Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

– Загинули за Батьківщину! – розноситься сильний скандуючий чоловічий гук, і ще не затихла луна в лісі, як з кількох піднятих угору рук щось полум’яно змигнуло й відразу ж перетворилося в гучний грім і дим.

Ось вони обидві вже й сходять схилом донизу, сходять поспішно й мовчки, бо ж саме в час того гучного салюту потрапили під цікаві погляди багатьох очей. Агнешка бажала б зупинитися біля входу на цвинтар, де стояло кілька дівчат і хлопців та кілька жінок, однак Павлинка, чи то чогось соромлячись, чи то намагаючись заховатися серед натовпу, чи, може, з цікавості пробирається довкруж, між огорожею й могилками все далі й далі, добирається нарешті до найгустіше збитої юрби й аж тоді зупиняється, і – сталося! Агнешку помітили, зашепотіли, дехто повертає голову, всі розступаються. Агнешка підштовхує Павлинку, щоб ішла наперед, і сама простує за нею, приголомшена, з переплутаними думками. І ось вони вже й стоять обидві аж в першому ряду тісної громади жінок, старих і дітей, стоять біля сосен, біля могили капітана Пживлоцького. Якби Агнешка нараз простягла руку, вона змогла б доторкнутися до вінка з сухої, ще від осені збереженої статиції, в піну блідо-білого суцвіття якої було ввіткнуть трохи цикламенів, чи альпійських фіалок, та жовтих нарцисів. Напис на паперовій стрічці вітер поперекручував, але всі й так знали, що це вінок гостей із міста, котрі принесли й поклали його тут ще вранці, просто з дороги. Тепер гості стоять трохи збоку, за горбиком могили Пживлоцького. Ксьондз з червоним і блискучим, як яблуко малинівка, обличчям, нахилившись над розкритим требником, швидко ворушить губами; непоказний чоловік у цивільному вбранні нетерпляче крутить у руках портсигар. Один лисуватий майор (злегка примружені очі, непорушний, сухий гострий профіль трохи назад відкинутої голови), здається, уособлює нині дисципліну колишньої роти, котра сьогодні, уже в цивільному вбранні, займає так мало місця на цвинтарній алейці. Коваль і Макс, два велетні, застигли в першій парі здвоєної шеренги. Семен і Пащук-барабанщик – в кінці. По краях – два інваліди.

Не те, не те... Не могили, не сосни й вінок, не приїжджі, навіть не ця шеренга тих, що залишилися в живих. Найближче всіх і всього, прямо перед очима тільки зелена куртка, шорсткість якої вона ще не забула, тільки вигин плечей, чорна голова, вирубана з шестигранної брили, тепер, правда, не чорна, бо він обернувся до неї в профіль, спрямована до вільного від людей цвинтарного простору, прикритого рівними, чистими й навіть прикрашеними зеленим гіллям рядами могил, хрестів і зірок, його такий близький, такий виразний, спочатку підвищений, а згодом трохи стишений, однак виразний і все ж такий, якого ніяк не зрозумієш через цей хаос і шум у голові, голос. І все ж я знову прийшла, мусила знову прийти...

– Як і щороку, в цей березневий день, в роковини вашої загибелі, ми й сьогодні вшановуємо вашу світлу пам’ять, друзі. Віддаємо вам заслужену шану, бо ви – найкращі серед нас. Ті, хто полягли, завжди найкращі, кращі від живих. Смерть – це найвище й найпевніше з усіх звань і чинів, а життя – це завжди пониження в чині. Всяке бувало тут з нами, живими, від часу нашої розлуки, не раз жили в голоді й холоді, але ми не плакали, згода панувала між нами і єдність, був порядок...– Зненацька він повернувся прямо до Агнешки, а може, він і не бачить її, може, їй це тільки видасться, коли з юрби дивиться на нього зволоженими холодом, перенапруженими очима, що їхні погляди зустрілися, а тепер вже й мова його, як і обличчя, роздвоюються в її затьмареній увазі, і вже здається, нібито почуте слово стає все менш і менш виразним, двоїться глухнучим відлунням її власних болючих стогонів і роїнь: —...досі ми жили за солдатськими законами. Але що залишилося з того, друзі? Стирається вже й пам’ять про вас, найкращих. Невдовзі забудуть про вас наймолодші. У цьому році вперше не зібралися тут, як належало, всі діти. В селі настають нові порядки, отож цей день роковин може бути вже й останнім. Сором. Ніхто чужий цього не зрозуміє. Але якщо не розуміє, то й не повинен був сюди приходити. А якщо прийшов, нехай віддасть шану...

