Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

14. Розвідка

In nova fert animus...[8]8
  До нових звершень веде мене душа (лат.).


[Закрыть] Швидко пожовтіли давні шкільні зошити, конспекти, нотатки. Повчи-но, дитинко, і латину, хоча б одну чверть погризи її, знадобиться. Послухала, бо брат подружки Ізи, котрий теж у «Колумбію – хоча й медик – мешкав, саме в той час вивчав латинську мову. Так і почалося з Стахом. Нема вже директора, ні Ізи, ані Стаха вже нема. Оце мені герой! Кинув напризволяще й поїхав собі спокійно до свого інституту й асистентури. Хоча б спробував довідатися, що з нею. Було ж досить часу. Субота ж. Рівно тиждень, відколи приїхала. Тільки тиждень, а все давніше відійшло так далеко в минуле, що здається, ніби промчали роки. Нотатки з Овідія. Овідій – поет-вигнанець. Овідій і латина в Хробричках. Навіть Флокс би сміявся.

In nova fert animus... Три наголоси й цезура. Перші три дні в Хробричках по приїзду аж переповнені наголосами-подіями. Короткий довгий час, як один крик, як одне велике напруження. І цезура, на щастя. Такий-бо час. І якби він не розслабився, не розрідився, навряд чи можна було б пережити. Цезура розтяглася на всю довгу решту тижня. «Mutatas dicere formas»[9]9
  «Говорити про зміну форм» – початок першої фрази твору римського поета Назона Овідія «Метаморфози».


[Закрыть]. Ні, таки немає ще про що говорити. Треба почекати на новий уклад подій, потрібно їх готувати терпляче, спокійно. Так поклала вона собі. Змінити тактику. Чим довше вона думала про оту нещасну інспекцію й по-шахрайському позичених дітей, тим менше добачала вину Балча й щоразу суворіше засуджувала власну легковажність і самовпевненість. Як вона могла ризикувати, відразу ж розпочинаючи науку без вивчення грунту, без солідної попередньої підготовки! За такого збігу обставин, при її самовпевненій поспішності, Балч, власне, зробив досить пристойно, згідно зі своїм скептичним, але досвідченим розумом. Скептичним – чи цинічним, аморальним? Байдуже, це його справа. Не звинувачуй, Агнешко, інших, нагадує вона собі, коли сама грішна. Зрештою, хіба самолюбні поради й наполягання Стаха були більш моральні? Бувають хвилини, коли Агнешка починає хвилюватися, хвилюватися через те, що вона щоразу визнає справедливість Балча настільки легше, наскільки суворіше осуджує Стаха. Проте в такі хвилини вона уникає розплутувати клубок своїх плутаних виправдань і претензій.

Так, Іксинська мала рацію: її перший виступ був імпровізацією.

Тому змінила тактику. Субота, час оглянутися на досягнуте. Воно незначне. Папери, найважливіші, звісно, вона вже перенесла на нове місце. Не все відразу й порозпихаєш отут, бо тіснувато. А ще стільки тих необхідних речей їй бракує. Вона й не передбачала, що їй доведеться не лише вчити, а ще й організовувати навчання від самого початку. Окрім найважливішого, від наявності дітей у школі, скільки ж то ще й інших турбот. Підручники – ледь-ледь дістала по одному для себе. Наочне приладдя. Необхідний методичний матеріал, щоденник занять, плани, поточні звіти. А вона, наївна, розпочала все зі своєї «Книги мінусів та плюсів». Інтроспекція, простима хіба що підліткові. Поки не владнає все як слід, буде в цій «Книзі...» записувати принаймні хроніку подій. Доки... Але чи зарадить сама собі? Мало підкреслити в «Книзі...» товстою лінією значні помилки й заслуги: «підбурила проти себе оту відьму»,– а в самому кінці «гномик для Мар’янека»,– і виписати великими літерами: «ХРОНІКА».

Гномик для Мар’янека, власне. Повчальний початок. Легковажність і самовпевненість. Імпонуючий початок хроніки: «Вівторок. 9.30. Кількість дітей: 1 (один). Мар’ян Зависляк».

Вона виготовила-таки отого гномика, маленького казкового чоловічка, першого ж ранку, коли перебралася на нову квартиру. Бородатого чоловічка, насадженого на пляшечку з-під Кшисевих ліків. Хоча й з вутлою надією, все ж пішла до класу. Півгодини даремного, нервового вичікування. Аж урешті дрібний, поспішний тупіт – і до класу вбігає Мар’янек, грюкаючи дверима так, що фігурка на столі від струсу підстрибує й падає. Мар’янек помічає її відразу ж. Він у захваті.

