Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

– Пиши. Але відразу ж спаковуй манатки.

Відвертається від неї, однак, стоячи поряд, ще міцніше стискає Агнещину руку, яка вже дерев’яніє, а біль переходить у нечутливе, млосне тепло. Вона зціплює зуби, щоб витримати, не крикнути. А навколо – облога людських очей. В наростаючому шумі у вухах чує, ніби здаля, слова Балча:

– ...до сівби ще далеко, я подбаю про зерно для вас. На медогляд всі, хто схоче, записуйтесь у вчительки. Тепер ти, Зависляку...

Зненацька Балч замовкає, бо разом з усіма чує від Дороги все ближчий гуркіт автомашини.

– Я звільняю тебе, Зависляку, з твоєї,– голос його зазвучав іронічно,– посади. Ти не підходиш. Замкни Двері, ключ віддай мені. Клубом займуся сам. Треба подумати, як відзначити роковини. Прибудуть гості, ми не можемо осоромитися. Купу ж брухту не продамо. Котел або відремонтуємо, або купимо новий. Це думка і вчительки.

Гуркіт затих. Десь недалеко грюкнули дверцята і знову загуркотів мотор.

– Неправда! – кричить Агнешка.

Хтось біжить, шарудячи чобітьми по дрібних камінцях, а ще хтось, другий, за ним. Балч випускає руку Агнешки, З-за щербатого муру, приязно вітаючи присутніх внизу, з’являється чоловік, якого Агнешка відразу впізнає. Кремезна постать, русявий чубчик над лобом.

Зависляк, згорбившись і приховуючи раптовий переляк в очах, задкує від порога, намагається сховатися за спинами тих, що збилися в найгустіший гурт. Балч зупиняє його заспокійливим порухом брів.

– А це що, Псякреньтка,– гість роздивляється по людях,– Збори просто неба?

Простягає Агнешці руку, та подає йому ліву руку й підтверджує:

– Атож, збори.

– Контузія? – стурбовано висловив він здогад, показуючи на її руку.

– Ні, так собі. Минеться.

Зюлковський огледівся, відшукав очима Тотека, який був тут же, коло муру, швидко махнув рукою, щось підморгнув, чи то заспокоюючи, чи, може, жартівливо виказуючи своє розчарування.

– Ви здивовані,– звернувся гість до Агнешки,– що я знову тут? Що ж, коли не гора до Магомета... Ні, не те. Просто випала нагода, от і скористався. Певно, ви ще більше здивуєтеся в школі. Ні, зачекайте. Можете докінчувати вашу розмову, поки там лікар розкладе свої інструменти.

І до Балча:

– А я до вас, товаришу Балч. Якщо дозволите, хотів би з вами побалакати. Але, може, не тут.

– Звичайно. Прошу до мене.

Балч швидким поглядом зміряв Зависляка, що скулився під муром, і, чемно припрошуючи приїжджого, пропускає його перед себе. Обоє йдуть до дороги. З-під муру вибігає Тотек і зникає, зсуваючи за собою лавини щебеню.

І тільки тепер юрба полегшено зітхнула, почулося неголосне:

– Збараніло зіллячко.

– Якби він сказав відчинити й заліз туди...

– Не додумався, дурний. Збори йому привиділися.

– А ви, пані, гарно граєте,– криво усміхаючись, однак якось не без похвали сказав Пащук.

Отакі вони, дивується Агнешка, ці люди. Можуть гризтися в своєму замкнутому кубельці, та при першій же загрозі ззовні перетворюються в мур непроникної, мовчазної змови. Ні, вона не здобула б їхньої прихильності, якби навіть викрила їхню кривду, якби навіть захищала їх.

– Неправда,– відказує Агнешка Пащукові.– Я не граю. Це ж були збори. Ваші збори.

– Де там! – відмахнувся Пащук.– Що ми можемо вдіяти? Чиясь інша голова відає цим, не наша.

– Бо ви самі так хочете. Все можна змінити.

І відразу в Агнещині слова вплітається повний запеклого, бурхливо-схвильованого розпачу вигук старшого Оконя:

– Треба змінити війта! Війт нам потрібний, а не економ!

Присутні захвилювалися; здається, в них пробудилася довго стримувана відвага.

– Міхале, чи ти, бува, не хворий! – застерігає брата Юзек Оконь.

– Він правильно сказав!

– Хай буде коваль!

– Семен Поліщук!

– Семен! Семен!

Макс, вклавши пальці в рот, оглушливо свище, а потім по-блазенському кривить обличчя:

– Я голосую за Зависляка!

