Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

– Знаю.

І раптом дивний, ледь помітний усміх на губах у Льоди повернув Януарієві самовладання.

– Цікаво. З цим ви вчора їздили до Хробриць?

Швидка зміна. Це вже не тільки самоопанування. Це зачіпка.

– Не дуже чемно, пане Зависляк. То моя справа, з чим я їздила.

– Цікаво,– повторив він.– Ви до кожного ставитеся по-різному. До жінок, скажімо, так, а до Мигдальського – інакше.

– Щось я вас не розумію.

– Мигдальський вас розпитував, ви ані пари з вуст. Покривали.

Дрібні холодні шпилечки дзьобають Агнещину шкіру.

– Кажіть, шановні, відразу, що вас обходить. Те, що я не втопила Балча? Так?

– Фе, фе, пані Агнешко! – замахала руками Пживлоцька.– Щодо цього ми тут усі солідарні.

– Значить, хочете мене налякати тим, що я приховала? Чи не так?

– Налякати не налякати,– криво осміхається Зависляк і продовжує влесливо піддатливим голосом: – Ви ж кумуєте моїй сестрі, то як же вас лякати? Просто хотів побалакати, поміркувати. Вільному воля. Розкажете – окошиться на всіх нас, на вас теж, а на Балчеві найбільше...

– ...а не розкажу,– впадає в тон мови Зависляка Агнешка,– то стану вашою спільницею. Прекрасно. Мені де починає подобатися. Дозвольте, шановні, зважити обидві можливості. Пані Льодо, не чіпайте Флокса, нехай спить. Вже пізно.

– Справді пізно! Ну й засиділися ми! Йдемо вже, йдемо, люба!

Начебто й не було основної частини розмови, тільки її край, тільки облямівка, до блиску вилощена салонною ввічливістю. Лише Зависляк не приховував своєї перевтоми, витираючи краплини поту на чорному небритому обличчі. А Агнешка, щойно вони вийшли за двері, почула себе так, нібито вже ніколи й нізвідки не мала прийти до неї ні допомога, ні добра порада, ні втіха. І все ж вона не розплакалася. На злість усьому, навіть отому вусатому Збильчевському.

Зате субота минула, й усе начебто спокійно.

Час зібрати порозкладувані папери, зошити, пам’ятки. Прощай, Овідію!

«Субота. Кількість дітей – 8 (восьмеро)». Ну, майже успіх.

А завтра хрестини. Без хрещеного батька поки що. І треба ще докінчити даруночок Гельці, уже чотири вечори вона готує його потай від усіх.

На добраніч, «Колумбе».

Хай триває, хай потриває іще цезура відносного спокою.

Хтось іде. Відчиняє сінешні двері. Кроки в сінях. Ні, не встигне вона загасити світло, удати, що спить, бо вже стукають у двері. Але встигає ще натиснути клямку тих дверей, біля яких, власне, сидить,– хай будуть відхилені.

Стукання настирливіше.

Тоді каже голосно, щоб чула Пживлоцька – нехай пильнує – голосно, бо, не знаючи, догадується одначе, хто стукає.

– Будь ласка.

15. Мир і війна

Балч вніс радіоприймач.

До кімнати ввійшов він, затулений отим приймачем, піднятим на рівень обличчя. І хоча вона й пізнала його відразу й по куртці, й по ненависному шнурові, яким для зручності обв’язав свій багаж, все ж чомусь їй стало аж лячно. Переляк той, однак, мав у собі щось від веселої несподіванки, був легковажний і смішний, як відлуння дитячих витівок, і отож за одну мить патетичність великого страху перетворилася у страх звичайний, а то й комічний.

– Фотомонтаж,– таке ото перше слово чує Агнешка. І вже аж після того, як з-за приймача з’явилося обличчя: – Добрий вечір!

