Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)
Якби я був з Марусею того вечора, нічого б не сталося. Як взагалі можна було допустити, щоб мала, яка нічого не бачить, окрім хіба що уявних замків, сама йшла вечірнім містом?
– Я була впевнена, що Віра її проведе, – ніби відповідаючи на мої звинувачення, повторює Мама Оля.
Вона взагалі часто говорить, ніби відповідаючи на чиїсь звинувачення – швидко, з непотрібними подробицями, так, ніби думає, що життя – це таке довге слідство, а зізнання пом’якшить вирок.
Насправді нічого такого ніби й не сталося – ну дурниця ж. Але Маруся вже годину плаче на своїй скрині – тій, що ось-ось перестане бути її.
Сьогодні Марусин день народження – був принаймні. Вісім років – це не те щоб багато. Та Маруся, на диво, висока дівчинка, вона й так давно вже на скрині не вміщалася, спала, скрутившись калачиком – дорослі вважають, це погано впливає на поставу. Тому Марусі дарують не що-небудь, а справжнє доросле ліжко. За мірками родини, це неабияк дорого. Хороший дарунок. Тільки тепер я маю вдихати Марусин відчай. вилетіло б назовні: бальна сукня чи книжка з безліччю фантастичних історій, чи може, навіть саме світло. збагнула, можливо, тому, що Маша, яка стояла у дверях, почала тихо й дивно сміятися.
Вранці Мама Оля привітала Марусю великим-великим тортом й новенькими сукнями, пошитими Великою Ба. Але вся радість миттєво зникла, щойно Оля й Тамара оголосили про головний подарунок. Навіть полковник не знав. Та що там – навіть я нічого не чув ні про яке ліжко, а я ж майже завжди прослизаю на жіночі наради.
Вільного місця в спальні зовсім немає. Залізну скриню – хоч вже яку важку – треба якось винести нарешті з помешкання. Це станеться завтра, коли Марусі буде вісім років і один день. Це сталося б вже сьогодні, це був би сюрприз, та подарунок затримується на складі.
– Ні-ні! Послухайте, я ж навіть не знаю, що там всередині, – протестувала Маруся. – Ми ж навіть не уявляємо! А якщо там...
– Та ніяких якщо! Тобі потрібне нормальне ліжко. Ти ж хочеш бути гарною дівчинкою з рівною спинкою? – вмовляла Оля.
Та переговори, як кажуть по телевізору, зайшли у глухий кут. Тож Цілики вирішили відпустити малу до бабусі Віри – субота ж. Мама Оля провела доньку до колишньої свекрухи й пішла додому, а там і на зміну вже треба було, в кіоск. Ну хто ж знав, що пані Віра сьогодні вирішить, що в неї високий тиск, і маршрут вниз і назад угору по Святоюрській Горі їй не подужати. Хто знав, що стара погодиться на вмовляння Марусі: «Не дзвоніть додому, тільки доведіть до парку – а там я сама, скільки там іти! Дайте лишень вашу тростину, бо мама не захотіла, аби я брала свою, мама не любить тростин...»
– Ну чого ти сама пішла? Ти поясни! – питає тепер Оля.
– Я так хотіла... Мені бабуся Віра дала свою палицю. Я хотіла спробувати сама йти. Сліпі ходять з палицями самі!
– Сліпі ходять. Але ти не сліпа! – викрикує Оля.
І всі замовкають. Здається, навіть пташки на вулиці Лепкого.
– Я... – починає Маруся, та через рюмсання не розібрати, що вона хоче сказати.
– Навіщо тебе взагалі навчили ходити з цією палкою? – продовжує Оля, вона завжди нарікає на школусадок для незрячих, куди змушена возити Марусю за приписом з поліклініки. – Ну, бачиш, що сталося?
Маруся бачить. У цей, певно, найгірший в її житті день народження вона отримала від бабусі Віри найкращий подарунок. Цей подарунок усе виправляв, усе ставив на місце. Скриню мали забрати завтра, але сьогодні, ще годину тому в долоні Марусі затиснений був великий холодний ключ. Ключ до скрині.
– Таких скринь і таких ключів повно по всьому Львову. В мене теж колись була така скриня... – сказала онуці пані Віра.
– Така? Точно така?
– Авжеж, – відповідала пані.
І Маруся дивувалась собі: й чого раніше було їй не розказати про скриню цій другій, такій львівській, бабусі? Вже давно ключ повернувся би у замку, й щось дивовижне
Другим подарунком Марусі в той день стало намисто, яке вона вже багато разів просила у пані Віри – тому, що не бачила, як воно виглядає. Фарба насправді давно облізла, видаючи таємницю підроблених перлів.
Я підозрюю, пані Віра просто забула про те, що в її онуки бувають ще й дні народження. І всі ці дари випадкові, вигадані в останню хвилину, нічого насправді не варті. Намисто, яке пані Віра назвала спадком ще від своєї бабусі, куплене, мабуть, у радянському магазині копійок за сімдесят, а ключ просто не підійшов би. Чого б це він мав підходити?
Але тепер цього вже не перевіриш. Маруся рушила із дарами додому сама. І добре, що хоч подолала дорогу. Дівчинка виправдовується: було не так уже й складно. Їй же казали, вона осліпла так вчасно. Хоча я, приміром, навіть не уявляю, як це взагалі можливо – вчасно осліпнути? Але лікарі так казали, пояснюючи схвильованій Мамі Олі, що її донька звикне так жити, адаптується. І водночас, вона колись бачила світ, і щось пам’ятатиме, певно...
Маруся прямувала додому. В одній руці палиця, в іншій – ключ, намисто – в сумці через плече. А тоді щось почулося вдалині. Маруся озиралася – не для того, щоб бачити, звісно, – для того, щоб зрозуміти, звідки цей дивний звук. Але щось завадило їй. Може, надто гарно співали пташки або великий ключ, зігрітий в руці, спантеличив Марусю своєю значущістю. Потім щось дзенькнуло, зашипіло й дзенькнуло знову, і хтось зойкнув, і щось штовхнуло Марусю вперед. Вона врізалася в асфальт – чи асфальт врізався у її долоні, витинаючи візерунок поверх усіх ліній життя і долі.
Марусі боліло – і тут, і там. І вона хотіла не плакати – але трохи, мабуть, таки плакала. Збіглися люди. Сварили якогось Степана, мабуть, велосипедиста так звали, і ще сварили батьків Марусі.
– Як нічого не бачиш?
– Боже, вона осліпла! – шепотіла поруч якась жінка.
– Не хвилюйтеся, – відповів хтось. – Здається, вона вже й була сліпа. Я знаю її, вона живе на Лепкого, їх там багато в квартирі, ще, знаєте дід старий гуляє з таким кудлатим брудним собакою.
Маруся запевняє, вона сказала би всім, що пес не брудний, а просто шерсть, мабуть, посіріла, але говорити вона не могла – тільки скиглити, теж, наче пес, від болю в руках і коліні.
Марусю віднесли додому. Мазали, як і нас із Машею раніше, перекисом і йодом. Висмикували з рани травинки. Заливали медичним клеєм. Марусі навіть дали таблетку знеболювального – та це не допомагало. Маруся рюмсала тихо й просила:
– Мам, заспівай щось.
А Мама Оля перелякана більше за доньку. Аж труситься. Діти – це взагалі в людей слабке місце. І ось вона заспівала:
– «Что тебе снится, крейсер Аврора, в час, когда утро встает над Невой…»
Це була пісня про комуністичну революцію. Мама Оля, певно, співала її ще на шкільних уроках музики – в якій би точці соціалістичного світу не вчилася. Втім, жінка швидко збагнула, що з переляку співає для Марусі щось не те —
– Ой. Вибач, донечко, я щось… Нічого більше не спадає на думку. А ти, Маш, підказала би краще!
Раптом хтось заспівав за моєю спиною. Я не одразу впізнав голос – це полковник співав. Щось про ніч, місяць на небі... Щось українське й тужливе, таке, яке завжди чомусь дратувало Тамару. Дуже красиво співав. І скоро Маруся заснула – мабуть, подіяло знеболювальне – й тільки, коли прокинулася, згадала про ключ.
Ключ ходили шукати. Мама Оля ладна була на все, аби Маруся не засмучувалася, хоч ніхто, здається, не задумувався, чи ключ власне відчинить скриню. Це було неважливо зараз. Я й сам старанно шукав на тому місці, де сталась пригода. Хто-хто, а я вмію шукати.
Проте ключа не було. Я навіть подумав: можливо, ключ – лише вигадка? Казки пані Віри, фантазія й переляк Марусі... Я легко знайшов те місце у парку, там досі віяло Марусиним переляком, і там, на траві, валялося старе намисто пані Віри – непотрібне, облізле й, як на мій смак, зовсім не гарне. Та ключа не було. Ключ наче розчинився. Розтанув у повітрі Єзуїтського саду.
А потім привезли нове ліжко. І тут раптом полковник сказав:
– Поставимо його в коридорі.
– Чого це? – напружилася Тамара.
– А ходити то як? – поцікавилась Маша.
– Припиніть балаган! – наказав полковник. – Скриня залишиться.
Що ж, це вже вдруге він урятував скриню. Спершу, коли Цілики тільки в’їжджали в помешкання, й ось тепер.
А оскільки місця між шафами в коридорі та ліжком майже й не залишилося, а ходити хоч якось та й треба, то на новому ліжечку тимчасово сплю я. Все на краще.
І хоча ключа поки немає, скриня чекає його і досі. Чи, може, скриня й не хоче бути відчиненою? Скриня ж то знає, що в ній, – порожнеча чи мотлох, зітлілий одяг чи мереживні бальні сукні, пожовклі газети чи, може, гроші – купюри одної з імперій, які тут панували, але тепер згинули. А може, і справжній скарб, який поверне Марусі зір? Чи щось із вигаданого краю, якого ніколи й не було на світі – банкноти щасливої країни, мальовані від руки.
Поки скриня зачинена, для Марусі в ній так чи інакше – світло.
ГерцогиняЖиття в квартирі на Лепкого спокійне й одноманітне. Велика Ба все кашляє – особливо взимку та восени, Маша теж – весною та влітку. Їх хвороби могли б замінити Ціликам календарі. Дівчинку хоча би водять до лікарів, а стару – ні. Як її поведеш – вона відмовляється навіть просто вийти на вулицю. Тож діагноз, поставлений Маші, вважається спільним. І він нестрашний, здається, – це алергія. Я спершу й не розумів, що то за хвороба така – думав, щось успадковане Машею від її матері, та ж сама «алергія на місто».
Маша заходиться кашлем і знову малює. Змальовує замок зі старої світлини. Ставить автограф – довгий, смішний для такої дорослої: «Марія, Герцогиня Мекленбург-Шверинська» – виводить прописом. А їй же скоро сімнадцять. Скільки ще вона буде триматись за спогади про Німеччину?
Ми дивимося на фотографію – здається, замок усе так само хитається на воді. Розпливаються на Шверинському озері вежі, хиляться стіни. Качки ріжуть замок на кілька нерівних частин. Люди застигли перед об’єктивом, тримаються одне одного, – ніби вірять не кам’яній споруді, а вітряній шверинській погоді, хитким відображенням. Так у вигадану історію повірити часом легше, ніж у реальність. А відображення ніби каже: замок ось-ось завалиться, стіни впадуть.
«Тікайте!» – ось який має бути підпис, а не оце смішне «
Маша не просто змальовує. Ось на фотографії людей кілька, а на малюнку – тільки хлопчик з тонкими плечима. Маша обирає – людей, будинки, події. Як сміливий історик – ось цих стерти, а це загострити, до болю в пальцях наводити чорним фломастером.
Ось на фото Тамара, ще цариця з гордо піднесеною головою, руде волосся ще довге й в’ється на вітрі – таку спалили б, певно, в Середньовіччі. На малюнку Тамари немає.
А ось Маша та її подруги – з портфелями, з легкими спідничками – ох, цей шверинський вітер. «На довгу пам’ять», – читає Маша пошепки й відкладає фото.
Дарувати фотокартку – погана прикмета, до забуття. Так каже Велика Ба. Їй я вірю – вона, здається, багато всього забула. Тільки тоді що ж буде? Якщо люди не припинять це безкінечне клацання фотоапаратами, скоро зовсім одне одного не пам’ятатимуть? Зникатимуть так, на малюнках Машиних – уже немає і половини.
Маша бере наступну світлину.
– Дом! Не можна! Заслиниш тут...
Я ображаюсь, але не рухаюсь. Мені раптом здається, на цьому фото я бачу щось дуже важливе: там, замість Шверинського Замку...
– Це Ермітаж. У Ленінграді, – дівчина змінює гнів на милість – ймовірно, тому, що ніхто, крім мене, не цікавиться її малюванням.
Маша відкладає решту світлин і залишає перед собою оцю одну, непідписану. Тут знову цей хлопець з тонкими плечима – білявий і, як на мене, геть невиразний, сірий, як ще одна качка на озері. Його Маша малює завжди. Довго вдивляється, стискає в руці олівець, не наважується почати. Я, звісно, знаю, що вона відчуває до цього хлопця. Та й ви теж знаєте. Для цього непотрібно читати запахи.
Тільки за малюванням Маша пахне щасливою. Бо зазвичай їй все не так, і все тут чуже. Для Маші, певно, Шверинський замок таки упав, справді не витримавши одного з поривів вітру. Маша завжди вірила відображенням на воді... А у Львів – вірити відмовляється. Не підніме голови від аркуша, не хоче навіть поглянути у вікно.
Може, місто занадто справжнє тепер, в 94-му. Кажуть, іноземні туристи вважають, що Львів схожий на Відень – маленький Відень після великих війн. І це, думаю, саме тому, що Львів ще нічого не вигадав, ніякої історії для
Так, звісно, не можна. Не прийнято. Європейському місту, думаю, личить бути доглянутим і водночас задуманим, трохи печальним. Думати можна про що завгодно, але здаватися має, що місто думає про минуле – про всі сліди, на які людям насправді начхати.
Львів поки що не розуміє. В цій його наївній відвертості, де те, що зруйноване, так і виглядає зруйнованим, і зникла синагога виглядає лише зниклою синагогою, – місту ніхто не повірить. Ніхто не побачить його. Навіть та із Марій, яка може бачити. Хоч річ ще, звісно, в білявому хлопчику на ім’я Ромка... Ромка Лисицький.
Цей Ромка ще досі живе в тому
– А Високий Замок? Та це ж... Якась безглузда гора землі, – каже Маша.
Марусю засмутили би ці слова. Але ж хіба не правда? Ні, можна, звісно, мати львівський Високий Замок за небо, навіть якщо у тебе прекрасний зір. Але чужинець побачить: те, що Львів називає Високим Замком, є насправді хіба що замковою могилою. Місцем його, Замку, урочистого поховання. У цьому теж зайва львівська відвертість... Інші, розумніші та щасливіші міста, успішно вдають, що їх замки, герцоги й королі ще живі та здорові. По телевізору кажуть, що десь в Азії, є навіть живі богині – дівчатка в дерев’яних будинках-пагодах, пропахлих опіумом та сечею.
У доброму місті, стверджує Маша, мають бути не лише прекрасні замки й палаци, але й велика вода: ріка, озеро чи затока. А у Львові навіть у крані вода по годинах.
– Ось у Шверині... – і все по колу. – Ось в Ленінграді...
І що їй та вода? Та Маша навіть музику любить з підводними назвами: «Акваріум», «Наутилус». Так, ніби ці групи заснували не в Петербурзі або Свердловську, а в міфічному затонулому Кітежі. Та зараз в магнітофоні – застрелений Ігор Тальков. Співає так гучно, що полковник не чує радіо, Ба – нову серію «мильної опери» з Нового Світу, а Маруся – та Маруся всього світу не чує. Для неї, мабуть, все під водою, й у порожнечі оселяється голос застреленого: «Я мечтаю вернуться с войны, на которой родился и рос... Но не предан земле тиран...» Коли, хай тобі бультер’єр, магнітофон зажує цю касету?
– Доню, ти що, нам на зло? Ну хоч на сестру подивись! – обурюється Тамара.
– Я дивлюся, – всміхається Маша, на мить прикручуючи звук: – А вона дивиться?
– Машка! Ану припини!
– «...и не видно конца и края этой войне...» – розповідає магнітофон – подарунок Господаря, що досі пахне його руками, сухими пальцями, що тхнули порохом і грошима.
Тамара вимикає пісню – з третього разу відшукуючи потрібну кнопку, б’ючи по ній з усієї сили, з усієї ненависті до життя вшістьох у двокімнатній квартирі.
Маша зиркає на матір і кулею вилітає з кімнати. Чути, як грюкають двері. Спочатку в квартирі, потім – у під’їзді. Вона тікає, як була, в домашніх спортивних штанях, у тоненькій чорній футболці.
Мама Оля хапає куртку, хоче наздогнати втікачку. Тамара зупиняє сестру:
– Нічого, повернеться.
Мама Оля дивиться й, здається, не вірить: як можна не бігти за дитиною? Але Тамара пояснює спокійно, перегортаючи чергову сторінку роману:
– Вона вже тікала в Донецьку. Та й в Німеччині раз було. Мізки провітрить і прийде. Їй корисно.
Але я хвилююся. Маша точно повернеться? І невже лише я вважаю, що із засмученою сімнадцятирічною у вечірньому місті може трапитись що завгодно?
Я впевнений, полковник би теж хвилювався, побіг би за внучкою, ніхто би не зупинив – але старий якось дрімає під радіохвилями й криками. Велика Ба й Мама Оля по черзі, потай від насмішкуватої Тамари, бігають до вікна.
Маша приходить аж після десятої вечора, коли Маруся вже спить. Маша мовчить. Пахне злістю, димом і чужими місцями. Дихає, ніби після пробіжки. Зачиняється у ванній кімнаті.
Маші потрібно більше уваги, каже на кухні Велика Ба. Можливо, навіть потрібно її спитати, на кого їй хочеться вчитися.
– От щоб подобалось їй. Нехай не на економічний цей, куди всі радять. Машунька ж так добре малює – всі ці замки, озера... Може, запитати поради Ярослава Теодоровича?
А, Олюсю? Може, ти запитаєш?
Та Тамара пояснює: все йде за планом. Маші треба на економічному вчитися, інакше вона пропаде – без «сучасної» роботи, без грошей. Зараз усі на економічний ідуть. Престижніше лише юридичний та міжнародні відносини, але туди точно без хабаря ніяк. І добре було б, якби Маша вивчилася на лікарку, але для цього довелося б продати квартиру й обидві нирки.
– А художників при капіталізмі, щоб ви знали, ніхто не годує.
Жінки замовкають. Бо й справді.
І не питайте пса, що знає безробітна випускниця географічного про капіталізм і художників. Та вибір професії в цій родині ніколи, здається, не пов’язували з бажаннями чи талантом. По телевізору говорять про економіку, банки й бізнес – треба вчися економіці та фінансам. Ось і все.
Врешті Тамару вмовлять на одну поступку. Треба купити тканину для випускної сукні – таку, як хочеться випускниці, а не Тамарі. Щоб сукня вийшла, ніби з магазину. Взагалі Маша хоче справді купити сукню в магазині – але це ж вже занадто. Велика Ба шиє не гірше за фабрики, італійські навіть.
Усі кивають. Мама Оля солоно пахне сльозами, але киває теж. Тканина дорога. Так, здається, ніколи не назбирають вони на Марусине лікування.
Та й ця поступка не дає нічого. Маша й далі живе царівною-несміяною (чи герцогинею-несміяною?). Пише комусь листи. І куди б не дивилась – у вікно, телевізор чи на старі фотографії – пахне чеканням.
Дитинство її обірвалось десь на залізничній станції «Брест», коли потяг, завантажений німецьким скарбом у радянських валізах, тяжко зітхаючи, поміняв колеса. Тепер той будинок, де Маша востаннє, здається, була щасливою, мабуть, перетворили на звичайну німецьку школу. Школа німецькою Schule. До Schule ходять діти німецьких бюргерів, виходять зі своїх чарівних будиночків, поснідавши по-німецьки смачними сосисками й випивши цілу склянку яскравого дорогого соку, недоступного Маші, сідають за Машину парту. Сміються своєю німецькою в коридорах старої школи й стирають – давно вже, мабуть, стерли – написи, зроблені Машею в жіночій вбиральні: «М + И = Любовь».
Ні, Маша все знає: німецьке місто, в якому вона росла і була щасливою, належить не їй. Те, що німці хотіли захопити її країну, високі сосни в рідному селі дідуся й велику ріку в рідному місті Ромки, вже давно час пробачити. То – фашисти, а в школі сміються красиві та добрі діти від добрих батьків. Ті діти приходили до них в школу на спільні уроки історії, ті діти каталися поруч із Машею на пароплаві великим прекрасним озером. Це – їхнє озеро, їхній пароплав, їхній замок. Не Маші. Маші ніколи вже не дістатися до Німеччини. Надто дорого. До того ж, мабуть, потрібна віза. Машу так просто не пустять туди, де вона виросла. Заборонено німецькою буде verboten.
Стіну зруйнували. Бо Берлінська стіна була дуже погана. Маша – теж, мабуть, частинка стіни. Так почувається. А може, це я вигадую. Я навіть не знаю, чим вона пахла, та ненависна стіна. Не може бути, аби вона пахла Машею.
Маша й в Берліні була тільки одного разу. Пощастило – екскурсія лише для найкращих учнів. Маша бачила Трептов-парк: воїна з дівчинкою на постаменті і маленьку капличку під ними, де моляться загиблим дідам. Маша застигла й молилася – вочевидь, Олексію Цілику, селянину і поштарю, який мріяв бути вченим.
– Прихиліться, аби побачити всі мозаїки, – скомандував екскурсовод, і Маша радо встала перед капличкою на одне коліно.
Вона б стояла там вічно, й сльози вічно текли б по щоках. Але хтось допоміг їй піднятися – всі радянські діти хотіли побачити своїх дідів і бабусь, черга.
По телевізору кажуть, скоро з Німеччини підуть усі, навіть генерал Лисицький, і навіть його син Ромка. Ромка поїде додому, у свій Ленінград – вірніше, в Санкт-Петербург уже. Кажуть, це буде скоро. А там, у Петербурзі, велика ріка, і площі великі, і все велике. Навіть запахи, мабуть, великі й значущі – й жодного сліду дрібного. Аби поїхати в Ленінград, Маші не треба візи. Цікаво, чи вона знає про це? Так вона, мабуть, знає.
Того літа Маша складає іспити на економічний. І не проходить.
– Рік попрацюєш і знову спробуєш... Ну нема в мене зв’язків, щоб ти з першого разу вступила, як ці твої однокласники-трійочники.
Роботу без зв’язків і освіти теж знайти важко. Чи, може, Цілики не вміли шукати. Продавщицею до Мами Олі в кіоск? Але Маша чхає щоразу як перераховує гроші – ця її алергія. Офіціанткою? Небезпечно. Маша гарна така... Які ще варіанти?
Полковник мовчки пішов до військкомату – там його знають і там безпечно якраз. Щось переписувати – прізвища, дати народження, військові спеціальності...
Так у серпні Машині останні шкільні канікули достроково скінчилися.
Роботи у військкоматі було не мало і не багато. Безпорадно виписувати нові повістки тим, хто, вже ясно, втік від призову назавжди, видавати довідки. І каву, звісно, треба варити начальнику каву. Це ж так добре виходить у молоденьких дівчат. Маша, втім, не розуміла:
– Якого біса?
Проте більшість часу на роботі Маша читала принесену з дому книжку – тож робота подобалась їй. Одного разу якась заплакана жінка, перестрівши Машу в коридорі військкомату, пропонувала їй гроші – все вирішити з начальником, щоб сина не забирали. Маша лише обурилася: ви чоловіка виростили чи кого? Маша була така – маленький тихий солдат. Дарма, що на вигляд рудий ангелик.
Я ніколи не був на тій Машиній роботі. Але, певно ж, там пахло пилом і почуттями хлопців, яким приходили повістки від молодої країни – такі запрошення на побачення за дивних обставин. Тільки почуттями Маші в коридорах військкомату навряд чи віяло – в неї тоді якось зовсім зникли всі почуття. Вона навіть не малювала більше. Така тиша в крові, такий спокій.
