Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

І нарешті, по стількох тижнях вона сам на сам зі своєю затаєною і незборимою мукою. Навколо ані душі. Вони самі. І він ще не знає про її присутність, і це важливо. Після вечора освідчень, коли вони розійшлися, посварившись, вона, звісно, зустрічала його. Завжди в гурті інших. Майже щодня. Інколи віч-на-віч, коли не вдавалось уникнути спільного вирішення поточних службових чи шкільних справ. Та вперте пригнічування, власних почуттів створювало такий стан, що, навіть стоячи перед Балчем, вона майже не бачила його. Успіх такого «небачення» щоразу радував її. Це сповнювало гордістю. Не помітила чи й помітила, але запізно, що та гордість, як нещирий друг чи прихований ворог, день у день розбиває природність і щирість її байдужості. Бо ж не були їй байдужі ті зустрічі, якщо вони раз у раз приносили їй дедалі зростаюче відчуття тріумфу, що вона може бути аж так ділова й холодна. Але бачила його здалеку чи відчувала його присутність десь поблизу – й теж раділа, сповнена тією підступною гордістю, що це буцімто мало обходить її. Перші сигнали загрозливої для неї небезпеки вона свідомо вловила аж тоді, коли оте його безупинне кружляння навколо неї почало слабнути. Замість сподіваного полегшення, спершу була таки сильна цікавість – якщо зважати на нею ж витворений внутрішній стан,– а згодом – біль образи, нестерпної образи, що все наростала. Тепер вона мала більше (і законніше) право на гордість: їй, Агнешці, вистачило-таки сили й гордості опанувати своє роздратування, ні перед ким, навіть перед собою не виказати хвилювання, анічогісінько не змінити в усталених межах поведінки.

Після Павлинчиних хрестин Льода Пживлоцька посварилася з Януарієм. Може, жінка образилася на його слова, про які їй, без сумніву, переповіли, а може, були й інші, не відомі Агнешці причини. І Зенон Балч почав, як і раніше, навідуватися до Пживлоцької. Цього Агнешка, звичайно, не могла не помітити й усе ж попрохала в Павлинки позичити їй кольоровий лляний килимок. Злощасні двері були знову завішані. Проте невдовзі навіть і це не відгородило Агнешку від бурхливої сцени між Льодою та Балчем, після якої відвідини припинилися. Гордість і гідність Агнешки знову мали певний перепочинок. Образа, яка віднедавна поселилася в ній і яку вона, вивільнившись з-під впливу найгостріших збудників, уже частково приборкала, допомагала їй досить легко зносити мимовільні, інколи випадкові, а часом і неминучі зустрічі з місцевим володарем.

Всі учасники останніх подій, здавалося, нарешті вільно зітхнули. Тотек повеселів і з видимою охотою горнувся, разом з Елькою, до наднормових уроків, де подавався матеріал, що мав підготовляти до вступу в ліцей. Повеселіла й Павлинка, бо ж її понурий сердитий брат зашився десь у підзамчі, майже не буває вдома. Льода, може, і вдячна за опіку над Тотеком і найбільше за Агнещину поступку в найважливішій для неї справі, інколи на часинку забігала до Агнешки, вже простіша й природніша, майже стерпна. Навіть завішаних дверей не побажала помітити й прокоментувати. Часом, повертаючись зі школи, Агнешка знаходила під дверима збляклі від часу візитні картки, списані наче друкованими, похилими літерами; в тих картках Льода або запрошувала до себе в гості, або ж одбувалася якимось легким жартом, так, аби урозмаїтити життя. Пізня осінь, ранні сільські вечори й самотність сприяють жіночій прихильності. Якби не те, що вони ані разу не згадали про Балча – що обом їм повинно було видатися чимось Досить значущим,– то вони могли б визнати свої стосунки за врегульовані, ба навіть гармонійні. Семен, якщо не їхав кудись за наказом війта, займався різними громадськими та шкільними справами, а решту часу пересиджував у Павлинки, вистругуючи Мар’янекові пташок з дерева та бренькаючи малій Гельді на гітарі. Агнешці ще здалося, ніби його терплячість поволі, але з усе наростаючою силою дратує й відштовхує давніх приятелів. Вони визнавали за краще бути з Януарієм у його парубоцькому гурті. І нарешті Балч. Він поспокійнішав, тримався віддалік. А коли і йшов кудись, то здебільшого до кузні. Якщо ті відвідини й заважали кому, то тільки Жерарові, бо до кузні стала вчащати й Пеля, але та, наслухавшись Бобоччиної ворожби та порад, нарешті ласкаво згодившись прийняти ковалеві залицяння, вела себе розсудливо й стримано, як і личить поважній нареченій. Тепер її більше обходило те, як одвадити його від Клубу й відвернути від пиятики. Відтоді, як вона взяла в голову вийти заміж, дівка занедбала навіть батька й, коли ввечері приводила Жерара до своєї хати, то раділа, що старий Пащук в цей час на підзамчі. Та й у Януарія в Клубі зменшилося приятелів. Балч через тільки йому відомі обставини пішов, щоправда, на компроміс і лише частково відмінив свій, не забутий Агнешкою наказ, однак здійснював суворіший нагляд за продукцією Зависляка. Через певні проміжки часу, пізнім вечором чи вдосвіта, від Клубу від’їжджала кудись вантажна автомашина з товаром. Саме так говорили про це у селі: товар. У кабіну сідав Балч, а подеколи Семен. Товар товаром, заспокоює себе Агнешка, однак у Клубі часті колись п’янки ослабли й притихли. Сталося іще значніше: друзі-рибалки, яких досить різким тоном підганяв війт, в одних місцях почали прорубувати ополонки, а в інших ламати лід, взялися закидати неводи, захопилися марудним ділом передсвяткового вилову риби, денного й нічного. Плоди цієї праці теж називали «товар», отож, коли на світанку Семен промчав з гуркотом на своїй машині вулицею, Агнешка, перш ніж знову заснути, подумала про мету отієї мандрівки, уже нічого не маючи на підозрі.

