Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"
Автор книги: Вільгельм Мах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)
Балч підходить і дивиться Пживлоцькій в обличчя.
– Нехай будуть тобі на пожиток. Але більше від мене вже не одержиш. Квити.
Вона хотіла щось заперечити, але він зупинив її коротким, нетерплячим жестом. І до Зависляка:
– Вранці ти ходив до Бобочки... – робить ніби вступ. А що Януарій мовчить, запитує його навпрямки: – Що це ти домішав до самогону?
– Зілля,– неохоче зізнається Зависляк.– Для смаку.
– Щось не бачив, аби ти сам його пив.
– Я обслуговував.
– Отруював.
– А що б ти хотів? Горілку робив, аби дещо виторгувати для школи. Чим казючіша, тим дорожча.
Балч підводить пальцем його понурену голову.
– На щось інше розраховував. Пам’ятай, дурнику: мене не торкне ніхто ні по-тверезому, ні по-п’яному. Ідіть спати,– вже голосніше озивається до обох.– І найкраще – разом, дідько з вами.
Щойно Агнешка спромоглася поставити на ноги напівпритомного й трохи пом’ятого під час падіння Оконя, тільки-но умовила його йти собі додому, як біля неї з’явився Семен.
– Семене, що з тими?
Семен розводить руками:
– А я знаю, пані, а я знаю? Не вийшло...
– Та не виправдовуйся,– нетерпеливиться Агнешка,– кажи. Що ви з ними зробили?
– Затягли їх у човен, а Юр повеслував. Витримають.
З кімнати долітає голос Балча:
– Семене! Я чекаю.
Семен входить до приміщення, підставляє стільця під лампу й береться за патрон. Балч тим часом гасить свічки.
– Слухай, Семене. Обійдеш усіх, зараз же. Коли сплять – буди. Збери з кожної хати по сто злотих. Треба тим побитим дурням заткнути пельку. Або буде для адвоката. Це – одне. А тим часом, ще до ранку... – Балч переходить на шепіт, підсилюючи наказ вимовними жестами перед самим обличчям Семена.– Ага, ще й глобус, отой, що після німців залишився, візьмеш. Це – друге.
– Жінки відмовляються,– докидає Семен, але Балч його перебиває:
– Діти будуть, не твоя це справа. Не забудь: о дванадцятій пришлеш до мене Макса, Пащуків – батька з сином, Варденьгу, Жерара. Це – третє.– Балч гасить пальцями останню свічку, саме коли під стелею спалахує електрична лампочка. Семен злазить із стільця.
– Молодого Пащука не пришлю, бо його тут уже нема й не буде,– промовив, вагаючись.
– Втік?
– Його беруть в Хробрицях до верстатів.
– Кат із ним. Підійди-но сюди, Семене. Струнко!
Семен несамохіть виструнчується.
– Я ж казав: не тут і не дуже. Так же я казав, Семене?
– Казав, комен...
– Мовчи! А ти порушив мій наказ. Ти сказав випровадити їх і пустити. Збаламутив мені людей, збунтував. Через тебе мої люди билися між собою. Навіщо ти зробив це, Семене?
Семенові відомий оцей Балчів голос, тихий і лагідний. Чекає, мовчить.
– Бунт? – в удаваному здивуванні супить брови Балч.
– Ні, коменданте. Але гадаю...
– Гадаєш! – раптом скипів Балч.– Ти гадаєш!
Агнешка чує звук сильного ляпаса й глухий стогін Семена. Вбігає до приміщення. Не тямлячись, кидається до чоловіків, відштовхує Семена вбік, зупиняється перед Балчем і, конвульсійно затискуючи кулаки, кричить йому просто в обличчя:
– Досить! Досить цього! Досить!!
Крик її надламується, і в найвищій точці переходить в безсиле сухе схлипування.
– Так не можна, пане Балч,– закінчує якось по-дитячому, ніби школярка тремтячим голосом.– Ви не шануєте людей, товаришу Балч!
– Я забувся, що й ви тут є, пані,– тихо й збентежено озивається Балч.– Справді. Ох, пробачте, ось вам і той ключ. Будь ласка. І – на добраніч.
Відвертається від неї і йде на ганок. Семен за ним. Агнешка без ніякого почуття, без ніякої думки затискає в руці отриманий ключ. Помічає ще тільки, як Семен, зупинившись на порозі, прощається з нею глибоким, уважним поглядом.