І гість відразу ж заходжується біля електричної розетки в стіні, поряд отих других злощасних дверей; більше того, ніби випадково, посвистуючи, відчиняє їх навстіж. Не дивиться на Агнешку, не виправдовується, тільки вправно і спокійно закріплює штепсель, лезом ножика запихає дріт антени в щілину підлоги. Вмикає приймач. Скляне очко зеленіє. Крізь тихе потріскування, начебто по піску бігла вода припливу, пробиваються слова й мелодія. «Праворуч міст, ліворуч міст і Вісла долом плине». Музика й останні вісті. Варшава.

– Готово! – підводиться Балч.– Апарат невеликий і не найкращий; «Голосу Америки» не ловить, багато місця не займає, отож практичний і безпечний. Чи ви задоволені, пані?

– Дякую, що завітали.

– Справді?

– Справді. Я чекала вас.

– І уникали мене.

– Ви теж.

Вона сама себе відлупцювала б за оці сказані нею слова, однак промовляє їх. Навіщо ці особисті визнання, докори. Не збагне вона себе. Не збагне й цю людину. Він же влаштовує безконечні скандали, блазнює й нараз вільно, безтурботно з’являється в кімнаті й одним босяцьким жестом розбиває її старанно підібрані оскарження, аргументи протесту, так важко вишикувані обгрунтування для відмови порозумітися. Дивиться на неї й посміхається собі, невинно, з ледве відчутним натяком на бажання прохати пробачення, так, нібито між ними сталася якась дрібна суперечка.

– Не хотів сам набиватися... Нагрішив-таки, визнаю,– мовив.

– А я визнаю, що помилилася тепер, Думала, що ви прибіжите сюди з криком, з лайкою, що, може, навіть ударите...

– Чорт... – Балч не закінчив улюбленої примовки, на мить спохмурнів.– Я б’юся з такими, як сам,– Одначе відразу ж повернувся до тону розпачливого гумору;– Та й боюся ризикувати. Коли ви вже з ковалем, неабияким силачем, справилися, то й мені могло б перепасти на горіхи.

– Це мене порадувало б...

На цей Агнещин вигук він відповів трохи меланхолійною усмішкою:

– Може, колись і спробуємо. А може, й ні. Борюкатися з жінкою – нечемне діло.

– О, прошу пробачення. Я, власне, тільки й люблю чемну, відверту боротьбу. Відкладіть-но, будь ласка, цей аркан!

– А що, він дратує вас? – його руки, що перебирали шнур, нараз застигають.

– Дуже. І якось принижує.

– Будь ласка, будь ласка. Кажіть. Значить, я вас дратую. Чим же ще?

Агнешка розводить руками з якимсь безпорадним кумедним розпачем.

– Правду кажучи, всім.

– Розумію,– говорить Балч.– Ви чекали мене, щоб сказати саме це?

– Зовсім ні,– червоніючи, борониться Агнешка.– Це ви мене увесь час провокуєте.

– Не шкодить. Чорт з ним...

– О, будь ласка! – підхоплює Агнешка.– Цього я теж не люблю. Всіх оцих приказок, казармених і ковбойських манер, впереміж з якоюсь дратівливою галантністю.– І зненацька вона замовкає, підходить до Балча й кладе йому руку на плече.– Ви пробачте. Давайте сьогодні без сварок. Досить.

– Не сваритимемося й завтра.

– Хто його знає.

– Я знаю. Уникав вас, бо думав саме завтра, в неділю, зустрітися з вами. Але тепер знаю, що не вийде. Тому й прийшов оце.

– З радіоприймачем. Це що – привід чи турбота про моє дозвілля? В усякому разі, дякую вам, але, на жаль, не зможу скористатися з вашої ласки. Вам теж потрібен приймач.

Балч вибухає щирим сміхом:

– Таж у мене ще два, не рахуючи третього, в канцелярії, і четвертого, в Клубі.