Чому ти так говориш, це ж несправедливо й жорстоко, ти сам не міг цього сказати, можливо, це я сама промовила таке в думці. Гельця вислизнула з Павлинчиних рук. Чому ж це Павлинка не притримує її? Повзе ж маля, рачкує поперек алейки, вже й на другий бік перебралося, видерлося на осілий, пожухлий дерен могили, метляє пухкенькими ніжками в білих рейтузиках, незграбно тягнеться до бляшаного щитка біля основи хреста. Спізнилася, Павлинко, бо вже Семен вирвався із здвоєної шеренги, підбіг, підхопив Гельцю, легенько пацьнув її по забруднених рейтузиках, несе Павлинці, віддає їй та так і залишається поруч, не вертається вже в стрій. Ти бачив це, бачив, знову подивився, і що ж говорить тепер той голос твій, ще більш стишений, уже майже нечутний, незрозумілий. А чи ти помічаєш, що тиша, при якій тебе слухали, уже не та тиша; дві шеренги стоять струнко, це так, однак з жіночої й дитячої юрми раз у раз хтось виходить. Варденьжиха, сівши навпочіпки біля однієї з бічних могил, покашлюючи й поойкуючи, щось там садить чи вибирає з дерну старе листя, а біля входу Мундек з приятелями затягується цигарковим димом. І той лисуватий, із міста, ще більш нервово крутить портсигар. І ксьондз, насупившись, перекладає в требнику стрічечки, переплутані вітром.

– ...Отож скажіть, друзі, як нам далі жити, що робити? Я не знаю. Ви вже спокійні, байдужі до всього, а мені тепер тут якось непевно, душно й тісно, неначе не вистачає місця й повітря...

Чому ти так говориш чи думаєш, чому я думаю так? Не звинувачуй мене, не проганяй звідси, не маєш права, бо ж ніхто інший, тільки ти сам казав мені прийти сюди; бо ніхто інший, тільки ти, зв’язав мене з цим місцем.

– Прощавайте, друзі! Спіть спокійно!.. Стру-унко! Вічна слава полеглим! Вільно! – Від великого напочатку натовпу тим часом залишилося менше половини. Балч удає, що не помічає цього. Звичним, по-приятельськи панібратським тоном, уже закурюючи й підвищуючи голос лише настільки, щоб перекрити гомін розмов, оголошує:– Офіційна частина закінчена. Тепер запрошую на частину художню, до Клубу. Сподіваюся,– підходить Балч до приїжджих,– що ви, дорогі гості, вшануєте своєю присутністю...

Ксьондз неспокійно поглядає на годинник.

– Час тікає, вічність чекає. А поїзд не жде. Жаль, звичайно, але я мушу вже вибиратися, щоб встигнути пересісти на швидкий.

– До кого це ти так поспішаєш? – дражнить його Балч.– Обідню відправиш і тут, польову.

– А ти міг би, міг би збудувати й костьольчик,– ущипливо відказує ксьондз, запихаючи требник за надто вже туго обтягнуту сутану.

– Коли переберешся до нашої парафії – збудую.

– До вашої парафії? У таку дику глушину? Щиро дякую за жарт!

– Коли так, то поїду і я,– полегшено зітхнув і гість у цивільному.

– Що, й ти боїшся дикої глушини? – ображається Балч.– І тут люди живуть!

– О, ми знаємо як! – відбиває той колючий натяк ксьондз, зиркаючи скоса на майора.– І до чого вони доходять.

– Глушина не глушина,– примирливо каже гість у цивільному.– У мене, бач, жінка вдома не дуже здорова...

– Одружився, значить?

– А то ж як? Доки ж чекати?

– Я ще б залишився...– втручається до розмови майор.– Хочеться й поговорити з тобою, Зіньку, й хлопчину забрати...

– От! Один тільки ти козак хоч куди! – злегка б’є того по плечах Балч.– Залишайся, будь ласка!

– Ну, а ми ж як оце? – злякався ксьондз і принишк.

– Якщо вам так спішно,– каже Балч з досить відчутною іронією,– що ж, не затримую. Мій Семен відвезе вас до автобуса.

Гість у цивільному аж до кашлю затягся тютюновим димом, ксьондз же ледве стримав у собі вигук обурення.

– Краще почекайте мене,– підсумовує розмову майор.– Повернемося разом.