11. Перший урок
Сьогодні Агнешка не може доспати чи бодай долежати до ясного ранку. Флокс від учора у Зависляків – оце і всього доброго, від чого була спокійною цієї ночі. З неглибокого напівсну раз у раз вихоплює її все наростаючий тривожний неспокій. Ще перед досвітом остаточно пробудилася – і тепер гарячково обмірковувала, як одвести легковажно й наспіх складений план, як уникнути сорому і явного скандалу. Зрештою, хай і не скандалу. Але як уже на самому початку знести їхнє розчарування, не виправдати надії тих, із повіту, хто їй повірив? Вона й сама тепер не пригадує добре, з ким ото домовлялася. Забагато було нових людей, забагато вражень. Молода вчителька від надміру люб’язності, виявленої до неї, розтала, забула, з ким розмовляла, особливо ж тому, що чи не всі найвищі повітові установи – адміністративні, політичні та шкільні – містилися в одному будинкові. Не запам’ятала вона й табличок з написами, йшла, куди її вели. І все турбувалася, як бути з багажем, зокрема з книгами, яких було чимало. Саме через отой нещасний багаж і зродився проект ще нещаснішої інспекції. Може, не так уже й інспекція, як ці перші відвідини, щоб начальство побачило, як тут Агнешка дає собі раду. Той не старий ще чоловік з широким веселим обличчям, з чубчиком перчаного кольору над чолом, що скидався на корківник... так, він якось смішно лаявся. Як же це?.. То він, заклопотаний власним відрядженням, з’явився в кабінеті відсутнього завідувача відділом, по хвилинній розмові з Агнешкою допався до телефону, скликав до неї гурт відповідальних осіб, розпорядився, що вона має взяти з собою, а що залишити, і знову дзвонив по телефону, зобов’язуючи якихось працівників інспекторату, до котрих звертався, як до добрих знайомих, аби зараз же, післязавтра, в понеділок вибралися провідати в Хробричках Агнешку Жванець і принагідно підкинули їй, як він висловився, різне дівоче причандалля. Все залагоджено, запевнив він її на розстання і ще вирядив з нею двох молодих працівників посадити її на автобус. Ах, як вона була тоді вдячна йому, а зараз... У Хробричках нема пошти, нема телефону. Із Хробриць, утім, можна б іще подзвонити, відкласти одвідини... А й справді! П’ята година. На шосту буде в Хробрицях. Але хто о шостій ранку дасть дзвонити? А пізніше? Пізніше буде вже невчасно. Коли б із нею до Хробриць хтось поїхав? Семен? Семен надто повільний, з ним там можуть не рахуватись. Балч? Ніні – тільки не це.
Так чи інакше, пора вставати. Вбирається поспіхом. Абияк. Заходить до класу і застигає на порозі, вражена. Неймовірно! Незбагненно! А може, це ще сон? Протирає очі – ні, видіння, більш як незвичне, не зникає, залишається. В сірому ще, непевному світлі перед нею справжнє, справжнісіньке шкільне приміщення. Стоять нові парти, перед ними – добротний стіл і стілець, у кутку чорніє дошка. В центрі стіни висить герб в простій, світлій рамці. А на столі глобус, правда, трохи потрісканий, але це нічого, придасться. І глиняний горщик з букетом айстр. Ні, найдавніше навіть не все це. Дивно те, як, хто і коли зумів упоратись з отим хаосом, замести всі сліди нічної гулянки і зробити це так, що навіть не почула й вона, хоч і спала неспокійно. Зарадити всьому одна людина не могла. Їх же лишалось тут тільки двоє – Семен та Балч. Семен, якби й хотів, не зробив би усього сам. Значить, Балч! Не збагнеш цю людину! І айстри! Але це вже хіба Павлинчина робота.
Вийшла на подвір’я. Холодно. Легкий приморозок обгорнув землю й паркани блакитнуватим серпанком інею. На погоду. Безлюдно, тихо, село ще спить. Аж дивно Агнешці. Як це вони можливі, оця тиша й спокій, оця байдужість до її, таких важливих турбот. Обходить ріг флігеля й обережно наслуховує біля сіней квартири Балча. І сама собі удає, що оте наслухування випадкове, без всякого значення для неї. І ошукує себе, коли простягає руку й береться за клямку дверей. Однак двері замкнені. Зате рипнули сінешні двері в сусідньому будинкові Зависляків та Пживлоцької. Агнешка здригнулася, ніби спіймана на гарячому. Раптом помічає на покритому інеем майдані, біля хліва, свіжий слід коліс вантажної автомашини. З сіней виходить Павлинка, обіруч тримаючи перед себе балію з мокрою білизною.
– Ви, панночко, війта шукаєте? – здогадується вона,– Війт поїхав, певно, десь далеко, бо ще з ночі.
