратовано.– Як, ви ще не збагнете? – підвищує він голос із удавано гнівною бравадою,– Як на вас, ці діти з неба впали? Позичені вони, товаришко завідуюча, позичені! Аж з-під Бялосолі, з Джевинки.
Це таке столярське село, колективізоване, тамтешній голова оковиту любить – парти виготовити, дітей на один день позичити, а чому б і ні: Заритко людина покладиста. Але ж і ми дали дещо дітям, цукерок, скажімо, аж три кілограми. Дешево. Ви, пані, бачу, вже не тішитеся. Шкода. Пообіцяв – виконав. Висока інспектура навіть бровою не повела. Хотілося як краще, дідько з цим усім. Кінець пісні.
Та все ж, всупереч сказаному, він тішився надією примиритися з нею, бо по чималій паузі, сповненої гурчанням вантажної машини і дитячим галасом, знову озвався:
– Чому ж ви мовчите? Продовжуйте! Ату на Балча!
Агнешка наче пробудилася зі сну й немовби збиралася побігти за авто, що віддалялося. Стримується. На легкому вітрі ще погойдуються різнобарвні папірці. Агнешка бездушно жде, поки вони опадуть. Безтямно повертається, минає Балча, йде до класу.
У класі сам-один сидить над зошитом Тотек Пживлоцький.
– Що ти тут робиш?
– Чекаю, пані, на другий урок.
– Не буде другого уроку. Сам бачиш. Іди собі, йди вже, Тотеку.
Вона підходить до столу, збирає свої папери, різний дріб’язок. Ні про що не думаючи, погладжує пухнасті головки айстр. Йде до своєї кімнати, така ослаблена і в такому розпачі, що й двері причинити за собою не хочеться. Перш ніж важко сісти біля столу, торкнула звисаюче під лампою суденце. Байдуже, з неохотою. Як бути? Як бути? Така ото, виходить, допомога. Слизька холодна обкладинка альбому під безсилою рукою. Кшись... Учила б я тебе, братику, одного. Делікатний шурхіт біля дверей – і за хвильку Флокс незграбно вибирається їй на коліна. Не втішай мене, песику, не варто. Були ми щасливі, але все швидко минуло і вже не вернеться.
– До кого це ви, пані, говорите? – озивається тут же, за спиною, Мар’янек.– О, хлопчик! – помічає він фотознімок на сторінці відкритого альбому.– Хто це?
– Мій братик, Кшись. Подібний до тебе.
– А де він тепер? Чи він уже великий!
– Він уже ніколи не буде... великим.
– Чому!
– Слухай, Мар’янеку,– змінює Агнешка розмову,– мені сьогодні було трохи соромно за вас. Дуже вже ви брудними з’явилися до класу. Що трапилося?
– Бо нас дядько ранком забрав до роботи, до маку,– пригадуючи, «Мар’янек кривиться, мовби збирається заплакати.
– Який дядько?
– Справжній. Дядько Януарій. І не хотів пустити нас до школи. Та Елька втекла, а ми за нею. І за нами дядько гнався. Мама нас боронила, а дядько взяв і набив її.
– Щось ти тут вигадуєш.
– Я правду кажу! – клянеться Мар’янек й ударяє себе брудною правицею в груди.– Я не брехун.
– Отож що я повинна робити, Мар’янеку,– жалібно каже Агнешка,– скажи ти мені. Що я маю робити?
– Зробіть мені, пані, гномика.
– Гаразд! – по хвилі згоджується Агнешка, мовби оживаючи від якоїсь нової, енергійнішої думки.– Приходь завтра до школи і гномик уже тебе чекатиме.
– Прийду,– охоче запевняє Мар’янек.– І Елька, і Тотек – всі прийдемо.