– Тоді це мене дуже, дуже дивує. Радіоприймачі, як непотріб, у вас на складі. Газети – раз на тиждень і тільки для вас. А що ж для решти? Та розділіть ви ці запаси, порозносьте по хатах оті зайві приймачі, пороздавайте їх. Пащучці на вечорниці, будь-кому, хоч би й Бобочці.

Балч сміється ще веселіше:

– Та що ви, радіоприймачів у Хробричках ого-го скільки! Але ж молодиці позапинали їх гаптованими чохлами або поховали в скрині, щоб діти не попсували.

– Щось не розумію.

Балч споважнів.

– Біда в Хробричках – це не типова біда. Люди, особливо в перші роки по війні, могли знайти в оцих околицях багато чого. Ви ж знаєте, тут кожний тягнув що міг. Приймачів у селі чимало, але ними не користуються. Молодиці притримують їх як капітал, на чорний день.

– Що за темнота! І ви, ви дивитеся на все це так спокійно?

– Конституція, прошу пані, не вимагає слухати радіо.

– Гаразд. Тоді я перенесу цей приймач до класу.

– Пізно. Уже з годину приймач стоїть і в класі.

– Справді? – лагіднішає обличчя Агнешки.

– Справді. Нагрішив же я, отож мушу трохи спокутувати той гріх. Мушу, якщо ви вже така вперта.

– В чому це я вперта?

– Та з навчанням же. Восьмеро дітей,– тягне Балч не без іронії,– це щось та значить. Вітаю вас, пані!

Темна кухонька Пживлоцької раптом посвітлішала від вузької смуги променів, що пробилася крізь відхилені десь у глибині двері. Чути кроки, брязкіт пересуваних речей, багатозначне покашлювання, начебто сусідчине попередження: мовляв, я тут, слухаю, чую, пильную! Однак обоє вдають, наче не зауважили нічого, нібито нічого не сталося. Балч підводиться з стільця, мовби несамохіть підходить до відчинених дверей, погойдується на прогнутій, скрипучій дошці підлоги.

– Товаришу Балч, не ображайтеся, будь ласка, але я мушу вийти,– й Агнешка вимикає радіо.

– Чудово. Вийдемо разом,– відповідає Балч голосно, аж надто голосно, й Агнешка вже знає, що він знову починає грати якусь роль, удавати когось іншого. Не дуже я завзята, переліта думка, мене легко перепросити, було б тільки трохи доброї волі. Можу битися об заклад, що він має ту добру волю. То чого ж він раз у раз псує все, чому при кожній зустрічі затьмарює взаємну щирість слів, зичливу й таку легку, чимсь отим непоправно штучним, що вже стосується не тільки мене однієї, бо намагається втягти в темне плетиво своїх порахунків з іншими. То нехай вже завершується ця розмова, й завершується спокійно і негайно, бо її добра воля за хвилю може вичерпатися. І тоді знову настануть дні роздумувань, переконувань у власній слушності, аж поки та слушність не згіркне. Нещирі, сумні дні.

– Що ж, ходімо. Будьте ласкаві.– Агнешка, уже одягнута в плащ, відчиняє перед ним двері до сіней. Навіть оці кілька кроків через сіни, разом з ним, іти важко. Якось прикро. Отож тільки-но вийшли на подвір’я, вона простягла йому руку.

– На добраніч.

На коротку мить стиснув їй руку, однак із місця не зрушив, не ворухнувся. Чекає, але на що? Хоче довідатися, куди вона піде. Що ж, хай довідується. Передумувати вже запізно. Вона зайде до класу. Має ж право. Подивиться на оте радіо. Та, зрештою, вона й не зобов’язана перед кимось виправдовуватися. Агнешка простує твердим кроком, не озираючись. Ключ від шкільних дверей у кишені, й це добре. Пживлоцька, напевне, чула, що він був у неї, що вийшли разом. Нехай собі чує. Що за користь Льоді з відхилених до Агнещиної кімнати дверей? Невже, щоб контролювати її гостей? Але ж і сама вона в подібному становищі. І все ж треба отой прохід зліквідувати. Його ніша стане книжковою шафою. Треба ще перенести решту книг. Для цього доведеться ввійти до тієї кімнати, з якої вже вибралася. Не ввійде. Це ж бо вже не її кімната. Зробить це завтра, Павлинка або Семен допоможуть.