Заспокоїлося, притихло село. Вечорами, аж доки ще не похолоднішало, до школи сходилося трохи молодиць та дівчат. Вони лагодили волоки й неводи, часом шили чи гаптували, інколи перебирали принесене з собою пшоно, гречані крупи й горох, слухали радіо. Свої приймачі використовувати все ще шкодували. Агнешка деколи була з ними, а деколи й ні. Ключ від класу залишала під рогожкою, покладалася на Семена, знаючи, що він за всім допильнує. Пліткували? Ну, звичайно ж, але з Агнешки тепер було їм мало втіхи. І що не кажи, а з дітьми теж налагодилося, пішло на краще, й вони це визнали. Не пожалкувала Коздроньова, подавши колись добрий приклад іншим. Агнешка й собі, звісно, в межах власних принципів, суворо дотримує умов цього наступально-оборонного союзу. Картаті штани, хоча взимку вони стали б у великій пригоді, давно вже спочивають на дні валізи. Спокій, перемир’я. Цю відшумілу вже пізню осінь Агнешка може, здається, назвати нормальним періодом навчання.

Можливо, цей оманливий спокій навіть дещо роззброїв її внутрішню готовність до всього. Був же час, напочатку, коли вона з дня на день сподівалася, що її відкличуть з села. Історія з підставними дітьми, з обведеними навколо пальця інспекторами як прошуміла над Хробричками й Хробрицями, так повинна була помчати й далі. Проте нічого не сталося, тиша. Агнешка, побоюючись неприємної розмови й необхідних пояснень, до міста не поспішала; на щастя, ніхто її туди й не викликав. Вона могла лише здогадуватися і дійсно-таки здогадувалася, що за час кількох досить тривалих виїздів Балча до міста там було обговорено всі ті речі, яких би їй самій не вдалося спростувати. Він сам улаштовував всі адміністративні й господарчі справи. Навіть її щомісячну зарплату з повіту привозив він. Забезпечив школу та її особисто паливом на зиму. Тому, видно, й змовчала Агнешка, побачивши серед того палива сухі, схожі на макуху, кружала горілчаних відходів, що мали підтримувати більший жар у залізних грубках. Якогось дня Балч, мимохідь і коротко, не чекаючи, як вона це сприйме, повідомив про задум обладнати ще одну класну кімнату, і невдовзі по цьому Семен повіз до Джевинки разом зі звичайним питним товаром й дошки для нових парт. Війт сам вів свої поточні справи, вирішував, керував. Любив це робити, володар. На цей раз в пору непевності й ще не вигнаного з серця остраху його єдиноначальницька самостійність була на руку Агнешці, була для неї ніби заслоною. Давала можливість займатися тільки шкільними справами. Очікувані бурі пройшли стороною, не зачепивши її, і трохи згодом перестали їй являтися у снах гнівні обличчя Псякреньтки та Іксинських. Балч ні про що не згадував, отож їй не потрібно було за щось дякувати. Якби не сором за власне пристосовництво, за ненормальну поблажливість до війтових методів господарювання та керівництва, вона б почувала себе зовсім певно, спокійно.