Його перебивають інші, такі ж гучні вигуки й свист:

– Гуральник – злодій!

– Партач!

– Що це ти так дивишся, Зависляче,– наступає на Януарія Міхал Оконь,– Лети до хазяїна, скаржся...

Макс уже встиг, моргнувши, порозумітися з приятелями, і ті враз заворушилися, сунуть на збунтовану громаду, заклавши руки в кишені. Лише Макс виставляє наперед свою залізну куксу.

– Пора на обід, людоньки! Гайда, гайда! Досить гратися! – Макс звільна вклоняється Агнешці.– Я скоро прийду до лікаря укол робити. Тільки не скажу вам який, бо соромно.

Та ніхто вже не засміявся. Люди неохоче, мовчки розходяться. Солом’яний вогонь як зненацька спалахнув, так швидко й погас. Агнешка мовчки відвертається від Макса і всіх інших. Вона тут не потрібна. Все, що тут діється, відразу ж віддаляє її від кола цих людей, їхніх справ, їхніх несподіваних вчинків і порухів душі. Ніхто не сказав їй на прощання жодного слова, ніхто не проводжає її, знову сама. Нишком розтирає ще здерев’янілу руку, що ниє й досі. Тепер до школи! Звідти вже долітає гудок машини. Напевне, кличуть її.

Важкий день, подумає Агнешка кілька годин пізніше, вже смерком, коли школа нарешті почне порожніти. Важкий і дивний. Особливо дивний тим, що вона, як це інколи траплялося з нею й раніше, не була нічим здивована. Відразу ж, як тільки біля підзамчя так неждано з’явився Зюлковський, вона, здається, здогадалася й про ту, іншу несподіванку, яка чекала її в школі. І, може, саме тому спершу, щоб впевнитися у своєму здогаді, не дуже й поспішала. Та й пізніше, коли вже чула настирливі гудки машини, теж, корячись якійсь затятості почуттів, зволікала, не квапилась на нову зустріч у школі. І здогад підтвердився. Стах! Привіталася з ним звично, по-приятельському щиро, опанована й спокійна. Присутність дітей полегшила перші жести й слова після довгої розлуки, прогнала незручність, яка могла б виникнути, коли б вони зустрілися наодинці.

– Аж не віриться! Як це ти, окраса всього, воєводства, опинився в пересувній амбулаторії?

– Що, жалкуєш?

– Навпаки. Це мені приємно. Хоч і не все розумію.

– Все дуже просто. Випадок, щасливий випадок звів мене з одним другом. Він працює у вашому повіті. Тиждень тому друг той був десь тут недалеко від вас і якось згадав про наступний виїзд. Ну, а далі все ясно, і як бачиш, я перед тобою. Ти й справді рада?

– Справді.

– Не сердишся?

– За що? Це ж таке давнє.

– Давнє то давнє. Але воно й тепер на часі. Сьогодні я можу тебе насправді забрати з собою.

– Дякую.

Глянув на неї допитливо, проникливо.

– Ти хотіла б? Невже?

– Про це потім. До вечора ще досить часу. Поговоримо.

– Іза благала, щоб я привіз тебе.

– Гаразд, гаразд. Діти чекають, Стасю.

Важкий день. Вона, Агнешка, допомагала увесь час як уміла, спочатку записуючи дані опиту, а пізніше беручи участь в тих медоглядах, меддопомогах, запобіжних щепленнях. Товариш Стаха, худий юнак у великих окулярах, лікар чи й практикант, з носом, як у Костюшка, був досить-таки зарозумілий і значно менш старанний та вправний. Отож йому й асистувала Агнешка, коли той оглядав свою групу малих пацієнтів. Не обійшлося без плачу й страхів. Мар’янек мужньо стерпів змащування горла, але вже Тосека Варденьгу довелося тримати силою, щоб закапати очі й змастити хворі повіки. Скоро всі оті хворі й здорові горла, вуха, носи, очі, шепіт стетоскопа, дзенькіт скляних ампул, блискання круглих дзеркалець, мигтіння бинтів та вати, зітхання, кашель, ойкання притупили вразливість Агнешки. І вона працювала, як у півсні, все менше дивуючись цій зустрічі, все менше відчуваючи її незвичність. Можливо, я змогла б отаке робити й усе життя, спроквола думала вона, можливо, й змогла б усе життя бути дружиною лікаря... Чи він уже забувся про ось цю кімнатку? Чи він помітив зміни тут, чи бачить сліди її праці в отих малюнках і аплікаціях-витинках на стіні, в горшечках з квітами, у тих двох поличках біля класної дошки, де на почесному місці стоїть «Колумб», а з боків та внизу тиснуться книжки, ляльки та різні фігурки – експонати виставки учнівських робіт? Ні, навіть не подивився, немає коли. Не глянув і на «Колумба».

