Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

– Ти думаєш тільки про себе. Щоб, боронь боже, чогось не сталося. А хіба певний ризик, приятелю, без гарантії й гарантованої оплати, не може бути благородною справою?

– Що ти знаєш про ризик? Ти ж в ідеальній згоді зі своєю роллю. Освіти каганець на бруствер[12]12
  Неточна цитата з вірша польського поета Юліуша Словацького «Мій заповіт».


[Закрыть] чи як це. Войовнича слушність. Приклад для наслідування.

– Можеш іронізувати, а я хотіла б, щоб саме так було. Але поки що цього немає. Зачароване коло – це є і в мене. Ще з першого дня я повинна була кричати, бити на сполох. І що ж? Сиджу тихесенько, втішаю себе, що якось-то впораюсь. А це вже анітрохи не схоже на мужність і енергійність, на чесність і добросовісність. Отже, я теж егоїстка й боягузка. Не кричу, бо тоді довелося б звідси виїхати. А я не хочу виїжджати, я хочу бути тут.

– Розумію, школа.

– Ні. Не тільки.

Незважаючи на те, що вона заперечила досить слабко, все ж ці слова, вимовлені дзвінко й твердо, забриніли, як певне визнання й виклик. Балч не відразу відповів. Задивившися на вогник цигарки, він збирався з духом і кілька разів безмовно поворушив губами, аж поки вона почула:

– Навіть те, в чому ти себе звинувачуєш, досить нелюдське. Не по-людському пристойне чи не по-людському пишне, що, власне, одне й те ж. Ти дограєшся до найгіршого, от побачиш.

Але його очі, котрі вона бачить трохи збоку, хоч і сказав він це мало не пошепки, зовсім не грізні. Не злякалася, вся подавшись до нього, вичікує. Відчуває, що вся ота надмірна грізність слів не замикає, а відчиняє бажання вилити свою душу.

– Я розпитував про тебе у декого,– каже Балч трохи хрипкувато.– Міркував: не прибула ти сюди так собі, з власної наївності, без якоїсь провини, гріха чи грішка. Без цього не відрядили б сюди. Бо сюди засилають, як на кару. Однак не допитався. Й тепер не знаю, хто ж ти насправді і яка ти є.

– Але ж ти бачиш яка. Така, яка є. Ні ліпша, ні гірша.

– І це дуже погано, що не гірша.

– А яка б тобі користь з цього?

– Яка потрібна. Було б по-людському, звично.

– Невже ти так погано думаєш про людей?

– Мушу. Тоді в мене все вирівнюється. І сам я вирівнююсь. А так ти мені псуєш усі рахунки.

– Що ж, думай про мене, вигадуй щонайгірше.

– Я це й роблю. Безперервно,– зиркнув на неї мимоволі, з розпачливою щирістю.

– І як, допомагає? – І тінь гіркої усмішки.

– Ні, грім би його бив, не допомагає! Дівчинко, що це ти зі мною виробляєш? Якби не ти... Я ж ніколи не мав ніяких сумнівів. Свистав я на всякі абстракції. А ти мене примушуєш грати в котика-мишку. Змушуєш, щоб я вірив у щось, чого немає, що просто неможливе. Про що я взагалі не знав. А ти спокушаєш мене, нібито все те є, нібито воно можливе. Змушуєш мене переконатися в цьому. Ні, не вірю!

– Чи й справді ти думаєш так, Зеноне? Не відповідай – подумай: дійсно так?

Мовчить він – і довго мовчить.

– Ні,– заперечує сказане нарешті й продовжує не без здавленого примусу: – Я вже нічого не знаю напевне.– І вибухає: – Занапастив я себе, втратив спокій! Через тебе...

Після довгої паузи знову обзивається Агнешка, говорить повільно, мов шукає потрібної форми вислову для надто важкої думки:

– Спокій, однак, Зеноне, до тебе не вернеться. І до мене. Ті наші зачаровані кола якось, видно, сплелися між собою. Склалося так, начебто ми прагнули одержати одне від одного допомогу чи й порятунок. Тільки ніхто з нас – ні ти, ні я – не бажає поступитися.

Вона замовкає, діткнута його дивним усміхом. Не дивним, а тим, найкраще знаним, найчастішим, злим.

– Отже, гаразд, гаразд,– відказує він байдуже, нібито зненацька охоплений нетерплячкою чи втомою, намагаючись уникнути її прикрого, здивованого погляду,– Облишмо все те. Відбій, пора спочинку.

– Зеноне!

– Що? – він дивиться на неї з невинним збентеженим невіданням, немовби тільки що прокинувся зі сну.