Сумління довелось задобрювати старанною працею. Разом з Тотеком перенесла з кімнати до школи все те зібрання німецьких книг, втаємничуючи у клопіт з книгами й Льоду, яка могла порадити, що ж робити далі. Зовсім несподівано Льода охоче заходилася коло книг. Відвезла їх до міста й повернулась радісна та збуджена, щедро вихваляючись не тільки передачею знахідки аж до воєводської бібліотеки, але – ще більше – відновленням давніх потрібних знайомств з приятелями небіжчика Адама. При цьому натякала, начебто ті знайомі, якби тільки вона схотіла, могли б влаштувати її на тепле місцечко. Розповідала вголос, не раз і не два, певне, розраховуючи на відгук Балча. Проте Балча, після недавньої сварки з нею, все це мало цікавило, і тільки Тотек, знову збентежений і засмучений, почав частіше задумуватися на уроках, борсаючись у вирі суперечливих почуттів: сьогодні – радості, що Балч посварився з матір’ю, а завтра – надії, що мама звідси виїде, а ще пізніше – ляку від думки, що ж тепер станеться з ним самим. За книги пізніше було отримано невелику суму грошей, котрі Пживлоцька церемонно, найпевніше, щоб піддобритися до Агнешки, передала до шкільної каси. Ідилія! Отож двоє, власне, Балч і Пживлоцька, котрі, правда з різних причин, найбільш її дратували, ці двоє на певний час опинилися в ролях ангелів-охоронців.

А чи Льода – вже багато пізніше задумалася Агнешка – під час своєї поїздки з книгами не навідалася, бува, до Джевинки? Бо відразу ж після її повернення з’явився на сцені отой Заритко.

Що за людина цей Заритко! Єнджей, так, знайомлячись, трохи по-старомодному він назвав себе, щоб тоді ж запросити Агнешку на іменини, день яких уже наближався. Тотек не знає та й не може знати, ніхто не знає, що їх перша зустріч відбулася в переддень його єдиного візиту в її квартиру. Якось, після обіду в неділю, збирала на віддалених схилах підзамчя мерзлі ягоди глоду. Непримітного, занехаяного велосипедиста, що наздогнав її, вона прийняла за мандрівного ремісника чи точильника ножів. І тільки, коли він заговорив до неї, вона враз понизила кваліфікацію: не ремісник, що ходить з точилом, а інтелігент в стадії розкладу. Отож – напівінтелігент. Мова його вельми вже кучерява. Теми балачок абстрактні, загальні, теми крутія і хитруна. Соціаліст-містик, мало не пророк. Належно не оцінений, скривджений філософ. Борець. Завжди боровся з соціальною нерівністю; складений ним гороскоп – чи вам відомо щось про астрологію? – підтвердив усі його завбачення. Очі в нього – з поетичною млою, поблажливо споловілі, в торбинках повік, нібито на весь світ ображені, але хитрі й дуже вже самозадоволені. Чи ви, пані, партійна? Впізнав її, як сам висловився, за детальним описом вроди. За описом – чиїм? Ви, приятелько, поцікавився, отже, героїня тієї славної афери з інспектуванням школи? Він, Єнджей, не передчував тоді ніякого лиха, так як товариш війт, Балч, повіз був його дітей на екскурсію до давніх руїн, оцих от. Довгий ніс з червоною бурулькою на кінці. Чого він шукав тоді на підзамчі, що винюхував? Сьогодні, проаналізувавши всі здогадки, щиросерду розмову з Тотеком, вона могла б відповісти: він прибув сюди по «факти».