– Мій гномик! – радіє й відразу починає фантазувати,– Я його знаю. Це Фонфелик. Він мешкає в сушарні й любить сливки.

Та Агнешка, менш захоплена, питає досить конкретно:

– Що Фонфелик зробив?

– Перекинувся.

– Так. Бо ти грюкнув дверима. А він цього дуже не любить. Ввійди-но до класу ще раз, але тихенько.

Мар’янек слухняно виходить і відразу ж повертається, саме коли Агнешка щось там пальцями маніпулювала під строкатою курточкою маленького чоловічка.

– А що зробив Фонфелик тепер?

– Він мені уклонився? – сяє від гордості Мар’янек.

– Отож і ти привітайся з нами. Вмієш?

– Добрий день, пані. Добрий день, Фонфелику.

– Чудово. Ви обоє чемні хлопці. Фонфелик і ти. І жваві. Тепер ти відчини вікно, бо Фонфелик любить свіже повітря й хоче займатися разом з тобою фізкультурою. Згода?

– Згода.

– Отож увага! Повторюй за нами усі рухи. Раз-два. Вгору – вниз.

Отак відбула вона перший у Хробричках урок фізкультури.

Імпровізація.

Мала втіха, що, поки вона закінчила розвагу з Мар’янеком, прийшло ще четверо дітей. Елька й Томек, з пуком маківок, просто від праці на городі. Тотек Пживлоцький, менш радісний, аніж би можна сподіватися після вчорашньої розмови, просто з крамниці, де він, либонь, допомагав матері. І нарешті, коли вона вже розпочала новий урок, приєднавши до Фонфелика ще кількох приятелів – ляльок, виготовлених з маківок, вдягнутих у вирізані з паперу та оздоблені крейдою туніки,– вбіг іще один хлопчина, задиханий і зніяковілий, начеб він потрапив сюди помилково. Постояв хвильку біля дверей, глипнув з-під драного козирка горобиним очком, весело шморгнув носом і зник. Проте, як виявилося, придався й цей Петрик Оконь, племінник оркестранта з басом. Бо ж він просто від школи подався на пасовище, де всім і кожному розповідав, як нова вчителька розважала його і вчила з годину, а то й довше.

Пасовище було й для Агнешки першим пунктом планової розвідки. Тут стали в пригоді й діти Зависляків, і Флокс – ота принада для малечі, і навіть грудочки цукру, котрі вірно трималися всіх її кишень. Сторожі корів і кіз на острові, що стояв серед багнищ, не дуже мучилися, виконуючи свої обов’язки на засадах дикої пастухівської кооперації. Вдалося зібрати їх до спільного вогнища, а поки у приску пеклася картопля, вдалося непомітно, ніби контрабандою, провести довільну, але блискавичну бесіду з історії вогню від Прометея і до сонячних радіаторів. Слухали, взагалі, досить уважно. Від пастушків, податливих на знайомства, став коротшим і простішим шлях до хат села. Спочатку – по слідах недавніх знайомств. Гені Пащуковій занесла трохи валеріани. Коздроньова – о диво! – почастувала її горіхами, може тому, що сама вона, майже беззуба, гризти їх не могла. Відвідала рибалок, побувала в їхній невеликій, відділеній для них колонії на краю села, коло занедбаного приплаву. Бідно тут було, по-холостяцькому, отож і без малих дітей. Петрика Оконя не знайшла, зате застала у його батьків Юра Пащука, котрий переплинув озеро, як здалося, більше для того, щоб похвалитися, як йому добре ведеться в Хробрицях. А може, прибув і з яким посланням від молодого Кондери до Тереськи Оконьової, бо ж та, чимось порадувана, літала по хаті, як на невидимих крилах. Домовилася Агнешка з Юром, що він перевезе її на той бік, до Хробриць. Про це вона подумувала ще раніше, отож тепер скористається з нагоди. Коли ж? А хоча б і сьогодні, зараз. Але якщо вже перевезе, то відвезе й назад. Атож, само собою зрозуміло. Тільки мусить іще Юр забігти додому. Це теж непогано, бо ж у сьогоднішній програмі Агнещиного дня стоїть ще й стара Варденьжиха. Гаразд, зустрінемося через півгодини. Де? У заточці, де й першого разу, ви ж знаєте, пані.