– Ти в кожній такій розмові маєш два язики, два голоси. І щоразу я попадаюся в цю сіть.

– А хіба ми вже говорили? Про що?

– Не жартуй так. Я не люблю, коли ти стаєш таким.

– Це він, бачите, тільки такі коники викидає, фіглі.

І все...– Балч раптом передражнює звичну примовку Павлинки, котру та любить вживати, коли захищає Януарія.– Агнешко. Я за все життя не звірявся ще нікому, тобі першій. А це нелегко. Соромно мені буде потім, що отакі розвів теревені, що так ото це мені гладко йде. Захворію від сорому.

– Жалієшся.

– Так. Час минає, а ми ні про що серйозне. А Семен не повертається.

– Виходить, ти Семена чекаєш, чекав...

– А ти думала, що...– Його недобрий усміх, ще виразніший як попередні, не хоче запобігти її розчаруванню.

– Для мене все одно, Балче,– твердо говорить Агнешка.– Можливо, ми вже не скоро зустрінемося знову. Хотіла б тільки знати...

– Гаразд. Я слухаю.

– У тебе якийсь клопіт. Я в цьому певна: це просто вгадується. Який?

– Ет, такий собі.

– Отже маєш. І через мене. Розкажи.

– Минув уже. Такий собі.

– І ще, про отого Заритка. Що ти з ним зробив?

– Нічого. Він сам з собою зробив. Я йому, давно радив взятися за столярство. Але нічого, виживе. Я передав йому... привіт. Через Семена. Він зрадіє.

– Слухай.– Агнешка підводиться, стає перед Балчем.– Скажи мені, тільки щиро, бо це для мене дуже важливе, найважливіше.– Збирає сили; нелегко їй зважитися на таке питання: – Чи ти не думав, чи ти ні разу не подумав, ані на якусь мить, що це я...

– Що, що ти?

– ...писала скаргу на тебе?

Балч вибухає голосним, щирим сміхом. Встає, несамохіть простягає до неї руку.

– Обізвалася жінка, нарешті! А я вже сумнівався. Бо тільки – людина й про людину, і ні про що інше не чув я за весь час оцього відмінювання.– Не випускає Руки, яку вона подала йому, з своїх двох.– Ах, дякую тобі за турботу про мене у хаті отого скаута, чи піонера, чи як його там, молодого Кондери...

– Звідки це ти знаєш? – жахається Агнешка. Відчуває в ту ж мить, як її обличчя заливає рум’янець. А тут ще й тон його, якийсь такий собі, легковажний. Звільняє свою руку від його потиску.

– Трохи від старого, трохи в місті, а про решту сам здогадався. Але все те – дитяча забавка. Ні, Агнешко. На тебе я не подумав. Зрештою, я знаю й так, хто скаржився. Сьогодні переконаюся.

– І це тобі вдасться? Як?

– Дізнаюся в коменданта міліції. Це більш певне, аніж торгуватися з Мигдальським, дідько з ним.– Та, помітивши в її очах переляк, додає: – Комендант запросив мене на скромний парубоцький обід.

– Зважуй свої підозри, Балче. Можна помилитися, скривдити когось.

– Я не помиляюся. Ну й дурненька ти!

– Бо ти погано з нею поводишся, Зеноне, нечемно,– Агнешка навіть і не помічає, що цими словами поділяє його здогад і мимоволі когось обвинувачує.

– Якщо цікавишся, то скажу: підшукую для неї посаду. Могла б улаштуватися в Джевинці, але дуже близько. Хай би йшла якнайдалі звідси.

– Вона вже знає про це?

– У неї ще є час дізнатися. Чекай...– Балч якусь хвилю прислухається.– Ні. Це щось здалося.

– Повертайся в село, Зеноне. На святий вечір.

– До кого?

– Павлинка дуже просила.

– Там буде й Пживлоцька, й Зависляк. Не хочу.

– Я теж. Ну, то, може, підеш до Пащуків? До Пелі?

– О, вже знов обізвалася в тобі жінка. Браво, це вже вдруге. Але якщо хотіти, то тільки до тебе.

– Не запрошую, бо не маю на що.

– Ти маєш усе, що я можу хотіти, Агнешко.

– Не говори такого. Мене просто турбує. Турбує те, що ти будеш пити горілку в коменданта.

– Не обов’язково. Можу й не пити. Від тебе залежить.

– Не кажи цього. Але прошу – не пий.

– Дуже просиш?

– Дуже.