Прийшов він, чи, точніше, приїхав тим своїм велосипедом наступного ж дня. Якийсь елегантніший, напахчений, з чого Агнешка зробила висновок, що попереднього дня він не розраховував на зустріч із нею. Про ці відвідини в Агнещиній пам’яті залишився дуже короткий запис. Бо ще й досі пече сором і прикрість за вибрик цього маніяка чи бевзя. Він мало не з порога освідчився їй в коханні. А може, точніше (як те освідчення зазвучало!) запропонував їй – самітній і безпорадній – свою руку. Руки ж його жилаві, беручкі, землисто-бліді, пальці просякнуті нікотином і чорнилом. Очі мутнуваті, трохи косі. Ніс з бурулькою. Агнешко рідна! Освідчення вона сприйняла, як невдалий жарт. Та він не жартував. Відповіла йому коротко, ясно. Назавжди. Здавався здивованим, збентеженим більше, як вона. Хто вселив у нього таку нахабну надію?

Сьогодні Тотек розповів їй таке, про що вона дійсно не знала. Про нові відвідини Заритка до Пживлоцької, хоч знала дещо інше. Нетривкий спокій в селі знову почав ламатися. Багатьох не на жарт здивували численні Балчеві поїздки до міста. Навіть Бобочка після чергової прощі до Бялосолі й нарад з тамтешньою родичкою незабаром під секретом сповістила всіх, що під війтом хитається грунт. По хатах, по жіночих закапелках прошуміла невідомо ким кинута поголоска: на Балча хтось доносить. До війта знову завітав Мигдальський, хтось підслухав, хтось підглянув, як Балч після довгої балаканини, шпурнувши в того підсунутими до підпису папірцями, прокричав:

– Ой і дам же я комусь по пиці! По пиці!

Це дало поживу для нових здогадів. Агнешці вже здавалося, що і на неї поглядають дивно. Як? Одні з задоволенням, інші багатозначно, частина ж гвардійців-соратників вороже. Все це було жахливе, особливо змовницькі усмішечки – найгірше. Як вони сміють, за кого вони її мають? Вона ж не у такий спосіб вирішила провести свій двобій, розпочатий ще від першого дня. В серці паніка. Приспані хмари знову облягли виднокрай, лякають, погрожують. Найдивніше, однак, що тепер вона найменше боялася за себе. Хотіла б поговорити з Балчем, але ж сама собі ото відрізала шлях до розмови з ним. На ній самій помстилося її ж почуття гідності та гордості. Балч виїхав знову, не було його аж два дні. Повернувся мовчазний, загадковий. Агнешка гарячково й хаотично думала й передумувала, що б вона могла тут зарадити і як могла б протидіяти (проти чого? кого?).

І от у той день, коли Семен привіз із Джевинки нові парти й казав комендантові (вона саме була в класі), що столяри підвищили звичну ціну ще на половину (ще на половину товару, здогадалася), вона зненацька усвідомила собі, яку долю допомоги може взяти на себе. І відразу ж вибралася до Хробриць, розшукала Кондерчиного Ромка й розпиталася хлопця, віч-на-віч, не лякаючись його думки про неї, що сталося з тією скаргою, котру він надіслав був кудись після того злощасного вечора танців. Так, тоді він дійсно оформив звіт, не скаргу, і пішов той звіт по лінії молодіжної організації, та відповіді ще не одержав. Наприкінці розмови Агнешка, обіцяючи подати своїм хробрицьким ровесникам всяку допомогу – не завагалась навіть з певним значущим натиском підкреслити, що й Кондера-батько інакше не думає після свого примирення з Балчем,– щоб він, Ромко, свою заяву при першій нагоді чимшвидше розшукав там, куди її надіслав, і забрав. І, щоб перевірити, чи Ромко виконав обіцянку, пішла сьогодні Агнешка до Хробриць, менше думаючи про зустріч із Збильчевськими, більше – про зустріч з Кондерами. До того ж трапилась і оказія: свят-вечір. Святкову облатку переламала, святкові побажання склала, від Гані почула обіцянку, що обоє з Юром прийдуть до неї просити на весілля після різдва. Ромко провів її аж до повороту на греблю. Звіту того не знайшов, але йому обіцяли, що як тільки знайдуть, то негайно надішлють.

Може, надішлють, а може, й ні. А можливо, все це взагалі не має вже ніякого значення. Ну й наївна ж! Без потреби вплутується в усе більш підозрілі, двозначні ситуації. Бо що подумає хоча б цей Ромко? Вже подумав. І в батька випитав, що це за угоду склав він з Балчем. А якщо Балч прибрехав про конверт, покладений під Кондерину скатертину, то її втручання ще ганебніше. Дійсно, донощиця! Збильчевські про це дізнаються. А яким тоном повідомив їй Ромко, що зустрічав пана Стаха, лікаря, під руку з гарною дівчиною! З гарнішою й гіднішою лікаря, Стаха, а вона, Агнешка, саме в цей час мало не втратить голови (та й амбіції), нерозсудливо боронячи ватажка банди крикунів і п’яниць. Заради чого, в ім’я чого?