Вона й придивитися не встигла до класного радіоприймача, тільки поглядом ковзнула по ньому. Її погляд привернули відчинені й освітлені двері кімнати, недавнього її помешкання. Балч стоїть посеред кімнати, позиркує на неї, вклоняється надто церемонно.

– Знову ви?

– Я в своїй кімнаті. Думаю, що ви згодні з цим.

– Так само, як і я, з чим ви теж згодні.

– Згоден.

– Отож замкніть, будь ласка, двері.

– Це виглядало б не дуже чемно.

– Я дозволяю це зробити. І ще раз – на добраніч.

– Щось мені не хочеться спати.

– Гаразд. Тоді подайте мені, будь ласка, решту моїх книжок.

Балч нібито збентежився.

– Біда мені з книжками,– говорить він, вагаючись,– Я забув вам сказати... Ті книжки я оце переніс до себе, бо тут, бачте, прибирали. А Семен, пеньок такий, взяв та й перемішав ті книжки з моїми паперами.

– Гадаю, що ви відрізните, де моє, а де ваше.

– Не зможу, на жаль, не відрізню. Справді, Може б, ви... самі?

– Це що – нова пастка?

– Дурниці. Ви мене теж дратуєте. Вбили собі в голову бог знає що. Я можу вийти на якусь часинку. А ви залишитесь тут самі. Завітати до мене не прошу, не варто просити...

Щось змінилося-таки в його голосі за цей короткий час. Голос на тон вищий, з кожним словом задерикуватіший. Та чому я з ним розмовляю? Відступниця. Я ж сама його провокую. Зовсім зіпсувалася. Отож він і розмовляє зі мною так.

– Ви боїтеся,– стверджує Балч з лагідною, спокійною насмішкою.

– Та не вас! – одбивається вона сердито. І мимоволі зиркає у вікно.

– Розумію,– перехопив і по-своєму витлумачив Балч її вимовний погляд.– Від самого понеділка ви важко побиваєтеся над тим, щоб створити собі репутацію зацькованої доброчесності. Що ж, вікна можу заслонити...

– Ні, не треба. Я не боюся ні вас, ані когось іншого.

– Браво. Тоді ласкаво прошу.

Отже, це так просто. Перейти через кімнату, зараз зовсім порожню, проминути пам’ятні двері, нічим уже не заставлені, звичайні. І потрапити в кімнату, яка колись, на якусь мить, видалася їй гротом зі сну. Вона бажала-таки, зрештою, глянути на те помешкання. Уявляла його то недоступним і таємничим, то якимось грізним. А воно ж не таке. Звичайне собі, майже звичайне. Трохи не аскетичне. Запах старої деревини, шкури, цигарок. Порядок. Не ідеальний, щоправда. Куток біля тапчана найбільш обжитий, все ж прибраний гірше, як решта кімнати. На невеликому, присунутому тут же до стіни столику один на одному альбоми, якісь стремена й підкови, люльки, чубаті головки снарядів. На вільному краї розібраний пістолет, далі – всяке чистильне причандалля; звісно, той всюдисущий шнур, котрий... що він там затуляє? Пляшку й склянку з недопитою рідиною. Погано. Над тапчаном – старомодний килимок, ледь помітний під безліччю пам’ятних речей. Є тут і нещодавно врятований нею образок з орлом, мідною бляхою й мадонною, під ним і кілька фотознімків: шабля, навскіс припнута, й медалі на стрічечках. Святилище! Один із старих знімків привертає її увагу. Так, це Зенон Балч. Але ж наскільки молодший! У кумедному студентському, тепер уже не модному кашкеті.

