Текст книги "Вчителька, дочка Колумба"

Автор книги: Вільгельм Мах

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

16. Хрестини у Павлини

Найважливіше відбулося, коли ще тільки благословилося на світ, у притворі хробрицького костьолу, зразу ж після утрені, коли людей ще не багато. Без урочистостей, при одній свічці, як це й робиться, коли з дитиною приходить сама тільки мати, без батька. Ет! Павлинка вже звикла. Головне, що ніби-Гельця нарешті справжня Гельця. І хрещених має поважних, почесних, бо ж панна Агнешка таки пані, а дідусь Лопень хоч і глухуватий, та справжнісінький тобі патріарх. От тільки з дорогою був клопіт. Павлинка плекала надію, що війт дасть їй машину, однак ще вночі, забравши увесь запас товару із підзамчя, він сам кудись поїхав. До Джевинки, напевно. Отож довелося перебиратися через озеро в Пащуковому човні. Ну й натерпілася Павлинка, боялась, чи справиться Семен з веслуванням і чи Гельця, крий боже, не застудиться на воді. Але все вийшло на добре. Хто не доспав, досипав, повернувшись із Хробриць, бо Павлинка аж на обід, по-панському пізній, запросила всіх. Майже всі гості поприходили, навіть трохи завчасу. І Юр Пащук, як і обіцяв, привіз не тільки книжки від Збильчевських для Агнешки, але й свою Ганнусю, на жаль, без брата, бо ж Ромко хлопець веселий, говіркий, цей розважив би гостей. Та що ж, уперся Ромко, навіть Ганни не пускав, аж поки батько їй не дозволив. Аж дивно, як це старий Кондера погодився на таке, хоч його кості, певне, ще й досі поболюють. От тільки з Льодою не до ладу вийшло. Захворіла нібито сьогодні вночі, мучить її ще з війни якась ота докучлива мігрень. А Тотек, замість бути біля неї, взяв та й чкурнув собі десь, як завжди. Отож Льода понаїдалася всяких пілюль, понапивалася якихось ліків і позамикалася звідусіль, а що їй Елька занесе, молока там чи чаю, то бере крізь шпарину в дверях, і знову замикається. Та ще й наказує, щоб ніхто не заважав, бо хоче лежати й лежати, спати й спати. Одні якісь лихі пригоди. От і Пеля поночі в якусь яму впала й ожиною добряче подряпалась. Але на хрестини прийшла. Пелі це дрібниця. Тільки й того, що хустинку тримає коло щоки, ніби їй зуб розболівся. Сподобається й так, бо ж знає, що гарна.

У кухні метається Павлинка, й Пащучка їй допомагає. Повсюди тут горшки, малі й великі миски й тарілки, м’ясо, бульйон і капуста, компоти й тістечка. Що не посудина, то якось по-іншому пахне. І все смачно. З дітьми сьогодні один клопіт: треба відганяти їх, як мух, бо те тільки й роблять, що плутаються під ногами, допадаються до всього, залазять до мисок, щоб хоч пальцем торкнутися чогось, покуштувати. Мар’янек хотів показати Фонфеликові, як шкварки сердяться, що їм гаряче, жарко, і скинув на землю цілу ринку сала. Елька, найстатечніша, звісно, як може, пильнує, щоб малюки не нашкодили, силкується тримати їх укупі біля кухонного столу, при якому вже повагом розсілися менш значні гості, рибалки, дехто з молодих. Тут придалася б, звісно, Бобочка, але та не прийшла сюди, образившись на Павлинку за її увагу до вчительки. Що ж, обійдеться якось!

– Мене не дивує, що війт не захотів кумувати,– бурчить Пащучка,– це не дивно, бо погризся з Януарієм. Але дивує, що Льоди немає. Хоч якась, а все-таки рідня.

– Хутчій помішайте компот, сусідко, бо збіжить...

– Дивне оце Льодине слабування, ой дивне. Згадаєш моє слово, Павлино.

– ...і бульйон наливайте, а я розноситиму.

У другій кімнаті, на самій середині, урочисто розпростер свої подовжені крила великий стіл, покритий двома скатертинами. На почесному місці посадив Зависляк куму, а поруч, від правої руки, кума Лопеня; Лопеньову тут же, біля нього. Від лівої руки сів Семен – кума сама вибрала його в сусіди. Семен сидить трохи боком, бо позаду колиска з Гельцею; він раз у раз торкає її, колише Гельцю. Добрий він, цей Семен, думає Павлинка, розставляючи тарілки з бульйоном, добре, що він так робить, хоч і не зобов’язаний перед людьми. І не соромиться. Поряд із старим Лопенем вільний стілець для Пащучки, далі – Пащук і коваль, а біля коваля Пеля. Навпроти – Кондерівна з Юром, трохи невдало сидять, але нічого, якось-то буде, адже їх Пеля помирила, та, до речі, й горілки не буде. А далі вже Макс, Прокіп і Оконь, нерозлучні друзі, а там і Коздроньова, сама, без чоловіка, і кілька інших сусідок.. І нарешті Януарій, на розі столу, щоб легше прислуговувати. От і всі.

Щось, однак, цей бульйон з домашньою локшиною гості їдять повільно. Можливо, вже за мисками з курчатиною розвеселяться, розворушаться, бо м’ясо добре-таки, не дуже жирне, але й не пісне, з міцним овочевим ароматом, з приправами по-львівському, як цього Павлинка навчилася у багатих родичів Пживлоцьких, дядьків покійного Адама, ще тоді, коли готувалася до свого весілля з батьком Ельки, найлюбішим, який так нещасливо попав під копита жандармських коней... Що це мені в голову лізе, спохватилася Павлинка й хутенько витерла очі, бо Пащучка вже придивляється до неї підозріливо.

– А звісно, й мене пройняв би смуток,– зичливо мовить Пащучка.– Бо й як тут упоратися самій з стількома дітьми...

– Е, не кажіть! – махнула рукою Павлинка,– Це від цибулі. А ви йдіть уже до столу, йдіть, бо щось там не дуже весело. Тут я вже й сама впораюсь.

І вона жваво береться слугувати біля столу на кухні, де гамірніше, бадьоріше й без церемоній.

– В Усичанах, пам’ятаю,– Пащучка якраз потрапила на батьків виступ,– як ми їхали від хресту, а зима була люта, наші сані перекинулися в заметі, і ми загубили дитину – знайшлася, знайшлася потім, ось вона, Пелагія. Але до самого дому ніхто не спохватився, такі всі були п’яні.

– Обітріть, дідуню, вуса,– байдуже промовляє Пеля,– бо намочили в капусті.

– Бачте,– Агнешка підхоплює оповідь,– ще трохи, й трапилося б нещастя. А розважатися можна й без горілки.

– Можна, звісно...– погоджується кум і зітхає з лагідною смиренністю.

– Все тепер можна,– докидає Пащук.– Новомодний світ.

– Е, курдоннер, колись, бувало...

– Не лайся хоч. Тут же пані вчителька.

– Ти, Януарію, трохи скидаєшся на ксьондза або органіста. То втни-но якусь річ, бо позасинаємо.

– Не такий уже я й говіркий...– мляво ворухнувся Зависляк.– Так оце, без нічого, говорити...– серйознішає враз і грубшим басом виголошує: – Хай же виростає. Тельця, котру ми ось охрестили. Нехай живуть сто літ і кума, і кум, і всі наші гості.

І мимоволі тягнеться до чарки. Декотрі теж, простигши до чогось руку, підвелися й, щоб якось залагодити ніяковість, порожніми руками або нашвидку піднятою ложкою погойдують над столом. «Сто літ!» – зичать якимсь непевним голосом, по чому полегшено беруться до відставлених убік страв.

– Заспіваймо хором,– намагається врятувати становище Агнешка.– Пісня розвеселяє, пісня зближує,– говорить вона, водночас відчуваючи, що їй аж в горлі дере від цих силуваних школярських слів, які звучать так мляво і жухнуть під глузливо-веселими поглядами Макса та Оконя. І хоробро заспівує, що на думку спало: «Як добре йти на штурми скель...» Ніхто цієї пісеньки не знає, отож тягне її сама й умовкає незабаром. Присутні, слідом за Ганкою, заплескали в долоні: пісня їм навіть сподобалася.

– Ганю, почни-но ти якусь,– прохає Агнешка.

Кондерівна щось пригадує, трохи церемониться, аж їй веснянки потемнішали. Нарешті тоненьким голосочком починає: «йшла дівчинонька до лісу...» Жінки несміливо й протягло підхоплюють, кілька чоловіків ледь чутно буркітливо вторять, тож і губиться той спів у загальному покашлюванні й покахикуванні.

– Погода паскудна, курдон...– Виправдовуючись, звертається до Агнешки коваль,– кістки ломить, в горлі дере...

– І чого це ти, Семене, прийшов без гітари,– бідкається Павлинка.

– Сюди б краще Прокопову гармошку.

– Е, є тут до чого пригравати,– буркає Прокіп.

– Ну, то ввімкни радіо," Павлинко,– зібравши останні зусилля своєї енергійності, пропонує Агнешка.– Може, хтось потанцює.

– Під радіо не можна танцювати,– твердо запевняє Пеля й повертає до Агнешки закинуту назад голову, мовби готуючись до сварки.

– Не вмикайте, серденько, не вмикайте,– прохає стара Лопеньчиха, якось збагнувши, про що мова.– Мені відразу ж починає боліти голова від нього. Хоч і недочуваю, а болить.

Агнешці вже несила зносити цей настрій, це загальне осовіння. А тут ще хтось візьме та й глипне на неї очима, мовляв, панянко, ти мудрагеля, а не кума. Десь там лишилася по гостинах пляшка вермуту, настояного на зіллі. Стах говорив не раз, що це лікувальний напій, єдиний з усіх нешкідливий. Де ти така виховалася, сміявся, що й краплини боїшся, це ж ненормальне щось. Потім, правда, вже не дивувався, бо знав її звичай. Агнешка ще вагається, обдумує й нарешті торкає Семена, щоб прихилився до неї. Шепче йому у вухо, де саме шукати. І Семен виходить.

– Їжте, гостоньки, їжте,– припрошує Павлинка,– не гордуйте.

Але Януарій обриває її, сердитий:

– Дала б чогось випити, а то люди давляться.

– Може, тобі ще трохи м’яса покласти? – не розчула вона.– І компот зараз подам.

– Компот!..

Задумався Януарій, насуплено й невдоволено. Ненадовго.

– Пащуче! Жераре! – підкликає він стиха, подаючи якісь знаки. Ті підморгують – зрозуміло. Зависляк з кімнати вислизає в сіни. За ним по хвилі подибав Пащук. Коваль трохи перечекав, потім прудко зірвався з місця, наче щойно пригадав собі щось дуже важливе. Протискаючись повз Макса, штурхає його в спину й коротким помахом руки показує: не всі разом. Макс передає наказ, той товаришам, однак всі троє сидять байдуже, спокійно.

– Як там батькові? Вже легше? – заговорила Агнешка до Кондерівни.

– Дякую. Вчора вже вставали.

– А ви не боялися йти до нас? – прилучається до розмови Пеля.

– Мелеш таке щось. Ніби ти не сестра! – обурюється Юр.– Що, ми йшли до чужих?

– Нам Павлинка розповіла, як тут сьогодні буде,– пояснює Ганна,– отож і не боїмося.

– Але ж Ромко налякався, ви вже не кажіть,– дражниться Пеля.

– Те відаєш, що сама обідаєш,– боронить майбутнього швагра Юр.– Ромко не боязливий, але пам’яткий.

– Всі помиряться,– тамує суперечку Агнешка,– на вашому весіллі.

– Ми хотіли б одразу ж після посту, еге ж, Юре? – зізнається Ганна, неждано червоніючи нараз аж до вух.

Януарій, Пащук і коваль вертають з сіней. Вираз облич якийсь непевний, хода трохи розгойдана. І вже навіть не сідають на свої місця, а вмощуються на ближчих, бо якраз троє рибалок-приятелів виходять. Певне, на свіже повітря, до дровітні, нічого дивного. А де ж це дівся Семен? Треба ж поколисати Гельцю, бо прокинеться; добре й так, що до цих пір спить. Біля неї Пащучка, вишиване покривальце підіймає з коляски, на обидва боки перекидає, дивується.

– Гляньте-но, люди, яке гарне.

– Від куми,– повідомляє Павлинка радо.

– Певно, фабричне? – здогадується Коздроньова.

– Ні. Я сама вишила. Хочете, й вас навчу.

– Пані, золотко моє! – обіймає її Павлинка.

Кум Лопень стовбурчить вуса, супиться.

– Ми всі тут побабіємо коло вас!

Вчасно з’являється Семен, подає Агнешці пляшку. Чоловіки відразу ж заворушилися.

– Віват, кумо!

– Віват, Семене!

– Оженися, Семене, бо дуже ти добрий!

– Дітей любиш...

І справді Семен знову сідає до Гельці, поки Павлинка вносить чарки.

– Я помітила,– заговорила Агнешка, передаючи пляшку Завислякові,– що такі хрестини не по вас. Я це розумію. Не одразу ж Краків збудували. Отож, будьте ласкаві, пригощайтеся вином. У твої руки, Павлинко! У ваші руки, куме!

Але й тепер щось зашкребло в горлі й голос це той, бо помітила, що запал присутніх пригаснув. Жінки чогось зволікають, чоловіки дуже вже якісь поважні, мовчки підставляють чарки Завислякові. Нарешті всі підводяться з місць, знесмілені й непевні. Агнешка підносить свою чарку, наповнену до половини.

– Я хотіла б, мої дорогі, від щирого серця хотіла б...

Її мову раптом перебиває буйний гармидер, що вривається до кімнати з кухні. Загальний крик змішується з гуркотом перекинутих стільців і дзенькотом скла. До кімнати вбігає Елька й ще з порога кричить:

– Мамо, б’ються!

– Матінко божа!

Павлинка спішить до кухні, за нею Агнешка. Побачивши їх, розперезана компанія трохи вгамовується. Мундек Варденьга і ще якийсь молодик, відтягнуті дорослими в різні боки, збирають черепки розбитих тарілок. Кілька рибалок хапають зі столу пляшки й склянки, незграбно ховаючи їх десь під стіл. Але й те, що залишилось, свідчить, що випили тут немало й не в останню хвилину. Варденьга причісує розкошлану чуприну. І тут клопітливу мовчанку порушує – хто ж це? – Коздронь! Значить, з’явився й він і саме цей стіл вибрав. Тепер виспівує півнячим дискантом:

– Що, боїтеся? Панські видумки! Лю’, тут самогон!

І перший хапає пляшку й заспівує:

– Пияк має, пияк п’є, пияк п’є...

– Пиякові бог дає, бог дає,– підхоплює оглушливим хором уся компанія. І сусідня кімната вже гримить тріумфальним, на повні груди чоловічим співом. В кухні під столом поблискують все нові й нові пляшки. З кімнати в сінешні двері гукає коваль:

– Йдіть сюди, хлопці! Вже можна!

– За наше парубоцьке!

– Тільки ти, Семене, винцем...

Вибухає оглушливий регіт.

Юр із. Кондерівною пробиваються до дверей, шукають поглядом Павлинку. Та Павлинка у кутку, заспокоює малих – і попрощатися ніколи.

Агнешка вже на подвір’ї наздогнала їх.

– Дякую тобі, Юре, за все. Збильчевським подякуй теж.

– Нема за що.

Нашвидку прощається з ними, не затримує, бо розуміє їх поспіх. Повертає назад. У найдальшому кутку сіней помічає тісний гурт чоловіків, що пригощаються горілкою просто з пляшок. У кухні п’яний гармидер. Треба допомогти Павлинці дати раду з дітьми. Порозумілися швидко і, пробиваючись крізь метушливий гамір, виводять до Агнещиної кімнатки Мар’янека й Яська, Томека й Елю. Тільки Кася-бруднуля вперлася й не хоче йти від мами. І нічого не можна було зробити. Агнешка залишає Касю з Павлинкою, а сама, ледве стримуючись, тікає з кухні. Вже добігає до своїх дверей і раптом під східцями на горище помічає дрібну, скулену постать.

– Улю! Що це ти?

Налякана Уля не відповідає.

– Ходи зі мною! – І витягує її за руку із закамарка.

А в Агнещиній кімнаті хазяйнують Павлинчині діти.

Збилися коло столу, з подивом розглядають суденце.

– Боженьки! Яке ж гарненьке! – вихоплюється в Улі захоплений вигук.

– Підходь ближче, подивись.

– А що то? – питає Ясько, схвильований першими гостинами в учительки.

– Корабель,– інформує його Мар’янек зверхньо, бо ж був тут уже, бачив.

– «Ко... Ко... лумб»,– намагається прочитати напис на борту Ясько.– Що це означає?

– Була така велика людина.

– Велика...– побожно шепче Уля.– Хіба святий.

– Завтра я вам розповім про нього в школі. Приходь і ти, Улю.

Стук у бічні двері перебиває розмову.

На порозі виростає Тотек.

– Я все чув, пані. Я все знаю, що робиться.

– Гаразд. Заходь і ти.

– Не можу. Я мушу терти картоплю на компреси.

А її так багато.

– На які компреси?

– Для мами.

– А де мама?

– Кудись пішла. Мені це страшенно набридло.

– А ти знаєш, що зроби? – вирішує Агнешка.– Запроси до себе все оце товариство. Елька допоможе тобі терти картоплю, а решта нехай поводиться чемно, бо й мені ще треба трохи попрацювати.

– Але ви зоставите нам кораблика,– торгується Томек, а Мар’янек його підтримує:

– Залишіть, пані, його Фонфеликові.

– Гаразд, хай буде так. Тільки не зіпсуйте.

– Я вже їх допильную,– запевняє по-дорослому Еля.

– А я Залишуся з вами,– тихо вимовляє Уля й дивиться благально.

– Так, Улю, зостанешся зі мною,– погоджується Агнешка з якимось блиском в очах.

Незабаром у кімнаті залишилося їх двоє.

– Сідай, Улю,– заговорила вона лагідно.– І розказуй, що з тобою.

Уля глибоко вдихнула повітря.

– Я втікала від бабці. Не могла я йти на ті хрестини, то пішла до Тотека. Ну, і спіткала пані Пживлоцьку. А пані Пживлоцька сказала, щоб я...– на мить дівчатко замовка,– щоб я не приходила, бо...

Замовкає і похиляє голову.

– Але до школи ти завтра прийдеш же, правда?

– Не пускає мене бабця до школи.

– Я з бабусею поговорю, щоб вона тобі не забороняла.

– Не допоможе.– І по паузі: – З мене діти сміються...

– Не будуть сміятися, от побачиш.

Підводить її голівку, дивиться дівчинці просто в очі.

– А знаєш, Улю, ти така гарна, вродлива! – І Агнешка обережно розв’язує й здіймає хустину.– Оце тільки псує твій вигляд. Може, обстригти тебе? Добре? Ти не бійся. Через два-три місяці у тебе виросте гарне, здорове волосся.

– Бабця кажуть, що не можна. Що як обстригти, то людина помре.

– Неправда, Улю! Присягаю тобі, що неправда. Глянь мені в очі. Я не обманюю. Віриш мені?

Уля дивиться на неї поважно, проникливо. Тоді хитає головою.

– Ну, усміхнися ж, Улю! Ту будеш такою ж, як і всі діти. Ніхто з тебе не насміхатиметься, ніхто не буде дражнити. І виростеш гарною дівчиною. Ну, то як? Згода?

– А не болітиме?

– Ні. Боліти не буде. Ну то кажи.

– Гаразд.

І аж тепер Агнешка вжахнулася свого рішення. І не тільки тому, що, власне, не знає й сама, як зарадити Улиному нещастю, що не має потрібних ліків, мазі, які стали б тут у пригоді. Вона мусить ще й перемогти, й приховати відразу. І не принизитись залякуванням чи милосердям. І не виказати своєї невпевненості та безпорадності. Отож розповідає, яка Уля стане через півроку, рік, два і як то буде в Хробричках, коли збудують нову школу, коли висушать болота, а люди візьмуться за розум, забудуть про пиятику, бійки й забобони, а над озером виростуть різнокольорові будиночки для туристів; а дівчата, такі, скажімо, як Уля, щонеділі або й у будень ходитимуть в кіно. Оповідає все це, як казку, співучим і монотонним голосом, подібним до того, яким колись присипляла Кшися. І Уля слухає її слова, наче казочку, тільки не таку, як ті, страшні, котрі розповідає бабця і від яких часто нападає страх і плач. Поплакати трохи їй і тепер хочеться, але не від такого, а від зовсім іншого страху.

Це, здається, називається роздвоєнням уваги, думає Агнешка якось мимоволі, бо водночас вікно заслонює зеленою ковдрою – чому це я її ще й досі не повернула? – розстеляє на підлозі простирадло, та ще й перебирає все, що є у несесері. Гаразд, спробуємо, спробуємо, є тут ацетон для нігтів, трохи перекису, трохи саліцилу. А головне – вода й мило. Ах, як добре, що вона прихопила і цей старенький, спрацьований примус! У сінях покрикують гості Зависляків, а от і голос самого Зависляка, сп’янілий і здичавілий: «Гей, дівко Пживлоцька! Дівко!» І заспокоюючий голос Павлинки; «Бійся бога, Януарію!» На щастя, у Тотека теж галас і грає радіо. Агнешка замикає обоє дверей на ключ, на засув і ще й свій приймач настроює на ту ж, що і в Тотека, хвилю. І тепер уже закінчує оповідь про Улю й Хробрички. Ножиці! Малуваті. Хай їх Уля поки що не бачить.

– Не будеш плакати?

– Хіба я знаю.

Голівка ця жахлива", дихає якимсь важким смородом. Отож насамперед миття, без користі, однак, потім чищення всім, що знайшлося під рукою, й ще раз миття. Це триває безконечно. У сінях стихло, гості начебто порозходилися. Так, нібито й пішли вже всі, бо за хвилю почулося, як Тотек випроваджує Павлинчиних дітей. В радіопередачі пауза, холодні краплини сигналів, згодом голос диктора, теплий, ніжно-інтимний. Вечірній концерт на замовлення слухачів. Пора починати найважливіше.

– Не бійся, Уленько!

Перше клацання ножицями. Уля зажмурює очі, стискає повіки.

– Болить?

– Ні.

«Дорогій завідувачці школи в... Нашому любому вихователеві...» І знову: «Педагогічному колективові...» Багатенько сьогодні замовлень для вчителів.

– Бачиш, Улю. От і все.

Ще одне миття, ще одна дезинфекція. «Сім червоних троянд»...– закінчується сентиментальна пісенька, а диктор називає вслід за побажаннями все нові й нові імена. «Агнешці...» Здригнулася, але дарма, чиєсь інше прізвище. Цікаво, теж якась учителька. «Хлопці, вже й нам пора...»

– Обкутаємо тепер голову чистою хустинкою. Хай буде тобі на згадку. Добре? А тепер біжи додому. І не бійся!

«...Море вже кличе нас...»

Агнешка цілує Улю в щоку, проводить до дверей і легенько підштовхує через поріг. І знову перекручує ключ. Ага, ще радіо треба стишити. Струшує на середину простирадла пасма й клапті не то волосся, не то вовни й зав’язує в тугий вузол. Випростовується й застигає на місці, почувши, як хтось обережно стукнув у сінешні двері. Стримує віддих.

– Пані Агнешко,– чує голос Павлинки,– я принесла кораблик.

Агнешка не відповідає. Потиху вимикає світло. «Колумба» візьме уже завтра. Завтра ж, рано-вранці, вдосвіта закопає десь і оці клапті ковтуна й випере простирадло. А поки бридкий вузол нехай собі побуде за вікном.

Відхиляє фіранку Його вікно. Світиться. Він дома. У кімнаті, якої Агнешка вже не зможе забути, через поріг якої уже ніколи не переступить. Стоїть біля вікна, дивиться прямо в Агнещині шибки. Чи він помітив її? Агнешка відступає в глиб кімнати, вмикає нічну лампочку біля ліжка. Для чого вона це зробила? І сама не знає, не подумала навіть. Гаразд, хай бачить її. Здіймає ковдру, відчиняє вікно навстіж. На якусь мить – а може, тільки так привиділося? – хтось там, в глибині кімнати, промайнув, і світло відразу ж погасло. Агнешка, невідомо чому злякавшись, відстрибує від підвіконня. Вимикає свою нічну лампочку.

«...І наші мрії, наші прагнення... покриє сіль морів».

І все ж вона іще раз підходить до вікна. Здригається від холоду. Аж ось в пітьмі, за чорною шибкою, заясніла і відразу ж погасла маленька червона іскринка. І знову. Палить, так. Підносить до губ цигарку щораз частіше. Та ось уже не палить, мертва темрява.

– На цьому ми закінчуємо концерт на замовлення слухачів...– ллється з приймача теплий, інтимний голос диктора. Виходить, вся оця їхня зустріч на відстані тривала не довше, як одна пісенька. Ні, це не була їхня зустріч, він же не сам.—...Приєднуючись до тисяч найсердечніших побажань і слів, котрі сьогодні вся країна передає вчителям з нагоди їх свята, ми також зичимо вам успіхів у праці й щастя в особистому житті. На добраніч!

Агнешка підносить вузол над парапетом, опускає його на землю. Зачиняє вікно.