Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"
Автор книги: Вільгельм Мах
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)
– Це підло. Ви – отруєний, хворий. Ви безперервно, наосліп мститеся. На всіх. І на собі. І ви вже програли, пане Балч. Ось, будьте ласкаві, ваш ключ.
Агнешка хапає торбинку з «Колумбом», валізу і, спотикаючись, спішить до дверей. Подув вітру хльоснув по вікні косими батогами дощу. Балч переймає Агнешку, розкинувши руки, затримує її:
– Ви, пані... Благаю!
Його змінені, широко розкриті, затьмарені мукою очі. Агнешка мимоволі зупиняється.
– Я просто хам, просто хам. Я іншого хотів, інакше. Ви повинні мені пробачити. Мусите!
Відповідь Агнешки прозвучала скоріше, аніж вона збагнула, чому це, а не інше слово вирвалося з її вуст, вирвалося одночасно з тінню усміху, що промайнув у її очах, неначе мимовільний і несвідомий прояв милосердя чи погорди, й одночасно з відкриттям, яке в мить, коротшу за секунду, звільнило її від страху:
– Комедіант!
Інстинктивно підіймає валізу, відхиляє її вбік, так нібито вона збирається штовхнути, відіпхнути з свого шляху його, Балча. І так інстинктивно відхиляється Балч. Вже майже темно. Та, незважаючи на це, різкий, незрозуміло чому чіткий зоровий фрагмент. Контур плечей, вицвіла зелень куртки. Звій шнура. Брунатна пляма на дверях, під ручкою клямки. В класному приміщенні під швидкими кроками скрипить підлога. Поштовх вітру. Холод на щоках, холод і пекучий вогонь в очах. Дощ.
13. Вечорниці з ворожінням
Як тільки дощ, то в Пащучки бабські вечорниці. В Пащучки, бо ж Пащук рідко коли тримається дому, про що добре знають жінки, а Пащучка, рада кумам, знає про те ще краще. То він удень на озері ловить рибу, то десь біля того замку чи в кузні у швагра-коваля аж до пізньої ночі сидить. Молодша сестра Пащучки була ковалевою дружиною, та померла, й тепер коваль кидає оком за Пелею. Людей у Хробричках мало, вибір мізерний, одружуються тут, як трапиться, навіть з родичами. Жерар іще досить молодий, діти його загинули під час нещасливого випадку, над чим – якщо говорити по правді – щиро побивалися, либонь, тільки старі Лопені; батьки Пащучки, бо сам Жерар і Пащуки, як тільки виплакали своє горе, то й зітхнули з полегкістю. Пащуки – тому, що позбулися нових ротів. А Жерар... що ж, краще бути парубком, як удівцем з дітьми на руках. Ну й холери ж вони, ці мої сусідки, думає Пащучка, розливаючи на припічку рідку каву в фаянсові та бляшані кварти. Іще ти не встигнеш, як слід, обернутися, іще ти їм цієї кави з молоком під ніс не підсунеш, а вже, дивись, щось наплещуть на тебе, наклепають язиками. Так собі думає вона, то сердячись, то дивуючись, бо ж все-таки знає їх, оцих кумів, добре, та до того ж звідси, від плити чує п’яте через десяте їхні нашіптування біля столу, а втім, хоча й не чує, то й так знає, про що вони говорять, бо ж сама до них подібна. Все ж починає міркувати, чим би іншим зайняти жіночу цікавість. О, та вони й самі їй допоможуть, цікавого тут є чимало, хай тільки всі зійдуться. А, звісно, вони їй самі допоможуть, бо й тепер уже чути, як той шепіт над столом з коваля та Пелі переходить на Балча, го-го, розбіжиться байка на десять сторін.
У сінях гучний, немовбито чоловічий тупіт; то ж Пеля отак по-козацькому ходить, не бійтеся, жіночки. Дочка грюкає дверима і, не звертаючи уваги на жінок, гукає ще від порога:
– Мамо, їсти!
– Лазанки[7]7
Лазанки – відварені у воді і змащені жиром тонкі ромбики з прісного пшеничного тіста (польськ.).
[Закрыть] стоять отам у духовці... Де це ти була?
– У крамниці.
– Ти вже так ото заприятелювала з Пживлоцькою?
– Аякже! Всяке там майно здаю, переоблік.
– Павлинки не бачила?
– Дітей вкладає спати.
– О, це в неї забере багатенько часу.
– Семен допомагає.
Коздроньова, а з нею й інші жінки здогадливо пирскають.
Та от прийшла, нарешті, й Павлинка, прийшла й Бобочка з Улею, бо ж які там ради-поради й мови-перемови без Бобочки. Незабаром вслід за Павлинкою приплівся з нудьги й Семен, але Семен до рахунку не входить, сів собі в кутку, трохи на гітарі бренькне, трохи погойдає на носку чобота малу Геню, любить діток оцей Семен, любить. Та Геню щось сон морить, вона якась невесела сьогодні, отож бабуня Лопеньова, сама вже напівсонна, аж чотки їй з рук випадають, випроваджує її до ванькира. Семен не входить на вечорницях до рахунку, бо відлюдник; дідусь Лопень, котрий тут ось попіл загрібає коцюбою, теж без користі для вечорничників, бо старий уже й глухий. Дідусь Лопень вдивляється в гаснучі вуглинки, очка яких заслонюють імлаві більма, наче тим курам в сутінках. Що баби робитимуть, він знає й так – надивився не раз і не два. Якщо вже в Пащучки зібралися осінні вечорниці, то зразу ж розпочнуться тут деякі чари-уроки, ворожіння й угадування, хоча до святого Андрія ще далеко. Але без цього ані Бобочка не витримає, ані їй жінки не дозволять забути оте все.
– Понеділок добрий день, буде ворожба на цілий тиждень,– підлещується Пеля.– Ну, бабуню.
– Нехай тобі поворожить війт.
– Я маю того війта... Хай, не кажу де,– супиться Пеля, а Пащучка спокійно промовляє:
– Котрій там налити кави? Про їдло не згадую, бо вже, певне, вечеряли.
– У переднівок припросиш до їдла,– приказує з насмішкою Бобочка.
– Е, зась! – Коздроньова байдуже махає рукою,– У нас так само в переднівок, як і в жнива.
– Пащучці добре,– озивається викривлена, худа, як те стебло коноплі, бабуся Варденьжиха,– бо ж Пащук у начальства в милості. Є з чого краяти лазанки, навіть щодня.
– Нібито й правда! – захищається Пащучка і, підкидаючи гордощі, зізнається: – Начальницька милість спарила сьогодні мого по щоках, аж опух.
– Як він дався, то набрався. Мого онучка, хоч Мундек на скільки ж ото молодший, не наважився торкнути війт.
– Бо ж не всі такі колії, як ваш Мундек.
– Ну й ну! Ваш Пащук нібито баранчик. Тільки, бач, каліка.
– Вас, бабо, саму горб аж до землі пригнув, а ви інших каліками величаєте.
– Тихіше, кумоньки,– примирливо говорить Коздроньова і, підсумовуючи дискусію, додає з важким зітханням: – Збив не збив, кому добре – то добре, а кому зле – то зле. Неоднаково живеться у нас людям. Начальницька милість лає, начальницька милість дає.
– Говорите,– неохоче втручається в розмову Пеля,– начебто про якийсь панський фільварок.
– Бо й фільварок! – спалахує Коздроньова.– Балч – дідич, економ – Зависляк, підручних – з дюжина. Навіть лакей є...– розганяється вона й раптом замовкає, зиркнувши на Семена, який, настроюючи гітару, нахилився зовсім низько й нараз шарпнув струни сильнішим акордом.
– Постаріє колись і він, Балч. І не зглянеться,– підхоплює розмову Варденьжиха.
– Або й не постаріє,– сумнівається Бобочка.– Нова нечиста сила в нього влізла, що аж носить його. І невідомо, яка нова нечиста сила.
– Не накликайте, бабо, злого,– хреститься поспішно Пащучка.
І тут враз Геня закричала у ванькирі, різко, пронизливо, що аж всі посхоплювалися з місць. І ще раз, і ще. Побігла до неї Пащучка, чути, як заспокоює дитину, як потішає.
– Милість начальства, бачите,– повертаючись, каже вона якась пригнічена.– Приволікся вночі до людини не подібний, це я про свого кажу, і як закрутив веремію, аж дитинча перелякалося; тепер просто глупію, що й робити, не знаю.
– У холодній воді скупай,– квапливо радить Бобочка,– в рядюжину обгорни й до печі, де хліб загнітає, пристав на три молитви. Як рукою зніме.
– Ви, бабо, краще ворожите, як лікарюєте,– сумнівається Пеля.
– Кару божу ви маєте з отим вашим...– наважується заговорити Павлинка, щоб не допустити до нової сварки. Але Пащучка, всупереч власному бажанню, відповідає зі злістю:
– Говориш так, нібито Зависляк тебе менше лупцює!
– Та що ви! – червоніє Павлинка від сорому.– Викине який коник Януарій, та й усе.
– Ой, викидають чоловіки коники, викидають,– зітхає Коздроньова,– та ще й такі, що жити не хочеться.
Але тут Бобочка, пощадивши Пащучку, налітає на Коздроньову:
– Не гніви бога. Так уже нам на роду написано – не зміниш. П’ють чоловіки, бо п’ють, але ж і користь од них є.
– Яка там користь!
– Діляться ж вони поміж собою тим, що заробляють; кожний дістає свою частку.
– Як який і як кому.
– Вже нема з чого коржа спекти, останнє зеренце перепоганять.
– Тихо, баби! – сплескує в долоні Бобочка.– Господине, розтопи-но воску. Краще нам веселитися, аніж віче проводити. Хто-хто, а я вже скажу вам, що кому написано.
За хвилю всі жінки, голова при голові, схиляються над мискою, поставленою посеред столу. Вичікують, поки поверхня води стане гладенькою. В закопченій ринді шкварчить віск, навколо міцно пахне костьолом і церквою, хрестинами, весіллям і цвинтарем, всією промайнулою молодістю. Тільки Пеля й Павлинка, хоча й їм цікаво, тримаються трохи збоку: Пеля, щоб зазначити свою незалежність, а Павлинка, бо скромна. Зате Уля, наймолодша, марно буцає окутаною головою в спини й руки, що нетерпляче відпихають її, затуляючи цікаве видовисько. І вже зовсім далеко за межами жіночого царства дідусь Лопень покивує собі головою над коцюбою й дрімає, а Семен з дрібних краплин звуку компонує собі улюблену мелодію «Нащо мені срібло, нащо мені злото».
– Тобі, господине, поворожу першій.
– Не хочу! – твердо відмовляється Пащучка.– Ти мені наворожиш труну.
– То Пелагії, бо з цього ж дому. Підійди-но, Пелю, влий до води цей святий віск і почекай, поки я його перехрещу.
І, охопивши хвартухом, передає дівчині гаряче вухо ринки. Сердите сичання – і закружляли над мискою Бобоччині руки, зашелестіло безголосе Бобоччине шамотіння. Згодом баба виймає з води загуслий восковий візерунок, роздивляється його проти світла, відгадує його зміст по тіні, що відбилася на стіні. І не говорить ані слова. Нехай натішаться куми, відгадуючи.
– Неначебто молоток. Коваль, виходить.
– Печатка з ручкою. Як у війта в канцелярії.
– Щось по службі. Може, яка судова справа.
– Е, печатка! Балчева печатка вилилась би Пживлоцькій.
– Виливалася вона їй, і не раз.
– А що б вилилося тій, новій?
– Відомо що: чотири руки, вісім ніг, одна дірка, один ріг.
– Які вісім ніг?
– Бо ж ліжко, дурненька, теж має чотири ноги.
– І грішить, і перчить ваш язичок, тітко Бобочко!
Розхихикались жінки, нібито й соромливо, але не без задоволення. Позиркують на Семена, чи, бува, не розчув. Проте не Семен, а дідусь раптом жваво обзивається з-під печі:
– А одного разу за Бугом, в Усичанах, чоловік жінці язик прострелив.
– Та що це ви, дідусю! Як же це?
– Задовгий язик мала, і весь час ним теліпала.
Бобочка, рада не рада, змушена проковтнути й колючий натяк, і жіночий сміх. І щоб повернути собі належну повагу, починає потішати жінок і сама береться до роз’яснення. Досить було перекрутити восковий візерунок, і тінь на стіні уже не залишала місця для сумніву.
– Коваль.– Бобочка підтверджує перший здогад,– але не від молотка, а від ковадла. Він буде для тебе, Пелю, ковадлом, а не молотком: це означає, що можеш його кувати, як хочеш.
Але не радіє Пеля, розчарована, плечима знизує.
– Поворожіть мені, бабцю,– прохає тихо,– про того єдиного, що маю на думці.
– Зараз же й поворожу тобі, без воску. Слухай: решетом воду носити, в мішок вітер збирати й про невірного думати – однака дяка. Тримайся коваля, поки він тебе хоче. Кінець. Тепер Павлинці. Але уже голками, аби по-іншому було.
– Голок із шість треба для Павлинки,– буркотить Пащучка.
Семен, нібито на перший погляд байдужий, а насправді пильний і уважний, застерігає сусідку сильнішим ударом по струнах.
Дві голки уже знайшлися. Бобочка обережно кладе їх на поверхню води, і всі куми разом з нею затамовують подих. Тримаються голки на поверхні, не тонуть, досить далеко одна від одної, як і належить їм. То ж Бобочка розпочинає своє ворожбитське слово-скоромовку:
– Іди, голко, до голки... стрінетеся гострієм – буду за багатієм, зійдетеся боком – буду за бідаком, а якщо ваші кінці розминуться, вісім років дівкою зостануся...
Голки повільно, то здригаючись, то зупиняючись, починають сходитися й нарешті з’єднуються гострими носами, як живі.
– Павлино, будеш багатою,– виголошує Бобочка.
– Вона й тепер багата.
– А мені що до того... Ет, дайте мені спокій! – відбивається Павлинка від примовок, зніяковіла та безпорадна.
– Павлинці випадає шляхтич,– вслід за матір’ю іронізує Пеля.– Напевне, Семен?
– Семен дивиться вище. Може, й добереться.
– Може. На похилу вербу...
– А Павлинці, на втіху, потримає на хрестинах оту, піврічненьку...
Гітара змовкає, і в ту ж мить мокра ганчірка, вдало кинута Семеном, падає в саму середину миски й щедро оббризкує розвеселені обличчя. Крик, гвалт, гармидер.
– Виховала п’ятеро,– після того, як утихли ущипливі репліки та сміх, обізвалася Павлинка,– не загине й шосте. А коли ви, сусідоньки, такі пам’ятливі, то всіх вас запрошую на хрестини.
От тепер-то знялася вже буча! Ні вітру за вікном не чути, ні дощового шуму.
– Та коли ж це? – питається Пащучка, як і всі інші, дуже вже зацікавлена.
– А в неділю, ще перед різдвяним постом, а може, і в цю, що буде.
– Та ви погляньте-но, погляньте... А то ж як? Невже аж до Бялосолі поїдеш з дитиною?
– До Хробриць. Мені вже обридли ті чвари.
– І не боїшся? Навіть після вчорашнього?
– Януарій обороняв хробрицьких.
– Цікаво тільки, чи не спротивиться війт.
Похилили голови жінки. І в хвилю мовчанки врізається зненацька плаксивий голос Улі:
– А я?
Бобочка тупає ногою:
– Тихо, ти!
І одна лише Павлинка здогадується, про що думає Уля, і по-змовницькому усміхається до неї:
– Тебе теж запрошую, Улю.
– Якщо вже робиться таке,– втішається Бобочка,– то я тепер поворожу сама собі.
І вона знімає з чорної жилавої ноги дірявий капець, обертається плечима до дверей.
– Пороже, пороже,– проказує Бобочка тихо, дрібно, як молитву,– я з ніг поворожу. Носок до порога – добра дорога, а обчас – злий час.
Розмахнулася капцем і кинула через плече в двері саме в ту мить, коли хтось застукав знадвору. Дідусь Лопень, що ото ніби дрімав собі, з незрозумілою притомністю раптом підіймає коцюбу догори й збиває капець. У відчинених дверях, змушуючи всіх жінок затаїти від здивування подих, так начебто вона була якимсь потойбічним привидом, з’являється нова вчителька. Мокра від дощу, вода капає з волосся, з рукавів. Мокра і її валіза, мокра й кретонова торбина.
– Добрий вечір.
– Добрий...– буркнула Пащучка.– Ви, пані вчителько, з чим це до нас?
Господиня не запрошує, отож Агнешка, навіть не ставлячи на долівку валізу, так і стоїть біля порога.
– З проханням. Мені потрібна квартира.
– Квартира? – не без глуму в голосі дивується Пащучка.– А хіба тут мало нас, домашніх? Що це ви, пані!
– Я мушу змінити квартиру.
Нагла уважна тиша. Пильні, цікаві позиркування. Холод тиші, холод поглядів. Бідолашна Павлинка аж червоніє від ніяковості. Тільки Уля, немовби її тягло магнітом, вислизає з-під бабиної руки, невпевненою ходою, то здригаючись, то зупиняючись, повільно-повільно наближається до Агнешки.
– У мене місця нема!– твердо відказує Пащучка.
– А що ж сталося? – уїдливо питає Пеля.– Невже в школі погано жити? Все ж на місці, під рукою, з правої і з лівої...
– І тепло,– додає Бобочка,– і вдень, і вночі...
Коздроньова захлинулася злим смішком.
– Зараза!– буркотить біля печі старий Лопень, позиркуючи на Бобочку.
– У тій кімнаті, де я жила,– спокійно говорить Агнешка,– хочу обладнати ще одне класне приміщення. Ось чому.
– А, ладнай собі, панянко, ладнай! – беручи зіпертий на табуретку костур, з мстивою непримиренністю цідить Бобочка.– Жодна дитина не піде туди й так.
– Бабцю! – з тамованим розпачем, благально заволала Уля. І ось вона ще на один крок наблизилася до Агнешки, але цієї миті Бобочка одним стрибком, на диво спритним як на її вік, опиняється біля дівчинки, наче кліщами, хапається за неї, затуляє її собою й, ніби обороняючись від злого пса, виставляє поперед себе костур.
– Щось я не розумію, пані Бобочко,– намагаючись упіймати бабин невловимий погляд, говорить Агнешка,– чого це ви так ото в’їлися на мене!
– Бо ти мені, моя панно, не сподобалася.
– Що ж, це ваше діло. Але скажіть мені, будьте ласкаві, про це питаю я вже вдруге, чому ви мучите оцю дитину, вашу онуку? – І, показуючи на обмотану голову Улі, додає: – І вас, господині, питаю: як ви можете дивитися на таке?
Бобочка, аж захлинаючись якимсь курячим стрекотінням, довго не могла віднайти свій втрачений від злості голос. Розкарячившись і піднявши горизонтально над землею костур, вона, врешті, задерчала:
– Ти, панночко, пильнуй краще свою власну голову, бо з неї глузд утікає. Хіба я не бачила цього сьогодні? – Вона швидким поворотом усього тіла обертається до жінок і тріумфально інформує: – Наша освічена пані вчителька псів вчиться ловити на аркан, як наш війт. Я сама бачила в осиковому гаю! Така ото вона мудра! Ходім-но, Улю! – жорстко підштовхує вона дівчину.– Мені все в середині перевертається, коли на неї гляну! Не слухайте її, баби!
І вона, все ще поштурхуючи Улю, обминає Агнешку, прихилені двері палицею розчиняє навстіж, а потім, у сінях, голосно сплюнувши, грюкає тими дверима з усієї сили.
Смішок кількох жінок, що супроводжував лайки Бобочки, відразу ж урвався. Присутнім стало ніяково, штовхають одне одного ліктями, покашлюють. Семен щулиться в кутку, за жіночими спинами.
– Аж мені глину оббила при одвірку, чарівниця,– буркотить Пащучка, оглядаючи двері, чим, до речі, мимоволі затримує Агнешку, яка вже напівобернулася до виходу.
– Сором, жінки, сором! – похитуючи головою, обзивається дідусь Лопень.– В Усичанах навіть для діда знайшли б якийсь закуток.
– Прикро мені, що потурбувала,– тихо каже Агнешка.– Я не прийшла сюди сваритися, бо не маю за що. Просто думала, що ви допоможете. На добраніч!
Раптом Павлинка перемагає свою несміливість. А нехай собі куми думають, що хочуть. Так не можна. І вона підбігає до Агнешки, бере валізу, поплескує по мокрому рукаві:
– Я вже й сама не знаю... Так як ви вже раз відмовилися, то напрошуватися мені якось і незручно, але...
– Чому я відмовилася, Павлинко? Хто мене питав?
– Так нам війт сказав. Що нібито ви, пані, хочете жити при школі, у нього. І так він розпорядився.
– Я нічого про це не знала,– каже Агнешка виразним, переконуючим тоном.
Помежи жінками почувся гарячковий шепіт. Вони, заворушившись від зацікавлення й здивування, аж ніби наблизились до Агнешки.
– Пані моя золота! – Павлинка вже сміливо обнімає Агнешку.– Тож нащо ходити й шукати місце? Більших халуп у селі ж нема, а та кімната в нашому будинку як була, так і є вільна. Будете, пані, жити при нас, при Льоді. Льодзя ще з першого дня хотіла, щоб так було.
Агнешка, зненацька занепокоївшись, почала вагатися, що не пройшло мимо уваги жінок.
– Я, Павлинко, бажала б мешкати далі від... школи.
– Ет, що там! – байдуже відмахується Павлинка.– Я вже постараюся, аби вам було добре, та й дітям накажу що слід. І їсти наготую, і попрати можу, коли треба.
– Діти мене не лякають,– посміхається Агнешка,– хай буде їх біля мене якнайбільше, я саме для цього й приїхала. Добра ви, Павлинко, не знаю, чим і віддячити вам.
Як усе змінилося в хаті! Пащучка обмітає хвартухом табуретку й пропонує Агнешці присісти на ній. Куми з співчуттям кивають головами. Дідусь задоволено прокашлюється.
– То я вже осмілюся й скажу, як саме,– відповідає Павлинка.– Потримайте мені, пані, доньку до хреста, ніби-Гельцю.
– Охоче,– погоджується після короткого роздуму Агнешка.– Але з однією умовою. Горілки не буде. Тільки насправді. Не так, як на тому вечорі.
Ще ближче присувається до вчительки жіноцтво. Із запалих губ Коздроньової виривається зітхання, протяжне, повне розпачу.
– Святі слова,– вимовила, хоча й неохоче й неголосно, баба Варденьжиха.
– Я б щиро хотіла...– відказує Павлинка, роздумуючи,– Щодо мене, боженьку мій, я нічого більше б не бажала... Але ж інші, але ж гості... Ну,– розсікає вона, різко рубонувши повітря рукою,– я розпоряджуся-таки так, будь-що-будь!
– Гаразд,– згоджується Агнешка на таку умову.– І дякую.
Пеля, котра вже довгий час дивилася у вікно, нібито навмисно відділившися від присутніх, раптом оглянулася й, зиркнувши на Агнешку, сухо промовила:
– Дощ перестав.
Погляд Пелі перехопила й Павлинка.
– Отож як, паннонько? Перебираєтеся коли?
– Ох, якби де можна було, то я хотіла б іще сьогодні. Зараз же.
– Чого ж не можна? Семене, де ти там? Покажись же! Допоможем. А якби ще котрась із вас...– Павлинка запитливо зиркає на жінок.– Бо Януарія я кликати не буду.
Я від Гені не можу відійти,– відмовляється Пащучка, знову підсилюючи різкістю інтонації якесь неясне незадоволення з себе й почуття поразки.– Хто має час, хай допомагає.
Проте один лиш Семен, ще зіщулюючись й уникаючи погляду Агнешки, слухняно стає поруч з Павлинкою. Жінки, одна за одною, згиньки вибираються додому, і тільки дехто з них ледве кивне від порога головою чи на прощання буркне під ніс: «Бувайте здорові». Що спожили, чого наслухалися, то вже буде їхнім, вистачить на ради й поради. Але щоб отак, відразу втручатися в чужу гру – то вже ні. На селі часу багато. Побачимо, як то буде, чим цей шарварок закінчиться.
– Ну, то ходімо,– несподівано зголошується ще й Пеля; вже й хустку накидає на своє гарне русяве волосся. Потім вона відчиняє перед Агнешкою двері, але нахмуреними і невеселими очима дивиться кудись вбік, немовбито бажає приховати в них певний розрахунок нещирої послужливості. Нехай вона (і то якнайшвидше) перебирається, оця!.. Тепер вони з Пживлоцькою житимуть поруч, одна одну стерегтимуть.
Дощ перестав, але вітер ще сильніше почав віяти під низьким беззоряним небом і доносити від підзамчя чиєсь хрипке погукування. І що не погукування, то у відповідь завивання псів. У багатьох на цьому кутку села хатах майже не видно світла; там тільки блискає у вікнах, куди вже господині встигли повернутися з вечорниць у Пащучки. Правда, світиться ще й у крамниці – на загратованому вікні по жовтому полотні фіранки раз у раз пробігає чиясь невиразна тінь. Увесь флігель тихий, неначебто все в ньому вимерло. Балча нема вдома. Це добре, втішається подумки Агнешка. Шкода, жалкує Пеля, нехай би він бачив, нехай би лютував, нехай би не міг заснути. Може, він, міркують обидві, сидить у крамниці біля Пживлоцької. Може, у замку з усією компанією. Може, й спить уже, добродушно гадає Павлинка, набігався ж таки за день.
А може, міркує Семен, згорблена тінь Януарія на крамничній фіранці означає, що коменданта нема ані в крамниці (бо як же Зависляк наважився б при ньому отак прогулюватися?), ані в гуральні (бо що ж би він робив там без Зависляка?..). Може, комендант (адже Семен знає його найдовше і найкраще) бачить їх, дивиться на них, причаївшись за чорним вікном своєї кімнати, з недопалком цигарки, захованим у руці; стоїть біля столу з військовими реліквіями, біля стіни з військовими пам’ятками, змучений бажанням заснути і не в силах склепити очі, насмішкуватий і нещасний. Може, він бачить, як переносять поспіхом це залізне ліжко, як несе учителька постіль, Павлинка стіл, а Пеля умивальник, і як у нас все те добре йде; і, може, бачить це тим краще, що тепер на подвір’я падає світло з двох вікон, з обох кімнат учительки – старої й нової. Отже, напевне, бачить і це собаченя, цього Флокса, бачить, як метається від одного порога до іншого, як смикає за ріжок зелену ковдру, що волочиться за учителькою. Семен, проте, думає не словами, а начебто уявою й образами самого Балча, вивченими за багато років в усіх подробицях і зміна#, самим знанням його характеру. Є в цій думці і тривога: а що-то буде завтра, коли комендант викличе його на розправу? І неясний жаль, і ще щось нове, не цілком усвідомлене: нехай бачить! Нехай дивиться! Коли ж Семен востаннє повертався з рештою речей, які вчителька бажала перенести сьогодні, то на якусь хвильку затримався у сінях Зависляків. Отож тепер, скільки разів сюди не прийде – а приходить він досить-таки часто,– буде в цих сінях двоє дверей: одні – праворуч, знайомі, а другі – навпроти, котрі нібито тільки тепер нагадали про себе, ожили немовби. Не постукає в них, не відчинить їх, але добре й те, що вони є. Всупереч волі коменданта, всупереч його наказам. І тільки тоді, коли це подумав, побачив раптом Семен і себе, побачив так, як бачать інколи сон у час пробудження: ні назвати бачене, ні відчути його форму чи зміст уже неможливо. У досі сліпої Семенової слухняності зненацька відкрилися очі, і Семен на мить заглянув тим очам просто в зіниці. І все це зараз же згасло, однак і досі змушує серце сильніше битися.
– От і все! – втішається Павлинка, з порога оцінюючи спільно виконану працю.– Проведи, Семене, Пелю додому, бо сьогодні надворі страшно темно. А ви, пані, трохи відпочиньте, я зараз дещо підігрію, адже ж ви цілісінький день нічого не їли.
Добрі люди, добрі люди; та двері від сіней нарешті замкнуті на всю ніч, нарешті замкнуті, після виходу Павлинки, після першого порядкування замкнуті, на ключ замкнуті – ох, це ж і є найкраще! Флоксе, песику мій, не чую я нічого, не бачу я нічого, не ображайся на мене, що я про тебе не турбуюся, що не маю сили говорити до тебе. Спати, спати – кому не знана вечірня думка? Ні, я вже не маю сили.