Та за мить Агнешка вже картає себе за це ганебне чванство, бо тепер і вона не могла б приділити йому багато уваги, якби навіть цей незвичний гість міг і мав бажання поцікавитися її справами. І все ж в цей день вона пережила й годину слабкості. Ще перед тим, як вона старанно заходилася коло своїх обов’язків санітарки. Саме тоді замислилась, чому це приїхав Зюлковський, Що у нього до Балча, про що вони вже майже годину говорять. Ті думки її перебила заклопотана Павлинка. Атож як, треба ж і почастувати гостей, хоча б чаєм із бутербродами, хліб якраз свіжий. Правда, ще не остиг, отож погано буде краяти. Гаразд, гаразд, Павлинко, Дуже ти добра, пам’ятаєш про все, почекай трохи, і я допоможу тобі, а тим часом хліб трохи остигне й затужавіє. Та і я охолону. І коли ввійшла до своєї кімнати, знову заворушилася ота спокуса, котра не раз уже з’являлася перед нею і котру вона уже не раз відганяла... Ні, не тільки та, що змушувала розраховувати й надіятися на Стаха. Не обіцянки на майбутнє нашіптувала їй та спокуса; вона просто пригадувала всі тутешні печалі, невдачі та самотність, котрих можна уникнути. Де Флокс? Знову десь з Айстрою, зовсім здичавів Флокс, треба його залишити тут... Витягла з-під ліжка валізку, поклала на стіл, відчинила. «Пиши скаргу й відразу спаковуй манатки»,– сказав він. Небагато в неї того пакування, на чверть години. Вистачить і одного слова, яке вона скаже Стахові. А про решту нехай дбає Зюлковський.

І він як вродився перед нею. Прийшов просто від Балча, а вона перед відчиненою валізою на столі.

– Збираєтеся в дорогу, колего?

– Може, і в дорогу. Роздягайтеся, будь ласка. Зараз приготуємо чай.

Він присів на край стільця й навіть плащ не розстібає.

– Ні, дякую. Шофер зараз відвезе мене до автобуса. Забіг до вас ще на два слова.

– Такі ви скупі для мене?

– Чи ви для мене. Я чекав, чекав, думав, що обізветеся. Або приїдете.

– Так вийшло,– збентежилася Агнешка, однак за мить додає спокійніше: – Не було, правда, чого.

– Можливо,– погодився він якось невпевнено.– Ну, а як удалася вам розмова?

– Так собі. Може, вона й зайва. Вони й самі здатні зарадити.

– Напевне?

– Хай вчаться.

– Розраховуєте на самостійність. Вони самі... ви сама... сама собі даєте раду.

– Це, по-вашому, погано? Скажіть, будь ласка, тільки відверто.

– Ні, навпаки. Я, зрештою, не вважаю, але досить про це, псякреньтка. Турбує тільки оця валіза на столі. Неприємне враження.

– Тоді я її сховаю. Порядкую собі в неділю, хіба це дивно?

Зюлковський схилився до неї, легенько поклав руки на її коліно.

– Не дуже щиро, дитинко. Чому це так?

– Ні, цілком щиро! Не кажіть такого. Чи ж ви не можете зрозуміти, що...– Агнешка ледве-ледве збирає докупи свої думки, котрі якось ніби порозбігалися. Не підготувалася вона до розмови, яку повинна була передбачити,– ...що в житті інакше, зовсім інакше, ніж пишеться в книжках чи інструкціях. Я не знаю, не було часу проаналізувати це, але, гадаю, все залежить від характеру, звички. Один, наприклад, тільки-но йому щось заболить, біжить до лікаря, хтось інший не йде до нього навіть тоді, коли справді хворий, та ще й сам не знає, чому він не лікується. Це, звісно, приклад невдалий, я ж таки не хвора. Але трапляється інше: часом не вистачає грошей, ледве залишається на їжу, а то й не залишається...

– Дівчино! – перебиває гість схвильовано,– то ви тут, може, голодуєте й нічого не...