Агнешка з’явилася на домовлене місце першою, бо в хаті Варденьги вона недовго затрималася. Ще й тепер розбирає сміх, коли вона пригадує оті відвідини. Мундек-чепурун, коли вона зайшла до кухні, саме намащував свою кучму розбовтаним яйцем. Побачив. Її й відразу ж через вікно і в садок. А за ним уже й рудий Теофіл. По них лишилося тільки розбите люстерко, що випало з рук меншого, і жовті плями на шибках. Почекала трохи, однак ніхто так і не з’явився. У хаті безладдя, занедбаність, холодна піч, порожні пляшки по кутках.

Всюди, де не побувала Агнешка, порожні пляшки по кутках. Хвороба Хробричок. Лихо Хробричок.

Говорила й про це. Делікатно, щоб не розгнівати. Жінки нарікали, жалілися. Але несміливо. Згадують неробство, марнотратство, бійки, проте бояться назвати речі своїми іменами. І в цьому було більше байдужості, ніж протидії. Ще стриманіше вела Агнешка мову про школу. Жодного нагадування про закони, жодного наполягання. Обмежилася лише сказаними до речі нагадуваннями, що наука, мовляв, взагалі розгортається, діти приходять щодня (не без певного наміру змовчала, скільки й чиї) і що найближчого понеділка їм даватимуть зошити й приладдя, плату за які можна буде внести пізніше до шкільної каси, яку учні самі організують. Ну-ну, дивуються куми підозріло, та хто ж то даватиме гроші до тієї каси? Не бійтеся, самі заробимо, є ж для цього досить способів певніших, аніж торгівля самогоном. Ну-ну, дай боже! Бог не дасть: треба заробити власним розумом і руками. І так цей товариський зондаж допоміг людям освоїтися з міською панною (я, власне, не в місті народилася, звірилася Агнешка якось у Пащучки, я, як і всі ви, з села...), допоміг торкнутися й окремих важливих справ. На черзі, після влаштування деяких питань внутрішньої політики, треба розпочинати дипломатично-розвідувальну акцію ширшого розмаху; отож – неофіційна поїздка до сусідніх Хробриць.

Юр Пащук підплив до заточки з валізкою і з кривавою смугою на щоці.

– Що сталося? – перелякалася Агнешка.– Батько?

– Ні.

– Коваль?

– Та ні! Жерар навіть перепросив мене за оте, в неділю. Уважний, бачите; за Пелею ж побивається.

– Не заговорюй мене. Ну, скажи ж, Юре!

– Нічого особливого. Натрапив на бійку, схотілося мені оборонити Зависляка, і ненароком від когось перепало на горіхи.

Так і не дізналася від нього анічогісінько більше, що потвердило б її здогад або відкинуло його. І все-таки, доки вона вибралася з Хробриць додому, те, про що не сказав Юр, переказали їй люди. Бо Юр розповів про свою пригоду Гані Кондері, а Ганя дружині завідувача школи, а пані Збильчевська, як виявилося, до новин мала велику пристрасть та й попліткувати любила, якщо вже траплялася нагода, та ще й така.

– Іди-но, Ганю, на кухню, приготуй нам салат з помідорів, завари чай – тільки свіжий,– сказала пані Збильчевська й вирядила дівчину з кімнати; ледь Агнешка встигла привітатись,– І ти, Юре, допоможи; у тебе є вільний час. Добра ця дівчина, Кондерівна,– вела вона далі, лиш молодята зачинили за собою двері,– і вродлива, навіть ті дрібні веснянки їй личать, правда ж, Карольку?

Завідуючий школою Збильчевський, чоловік міцний, вусатий, з лисиною, смаглою ще від літа, мимоволі притакнув жінці, після чого відразу ж заперечливо крутнув головою.

– Е-е, пташечко, все питаєш і питаєш.– Заклопотаний, він зиркнув з-під довгих вій гарними, як у сарни, очима, ніби перепрошуючи, і хруснув пальцями рук – волохатих, огрубілих, з слідами теслярської праці.

– Ви не повірите, пані, як мій татусь подобається жінкам,– з мимовільною гордою розчуленістю проговорила жінка, обсмикуючи, теж не без гордості, плаття, під яким виразно вимальовувалася її вагітність,– Що вони тільки знайшли в ньому? Кондерівна хоча б? Якби не Юр, я вже хтозна-що й думала б. Бо тільки те й робить, що бігає до нас: то почитати, то з шиттям до мене, а то й береться допомагати по-господарству – мені вже це й не під силу тепер. Так я вже й сама просила, заступися, мовляв, Каролеку, в гміні[10]10
  Гміна – волость, найменша адміністративна одиниця в Польщі.