Однак відступати вже якось не з руки.

– Сказано – зроблено,– відбувається ксьондз робленим смішком.– Можна й пішачка – війна пригадається.

– А хіба тут вона тобі не пригадалася? – з якоюсь гіркотою в голосі дивується майор.

Так ото перемовляючись і домовляючись, усі четверо прямують до виходу.

Уля, яку так цікавлять різні новини та незнайомі люди, з жалем дивиться вслід чотирьом, що відходять все далі й далі. Охоче побігла б за ними, щоб ще дещо побачити й послухати, але пані Агнешка відгадала її намір, бо делікатно, проте досить міцно притримує її за рукав.

– Залишайся тут, негарно так. Нехай собі йдуть.

Негарно, та це стосується і її самої. Негарно, непристойно, нескромно. Лізти на очі, з’являтися без потреби й запрошення. Ніхто ж її не змушував сюди приходити. Вона повинна була не слухати Павлинки. Або втекти відразу ж. Вона ще тут, навіть одна з останніх, навіть не зважаючи на ті пекучі його слова з прихованим, тільки їм двом відомим змістом. Але чи справедливо це, чи слушно? А що він, власне, сказав? І якби вона не опанувала себе, побігла б до нього і навіть при тих чужих запитала б прямо: «Чому ти так говорив, що це значить? Чого ти хочеш від мене, товаришу Балч, Зеноне»? А Павлинка з Семеном все ще пораються з тією Гельцею, з її забрудненими рейтузиками. А Уля, яку Агнешка, виходить, покартала-таки, підходить і розгладжує стрічку на вінку. «ПОЛЕГЛИМ – ЖИВІ». Коротко, по-солдатському. Отож він, цей вінок, для всіх, хоча й поклали його на одній, вибраній могилі. На найкращій могилі героя командира Пживлоцького. Якою невловимою людському пізнанню, а потім і пам’яті є межа між відвагою і слабкістю. А може, Балч говорив неправду?... Це було б підло: мертві ж не можуть захистити себе. Треба й про це іще раз спитати Балча. Він мусить сказати правду. Якщо він обманув, якщо Пживлоцький не був боягузом, то на перший погляд милосердна мовчанка кривдить і загиблого, і його сина більш дошкульно, аніж явний наклеп.

– Де Тотек, Улю?

Дівчина почервоніла, збентежилася. Вона й сама не знає, коли і як зник її товариш.

– Напевне, втік від мене. Він став якимось диким...

Говорить Уля так і похитує собі темною гривкою волосся, і Агнешка сама до себе усміхається ледь помітно й трохи меланхолійно, пригадуючи уже напівзабутий образ переляканої, зацькованої дівчини з отим арканом на шиї.

– Що це у вас за таємниці? Розкажи-но мені.

Уля зиркає на Павлинку й Семена, що стоять тут же, недалеко, й якось безмовно-прохаюче подає Агнешці застережливий знак.

– Ми вам оте покажемо,– рішуче говорить Уля швидким шепотом.– Приходьте туди о третій. О третій Тотек казав, що прийде попрощатися.

– Куди?

– Таж у Кімнату. Ви забороніть ходити туди й Мар’янеку. Мене він не послухає, а вас послухає. Йому під час... цього... не можна там бути.

– То і Мар’янек? – жахається Агнешка.

– Це все через Флокса...– Уста Улі затремтіли, як перед плачем.– Він прибіг туди вслід за Флоксом. І він носить туди їсти Айстрі. Вперся, що це повинен робити тільки він – і все!

– Семене! Семене! – доноситься голос від самого виходу.– Іди ж швидше!

Семен віддаляється якось неохоче, зволікаючи, так нібито повністю вичерпав сьогоднішній запас енергії та послуху. Однак не на Семена дивиться Балч, відвернувшись од своїх гостей і застигши, видно, від того ж, що й Агнешка, спомину. Відстань між ними така ж як і тоді, тільки помінялися місцями і сніг алейки замінили на чорну землю, що пахне березнем, і надію замінили на образу, котру вже не можна загладити. Сьогодні ніхто з них не вийде одне одному назустріч, і про це знають обоє. Може, здогадалися про це саме тепер, коли їхні очі, на мить зустрівшися, безпомилково й точно взаємно віддзеркалюють у собі неуступливу, непримиренну ворожість.