12. Кімната, знову відвідини
Море зайвого часу. Хвилини, чверті години, цілі години нічим не заповненого часу. І жодна праця, жодне заняття не заповнює його. А зайвим він стає тоді, коли людина зневіриться в його суті, в його меті. Змайструвати маленького чоловічка, гномика, для Мар’янека, змайструвати десять, сто чоловічків – а далі що? Флокс, прогулянка з Флоксом, а люди поглядають із картоплиськ, жінки на якусь хвилину важко опираються на держална лопат, а потім ще завзятіше хапаються за роботу. Охоче схопила б оту лопату, кошик, виривала б руками картоплини з-під посохлого, так терпко пахнучого плетива корінців: вона ж уміє це робити, шкіра її рук ще пам’ятає грунт, що лоскітно засихає на пучках пальців, під нігтями. Але її не приймуть до себе. Відсахнуться від неї, осміють. Або й проженуть. Між людьми є й такі перепони, яких ще й досі не можуть знищити ніякі закони про рівність. Що ж робити? Відмовилася пообідати в Павлинки, сказала, що не голодна, що, може, пізніше з’їсть трохи хліба з молоком. Розв’язала привезені їй пакунки, мішок з книжками та різним дрібним приладдям, котре зібрала з наміром використати на уроках. Було б уже з чим розпочати ті уроки, аби було з ким. Поскладала все це в різних кутках, попід стінами, потім, охоплена якимсь незрозумілим острахом, знову згорнула все в одну купу. Найпотрібніше склала в валізу, але невдовзі так і полишила ту валізу відчиненою посеред кімнати. Що робити? Що ж далі? Піде від хати до хати, буде прохати, заохочувати, благати, наполягати. Адже ж оця нечувана змова суперечить людському глуздові, суперечить законові. Так, суперечить законові.
Балч, цей Балч! Раз у "раз бачить вона його перед вікном. Або чує крізь двері, як метається в своїй кімнаті, як грюкає чимось, люто й гучно, може, навмисне. Він заповнює собою увесь дім, усе подвір’я; всюди якось аж ніби тісно від його розлюченої, неспокійної присутності. Та ще й отой його огидний, знову накинутий на руку шнур. Опівдні аж з канцелярії, аж крізь кілька стінок долітала його люта лайка: кричав і кричав на вчорашніх забіяк. Траплялися серед тих криків і глухі напружені хвилини тиші. Може, він когось бив. Втекла на годину з дому, блукала над своєю близькою затокою, боячись навіть зустрітися з ким-небудь.
Він кружляє довкола неї, чигає на неї. Його кроки чути тут ось, за дверима... Стихають зненацька – і ніби вже чується важкий віддих біля клямки. Та ні, щойно його злий профіль майнув за вікном. І знову ж ні, бо він вже товчеться ось тут, поряд, в кімнаті. Він всюди водночас. Це стає нестерпним... Що ж далі? В голові – порожнеча. Коли б хоч швидше та ніч, тиша, спромога зосередитися! Десь там після полудня Агнешці щастить вирватися на подвір’я по воду. Анікогісінько. Ні, ні, не треба вертатися в кімнату. Будь-що потрібно відігнати, бодай на кілька хвилин, цей розпач. Як же це її вчили? Як до-обре йти на штурми скель... Спорт, гімнастика, більше руху. Коли б хоч якийсь човен – але ж тут усі вони припнуті ланцюгами. Жаль, що Павлинка поздіймала суху білизну. Голий, обвислий шнур погойдується між двома яблуньками. Це ж огидно, просто огидно ходити отак зі звоєм шнура через плече. Гицель! Ковбой! Хвалько! Зарозумілець! Вона й сама не знає, навіщо це відв’язує шнур від яблуневої гілки й звиває його в кільце. Ніхто сюди не дивиться, ніхто нічого не бачить. Тепер – тією ж дорогою, що йшла вперше, із ним – так недавно й так давно. Ніколи не назве його на ймення, навіть у думці. Ім’я це – простацьке, претензійне, як і він сам. Та й прізвище його бажала б вона забути, ніколи не знати, не промовляти його. Огидно смішне прізвище, зухвале, як і він сам. Циркові штуки із шнуром. Де він і як їх навчився? Якби їй довелося з ним борюкатися, поклала б його на обидві лопатки. І била б його, била кулаками, і, звісно, не по голові, так як він Семена й як, певне, тих учорашніх бешкетників; била б його по міцному вигнутому торсі, по міцній крутій шиї, била б за хробричан, за самогон, за Семена, ну й найдовше – за нинішнє лихо, за це ошуканство з дітьми, вже невідворотне, непоправне. З кінця шнура треба зробити петлю. Вона зрівняється з ним на будь-якій ділянці, справиться з ним в усьому, переможе його. Отож – навіть сама собі дивується,– треба, незважаючи на все, залишатися тут? Завагалася перед цим руба поставленим питанням. Вона ще побачить. Можливо, щось ще й трапиться. Але – що?