– Ви вчилися у вищій школі? – запитує Агнешка несамохіть, забувши мету своїх відвідин. Цікавість і мимовільне бажання проникнути за невідому, ледь-ледь відслонену завісу його життя притлумили відчуття хвилин. Вона досить довго не відчувала присутності Балча.

– Так,– відповідає господар кімнати,– вивчав ветеринарію. Не скінчив. Війна. Ви знаєте,– жвавішає він,– та моя ветеринарія просто скидається на якийсь символ. Трохи більше ніж нічого й менше, як щось. З усім у мене так ішло, від початку.

– Щось я не дуже розумію.

– Скажу ясніше: колись, давно, я не мав сили задовольнити своє честолюбство, зрівнятися з тими, хто мені імпонував. Але був дужий, щоб вважати, що я програв, щоб відмовитися від задуманого. Чи ви, пані, були знайомі з середовищем таких ото фільваркових підпанків з претензіями? Канцеляристів, економів?

– Ні. Я ж не могла знати.

– Звичайно. Ви ж надто молода.

– Не тільки тому.

– Смішний звіринець. Зразки, образки, гонорки, фарбована руїна, вовчий апетит. Саме там я брав перші лекції. Вгорі – бог і вітчизна, внизу – темний плебс, а в центрі я, кандидат на героя. Спокуса тягне вгору, а сила тяжіння – донизу. Розсудила історія: і от я – війт у Хробричках. Тут ветеринар не потрібен. Людей лікує Бобочка, а війт знищує скажених псів... Це просто й радикально. До того ж я вже й забув те, чого колись навчався. Що ж...– докінчує він з гіркотою: – Люди... худобина... на одне, врешті, виходить.– І трохи хриплим голосом додає по паузі ще: – А може, ви сьогодні, як то кажуть, при суботі по роботі вип’єте скляночку?

– Ні.

– Шкода.– Балч бере склянку й одним духом випиває її до дна.

– Жаль мені вас.

– Ви жалієте мене? Справді?

– Я вже й сама не знаю, кого жалію. Може, й вас. Та й себе, напевно. Бо мені через вас тут важко, незручно, якось безпорадно. Наче руки мої і ноги спутав шнур, он той шнур. Я не можу зійтися з людьми. Я мушу вже, нарешті, сказати це вам. Ви одразу стали між людьми і мною. Ви мені... затуляєте село.

– Як це затуляю?

– Не знаю,– зненацька зніяковівши, відступає Агнешка.– Якось так відчуваю.

– Втратив і Я,– говорить Балч, не дивлячись на неї,– Втратив більше, ніж ви, бо більше мав. Це не я затуляю вам село, людей. Це ви мене затуляєте людям.

– Якщо вам тільки цього й жаль, то я на можу вам поспівчувати.

– Можливо, чогось і більшого. Замаячіло щось близько й згасло. Залишилася порожня кімната. Але чорт з цим.

– Кімната не пустуватиме, якщо ви дасте згоду. Школу треба розширювати.

– Для восьми дітей. Аякже,– настроюється Балч на свій саркастичний тон.

– Буде їх більше.

– І що з того? Чого ви цим доб’єтеся? На що ви ставите?

– Я не граю. Я живу.

– Через п’ять, десять років ви розтруситеся.

– Можливо. І все ж я не хочу, не зумію жити інакше.

– Ради якої кар’єри?

– Кар’єри? Як мені вас переконати...– І вчителька з несподіваним запалом мало не крикнула: – Від цієї школи стільки залежить, що я... що я життя не пошкодувала б! – Однак вона відразу ж опановує себе.– Життя. Так кажуть. Але це не лише байдужість. Це ще і амбіція.– На якусь хвильку вмовкає і враз додає з якимось подивом: – І ще хочеться вам, саме вам, довести...