[Закрыть], нехай переведуть сюди того Пащука, нехай Ганя вже його має. О, тепер з Каролеком в гміні рахуються,– додала господиня задоволено.

– Що ж тут поробляє Юр?– Агнешці вдалося-таки скористатися її задумою.

– Бульдозер ремонтував, чи щось там таке – не знаюся на цьому. Сьогодні тільки закінчили.

– Екскаватор,– пожвавлюється Збильчевський.– Я вам покажу.

– О-о!– стріпнулася пташечка, протестуючи.– Тобі б тільки показувати. А підвечірок, то що? Нехай вже і я поговорю з кимсь трохи. І так цілі місяці живу тут, як пустельниця.

– Бо ти, пташечко, не хочеш зрушити з місця. І до себе не запрошуєш нікого.

– Бо ж ревную тебе, татусю, побоююся за тебе,– відказує Збильчевська наче й жартома, але з якоюсь правдивою ноткою, властивою розмовам, котрі, хочеш не хочеш, повторюються часто.

Обоє досить приємні, думає Агнешка, але зійтися ближче навряд чи вдасться. Вельми непроникливою оболонкою вони себе оточили. Отак воно є на селі в найкращому випадку, так і буде тут ще багато літ.

Давно ви працюєте в Хробрицях?

– Від самого початку. Обоє вчимо, важко працюємо, щоб якось дати собі раду,– Збильчевська, хоч і заклопотана, накриває стіл, розставляє святкові прибори,– не полишає чоловікові нагоди докинути в розмову хоч слівце.– Бо ж і син, і дочка вже студенти, а тут ще на одне, нівроку, заноситься. Тепер уже й непогано, але ви, пані, й уявити не можете, як нам велося. Був тут отакий собі тип, війт-політик перед Кондерою. Теж ніби вчитель, але його з школи вигнали ще перед війною. Начебто за ліві погляди, казав. Розцвів він тут, на новому грунті, аж надто пишно. Це саме за його керівництва попсувалися відносини з Хробричками. Пживлоцьку висміював за походження, мовляв, буржуйка з темним минулим. З Балчем погризся за переїзд через греблю, за рибу. З нашою школою судився за півгорода. Жаднюга страшенний. А тягнув собі, скільки міг. Мій Кароль простачок, горів саме бажанням до громадської роботи, великий народолюбець. То колективне господарство, то пожежна охорона, сільськогосподарські машини, бджоли, фруктові дерева. Бозна-що. Цить, татусю, так було! І ось тобі: підсунули Каролеві заплутані рахунки, всю оту громадську скарбницю. А через тиждень повітова комісія. Ревізія. А там – слідство, допити, бо ж були скарги, доноси. Що, як – не збагнеш З натяків. Збильчевський ніби політично ненадійний, а Збильчевська, цебто я, нібито деморалізує дітей. Я деморалізую? Так. Моральний розклад. Слово до слова – і що ж? Що я в третьому класі, на уроці природознавства, розповідала про запилення квіткових рослин і про розмноження гідр. Але ж це за програмою. Програма програмою, а громадяни скаржаться. Хто – таємниця. І два тижні сидить та комісія у нас, а я вже тихцем спаковуюся. І тут якраз, що ви на те скажете, освідчується Пживлоцькій отой наклепник й інтриган. І обіцяє, що Пживлоцька залишиться завідувачкою школи тут, в Хробрицях, а він при ній, що нібито вже все залагоджено, що всі папери в кишені у нього, Заритка.

– Заритко? – здригнулася Агнешка, стривожена якимось спомином.– Де він тепер?

– У Джевинці, під Бялосоллю. Схоже, він знову керує і, схоже, вже зовсім спився. Випивав іще тоді, коли не вийшло з нами. І як йому Пживлоцька, треба їй віддати належне, відмовила. А пізніше, вже після тієї нашумілої історії з пороном – ви, напевне, вже чули про неї – вже вибрався звідси. І Пживлоцька тоді ж...

– Не пліткуй, пташечко,– несміливо перебив її Збильчевський.– Все обіцяєш нам дати щось з’їсти, але й досі не даєш.

– Заговорилася я з вами.– Завершивши цим свій монолог, господиня поспіхом дріботить до кухні. Низька, Кругла, з рівним чубчиком і волоссям, підстриженим, як у П’яста[11]11
  П’яст – легендарний король давньої Польщі, який, згідно літопису Галля Аноніма, був нібито хліборобом.