Заради чого, коли все відбувається за її спиною? Отже, Заритко полетів зі свого крісла. Це жахливо, помимо навіть того, що Заритко телепень і, здається, негідник. Жорстока гра, люта. Для половинчастих засобів немає в ній місця. Схоже, ніби Заритка ударив його ж бумеранг. Але чи сам він придумав отой бумеранг, чи хтось інший вклав ту річ в його руки? Кинув виклик – і програв. Розплакався перед Пживлоцькою. Пживлоцька!

Рівняння: Заритко, Балч, Пживлоцька. Заритко та Балч давні суперники. Задавнена, прихована ненависть. Нещирі взаємні послуги. Удар – і слабший падає. Страшна, і грізна, і нещадна ця людина, що задумано стоїть над могилою капітана Пживлоцького. Пживлоцька. Її двоїсте ставлення до всіх. Можливо, тільки останнім часом не двозначна до Зависляка. Поганенький, маловартісний для неї партнер. Незначний сам по собі, залишений в резерві на випадок, якщо буде потрібний свідок обвинувачення. Заритка, яким колись зневажила, тепер використала, як знаряддя своїх задумів. Агнешку ж мимохідь зробила принадою, живцем. Нехай він розправиться з Балчем, а потім зможе вибирати й вибрати за власним бажанням одну із них – такий, напевне, план спокуси склала собі Льода. У рівнянні отож залишаються тільки Балч і Пживлоцька. Що вона, ота Пживлоцька, ненавидить його? Кохає? Покладає на нього свої надії? Зрікається? Хоче знищити? Чи, може, прагне тільки мучити, без кінця дратувати й, змучивши, знову зв’язати його з собою? Дай відповідь на це, Балче. Відвернися, нарешті, від могили, подивися на мене, я ж тут.

Он скільки тижнів, днів, подій і справ можна вмістити, якщо все це вже пережито й передумано раніше багато разів, в хвилину очікування. Наче в блискавично-швидкому фільмі переглядає Агнешка уже відшумілу осінь, бо почуває, щоправда, ще непевно, але твердо й прозірливо, що вона, так ото довго пасивна, сьогодні сама виходить назустріч власній долі.

Он він, Зенон Балч. Он та голова, непокрита, трохи звужена, жорстка в обрисі, немовби вийшла вона – без певної гармонії площин та без певної обробки граней – з шестигранної міцної брили. Он те волосся, куце, густе, тепер, на фоні снігу, значно темніше, аніж насправді. Потилиця міцна, широка, над сміливо розкинутими плечима. Кремезність тіла не нагадує обважнілості, гладіаторська поривиста постать його струнка й воднораз гнучка, могутня сила притлумлена якоюсь лінивою втомою; контрастні риси у цьому образі не затемнюють одна одну, гармонійно зливаються, грізно й непереборно, а для Агнешки – в силу її власного захоплення – навіть просто чудово. Отож, це й є Зенон Балч – так називається отой темний прямостійний образ, той не такий уже й значний об’єм тіла й одягу, не набагато більший, менший чи відмінний від мільйонів інших; та частка простору, наповнена чимсь єдиним, болюче неповторним, тільки на перший погляд подібним до мільйонів інших.