– Що довести?

– Ви добре знаєте що,– промовляє Агнешка без гніву, з жалем.– Все! Бо ви не вірите людям, глумитеся над ними. Принижуєте, споюєте.

– Останній закид не слушний. Я просто дотримуюся правил толерантності, співжиття і, так би мовити, регулюю стихійний процес. Самогон – справа окрема. Я, перепрошую, люблю в наших масштабах виявляти більш загальні протиріччя. Ви думаєте, самогон тільки кепська звичка, пияцтво? Ні, це ще й наш самодіяльний домашній промисел. Думаєте, Зависляк це тільки прихований самогонник? Ні, він ще й інспектор громадської монополії, можна сказати, службовець. Чимала частина спільного доходу йде на спільні потреби.

– На які? – перебиває його Агнешка з гіркотою в голосі.– На хвороби від отруєння алкоголем? На похорон? На хабарі після бійок?

– Звідки ви знаєте?

– Не знаю. Здогадуюся.

– Цілком слушно. До речі, я був у Кондери і все залагодив.

– Цебто?

– Залишив йому ліки. На столі, під цератою, в конверті. Напевне, вже знайшов і, напевне, видужає.

– Не вірю.

– І не силую. Непоправна ідеалістка.

– Не вірю! І прошу вас не робити мені таких зізнань. І не вмішувати мене в такі справи. Не хочу про це знати й відати.

– Пілатова мораль. Не відати. Лібералізм для власної вигоди.

– Виходить, я повинна донести на вас?

– За віщо? За звичайну людську допомогу? Догматичне сектантство.

– А за гуральню?

– Гуральню я наказав закрити.

– і надовго?

– Це залежатиме від міркувань більш загального порядку. Можливо, назавжди. Мої накази залежать від вас.

– Не розумію.

– Розумієте.

– Пане Балч, мені сьогодні справді не хочеться сваритись. Отож перестаньте про де. Просто забороніть пити – і все.

– Але ж це сектантство. Свобода є свобода. Ви, до прикладу, можете заснувати товариство тверезих? Можете! А чи я запишусь першим – залежить від вас. А поки що – за ваше здоров’я, пані!

Балч наливає собі в порожню склянку, п’є. Очі його заіскрилися. До вподоби йому ця розмова. Подобається й те, що Агнешка вже досить давненько сидить собі на стільці, не позиркує на годинник, що її пальці несвідомо граються розкудланим кінцем шнура, якого вона так не любить. І слухає, як вона собі промовляє:

– Пілатова мораль. Опортунізм. Догматичне сектантство.– А потім він бачить її, спрямовані прямо на нього, очі й чує її ледь піднесений голос: – Це я вам скажу, товаришу Балч. Я гадала, ви тільки граєтесь у деспота. Але ви насправді деспот. Ви мислите, розумієте, як деспот. Для деспота кожна протилежна думка має відповідну назву-звинувачення. Залежно від потреби ви мене назвете анархісткою чи догматисткою. Зате власну анархію або власний догматизм ви завжди маєте за найвищу державну правду.

– Чудово! – Балч в захопленні.– Безпомилкова підказка інтуїції! Тож навіщо нам боротися одне з одним? Приєднайте свою інтуїцію до мого деспотизму. Це ж вам на користь! За ваше здоров’я.– Розпалений, він знову наливає собі й випиває.– Чи ви коли подумували собі, що таке сільська вчителька? Без підтримки? Що б вона не зробила – завжди погано, завжди під підозрою. І завжди сама.

– Сама...– Агнешка ніби пробудилася від якогось досить довгого заціпеніння. Підхоплюється зі стільця, несамохіть протирає очі,– Я збиралася забрати решту книг, товаришу Балч.

Балч лагідно посміхається:

– Така пунктуальна й така неуважна. Я ж усі книжки до останнього папірця ще вчора передав через Семена й казав передати вам, що це вже все.

– Справді...– зачервонілась Агнешка,– не пригадую, чи він казав щось.– І враз наблизилася до Балча, з якимось новим виразом в очах зиркає на нього: – Ви, отож, знову мене обманули!

Раптовий, несподіваний удар у вікно заглушив її останні слова. Обоє здригнулися. На шибці – бура пляма від кинутого кимось болота. Балч кидається до дверей.

– Ні! Не хочу! – кричить Агнешка й хапає його за полу куртки.

Тоді Балч, пробираючися вздовж стіни, гасить світло й підбігає до вікна. За ним Агнешка. Обоє вдивляються в темряву двору. Айстра люто гавкає й шарпає дріт, до якого припнута. У ванькирчику Зависляків спалахнуло світло. Через яскраву смугу, що перетинає подвір’я, перекочуються дві жіночі постаті, що люто шарпають одна одну. Бійка, на мить вихоплена з пітьми смугою світла, зникає в пітьмі. Балч одходить від вікна, торкає вмикач. Підсуває Агнешці крісло.

– Це Балчеві мало що допоможе,– промовляє неголосно.

– Це через мене,– здригається Агнешка.– Я піду вже.

– Поки що сядьте й переждіть.

Агнешка ладна плакати. Від переляку, сорому й відрази.

– Бачите, пані,– лагідно говорить Балч, не дивлячись на неї,– от такі вони. Блазні! – І вже вчетверте доливає собі горілки. Випив, обтер рот краєм долоні, трусонув головою.– Кінець. Крапка. Присядьте, Агнешко. Я маю сказати вам щось важливе.

Зупинився перед нею із знову наповненою чаркою. Трохи піднімає її вгору.

– Агнешко...– починає придушеним, жорстким голосом.– Не вмію я говорити складно...

– Вмієте,– перебиває його Агнешка, наче підсвідомо відволікаючи наступаючу мить.

– Не завжди. Те, що мав би сказати через місяць, скажу тепер. Я хочу одружитися з вами.

Запала довга мовчанка. Агнешка зводить очі. Вдивляється в саму глибінь його зіниць. Не сахнулася, не збентежилася. Тихо, просто, напівзапитливо промовила:

– Ви у мене... закохалися?

І відразу ж відхиляється вбік, ніби він хотів її ударити. Дівчину вражає несподівана зміна в його очах, в його зведених злою гримасою рисах обличчя.

– Всі ви однакові,– озивається він виразним шепотом,– Закохався. З першого погляду... Як у романах... Одружуся з вами без ніякого кохання. Бо так хочу. Буде у вас школа і діти в школі, бо тільки це вас обходить. Ні, не тільки це. Ще... щоб ніхто на вас словом не писнув, бо це вам теж необхідне. Я слухаю. Відповідайте, будь, ласка.

Агнешка підводиться з стільця. Простягає руку, щоб одібрати в нього склянку, але він точиться назад, не дає. Тоді Агнешка простує до дверей. І вже на порозі оглядається.

– Я обіцяла з вами не сваритися і дотримаю слова. Навіть уже й не серджуся на вас,– говорить вона з невеселою і твердою впевненістю,– я співчуваю вам... Сьогодні ще думала... зрештою, це не істотно, що я думала. Важливо, що тепер. Я цілком певна. Ми не порозуміємось. Ніколи.

Балч, закам’янілий в нерухомості, враз з усієї сили стискає пальці. Тріснуло, розлітаючись на шматки, розчавлене скло.

– Ви тепер для мене найостанніший з найбільш чужих людей,– закінчує Агнешка.– На добраніч, товаришу Зенон.

Балч уже не відповідає й не дивиться на Агнешку, яка зникла у дверях. Уважно дивиться, піднісши до очей, на свої розчепірені пальці, липкі від горілки й крові.

І поки Агнешка вбігає до сіней Зависляка, світло у Балча гасне..