– Ти така гарна, коли клопочешся про щось, коли випрохуєш якусь дрібницю. Я не люблю, коли жінка наче передовиця в газеті...– його тепер уже тремтячий голос губиться в здавленому хрипі.– Жінка повинна бути...– і він підступив зовсім близько і пучками пальців доторкається її брів, носа, водить по контурі уст,– ...ти повинна бути такою, як...

– Без порівнянь, Балче,– і вона, охоплена поривом гнівної відрази, раптом відштовхує його.– Мене це не цікавить. Через тебе потім плачуть!

– Виходить, ще й ревнощі! Чудово! – Здивування й захоплення перетворюється на його губах у глузлизу усмішку. Балч одним розгонистим стрибком наближається до Агнешки й, притискаючи їй руки, хапає її.– Я чекав на це. Ти ж казала, що цілуєшся, з ким бажаєш. Забажай і зі мною.

– Ні!

– Невже ти не за цим сюди прийшла?

– Балче!

– Дійсно, мене саме так звати. Ну, не будь же ти бог знає чим. Велике мені діло.

– Ні!

– Не хочеш? Справді? Чому?

– Тому! – Агнешка з люттю дихає прямо в його розкритий рот. А коли він намагається відірвати її від землі, вона несподіваним ударом п’яти підгинає його ноги. Одначе на коліна падають обоє, бо він не випускає її з щораз міцніших обіймів. І шепоче, немов самим блиском оголених зубів, близьких, усе ближчих і ближчих:

– Гаразд... поміряєшся силою... як з ковалем...

Проте Агнешку охоплює кволість. Ці секунди мчать дуже швидко й дуже повільно. Секунди, затьмарені ним, роздутою жилою на його лобі, злою хтивістю в очах. Секунди, яскраві від жалю, що так ото гине її виплекана в очікуванні надія. Балч повалив дівчину, притиснув до снігу її розкинуті руки. Його шорсткі губи у неї на шиї, на щоці, на кутику губ. Агнешка напружила все тіло, трохи вивільнилася з-під його грудей. Відхиляє голову вбік. Крізь стукіт у скронях нараз чує все наростаючий голосніший шум, і в ньому – собачий гавкіт, Флоксів гавкіт, і ще й хлоп’ячий крик, Тотеків крик. Та знову знаходить її голову вперте обличчя. Очі напівзаплющені. Шум зникає. Припухла рожевість губ, блиск зубів.

– Пусти! Пусти мене!

Глухий хруст стрибка, сипкий сніговий пил, майнуло Щось буре. Чийсь раптовий, міцний штурхан, немов спрямований самою інерцією падіння, відштовхує від неї голову нападника. Обоє схоплюються на ноги. Балч, нестямний від люті, вихоплює пістолет.

– Геть, ти!

Нежданий, несвідомий рух. Ствол пістолета врівень із Семеновим обличчям, очманілим, зніяковілим. Судомно звівся палець на курку – ледве чутний тріск. Ствол опускається донизу.

Все це триває якусь долю миті, надприродно, поза часом. Семен, усе ще наче осліплий, заточується й відступає. Знову розплющує очі і з свідомим смутком у голосі, з свідомим докором у тих невсипущо пильних очах промовляє тільки:

– Коменданте!

Балч тицяє йому пістолета.

– Тримай. Перевір, телепню. Він же не заряджений.

Глянувши на свої руки й відразу ж взявшись обтирати їх об поли піджака, Балч додав тихше:

– Заслужив. Але битися з тобою не буду.

Семен уже відвернувся й відходить геть узбіччям схилу, пістолет тримає лише пальцями відставленої вбік руки.

– Зачекай, Семене. Тобі кажу!

Той неохоче зупиняється.

– Де ти був так довго?

– Мигдальський затримав,– буркотить Семен.

– Він щось шукав?

– Не знайшов. Мене попередили. Пізніше за всім тим я повернувся навкружною дорогою.

– Отже, коли ще туди їхав.

– Ні. Коли вже назад.

– Як же це?

– Заритко не прийняв товару. Я привіз назад.

Балч змовк, похитав у задумі головою.

– Це був останній ящик?

– Останній.

– Половину роздаси нашим хлопцям, зараз. Половину заберемо. Поїдеш ще й зі мною. Ну, Семене...

Балч, розмовляючи відталим від гніву, навіть якимсь дружнім чи й примирливим, хоча й жорстким тоном, вдягає куртку, потім шарпає перехоплені шнуром ялинки. І простує урвиськом за Семеном, навіть не поглянувши на Агнешку. Не подивився й Семен. Обидва зникають під навислим віттям сосен. Невдовзі загурчав мотор.