– А Семен?
– А, Семен! – махає рукою Павлинка, буцімто уболівала за страченим.– Той то вже має нічку, божечки! Щойно в мене поснідав, а тепер десь, певне, приліг. Поможіть-но мені, панночко, золотко моє, прив’язати цю мотузку.
Натягли мотузку між двох яблуньок, розвішують випране дитяче шмаття.
– Рано ви, пані, схопилися.
– Ох, Павлинко, я так боюся, так боюся...
– Чого там боятися? Все помаленьку владнається.
– Матері чогось погрожують... Сама не знаю, за віщо.
– Е, жінки є жінки... Погергочуть, поскрегочуть і перестануть. Хіба я по Собі не знаю?
– Добра ви, Павлинко. Дякую вам за айстри.
– За які айстри?
– А за ті, що в класі, на столі.
– Нічого про них і не відаю,– вдаряє руками об фартух.– А от, бачите, дехто вас і любить.
Розвісила останню сорочечку, вилила з балії воду.
– Коли ви вже тут, то ходімо снідати.
– Не хотіла б будити дітей, та й пану Завислякові заважати...
– Та що ви, пані! Януарій до самих морозів, а часом і взимку в отій своїй сторожці ночує. А діти й так не дуже виспалися. Ніч така неспокійна була.
– Думаю, Павлинко, ти не заборониш дітям іти до школи?
– Та що ви! Я вже їх викупала, прибрала, нагодувала: так уже надокучили мені. Тільки от Януарій покликав їх іще до саду. Полетіли, і ваш Флокс із ними, аякже. І знов десь погубляться, і такий мені з ними клопіт. Такий уже Януарій, без різних вигадок жити не може.
Від цих лагідних нарікань Павлинки Агнешці якось легшає. І хата Павлинки – завжди чиста, це при стІлькох дітях! – теж діє заспокійливо. І мала ніби-Гельця, що солодко посапує уві сні у своєму возику, з соскою в ротику... Але найбільше – сама Павлинка, її добрі очі, спокійна хода, лагідні повні плечі, що рівномірно здригаються, коли вона крає хліб. А як Павлинка кладе на тарілку скибини: ніби кожну на мить затримає над тарілкою, мовби зважуючи її, а потім опускає їх різким рухом, нібито й сердито, але то не гнів, а вправність господині. А нехапливість Павлинчина: не марудна, статечна й доцільна. І це теж заспокоює. Отож, може, й удасться оцей день. Може, таки станеться чудо.
Зроджена надія, звісно, не проганяє тривоги, зате надає їй якогось певного напряму. Що за вигляд у мене!– жахається Агнешка. Слід самій гідно постати перед людьми, як личить учительці. Поспішає до себе, щоб старанніше прибратися – і здибується з Коздроньовою. Жінка з плетеним кошиком і сапою в руках, аби скоротити шлях, переходить подвір’я впоперек. Агнешка не зізнається собі, що ще з дитячих літ трохи забобонна. Не дуже до вподоби їй порожній кошик Коздроньової. І вчора говорила про неї так незичливо. Хоч би вона не переходила їй дороги – треба її випередити. Приспішує кроки й мужньо озивається:
– Добридень, пані Коздроньова. Пізно копають у цьому році картоплю...
Навіть не спинилась, не те що глянула! І тоді Агнешка забігає наперед і відчайдушно атакує:
– Доця ваша до школи прийде, правда ж? Як її звати, вашу малу?
Мусила-таки зупинитися Коздроньова. Стала перед Агнешкою, звела на неї похмурі совині очі, однак молодші за її тонкі, запалі губи в передчасних зморшках. Беззвучно ворушить тими губами, чи то гнівно, чи то здивовано знизує плечима і простує далі, перейшовши-таки Агнешці дорогу.
Зате класне приміщення поліпшує вчительці настрій. Вже уважніше роздивляється довкола. Парти й стіл дихають ще свіжим запахом лісу. Дошка аж тягне, щоб на ній написати щось, а під нею – крейда й вогка ганчірка. Айстри – не від Павлинки! А ти, старий глобусе? Агнешка торкається його стертої, облущеної поверхні і з якоюсь неусвідомленою надією тицяє пальцем у кулю, що закрутилася. Глобус нарешті зупиняється, а палець потрапляє у вигин східного чорноморського берега. Що ж, і це можливо, і це може колись статися... Зі Стахом? Підходить до дошки, бере грудочку крейди і пише: 1+1=? Не певна, однак, суми цих чисел. Ловить себе на недоречній думці, що вона й Стах, додані одне до одного, дадуть в сумі одиницю. Треба ще подякувати Семенові за те, що доклав стільки праці, за змарновану ніч. Та чи тільки йому? Чи ж має вона право не подякувати, незважаючи на все? Стає сумно. Нінащо будуть ці парти, якщо за них не сядуть учні. А може?..