– Ні, зовсім ні! – нетерпляче промовила вона.– Не тепер, раніше. І все ж, я хочу закінчити свою думку. Ніколи мені й гадки не було бігти кудись за позичкою. Якось завжди найгірше проходило, минало, давала собі раду. Я думаю, що саме так робить більшість людей. Думаю, що так...– вона завагалася, не знаючи, як точніше висловитися,– що так краще й для вас, і для вашої роботи. Бо як би ви ото виглядали,– Агнешка мимоволі посміхається,– коли б кожен звалював вам на стіл (і голову) свої клопоти,– вона затихає на хвилю, помовчала трохи й докінчує вже спокійніше: – Вибачайте, але я не люблю виїжджати на чужому горбі. Може, це вам не подобається, може, ви хочете мене відкликати звідси, навіть і покарати... Може, я й не дуже потрібна в селі. Тут, у Хробричках, не все гаразд, і в цьому є й моя провина. Ви, гадаю, знаєте про це чи здогадуєтеся. Та попри все, якщо ви мене розумієте, не вимагайте, щоб я про це говорила. Не вимагайте. Бо побоююся, що я анічогісінько не виграю на цьому, зате остаточно втрачу...

– Що «остаточно»?

Вона звела очі й зустрілася з його поглядом, в якому крізь тінь сумовитої втоми ледь вгадувалась посмішка.

– Віру в себе. І не тільки в себе, айв інших. А без неї...

Зюлковський потер руками обличчя, потер міцно, аж затріскотіла жорстка, заросла шкіра, і, не приймаючи РУК від надбрів’я, тихо сказав:

– Ви, колего, по-книжному уявляєте собі секретарів. Ви думаєте, нібито я щойно народився, що я не знаю життя? Чи то ж одні тільки Хробрички в нас? Я знаю, що не все можна зробити за один раз, силою, штурмом. Інколи краще почекати. Помаленьку, псякреньтка, терпляче. Мені здається, варто. Говоріть чи не говоріть, то ваша справа. Я приїхав не до вас і взагалі не в службових справах. Так собі, з нагоди свята.

– Тим більше я вдячна вам, що завітали і до мене.

– І до вас,– підхопив він згідливо її вимовний натяк,– Але насамперед до Балча. Ви, бачите, колего, зі мною... не бажали зустрітися, зате Балч – навпаки. Що ж, ми знаємо один одного ще з війни, давні знайомі.

– Про це я, на жаль, не знала.

– Він, звісно, не дуже поспішав відновити знайомство. Все ж прийшла коза до воза, псякреньтка. У дечому я йому таки допоміг. З приводу цього й прибув сюди, – Замовк, але, так як вона утрималася від запитання, на котре він, здається, чекав, то перемінив тему розмови.–  Між іншим, Балч вас дуже хвалив.

– Він? Мене?

– Ви здивовані?

Агнешка збентежилася, почервоніла, одначе він удав, ніби нічого не помітив.

– Цікава людина. Важкий він, це правда. Але й не надто. Багато міг би зробити, на багато що здатний, однак тільки з власної волі, не з примусу. Сам собі пан, псякреньтка. Він завжди такий. Все ж, здається, сьогодні ми з ним порозумілися. Якось так, між словами, та думаю, що він здогадався. Так, здається, найкраще. Це, правда, трохи скидається на кумівство: ти – мені, я – тобі. Ну що ж, хай скидається. Гадаю, це окупиться. Ще побачимо, помилився я чи маю рацію. Повіт не завалиться, коли ще трохи почекає.

– Чому ви це кажете... мені? – запитала Агнешка невпевнено.

– Я скажу, чому.– Зюлковський розстебнув, нарешті, плащ, сягнув до внутрішньої кишені.– Не всі, бачитеся так от як ви, уникають позичок. Я зараз не кажу, добре це чи погано. Факт, що хтось не дає нам гайнувати час, і різні папірці кружляють, кружляють, аж доки не потраплять до Зіллячка.– Витяг з пачки прим’ятих папірців один, розгладив його.– Як ось, наприклад, цей, погляньте.

«Я, Роман Кондера, звертаюся до вас із проханням розглянути...»

Агнешка склала папірець по давніх згинах, відсунула його.

– Я знаю. Не хочу читати.

– Покажу іще дещо.

– Приватно?

– Так. Ви знаєте цей почерк?

Він перегнув папір так, що виднілися лише кілька рядків великих, з нахилом вліво літер, подібних до друкованих.

– Анонімка?

– Інакше не питав би.

Агнешка відповіла не зразу. Підшукувала слова.

– Цього тим більше не бажаю читати. Але... Якщо й пише та... особа щось, то тільки тому, щоб помститися.

– Кому?

– Ви самі добре знаєте...

– Так. Це й не так важливо. Зрештою, ви трохи помиляєтеся. Це більше стосується Зависляка, аніж Балча. Давня історія, фронтова. Що може знати про таке жінка, правда ж? Особисті рахунки. Анонімка.

І він подер лист на дрібні шматки, зіжмакав їх у кульку й опустив до кишені. Нахилився ближче до Агнешки, уважно подивився їй в очі.

– Бридким видається вам, товаришко Жванець, все це, я розумію. Надокучило вам тут. Далеко, самітно, часті прикрощі, кривда. Це дає знати про себе під час кожного недільного прибирання в квартирі. Ну, а якщо вже й валіза потрапить під руку, то хотілося б вийти з нею і піти. Знаю це, знаю.

Незважаючи на стриманість й опанованість, запекли в очах учительки зрадливі сльози. Агнешка квапливо опустила вії.

– Знаю,– провадив Зюлковський,– і розумію. А тут Ще й він. Важка людина, дуже важка. Але не журіться, друже. Помаленьку ми намовимо його перейти на іншу роботу, в інше місце. Йому тут тіснувато.

– І він звідси виїде?

– О, я так і знав, що ви зрадієте. І прекрасно. Зіллячко – старий спец і, визнайте, непогано оцінює ситуацію, чи не так?

– Так, звичайно.

– Отже, бажаю успіху і... витримки. Не намовляю вас бити на сполох, уперта дитинко...– Зиркнув на годинник, швидко підвівся.– Мені пора, засидівся більше, і аніж міг.

І тоді тільки, коли він, радий, що заспокоїв її, підбадьорив, вийшов на подвір’я, вона впала обличчям на зелену, ще й досі не повернуту йому військову ковдру і виплакалася, виплакалася за все, навіть за ту скороминущу спокусу, яку вона, як це вже було не раз, відіпхнула ногою в найдальший куток.

Важкий день. Чаю в Павлинки так ніхто й не пив, бо Стах з медиком відмовилися робити перерву, шофер повіз Зюлковського, отож втратив щонайменше годину. Зате до Агнешки сипалися відвідувачі, як з мішка. Згодом з класу викликав її вже Тотек, сказавши, що мама має до неї якусь пильну справу.

Льода вже чекала її в кімнаті, на тому самому стільці, де сидів Зюлковський. І саме так, як він в якусь там хвилину під кінець відвідин: з розкладеним листом на колінах. Однак вираз обличчя Льоди був зовсім інший.

Агнешку вже від порога здивувала її блідість. У розкритих, абияк підмальованих губах застигла гримаса скам’янілого безсилля.

– Що сталося?

– Ось, прочитай, коли хочеш,– ворухнула вона аркушиком.– Мені дають посаду. В місті.

– Вчительську?

– Не зовсім. В інтернаті.

– Отже... Але ж ви, здається, хотіли:..

– Говори зі мною на ти. Все одно ми вже не полюбимо одна одну...

– Ти така щира.

– Давно пора.

– Так що ти мені хочеш сказати?

– Анічогісінько вже. Тоді на свят-вечір, пам’ятаю, я ненавиділа тебе. Але це було тільки один-однісінький раз, присягаюсь. За ту зустріч на цвинтарі, знаєш же з ким?

– Він казав тобі? – несамохіть вихопилося в Агнешки.

– Ет, де там. Навіть, коли п’яний був, не говорив. Ні він, ні хтось інший. Я сама бачила.

– Ну, якщо бачила, то знаєш.

– Тож мушу визнати, що я помилялась. Ти завжди була доброзичливою.

– Що ж ти все-таки хотіла мені сказати? Не для цього ж ти кликала мене сюди?

– Не для цього. Слухай, я не можу зайняти цієї посади. Ні цієї, ні іншої. Знайомі мого покійного чоловіка теж незабаром приїдуть сюди, на оті роковини, але й ім’я не можу показатися на очі. Чекаю виклику до суду за свідка і туди не маю змоги з’явитися. Все йде шкереберть...– вона підвищила, як істеричка, голос, занурила скарлючені пальці в скуйовджене волосся.

– Ти щось перебільшуєш, Льодо.

– Я не можу! Я хвора, хвора!

– Бо отруюєш себе тими порошками. І, пробач, ще й... забагато-таки п’єш.

– Чи ти вдаєш, чи осліпла?! – перебиває її Льода різко.– Невже по мені нічого не помітно?

– Не маю звички втручатися в чужі справи.

– Ти мусиш!

– Ти справді хвора. Чому це я мушу?

– Бо якби не ти, все було б інакше.