Пусто. Потоптаний, скопаний сніг. Не такий сніг породжує тишу й спокій, не такий. Агнешка приглядається до звислого над урвиськом коріння та снігу. Ані душі. Тотека вже немає. Втік, або не хоче показуватися на очі. Так навіть краще. Їй треба побути самій. Тепер. Завжди. Все скінчилося.

Хоча й мучиться твоя душа, хоча й розпач народжується з тієї ж таки муки й того ж таки розпачу, але ж хіба можна так довго блукати берегом озера, по копнистому снігу? Нехай навіть і в нових чоботях, зате ж в одязі, підшитому легеньким ватином, та ще й нічого не ївши? Здається, нібито цим новим маршем якось вирівняла рівновагу тепла й бадьорості власного, тіла, порушену то довгою нерухомістю, то ганебною боротьбою (ні, тільки силою волі можна змусити себе не згадувати про це знову!) – все-таки врешті бадьорість починає перетворюватися в щораз відчутніший, збуджений холодом дріж: треба повертатися додому.

Флокс зустрічає її тихим скавулінням і відразу ж лягає на своє місце. Напевне, втомився мандрівкою аж до Хробриць, а може, й образився. Замало вона клопочеться про нього: все з чужими людьми, з дітьми, тому, видно, й здичавів якось – важко, але що ж... Якось переживемо й це. І раптом ніби знову вона почула його сьогоднішнє, там, над урвищем, тривожне гавкання, що скликало до рятунку. Ніби каючись, схиляється над цуциком і гладить його по шовково-м’яких вушках – кривдять тебе, сирітко. Почекай-но трошки, зараз зготуємо невеличку передріздвяну вечерю, бо ж їсти хочеться. Тільки для нас: не потрібно нам, сиротам, більш нікого. І кімната за цей час остудилась. Накладає в грубку трохи скіпок і полінець. У закутку на кухні, за загородкою, переглядає свої скромні харчі. Нічого, обійдеться без Павлинчиної допомоги. Та це добре, Павлинці, напевне, вистачає своїх клопотів, не пристає з розпитуваннями; а може, їй щось казав Тотек, бо Семен навряд чи й скаже, отож і вирішила вона залишити квартирантку в спокої. Делікатна ця Павлинка. Семен теж, але – по-своєму. Отже, буде в нас, цуцику, суп з грибами та з перловими крупами й вегетаріанські котлети з картоплі на підливі або й без неї, це ще побачимо. Добре, хоч є примус, бо на грубці з таким багатством не розмістилися б. Ми – заможний учительський дім, пане Флоксе. Ще й десерт. Є-таки. Чудове, відмінне від усіх інших, зварене за власним рецептом варення з глоду.

Але й вариво, й вечеря, й прибирання та миття посуду теж врешті скінчилися. А все оте, заховане глибоко всередині, нестерпно дошкульне, пульсуюче темним болем і темним переляком, нагадує про себе, тисне під серцем, і його не обдуриш, не збудешся будь-чим. Це післяобідня, хоча й одне із найкоротших у році, тягнеться немилосердно довго. Радіо її дратує, те радіо, не ввімкне вона його, бо, крім усього, воно принадить сюди ще й малих Зависляків. До Павлинки теж не піде. Якщо Павлинка вже довідалася (здається-таки, довідалася), то не легко буде зустрічатися, терпіти її уважливе, співчутливе й запобігливе мовчання. Зрештою, зараз важко зустрічатися навіть з будь-ким, хто б міг знати про пригоду в лісі. Павлинка, хоча й делікатна така, все ж довго не витримає без неї. Тільки наслухайся, коли постукає у двері. Або Тотек. Нічого не вдієш, треба тікати з дому! Читати ж можна і в школі, зошити виправляти – теж, занедбану хроніку доповнювати... Ні. Це вже ні! Не тепер. Перед сьогоднішнім днем, якщо в хроніці дійде до нього завтра чи післязавтра, вона поставить тільки товсту риску, можливо, останню.

Одначе і в школі час немов застиг на місці. Агнешка сідає в своєму давньому помешканні, а тепер уже новому класі, майже готовому прийняти учнів у другому півріччі. Вже є й класна дошка, прибита на благеньких, пам’ятних дверях до казкового гроту... Яка ж бо я була тоді дитина! Тепер ці двері (штурхнула в них мимоволі чоботом) забиті, запечатані класною дошкою. І не повіриш, що тут стояло її ліжко. Холодно. Заходилася коло грубки, щоб тільки чимось відволіктись, та ледве діждалася першого теплого подиху побілених боків пічки, як знову потягло її надвір, у вже густі, беззоряні, тільки сніжним полиском тліючі сутінки.