21. Дружня частина роковин

– Ну й чолов’яга був! Як бугай,– продовжує свою коронну оповідку Макс – а ревів зі страху, аж землянка тріщала. Тоді я його бух – прикладом по голові. А він тікати не хоче, бачте. Догнав я його, затвором по зубах, щоб мав пельку відкритою, і р-раз! Багнетом у піднебіння. Медицина! Ота-акий шматок заліза без наркозу витяг йому тим багнетом...

Присутні слухають досить уважно, звично, однак сміятися їм не хочеться. То той, то інший перекидає склянку догори дном, допиває.

– Переперчуєш, братику,– позіхає на весь рот Жерар.– Це вже було.

– Розкажіть щось нове,– сонно бурмоче Прокіп.

– Біжи принеси газету – будеш мати нове.

– Послухай радіо...

– ...із штепселем в одному місці. Зіпсоване.

– Нехай коваль щось розкаже, коли йому нудно,– ображається Макс.

– Якщо я захочу. Мені щось не хочеться.

– Відколи це? – Макс, дикувато усміхаючись і блискаючи зубами, простягає вперед залізний кикоть.

– Відчепись, чоловіче. Набрид.

Обидва, заточуючись, підводяться. Юзек Оконь розводить їх мирно і цокається з обома склянкою.

– За наше холостяцьке! – І до Пащука: – Старенький, твоя черга. Починай виступ.

– Як я від фріців утік через комин.

– Було вже...– кривиться коваль.

– Як ти ховався в акушерки під периною...

– Було.

– Тоді про Новий рік у черниць.

– Було.

– Не було!

– Було! Це ж давній номер, ех!

Тепер ображається Пащук.

– Ти що, Жераре, не виспався? – поглядає скоса на майбутнього зятя.

– Хіба Пеля дасть йому виспатися? – спроквола каже Прокіп, якийсь розслаблений і замріяний.

– Ти! – схоплюється з місця Пащук.– Чорну пику не витирай об Пелю!

– А хіба що? – Прокіп удає здивування.– Невже задарма коваль у вас ночує?

Кинулись до нього водночас і Пащук, і Жерар. Прокіп підносить догори важкий табурет, задкує до стіни.

– Тихіше там! – неголосно нагадує Балч, який засів собі разом з майором окремо, між прибитою до стіни шафкою, колись білою, з червоним хрестом на дверцятах, та буфетом з напоями, банками консервів і великими шматками накраяної шинки. Окрик остуджує войовничий запал.– Семене,– продовжує Балч,– який же це з тебе камердинер! Поналивай шановному товариству, бо ж хлопці нудьгують.

Семен повільно й мляво береться робити цю послугу. Приносить з буфета на спільний стіл кілька пляшок і дошку з шматками шинки. Цей стіл, зауважує він підсвідомо, обходячи його навколо й наповнюючи склянки, це одна-єдина гарна річ, котру вони тут мають. Стіл цей – товстенне кружало могутнього дубового пня, відрізане впоперек волокон і покладене на каменях жорен, що прибули сюди разом з жінками-переселенками з далеких східних окраїн; три підпори із трьох шарів – жорнових каменів. Коли ото почалася була тяганина із Хробрицями й треба було мливо возити аж до джевинського млина, жінки хотіли були всі ці жорна забрати назад, але війт не дав, бо тамтешній мельник, так само як і Заритко, як і теслі, дуже вже втягся в торгівлю тутешнім товаром. Гарний стіл, хоча й покритий темними колами від пляшок; кожний шар на ньому (а є їх тут зо дві сотні) – це ж цілий рік життя! І не спорохнявіє цей стіл, напевне, й за тисячу літ, а що ж залишиться тоді від нас, думає Семен. Хотілося б мати такий стіл у власній хаті...

– Розхлюпуєш горілку, як сліпий,– картає його Пащук і вже голосніше, для всіх, закінчує: – До такої справи не було й нема кращих, як Зависляк.

– А де Це Януарій? – дивується Оконь.– Не було його й на цвинтарі, на перекличці.

– Хіба ти не чуєш де? – коваль хитнув головою в бік другої кімнати, віддаленої чи, краще б сказати, з’єднаної з цією широкою аркою в мурі, без дверей.– Надудлився, курдоннер, сам, без нас. Ну й хропе собі, як зіпсований орган.

Всі поглядають в тьмяний перехід, прислухаються до того хропіння й трохи не без набожної пошани приглядаються до відблисків вогню там, у глибині, під найдальшою стіною, в чималій плоскій печі, та до миготливого полискування вмурованого над колосниками мідного котла. Все це разом скидається на вівтар, тільки не скажеш, де саме. В усякому разі, не в костьолі, це напевно. Та й запах не костьольний повіває від того вівтаря.