Але коли Агнешка повернулася, немовбито збираючися вийти з кімнати, Льода припала до неї й утримала за руку з покірно-полохливим каяттям в очах.

– Не тікай. Пробач мені. Я сама винна, не ти.

Агнешка пересилила в собі байдужість і втому.

– Сідай тоді. Чого ж ти хочеш від мене? Поговори якось по-людському... з ним.

Льода безсило впала на стілець. Напівпритомними, дрібними порухами рук вона, тупо вдивляючись у підлогу, тре і тре собі скроні.

– Це вже нічого надасть, я знаю. Помилилась я, прорахувалась. Уже нічим не прив’яжу його. А якби це навіть вдалося, то нічого доброго з того не вийшло б... Тільки ще більше люті, ненависті, відрази... А ще Тотек...

Вона похилила голову і, розмазуючи по щоках смужечки туші та сльози, заходиться плачем. Агнешка поклала руку на її плече.

– Не плач, Льодо. Не таке воно все й страшне, як ти собі уявляєш.

– Страшне! – Льода підвела голову, зиркнула нестямно й дико.– Я не можу, не можу! – І зненацька в її очах замигтіло щось інше, тверезе й холодне.– Цей твій лікар. Слухай. Він міг би. Грошей у мене багато нема, але якщо ти за мене, Агнешко, попросиш.

– Що ти – збожеволіла?! – зняла руку з плеча, але Льода схопила її обома руками.

Він зробить це. Для тебе зробить.

– Не говори! – висмикнула руку, відвернулася до! вікна, щоб не дивитися на неї. – Цієї розмови між нами! не було, Льодо, запам’ятай.

– Ти маєш рацію,– почувся трохи згодом стишений голос,– Це не буде таке страшне.– І зараз же скрипнув стілець.– Ти порядна людина, Агнешко, занадто порядна.– І Льода з цією, досить дивною в її устах похвалою вийшла надвір.

Важкий день. І не тільки для Агнешки, не тільки для Пживлоцької. Мало що зрозумів із підслуханого Тотек. Розмовляли неголосно. Й тому з отих кількох материних вигуків він зробив собі лише один висновок: або мама знову щось затіяла і втягує до цього ще й вчительку, або ж мамі загрожує щось недобре, чого вчителька не розуміє. Балч передав їй через Семена якийсь папірець, що так налякав її. Може, треба звідси виїжджати? Чув же він щось про якусь посаду, про місто..Я Ні, він не поїде, не хоче їхати з мамою. Нехай їде сама. До канікул він, напевне, ще підросте, а потім дасть собі раду й сам. Тотек не соромився, що підслуховував під дверима учительки. Казала ж йому тітка Павлинка: Тотеку, будь до мами уважний, пильнуй її. Не хотілося йому допитуватися, чому й що це означає, однак сказане запам’ятав. Проте й тепер, за звичкою, більше пильнував учительки. Ще зараз йому якось дивно й соромно, що тоді, в обідню пору, так негарно повівся перед отим приїжджим начальством, певне, бо ж пригадав, ніби бачив його серед інспекторів ще восени. Так же настирливо прохав він, зупинивши пересувну амбулаторію ще на дорозі, щоб той чужий чимшвидше біг до підзамчя, підганяв його. А виявилося, що там усе спокійно, і нічого поганого там не відбувається. Отож, виходить, він обманув, а за це карають, як недавно читав у Конан-Дойля та Уеллса. Тож до самого смерку і не хотілося потрапляти комусь на очі, краще вже перебути в кухні. Той начальник заходив і до пані Агнешки? Щось нічого не можна зрозуміти. Мама страшенно змінилася в останній час. Ходить, як сновида. Посеред ночі встає, засвічує, щось пише й рве написане або бренькотить пляшечками і п’є всілякі ліки. А шафку замикає на ключ. Сьогодні ж від обіду як підмінило її, місця не знаходить. Куди це вона знов побігла? Минає школу. А в школі вчителька біля того молодого лікаря, той нібито теж вже був тут восени. Тотек саме хворів і, на щастя, не бачив тієї страшної бійки. Мама вже проминула крамницю, кузню, де, хоч і неділя, чомусь горить світло. Чому вона так скрадається? Нащо закуталася в оту велику темну хустку з френзлями, адже ж і так у плащі, та й сьогодні взагалі тепло? Вже й хат при дорозі немає, а вона все йде і йде. Від Хробрицького шосе повертається пересувна амбулаторія, поколихує світлом на вибоях, пирхає, грузне в багнюці. Отож начальник, якого тут обвели навколо пальця, вже поїхав – з цим, значить, все в порядку. Тотек мусить трохи відстати від матері, бо довкола пустка, а мама може озирнутися, а то й зачути його кроки. Недалеко вже видно узлісся й одну-однісіньку халупку. Отже, он куди вона йде. Якби хоч Уля була вдома, якби хоч Уля була, майже молиться Тотек, уже охоплений невиразним страхом. Але ні, здається, вона вдома, бо низьке віконце ледве-ледве блимає жовтавим світлом. Бобочка пошкодувала б гасу, якби була сама. Почекав, поки за мамою зачиняться двері. Й побіг до рогу хати, й приклав човником руки до уст, щоб покликати Улю. Та не встиг. Рипнули двері, якусь хвилю, поки вони не зачинялися, чути було тиху лайку, якою стара підганяла дівчинку. Уля затупцювала перед порогом, ніби не знаючи, куди їй іти. Зненацька помітила Тотека й одразу ж, не встигнувши й налякатися, впізнала. Обоє несамохіть схопилися за руки, в мовчанні й швидко-швидко віддихуючися, не знали, що сказати, але водночас відчували, що з їхніх плечей нібито звалився якийсь тягар, для назви якого вони ще не могли підшукати слова.

Ще кільканадцять хвилин, думає Агнешка, й буде кінець. Оте нещасливе чаювання разом із закускою та свіжим хлібом Павлинка врешті перенесла до класу, підживилися гості сяк-так, нашвидкуруч. Тож і ходить Павлинка невесела. Цей день і для неї важкий. Тим часом через класне приміщення поміж дітьми прошмигнуло й кілька жінок. Із чоловіків не з’явився ніхто. Та ще в черзі до Стаха терпеливо й лячно стоїть кілька малюків, що запізнилися; схожий на Костюшка асистент уже впорав свою групу і тепер чистить, складає в скриньку інструменти. Дуже вже він стриманий, чемний і потайний, все тримається осторонь, збагнув, напевне, що лікар, старший колега, і вчителька – давні знайомі, а може, й більше ніж знайомі, отож не треба заважати. Шофер із Семеном, зіпершися на поруччя ганку, палять цигарки й розмовляють спроквола, повагом, позиркуючи у вікно: коли вже все це скінчиться? Ось останній пацієнт, дошкільного віку хлопчик, роззявив рот і, зиркаючи на блискучий ларингоскоп, от-от заплаче. Мати малюка стоїть біля порога, підбадьорює його, монотонно приказуючи:

– Стань рівно, так як годиться. Я тобі розбовтаю жовточок із цукром, ну, не сором же мами, матимеш жовточок із цукром...

– Що потім? – тихо питає Стах, не припиняючи огляду. Агнешка заглядає до списку, придивляючись до густо наставлених хрестиків навпроти прізвищ.

– Майже всі. Може, ще трохи почекаємо...

Лікар закінчив огляд малюка й легенько підштовхнув його до дверей. Обоє водночас відповіли на слова прощання й посміхнулися. Стах протирає очі ребром долоні, підходить до миски з водою.

– І що ж потім? – повторює він чіткіше, більш значуще.

– Потім попрощаємося, Стаху.

– А ще потім? – питає він знову, не дивлячися на неї, і миє руки. Та голос його якось трохи дрижить.

– Потім ще раз зустрінемося. Як у тій пісеньці...

– Не жартуй! – сердиться Стах і на її слова, і на її посмішку, не таку вже й вільну та безтурботну, як того прагнула Агнешка.– Ти навіть писати перестала...

– І ти перестав.

– Ти перша!

– Чи це має значення, хто перший...

– Ти змінилася.– І, приглядаючись до неї уважніше, після паузи: – Якось ніби підросла...

– Схудла, тому так здається...

– Можливо. В усякому разі, ти ніби... погарнішала, справді.

– І ти змінився,– відповідає йому з теплим почуттям.– Такий статечний пан лікар.

Стах кидає лляний рушник на лаву й хапає дівчину за руку.

– Агно!

– Заспокойся, Костюшко дивиться.

– Хто?

– Ніхто, дурниці, це я так. Почекай. Треба дізнатися, що з тими мародерами. Пошлю Семена по війта.

– Його не треба шукати,– озивається Балч від порога. – Стах, сполоханий, випускає руку Агнешки.– Я і є війт. До ваших послуг, пане лікарю.– Підходить ближче, вітається за руку.– Ви обоє такі незвичайні. Лікар і вчителька – плакат для виставки. Гігієна й санітарне обслуговування – непогана справа. Пересувна медамбулаторія з Колумбом – непогана справа. Діти – ваша справа. Дорослі – моя справа. Мародери вже не прийдуть. Мародерів лікую я!