Тихо-тихо, але тиша якась несвяткова, насторожена й сумовита, не така, як, пам’ятає, у Волічці. Десь далеко валують собаки. Та дівчат не чутно. Не бігають і діти по садках з перевеслами для яблуньок (щоб родили). Не скрізь іще світяться й вікна, й рідко де поблискують свічками ялинкові гілочки. Якщо вікно близько до плоту й не заслонене, Агнешка зиркає крізь шибку всередину хат. Чоловіків, на диво, мало по хатах і майже всюди ще чекають на свят-вечір порожні столи. У Пащуків хтось плаче. Хоча вікно тут і високе та ще й – напевне, щоб захистити від цікавих гучні Пащуччині вечорниці,– затягнуте ситцем, Агнешка все ж спирається на паркан, бажаючи зиркнути поверх фіранки й дізнатися, хто це так жалісно плаче. Так, вона, Геня. Бабуся й дідусь втішають і заспокоюють її, а вона все бідкається біля ялинки, котру хтось немилосердно скривдив: помолотив її, здається, києм, побив і пообривав прикраси, поламав гіллячко, аж дивитися жаль. Обох Пащуків немає в хаті; біля столу тільки Жерар, упав на лікті, голова на скатертині – нібито спить. Збоку біля нього – Пеля, похмура, нерушна, дивиться перед себе.

А ось нарешті й остання хата, далека від села, аж під самим півострівцем іншого лісу, який невідомо куди й тягнеться. Халупа бідна, нічим не огороджена, крива й мовби устромлена в сніговий замет. Низеньке віконце, знизу обкладене листям чи глицею, зяє мовчазною темрявою. Агнешка стукає й просто з подвір’я вступає в чорноту хати, аж якусь ніби густу від важкої старечої задухи. З найтемнішого кутка, коло печі, долітає хрипкий, ще сонний голос:

– Кого це бог посилає?

– Прийшла привітати вас із святом і здоров’я побажати, пані Бобочко, бо ж знаю, що ви самі.

– А сама, сама. Відколи їй ті пархи, з божою поміччю, злізли, наче її хто підмінив. За вухо від дзеркала не відтягнеш, не всидить на одному місці.– І після паузи додає сумовито: – Якби я хоч знала, чи вона вернеться...

– Не думайте про неї, пані Бобочко, погано. У неї все життя попереду. А життя ви палицею не затримаєте.– Всупереч намірові, надто різко промовила це, отож поспішає запобігти образі: – Може б, ви завітали до мене, я теж сама. А тут у вас так темно.

– А кому світити? Дав господь день, щоб дивитися, і ніч, щоб слухати. Лектрики не маю, а гасу шкода. Куті ще за дня поїла, тепер собі богу молюся, душечки померлих згадую, добре мені.

– Сьогодні, бабусю, свят-вечір, а не поминки! Заспівали б собі колядку «Бог народився».

– Ні, дитинко. Ніщо в Хробричках не народиться.– Помовчала, заторохтіла чотками.– Ти з Пживлоцькою розмовляєш?

– Часом. А що?

– Здалося мені, коли ти постукала й увійшла, що це знову вона.

– Знову? А вона вже заходила?

– Заходила. Постояла. Подивилася, як та божевільна, нічого не сказала – і в ноги. Я не ясновидиця, але що думаю, то думаю. І люди подейкують...

– Бабусю,– перебиває Агнешка її все бистріше й все довірливіше бурмотіння,– я дуже прошу вас, не робіть того, чого...

– Що ти мені вказуєш! – сердиться Бобочка.– Не повчай, сама грішна. Ти ще ж така молода, могла б мені бути онукою. Через це тобі й важко, не гнівайсь тільки,– додає уже м’якіше. На цей раз чотки торохтять досить довго.– Ну, йди вже, йди, дитино. Бог заплатить тобі за добре слово.

Ледь вона відійшла від хати, як почула за собою обережні, навмисно приглушувані кроки. Зупиняється – і тінь позаду теж зупиняється на досить далекій відстані. Холодні мурашки пробігають по її шкірі. До села добрий шмат дороги. Сніг свіжий. Що ж – тікати?

– Гей, ти там! – гукає Агнешка приглушено. Тінь непорушна.– Обізвися ж! – Тиша.– Або йди собі геть! – І тільки тепер тінь наче слухняно й не без вагання ворухнулася, й Агнешка зненацька впізнала своєрідність того жесту й звільнилася від тягаря усіх тривог.– Семене!