– Можна пити,– підносить склянку Макс,– наша Берта[13]13
  Бертою Макс жартівливо називає самогонний апарат.


[Закрыть] працює..

Усі випивають свої порції в урочистій тиші, недопиті краплини струшують на долівку...

– Смачно,– вихваляє Оконь.– Нема гуральника над нашого Балча! Кращий за Януарія!

– Е-е, не підлабузнюйся,– спльовує Прокіп.– Смердить, як завжди. От у нас в Усичанах була...

– Тихіше, бий тебе коцюба,– засичав Макс і непомітно показав своїм киктем у бік майора.

– Ну й що! Хіба він не бачить, не чує? Як-не-як свій!

– Свій то свій, а бачиш, як Зависляк від нього дременув!

– Бо дурний.

– Бо він не впізнав.

– Метухни Дятла не впізнав? Тоді ти сам дурний.

– А що ти хочеш... Скільки ж років...

Зненацька всі якось насупились, хто був ближче, мовчки потяглися до пляшок.

Мундек Варденьга, якого ніхто особисто не запрошував і який затесався сюди, шукаючи веселої розваги, різко відставляє вбік свою склянку й встає.

– О боже,– проводить рукою по насмальцьованій кучмі волосся,– це ж поминки! Ригати хочеться!

– Ригай,– дозволяє йому нахмурений коваль.

– Щиро дякую,– говорить протяжно й не без іронії Мундек,– я саме збираюся йти.– І насуває на лоб берет.

– Куди? – кричить йому вслід Макс.

– На футбол.

– Міг би відрапортуватися й дядькові, цуценя!

– Не той рік призову, дідусю,– кидає Мундек через плече, вже від дверей.

Майор відсуває свою склянку й уважно дивиться на Балча.

– Не подобається мені все це, Зіньку! Пробач, я кажу щиро.

– І мені теж,– визнає замислений Балч.– Нудьга, чорна нудьга. День, як і всі дні. Де той блиск, де той шум... Все погасло. Вдаємо собі щось, граємо якісь ролі, але нас уже нема. Віджили.

– Чоловіче! – хапає його майор за плече.– Блиску й шуму маю я досить без війни. Світ навколо аж кипить, а ти нудьгуєш.

– То ти думаєш,– вибухаючи, перебиває його Балч,– що мені за війною жаль? Дурненький!

Майор здіймає руку з Балчевого плеча й бере відсунуту склянку.

– Ти й сам не знаєш, чого хочеш,– каже майор якось нетерпляче, стримуючи образу.

– Заляпав собі мундир, Метухно. Але це нічого. Льода вичистить, вона вміє. Найкраще крохмалем.

Пальці майора, що стискали склянку, нараз затремтіли.

– Для чого це ти...– усміхається над силу.– Про Пживлоцьку не будемо, досить. Я хотів би про тебе.

– Саме час.

– Не знав я, що ти так ото живеш, що все це,– майор обводить рукою навколо себе,– аж таке, похмуре якесь. Навіть більше – нерозумне.

– Похмуре? Нерозумне? – спалахує Балч.– А звідки все це взялося, не пам’ятаєш? А все оте, тодішнє,– розумне? Ті два штурми, обидва однакові, бо в обох втратив по половині бійців. Обидва – без наказу... Чому ж, скажи мені, бо я все ще не знаю, бо це все ще гризе мене,– говорить він все запальніше, очі його застилає пелена якихось п’яних сліз,– чому мене за перший штурм гноїли, як злочинця, мало в лоб не пальнули, розжалували з усіх звань, а після другого, такого ж самого штурму, зробили з мене героя, реабілітували, підвищили в чині, нагородили... Але ж, дідько його бери, я здобував же той самий смердючий плацдармик, як пізніше й ось цей бліндаж...

– На війні не буває однаково.

– А не на війні? Хіба тепер мудріше? Хочеш зробити краще, виходить гірше.

– У житті немає усталених правил. Кожний день – інший. Кожна нова ситуація – це нова можливість...

– Як на кого.

– На кожного. Викинь ти нарешті все те, давнє, з голови. Опам’ятайся. Зрозумій, старий, що від пафосу один крок до істерії, а від істерії один крок до смішного.