– Товаришу Балч! Знову те ж саме?..

– Як і раніше,– підтверджує Стах сухо. Ніби захищаючи чи заспокоюючи, злегка обнімає Агнешку й відходить з нею трохи вбік. Одночасно вперед ступає Балч і обома руками бере руку Агнешки.

– Пусти! Що це з тобою, товаришу Балч!

Дівчина виривається від обох, відстрибує вбік. Краєчком ока помічає, як в протилежному кутку, схилений над касетою, заціпенів асистент. Тепер її очі на якусь мить зустрілися з очима Стаха, спотвореними підозрою. Однак обоє відразу переводять погляд на Балча. Той дещо звільняє перекинутий через ліве плече звій шнура, складає вдвоє його звисаючу донизу частину.

– Товаришу Балч!

– Нічого, нічого. Петля втекла в інший бік.– Перемотує шнур наново, монотонно інформуючи: – Ми трохи порозважалися в кузні, влаштували такий собі імпровізований конкурс, навіть з нагородами. Я це вам, пане лікарю, покажу.

– Не треба. Ми вже їдемо, війте.

– І мови не може бути. Я вас, гості, і вас, пані, запрошую до себе, на скромну холостяцьку вечерю.

– Не хочу! – кричить Агнешка. Вже не владна над собою, вона й секунди не хоче бачити цього чоловіка і, розхвильована, вибігає з класу.

Тільки асистент провів її до дверей неспокійним блиском окулярів. Балч і лікар зупинились один проти одного, схрестились поглядами й нібито не помітили виходу Агнешки.

– Ви, лікарику, мені подобаєтеся. Давнє кохання не іржавіє, еге? Сказав про це Агнешці, правда ж? – обидва стоять біля полички з різними прикрасами і сувенірами. Балч наосліп, проте безпомильно, знімає з полиці суденце з вітрилами й, наблизивши його аж до очей, заучує власні слова чи, може, читає напис: – Агнешці... від «Колумба»...

Нараз уриває мову й випускає суденце з ослаблої руки, очі його соловіють, перетворюються на холодне скло. Захитався і Стах, схопивши його впоперек, ледве стримує важке тіло, що осувається додолу.

– Колего!

Підбіга асистент, бере Балча попід пахви, і вже обоє саджають його на стілець. Стах мимохіть, стиснувши Балчеву руку, визначає пульс, його помічник поспішно подає мокрого рушника. І відразу ж відкидає вбік свій компрес, допитливо зиркає на Стаха.

– Лікарю,– в його урочистому шепоті борються між собою непевність і гордість діагностика,– адже ж це... це ж... отруєння алкоголем.– Не витримує поважного професійного тону й докінчує просто: – Набрався, як той чіп.

Балч підіймає повіки. Притомно й тверезо, дивуючи обох, підтверджує:

– Вірно. Не турбуйся, це пройде. Заведіть краще мене додому, вечеря чекає.– І, вже сходячи з ганку: – Семене, ти тут? – Повернув голову.– Бери ось товариша і до мене! З гітарою!

Згусла вечірня темрява, вечір пощипує приморозком. Павлинка повкладала спати стомлених новими враженнями дітей. Одну тільки Гельцю ще заколисує, перинкою її обтулює, бо щось розмарудилось немовля, від холоду, може. Януарія нема, бо вранці допекла йому та Льода. А даремно: він тепер, як звично, ще більше робитиме наперекір. Януарія нема, хоча хвилину тому був у сінях (про що Павлинка не може знати) і додому не зайшов. І не зайде, коли рідна сестра місцем в хаті й шматком хліба докоряє. У двері Пживлоцької стукав він досить довго, але тихо, щоб хтось, бува, не почув, кілька разів брязнув і клямкою. Глухо й темно у Льоди, навіть Тотек кудись зник, може, з тією чорнобривою десь бродить. Януарій хотів би з Льодою перебалакати, бо ж вона одержала сьогодні якийсь папірець, про що якось дивно й глузливо натякнув йому в кузні Балч. О, як не любить Януарій всяких отих загадкових папірців і Балчевих натяків! Може, пошукати Льоду? Чи, може, почекати до завтра? Дурний Балч. Викинув його з холостяцького приміщення в Клубі, відібрав ключ, так нібито це нащось потрібне, так нібито він, Януарій, єдиний і найдавнішній мешканець підзамчя, не знав до свого лігва іншої стежки.