Чому я, дивується й жахається Агнешка, повинна дивитися й думати тепер так, як не дивилася й не думала ще ніколи? Коли це в мені посіялось і зійшло? Якби цей безсоромний подив вона спробувала записати на сторінках своєї хроніки (ніколи не напишу цього й уголос не промовлю), слова, напевне, вернулися б до своєї дитячої форми, недолугої й незграбної, заховалися б, засоромлені, за скромністю й несміливістю, як той малий Ясько за хвартушком Павлинки. А може, все це не моє, може, я навчилася цього з книг? Бо що ж би (протидіє тверезий розум, захищається вона) мало вабити її до цієї людини? Якби дійсно-таки все було правдою, що вона думала про Балча – про єдиний, неповторний образ простору (смішно!), то це одночасно повинно було б означати, що його єдиноначальницькі домагання не такі вже й самозвані, бо, власне, вона ж сама їх обгрунтовує й підтверджує, надаючи йому, порівняно з собою, переваги більш як королівські. А вона ж, проте, найлютіше ненавидить в ньому саме цю владолюбну бундючність, нелюдське тиранічне прагнення здобути право на оте єдиновладство. Але ж хіба вона не читала (невже таки й справді читала? А може, ця думка якимсь чином народжується в її голові саме зараз?), що кожна людина, кимсь іншим виділена з громади як обранець і названа єдиною, одночасно з цим одержує від нього королівську мантію на плечі? Напіввійськова куртка Балча не перетвориться в королівську мантію. Та куртка прикриває собою торс, засмаглий, гладкий, чужий. Під нею дрімає дикість, бурхливість, жорстокість, а також віддих для різкого, гнівного голосу, для глузливих і грубих слів. У якомусь іншому місці (Стах...) все було освоєним, безпечним, лагідним. Чому ж не прив’язало мене до себе оте лагідне та безпечне?

Чим же, власне, притягує мене цей чоловік? Всім отим страшенно чужим для мене? Так. Отим чужим. Насамперед цим, ні, навіть тільки цим усім, чужим. Коли ж це воно зародилося в мені? Може, ще тоді, коли для нашого сирітського будинку вибрала наймення «Колумб»? Напевне тоді, коли обрала для себе долю вчительки. Бо чим же є моє улюблене, подароване на пам’ять суденце? Символом мого покликання. Спілкування з людьми, прагнення дізнатися невідоме про навколишніх і жага пізнати іншу людину. Пробитися до невідомої чужини, зламати, засвоїти її. А якщо так, розмірковує Агнешка далі з нежданою надією самовиправдання, якщо Колумбові мандрівки в невідомі простори інших людей є її покликанням, то ж чи цей найбільш чужий із чужих чоловіків не може стати природною частиною її долі? Отож вона має-таки право бути сьогодні, в цю мить, саме тут. Право думати про нього. Дивитися на нього. Як він пробуджується з непорушної задуми. Випростовується, підводить голову. Правицею Щось виймає з кишені куртки. А тепер викидає руку просто вгору. Залп із п’яти пострілів розриває тишу коротким гуркотом, перекочується попід півколистою стіною лісу й повертає назад. І, немовби бредучи крізь оту відлунену хвилю шуму, щораз нижчу, щораз тихішу, а через якийсь час спадаючу аж до самих ніг, Балч іде до Агнешки. Приглядається до неї уважно, без подиву, без звичайної іронічної усмішки. Підходить, простягає руку:

– Вибачте. Такий шум.

– Він мені не заважає. Дивує тільки, що де відбувається тут, на цвинтарі.

– Їх не дивує,– ледь помітним жестом показав на могили.– Що ж, салют товаришам, як щороку у святвечір. Це такий мій особистий обов’язок, бо, як-то кажуть, загальна вистава відбудеться трохи пізніше, в день роковин. Думаю, дочекаєтеся її тут.

– Ви сумніваєтеся в цьому?

– Не сумніваюся й не вірю. Я просто не знаю. Сьогодні, в усякому разі, не хотів вас налякати. Вичікував, аж поки вам не набридне і ви підете звідси.

– Але ж ви не знали, що я тут.

– Знав. Я маю добрий слух. Та зрештою навіть без слуху...

– Ви мене не налякали. Сьогодні я вже звиклася з стріляниною. Ось вам, будьте ласкаві, ваші ялинки і... оцей аркан.

– Надіявся трохи й на це.

– Ви просто нестерпний. Із цим своїм всезнайством.

– Видно, не зовсім, бо ж ви зачекали на мене, не пішли геть.

– Отож усе-таки набридло це мені, ось і піду вже геть, щоб справдилося сказане. Прошу пробачити, що не зробила цього раніше.

– Ні, ви не підете геть.

– Що ж, нехай справдиться й ця ваша надія,– після певної паузи й роздумів погоджується Агнешка.– Очевидно, що не піду. Ми ж, врешті, повинні поговорити.

– Це самокритика чи докір?

– І те, й те. Наші стосунки якісь ненормальні.

– Стосунки? Які? – дивується Балч з ледве вловимою ноткою іронії.

– Не чіпляймося до слів.– Агнешка перемагає збентеження, що охопило її.– Хоча б службові, сусідські, взагалі... людські.