– Ну, смійся! – поривно втручається Балч.– Тобі добре, ти квітнеш. Забути! Накажи снам, щоб вони не снилися! Е-е,– заспокоюється він з поблажливою іронією в голосі,– тобі, напевне, ніщо ніколи не сниться. Повний сили й здоров’я. Протоптав собі шлях, примостився над асфальтом...

– Можеш і ти.

– Ет, перестань! Не читай моралі! Що ти про мене знаєш! Я дивуюся,– підвищує голос,– за чим ти сюди приїхав?

– О, в кип’ятку скупаний! – переходить майор на жартівливий тон, непомітно відсовуючи склянку з-під руки Балча.– Який був, такий і є. Зіньку, та невже я тебе не знаю?!

– Не знаєш ти мене. Хоча я й не змінююся.

– Хай буде по-твоєму. Хочеш, Зіньку,– в погляді майора спалахує теплий, приязний вогник,– я міг би тебе влаштувати в армії. Там ти будеш потрібний, брате...

Говорив би він і далі, але його слова заглушає пісня, що нараз вибухає біля столу. Може, присутніх за столом роздражнив докір молодого Варденьги, а може, це своєрідна демонстрація протесту проти відокремлення коменданта та його елегантного гостя. Бо ж витягують, в їхній бік позиркуючи, на всю горлянку:

– «Бо для нас, для ударної роти, нема перешкод і поганих доріг».

Семен не бере участі ні в пиятиці, ні в співі. Гітару повісив на гак у кутку й тільки думає, щоб ніхто про неї не згадав. Натомила його ще та, передобідня, біганина. Гаразд, вшанували пам’ять друзів на цвинтарі, виконали свій обов’язок, і досить. Охоче вибрався б він звідси й пішов до Павлинки. Дала б вона чогось гарячого на обід. Подібну думку перехопив він і в байдужому погляді коваля, отож відтягує сусіда від співаків і показує на вільну табуретку поруч з собою, під стіною.

– Сідай. Якось тут тобі невесело, Жераре.

– Поминки, а не свято, факт.– Коваль байдуже спльовує.– Та й думається про інше.

– Хочеш будуватися?

– Хотів би.

– Біля кузні?

– Та ти що, з коня впав? – дивується коваль.– У цьому багні, тут? Пеля про це й слухати не хоче. Може, за озером, а може, й далі. Місце знайдеться, робота – також.

– Ти вже про це комусь казав?

– Навіщо? – крутнув коваль головою.– Ще є час, після весілля.

– Розбігається наша рота,– зітхає Семен, видно, більше тому, щоб щось сказати, ніж від жалю.

– E, рота, курдоннер... там, у тих могилках жодної цілої кістки вже не знайшов би. Та й для чого ті кістки шукати, живе ж тіло краще, правда ж, Семене?

І звеселілий б’є Семена по спині міцною й твердою, мов черствий буханець, п’ятірнею. Та враз, помітивши допитливий погляд Балча, замовкає й ніби застигає.

– Метухно,– Бали встає, підносить свою порожню склянку,– перестань ти мене підмовляти. Іди, посидимо з хлопцями, хай вони подивляться на тебе зблизька.

– Гаразд, на хвилинку,– без запалу згоджується майор.

А Пащук, побачивши, що вони підвелися з місць, швидко наповнює склянку по самі вінця. Стукаючи дерев’яною ногою, виходить їм назустріч і з кумедним уклоном запрошує майора до частунку.

– Шановний гість таки зволили...– починає Пащук, але язик заплітається.– Шановний гостю, бачите, нудно у нас, всі номери прослухали. Може, ви нам розкажете щось новеньке, модне, почуте в світі? Ні? – говорить він протяжно, все тримаючи в руці склянку.– І випити не хочете? Такі вже ото поважні стали? Знайомих соромитеся? – аж захлинається від розбурханої цими питаннями задерикуватості.

– Пащук! – Балч відбирає в нього склянку з горілкою й ставить її на стіл.– Підсунь-но табуретку майорові.

– Ні, – заперечує гість вже рішуче і твердо.– Мені вже пора, прощавайте.– Змовкає, на мить задумавшись.– Одне вам скажу, пораджу: не грайтеся в щось, чим ви вже давно перестали бути. Армія добра справа, але не для цивільних. Роковина роковиною, пиття питтям... Ні, мої любі, все, що ви тут робите, не розвага. Вчити вас не збираюся, бо ви не діти. Так, Зіньку мій...– закінчує, уже тільки до одного Балча повернувшись, і торкає його рукав: – Честь!