[Закрыть], вона скидається на бабку-шкатулку для шпильок.

– Людвиня не любить пліток у буквальному розумінні,– спішить виправдатися Збильчевський.– Xpoбрицьке повітря не таке вже затхле, але без провіву. Отож Людвині й здається, що коли вона говорить, чи, вірніше, думає вголос про все, що діється тут, то цим очищає атмосферу, І їй легше живеться, отак виробляючи цей гігієнічний озон. Я ж чиню трохи інакше, намагаюся рухатися обережно, не збивати куряви. Щиро зізнаюся, що віддавна вже не виголошував поза класом стільки слів підряд, як оце зараз. Вибачайте, це, видно, ваші одвідини порушили мою звичку.

– Ви не любите людей? І розмов?

– Ні, не те. Люблю. Просто,– і він, роздумуючи, якось закопилив верхню губу, мовби хотів обнюхати свої пухнасті вуса,– у мене власна теорія співжиття. Я розповім про неї. Ви ще ж молоденька, отож можете дещо й використати.

– Дуже цікаво.

– Свою теорію, свій спосіб я назвав знеосібленням. Окрім родини, я вже давно уникаю в стосунках з людьми всього, що в них є особистого, власного. Навіть, виходячи з класу, намагаюся забути імена учнів. Думаю про них хіба що так: люди, яких я чогось навчив. Для мене праця – це праця, користь – це користь, вулик – це вулик. Так само й зло чи шкідництво. Це сума явищ, що підлягають усуненню без імен, без анекдотів, щоб їх переповідати.

– Це – результат вашого досвіду? Розчарування? Чи бажання спокою?

– Можливо, й це. В усякому випадку, я тепер розумію, що громадські діячі, політики можуть на загальні поняття накладати почуття й дії цілком конкретні.

– Ви гадаєте, що можна конкретно любити людство?

– Можна. Суспільство, націю, клас, дітей, молодь, село й таке інше.

– Проте ви ж заступилися за Юра.

– Бо він потрібен тут. А що ж до тієї Кондерівни, то не вірте, це неправда. Всі вони, всі жінки,– поспішно поправився він,– якщо люблять мене, то тільки за те, що ділюся з ними всім, що знаю і вмію. А потім хай собі плинуть, я й не оглянуся за ними.

– Цікаве все це, але холодне. Й сама не знаю, чи хотіла б так.

– Само собою зрозуміло, звичайно. Кожний собі. Кажучи відверто, то і я, можливо, не впорався б з своєю теорією, коли б не Людвиня. Ми доповнюємо одне одного, і її, треба визнати, теж люблять, навіть іще більше. І якось воно й живеться нам отак, самовистачально.

– Ви маєте на увазі цей дім чи все село?

– Мені чи Людвині – на одне виходить. Ми вже з Хробрицями зжилися. І не шукаємо нового.

– Не кажіть так. Я дуже хотіла б запросити вас до себе.

– Не гнівайтеся, будь ласка, але не тепер. Хіба пізніше. Може, молодші налагодять те, що попсували старші, й тоді вже. Ви теж молоді, вам легше.

– Аякже! Я, власне, не можу дати собі ради. Тільки прошу вас трактувати мене безіменно, знеосіблено. Маю чимало клопоту.

– Можна було сподіватися. Любі Хробрички!

– Отож-бо. Чому це у вас так, по-людському, а там...

– Поляризація. Люди стихійно збираються в середовищах, найбільш вигідних для них – добрих чи злих.

– Але ж люди в Хробричках не злі!

– Можливо. Люди ніде не бувають тільки добрі або тільки злі. Одначе навіть не злі піддаються злу, заражаються, звикають. І це найгірше. Пасивність, байдужість, пристосовництво. На щастя, люди піддаються вихованню, змінюються, про що ви, звичайно, знаєте.

– Ох, знаю це, знаю, але ж яка я зараз безпорадна.

– Ви вже давно в Хробричках?

– Майже тиждень.

– Пані дорогенька!..– Збильчевський тільки вусами ворухнув, гамуючи сміх,– Але про це потім, після чаю... Людвиню! – гукнув він у двері кухні.– Після чаю поведу вас, пані, по нашій малій шкільній державці й про все порозмовляємо.

Із кухні вийшли разом Збильчевська й Ганя, повністю виправдовуючи свою довгу відсутність вагою принесених підносів. Сито їдять тут, одним зголоднілим позирком оцінила підвечірок Агнешка, бо ж вишикувалося на столі все: і молочне, і овочеве, мед і фрукти, чай і свіжа сметана – на вибір. Та ще й домашнє вино з порічок.

– А ви знаєте,– ще раз втрутилася Збильчевська, ледве-ледве вмостившись за столом,– у Хробричках знову побилися. Ви, пані, не знаєте,– господиня махнула рукою в бік Агнешки,– вам-бо Юр не розкаже. Хто побився? Зависляк з Балчем. А за що? Увага – сенсація! Балч наказав Завислякові замкнута гуральню аж до особливого розпорядження. А Зависляк відмовився. Хто б подумав? Зависляк, такий покірний! Але ж Балч, Балч! Щоб він раптом став таким вихованим, аж не віриться.

– Що це його налякало? – замислився Збильчевський.

– Відомо що – вчорашні гостини у нашого війта. Хіба ні, Ганю? – ще раз упевнилась господиня.– Був у вас Балч?

– Був,– зізнається дівчина.– З тим своїм поплічником. Я тільки не знаю, про що вони говорили. І Ромко не знає, бо у нас саме проходили збори.

– Ніхто їх не зачепив?

– Не зачепив і не зачепить,– переборюючи власну сором’язливість, проговорила Ганя впевнено.– Цю справу ми розглядали на зборах нашої організації.

– І сам Кандера винен,– зазначив Збильчевський.– Радив же я йому, не висувай носа, не пхайся. Що ж, не послухали.

– Винний, не винний,– накинулася Ганя,– але Ромко просуне скаргу вище, організаційно, по нашій лінії.

Ти дивись, ця мала не така вже й соромлива, як відрекомендував її Юр. Видно, соромилася, що була з хлопцем наодинці, або ж тих своїх веснянок. Чому вона ставилася до неї так недоброзичливо, роздратовано, зненацька подумалось Агнешці.

– Овва! – Збильчевська остудила Ганю жестом недовіри.– Ваша лінія! Піде той папірець і десь потоне.

– Це й краще буде,– мугикнув завідувач школи, а Агнешка посміхнулася йому.

– Краще й для мене, бо мусила б у неділю боятися.

Отож ще й про ті хрестини, що мають одбутися в неділю. Про це знає вже й Збильчевська. Знає й про Агнещине кумування. А хто буде хрещеним батьком? Агнешка аж почервоніла. Не вірять їй, що вона й справді не знає, хто саме. Не звіряти ж їм своїх здогадів. Та коли Зависляк погризся з Балчем... Все переплутується.

Все переплутується, і Агнешка менше й менше розуміє, що діється. Коли після ситого підвечірку й прогулянки із завідувачем школи вона зібралася, нарешті, Юр, підходячи з велосипедом, запитав її:

– Чи не зможете ви, пані, сісти на раму? Бо човном не хотілося б відвозити...

– Звичайно, можу. Але чому?

– Я не хотів би говорити про це передчасно... Коли від’їжджав, то мені погрожували, щоб сьогодні я вже не показувався в Хробричках. Той берег небезпечний. Я тільки про вас, пані, турбуюся, бо сам,– Юр чомусь почервонів,– на злість перепливатиму й незабаром буду там знову, от побачите.

Тож поїхали велосипедом довкільним шляхом, і коли, змінюючи червону заграву заходу, над землею почали снуватися сутінки, Юр довіз Агнешку до ліска на межі обох сіл, неподалік від ще не забутого нею місця, де вона вперше роздивлялася Хробрички, звідкіля бігла до напівживого Тотека.

– Тепер ви, пані, дійдете вже самі. При мені вони могли б козакувати для виду.

Попрощалися, і він поїхав.

Коли ж Агнешка, вже сама, зійшла трохи нижче, побачила Балча. Він стояв біля тієї огидної фігури з бляхи, знову причепленої до стовпа. Тримав шнур, петля якого зашморгнула верх фігури. Напевне, тренувався. Мусив її помітити, однак не глянув на неї, хоча й тріщало сухе гілля під ногами, коли вона обминала його широким півколом. А над заточкою, над її малою тихою заточкою Агнешка побачила кілька постатей, що проходжувалися понад водою. Хулігани!

Додому Агнешка прибігла розтривожена. Спробувала впоратися з хаосом думок і вражень. Одні й ті самі тутешні справи, коли на них дивитися з Хробриць, набирають дещо відмінної барви. Отож, виходить, Балч теж мав певну рацію на початку чвар із Хробрицями, Заритко – суперник, конкурент у залицянні до Льоди Пживлоцької. Тепер він в Джевинці, столярському селі. З Джевинки привіз Балч позичених дітей. Той Заритко спився. Із Джевинкою Балч проводить обмінні операції за самогон. Незрозуміле плетиво обставин. Тепер, всупереч цьому, Балч чомусь відступає. Їздить до Кондери загладжувати, прикривати сварку. І що найдивніше, замикає Клуб. І хто, скажіть, виступає проти нього? Боязливий, мовчкуватий Зависляк. Загадкова постать, на вечорі танців поводився двозначно. Спочатку нещадно отруював гостей самогоном, а згодом стримував пиятику, всупереч волі своїх приятелів. Тепер він не погоджується, теж всупереч наказові Балча, припинити оту огидну роботу в руїнах замку. Видно, ненавидить Балча. Але йому навряд чи вистачило б волі на явну протидію. Хто ж ним керує? Пживлоцька? З чого чи з кого живе Пживлоцька? Живе, як на Хробрички, досить заможно. І в голові Агнешки зринає здогад, що інтересам Пживлоцької не відповідає ні закриття Клубу, ні безробітний Зависляк, ні самоперевихований Балч. Але на кого ж все-таки її ставка? На Зависляка чи на Балча? Подивимося.

Як все це мучить! Збильчевських, звичайно, ні. Замкнувшися в своїй кімнаті, Агнешка може, врешті, віддатися заздрощам, що точать її. Так, саме заздрощам, не треба вдавати святу. Шматочок цукру гіркне в роті на згадку про те село, ті Хробриці, такі близькі, а такі відмінні. Село Агнешка бачила мимохідь, але й цього вистачило. Яка вулиця, які будинки, яка чистота, псякреньтка! Бульдозери, екскаватори, меліорація, псякреньтка! А шкільна державка, де її водив вусань! Майстерні, політехнізація, псякреньтка! А сад, а пасіка. А власне господарство Збильчевських, а їхнє помешкання, випещене й виплекане пташечкою Людвинею, ах, яке ж воно гарне! Ну, звичайно, в тому гнізді, напевне, естетом і режисером, як казав директор, не лисий вусань, а вона. Вусань там юрист і радник, лікар і ветеринар, агроном. Одне одного доповнюють. Ет, не перебільшуймо. Пташечка ж ревнива й любить попліткувати, а Каролек – нейтральний і обережний, загальнолюбець, слимак у власній шкаралупі. Псякреньтка, що це зі мною? Зле. Я ж якась завидюга й невдячна. Збильчевський найближчою оказією обіцяв надіслати дещо з шкільних посібників, зошити, найпотрібніші книжки. Добра, послужлива людина. Послужлива, бо є з чого. Я хоч би й на голові тут ходила, хоч би тут і люди стали іншими, все одно не зроблю так, не зрівняюся. Не потраплю, не вмію, не відаю. Гномик для Мар’янека – це я вмію. Що ж, навчуся. Де там! Хіба ж я багато знаю хоча б і про ту меліорацію, скажімо? Псякреньтка, псякреньтка! Чого це причепилася вона до мене, оця «псякреньтка», що має до цього всього Зюлковський. Може, й має. Нехай має, все ж не битиму на сполох, не плакатиму ні перед яким Зюлковським. Перед Флоксом можу поплакати, правда ж, песику? Ти ж розумієш навіть те, про що й не кажу, про що й думати не хочеться. Якщо ми поскаржимося, якщо все, що тут є найгірше, витягнемо перед закон, то муситимемо піти звідси, не дадуть нам тут витримати, утриматися, адже ж ти вже заприятелював з Айстрою, правда ж? Ну, Флоксе, не плач. Mutatas dicere formas.

Так ото було до четверга. А в п’ятницю вечором завітали до неї гості – Пживлоцька і Зависляк. Агнешка, попри раптове охолодження стосунків, сподівалася на відвідини Льоди, однак візиту Януарія не очікувала. Подумки вона навіть дивувалася, чого це Льода так довго не відповідає на її візит сусідської ввічливості на другий день після переселення. Пживлоцьку, на що Агнешка й розраховувала, вона тоді, однак, не застала дома. Зустрів її Тотек, нахмурений і осовілий. Трохи дратує її цей малий Байрон. Наказала йому передати матері від неї сусідське вітання. Льода отож напевне дізналася про її гостину. І все чомусь аж три дні вичікувала.

На думку спливає незначна, неприємна справа – справа других дверей. Другі двері в попередній квартирі, другі й тут. І їх вона спершу не запримітила, бо були запнуті льняним килимом. І аж оце в п’ятницю ввечері, вчора, повернувшись із чергових розвідин на селі, виявила оті, другі двері, що – без усякої потреби – з’єднують її кімнату з квартирою Пживлоцької. Хто ж це так по-ведмежому прислужився їй? Що не Павлинка, то напевне: досить було вранці глянути на неї, коли вона принесла сніданок. Але не стала допитуватися в Павлинки, хто. В колі здогадів, хоча й вузькуватому, залишилося чимало місця для різних варіантів відповіді.

І, можливо, зробила те й не Пживлоцька, хіба що вона вдає, бо ж це вона вміє. Але та увійшла до неї з Януарієм сінними дверима. І оті другі, відслонені, двері були першим, на чому затрималася її увага.

– Дуже добре,– похвалила вона зразу ж після звичайних у таких випадках вигуків, чомусь таких щедрих, начебто й не було триденного демонстративного відтягування візиту-відповіді й немовби сусідство з Агнешкою найлюбіше, найбільш бажане сусідство і про нього вона дізналася тільки щойно.– Бо ці двері, від сіней, покоробилися уже, тож крізь них тягтиме. Я взагалі радила б їх забити зовсім. Що ти на це, Януарію?

– Якщо ти, Льодзю, вважаєш...

Льодзя. Така постановка справи відразу ж настроює Агнешку якнайгірше. Але Пживлоцька не дала їй вкинути до розмови й слова.

– Ви, пані, звісно, можете ходити через мою кухоньку. Мені де не заважає. Можете користуватися моєю кухнею, і взагалі... Посидіти у мене, радіо послухати, свого ж у вас немає. Що ж, перша посада, платня – ледве на прожиття вистачить... Бо і вбратися вам, бачу, не дуже є в що. А це теж важливо, щоб люди шанували. У селі молодіжна мода, шик, фасон за три гроші не імпонує: тут цінують добротний, дорогий матеріал. Селянки тепер носять дорожчі тканини, аніж деякі бідніші інтелігенти. На ноги теж треба мати щось добряче: зима ж надходить. Ви, пані, могли б перешити дещо і з мого, я покажу вам...

Так ото пані Пживлоцька відразу компенсувала свою вітальну гречність. І виграла першу партію. Агнешка, безжально приголомшена її критичними оглядинами, втратила звичну здатність опору. Навіть впала в якесь взагалі непристойне отупіння.

– Дякую за все, дякую...– заїкувалася вона.– І сідайте, прошу вас. Чим би це вас пригостити...

І в цьому замішанні висипала на тарілочку трохи цукру; то мусило виглядати ганебно, коли підсовувала до них той досить сумнівний почастунок. Льода проте з грацією панії взяла одну грудочку цукру й делікатно погризла. Зависляк же ледве приховував свою відразу.

– Ти, швагре, здається, маєш до пані якусь справу,– почала Пживлоцька другу партію гри.

Зависляк, хоча й був, напевне, приготований, все ж помітно збентежився.

– Та нібито... Я хотів би сказати про сестру, про Павлинку... Ви, пані, просто відважна, що... не соромитеся ту маленьку Тельцю при хресті потримати. Але хрещеного батька ще не маємо. Якось нікому це не личить.

– Це ваша справа,– говорить Агнешка стримано.

– Я кажу це, щоб ви не подумали про Павлинку зле. Вона добра жінка, от тільки довірлива. Страшенно м’якосерда.

Тепер збентежилася Агнешка.

– Але ж, добродію Зависляк! Це ваші родинні справи. Щодо мене, то я люблю Павлинку і вдячна їй як нікому за все добре, що вона мені зробила.

Пживлоцька нетерпеливилась. Врешті не витримала.

– Не нудь, Януарію, не крути світом. Кажи, що маєш казати.

– Льодзя бажає...

– Ти бажаєш.

– Ага, так. Я про той наш Клуб хотів би... Клуб як клуб, бувають гірші. А ви, пані, начебто сердитеся, жінкам скаржитеся, погрожуєте...

– Важко мені хвалити.

– Ви ж знаєте, що цим керую не я. І знаєте, хто керує...

– Я знаю, пане Зависляк, тільки те, що тепер саме ви виступаєте проти закриття гуральні.

Пживлоцька й не ворухнулася. Зависляк же поник, перехилив голову до плеча.

– Виходить, ви знаєте й це? – блиснув здивованими очима.