– Чорт... Перепрошую. Гаразд, поговоримо. Аджеж переддень свята, чи не правда? Мир усім людям доброї волі.

– Не тому, що свят-вечір,– сердиться Агнешка.– Облишмо свято! Дідько б взяв...

– Точно! – Балч, власне, в цей момент перекладає пістолет із куртки до внутрішньої кишені піджака.– Дідько і взяв... Випалив усі шість патронів.

– Отож і досить про це.

– Ніколи не досить,– заперечує Балч стишеним голосом, немовби якось зверненим до власних думок,– Дуже мало ми вшановуємо їх пам’ять, дуже мало, щораз менше.

– Це добре. А ви жалкуєте за цим?

– Це погано. І мучить мене совість, що потроху перестаю жалкувати.

– Немає чого. Спогади сумні. Пане Зенон, я теж маю кілька могилок. Але не повертаюся до них. І на канікули не поїду.

– А до живих?

– Не захотіла. Хоча взагалі запрошували.

– Отой мальованець. Колумб.

– Пане Балч!

– Не хочеш говорити про мертвих, не хочеш про живих...

– Ходімо звідси. Сумно.

– Гаразд. Я покажу місце трохи веселіше, більш людське.

Бере свій шнур, другою рукою злегка підтримує її за лікоть. Веде Агнешку схилом навскіс, вгору, на край покритого лісом пагорба. Під навислою над урвищем сосною зупиняється, скидає з себе куртку й розстеляє по снігу. Жестом запрошує, щоб сідала, сам же, змівши сніг рукавом святкового піджака (аж тепер це помітила Агнешка), сідає віддалік на пеньку, що сповз на край провалля. І тільки сів, одразу ж стягнув з шиї туго зав’язану краватку, ту саму, в якій був і тоді, під час перших відвідин, старомодну краватку в косу смужку, й сердито запхав її до кишені. Розстібає комірець сорочки й віддихується аж надміру полегшено. Та він не тільки грізний, жорстокий і нещадний. Він ще й досить кумедний, безборонний. Як дитина.

– Зеноне...

– Агнешко?..– зиркнув на неї запитливо, з надією.

– ...Балч. Зенон Балч,– повторює Агнешка тихо, з холодним роздумом, чи то дивуючись з цих двох слів, чи з самої себе.

Посмішка, що вже сходила в його очах, гасне.

– Я думав, що... Пробачте.

– Ви якось дивно зветеся. Якось по-чужому.

– Як для кого.

– Звісно,– підтакує Агнешка з несподівано сумовитою покорою.

Насуплені, обоє якусь хвилю мовчать – без образи одне на одного, немовби сумуючи над спільним клопотом.

– Ви можете до мене звертатися на ти. Без пан. І мені дозвольте теж.

– Не вийде,– вголос розмірковує Агнешка, не дивлячись на нього.– При людях не можна. І взагалі не можна. Бо в цьому було б щось нещире.

– Можливо. Але принаймні сьогодні. Тільки сьогодні.

– На честь свята.

– Ні, просто так, без усякого приводу.

– Як хочете. Завтра будеш сердитися.

Агнешка простягає руку. Балч стискає її й підносить до вуст з поважною, досить незграбною галантністю. І обоє зненацька начебто засоромлюються. Дівчина вириває руку. А він нашвидку шукає звичніших, більш властивих його натурі слів.

– Шкода,– говорить,– що я забув свою баклажечку.

Але в ту ж хвилину, помітивши вираз її очей, він пожалкував, що сказав оце.

– На щастя,– каже Агнешка,– бо знаєш, як я її ненавиджу!

– Я пожартував,– здається Балч.– Є такий звичай, щоб випити за своє здоров’я, коли... А потім...

– Балче,– перебиває Агнешка.– Я ніколи не зверталася до давніх звичаїв, коли хотіла поцілуватися.

– Це щиро? Я не впізнаю тебе.

– Впізнаєш.

– А зараз не хочеш?

– Ні.

– На згоду?

– Щодо згоди – згода. Краще не сварімося.

– Отож, коли ти захотіла... Так-так. Виходить, ти не така вже й недосвідчена. Скажи, що ти робила тоді, над озером, з тим... Колумбом?

– Цілувалася.

– І тільки?

– Зеноне, не сварімося сьогодні.

– І все-таки шкода, що я забув баклажку. Хоч би сам трохи хильнув.