Час іде немилосердно поволі. Агнешка встигла вже одягтися, причесатися, трохи підфарбуватися – а тут тільки пів на восьму. В селі підозріло тихо. Напевне, всі пішли викопувати оту пізню картоплю. А діти? Вона бігла б через усе село, кликала б, нагадувала б, стукаючи в усі двері й вікна. Била б у гонг – в отой, на березі озера, і в оцей, на подвір’ї, біля дошки оголошень. Доводиться чекати. Іще раз переглядає конспект уроку, та літери нотаток чомусь стрибають перед очима. Треба зібратися з думками, взяти себе в руки. Дістає свої «Плюси та мінуси» і записує на біжучий моральний рахунок давні й найсвіжіші самоспостереження. Біля пункту «Б», який ніяк не обминеш, олівець нерухоміє. Ні, вичікувати нема чого. Виходить на подвір’я, на вулицю, розглядається, наслуховує. Чому не йдуть діти? Принаймні Павлинчині? Ах, дитячий гомін на цій вулиці був би їй найлюбішою музикою! Та всюди порожньо. Тільки крамниця вже відчинена. Зайде, запитає. Про що? Про кого? Все одно. Аби скоротити очікування. Невиразна надія, що хтось-таки буде в крамниці, справджується лише наполовину. За прилавком, де царює Пживлоцька в білому, свіжовипрасуваному, добре накрохмаленому халаті, стоїть Семен і п’є просто з пляшки пиво. Уздрівши Агнешку, відразу ж одвів очі, а на її привітання буркнув щось невиразне. Льода ж після старанно витриманої секундної паузи тільки на мить відірвала свій погляд од ваг і відповіла свіжим, холодним голосом:
– Вітаю, пані. Чим можу служити?
– Не знаю...– Агнешка нараз відчуває в своєму голосі абсолютну порожнечу.– Я думала, що, може, вже повернувся товариш Балч.
– А я взагалі не знаю, чи він кудись виїжджав. Мене це не обходить. Як бачите, я дослужилася посади продавця, а це забирає час і увагу.
Говорить Льода ніби байдуже, а проте в її словах відчувається роздратування. Вона раз у раз відважує бронзовою гиркою рівні порції цукерок. Кожну порцію висипає в паперовий пакетик і кладе обік; вже ціла пірамідка тих пакетиків височить біля неї, а вона все важить.
– Семене,– відривається Агнешка від отого бездумного споглядання,– я щиро, щиро вдячна.
– Нема за що.
– Ах, є! Тільки, Семене, як думаєш...
– Я не думаю,– уриває він її з якимсь сухим смутком.– Я, бачте, не для думання...
– Якщо мене не обманює слух і зір,– озивається Пживлоцька,– то вам, пані, треба поспішати назустріч гостям.
І справді, біля ганку школи з тріскотом і з брязкотом, пирхаючи, зупинилася досить незвична, військового зразка машина – брудно-зелений всюдихід з доробленою дорожною будою. Чоловік, що саме вистрибнув з машини, витягує з буди клунок, в якому Агнешка впізнає свій багаж.
– Інспекція! – вжахнулася Агнешка в розпачі, вже біжучи до дверей,– А дітей нема...
Льода Пживлоцька проводжає її важким, довгим поглядом, тоді переводить очі на Семена, який, не відвертаючись од прилавка, допиває пиво.
– Перепало й тобі,– говорить тихо, з якимсь глумливим панібратським співчуттям,– через неї. Щось розгулявся війт. Від суботи – наче інша людина.
Семен мовчить, мовби й не чуючи. Пживлоцька силкується відновити розмову:
– Семене, я ж з тобою балакаю!
– Чую.
– Скажи мені, було вже між ними щось?
– Посоромилася б, пані Пживлоцька.
– Гаразд, гаразд. Але все-таки скажи...
– Не вартував біля них. Під чужим ліжком не сплю.
– Він же так дав тобі в пику, бійся бога. Аж за милю було чути, а ти...
– Дав то дав...
– Вона тобі подобається, Семене?
– Можливо.
– Бідна Павлинка.
– Ви тільки про це й думаєте... Здуріти можна!
– То забирай свій товар і не заважай. І без тебе клопоту вистачає.