Він підходить. Агнешка рада, що тут хтось є і що саме Семен, бере його попід руку.

– Ти налякав мене. Ходиш за мною, як привид.

– Так треба,– бурмоче той невиразно.– Я ще коли говорив, що погано бути самій.

Раптовий, болючий спогад про події цього дня огортає Агнешку гарячою хвилею. Агнешка випускає руку Семена. Відчуває ніяковість і нещирість мовчанки, що запала після повтореної Семеном перестороги. Краще було б не підкликати його. Краще б, якби він був відстав і пішов собі.

– Не бійся за мене. Прошу тебе, йди до Павлинки. Їй це потрібно...– нашвидку вишукує будь-які слова, тільки б не ті, тільки б не про те, про що знають обоє,– їй же треба допомогти, про неї ж треба дбати. Чи це правда, що її Зависляк б’є? Ти не дозволяй цього, Семене. Що ж це ти мовчиш? Наче оглух...

– Я все чую, добре чую. Піду до Павлинки, піду – в мене ще є час. Але вас я таки проведу, не залишу тут саму.

Він, здавалося, прочитав її думки. Присоромлена, вона здається:

– Дякую тобі, Семене. За сьогоднішнє, за все...

– Нема за що. Я б для вас... Жаль, що все де так...

– Говори якось ясніше, Семене.

– Якщо хочете. Комендант негарно зробив, негарно.

У глухому безбарвному голосі Семена бринить осуд.

Агнешка намагається перевести небезпечну розмову на менш важливу колію:

– Ви вже давно повернулися?

– Давненько.

Агнешка не наважується питати про те, що її цікавить.

– Випивав?

– Де там! Увесь час за кермом.

Семен – завжди Семен: більше, ніж питають, не скаже.

Здається, можна спробувати перенести розмову на більш важливу, хоча й далеку колію. Темно, обличчя не видно, трапляється нагода, яка, можливо, вже й не повториться.

– Ти, Семене, нібито вже давно знаєш... коменданта. Це правда?

– Давно. Ще з партизанського лісу. Це я потрапив у його сторону, але знайшов мене, пораненого, він. Потім – в армії, до кінця.– Замовк, однак потреба вилити свою душу, можливо, тим сильніша, що породжена гіркотою, змушує його розгорнути надто стислий виклад подій.– Ми з ним завжди були разом. Під Віслоком нас навіть поранило обох одним снарядом.

– Він колись згадував про той Віслок, але не розповів, що там було...

– А що він мав розповідати. Якби ото ночами не вибирався до сіл... Ходив за ним, як сьогодні за вами, пильнував. Повертався він тоді, вранці, до лісу, невиспаний. Тихо було у нас і за річкою, аж тут раптом щось гупнуло, свиснуло, загарчало... Якийсь сліпий снаряд, один-однісінький... Так ми і в госпіталі були разом. Відтоді, після одужання, почав він дуже...

– Ти чогось не договорюєш?

– Нічого. Це його справа. Ет, зрештою, ніхто цього не цурався...

– Розказуй по порядку. Пропустив...

– Що?

– Ти розповідав про госпіталь. А потім?

– Потім коменданта... перевели, а я написав рапорт, щоб і мене.

– Перевели? Щось ти втаюєш, Семене.

– Не моя це справа. Він сам розповість.

– Ти певен?

– Розповість. Нещастя знаходить і найкращу людину. Нема чого соромитися нещастя.

– Ти завжди його захищаєш.

– Як правда велить. Інакше я не можу. Я не дуже завзятий, але пам’ятати пам’ятаю: і добре, й погане.

– Ти, Семене, не сердься на нього за сьогоднішнє. Він не хотів зробити зла, той його вибрик з пістолетом... Що він хотів налякати... то так собі, я ручаюся, я це знаю напевне.

Семен раптом зупиняється.

– Так собі? А те, з вами?

– Семене!

– Я його захищаю?! – голос Семена повнить вивільнена з-під контролю волі пристрасна гіркота,– Ви його захищаєте! Мені вас жаль! Сьогодні, щойно виліз із кабіни, ледве побачив її, він уже й розповів їй! При мені! І сидить собі з нею, святкує! З Пживлоцькою! Важко мені говорити вам про це. Але якось так злетіло з язика. Щоб ви знали.

Видно, він і сам вжахнувся своїх слів, бо ледве проговорив їх, одразу непомітно відстав і тепер іде вже за кілька кроків позаду. Обоє мовчать.

– Шкода, Семене,– озивається Агнешка тихо, кидаючи слова перед себе, не озираючись.– І тебе, Семене, я вже не впізнаю. Важко, але що ж, скоїлося. Все ж ти мені ніколи не говори про це так.