– І сам залишився б тут. Біля мене ти вже не будеш пити. Ніколи.

– Часом ото я задумуюсь,– Балч ледь стримує вже чутне в голосі роздратування,– звідки це з’явилася в тебе отака відраза.

– Відраза – добре слово. Чи ти знаєш, чого я втратила всіх, усіх своїх? І Кшися теж, брата, хоча він і пережив ту ніч. Коли гітлерівці оточували Волічку, наші партизанські вартові спали. Бо були зовсім п’яні.

– Військово-польовий трибунал.

– Обійшлося без трибуналу. Гітлерівці замордували всіх. І партизанів. Вартових перших.

– Не знав про це. Ти ніколи не розповідала.

– Коли я мала тобі розповідати? – в питанні бринить смуток і докір.

– Дійсно.– Балч схиляє голову донизу, насуплюється.

– Зеноне,– прохаюче нахиляється Агнешка в його бік.– Чому ти знову дозволив Завислякові? Тоді ж, коли ти заборонив, я так зраділа. Насправді. Чуєш, прошу тебе, заборони йому... заборони їм усім раз і назавжди.

– Це не так просто,– говорить Балч понурим, невиразним голосом.– Заборони, заборони... Ти ж не питаєш мене, звідки я беру на це все. Хоча б на твою забаганку, на ту школу. Може, думаєш, що ті, з повіту, такі щедрі? В них теж непереливки.

– Не звертай на школу, шановний товаришу Балч. Я можу працювати без нічого, в холоді.

– Це я знаю. Але діти не можуть.

– Все-таки це не привід. Закрий ту гуральню – і все.

– Не так просто...– повторює Балч.– З цього ми тут починали. Перша, найдавніша традиція,– це слово він підкреслює з притиском і сарказмом.– Звикли мої люди, призвичаїлися. Що б я їм тепер сказав?

– Ну й ну! Яка делікатність!

– Ти цього не розумієш, бо не все знаєш про мене. Я міг після війни кинути якір, де б забажав, пропонували мені то те, то інше, навіть височенькі посади – не схотів. Вирішив залишитися тут. Бо для мене краще бути богом у Хробричках, аніж наймитом в якійсь там конторі. Таким уже народився. Люблю бути кимось. І мати щось.

– Ким же ти є? І що маєш?

– Атож. Раптом виявляється, нібито треба знати, ким і що?

– Не дивись, будь ласка, на цвинтар.

– Гаразд. Отож – на Хробрички. Чудовий звідси вид, різноманітний. Мертві, живі. Що ж вибрати? Не знаю. Агнешко, це дуже погано, що ти потрапила до нас.

– Не бачу зв’язку з попереднім.

– Почекай-но трохи, зрозумієш. Ще до твого приїзду усе тут мені остогидло. З іншої причини, просто з безнадійної нудьги. Приїхала ти, і я змінив свій план. Якщо ти залишишся тут, подумав, то і я залишуся. А якщо ти не витримаєш і втечеш, то я теж виїду звідси. Бачиш, яку добру нагоду мало село – позбулося б диктатора. Якби ти в той час знала мій намір, втекла б, правда?

– Ні,– відповідає Агнешка не задумуючись, лагідним і м’яким тоном.

– От іще. Чорт...– Балч ламає кілька сірників, поки йому вдається запалити цигарку. Одночасно з глибокою затяжкою він опановує себе, заспокоюється.– Жалкую, що я тоді не залишив тебе тут саму,– каже якось безбарвно, без інтонації, скорше до себе, аніж до неї, немовби повторював вже раніш обдумувані міркування.– Тоді я ще міг би це зробити. Потім усе вже переплуталося. Можу, напевне, й тепер плюнути на ці погані Хробрички й піти. Але вже не сам. Отож, значить, що ж його робити? Міг би послухати тебе, змінити все це, що тут натворив, і себе також. Вивернути навиворіт. Але тоді вони всі спитають мене, для чого чи для кого зробив отак? Бо тут на селі безкорисливість вважається нібито чимось поганим, тут ніхто за її допомогою не здобуде собі ніякого престижу. Отож або я зумію дати потрібну відповідь на таке запитання, або ж не зумію – й тоді стану звичайним блазнем, посміховиськом, чого не переніс би навіть одного дня. Таке ото зачароване коло, чорти б його взяли! Може, махнути рукою та й піти до Бобочки, хай поворожить.