На цій похмурій галяві в тополиному гайку, оброслому хмелем та ожиною, ніхто її не знайде, не помітить. Глуха місцина. Посеред галяви – оземок зламаного дерева, вівтар собачої муки й людського ошуканства. Місце, гідне її прагнення помсти. Агнешка замахується петлею, кидає її над потрощений пень, як це – вона сама бачила – робив Балч. Схибила. Ще раз. Знову промах. Закушує губи, як звикла робити в хвилини упертості. Пробує ще раз, і ще раз – з лютою настирливістю, з усе наростаючою, ятрючою злістю. І щоразу без успіху.
– Що ви, пані, робите?
Неголосне запитання Тотека як постріл. Аж зніяковіла. Отак забутися, дати пійматись на не дуже солідному занятті! Навіть не знаходить, що відповісти. Поспіль змотує шнур і продирається крізь вал терну на стежку.
– А, ти? Звідки отак несподівано? Аж перелякав мене.
– Я, пані, вас шукаю. Війт наказав, Балч.
– Навіщо?
– Бо він сам вас розшукує і не може знайти. Бігає та й бігає. Прибіг і до нас, я був один удома, спочатку він спитав, чи я вас не бачив, а потім погнав шукати вас.
– Вертайся, Тотеку, додому. Мене ти не бачив. Зрозумів?
– Це даремно. Тут він вас знайде. Я знаю краще місце.
– Що це за місце?
– Кімната. Ви її побачите.
– І не думаю ховатися. Смішно.
– А це не для сховку, взагалі цікаво. Моя таємниця. Тільки Уля знає, ніхто більше. Ви будете третьою. Будьте ласкаві!..
Бере вчительку за руку й довірливим, гарячковим рухом тягне її за собою. Однак на стежку не виводить, обоє пробираються узбіччям ямистого, покритого кущами пагорба й, зробивши півколо, від озера потрапляють на спадистий схил, захаращений битою цеглою й бетоном. Звідси, згори, видно все підзамчя, а біля підніжжя башти – вхід до прибудови, котру Балч у перший день назвав Клубом і про котру, либонь, згадувала й Павлинка, як про місце парубоцьких і заразом вартівничих ночівель брата. Неприємне місце. Аж здригається мимоволі Агнешка: старезні стіни, якісь наче струпчаті, порізані шрамами щілин і розколин, підперті скісними балками, а двері, заховані в глибокій, вигнутій дугою ніші, теж якісь непривітні, низькі, окуті іржавою бляхою, ніби підвальні. Агнешка спрямовує погляд на озеро й далі в розлогу глибінь осінньої жовтавості, що різко виділяється на фоні пелени хмар, звислих над обрієм. Від цього споглядання відриває її голосний жіночий крик, що долинає з підзамчя:
– Ах ти, п’янице клятий! День у день одне й те ж... А діти! Хто їх нагодує?
Коздроньова... Тут же, під ними, на доріжці до отих низьких дверей. Видно вже й чоловіка, вихилився з-за рогу муру. Заточується, змахує наосліп кулаком. Дружина завертає його з шляху, відпихає, борюкаються обоє в безладній шарпанині. Кулак п’яниці потрапляє Коздроньовій у живіт, мимоволі підсилений крик жінки уривається, задавлений схлипуванням.
– Ви краще не дивіться на це.– Тотек знову тягне учительку за руку.– Ніколи не ходіть туди. То мій дядько, але... Там, вибачайте, страшенно смердить.
– Смердить? У садівника?
– Ходімо звідси, прошу. В мене краще, самі побачите. Я свою Кімнату називаю ще: Самотній Куточок Мрій. Назву вичитав у романі.
– Ти любиш читати?
– Дуже. Але вже немає чого. Дюма вже перечитав уп’яте. Всі ті книги довоєнні, мама привезла.
– У мене теж є книжки. Можемо мінятися. Згода?
– O-о! Ще й як!
Але в цю хвилю Агнешку пронизує думка, що знову дає непевну обіцянку. Гномик для Мар’янека.
– Тут...
Тотек раптом зупиняється. Вони обійшли башту крутим схилом і тепер стоять біля вузької, темної, напівзасипаної діри в мурі. В неї треба протискуватися майже на колінах. За входом дерев’яні східці нагору, що вгинаються під ногами. Темний, півколом, поворот уздовж муру – і вже з’являється перед очима матова, розріджена яснота. Кімната.
Таки кімната. Досить добре, як на руїну, збережена зала з нерівностороннім шестикутником стін, більш мальовнича, аніж затишна. Крізь діри двох вирваних вікон повіває холодом. Холодом тягне й від кам’яної підлоги, й від потрісканих мурів. У кутках горбиться купа штукатурки. Вирви й лишаї, струхлявілий, переїдений вогкістю залишок минулого; небезпечно випнуту стелю підпирають жердини. Але й ця примітивна реставрація, вже, видно, досить давня, не діждалася свого завершення – і непотрібні забуті балки валяються серед різного мотлоху або стирчать назовні з обох вікон. Прямокутник заглибини на фасадній стіні колись, напевне, був досить гарний; з оздоб, що обрамлювали його, зберігся тільки уламок барельєфа над карнизом, напівстертий, ледве помітний під зотлілими латками глини. Що налякало чи, може, відбило бажання ремонтувати у недолугих реставраторів? Війна! Ні, вони, напевне, ще раніше покинули реставрацію, бо ж ці балки та жердини вже майже перетрухлявіли. Небезпечне це місце, думає Агнешка, може завалитися від будь-якого струсу.
– Тотеку, я забороняю тобі входити сюди.
– Чому?
– Невже не розумієш? – показує на потріскану, обвислу стелю.
– Ет, що там! Витримає. Я тут стріляв, і то нічого.
– Стріляв?!– жахається Агнешка.
– Ну, не дуже вже. Самими капсулями.
– Не можна! Чуєш?
– Ви не бійтеся,– примирливо тягне Тотек.– Якби щось трапилось, я сховався б у цей комин. Я туди вміщуюсь увесь. Стоячи. Показати?
Та враз він ніби передумав чи налякався і от уже тягне її в найкраще збережений закуток, до своїх скарбів. Так, тут більш затишно, за перегородкою... Але ж та сіра від пилюки стіна – це ж книги, цілий мур книг! Міцні, серійні обкладинки. Гете, Шіллер, Гауптман.
– Самі швабські,– неохоче, зневажливо інформує Тотек, мовби розділяючи розчарування супутниці.– Все це я поназбирував з усіх дір, непотріб.
– Ти не знаєш, що говориш. Це гарні, цінні книжки.
– Хто ж їх читатиме?
– Поміркуємо.
– Е, таке! Погляньте, пані, отут – це книжки мої: Думас, Зевацо, Вилляце.– Він вимовляє прізвища так, як написано.– їх просто хотілося б їсти. Ви не голодні? Я маю моркву.
– Дай.
Хлопець висуває шухляду хисткого кривоногого столика, виймає звідти кілька морквин, дістає з кишені маленький складаний ножик. Очищає найкращу морквину й подає Агнешці.
– Цей ножик ще від тата. Мій тато – ото була людина! Ви не знаєте його? Герой! Сьогодні, напевне, був би генералом!
– Не кожний герой стає генералом, Тотеку. Це зовсім не обов’язково.
– Це правда. Вони усі були тут дуже хоробрі. Балч також.
– Тільки також?
– О, досить і цього. Його всі тут вихваляють без кінця. А мого татуся нема в живих...
– Ти ще дитина, хлопчику. Війна є війна, мій любий.
– Чи ви бачили, пані, наш цвинтар?
– Здалеку...
– Варто зблизька. Порахувати хрести, перечитати дати. Всі – в один день. Тих хрестів більше, як людей у селі. Отож нехай він так не приндиться.
– Ти його дуже не любиш.
– А ви, пані?! – хлопчина мало не закричав і відразу ж втягнув голову в плечі.
І замовкли, обоє зголоднілі, гризуть з хрускотом рожеві ламкі осердя.
– Коли так,– розпочинає Тотек якось по-приятельському, немовби оце споживання моркви підняло їхню дружбу на вищий щабель щирості,– я покажу вам ще одну книжку. Мою най-найкращу. Але вона така, що й сам не знаю, як сказати: її можна прочитати тільки один раз. Вдруге – не хочу, не можу. Теж після татуся.
Отак звіряючи свої думки, хлопчина дістає з найдальшого куточка шухляди тонку, в сірий папір обгорнуту книжку. Посмішка зацікавлення Агнешки меркне, як тільки з-під обкладинки з’являється назва твору.
– Ви, пані, читали цю книжку? Ні? Це діялося давно, в Данії, королівстві такому... І цей королевич... Його батька замордували... а мама була в нього недобра...– Тотек затинається,– недобра мама...
І враз, кинувши на стіл недоїдену моркву, хлопець важко схлипує й затуляє обличчя руками.
Агнешка легенько обнімає його, кладе руку на чоло.
– Ти, Тотеку, передчасно підвівся з ліжка. У тебе висока температура. Вертайся додому й лягай.
– Ви нічого не знаєте, пані. Я не люблю бути вдома, не можу влежати. Я сюди приходжу навіть уночі. І сьогодні в школі я вас, пані, обманув...
– Коли?
– ...що я нібито чекав на другий урок. Адже ж я знав про те шахрайство з дітьми. І Елька знає, навіть Томек. І всі довідаються. І все впаде на вас, пані. О, я вже чув у крамниці, що там говорять. Моя мама...
– І все впаде на мене...– перебиває Агнешка, повторюючи його слова з меланхолійним розпачем. І цей її тон викликає в Тотековому серці мало не вибух гніву.
– Чому ви, пані, не мешкаєте там, де мали мешкати? Чому ви дали згоду?..
– Тотеку, що з тобою?
– Хіба ви, пані, не розумієте?
Морок – і враз блискавка. Запізнілий сніп світла, яскравого аж до запаморочення в голові. Отож те сусідство через двері – це не тільки пастка. Це також доказ, перед очима всіх людей, її вибору, її згоди. Тепер усе ясне, страхітливо зрозуміле. Вчорашні образи на вечорі відпочинку. Антипатія Коздроньової, змова жіноцтва. Відсутність дітей на уроці. Ех, якби-то знаття, якби-то тверде знаття, проти кого насамперед спрямувало село отой свій протест! Проти неї? Чи проти нього? Треба це перевірити. Потрібно переконатися. О, тільки тепер гра варта свічок. Агнешка хапає кинутий на стіл шнур і конвульсійно затискає його в руці. Серце починає стукотіти сильно, несамовито.
– Тотеку, я мушу вертатися. Зараз. Ходімо.
– Але ж ви, пані, залишитеся тут? Не виїдете?
– Ні. Я ще не знаю.
– Я дуже хотів би, щоб ви оселилися в нас.
– О, Тотеку, я хотіла б мешкати чимдалі від... школи.
– А я – щоб у нас. Вона... вони б не наважувалися при вас...
– Про кого це ти?
– Прошу пробачити мені. Я не так сказав. Але ж, пані, ви все-таки мусите залишитися. Бо що ж буде зі мною?
– Мама тебе підовчить. Поступиш до загальноосвітньої...
– Мама? Мама мене підовчить! О світку мій!
– Мені тут нема що робити. Ну, ходімо.
– Неправда. Не йдіть іще, пані, я вас прошу. Якщо ви так говорите, то я...
Тотек пробігає попід стіною, аж у самий куток своєї схованки, присідає й гарячково розгрібає складені там книги й старі газети. Тепер, коли затихла розмова, Агнещин слух уловлює якийсь невиразний шум чи спів. І аж тепер усвідомлює, що той відголос чула вона й раніше, можливо, від самого початку перебування в кімнаті.
– ...то я вам покажу найголовніше... Ніхто не знає, навіть Уля. То я вам, пані, покажу і ви повинні, ви мусите залишитися. Будьте ласкаві!
З-під паперів на паркеті показується дерев’яна ляда. Тотек ледве підважує її.
– Вони не знають, що я про це знаю. А може, їм і не потрібний оцей вихід. Вони ж ходять низом, ви вже бачили, кудою. Замикаються на ключ там, у цьому підвалі. Нахиліться тут, пані, будьте ласкаві, і допоможіть мені. Тільки тихо.
У міру того, як підіймалася ляда, щораз виразніше й виразніше долітали знизу голоси й вигуки. Безладний, перемішаний гамір. Гамір п’яниць.
– Ось як вони це роблять,– шепоче Тотек.– Там вони п’ють. Але про це не можна говорити. Якби ви, пані, знали, яким стає тоді Зависляк дома!.. Дядько, але... не варто про це й згадувати. А ви думаєте, що такі хлопці, як от я, не п’ють? Теж п’ють.
Агнешка заглядає в темний отвір. Внизу ледве-ледве маячать площинки гвинтових східців. Темрява дихає звідти гнилою, солодкуватою задухою. І зненацька вона вибухає хоральною піснею:
«Чи тут ме-ешка панна Агне-ешка...» І ритм пісні відразу ж губиться в криках, вересках, дзенькоті битого скла.
Агнешка спускає ляду. Здається, її обіймає млість. Піт, що зросив чоло, скроні, шию, неприємно лоскоче шкіру. Агнешка не насмілюється глянути на Тотека, не знає, як відповісти на його настирливе вичікуюче запитання.
– Що ж я...– знизує плечима, безпорадна й пригнічена.– Ходімо, ходімо геть звідси.
– Ну, якщо, пані, ви вже – ні, то уже й ніхто,– каже Тотек.– Ех, якби я мав гранату! Якби мій татусь був живий!
– Так не можна! – жахається Агнешка його запальності.– Я не знаю ще. Не знаю. Подумаю, спробую. У всякому разі, це – секрет. Ми не бачилися, не були тут. Тепер ти виходь першим. Я знайду дорогу й сама.
Малосильна ця спілка, думає Агнешка зі смутком, вертаючись назад тим же шляхом, крізь вирви й терни. Учителька без досвіду й екзальтований хлопчина. А обов’язки наростають страхітливим темпом. І найважливіший, найпильніший треба виконати ще сьогодні. Вечір наближається, нема коли марнувати час. Що ж, вона скориться, постукає у чужі двері, хоч і як важко. Десь же її, врешті, приймуть. Але уже жодної ночі в отій пастці. При нагоді побачить дітей в домашніх умовах. Може, з цього щось та й виникне. Печальний цей перший візит по халупах, але іншого виходу немає. Вирішено! Відразу стало легше. На подвір’ї ні душі, це добре. Трохи не бігцем долає Агнешка порожній простір, що проліг до ганку. Ключ від класної кімнати тут же, під рогожкою, де й залишала. Хтось, одначе, був-таки у класі, бо всюди прибрано. Напевне, Семен. Агнешка відчиняє двері до своєї кімнати й зупиняється на порозі. Над її відчиненим чемоданом, поставленим посеред кімнати, сидить Зенон Балч. Ані голови не підводить він, ані поворухнеться. Так, нібито її й не помітив.
– Ви! Ви ж... віддали ключ мені.
– Не єдиний. Про те, що єдиний, мови не було.
– Чому ви прийшли сюди?
– Випустити пса. Просто завивав. З туги. Та ви не лякайтеся,– нейтралізує він її побоювання,– собачка в Павлинки.
– Гаразд. Ви, пане, зачекайте,– відважується, нарешті, Агнешка, хоча голос її й тремтить,– через хвилинку я віддам вам оцей ключ. Він мені вже буде не потрібний.
– Вибираєтеся?
– Так. Хотіла б тільки деякі речі й книжки залишити тут до ранку.
– Чорт з цим. Ми не закінчили вранішньої розмови, пані Жванець.
– Досить, що ми її почали.
– Розгнівалися ви, пані, на мене. Чому?
Він ще й питає. Тремтячими руками скидає вона до чемодана поспіхи схоплений жіночий дріб’язок. Присутність Балча засліплює її, плутає доцільність рухів, паралізує.
– Я вас лояльно попереджав,– відповідає Балч на її мовчанку,– що в цьому селі вам самій не справитися. І навіть товариш Зіллячко не допоможе.
...Зіллячко! Де не посіють мене, псякреньтка, там і зійду. Товариш Зюлковський!
– А я вже подумав собі,– досі нібито змовницький голос Балча гнівно, насмішкувато вібрує,– що ви, пані, така ото хоробра, така самодіяльна, така ніким не підтримувана, без охорони...
Уже й Агнешку починає проймати гнів, але вона ще вперто мовчить. Мене це зовсім не обходить, що ти про мене думав і думаєш. Нікчемні обвинувачення!
– І не вдалася Зіллячку несподівана ревізія. Збараніло зіллячко. Ну, що ж тепер? Повезете на мене скаргу. Скажете, що не знали, чиї це були діти? Ну й здивуються вони! Не повірять, що така здібна, інтелігентна особа та й не відала навіть, кого вчить.
Він робить досить довгу паузу. Прикладає вогник до цигарки.
– Ну, що ви на це скануєте? Ага, так, очевидячки: ще раз дякую вам за солідарність перед лицем закону. Перед тим п’яничкою Мигдальським.
– Про п’яниць,– вибухає Агнешка,– ми ще поговоримо. Тільки не тепер.
– Я завжди до ваших послуг.
Спокійно. Тільки б не розплакатися. Треба рахувати до десяти. Спокійно.
– Пане Балч,– озивається Агнешка рівним, опанованим голосом,– ви ж скривдили сьогодні тих дітей. Дуже скривдили. За три кілограми цукерок урок обману. Ви ж обманули інспекторів, того ж Зюлковського, мене. Але брехня має короткі ноги. Я вже знаю-таки, кого бойкотує село. І знаю, що маю робити.
Балч кидає цигарку долі. Кінцем свого шнура гнівно розтинає кільця диму. Ударяє шнуром ще раз, дістає до борту суденця, що гойдається над столом.
– Прошу не доторкатися до нього! – кидається Агнешка. Обережно відчепивши модель «Колумба» від лампи, вона вмощує її в кретонову торбинку.
Балч встає. За мить простягає вперед руки, немовби хоче схопити її за плечі. Обличчя його кам’яніє, перекривлюється в злій гримасі. Очі війта в сутінках, що огортають кімнатку, блиснули якось по-вовчому.
– Вигадка. Фанаберія. Нісенітниця,– цідить Балч крізь стиснуті зуби, немовби стримуючи наростаюче роздратування.– Суденце від підлабузників. Каприз. Ображена Цнотливість. Сентименти. Всіх би хотіла посадити за парти й навчати азбуки.
– Мені вас жаль, пане,– перебиває його Агнешка.– Тож, виходить, так ото виглядає ваша засада: все або нічого. Запам’ятайте й мою: я буду вчити тільки тих, кого варто, і стільки, скільки треба! А щодо сентиментів, то я вже сама вирішу: скільки, кому й від кого.
– А я вам скажу...
І все ж спадає руками на її схилені плечі, стискає пальцями.
– Не удавайте із себе черницю.
Агнешка шарпнулася, звільнилася. Тепер їхні обличчя близько, одне біля одного. Очі Балча поскліли, неначе їх покрив танучий іній. Від швидкого Балчевого віддиху на Агнещині уста віє зненавиджений, солодкуватий запах самогонної закваски.
– Та ви ж п’яні! Сором!
– Ви бачите, що ні. Мені треба дуже багато, щоб я захмелів.
– Все ж ви пили.
– Це вже зовсім інше. Пив – і чорт з цим. П’ю, буду пити, коли хочу, коли треба; коли мені подобається. Навіть сьогодні перед вами. Ну й що? Не соромте мене, пані, і не повчайте. Лисий дідько приніс вас сюди.
– Досить! – обриває його Агнешка, бліднучи.– Ви не при своєму розумі. Я не повинна б з вами розмовляти.
– O-о! Яка витримка, яка гордість! Пані А. Жванець. Я занадто добрий. Раджу вам запам’ятати: я зробив би з вами, що схотів би, кожної хвилини, будь-де, при всіх.
І ніхто б не ворухнув і пальцем.
Стемніло раптово, за якусь хвилину,– і зашерхотіли по шибках перші краплини дощу. Агнешка чує свій слабкий голос так, нібито він долинає звідкись здалека, якийсь чужий, відтворюваний лише рухами задерев’янілих губ:
