Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

– Ні. Хочу побалакати з тобою.

– Дивина!

– Слухай! Пішло по селу, що вона...

– Сама ти й рознесла.

– Заступаєшся. Дивись, дивись, як вона танцює, як горнеться. А що то за одні у неї?

– Біс із ними. Потанцюємо, Льодо?

Павлинка спершу зовсім відмовляє Юзеку Оконеві. Соромиться, віднікується: це вже не на її літа розвага.

– Ет, літа...– відмахується Юзек.– Налита, як морквочка, солодка, тільки гризти...

– Бо й справді. Стільки дітлахів... Сам знаєш...

– Яка врода, такий і врожай.

Цей уміє підійти, підлеститися. Отож Павлинка, пославши Касю до інших дітей на ганку, просить його зачекати на щось повільніше. Музики грають майже без упину, одну мелодію на півтактові відразу ж змінює інша. Аж ось уже щось повільніше, можна спробувати повільнішим кроком. Та що ж, коли Юзек то викручується й подригує ногами, то назад на крочок відступить, змушуючи її на нього схилятися, а то вибиває химерні дрібушечки збоку неї й ходить вихилясом, що вже й не знає Павлинка, як тут бути.

Кася вже скучила за матусею, вперто пробивається до неї крізь гурт танцюючих, рученята простягає, а личко мокре від сліз.

– Та не плутайся, дзиго, під ногами! – шорстко прикрикнув на дівчинку Юзек Оконь.

– Чого це ти зикаєш? Що – вже Касі не впізнаєш? – спалахує Павлинка.

– Якої Касі?

– Твоєї! – майже крикнула.

– А таки й справді,– засоромився Оконь,– забагато їх у тебе. Якби кожний забрав своє, ми б, напевне, домовилися з тобою.

– Нема мені про що домовлятися. Пусти мене до дитини.

Стах – досить стриманий танцюрист, і ця обставина, виявляється, на руку Агнешці. Поки вони йдуть уздовж жіночих стільців, самим краєм кола танцюючих, вона схоплює уривки розмов, зауваження й дотепи. Та почуте нараз переростає в муку, і Агнешка починає сама вести в танці, веде партнера в тисняву пар посередині кімнати, в надії уберегтися від тих отруєних стріл. Запізно. До вже почутого приєднується нове, а до болю напружена підозрілість кидає її в неспинний, без кінця повторюваний, літаючий десь під черепом шелест, шум, тріск поговору й обмови.

– ...обоє голісінькі були, правду кажу... (це, певно, Коздроньова). – ...не задарма він з нею так носиться... – ...вистриже вона і його, міське зіллячко... – ...в чоловічих штанах літає, з чоловіками міряється силою, придуркувата якась... (Пащукова?).– ...нових собі навела... – Що вони в ній бачать: суха, кощава, навіть вбратися до ладу не вміє (напевне, Пеля).

Та до всього цього мовчазні, але вимовні, зловтіхою та насмішкою підшиті погляди Льоди з-за плеча Балча, з котрим уже танцює.

Чи чує ті зауваження Стах, чи розуміє? Мусить, одначе, чути: не ці, то ті, від стіни, де ласо буркотять чоловіки:

– Але ж, брате, єдваб...

– ...нова на черзі...

– ...будуть вечорниці, га?..

– Не подобаються мені щось ці люди,– промовляє врешті Стах.

– Перебільшуєш. Такі, як і скрізь.

Але її очі не підтверджують слів, диктованих упертістю й затятою гордістю. Вони – пильні й насторожені. І якийсь силуваний її усміх, вдавано безтурботний. Вторячи оркестровій мелодії, дівчина наспівує біля Стахового вуха, не даючи йому дослухатися до навколишнього шепоту. Крадькома позиркує довкола, зауважує, хто і як дивиться на них. Ніби в облозі. Тільки острівцем доброї надії серед грізного й ворожого стовпища на мить виринає й знову зникає пара приятелів – Іза й Толек. А той, вчорашній картяр, з котрим Іза розпочинала танцювати, тягне до буфету вутлу, що все опирається, дівчину – так то ж недавня партнерка Толека. Раптом звідкілясь як вродився біля них Юр Пащук, втискується поміж них, хапає настирливого блондина за плечі: і вже їх заслоняють рясні пари танцюючих.

– Вийдімо звідси, Агно! – пропонує Стах.

Він нібито прочитав її щораз тривожніші думки.

– Гаразд. Покажу тобі одне таке місце...

Минають Павлинку й Семена, які нарешті вже танцюють укупі, і підсвідома вразливість Агнешки мимовіль занотовує незбагненну втіху. Обмінялася з Павлинкою теплим, зичливим усміхом очей. Може, хоч про них зуміє вона розповісти Стахові. Вже в дверях дорогу їм заступив тісний гурт із трьома незнайомими посередині. Прибулі, зволікаючи, зупинилися коло порога, на ганку.

І тут, наче з-під землі, виріс перед втікачами Балч:

– Залишаєте нас, шановні мої?

– Та так... Душно якось...– знітилася Агнешка.

Стах, пильно вдивляючись у Балча, блискавично розгадує його намір і хоче випередити вже, здається, розпочатий жест запрошення. Обидва вклоняються одночасно, але, так як той і той увесь час стежили один за одним, то їх нещирий уклін обминає Агнешку й більше скидається на виклик. Але до сутички не дійшло, бо з ганку вже залунали нагальні вигуки:

– Війте! Балче! Делегація прийшла. З Хробриць.

Стахові невтямки, чому це Агнешка враз змінює свій намір. Вони могли б легко прослизнути, вийти. Однак вона притримує його за руку й знаками прохає зупинитися в кутку біля дверей.

– Пізніше розкажу,– заспокоює пошепки.

Хробричани – двоє літніх, статечно прибраних селян і кучерявий блондинчик в чорній вельветці – почуваються невпевнено. Це видно по їхніх зблідлих, наляканих обличчях. З усіх боків зустрічають насторожені погляди й неприязний гамір. А Балч не потискає руки, простягнутої йому найповажнішим з усієї трійки вусачем.

– Ми не знали, що у вас свято...

Та Балч, слухаючи, кидає позад себе, недбало напівобернувшись:

– Гей, хлопці! Ходіть-но сюди! До нас гості з Хробриць! З Хробриць!

І відразу ж поряд з ним стають вірні: Жерар, Макс, Оконь, Пащук, а також Семен.

– Маємо до вас справу, товаришу війт,– знову розпочинає вусань.

– Яку?

– Ви знаєте, яку. Недобре вийшло – визнаємо. Ці шибайголови вчора прогнали камінням вашого хлопця. Молоде – дурне, але що є, то є. Погано, звісно.

– Правду кажете,– холодно підтверджує Балч.– Погано.

– Тату,– втручається до розмови блондинчик,– щодо хлопців з камінням, то наша організація зобов’язується...

– Чекай-но, Ромку,– стримує його батько і потім – знову Балчеві: – Ми тут прийшли по-сусідськи перепросити. Нащо нам оті давні чвари. Наших лобуряк – батогом, а вашому...

Ромко вихоплюється ще раз:

– А ви читали,– до Балча,– «Педагогічну поему»?

– Малий Пживлоцький,– відказує Балч вусачеві через голову молодика,– лежить хворий, в гарячці. Бачите, кепська справа.

– Якби чим натерти,– озивається третій, досі мовчазний, непоказний чоловічок з випнутим борлаком, що весь час рухався,– то гарячка пройшла б. Чи не так, Кондеро?

– А, Кондера! – Балч зводив нарешті завважити свого колегу по війтуванню.– То це ви, значить, були свідком у справі з отим пороном?

Вуса Кондери аж ніби повиразнішали, так він зблід.

– Нащо,– вмовляє він тремтячим голосом,– знову ворушити давнє... Дайте спокій...

– Жераре, скажи ти,– наказує Балч.

– Двох дітей утопив ваш поронник,– жорстко нагадує коваль і по хвилі додає: – Моїх дітей.

Кондеру, враженого явною ворожнечею, зрадила витримка.

– Утопив? Бо п’яний був. А хто його напоїв? Де?

Але Балч незворушний:

– Скажи й ти, Максе, скільки років дали твоєму старшому братові Варденьзі?

Макс у відповідь, в запалій тиші, вистукує залізним протезом чотири гучні удари об одвірок.

На це Кондерин худий товариш захлинається раптовим схлипуванням:

– Але поронникові, моєму братові, вже жоден вирок не поможе. На мотузі... по багнюці... о господи, господи!

Нова хвиля гамору. Недоброго гамору.

– То як же це так, Кондеро? – мовив Балч стишеним, зм’яклим голосом.– Прийшли до нас з перепросинами чи з образою?

– Не згадуймо,– благає хробрицький війт,– не згадуймо. Що було, те минуло. Згода будує, незгода...

Балч відкрив рот, і Кондера, урвавши мову, дивиться на нього з тривожним вичікуванням.

– Гаразд...– Балч мружить очі, замислюється.– Пащуку, тепер ти стукни ніжкою чотири рази. Мій вирок такий: запрошую вас, хробрицькі сусіди, до нас у гості – і для початку по чотири чарочки підряд.

Затяжне напруження розриває гучний загальний регіт.

– Януарію, Максе, пильнуйте гостей. А ти, Семене, залишайся тут.

– Товаришу війт, я ж не п’ю,– відважно борониться Ромко.

– Музики, гарне танго молодому Кондері! – гукає Балч.

І відразу ж із тривожно скупченого гурту жінок виринає Тереся, біжить назустріч.

– Ромку! – вітає його радісно й досить сміливо, бо грім музики заглушує її слова.

Той, хоча й радий, не втрачає поважності.

– Почекай-но, Тересю. Я ж тут у службових справах. Ти не бачила Юра?

– Ах, десь знайдеться. Ходімо, потанцюємо, тобі ж дозволено.

– А у вас, як в армії.

– Та хай йому! Але все ж ми разом. Якби ще твоя сестра...

– У мене Юрові лист від Гані.

– Атож! Давно бачилися!

І засміялися обоє, уже підхоплені танцем, тоді як місцева старшина потягла хробричан до буфету, щільно обступивши їх з усіх боків.

Чи рішення Балча було щире? Чому не пішов він з усіма до буфету, щоб допильнувати свого жартівливого вироку? Ці думки зринуть в Агнешки кількома годинами пізніше. Поки що ж вона не могла здогадатися, а тим більше визначити, якою мірою вплинула на мінливий і раптовий настрій Балча ота мить, між наказом Завислякові, Максові й, нарешті, Семенові,– мить, коли помітив її й Стаха, причаєних коло дверей та готових вийти. Януарію, Максе, подбайте про гостей, сказав, і це мало значити тільки те, що значило, але нараз побачив він їх удвох, та ще й попід руку, і додав: а ти, Семене, залишся тут. І тоді Семенові тихо, але вона розчула, та над тим не мала часу, а може, й не хотіла замислитися: не тут і не дуже; ти відповідаєш.

А Семен хитнув головою: розумію, мовляв.

Та Агнешка не розуміє й воліє про це не думати. І так надто розігрується нового, неясного для неї. Змучена розплутуванням задавнених чвар, огорнута невеселими думками, дозволяє вкрай знетерпеливленому Стахові вивести себе на подвір’я, на свіже повітря. І вдячна йому, що він нічим не цікавиться, не допитується. Так і повинно бути. Бо ж найважливіше, що вони, нарешті, самі.

Вона веде Стаха до затишної затоки, щойно вранці відкритої. Той же човен колишеться на легенькій прибережній хвилі – човен, напевне, Кондерин. Червоне сонце безхмарно котиться на захід. Незвично тепло. Якби годинник не показував ще вельми ранньої пори, якби червінь та золото прорідженого листя дерев не вказували на пізню осінь, можна було б подумати, що це серпневий день.

Агнешка розстелює на піску зняту з шиї косинку й вкладається долі, зітхаючи протяжно, з полегшенням. Руки переплітає під головою і вдивляється в непорушну блакить неба. За хвилю тінь Стаха обдає її повівом холодку, ось він і сам сідає поруч і, вже не заслоняючи сонця, схиляється над нею, заповнює небо своїм ніжним дитячим обличчям, рівними плечима, ще від літа смаглими грудьми, припорошеними пухом, що не дуже і йде його стрункій постаті. Той торс таки темніший, темний, як мідь, і гладенький, як мідь. Тут він – мій Стах. Думала про нього: мій. Вдивляється в нього, нібито й бачить уперше, його та його тіло наге. Хоч і не раз були разом на прогулянках, бували разом і над морем. Звикли без освідчень думати про себе так, як це думають про кохання. Але відкладали зі дня на день і освідчення, і кохання, підсвідомо вичікуючи, що кохання з’явиться саме й заговорить теж саме. Це інші, невтаємничені, назвали їх нареченими. Він її зворушував. Після маленького Кшися він був другим, хто будив якесь сердечне почуття. Подобались їй його пестощі. На щастя, не скидався на своїх колег, молодих лікарів, принципово цинічних розумників та хвальків. Отож любила його пестощі. Завжди могли і вміли дивитися одне одному в очі просто, з щирою посмішкою. Чи то від його цілунку, хоч би й у шию, несподіваного й випадкового, сипонуло по тілу морозом? Чому сьогодні вперше якось по-іншому бачить його наготу? Немовби осібну, ніби відділену від свідомості, що це її Стах. Отой гладенький торс. Але їй приємна близькість Стаха і його рука на грудях, і коли так, як ось зараз, нахиляє обличчя, а його губи, щораз ближчі, збільшуються в її очах – поки аж сама не відхилить голови вбік, тільки кутиком губ відчуваючи тепло поцілунку.

– Не хочеш мене поцілувати, Агно?

– Неправда. Хочу. Побачиш.

– Якась дивна ти сьогодні.

– Стрибни, Стаху, у воду, поки сонце, Остання нагода.

– А ти?

– Мені запізно. Я почекаю.

– Як хочеш.

Трохи насуплений, Стах розганяється, підстрибцем біжить мілизною, розкидаючи навколо серпи води, аж поки не пірнає в глибінь і, видно, на злість Агнешці, довго не з’являється. Виринувши, завертає до неї. Сонце – над самим обрієм. Стах увесь, як та фігурка з випаленої глини, бачена колись у музеї. Агнешка переходить на борт човна, сідає. Стах підпливає до неї, хапає за ноги, потім бере в обійми й несе на берег, на пісок.

– Як же я повернуся ось така мокра,– жахається Агнешка.

– А навіщо повертатися?

– Мушу.

Стах хвилю чекає, суплячи чоло від якоїсь, певно, нелегкої для вислову думки.

– Послухай, Агно,– лагідно, м’яко починає Стах.– Переведешся тут, змарнуєшся.

– Я вже чула це в Карві, і теж на пляжі. Коли б ти не роздягнувся, відразу ж хочеться тобі моралі. Це ненормально.

– Тоді я ще не знав, як це виглядатиме. Тепер вже знаю, бачу.

– Прошу тебе, не починай усе знову.

– Шкода, що я дозволив тобі повернутися перше, ніж я. Однак ти ж могла зачекати з оцим нерозумним рішенням.

– Ти міг і повернутися, я не забороняла.

– А професор?– сердиться Стах, роз’ятрений її впертістю.– Хіба ти забула, що він запросив? Чи мав я відмовити йому?

– Боронь боже! Його дочка непогана.

– Агно!

Мовчать довгенько, обоє розгнівані.

– Агно,– повторює вже лагідно, кладучи голову їй на коліна.– Не опирайся. Ти ж тут будеш сама-одна проти всіх і всього.

– Неправда. Я не буду сама.

– Як це? А з ким же?

– Таких, як я, багато, більшість.

– Китайське казання. Мене нервують ці міркування. Що тобі з інших у такому становищі? Ти будеш тут тільки одна, сама.

– Тобто якщо, скажімо, говорити про нас обох, коли ми не сидимо одне біля одного, як зараз, то ти не відчуваєш, що я десь є на світі.

– Ах, ти все перевертаєш догори дном. А простіше: я хочу, щоб ти була зі мною, справді.

– Як?

– Поберемося. Зрозуміло ж...

– Зрозуміло... А далі? Для мене?

– Хіба цього мало? Зрештою, побачимо.

– Запізно вже.

Аж занімів, не можучи знайти й слів.

– Я стою та й думаю,– тихо, ображено,– чого я, власне, сюди приїхав?

– Щоб мені зробити приємну несподіванку, я так гадаю,– відповідає Агнешка удавано весело.

– Ця несподіванка подіяла надто сильно. Перетворила тебе в стовп солі.

Тепер образилася Агнешка й одсувається від Стаха:

– Шкода, що ми не можемо порозумітися.

– Агно, я тебе розумію,– обіймаючи дівчину за шию й пригортаючи її до себе, намагається залагодити суперечку.– Розумію, що людина може придатись будь-де. Але придасться тим краще, чим краще буде у неї місце. Чому саме тут? І саме ти?

– У тебе гарний голос.

– Агно, мені не до жартів. Не думай, що я якийсь пристосованець. Але подумай про нас. Подумай, як це мусить скінчитися...

– Скінчитися... я слухаю.

– Я – в місті, ти – тут. Інколи бачимося, що ж, гаразд. Але доки це триватиме? Агно, як ти не розумієш, що я тебе...

– То ти не хочеш мене поцілувати.

Поглянув на неї швидко, уважно. Відхилив її голову од свого плеча й поклав на шовкову косинку. Поправив пасмо волосся, що вибилося за косинку, на пісок. Приліг поруч. Заплющила очі. Стах цілує легко й щораз міцніше її шию, щоки, носик, кутики вуст, його рука з Агнещиної шиї перебирається до гудзиків плаття, розстібає їх. Пучки його пальців торкаються шкіри. Ні. Те було інакше, інакше.

– Заспокойся, Стаху. Тут всюди очі.

– Соромишся, боїшся?

Нараз Агнешка підводить голову, занурюється пальцями обох рук в його м’яке сипке волосся, притягує його обличчя до свого й, міцно заплющивши повіки, цілує Стаха довго, без віддиху, до болю. Тоді відіпхнула його голову й уткнулася лицем в пісок. Він схопив її в обійми, пригорнув.

– Скажи, Агно, поїдеш зі мною? Сьогодні! Сьогодні! Зараз! Знайдемо роботу в місті. Будемо разом. Ну скажи ж, Агно!

Просить, благає, водячи вустами по її волоссю. Агнешка вивільняється від його обіймів, дивиться на нього прояснілими очима.

– Знаєш, Стаху, тут, в Хробричках, є одна стара відьма, Бобочка.

– Про що це ти?

– Та слухай. Та Бобочка, знахарка, лікує людей. А справжнього лікаря в усій околиці не знайдеш.

Стах дивиться на неї якусь хвилю з недовірою, а потім починає сміятися.

– Ти – Чарлі Чаплін! У мене ж клініка. Асистентую в інституті!

Агнешка поважнішає. Веселі іскорки згасають в її очах.

– Це правда. Ти маєш клініку й асистентуру в інституті.

– То хіба це погано? Ти так говориш...

– Це дуже добре.

– Отже?

– Отже, мушу тікати звідси.

– Агно, боже мій! Що з тобою? Ти плачеш?

– Зовсім ні. Поцілуй мене.

Десь оддалік гримнув постріл. Агнешка схопилася на ноги. Другий постріл, третій.

– Вертаймося, Стаху. Зберуся. Ти пошукай Ізу й Толека, приготуйте мотоцикли.

– Перечекаймо цю стрілянину.

– Ах, то таке собі. Салюти.

Агнешка таки вгадала. Розвага дійшла до салюту. На землю спадали по-осінньому швидкі сутінки, особливо серед таких от густих дерев, що навколо флігеля, виманили розгарячених танцем та напоями гостей на подвір’я. Всі щонайтемніші кутки аж дихають, аж тріщать від жагучих і невідомо злих чи добрих розмов. Перед ганком, непорушно, з порожнім кухлем, стоїть Балч. Начебто дожидав Агнешки й Стаха, начебто чатував на них.

– Тепер ви мені не відмовите,– промовляє тихо, якось особливо виділяючи оте тепер.– Запрошую на польку.

Агнешка шукає погляду Стаха. Моргнув їй непомітно: дозволив. Зрозуміла. Матиме трохи часу підготувати втечу. Флокс! Флокс у Зависляків. Ну, що ж... Так що сьогодні зможе забрати хіба що один несесер. Флокса й решту речей муситимуть відіслати їй. Або... Треба ще буде подумати про це. Тепер же вона дає вести себе до залу. Балч злегка підтримує її, і це добре, бо якесь раптове безсилля не дає їй іти. Аж заточилася на порозі, така хвиля гамору, диму, мутного диму й буфетного чаду вдарила їй в обличчя. Спокійно. Ти ще побачиш, Балче, як танцює польку міське зіллячко, як танцюють польку в моїй далекій Волічці...

– Хто не п’є – танцювати! – гукає Балч.

Густий чоловічий тлум біля стойки не чує його. Льоді допомагає і Януарій, бо одна вона не справилася б. І повні, і порожні пляшки з’являються й зникають незвичайно швидко, як незвичайно швидкі і замовлення захмелілих дядьків.

Коваль сердечно обнімає Кондеру, аж надто сердечно, і той аж угинається під його вагою. Тут же, поряд, Макс своїм залізним киктем заохочує до частунку другого делегата, засльозеного, що раз по раз кашляє.

– Пий, брате...– Макс вправно підхоплює склянку, підтримуючи її шкіряною ув’яззю протеза, підносить до губ, а другою рукою поїть свою жертву.

– Пий, брате...– вторить йому Жерар і доливає Кондері.

– Ще по одній! – запрошує Пащук, стукаючи іще раз, і сильно, своїм дерев’яним киктем.

– Не пийте вже, тату,– прохає Ромко. Він і Тереся ледве пробилися до двох хробричан, силкуються звільнити їх від надмірної гостинності.

Несподівано біля Тересі з’явився Мундек Варденьга. Його старанно прилизана чуприна розпатлалася, між пасмом волосся видно спітнілу, руду залисину. Очі йому заслало якоюсь мутною гарячкою.

– Що ж це, колего, за диверсія? – зачіпає Ромка.– Батькові забороняєш?

– А ти не втручайся!– накидається на нього Тереся.

– Що, колего, подобаються вам наші донни, га?

І ніби взаємно, га? – пробираючись все ближче і ніби не розчувши слів Тересі, цідить Варденьга. Його заглушує вигук коваля:

– Януарію! Ще дві пляшки, курдоннер!

І майже водночас Зависляк почув своє ім’я, вимовлене тихо, владно. Глянув – Семен. Семен коротким, низьким рухом руки забороняє: досить! І не зводить з Зависляка впертих, рішучих очей.

– Досить! – говорить Януарій. Хоче забрати з-перед чоловіків недопиту пляшку, але коваль хапає його за руку, тисне все міцніше.

– Облиш, Януарію, бо посваримося. Пий, Кондеро!

– Брате! – стогне Кондера.– П’ю,– тут він нараз виплюнув ковток горілки разом з густою слиною.

– Слухай, Жераре,– тепер Семен шепче просто у вухо схиленому до нього ковалеві.– Спровадьте усіх трьох – і відпустіть.

– Хто це сказав? – не вірить коваль.

– Комендант.

Якусь хвилю пильно дивляться один на одного, і Семен зненацька бентежиться, одводить очі.

– Ти, зраднику! – відштовхує його Жерар. І знову повертається до Кондери: – Пий!

– Пий! Пийте! – повторює Макс і Пащук.

Під вікнами Агнешки уже чекають споряджені, готові до від’їзду мотоцикли. Це вдалося, ніхто не звернув уваги. В кімнаті Іза майже навпомацки спаковує, що під руку потрапить. І це вдається. Ніхто їх не пильнує, бо, хто не зайнятий своїми справами, топчеться на ганку, Щоб подивитися, як війт і нова вчителька танцюють польку. Шалена полька! Під натиском все швидшої, дедалі розгонистішої мелодії пара за парою виходять з кола. На опустілій середині зали нестримно кружляють тільки Балч з Агнешкою. Він тримає її міцно за талію, вона, трохи перехилившись набік, швидкими півколами наганяє його дикі, все дикіші повороти. Він, нібито заворожений все наростаючим шалом танцю, здається, не відав, що таке втома, вона – була люто завзята. Це вже не танець, це – боротьба.

А біля буфету, хоча й поступово, посилюється гомін, розпалюються пристрасті. Ромкові Кондері, котрого вперто зачіпає Варденьга, приходить на допомогу Юр Пащук.

– Відчепися від нього,– застерігає Мундека поки що спокійно, хоч очі його погрозливо звужуються.– Відійдімо, я щось скажу.

– Швагра борониш?– насміхається чепурун.– Одного колеса шпиці. Ні, братику, не буде так.

– Як? – поблискуючи білими зубами, допитується Юр.

– А так! – Варденьга коротким, несподіваним ударом гатить у груди молодого Кондеру.

Юр відхиляється назад і, широко розмахнувшись, затоплює Мундека в обличчя. Той заточується, розпихає сп’янілий тлум і падає під ноги ковалеві. Тереся скрикує. Коваль, на мить облишивши Кондеру, кричить Юрові:

– Хробричанина захищаєш? Ти, негіднику!

– Пустіть мене, сина б’ють! – стогне Кондера.

– Тихо, брате,– заспокоює його Пащук.– Мій син... твій син... Облиш. Пий.

– Я плюю на вашу кузню! – відказує ковалеві Юр.– Більше мене не побачите!

– Я тобі стулю писок, цуцику, але хай вже завтра.

Пащук дочув, насупився:

– Делікатніше, Жераре. Не ображай!

– Тату,– гукає Юр,– передайте йому: йду на роботу до Хробриць.

– На роботу. У ліжку,– недовірливо бурчить старий Пащук.

– Чуєте? – лютує коваль.– До Хробриць іде, курдоннер! Переманили!

Мундек Варденьга тим часом підвівся, пригладив чуприну і зненацька, вклавши два пальці до рота, пронизливо свиснув:

– Хло-о-опці-і-і...

– Тікай, Ромку! – жахається Тереся.

І не диво: буча все розгорялася. Варденьга зчепився з Юром. Кинулася на них, б’ючись наосліп, юрма прибічників і ворогів. Юр і старий Кондера зі своїм товаришем затуляють руками голови від ударів, тепер уже справжніх. Розгоряється бійка.

– Бий хробрицьких! – хрипко горлає Макс.

– Геть звідси! Надвір! – кричить Януарій.

Під тиском тіл тріщить прилавок.

– Тримай шухляду, Януарію! – кричить Пживлоцька.

Макс борюкається з Кондерою, заточується разом з ним – і буфет з гуркотом перекидається. Зависляк, з лютим вогнем в очах, перестрибує через поламаний буфет і хапає Макса за горло, але в ту ж мить Зависляка сильним ударом частує коваль! На коваля ж наступає Семен.

– Не бийтеся! Не бийтеся!

Але вже майже всі встряли в бійку. Хробрицькі делегати, повалені на землю, рачки силкуються пробратися крізь сплетену гущу тіл.

– Тату! – чує Кондера. І чує інший крик, дикий, хрипкий:

– Надвір їх! До води!

Музики завагалися, змовкли, та Балч, не уриваючи танцю, гукає:

– Грайте!

Агнешка зачепилася ногою об пляшку, що котилася по підлозі, і, втративши рівновагу, зависла на руках у Балча. Вся кімната кружляє якось затуманено в її очах, ідуть обертом двері її кімнати, саме в цю мить відчинені, а з ними й постаті трьох її друзів все ближчі й ближчі. Стах підбігає до неї, щось кричить, вириває її руку з руки Балча. Гук пострілу загасив світло – з тонким дзенькотом сиплеться скло розбитої лампочки. Балч випустив Агнешку і кинувся у вируючий тлум. Вихід на ганок запруджено, звідти долітає метушня та благальні крики хробричан, котрих уже виволікають надвір. Агнешку, запаморочену лютим танцем, Стах майже виносить. Ледве усі четверо вбігли до кімнати, як зненацька кимсь кинуте скло розбризкується, вдарившись об протилежну стіну. Друзі з переляку замикають за собою двері. Тікати! Через вікно! Іза тицьнула Агнешці приготовлений несесер і вистрибнула перша. Стах і Толек помагають вже Агнешці. І ось, нарешті, всі добігають до мотоциклів.

Недалеко в темряві у вирі лютої сліпої бійки борсаються тінеподібні постаті. Чути звуки ударів, здавлені прокльони, стогін – і з того всього раптом виривається несподівано високий, страшний, плачем пройнятий крик:

– Люди-и-и!..

– Пустіть мене! Батьку! Тату! – то розпачливий голос Ромка.

Агнешка рветься від Стаха, нібито збиралася бігти на ті зойки про порятунок. Стах хапає її, притримує і силоміць, мало не поваливши, садовить на мотоцикл.

– Швидше!

– Рятуймо їх!

– Божевільна! Сідай же!

Одночасно ревнули два заведені мотори. Дві мітелки світла. Підстрибують від стартових поштовхів голови Ізи й Толека. Людський тлум, неначе рухома грудка попелу, повзе до затоки. Мотоцикл зривається з місця – Агнешка ніяк не дасть ради своєму несесерові. І нараз думка як блискавка: «Колумб»! Її суденце, підвішене біля лампочки!

– Почекай!

– Ах, швидше ж!

Зсувається з сидіння, втрачає рівновагу, заточується, чує, як Стах лається, гальмуючи. Хтось її підтримує й обертає до себе обличчям. Хто саме, відчула на мить раніше, аніж впізнала.

– Та йди вже ти! – сердито підганяє Стах.

Озирнувся й на якусь хвилю закам’янів. Агнешка не здатна ані сказати щось, ані поворухнутися. Кілька секунд – як непробудний сон. Потім кілька сильних ударів мотора, розірваний пук світла над вулицею і повний гніву окрик:

– Сама хотіла!

Поїхав. Чорна постать, сповита в рев і гудіння, ведена смугою світла, зникла в нічній пітьмі. Тільки ще по дахах і кронах дерев погойдується щораз блідіший та блідіший відблиск.

Балч нахиляється, підіймає несесер і крізь вікно кидає його до Агнещиної кімнати.

– Чому це ви, пані, не втекли із тим мальованцем? – запитує тихо, тепло, майже сердечно.– Я ж не затримував, а мальованець прохав...

Ошелешена Агнешка не усвідомлює ані його слів, ані що сталося. Повільно прояснюються в змученому мозку спогади, образи.

– Там... їх волокли до води... мордують...– І з криком, з розпачем: – Робіть же щось!

Балч перехиляє голову набік і беззвучно сміється.

– Обізвалося сумління,– ще мить, і було б по ньому.

– Ви чуєте? Ще б’ються. Рятуйте їх! Забороніть!

– Не варто. Не мордують – не замордують. Помірна акція серця. Пульс нормальний.

– Потвора!

– Це ви кажете? Браво! Ідейна вчителька! Важке місце – це справа честі. Отож-то. Забудьмо про війну, завтра буде краще. Чудово! Ви показали, як це робиться. З тим Колумбом на мотоциклі. Спочатку пікнік на пляжі, сам на сам, а потім – в ноги. Мальованець – чорт з ним... Але ж ви, пані... Соромно, товаришко Жванець. Сором. Одне тільки скажу: танцюєте, як балерина!

Збентеження Агнешки, хльоснуте насмішкою, перетворюється в гнів:

– А ви? А ви – що? – говорить скоромовкою, захлинаючись від обурення.– За яким правом ви мене оскаржуєте, ображаєте? І моїх гостей! Що ви зробили із цього шкільного приміщення? Кубло! Що ви зробили з тих людей? Дикий тлум! Не дотримали жодного слова, жодного! Ах, і познайомили ж ви мене із батьками, красненько дякую! Ви маєте мене за ідіотку! Навчання розпочнеться о дев’ятій ранку – о боже! Інспекція! Чи ви вважаєте, що після цієї вашої агітації, після цього всього до школи прийде хоча б одна дитина?

Балч слухає з видимим задоволенням, охоче притакує найколючішим нападам. Лише останній Агнещин сумнів він заперечує енергійним жестом.

– Школа буде, діти будуть. Вам же я раджу відпочити після цієї... розваги. Повернетеся до своєї кімнати? Може, провести? Кудою? Через бальну залу? Через вікно? Чи через мою кімнату?

– Дайте вже мені спокій!

– Як хочете...

Балч відвертається від неї й простує в пітьму подвір’я. Зупиняється, наслуховує. Від затоки наближається, наростає нерівний тупіт ніг, впереміж з вибухами сміху, протяжними вигуками, хвалькуватим белькотінням. Закінчили герої розправу, раді б іще розважитися, Помічають Балча, замовкають, їхня впевнена хода порушується. Стоять мовчки біля дошки оголошень з напівроздертою на ній афішею. З відчинених дверей сіється хитливе світло кількох свічок, але не досягає облич тих, що підійшли. Всі розступаються й краєм, затіненим боком обминають Балча.

– Стій!

Кроки стихають, чути лише прискорений, здавлений віддих.

– Розвазі кінець. Розходься!

Шепіт, гамір, незадоволене бурчання. Балч сягає рукою в кишеню, підступає до них ближче. Замурмотіла трава під ногами найполохливіших утікачів. Інші розходяться в різні боки якось нехотя, зволікаючи, вдають, ніби роблять це на власний розсуд і за власного волею. Тільки одна постать уперто хитається перед Балчем, підспівуючи.

– Варденьга! До мене!

– Що ви кажете? Спокійніше, пане Балч! Я не із резервістів. Я – молода гвардія.

Однак чи то з остраху, чи з покори збочує, відходить, все мугичучи свою пісеньку.

– Не будь таким героєм, Балче,– долітає десь із безпечної, темної відстані.

– Скажеш мені це завтра, будь спокійний,– не підвищуючи голосу, відповідає Балч. Гордовито спльовує, вичікує. Нікого. Здирає з дошки оголошень шматки афіші, жмакає їх і запихає в кишеню. І знову чекає. Нарешті чується шурхіт обережних кроків від доріжки до сіней Зависляка.

– Семене?

– Я, комен...– долітає притлумлене.

– Візьми у мене нову лампочку й принеси сюди. Негайно.

Навіть не глянув на Агнешку, все ще зіперту на перила ганку. Входить до зали. Тіні та відблиски свічок, хитливі від протягу, повзають по руїнах недавньої святині. Паперові віночки, позривані й обдерті, звисають по кутках, стільці перекинуті, під чобітьми щедро потріскує скло. Януарій з прокльонами складає в ящики вцілілі порожні пляшки. Льода Пживлоцька, примостивши шухляду на розбитому буфеті, Перелічує виторг. На підвищенні для оркестру присів з акордеоном Прокіп з-за Гірки, поклав підборіддя на міх і, заплющивши очі, як у трансі, видушує з інструмента монотонну, тягучу мелодію. Обіч нього, накритий контрабасом, лежить навзнаки Юзек Оконь і хропе.

– Перестань! – Балч торкає Оконя за плече.– І йди вже звідси.

Сам підводить його, перекидає через плечі, виносить на ганок і опускає з перил на землю. Повертається до кімнати.

– Балче! – зводить голову Пживлоцька.– Не вистачає грошей.

– Я цього й сподівався.

– Сам же бачив. Бійка, темно, метушня...

– Я робив, що міг,– втручається Януарій.– Льода може потвердити.