Приклав руку до козирка й вийшов швидким пружним кроком, не оглядаючись.

Усі дивляться вслід йому в понурій тиші. Зненацька Балч хапає поставлену на стіл склянку, котрою погордували, й шпурляє нею в мур над головою коваля.

– Пащук! Худобина! – бліднучи, підсувається він до тремтячого інваліда.– Хто тобі дозволив говорити?..

Коваль встає, згортає чоботом побите скло.

– Перестань, Балче,– каже якось байдуже, не підводячи голови.

– Що ти сказав? – Балч залишає Пащука й обертається до коваля.

– Я сказав: перестань, Балче..

– Жераре,– Балч наближає своє обличчя аж до його,– ти знаєш, як треба мене називати тут, під час збору?

– Збіговисько, а не збір. Ти такий комендант, як ми військо. Ти ж чув, що той сказав. Слушно сказав, курдоннер... Ну, йди сюди, Балче, вип’ємо.

– В Усичанах,– сонно бурмоче Прокіп,– якось одному такому козакові...

– Прокопе, затули пельку! – На Балчевому чолі поблискують дрібні краплини поту. Коли ж він наливає в дві порожні склянки, рука його дрібно-дрібно тремтить. Несподівано Балч підходить до Семена.– Семене, бери! Вип’ю з тобою.

Семен заперечливо хитає головою.

– Що, ти теж?

– Мені досить,– буркнув Семен, і ті слова прозвучали якось двозначно.

– Бий тебе коцюба! – Балч перехиляє голову назад і суцільним струменем виливає ввесь напій до рота. Відкидає склянку вбік, обличчя його почервоніло, очі заіскрилися.

– Міцна в тебе голова, Балче,– каже Прокіп з лінивим захватом,– але й міцні слова ти вживаєш в розмові з нами. Занадто міцні.

– Раніше вони не здавались тобі такими?

Присутні, які добре знають це грізне стишення Балчевого голосу, слухають і дивляться з мовчазним напруженням.

– Фактично так,– признається Прокіп, дивуючись.– Раніше не здавалися.

Западає тиша. Балчеве чоло вкривається рясним потом.

– Струнко! – кричить Балч.

Якусь мить присутні думають, що він жартує. І тільки тоді, коли він стягує з плечей звій шнура й починав сплітати з нього своєрідний нагай, вони підводяться з місць, рухаються, одні поспіхом, інші спроквола, допиваючи горілку. Нарешті вистроїлися всі.

– По двоє шикуйсь! – нова команда зазвучала спокійно, майже тихо, так ніби Балч навіть звичністю голосу хотів підтвердити свою віру в їхню покору. Жде, аж поки затихає гупання кроків, шаркання чобіт.

Не послухалося, двоє, коваль і Семен. Замість того щоб стати в здвоєну шеренгу, вони обидва підходять до столу й аж тепер беруть в руки по склянці.

Якусь мить Балч їх начебто не бачить, не хоче бачити. Все ж глянув. Підняв удвоє сплетений шнур, вони піднесли склянки. Завагався, роздумав, мотузяний нагай упав додолу. Раптом Балч стрибком опинився біля них і двома рухами вибив склянки з їхніх рук. У строю пронісся глухий гамір.

– Мовчати!

Підбігає до шеренги й по черзі, перебігаючи від одного до іншого, вихоплює й розбиває склянки в усіх тих, хто наважився стати з ними на перекличку. Так він доходить аж до самого правого краю. Макс відхиляє свою залізну руку, в якій якось елегантно затиснута склянка, відступає назад, на порожнє за ним місце Жерара й майже пошепки, з терпкими іскринками в очах каже:

– Балче, ти тільки оглянься! Подивися, хто прийшов.

Усі погляди за мить були спрямовані на ясний прямокутник відчинених дверей. І кожного пойняло таке здивування, що стрій застигає.

Балч, збентежений не менше за інших, відразу ж опановує себе і виходить назустріч Агнешці. Вчителька на мить завагалася в дверях, ніби хотіла повернути назад, тому Балч, надіючись на це, зупинився на пів-дорозі. Агнешка все ж переборола себе, ступила вперед. Стоять тепер одне від одного всього за якийсь крок. Балч дивиться, вичікує,– жоден мускул не здригнеться на його обличчі.

– Зеноне,– ледве чутно озивається Агнешка й зараз же зволожує язиком потріскані, сухі губи.– Ти сьогодні на цвинтарі сказав...