Однак він, видно, не все почув, бо вже підійшли навпростець, найкоротшою стежкою до самого підзамчя, звідки долітає густий, мішаний гамір голосів та співу, що стає все голоснішим. Агнешка та Семен обминають вилом у руїні, звідки вже видно миготливі рисочки світла в шпаринах віконниць; спів стає виразнішим, розпливається в дві досить відмінні, одначе якоюсь пияцькою приязню збратані між собою гучні мелодії. У нічній тиші, коли, як то кажуть, бог народжується, отут, у цій хрипкій, веселій, грубій фузі співають і п’ють Куба з Якубом і Якуб з Міхалом та пастирями Віфліємськими водночас. Отже, тут справляють свят-вечір Зависляк та його гурт. І аж тепер Агнешка починає розуміти, чому в багатьох хатах, повз які проходила, не видно чоловіків. Ось так відповів Балч на її прохання! «Половину роздай нашим хлопцям»,– вона ще й нині чує його слова. Але остання думка не зміцнює в ній почуття власної слушності, власної кривди, навіть навпаки – притлумлює його раптовим почуттям провини. Вони, отож, не вміла, а може, й підсвідомо не бажала довести сьогоднішню розмову до належного кінця, до розумного розв’язання. Не була ж ані безкорисливою стороною, ані щирою. Чи ж може вона відмовитися від своїх думок і навіть більше, як думок, якщо вона чекала-таки, аж поки він прокинеться від задуми над могилами полеглих? Розлютила, роз’ятрила його амбіцію й впертість напівправдивими нотаціями. «Невже ти не за цим сюди прийшла?» – спитав же він потім. І мав рацію. Свят-вечір, у нічній тиші вільно розходиться голос. З пияцького кубла, яке вона ж таки знову залюднила. Пекло.

– Чи ви не зайдете до Павлинки? – ніби перепрошуючи, несміливо запитав Семен, коли вони обоє вже вийшли на шкільне подвір’я.

– Іди вже, йди сам, Семене.

Переждала, доки зачинилися за ним двері. Тепер уже сама тихо прослизає до сіней, обережно скрипить ключем. В обличчя їй, ще від порога, вдаряє разом з теплом свіжий ялиновий, з живицею, аромат. У ледве помітному відблиску ще не вигаслої грубки вона майже нічого не бачить, і все ж їй здається, що в кімнаті щось змінилося. Торкає пальцем вмикач, перекручує контакт, однак темінь триває і на мить у ній спалахує пекучий жаль: навіть це! Флокс, якось дивно й покірно скімлячи, сповзає з своєї постелі й повзе до її ніг. Що це ти так тремтиш? Голодний, почекай-но трохи, підігрію тобі Щось... Навпомацки здіймає й кладе одяг на ліжко, потім розпалює примус, ставить каструльку з рештками супу, якось мимоволі, в думці лише, відзначає, що радіо в Пживлоцької сьогодні звучить голосніше, ніж звичайно. Чи там нікого нема, бий тебе коцюба!.. Погано настроєне радіо розносить багатоголосий шум: звуки танцювальної музики, колядок і дзвону, свисту й тріску. Та ось нарешті з того галасу виринає чистий, виразний мотив. Здається, Моцарт. Треба пошукати свічки.

Знову зблискує сяйво сірника, і зразу ж гасне від чийогось подмуху. Ледве народившись, крик застигає в горлі, тіло від жаху дерев’яніє. Балч стоїть тут же, перед нею, на колінах, обіймає її за стегна, притискує голову до її живота. Агнещин застиглий в горлі скрик нарешті вибивається звідти, як протягле зітхання. Шум, порожнеча. Зненацька, без думки, Агнешка нахиляється, її руки охоплюють ту шорстку голову, уста її занурюються в куце, густе, дико пахнуче вітром волосся. І враз вона застигає непорушно, коли пальці, раніше як уста, натикаються на сховану в чубі близько лоба випуклість гулі, на дотик дуже подібну до стверділої губи. Гаряча ніжна хвиля... Він нараз поворухнувся, підвів голову, й раптом знову війнуло на неї різким ненависним самогонним чадом. Відштовхнула його так, що мало не впав. Забігла за стіл. Тоді він підвівся з глухим, важким зітханням. Не наблизився до неї навіть на крок, Агнешка чує, як він, заточуючись, іде до дверей, до тих дверей, котрі вона добре ж таки замкнула й завісила. Он кудою він, виходить, пробрався! Уже гупає аж по кімнаті Пживлоцької. Клацнув радіовимикач. Тиша, Агнешка ще тремтячими руками намацує на столі забуту свічку, сірники, й раптом нова думка, зла й уперта думка чи непереможно сильна спокуса підказує й наказує: підійди до отих самих дверей (вони ж відхилені, і не ти їх відчиняла, тож і не ти відповідаєш) та й слухай чи підслуховуй. Це тепер все одно, ти ж уже й так мало не пропаща.

– Я, видно, заспала... І, ти знаєш, упилася.– Притишений смішок, інтимний, значущий смішок.– Ти виходив?

– Так.

– До неї?! – Без подиву чи докору, начебто тільки перевірила, чи було здійснено те, про що домовилися раніше.

– Так.

– Ти казав їй...– І після короткої паузи, може, невпевнена, чи зрозумів її,– про нас?

– Так.

– Так, так, так...– Це – ніжно передражнюючи; чути повільне, інтимне побуркування і шелест: напевне, злазить з тапчана. Звук поцілунку.– Відповідай же. Зраділа ялинці? – Це з байдужою іронією.

– Плаче від щастя.

– Ялинка – це саме для неї. Нехай знає. Хто її сюди просив...– Блиснула нічна лампочка.

– Погаси, Льодо...– Немовби мить збентеження й вагання; настала темрява, грюкнуло щось дерев’яне.

– Ти щось шукав у цій шафці?

– Лікер. Ти ж любиш десь заховати...

– Леве мій...– Смішок, безмовні пестощі.– Ти задоволений?

– Дуже.

– Я теж. Так мені стало добре, Зеноне, що ми знову розуміємо одне одного.– І голосом, раптом зміненим, глибоким від хвилювання чи зворушення: – Я тобі ще не казала. Тепер скажу.

– Почекай. Маємо ж час. Ти того коменданта знаєш? – Знову в голосі чути вагання, здається, досить вимушене, а згодом покірливість, але якась нещира, з неохотою.– Власне, хочу спитатися. Розкажи. Чого він хотів насправді?

– Одружується, старий дурень...– Сміх не без погорди.– На весілля нас просить, мене й тебе.

– Старий дурень...– Знову сміх; нещирий той сміх, одначе щось домішується ще до нього: решта хвилювання? Полегшення? – Мій ти леве... Весілля...– Цілунок.– Наше весілля. Споневірився ти, змучився... Догляду тобі потрібно, доброго піклування...– Чи він її відсунув? Чи відіпхнув? Обірвала слово на півзвукові якимсь вигуком несподіваного болю й здивування, почувся шум, нібито вона заточилася.

– Льодо, вже навтішалася?

– Що це ти?

– Слухай,– голос нібито такий самий, однак звучить уже по-іншому, зло, вороже: – Я дам тобі добру пораду. Доноси пиши відразу на чистовику!

– Що ти, Зеноне?

– ...або надсилай разом з чернеткою. Зрештою, я навіть без цього знаю.

– Як ти смієш?!

– Як? А так. Ось тобі, суко! Ось!..

Пролунав сухий звук, мовби хльоснув батіг, і знову ж за ним – глухий стук удару об щось. Агнешка інстинктивно зіщулюється, тоді прикриває голову, і все ж крізь притиснуті до вух руки чує нові удари, а потім і грюкіт меблів, зрушуваних під час втечі й погоні. Флокс зірвався з місця, припав до Агнешки, гавкнув; швидко й міцно затискує вона його писочок, пригинає голівку до себе.

– Хам! Не торкайся до мене!

– Ти, артистко! Письменнице! Ось тобі за хама!

І знов удари, важкий стогін – разом з тріском тапчана під падаючим тілом. Тиша.

– Ну як, досить?

Мовчанка.

– Бандит! – Немає сліз у голосі Пживлоцької, хрипкуватому, холодному, проте майже спокійному.– Ти мені ще заплатиш за це. Ти ще будеш тут плакати переді мною.– І вже криком: – Геть звідси! Забирайся!

– Піду, коли схочу. А тепер засвіти. І відкоркуй цю пляшку з лікером.

Мовчанка.

– Чуєш?!

Світло лампи.

Агнешка тремтить, як у лихоманці. Ледве намацує рукою клямку, щоб причинити двері. Навпомацки знаходить пальто, вже аж у сінях одягаючи його й застібаючи на гудзики. Нараз чує якісь ніби нереальні в цю хвилю, що немовби доходять сюди з іншого світу, голоси: то співають у Павлинки діти. І десь берегом їхнього гарного колядування, як срібний обруч, блискає акомпанемент Семенової гітари.