Семен запихає пакунки з цукерками у полотняну торбину і виходить, навіть не попрощавшись. На вулиці зупиняється, заклопотано чухає скуйовджену, як трава, чуприну. Крадькома позиркує у відчинене вікно Агнешки, простує до озера, дослухаючись. Аж нарешті полегшено зітхає, вловлює ледь чутний, але добре знайомий гуркіт вантажної машини. Комендант повертається. Ще встигне.
Вітаючись, Агнешка це розчула жодного з трьох, невиразно вимовлених прізвищ. Бо й той, із зухвалим світлим чубчиком над бровою, що так люб’язно опікувався нею два дні тому, чи то від хвилювання, чи, може, щоб знову нагадати про себе, відрекомендувався їй ще раз, але, на жаль, збентеження й гостра тривога, що молотами била їй в скроні, мовби притупили її слух. Нехай так, вже нічого не зарадить: через півгодини її кар’єра скінчиться. Вже було мало не попрохала, щоб клунок її кинули назад у машину. Та не встигла, бо отой Іксциський і Псякреньтка (він одразу ж, з першими словами, вжив цю кумедну лайку, що вона її так намагалась пригадати) вже понесли її клунок до помешкання. Тож і мусила Агнешка зайнятися Іксинською, особою найбільш офіційною з усієї трійці. Багаж поклали в кутку класної кімнати. Агнешка запросила гостей до себе і стало відразу якось буденніше, спокійніше, коли вони повсідались на ліжку й на єдиний у кімнаті стілець.
– ...і то так, псякреньтка, завжди зі мною. Я таке зіллячко, що, де не посій, зійду. Я сам набився інспектором. От і знов я у вас, колего.
– Я щиро рада. Справді. Тільки...
– Отож-то,– впадає їй у тон Іксинськнй.– Дороги погані, від води тягне. Неприємна місцевість. Неприємна й небезпечна.
– Чому? – пильно блискає своїм пенсне його товаришка, особа непевного віку, худа й кощава, наче безбарвна, з ніздрями, що безупинно сіпаються, наче ловлячи неприємний запах.
– Про Хробрички зле кажуть... Якось читав доповідну...
– Не перебільшуй, любий,– заспокоює Псякреньтка.– Скрізь люди як люди.– І до Агнешки, уважно, попри посмішку в очах: – Ну, як вам тут? Не даєтеся з кашею з’їстись?
– Поки що,– Агнешка обережно зважує слова,– ніби все в порядку. Дякую, що не забули, за турботи, тільки...
– Дрібниці! Тут більше цікавого, аніж турботи. Ну й... ми трохи побоювалися, що все-таки застанемо тут...
– Отож,– неуважно притакує Іксинський, розтираючи пухкі, почервонілі від прохолоди долоні. Але інспектора, видко, турбує інше, бо зненацька він, застогнавши, підводиться, зігнутий навпіл, з місця, простує до вікна й щільно причиняє його.– Ішіас,– вибачливо посміхаючись, виправдовується Іксинський. І докінчує, потираючи затерплу спину: – Щиро кажучи, не знаю, чи я витримав би тут. Далеко, порожньо, холодно.
– Що ви кажете, колего,– докірливо каже товаришка Іксинська.– Село – це свіже повітря, а отже й здоров’я.
Виголосивши це, вона заходилась пильно оглядати «Колумба». А взагалі, трошки хвилюється Агнешка, надто поблискує ця Іксинська окулярами, нічого не обмине. Он уже втупилася й у постіль Флокса, і ніздрі її ще більше засіпалися.
– ...тут би не завадило провести якийсь захід,– дійшов інспектор висновку.– Як ви гадаєте? Може б, для початку відкрити міліцейську дільницю?
Агнешку, що приглядалась до Іксинської, мимоволі, пересмикнуло, і це не обминуло уваги інспектора.
– Дисциплінарні репресії,– підхоплює Іксинська, водночас гортаючи взятий зі столу зошит,– не замінять виховних методів громадського впливу. «Підбурила проти себе оту відьму»,– машинально вичитує із зошита й раптом похоплюється: Що це? Я думала – план уроків.
– Особисті нотатки,– зніяковіла Агнешка, запізно помітивши в руках інспекторки злочинний зошит. І без цього вистачає тортур, даремно дослухається, чи не сповниться школа довгожданим гамором. За стіною тиша, страшна тиша...
– Вибачте, будь ласка,– сухо мовить Іксинська.– Вчитель, певною мірою, має, звичайно, право на особисте життя. Кімната у вас гарна, чиста. Про вас тут, видно, подбали.
– О так! – підтверджує Агнешка й непомітно зсуває зошит зі столу.– Мушу сказати вам...
– Про що ви хочете сказати? – втручається стурбований Псякреньтка.– Ну, давайте сміливіш. Мене побоюєтеся? Я неофіційно.
– Я гадаю,– веде інспекторка,– вже час розпочинати урок. Незабаром – дев’ята.
– Власне, тому я і...– затинається схвильована Агнешка.
Всі троє зиркають на неї, не розуміючи її переляку.
Та саме цієї миті з шкільного приміщення долинає гучний дитячий гармидер, тупотіння, сміх. Зненацька ослабла, Агнешка, важко спирається на бильце ліжка. Водночас хтось різко стукає в двері. Не чекаючи на дозвіл, входить Балч, вільний, безтурботний, по-своєму всміхнутий, трохи поблажливо, трохи глузливо. Його усміх на якусь мить застигає під пильним, непроникливим поглядом Псякреньтки.
– День добрий, шановні гості. Мене звати Балч. Я війт. Холодно в нас, правда? Може б, по скляночці рому, щоб розігрітися? Я маю чудовий, ще воєнний.
– Ром? На службі? – неприязно дивується інспекторка.– Ніколи! – Колегу ж, що схвально хитнув головою на пропозицію Балча, вона пронизує лютим поглядом.
Агнешка чи й чує цей короткий діалог. Ніби опритомнюючи, вона повертається з якоїсь далекої далини.
– Можна розпочинати? Справді? – запитання, адресоване Балчеві, вихоплюється несамохіть.
Балч переможно зиркає на ще насуплену інспекторку.
– Наша вчителька ще не звикла, що тут, у Хробричках, усе по-солдатському. Дев’ята – то дев’ята. Пунктуально.
– Похвально,– сухо нотує Іксинська.
– Правда, правда...– підтримав її добродушний інспектор.– Порядок будує, анархія руйнує. «Хто ще в колисці відірве голову гідрі...» [6]6
Рядок з твору Адама Міцкевича «Ода до юності».
[Закрыть]
– Ви, інспекторе, про що? – дивується Псякреньтка.
– Цитую.
– Гаразд. То починаймо.
У Агнешки таке відчуття, ніби вона ще раз уві сні переживає колишні події. Стишений гамір переповненого класу. Відчинені двері, а біля порога Балч – запрошуюче простяг руку. І як і вчора перед розвагою, не оглянувся й пружним кроком вийшов на ганок. Агнешці аж голова йде обертом від цієї дитячої тисняви, від охочого гомону, з яким усі, вітаючи прибулих, підвелися з-за парт, від пташиного запаху дитячого волосся. Інспектори сіли за останню парту. Агнешка, огорнута легким гомоном цікавості, проходить серединою класу, поміж двома рядами парт. Стає на підвищенні, біля столу, зіпершись тремтячою рукою об його край. За першою партою з вдячною полегкістю помічає старших Павлинчиних дітей і Тотека.
– Доброго ранку, діти!
– Доброго ранку вам, пані. Доброго ранку вам, шановні гості,– розмірено скандують діти.
– Сідайте. Моє ім’я й прізвище Агнешка Жванець. Тут ми будемо разом вчитися. Це приміщення – наша школа. Мала ще, тісна, але за рік-два ми, напевне, збудуємо справжню школу. Сьогодні ж у нас тільки нові парти. Треба про них дбати, не стрибати по них, не дряпати. А тепер познайомимося трохи ближче. Побачу, що ви вже знаєте, тоді розіб’ю вас на класи. От тебе, хлопчику,– звернулася вона до малюка за другою партою,– як звати?
– Ян Калита.
– Скажи мені, Янеку, що ти найбільше любиш вчити?
– Найбільше я люблю слухати віршики.
– І ще казки,– додає дівчинка поряд з ним.
– Віршики та казки. І тільки слухати? А вивчати напам’ять?
– Напам’ять то вже не так люблю,– щиро зізнається Янек.
Агнешка враз відчула полегкість. Вона засміялася, перечекала вибух загальних веселощів.
– Гаразд, діти. Тепер я прочитаю вам вірш. Потім ви читатимете його уривками й увесь із моєї книжки, а пізніше ми ще й поговоримо про цей вірш.
І, взявши зі столу книжку, вона розгортає її на потрібній сторінці.
– Ой пішла б я на край світу, як той вільний в полі вітер...– Знайомий сумовитий ритм заспокоює її, нетривожне уже зворушення заслоняє від неї все навколишнє, навіть відчуття власної присутності, переносить до Волічки, до малої Агнешки на осінньому пасовиську, і навіть її голос зараз видається їй іншим, набагато «молодшим».– ...але жаль тебе, мій краю...
Читання перебив стукіт у шибку відчиненого вікна. За вікном обличчя з низько насунутим міліційним кашкетом, старіюче й непоказне, на якому тільки ніс червоніє досить пишно.
– Якщо дозволите, пані вчителько, я бажав би вам сказати кілька слів,– невпевнено кліпає віями.
– Після уроку, товаришу. Тут школа, зараз дітей навчаю.
– Тоді я буду у війта, товаришко. Вибачте.
Віддає честь і простує з тріскучим велосипедом за ріг флігеля.
– О, товаришу Мигдальський,– вітає міліціонера Балч з відчиненого вікна канцелярії. Він саме, витягши із банки на підвіконні солоний огірок, гриз його, запивав квасом, що його зачерпував ополоником.– Давненько ми вас тут не бачили. То ви як – з дороги чи в дорогу?
– Спеціально до вас, війте!
Януарій Зависляк, згорбившись оддалік над грядкою, аж голову перехилив, дослухається.
– Це тішить мої старі очі,– кидає Балч недбало.– Та заходьте ж!
– Дідько взяв би цього велосипеда,– мовить Мигдальський уже звичайним тоном.– Кісток не чую.
– Чарчину? – здогадується Балч і, не чекаючи згоди, гукає Завислякові: – Ти, Януарію, не псуй собі вух, а заскоч-но до мене й візьми з буфета карафку, оту, для гостей, знаєш?..– Кидає йому ключа й жде, доки Зависляк зникне в сінях.– І що ж у вас до мене, Мигдальський?
– Дві справи.
Балч безтурботно свиснув:
– Мало.
– Зброю маєте?
– Атож, маю. І дозвіл – теж маю.– Балч висуває шухляду, виймає свій пістолет і кладе на стіл.– Якщо маєш, Мигдальський, шомпола у кобурі, прочисть, будь ласка.
Міліціонер одмовчується на трохи передчасну фамільярність. Їхні зустрічі мають усталений ритуал, якого треба дотримуватися. Мигдальський бере пістолет, підозріло оглядає його, нюхає кінчик ствола.
– Стріляли?
– Вірно. Мусив пса добити. Вчителька може засвідчити.
– А останньої "ночі, на розвазі, була тут у вас стрілянина?
– Як? Де?
– У залі. Все поруйнували, подірявили.
– Господи! Та чи ж ти не бачив класу?
– Заглянув.
– І як? Де ж твої очі? Все ж у порядочку, дітки навчаються.
Мигдальський, збитий з пантелику, прибирає маску офіційності.
Розмова уривається, бо Зависляк саме приносить карафку і склянки, ставить на підвіконня, поряд кладе ключ і, згорблений, мовчки відходить до своєї грядки.
– Перейди-но, Януарію, кудись в інше місце з своїм копанням,– позбувається його Балч. Наповнює склянки. Випивають. Мигдальський бадьоро відкашлюється, струшує краплі на підлогу.
– Ви побили трьох хробрицьких. Кондера лежить з тілесними ушкодженнями.
– Вже поскаржився? Склали протокол?
– Ні.
– Тоді вип’ємо. Ще по одній.
– Будьмо. На здоров’ячко.– Скривився, витер губи рукавом.– Не замовляй мені зубів, Балче. Все-таки що там з тією бійкою?
– Вигадки. Дай до газети – заплатять. Хто це придумав?
– Є такі. А ти не відкараскуйся. Я тебе знаю, Балче, знаю.
Балч споважнів. Мовчки налив ще по склянці.
– Знаєш що, Мигдальський? Якщо ти не віриш мені, запитайся он...– скинув головою в бік дитячого гомону.
– Вчительку? Ти маєш рацію, справді. Приємна особа.
– Сподобалася?
– Забери в мене з половину літ – тоді скажу.
– Отож-то. Дошукуйся правди в чистому джерелі.
А в класі урок триває. Діти вже закінчують гуртову декламацію вивченої строфи. Трохи раніше, певно, відбулося роз’яснення твору, бо дошка вже списана рядками окремих висловів і зворотів. Унизу дошки криві, невправні літери склалися у фразу «кінець світу», одначе слово «кінець» перекреслено й над ним надписано «край».
– Підійди, Елько, до глобуса,– звертається Агнешка до найстаршої із Зависляків.– Тепер уже ти вчителька. Розкажи нам своїми словами, про що ми говорили. Голосно, сміливо, виразно, щоб ми зрозуміли й запам’ятали.
– Світ не має кінця,– розпочинає та своїм хрипким голоском,– бо він круглий. Поетеса сказала тільки так, з почуття. А наш світ називається Земля. Вона теж кругла.
– Добре. Тепер ти, Томеку. Чи поетеса говорить про всю земну кулю?
– Не тільки. Поетеса має на увазі свою рідну землю.
– Добре. А тепер ти, Мар’янеку. Як називається твоя рідна земля?
– Хробрички! – відповідає малюк, не задумуючись.
З-поміж загального сміху зненацька лунає зухвалий голос:
– У Хробричках збиранина з усього світу.
– Неправда! – одкрикує йому Томек Зависляк.
– Правда. Мій тато знає.
– Чому ти так кажеш? – Агнешка підходить до задираки.– Звідки ти?
– З-під Бялосолі. Там, каже тато, усі свої з діда-прадіда.
– По-якому розмовляє твій батько? І ти? Якою мовою?
– Так, як і скрізь, а як же?
– Цебто...
– Ну, по-нашому, по-польському.
– А в Хробричках як говорять?
– Так само.
– І в Хробрицях?
– Також.
Агнешка завертає до перших парт.
– Скажи-но, Тотеку, як люди звуть свою рідну землю?
Тотек, відмахуючись від настирливих, не потрібних йому підказувань, підводиться і поважно промовляє:
– Взагалі кожна людина називає свій край – вітчизна. Наша вітчизна називається Польща.
Гості, посміхаючись, подають Агнешці знак. Тоді підводяться і навшпиньках простують до виходу. Агнешка спокійно наказує дітям устати, та добродушний інспектор протестує:
– Гаразд, діти, гаразд,– каже вже з порога,– до побачення. А вас,– до. Агнешки,– ми просимо на хвилинку.
– Роздивіться, діти, глобус,– говорить Агнешка.– А ти, Тотеку, пильнуй за порядком. Я зараз повернуся.
Агнешка, котра всі свої літа провела серед гурту, безпомилково визначає температуру чужого настрою. Відчуває, що урок сподобався, і тепер, коли все позаду й острах минув, їй навіть жаль, що гості, підійшовши до своєї химерної машини, збираються від’їжджати. Тепер вона хотіла б поговорити з ними про все, про все. Ну, не про все, звісно, чемно виправляє вона свій розгін почуттів. І Флокса не бачили, шкода. Навіть не було їх чим прийняти, пригостити. Та це й краще. Нехай бачать. Сама нічогісінько не має. Тут ідеться про новий, добросовісний спосіб життя й праці. Ах, як же їй хочеться їсти! Бо ж сніданок у Павлинки, затруєний гризучим клопотом, не підкріпив її як слід. Цей добросердий Іксинський, хоча й не скаже перед усіма, теж, напевне, не відмовився б. Іксинська – ні; та чи й взагалі щось їсть. А Псякреньтка – чи не від прихованої образи у нього така дивна міна, задумливе, незвично спохмурніле обличчя? А може, тільки йому сподобався її урок? Ото такі практичні, тверезі думки товчуться в Агнещиній голові в коротку хвилю прощання. Та от інспектор дає оцінку уроку:
– Вітаю вас, колего. Можливо, ви трохи й переоцінюєте розумову зрілість дітей, трохи трактуєте їх на виріст, як рівноправних партнерів... дрібниці, не зашкодить. Важке місце, правда. Але ви дасте собі раду. Я вже бачу, що все тут владнається. Втрясеться. Ми повинні бути оптимістами...
Інспектор говорив би, напевне, ще,„але тому, що він водночас якимись зіжмаканими папірцями обтирав пилюку на черевикові та балансував на одній нозі, то нараз втратив і рівновагу, і нитку розмови. Заточився й схопився, шукаючи опори, за плече сухорлявої інспекторки, з носа якої від поштовху раптом спадає старомодне, прикріплене ланцюжком до вуха пенсне, відкривши її безпорадні очі.
– Ви що це вигадуєте, колего,– протерши пенсне й закріпивши його на носі, каже інспекторка, знову суха й офіційна.– Товаришко Жванець, я розумію труднощі й особливо нетипове, так би мовити, поєднання середовища й умов. Урок в цьому випадку виявився імпровізацією, що взагалі свідчить про талант чи дидактичну інтуїцію. Але звертаю вашу увагу й на деякі похибки. Замало було у вас на уроці, так би мовити, бойової настанови. Віршик, наприклад, не відбиває корінних змін...
