Текст книги "Дім для Дома"
Автор книги: Вікторія Амеліна
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)
Недалеко – лише піднятися парком і ще трохи вгору і трохи вбік – живе Марусина друга бабуся. Матір того самого батька, якого мала майже не знає та образ якого вимріяла собі – таке собі чи то божество, чи то господар.
Бабусю звуть Вірою, а називати чомусь треба «пані Віра». Втім, мені її називати не треба ніяк – тільки водити Марусю її кімнатами. До помешкання ведуть мармурові сходи, і двері відчиняються з гуркотом, аби спустити на мене, як спускають із ланцюга собак, цілу зграю гострих, тривожних і теплих запахів.
Пані Віра живе сама. Чоловік давно помер – тільки запах лишився, запах ризького одеколону «Міф» і чужих жінок. Втім, помешкання це бачило ще багато людей – тож я помиляюсь, можливо. Зате я впевнений, що помер він, аби не терпіти більше свою дружину, не займати місця в її квартирі. Бо так, як це помешкання, пані Віра любить лише свого сина.
– Ти подивися. Які тут стелі! Під такою стелею й людина виростає висо-о-окою, – пані Віра здіймає руки, вони пахнуть дешевим гліцериновим кремом, який анітрохи не рятує уже від зморщок. – Людиною справді високого польоту! Як мій Юрась.
Стеля справді десь високо вгорі, так високо, що майже не розгледіти павутиння довкола самотнього, посірілого плафону. Тільки пил і побілка сипле в квартирі невидимо й так, наче сніг із неба.
А Юрась або Юрій Андрійович – це і є батько Марусі. Пані Віра назвала його на честь святого – адже в усі часи, так-так, і вона не втомиться це повторювати, навіть за проклятої радянської влади, відвідувала пані Віра службу Божу в Соборі Святого Юра.
– Завжди! – вона знову здіймає руки, вже не до стелі, до неба, яке десь там, над нами, над ненависними сусідами, аж до пані Стефи, що живе під самим дахом. – Завжди!
Та що там, навіть мертвого чоловіка Віри назвали на честь митрополита – Андрея Шептицького. Хоч то вже точно не пані Віри заслуга. Та пані вміє пишатися – іменами, високою стелею, недільними службами, солодкими сирниками. І руки її вже менше пахнуть гліцерином з дешевого крему, й проступає звичайний їх запах – ваніль і кориця, оцет і сода, і так, трохи свічного воску, – наче справді пані Віра свята.
– О як його ховали! Тоді ж війна – німці пішли, совєти знову прийшли... А я бачила митрополита! Така мала, а бачила! Скільки люду було... То були люди! То були люди!
– Бо хтось же мусить! – пояснює пані Віра.
Маруся слухає про тата, затамувавши подих.
І щосуботи, попри примхи Віри й погоди, Мама Оля відводить доньку до ненависного їй дому – дому, в який сама вона після розлучення заприсяглася ніколи не потикатися. Після обіду пані Віра проводжає нас назад – і теж до квартири на Лепкого ніколи не підіймається.
Часом Оля приводить Марусю до бабці ще й у неділю – стара та мала разом ідуть на службу в той самий Собор, на честь якого назвали Юрася. Тільки мене тоді не беруть зі собою, звичайно. Псам до храму не можна. Ціликам – також. Принаймні так самі вони, здається, вважають. У них із Богом якесь непорозуміння. Ніхто толком не вміє молитися, й Оля з радістю відпускає до церкви доньку, сама – чи то стидається, чи то боїться зайти. Вона якось зізналась мені: коли працювала вчителькою ще за Совєтів, мусила піти «на чергування» – стовбичити перед храмом, дивитися, чи хтось з учнів не йде на Різдвяну службу, записувати прізвища... Було холодно, й хтось з прихожан сказав учительці: «Та зайдіть ви до храму в цьому пальті! Замерзнете!» І Оля зайшла – не знаю, чи справді так змерзла, чи просто хотіла всередину. В храмі пахло, мабуть, отими свічками – так пахнуть Вірині руки – і ладаном, і грошима, й ще чимось – як пахне завжди від священиків всіх конфесій. Спочатку Олі в храмі було нічого, нормально й тепло. А потім... Потім раптом у якомусь пориві всі люди опустилися на коліна, а Оля – так і лишилась стояти біля дверей. Стояти, ховаючи список із прізвищами, – ніби сама собі стовп ганьби. Оля каже:
– Мені здавалось: всі дивляться. Всі бачили, що я не опустилась навколішки. І цей список в руках...
Досі Мама Оля боїться повернутися в церкву, хоч у якусь. А що, як і тепер всі дивитимуться? Що, як всі знатимуть, що вона записувала? Не всіх навіть, до речі, – Світланку ось, відмінницю, не записала. Та когось, певно, мусила таки вполювати тоді.
Дивно, що почуття провини не пускає людину до храму релігії, що й заснована, здається, на цьому самому почутті.
Одного разу мені навіть наснився сон – я стою посеред собору, а зі стін дивляться на мене опудала з будинку Господаря у Новерську: кабани клацають іклами, мертві качки махають крилами. Й усі разом кричать на мене: «Дивіться, пес у соборі!» А чого кричати, коли самі теж тварини?
Присниться ж таке. Певно, це запахи Олиних спогадів діють на мене.
Маруся ж завжди повертається зі служби щасливою, а значить, у Соборі таки все в порядку – пахне талим воском і вірою прихожан. Жодних звірів.
Щоправда, одного разу мала повернулась із церкви засмучена. З’ясувалося – запитала святого отця про мене: чи пси потрапляють до раю? Священик їй відповів: ні. Пси, мовляв, не мають душі. Рай для псів – це тільки бісівська байка. Можливо, то був якийсь неправильний піп?
Пані Віра знає все про усіх, однаково обізнано говорить про сім’ю з квартири навпроти і тих, хто жив на сусідній вулиці ще півстоліття тому, – так, ніби часу немає. Про кагебістів, які, за її словами, були й залишились у місті повсюди, й про бандерівців, які теж ледь не досі все партизанять у лісі й пускають потяги з тими кагебістами під укіс і яких Марусі, на відміну від самої оповідачки, чомусь треба побоюватись.
Хто такі ці бандерівці, мені, псу, не до кінця зрозуміло, як, втім, і багатьом людям, які це слово вживають. Це, вочевидь, щось на кшталт звіра чупакабри – ніхто не бачить, а всі говорять. Ось і бандерівців, здається, давно вже ніхто не бачив, ніхто навіть не знає, як вони пахнуть, але хтось – ненавидить їх, хтось – обожнює. А пані Віра просто балакає, як завжди. Просто так лякає онуку:
– У тебе бабка – росіянка, а дід – полковник, – пояснює якісь їй одній зрозумілі причини.
Що це за національність така «полковники»? Досі я чув лише анекдот, де «мама – русская, а папа – юрист», але таке? Та Маруся навіть і анекдотів таких не знає, уважно слухає – ще, не дай Боже, повірить.
– І виховання ж у тебе... – продовжує Віра, всміхається й притрушує сирник корицею.
Кориця вдаряє у ніс. Черговий дивний рецепт. А виховання в Марусі звичайне – людське: побільше брехні солодкої, додати випадкові знання та досвіди – ось і готова людина. Тільки ж корицею не притрушуйте. Щенят і то виховують краще. Ні, думаю, якщо партизани ще й є десь, крім Віриної уяви та старих радянських газет, – в лісах або, приміром, на нижньому поверсі будинку по вулиці Лепкого, – не мають вони до дівчинки жодних претензій.
Після обіду пані Віра дістає з креденсу грубезний, замацаний зошит. Цей зошит містить рецепти всесвітньо відомих страв. А пані Віра – не більше й не менше – звичайно, співавторка цих шедеврів. На жаль, невідома світу.
Грубий зошит оповідає про кількадесят різновидів сирників, струдлів, андрутів. Й ось, коли обід уже з’їли, ці рецепти пані Віра читає Марусі вголос. Як окрему історію свого життя – чи то замість такої історії.
Марусі, на диво, подобається. Може, тому, що читає Віра не так, як зазвичай говорить. З пані Віри раптом обертається на бабусю Віру, якою й була б, мабуть, якби не... Якби що? Не знаю. За плітками, рецептами й хвастанням, Віра мало розповідає про себе – власне, нічого. Та ось, вона аж сяє любов’ю, читаючи, аж поки Маруся не запитає якусь дурницю, як то:
– Може, я стану такою ж доброю господинею?
І тоді бабуся знову стає холодною пані:
– Ти? Хіба що я залишу тобі
А щодо рецептів, то Марусі скоро вдалося декого вмовити навчити її куховарити.
Ну й що, що вона не бачить? Хіба вона не відрізнить солі на смак? Чи не почує, як шкварчить олія?
Потай, поки Олі немає вдома, Велика Ба та Маруся зачиняються на кухні, аби разом відтворювати ту магію, що, здавалося, належить лише одній із бабусь. Запах ванілі просочується під двері, гуляє квартирою. Запах ванілі – ніби крадений спогад посилює спогади власні. Й ось вже ваніль та нафта, кориця й вулички старого південного міста на Каспії присипляють мене в надії, що в цьому домі мене таки пригощатимуть сирником.
Виявляється, хотіла чи не хотіла, та пані Віра вже залишила онуці свої рецепти. Маруся давно запам’ятала їх – чуті безліч разів.
Я перебираюсь поближче до смакоти, ховаюся під кухонним столом. Двом жінкам, старій із Баку та малій зі Львова, добре вдаються рецепти «львівської пані». Я, певно, не зможу втриматися й кілька шматків просто стягну зі столу, хай там що...
Так вони готують, і щастя наповнює помешкання, як зазвичай буває на великі свята – Новий Рік чи Великдень, коли Ба пече паски від ночі.
Та одного дня стається те, чого Ба не очікує:
– А твої рецепти? – цікавиться перемазана мукою Маруся. – Ти маєш свої рецепти? Унікальні якісь, від прабабусі Ніни, від батька чи його мами...
І Ба тут же губиться. Ніби в південному місті зненацька починається завірюха.
– Та які ж у мене... Я ж так. Картоплю, котлетки. Пироги з журналу якого... Он книга «О вкусной и здоровой...» Олів’є на свято. Як всі.
Та Маруся ж так просто не здасться – про скриню йдеться чи про рецепти. Якщо є в пані Віри львівські, мають і у Великої Ба бути якісь... Може, бакинські? Азербайджанські? Російські? А Велика Ба лише дивиться на онучку розгублено.
Вона любить наліпити вареників або голубців. Пам’ятає, як мама Ніна чудово готувала долму, її навчила сусідка-вірменка...
– Долма – це, як наші голубці, – пояснює Ба.
Вона про все українське говорить «наше», хоч, здається, мало хто визнає її українкою. Окрім хіба паспортисток, які без питань змінили її радянський паспорт на паспорт із тризубом.
– А ще я від мами навчилася готувати плов. Може, плов —
І, зазвичай мовчазна, Велика Ба торохкотить і торохкотить, наче відкриваючи й для себе самої, що знає не тільки картоплю, котлетки й улюблений борщ полковника. Якби раптом взялася вона переписати всі ці рецепти так, щоб з гучним заголовком, як в пані Віри, що б це вийшла за збірка? «Нічиї рецепти»? «Соціалістичні рецепти»? «Рецепти звідусюди й нізвідки»? Так, здається так було б добре – звідусюди й нізвідки. Так, як і пахнуть Цілики. А втім, моя собача думка: було би м’ясце, назва – то діло десяте... Та й «львівські» рецепти Віри – теж насправді
У Лілі, здається, немає національності – остаточно зникла десь в потязі Москва
Усі довкола, навіть домашні, вважають Ба росіянкою, але я ніколи не чув, щоб вона розповідала внучці якісь народні казки, співала російських пісень – не радянських, а саме російських. Чи радянські й російські одне й те саме? Одне заступило інше... Й запахів тої імперії не лишилося, крім старого «Букету імператриці», й то названого наново – «Червоною Москвою».
Велика Ба любить переповідати історію матері. Не цілу велику історію – бо її ніхто вже тепер не знає – а маленьку, крихітний епізод. В азербайджанському передмісті, попри свою русяву косу й блакитні очі, Ніна була своєю. Певно, ввібрала в себе запахи нафти, півдня та азербайджанського плову – густа гвоздика, кмин і кінза, петрушка й м’ята, шафран – і все та ж кориця. Ніхто й не помічав, чи вдавав, що не помічає, чужості Ніни. Аж так, що одного разу продавщиця смугастих пахучих кавунів, не вчуваючи жодної зради, зарепетувала до жінки:
– Чуєш, Нінко! Така біда!
– Ну й яка ж? – спокійно одповідала Ніна.
Кажуть, вона завжди говорила спокійно – й лише покидаючи Баку, спокій загубила серед вірменських речей на своїй вулиці.
– Ні, ну подумай тільки! Син на руській хоче женитись!
На цьому місці всі, звісно, сміялися, коли Ніна переповідала історію за столом у Баку. Тепер, коли Ніни немає, ніхто не сміятиметься. А Ніна, кажуть, тоді лише приховала усмішку та поспівчувала подрузі. Ну справді ж, така біда.
А Ліля виросла вже смаглявою. Наче від сонця й нафти набралася тих кольорів. І коли хтось із новоприбулих дітей партійних робітників або інженерів, які приїхали «підіймати республіку», вимовляв «ми, росіяни», кивала, мовляв, так-так, ми, – та геть нічого не відчувала. Там, на гарячому березі, де після купання часом лишиться на купальнику нафтова пляма, був її дім – двір, оплетений виноградом, маленька «басейка» з крижаною водою, де чекає на тебе найсмачніший у світі кавун, і дід-іранець Алі, який їй насправді, звісно, не дід, але так вона його називала – ніколи не мала іншого діда. Це був її дім. І до моря електричкою сорок хвилин, до чорного моря – не Чорного з великої літери, до якого вони їздили потім відпочивати в Криму, але просто чорного, з непомітними нафтовими течіями.
Одні казали там про Лілю «місцева» – як тут, у Львові, вона каже про інших. Хтось із приїжджих якось кинув про неї, як про азербайджанку, образливо – «одна з тих чурок», але вона подумала: раз так, то й нехай. А хтось називав – «чужою, руською» – і може, й була вона «руська», але не чужа. І Велика Ба вже тоді втомилася від усього цього. А як вийшла за льотчика-українця, то скоро почула й зрадливе – «хохлушка»... Вона згадує, й кожне слово б’є в ніс одним і тим самим запахом – образи. Й вчувається домішок люті, як та дрібка ярини в рецепті Віри.
У свідоцтва про народження своїх дітей Іван та Ліля записали різні національності: Тамарі – «росіянка», Олі – «українка». Ніби підкоряючись розтиражованій ідеї старшого й молодшого брата. Обидві онуки вже якимось дивом народилися росіянками. Так, навіть Маруся. Подумайте,
Велика Ба відкриває банку з аличею – я втягую носом повітря, люблю запах Ціликових варень.
– То й що, що нема аличі в рецепті? Зате в діда в саду вродила. Створимо свій рецепт. Наш власний, Марусю.
І він буде український, бо ти – українка, а я... Я не дуже знаю, хто я, – Ліля сміється.
І, як завжди, коли вона сміється – хоч це й нечасто буває – запах міста на Каспії посилюється й перебиває навіть запах варення з львівської аличі.
Насправді на городі в Цілика немає жодного дерева,
окрім самотньої яблуні. Аличу старий купив на базарі чи й взагалі нарвав із нічийного дерева при дорозі. На Замарстинові в полковника – грядочки, кущі малини й величезна теплиця. На то є причина. Та дружина полковника, як завжди, нічого не знає.
Коли Цілики ще мали шість соток далеко за містом, вони їздили на дачу разом. Працювали на совість – хоч ні Тамара, ні Оля не звикли порпатися в землі. Та Цілики ж пристосовуються до всього. Хоча підприємливіші та розумніші, такі, як Господар, тоді, вже починали возити в Україну товари – хто з Європи, а хто з Туреччини чи й з самого Китаю, та сестри – тільки вгризались лопатами в галицьку землю, як раніше радянські ракети у космос... На новому городі, на Замарстинові, збиралися працювати ще частіше та ще старанніше – їхати ближче, то ж чом би й ні? Але Цілик раптом не лише припинив просити про допомогу – взагалі був проти, аби жінки приїздили на нову дачу. Брав з собою тільки пластмасові відра й іноді Марусю. Повертався, важко несучи городину та ягоди. Мама Оля й Тамара ходили зустрічати садівника з тролейбусної зупинки. Та ніхто не бачив городу. Ніхто, крім мене.
Сирник з чужою аличею пахне кислувато-солодко, Маруся та Ба посміхаються зовсім однаково. Ось від кого в малої ця недоречна усмішка.
АнестезіяМені сниться іноді, я – полковник. Це в мене у шафі кітель з медалями – вони виблискують таємничо між старомодних суконь, між неношених шуб, які пахнуть північним лісом. Це в мене на найвищій полиці кашкет із серпом і молотом – я надіну його вже лише на похорон – мені надінуть. А поки я мрію злетіти ще раз у небо, й вигулюю в парку смішного пуделя на прізвисько Дом.
Полковник, мабуть, раніше був іншим. Кажуть, він дуже змінився, відколи його «списали на землю». Це зараз уже він згадує той епізод зі сміхом, тоді ж, кажуть, кричав людям у білих халатах:
– Це неможливо! Я молодий!
Та лікарі відповідали Івану: може, ще й молодий, але серце чомусь зістарилося. Перенапружилося. Нерви, мабуть? Ви ж і тепер нервуєте.
І я уявляю, як ще не старий Цілик стискає, як і тепер, кулаки. Як очі бігають у пошуках виходу. Чи не виходу – злітної смуги. Бо єдиний вихід завжди для Івана був – у небо. І він, мабуть, вийшов із кабінету й дивився, як йдуть повз нього колеги, і механік готує до злету МіГ...
Полковник ще після того служив. Тільки ж від служби йому залишили те, що він не любив, те, що завжди терпів задля можливості бути там, угорі, – й просто хоч якось бути.
Зате Ціликів відправили нарешті в «нормальне місце» – до Польщі. Знайомий секретар в штабі все зрозумів, хоч полковник і не просив ні про що – не вміє просити. А секретарі в бюрократичних системах – володарі шансів, королі випадковостей. Якщо хтось має їхати, приміром, до Німеччини, а хтось на Сибір – не в заслання, як одразу подумали би «місцеві» у Львові, а просто оце на службу, – то завжди є ті, за кого домовилися чи навпаки – вписали «у чорний список», але решта... Так, звичайні писарі часом здатні виправити чиюсь недолугу долю не гірше за генералів.
Отак Іван хотів повернутися в небо, а потрапив до Польщі.
Усе змінилося, й Цілик, вочевидь, змінювався. Небо було анестетиком, щось не так, а ти – заводиш мотор, і...
– У небі не боїшся майже нічого – тільки земного тяжіння. Й ще, може, ворога... – додає полковник, і я знову не розумію, був він на війні чи ні. – В небі здається: все, що внизу, ще можна перетерпіти.
Це, видно, відтоді, як заборонили літати, мучать старого сни.
Усе сниться полковнику: руки його – чудернацькі лапи з гострими кігтями. Зі спини випинають крила з червоними м’язами, і весь він не людина – звір. Великий, швидкий, злітає високо. Все бачить: як сидять за столом посеред Львова його дівчата, як хата в селі стоїть самотня-сама, як у Баку, в оповитому виноградом дворі, з якого він забирав наречену, розливають червоне вино незнайомі азербайджанці, а на знайомих аеродромах – від Сибіру до польських кордонів – стоять, застиглі, ніби заарештовані, літаки з червоними зірками, і могила найкращого друга заростає поблизу Донецька. Іван – великий чи то літак, чи то звір – мчить над усім цим і знає все це. А потім, як колись, залітає в хмари. Хмари ховають усе знання. Оточують, як русалки потопельника, і скільки Іван не маневрує – вгору, вбік, донизу – хмари повсюди. А коли зникають – земля вже занадто близько. І не внизу, там, де вона має бути, – вгорі. Знову все переплутав. Наприкінці польоту, як наприкінці життя, не можна бачити світ догори дриґом. Чим ближче земля, тим страшніше визнати помилку. Брехала техніка – чи чуття. Полковник летить угору – до цієї землі, де українська самотня хата з тріщинками в блакитних віконницях. Угору, де мало би бути небо. Ні, він уже не поверне – немає часу. «Мамо!»
А може, я сам вигадую всі ці сни, сплітаю із запахів поту, адреналіну, небезпечно високого тиску і – качиного пір’я, яким набивала подушки у Крайновці ще бабусяМаруся. З довгих плутаних розповідей дивака-старого. Тільки ж його крик «Мамо!» такий справжній і голосний.
Розділ 4
ТаємницяГосподар усе не з’являється. Іноді здається: я залишуся в Ціликів назавжди, їстиму тут їхні ріденькі каші й шарахатимуся, все слабший, від сліду до сліду, в цьому глибокому місті. Я тут застряг у безчассі.
Я не знаю, для чого полковник бере мене з собою туди, за Полтву, на той бік від лінії Європейського вододілу, де закінчується влада Балтійського моря й починається влада Чорного, – на Замарстинів. Можливо, полковнику просто потрібен свідок, хтось, хто бачитиме його незаконну мрію? На випадок, якщо мрія ніколи не справдиться. А може, таємниця і пес – просто ідеальна компанія для старого полковника Радянської Армії.
Вдома старий усе ще вдає ненависть, а тут, на дачі, можна не відвертатися, не перетворювати долонь на кулак, а тихо, повільно гладити мою білу гривку – відкритою долонею. І говорити мені: не «дурак» – ласкаве «дурашка». Хоча й справді я, мабуть, дурень, якщо вірю у те, що ця щирість важлива не тільки для мене.
Ми минаємо строкаті саморобні огорожі, зібрані власниками тутешніх ділянок із усього колишнього – з колишніх дерев і колишніх дверцят давно не існуючих шаф, із іржавих металевих пластин, які раніше були невідомо чим, воротами у трамвайні депо чи обшивкою літаків. Старий наспівує свою улюблену пісеньку. «Есть только миг», – співає, і це означає: є лише мить. «Между прошлым и будущим», – і це означає: між минулим і майбуттям. Полковник любить цю стару пісню аж якось занадто. В кімнаті, повній галасливих жінок, удає, ніби він сам-один, не слухає ані жіночих сварок, ані пліток, підносить шепеляве стареньке радіо до самого вуха, як мушлю, – слухає. «Прош-ш-шлым и будущ-щ-щим», – шепоче-шипить мушля.
Бо є лише мить – стара пісня з радянського фільму про неіснуючий острів і запах справжнього дому – пухова подушка під скронею пахне зовсім не так, як усе тут, у все ще чужому місті. Полковник привіз подушку з тої хати, де не справдилась жодна мрія, крім однієї, – вижити. Думаєте, маленький Цілик хотів стати полковником авіації, носити зірки на плечах? Він хотів бути шкільним учителем. Батько казав йому:
– Я не зміг. А ти мусиш бути вчений. Вчені люди знатимуть усю правду.
Звісно, ж батько полковника не мріяв про небо. В його часи й літаки над Україною не літали. Хоч, можливо, і промайнув якийсь дирижабль або біла повітряна куля. А може, чотиримоторний аероплан в першому великому польоті – з Санкт-Петербурга до Києва, пролетів якраз над Крайновкою? Та крайнівчани, мабуть, якщо й бачили, то вирішили, що це галюцинація, мушки перед очима. Тож батько Івана склав собі мрію про вчителювання, а Іван перейняв її.
Та поки війна, вчитися не випадало. Україну ковтнула навала – Україна ковтнула навалу теж. Розчинила її ненадовго в собі, у власній крові. Кров пахла війною, війна – кров’ю. То був час тікати, вивозити обладнання, людей і великий гнів – далі й далі на Схід. Щоби там, у тилу, готуватись до того, що потім назвуть великою перемогою.
Через Крайновку німці проїхали уночі. Буває ж таке – і сказати соромно. Німці, мабуть, не помітили це маленьке зубожіле село. Пощастило – місяць саме сховався за хмарами. І хоч справжнього німця Іван, божиться, ніколи так і не бачив – за що міг би претендувати, ймовірно, на Книгу Рекордів Гіннеса як єдиний такий серед цілого покоління українців, – війна змінила полковника. Залишивши його в окупації цілим, дозволила всотувати себе всю, від початку і до кінця.
Дерев’яну школу в сусіднім селі невидимі німці знищили, як і саме село. Школу, казали кілька вцілілих людей, знищили не зі зла – змусили рубати стару на дрова замість високих сосон. Сосни залишилися й не постраждали. Німцям потрібен був простір – ці поля, ця чорна земля, ці корови в рудих, схожих на хмари плямах, і хмари, і сосни, і річка. А школа – ні.
Річка принесла маленькому Цілику тіло дівчини, зовсім голе. Затримала його ненадовго перед Ціликовими очима, зачепивши за камінь. Й поки Іван відсахнувся – вже понесла далі, відпускаючи, вибачаючись наче, що налякала. Історія завжди оминала Івана так само, як і ця мертва, як вода – камінь, ніколи не беручи з собою, але змінюючи й зрештою визначаючи.
Школу потім відбудували, з’явилася молода вчителька зі швидкими очима та запахом крейди. Та малий Іван вчительку не любив. Коли сидів за партою, уявляв, як могло би бути – не тут, не тепер, але в якомусь іншому світі й часі,
Усе було не так. Правда, яку так любив батько, давно вже кудись поділася. Зникла так само без сліду, як сам він під Сталінградом. І все в світі стало не так. І це належало виправити Івану, – саме йому. Більше-бо нікому.
Іван взявся за розум. Та як не старався, все життя писав з помилками, й в табелі – безліч трійок. А як закінчив школу, так більше жодного зошита й не списав. Та й про що було писати? Правда перекручувалася, як літак у навіженій «бочці», зникала точкою в вишині. Правду не можна було вхопити, вона легко горіла в печах – і навіть тепла від неї було небагато.
– Це батько записував... – каже мені полковник. – Усе.
Навіть тоді, коли відбирали землю – для людей, а Іванові дід та баба не витримали цього й згоріли у власній хаті – від горя. Хтось казав, чути було постріли перед тим, а інші – що це тріскало дерево та вогонь. Правда зникала. Та батько полковника ще записував, навіть тоді, коли вже відбирали не землю, а кожне зернятко, що вийшло з тієї землі. Та мати – хоч і мати, але ж «дурна баба», як каже часами старий про жінок, – спалила всі записи. Ще перед війною. Вона чогось дуже злякалася – старий не каже мені чого. Та я ж не дурний пес, я знаю. Знав би й більше, усі на світі знали би більше – та мати Івана Цілика розпалила щоденниками велику білену піч... Було дуже жарко.
– Літо ж. Батько гнівався, але мати чекала Миколку. Шкода її.
Тож Олексій Цілик просто вийшов надвір. Іван принишкнув. Та батько, як повернувся до хати, то вже й пробачив. Тільки такий почорнілий був на лиці – чи то вогонь уже догорів, ось і стемніло.
– Пам’ятаю, він сказав, може, й справді не треба тієї правди?
Потім іще один зошит Ваня знайшов у шафі, загорнутий у сорочку. Він вдихав її запах, як пес, і намагався прочитати нерівні рядки. Йшов 44-й. Листів від батька давно не було.
– Почитайте нам, мамо, – сам за три роки війни Іван майже розучився читати.
– Усе одно Олексій, мабуть, не повернеться, – сказала мати й останній зошит вкинула в піч.
Вона теж, мабуть, розучилась читати – так давно не було листів від її чоловіка.
– Повернеться! – крикнув тоді майбутній полковник і теж, як і батько колись, втік надвір.
Хлопець ховав, щоправда не гнів – відчай. Надворі, поміж високої кукурудзи, плакав і довго не міг спинитися. Не личить так голові родини. А якщо батько не вернеться, він так і буде – найстарший. І хлопчик побіг до старої церкви – аби Бог і Пречиста його заспокоїли.
Полковник повільно іде від хвіртки. Алея з червоних тюльпанів – ось-ось і зачервоніють – веде до незвично великої теплиці посеред городу.
– Лейтенант Цилык, что бы ни случилось, линию фронта не пересекать, – полковник сміється якомусь йому одному зрозумілому спогаду, важко підіймає цеглини, брезентову завісу – заходить. – Так-так, падати на своїх... – замовкає, ніби вкотре втрачає мову: – Ну здрастуй, рідний.
Ззовні і не розгледіти, хто тут сховався. Знаючи, що тут ростимуть не огірочки, Іван з другом накривали теплицю старанно, як мати малу дитину. Влітку тут можна померти від задухи. Але зараз метал холодний і трохи вологий – як ніс здорового пса. Іван досі кожного разу ніби не вірить, торкається, як апостоли торкалися Христового тіла – чи справжній? Але літак справжнісінький.
Ні, вся ця божевільна ідея, і сам старенький винищувач не його, не Ціликові. Все це Василеві штучки. Полковник каже, його другові Василеві Клейно завжди якогось запобіжника в голові бракувало. Цілик трохи навіть шкодує, що погодився на авантюру – але ж вже погодився.
– Та чого ти? Чого не можна? – дивувався Вася, пропонуючи старому цілковите безумство. – В країні ж повний бардак. Балаган, як ти кажеш. А ми ж сховаємо, чик-чик, полагодимо, і над полями… Як тоді!
– Як тоді, – повторював, мабуть, і тоді, як тепер, полковник, й очі його скляніли, повертали собі горизонт і хмари.
Василеві винищувач подарував син – на ювілей. Клейно-молодший теж встиг уже вийти на військову пенсію, ще при Союзі. Працював механіком в аеропорту Донецька – за невелику получку перевіряв пасажирські літаки перед вильотом. Та навіть Маша, що дивилася на аеропорт з балкону дев’ятиповерхівки, могла би підтвердити – літаків у Донецьк прилітало все менше й менше.
Син Василя мав прилаштовуватися до нового життя – й це в нього вийшло чудово, не те, що в доньок мого старого. Клейно-молодший швидко завів корисні знайомства й кілька шахт-копанок північніше Донецька. З неба під землю, дивувався полковник. А втім, молодший Клейно ніколи й не був пілотом. Щось заважало йому підійматися в небо – на другому курсі він, не сказавши нічого батькові, перевівся на інженерний. Та й у копанки він сам, звісно, не лазив.
Не зовсім ясно, чого Васькові було зберігати подарунок-літак не в себе на дачі біля Донецька, а тут, в Івана. Міліції ж родина Клейно, вочевидь, не боялася, міліція у молодшого Клейна скоро стала своєю – навіть допомагала знімати той літак з постаменту. Кран же могли побачити звичайні мешканці – побачити та й засумувати: як тепер парк культури без винищувача при вході? Але міліція все залагодила, організувала викрадачам «оцеплєніє». Коли літак зник, ще довго ходили чутки, що викрали його «обнаглєвші американці» – для того, аби вивідати нарешті секрети МіГа-15, який давав їм колись жару в корейському небі. Не всі, звісно, вірили в «американський слід», хтось казав, це нова українська влада. Мовляв, даємо собі раду, самі тягнемо все, що погано лежить. А погано тоді лежала, здається, вся Україна. Одне слово, на Донеччині стало на один пам’ятник радянської військової слави менше.
Тож Васькові-молодшому літак нічого не коштував, як, втім, і багаті вугіллям надра, і міліції він не боявся. Та жвава дружина Клейна, на відміну від тихої Великої Ба, швидко би
– Скоро полетимо, – повторює Цілик й гладить металевий бік.
Червона зірка постаріла, не менше за них із Васьком. Не червона – блідо-рожева зірка, пахне не фарбою – вітром і долонями старого полковника. Замалювати б зірку. Але Васько був проти, тож й Іван тепер – не наважується. Це ж його, Васька, літак, і зірка, значить, його. Рік випуску – п’ятдесят третій – рік смерті монстра. Зроблено в Україні, на Харківському авіаційному, зовсім близько від Ціликової Крайновки. Модифікація – УТІ МіГ-15. Замість гармат – один великокаліберний кулемет для навчання стрільбі. Ніхто з льотчиків-винищувачів не проминув цієї «літаючої шкільної парти». Приладова панель досі пахне страхом – і подоланням страху.
Ось тільки старий згадує не лише навчання. І не подобається мені, що він їздить до літака сам, без людей.
Василь при мені приїжджав лише раз – привіз якісь клапани й втулки, і тоді вони з Іваном та молодшим Клейном порпалися тут, у теплиці, до ночі, замурзані, але щасливі. Літак щоправда все одно не заводився. «Коробка приводів геть не годиться. Треба шукати іншу», – виголосив урешті Василь. І син його, кажуть, шукав ту чарівну коробочку по всьому колишньому Союзу – і досі шукає, ось-ось знайде – вже для Івана. Василь Клейно помер на початку весни.
– Ти звір. Насправді ти звір. Хоч ти і не вбив нікого, тільки навчив... – каже полковник машині.