Та він мов і не чує її, а, скрививши своє застигле обличчя в гримасу банальної ввічливості, проказує їй в тон:

– Дуже приємно, що ви завітали до нас.

Обпік її тією фразою, однак Агнешка, дивлячись йому просто в обличчя, не опустила очей.

– Не до вас. До тебе.

Балч обертається до всіх. Широким жестом руки вказуючи на Агнешку, він повідомляє присутнім так, нібито вони її не знали:

– Пані вчителька. Вперше завітала до нас у гості.

І до Агнешки, показавши рукою на шеренгу:

– Так, мовби на вас чекали. Рапортую,– в голосі Балча вже бринить та ненависна блазенська інтонація, якої дуже боїться Агнешка й яка завжди з’являється під час розмов з нею,– мій підрозділ у повному зборі. У наявності...– швидким поглядом перебігає по всій шерензі все ще непорушних людей,– тринадцять. Двоє збунтувалося, один спить. Разом шістнадцять.

Новий, не зовсім серйозний тон, забарвлений іронією й насміхом, розбиває напружене мовчання двох шеренг. А Макс і Семен, начебто втративши впевненість у власній слушності, підходять ближче до товаришів. Коваль все ж не витримує.

– Балче, кінчай цей цирк,– промовив шепотом, немов прохаючи.

– У наявності – шістнадцять, товаришко завідувачка,– чітко говорить Балч до страшенно збентеженої й нічого не розуміючої Агнешки.– Ви, пані, сьогодні були на цвинтарі, однак запізнилися. Треба, щоб ви ознайомилися з повним складом нашої штрафної роти. Так, так, штрафної. Ви що, не знаєте? Ніхто вам цього не казав? Ну, та ось, нарешті, нас уже знаєте.– І після паузи: – Ройовий Пащук!

Пащук стукнув протезами, вийшов на один крок уперед.

– Скажіть, скільки нас було у сорок п’ятому?

– Сімдесят три, товаришу коменданте.

Балч уклоняється перед Агнешкою так, мовби запрошує її до танцю.

– Ви, пані учителько, звичайно, умієте віднімати,– говорить він якось тепло, майже з ніжністю, як до дитини.– Ви подумайте над цим і все зрозумієте.– І до всіх: – Пані хоче вас привітати. Пані бажає виступити.

Заохочує її жестом, щоб підійшла ближче, ще ближче – й Агнешка по раптовому холоду в грудях та під черепом, по тому, як щось душить її в горлі, відчула, що вона програла. Ситуація, в яку він її поставив, і спосіб, в який він її присоромлює і висміює, виключає можливість, котру він сам створив для неї, можливість знайти, нарешті, шлях до сердець цих людей – знайти саме тепер, під час першої зустрічі з ними, тут-таки, в їхньому барлозі. Але, можливо, саме тому, від почуття безнадійного приниження, визріває в ній уперте, відчайдушне рішення. Нехай сприймають, як хочуть, все те, що скаже, однак вона все-таки скаже їм...

Отож проковтує якийсь клубок, що зав’яз десь в грудях, силою заспокоює себе, наказує горлу, щоб не дерло її неповажним, сухим дрожем, мовби перед іспитом. Підбирає слова, найзвичайніші, і щоб вони тільки якимсь відтінком віддавали шану сьогоднішньому святу:

– Добрий день, громадяни!

За якусь мить з невиразного багатоголосого гамору вибивається сумовитий голос Макса:

– Ми не громадяни. Ми резервісти.

Хвиля сміху, обірвана жестом Балча; але це він, саме він, власне, й викликав той сміх, догідливо перехиляючи до Агнешки зацікавлене, веселе обличчя. Мимовільний холод в її грудях уже інший. Без остраху. Від нього заболіло, як після удару.

– Так, мене ніхто сюди не запрошував. Я не потрібна тут. Може, і взагалі не потрібна. Про це я чула сьогодні на цвинтарі. Бо я чужа. Але так не може бути далі. Я не знаю, чи в селі всі так думають. Якщо так, я не напрошуюсь. Я повинна це знати, знати ще сьогодні.

Вона змовкає, щоб трохи вгамувати несамовите биття серця, биття, що якось ніби зламує її голос. І наче з найдальшого закутка своєї свідомості доходить до неї думка, що вона не це хотіла сказати.

Як завжди у важкі хвилини, Агнешка мимоволі прикушує верхню губу, збирає докупи розрізнені думки. І тут же поруч чує заспокоєний іронією, погідний, майже веселий голос Балча: